Визначення і еволюція менеджменту

Інститут, який раніше не користувався увагою Адміністративно-бюджетного управління, тепер покликаний відігравати майже головну роль у зусиллях федерального уряду з підвищення продуктивності та якості.Розглядувані принципи являють собою загальні керівні установки і їх треба індивідуально пристосовувати до умов діяльності кожної конкретної організації державного чи неприбуткового сектору. На застосуванні TQM будуть позначатися такі чинники:

1) гілка влади, до якої належить установа (виконавча, законодавча, судова);

2) тип органу управління (виборний чи призначуваний);

3) розміри установи;

4) функції установи (наприклад, охорона здоров'я, освіта, транспорт, цивільна чи військова установа);

5) рівень адміністрації (федеральна, штату, місцева);

6) джерела фінансування (формуються повністю за рахунок податків чи змішані);

7) рівень необхідної технології;

8) взаємини установи з TQM у різних державних і неприбуткових організаціях.

25. Сучасний досвід АДУ в країнах Заходу

Аналіз сучасного досвіду адміністративно-державного управління в країнах Заходу показує, що демократична держава може ефективно функціонувати лише в тому випадку, якщо в ній однозначно розділені: сфери приватного і публічного права; сфери політики і виконання законів; служби центральні і регіональні, коли ті й інші відділені від служб місцевого самоврядування.

Варто зауважити, що в сучасній науці домінує загальний підхід до системи адміністративно-державного управління і сучасної бюрократії як до політичних феноменів. Концепція «політичної бюрократії» орієнтована не на абстрактне загальне благо, а на політичні інтереси і цілі. З досвіду адміністративно-державного управління в країнах Заходу видно, що в жодній з розглянутих країн (США, Німеччина, Франція, Великобританія) сьогодні немає «нейтральної» адміністрації: скрізь ключові посади в державному апараті займають політичні чиновники. Тому є всі підстави говорити про політизацію державної служби.

Вищі ешелони бюрократії володіють визначеною політичною самостійністю в прийнятті рішень. Це обумовлено високим рівнем спеціалізації адміністративно-державного управління, за якого чиновники повинні діяти переважно самостійно у своїй вузькій сфері управління, якщо вони мають загальні рішення від президента чи парламента.

Цікава тенденція виявилася в останні десятиліття під час формування моделі апарату державних службовців у розвинених країнах. Історично склалося так, що в США в державному апараті досить довго мали перевагу чиновники-фахівці, у той час як у Великобританії і Франції - адміністратори широкого профілю - дженералісти.

Час показав, що обидві моделі мають свої сильні і слабкі сторони. Безсумнівно, широке використання дженералістів спрощує завдання загальної координації управління. Адміністратори широкого профілю, здатні трансформувати думки експертів у пропозиції і проекти, зрозумілі політичним керівникам, надають велику допомогу особам, що приймають рішення. Очевидно також, що вузькі фахівці не здатні аналізувати проблеми в широкому контексті загальнодержавних інтересів.

Однак існує й інший аспект проблеми. В умовах постійно зростаючої спеціалізації управління, розширення та ускладнення сфер державної активності адміністратори широкого профілю не справляються зі зростаючим обсягом завдань - значна частка часу експертів витрачається на те, щоб викласти їм проблему в простій і доступній формі. Саме тому виникла компромісна тенденція - створення інтегральної ієрархії, за якої фахівці та дженералісти працюють пліч-о-пліч під єдиним керівництвом вищого чиновника. Це дозволяє об'єднати сильні сторони двох підходів, що раніше існували, по можливості уникаючи їх слабких сторін.

Дуже важливим є питання про кар'єру чиновника на державній службі. Тут також прокладають собі дорогу новаторські тенденції. Досить довго в багатьох європейських країнах (Великобританії, Франції, Німеччині) основним елементом бюрократичної кар'єри була гарантія повільного, але впевненого просування по службі залежно від стажу чи віку. Однак у сучасних умовах, коли адміністративні реформи та інновації стали звичайною практикою, стаж роботи вже не може слугувати головним критерієм для призначення на вищу посаду.

Набагато важливішими виявляються високі ділові якості, особиста ініціатива, новаторство. Саме такі критерії закладено в сучасну американську модель кар'єри державного службовця, що натепер має бути визнана найбільш оптимальною: тут немає автоматичного просування по службових сходах; основним критерієм для підвищення чиновника по службі є вигляд і якість виконаної роботи. Цей підхід потрібно використовувати і в сучасній українській практиці державного адміністрування.

В усіх розвинених країнах світу великого значення набуває також питання про контроль над системою державної служби.

26. Управління соціально-економічним розвитком регіону

Процес управління соціально-економічним розвитком регіону - це особливий вид діяльності, який здійснюється центральними органами влади, місцевими державними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Центральні органи державної влади відповідальні за втілення стратегій регіонального економічного розвитку та їх відповідність стратегічному розвитку держави в цілому для того щоб забезпечити максимально ефективне використання потенціалу регіону з одного боку та загальнодержавні потреби з іншого. Крім завданням центральної влади є регулювання відносин між регіонами та забезпечення виконання загальнодержавних програм, в яких задіяні декілька регіонів.

При цьому центральні органи державної виконавчої влади забезпечують :

· дотримання чинного законодавства на території як всієї країни так і окремого регіону;

· функціонування єдиної грошової, бюджетної та митної систем;

· розвиток інфраструктури загальнодержавного значення;

· управління об'єктами загальнодержавної власності;

· створення умов для соціально-економічного розвитку регіону.

Регіональні органи державної виконавчої влади здійснюють:

· формування та виконання місцевих бюджетів;

· управління об'єктами комунальної власності;

· створення умов для розвитку підприємництва ;

· соціальний захист населення;

· забезпечення охорони навколишнього середовища.

Місцеві органи влади відіграють три ключові ролі в економічному розвитку регіону.

Перша полягає в забезпеченні керівної ініціативи при формуванні регіональної економічної політики, вироблення стратегії розвитку регіону. В цій ролі здійснюють аналіз існуючого стану розвитку економіки регіону, визначають ключові впливи та формують уяву про майбутні економічні перспективи регіону.

Друга - в адмініструванні розроблених конкретних програм та проектів розвитку регіону, виробленні конкретних заходів для досягнення поставлених цілей, контролі реалізації цих заходів для отримання запланованого результату.

Третя - в створенні сприятливого середовища для мобілізації всіх ресурсів економічного розвитку та найбільш ефективного їх використання.

Органи місцевої влади є основними ініціаторами програм економічного розвитку шляхом залучення загальнодержавних та місцевих фінансів, застосування регулятивної функції і на цій основі досягнення економічного розвитку регіону. Вирішальне значення місцевий уряд має, відповідаючи за :

· розвиток фізичної інфраструктури в регіоні;

· створення сприятливого клімату для розвитку підприємництва, виявлення всіх складових, що стимулюють формування, розвиток та розширення підприємств різних за розміром та за формою власності, усунення причин, що заважають розвитку бізнесу;

· ефективне використання комунальної власності та раціональне використання коштів місцевих бюджетів як фінансової основи місцевого самоврядування;

· ефективне управління державним сектором економіки, що розташований на території регіону;

забезпечення інформацією бізнесові структури та територіальні громади про економічні можливості регіону, зміну регулюючих функцій державного та місцевого урядів, нові ресурсні можливості та інше.

27. Управління соціальною інфраструктурою регіону

Соціальна інфраструктура - це сукупність, або комплекс галузей, призначенням яких у суспільному поділі праці є задоволення потреб населення у соціально-побутових і соціально-духовних послугах.

Розвиток галузей соціальної інфраструктури створює передумови для запобігання необгрунтованої міжрегіональної міграції населення.

Розвиток усіх ланок обслуговування населення має бути комплексним. Умовами комплексного розвитку соціальної інфраструктури в регіонах є:

У врахування регіональних чинників, що визначають обсяг і структуру потреб населення в послугах;

У розробка і використання нормативів з урахуванням особливостей статей видатків;

У досягнення оптимальних меж і внутрішньорегіональних пропорцій у розвитку соціальної інфраструктури;

У обґрунтоване визначення обсягів капітальних вкладень у галузі соціальної інфраструктури та їх розподіл за підгалу-зями.

Стратегічним завданням державної політики регіонального розвитку України є підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу. Регіональна локалізація нових інвестицій залежить насамперед від рівня розвитку соціальної інфраструктури та людських ресурсів. Економічний механізм регіонального управління, адекватний умовам і вимогам ринкової економіки, в Україні тільки формується.

Роль соціальної інфраструктури у розвитку та розміщенні виробничих сил надзвичайно велика. Високорозвинена соціальна інфраструктура сприятливо впливає на ефективність виробництва, створює усі передумови для забезпечення високого життєвого рівня населення регіону, обумовлює побутову та соціально-культурну привабливість того чи іншого регіону.

Одним з актуальних питань, що постійно знаходиться у центрі уваги державних і регіональних органів влади є питання управління процесами розвитку регіональних соціально-економічних систем, до яких належить соціальна інфраструктура.

Оскільки управління - специфічна функція, то вона реалізується певними елементами системи. Система у процесі свого функціонування розподіляється на керуючу та керовану підсистеми . Необхідно відмітити важливу особливість керуючої системи, яка полягає у тому, що її власна мета не співпадає з метою керованої системи. Мета керуючої системи полягає у виробленні керуючих впливів, які забезпечують реалізацію цілей керованої системи.

При управлінні соціальною інфраструктурою, як відкритою системою, що розвивається, ставиться мета досягнення такого стану системи, який забезпечить найбільш повне задоволення потреб населення у послугах та створення умов життєдіяльності населення на певній території.

28. Управління інвестиційно-інноваційною діяльністю

Інвестиційна діяльність -- це комплекс заходів і практичних дій юридичних та фізичних осіб (українських або іноземних), а також держави щодо здійснення інвестицій у будь-якій формі з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні засоби та оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Основною метою управління інвестиційною діяльністю є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії підприємства на окремих етапах його розвитку. В кінцевому підсумку воно набуває конкретного вираження в максимізації ринкової вартості підприємства та підвищенні добробуту його власників у поточному та майбутніх періодах. Тому в процесі реалізації цієї мети інвестиційна діяльність спрямовується на вирішення таких найважливіших завдань розвитку економіки підприємства.

По-перше, на основі здійснення лише ефективної інвестиційної діяльності можливе забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства

По-друге, забезпечення максимізації чистого прибутку, що залишається в розпорядженні власників підприємства від інвестиційної діяльності

По-трете, забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків за необхідного рівня дохідності інвестицій.

По-четверте, забезпечення оптимальної ліквідності інвестицій та можливостей швидкого реінвестування капіталу.

Головною метою управління інвестиційною діяльністю підприємства є отримання максимального прибутку не тільки в поточному, але і у перспективному періодах. Отже, ефективність системи управління буде досягатись за рахунок покращення інвестиційної діяльності в основних її частинах: організаційна забезпеченість, інформаційна забезпеченість, планування, контроль, моніторинг інвестиційних проектів, проведення фінансово-економічних розрахунків, оцінка ефективності.

Здійснення інноваційної діяльності забезпечує розвиток підприємства, орієнтований на підвищення результативності його діяльності шляхом змін. Під змінами слід розуміти перехід з одного стану в інший, що вважається кращим, більш ефективним та доцільним для діяльності підприємства. Головною складністю здійснення змін на підприємстві є визначення оптимального співвідношення між підтримкою стабільності існуючої системи та проведенням необхідних перетворень, у чому і полягає одне з головних завдань економічного управління.

Цілі інноваційної діяльності мають ряд функціональних ознак: визначають склад компонентів інноваційного потенціалу та характер взаємозв'язків між ними; відображають інтереси споживачів та власників підприємства; виступають основою для побудови системи критеріїв та показників, що визначають результативність інноваційної діяльності.

Управління інноваційної діяльності - активний, систематизований процес послідовного впливу на формування і досягнення цілей інноваційної діяльності з метою зростання ринкової вартості підприємства та зміцнення конкурентних позицій.

Управління інноваційної діяльності поєднує систему теоретико-методологічних поглядів на розуміння сутності, цілей, принципів та функцій управління результативністю інноваційної діяльності підприємства, а також організаційно-практичних підходів до їх реалізації для конкретного підприємства.

Суб'єктом економічного управління інноваційної діяльності є група осіб, що складається з персоналу підприємства

Об'єктом управління є інноваційної діяльності підприємства.

29. Управління невиробничою сферою в регіоні

Невиробнича сфера -- сукупність галузей народного господарства і видів діяльності, де виробляються різноманітні нематеріальні послуги для задоволення соціальних, духовних потреб людей і суспільства в цілому. До Н. с. належать: культура, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, туризм, житлово - комунальне господарство та ін..

Управління культурою полягає в:

- організації створення, розповсюдження і популяризації творів літератури та мистецтва;

- забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури;

- збереженні і використанні культурних цінностей; охороні творів мистецтва і пам'ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України;

- керівництві підприємствами, організаціями, установами і закладами культури.

Охорона здоров'я включає лікувальні, лікувально-профілактичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури.

Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ) -- центральний орган державної виконавчої влади, що безпосередньо управляє процесами розвитку цієї галузі. До основних завдань МОЗ України належать:

- розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров'я;

- забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності;

- здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя;

- забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню;

- розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін.

У межах областей України здійснюється управління даною сферою відповідно до завдань, які стоять у МОЗ, у відповідності до ситуації в регіоні.

Управління фізичною культурою, спортом та туризмом

Верховна Рада України визначає державну політику і здійснює законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури, спорту та туризму, а також здійснює в межах своїх повноважень контроль за реалізацією державної програми розвитку цієї сфери та за виконанням законодавства про фізичну культуру, спорт та туризм.

Важливі функції у цій сфері виконує Кабінет Міністрів України, який визначає напрямки розвитку фізичної культури, спорту та туризму, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів на виконання законів України «Про фізичну культуру і спорт» та «Про туризм» (15 вересня 1995 р.). У межах областей України здійснюється управління даною сферою відповідно до завдань, які стоять у вищих органах державної влади, але враховуючи специфіку регіону.

Управління ЖКГ включає такі основні завдання і функції:

* забезпечення на території області реалізації державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

* здійснення аналізу стану житлово-комунального господарства області та підготовка пропозицій до проектів обласного бюджету.

* забезпечення в межах своїх повноважень додержання вимог нормативно-правових актів з питань житлово-комунального господарства.

* виконання функцій управління у сфері житлово-комунального господарства.

1. Об'єкт та предмет навчальної дисципліни

«Адміністративний менеджмент».

2. Зв'язок теорії АДУ із іншими науками.

Основні проблеми теорії АДУ. Напрями АДУ.

Методи наукового пізнання АДУ.

Основні етапи становлення та розвитку теорії АДУ. V 6». Визначення і еволюція менеджменту.

7. Основні функції управління.

8. Дванадцять функцій менеджменту місцевих урядових

органів.

9. Сутність та значення планування. Види планів.

10. Стратегічне планування.

11. Чинники стратегічного планування Джона Зіммермана.

Стратегічний державний менеджмент.

Основні поняття організації як функції управління.

Лінійні та штабні повноваження.

Делегування повноважень. Принципи делегування повноважень.

Причини небажання керівників делегувати свої повноваження та причини уникнення додаткових повноважень підлеглими.

Функції адміністративних органів держави.

Організаційні структури управління.

Сучасні погляди на моделі організації.

Сучасна система АДУ, її структурні моделі.

21. Характеристики АДУ та сучасні тенденції його

функціонування.

Мотивація як функція управління.

Змістовні теорії мотивації.

Процесуальні теорії мотивації.

Концепція партисипативного управління.

Найвизначніший у світі принцип менеджменту. Закон результату.

27. Сутність і сенс контролю. Види контролю. Характеристики процесу контролю.

28. Вплив і влада, баланс влади. Форми влади та впливу.

Модель джерел влади К. Хейлса.

Основні поняття лідерства.

Основні теорії лідерства.

32. Зміст і види управлінських рішень. Підходи до прийняття

рішень.

Процес прийняття рішень.

Методи прийняття рішень.

35.Прийняття рішень в АДУ. Чотири фази прийняття

рішень. Схема аналізу стартових даних.

36. Сутність державного управління.

37. Наукові та правові засади державного управління.

38. Організаційні засади державного управління в Україні.

39. Реформа державного управління в Україні.

40. Участь неурядових інститутів в процесі державного управління.

Суспільно-державні консультації в процесі державного управління та при розробці законодавства.

Консультації: місце, види, переваги інституціалізації.

Інституціолізований діалог між неурядовими організаціями та державними інститутами (зарубіжний досвід). Вимоги до учасників діалогу.

Американська школа АДУ.

Теорія АДУ у Великобританії.

Французька школа АДУ.

Теорія АДУ в Німеччині.

Система державної служби в країнах з федеральним типом АДУ (Німеччина, США).

49. Державна служба в країнах з унітарним типом АДУ (Франція, Великобританія).

50. Принципи загального управління якістю в державному секторі.

51. Програма У. Демінга, її застосування в сфері державного адміністрування.

52. Причини повільного підвищення якості послуг у

державному секторі.

Запровадження загального управління якістю.

Сучасний досвід АДУ в країнах Заходу.

Управління соціально-економічним розвитком регіону.

Управління соціальною інфраструктурою регіону.

Управління інвестиційно-інноваційною діяльністю.

Управління невиробничою сферою в регіоні.

Размещено на Allbest.ru

...