Управлінська задача як метод управління навчальним закладом

2.17. На підставі позитивного висновку експертної комісії, програми дослідно-експериментальної роботи, укладених угод, підтверджень згоди на проведення експерименту юридичних і фізичних осіб або подання Президії АПН України відповідний орган управління освітою видає наказ про проведення експерименту всеукраїнського або регіонального рівня, надання загальноосвітньому навчальному закладу статусу експериментального всеукраїнського або регіонального рівня, за потреби - спільний з іншими органами виконавчої влади.

Цим наказом дається дозвіл на проведення експерименту, затверджуються програма дослідно-експериментальної роботи, кошторис експерименту, надається статус експериментального загальноосвітньому навчальному закладу (закладам), визначаються юридичні та фізичні особи, які здійснюватимуть наукове керівництво експериментом, забезпечуватимуть його проведення, обсяги та джерела фінансування експерименту, особи, відповідальні за проведення і результати експерименту, їх повноваження щодо контролю за ходом дослідно-експериментальної роботи, порядок і терміни звітування про хід і результати дослідно-експериментальної роботи.

За потреби цим наказом затверджуються експериментальні навчальні плани, індивідуальний штатний розпис експериментального загальноосвітнього навчального закладу, дається дозвіл на використання в експериментальному загальноосвітньому навчальному закладі експериментальних навчальних програм, підручників та посібників, інших матеріалів, що пройшли відповідну експертизу.

До наказу додаються програма дослідно-експериментальної роботи і кошторис експерименту, за потреби - форма звіту про хід і результати експерименту, перелік загальноосвітніх навчальних закладів, яким надається статус експериментальних, а також перелік наукових керівників експерименту.

Відповідно керівництво експериментальним навчальним закладом потребує більших навичок менеджменту освіти, оскільки акцент робиться на інноваційних технологіях.

1.5 Структури керівництва школою й специфіка управлінських задач кожної структури

Найбільш простим є лінійний тип структури управління, у рамках, якого кожен керівник одноосібно очолює доручений йому ділянка діяльності і самостійно приймає всі необхідні рішення. Спеціалізація працівників відсутня. Керівники володіють усіма необхідними повноваженнями і несуть повну відповідальність за результати своєї господарської діяльності. Формування структурних підрозділів здійснюється відповідно до виробничої структури об'єкта управління (Рис. 1).

Усі структурні підрозділи є лінійними. Вони утворюють вертикальну ієрархію, кожна ланка якої має одного керівника і декількох підлеглих. Працівники підзвітні тільки своєму безпосередньому керівнику. Між підрозділами встановлюються лінійні зв'язки, по яких керівники віддають указівки своїм підлеглим, а останні звітують перед ними про свої дії і результати роботи. Горизонтальних зв'язків між рівноправними структурними підрозділами немає.

Лінійний тип організації управління пред'являє дуже високі вимоги до професійних якостей керівників. Вони повинні бути компетентними в різноманітних питаннях управління, мати глибокі знання і практичний досвід роботи в різних сферах виробничо-господарської діяльності. Лінійні структури управління орієнтують керівників на одержання поточного, оперативного ефекту, відтискуючи на задній план роботи, зв'язані зі стратегічними рішеннями і довгостроковим ефектом.

Д - директор, Рук. - керівник, И - виконувач

Рис. 1. -Лінійний тип структури управління

В умовах лінійних комунікацій заохочується уміння працівників беззастережно підкорятися розпорядженням і наказам, чітко дотримувати встановлені правила і норми діяльності. Ці комунікації підсилюють твердість структури управління, орієнтують діяльність на одержання поточного ефекту і на підтримку стійкої рівноваги організації.

Даний тип організації управління різко підвищує рівень виконавської дисципліни, однак не стимулює прояв творчих здібностей працівників. Структури управління мають тенденцію підсилювати свою твердість, у результаті чого втрачається здатність гнучко й адекватно реагувати на зміни виробничо-господарських умов діяльності.

Лінійні структури управління орієнтовані на рішення простих і стабільних задач. Розв'язування комплексних задач у рамках цієї структури є важким через відсутність необхідної гнучкості структури управління і складності координації дій різних підрозділів у процесі управлінської діяльності.

Перевагами структур управління лінійного типу є:

конкретність завдань і наявність відповідальних виконавців за їхнє виконання;

збалансованість наданих працівникам повноважень для здійснення управлінської діяльності і відповідальності за її результати;

твердість структури і простота її побудові.

Висока ефективність лінійних структур управління досягається за рахунок простоти організаційної побудови, якісних комунікацій, конкретності завдань і чіткій персональній відповідальності працівників за результати їхньої діяльності.

Недоліками лінійних структур управління є:

дуже високі вимоги, пропоновані до кваліфікації керівників;

орієнтація на одержання негайного ефекту на шкоду рішенню стратегічних задач;

недостатня гнучкість структур управління, що утрудняє діяльність в умовах господарських задач, що динамічно змінюються.

На зміну лінійним прийшли функціональні структури управління.

Відмінною рисою цих структур управління є спеціалізація керівників і структурних підрозділів на різних функціях і конкретних ділянках управлінської діяльності. Відокремлення функцій управління і конкретних ділянок діяльності приводить до формування цілого ряду структурних підрозділів, що мають власні задачі діяльності і локальні критерії оцінки одержуваних результатів. Функціональні підрозділи спеціалізувалися на виконанні окремих видів управлінської діяльності. Їхнє виникнення пояснюється тим, що лінійні керівники мали потребу в професійній кваліфікованій допомозі фахівців у конкретних областях управлінської діяльності [6, 25].

Ці обов'язки були покладені на функціональні підрозділи, що мали забезпечувати кваліфіковане рішення окремих складових частин загальної управлінської задачі. Управління виробничою організацією було розчленовано на великі ділянки діяльності (функції управління) і за ними були закріплені різні структурні підрозділи. Кожне з них повинно було опанувати ефективними формами і методами рішення поставлених перед ними задач. Спеціалізація працівників на виконанні окремих конкретних видів робіт сприяла поглибленню їхніх знань і накопиченню досвіду, дозволяла значно підвищувати професійний рівень рішення окремих управлінських задач. Функціональні підрозділи одержали право керувати діяльністю всіх нижчестоящих структурних підрозділів з питань, що входять у їхню безпосередню компетенцію. При цьому вони не відповідали за загальні результати діяльності, а несли відповідальність лише за виконання доручених їм функцій управління. Це привело до того, що коло повноважень, наданих функціональним підрозділам, виявився значно ширше, ніж сфера їхньої безпосередньої відповідальності.

У структурах управління функціонального типу знайшли застосування лінійні і функціональні підрозділи. Лінійні розташовувалися на різних рівнях ієрархії управління й одержували статус вище- і нижчестоячих, а функціональні концентрувалися на одному рівні ієрархії, будучи рівноправними. Між структурними підрозділами встановлювалися лінійні і функціональні зв'язки (Рис. 2).

Д - директор, ФН - функціональний керівник, И - виконувач

Рис. 2. - Функціональний тип структури управління

Використання структур управління функціонального типу прийняло до висування на перший план інтересів окремих елементів організації в противагу інтересам організації як єдиного цілого. Функціональні підрозділи, що здійснюють керівництво нижчестоящими лінійними підрозділами, піклуються в першу чергу про виконання покладених на них обов'язків і вирішують свої проблеми без належного обліку можливостей та інтересів інших служб. Тому численні указівки функціональних підрозділів підлеглим нерідко бувають суперечливими. У цих умовах нижчестоячі лінійні підрозділи змушені самі взаємозв'язувати такі вказівки.

Така ситуація досить типова для функціональних структур управління, і лінійним керівникам доводиться нерідко розв'язувати, що виконувати негайно, а що відкласти. Однак це практично не завжди можливо. Непогодженість указівок, що надходять, не тільки значно знижує загальну ефективність управлінської діяльності, але і видає виконавцям “індульгенцію” на низькі результати роботи.

При функціональній структурі управління до кваліфікації лінійних керівників висуваються помірні вимоги. Звуження сфери діяльності розширює рамки для зростання професійної майстерності і просування кадрів. Їм характерна більш висока задоволеність змістом роботи й оцінкою її результатів. Функціональні структури управління створюють сприятливі умови для виявлення і заохочення ініціативних працівників, дозволяють їм реалізовувати в роботі свої професійні можливості і задовольняти соціально-економічні потреби.

Основними перевагами структур управління функціонального типу є:

поглиблення спеціалізації управлінської діяльності і створення тим самим сприятливих умов для підвищення рівня прийнятих рішень;

значне зростання професійної кваліфікації працівників;

можливість управління багатоцільовою виробничо-господарською діяльністю.

Недоліками даних структур є:

невисока координація дій функціональних підрозділів;

незбалансованість прав і відповідальності керівників;

відсутність конкретних працівників, відповідальних за кінцеві результати роботи;

конфлікти між функціональними підрозділами і їхньою орієнтацією на досягнення власних локальних цілей у противагу загальним цілям організації;

бюрократичні тенденції апарата управління.

Основні проблеми, що виникають при взаємодії лінійних і функціональних підрозділів, є наслідком того, що лінійні керівники не завжди здатні кваліфіковано розв'язувати задачі, що стоять перед ними, без допомоги функціональних фахівців. Вони випливають їх порадам через те, що значно поступаються їм у глибині спеціалізованих знань. Однак у функціональних служб, як правило, немає належного розуміння загальних проблем управління і того світогляду, який мають лінійні керівники.

У результаті, як відзначалося раніше, вони часто розглядають свої цілі як домінантні і протиставляють їх не тільки цілям інших функціональних підрозділів, але іноді й загальним цілям організації, тому вони нерідко схиляють лінійних керівників до прийняття некомплексних рішень. У результаті цього лінійні керівники втягуються у взаємодію, а іноді й у пряме протиборство функціональних підрозділів, що поглинає велику частину робочого часу керівників, змушує їх втручатися в рішення вузькопрофесійних проблем і відволікає від рішення задач стратегічного характеру.

Спроба розв'язати ці протиріччя на базі сполучення переваг лінійних і функціональних структур привела до створення структур управління лінійно-функціонального типу (Рис. 3), у рамках якого лінійна організація забезпечує вертикальну ієрархію і єдність цілей структури управління, а функціональні елементи структури дозволяють здійснювати спеціалізацію діяльності і створюють основу для рішення складних багатоцільових задач управління [1, с.28 ].

Основою структур управління лінійно-функціонального типу є лінійна організація. На всіх рівнях ієрархії управління і на самостійних ділянках управлінської діяльності виділяються лінійні керівники. Вони одержують право одноосібно керувати виробничо-господарською діяльністю і несуть повну відповідальність за отримані результати.

Для надання кваліфікованої допомоги лінійним керівникам створюються функціональні підрозділи. Їхньою задачею є підготовка управлінських рішень і професійна консультація лінійних керівників. Кількість функціональних і штабних підрозділів, а також чисельність зосереджених у їхньому складі фахівців залежать від складності, характеру й обсягу управлінської діяльності.

Д - директор; ФН - функціональні начальники; ФП - функціональні підрозділи; ОП - основні виробничі підрозділи

Рис. 3. - Лінійно-функціональний тип структури управління

Лінійна база такої організації забезпечує стійкість структури управління, її чітку цільову спрямованість на рішення навчально-господарських задач, що стоять перед нею, відповідність прав і відповідальності керівників, наявність працівників, що безпосередньо відповідають за результати роботи. Функціональна основа організації дозволяє розв'язувати складні управлінські задачі, забезпечує значний зростання ефективності управління за рахунок його спеціалізації і сприяє зростання професійної кваліфікації працівників управління.

Лінійні керівники в рамках лінійно-функціональних структур управління одержують усі необхідні повноваження для рішення задач, що стоять перед ними. Вони мають кваліфікованих функціональних радників, за допомогою яких приймають рішення з різноманітних питаннях господарської діяльності. З одного боку, їхня діяльність полегшується, тому що вони мають кваліфікованих помічників, з іншого боку -- ускладнюється через те, що одержувані поради нерідко бувають суперечливими.

Основною задачею лінійних керівників стає аналіз можливих переваг і недоліків пропонованих варіантів рішень і вибір остаточного рішення.

У структурах управління лінійно-функціонального типу використовуються лінійні, функціональні підрозділи; між ними встановлюються різноманітні внутрішньоструктурні зв'язки. Збільшення складності управління, постійне виділення нових функцій управління призводять до поглиблення спеціалізації функціональних підрозділів.

Функціональні підрозділи здійснюють свою діяльність практично без участі лінійних керівників. Перед ними ставляться первинні цілі і їм надається повна самостійність у виборі засобів і методів діяльності. З одного боку, це добре, тому що функціональні підрозділи в силу своєї більш високої професійної кваліфікації здатні самостійно виробляти найбільш раціональні плани рішення поставлених перед ними задач і здійснювати їхню реалізацію, з іншого боку -- існує небезпека того, що функціональні підрозділи можуть надмірно захопитися рішенням власних задач.

Функціональні служби практично повністю контролюють процес управлінської діяльності на середніх рівнях ієрархії управління. У результаті цього ще більше збільшується розрив між їхніми локальними цілями діяльності і виконанням загальних задач виробничих підприємств. Розвиваються бюрократичні тенденції і значно знижується ефективність управління.

Важливими перевагами структур управління лінійно-функціонального типу є:

їхня універсальність, принципова можливість управління будь-яким видом навчально-господарської діяльності;

наявність конкретних працівників, відповідальних за результати роботи що мають необхідні умови для розв'язання поставлених перед ними задач;

великі перспективи для професійного і службового зростання працівників;

висока ефективність управління.

Основними недоліками структур управління даного типу є:

невисока адаптація до умов виробничо-господарської діяльності, що постійно змінюються;

схильність до стабільності і консерватизму; складність координації діяльності рівноправних горизонтальних зв'язків;

посилення бюрократичних тенденцій по мірі укрупнення виробничих підприємств.

Незважаючи на відзначені недоліки, лінійно-функціональний тип структур управління одержав повсюдне поширення.

У наш час науково-виробничі підприємства переважно застосовують лінійно-функціональні структури управління.

Право приймати рішення визначає й основний зміст праці лінійного управлінського персоналу, що полягає в керівництві людьми, у здійсненні функцій контролю і нагляду за процесом праці безпосередніх виконавців безвідносно до того, чи виробничі робітники це чи фахівці вищої кваліфікації [6,48].

Застосування саме вищезазначеного типу управління закладами освіти дозволяє найефективніше впроваджувати важливі для успішної діяльності управлінські задачі й рішення.

1.6 Задачі управління загальноосвітнім навчальним закладом з використанням комп'ютерних технологій

Управління загальноосвітнім навчальним закладом (ЗНЗ), з точки зору теорії систем, - це технологічний процес впливу на цілісну, відкриту, динамічну соціально-педагогічну систему.

Проблема управління ЗНЗ ґрунтовно розглянута в роботах Ю.К.Бабанського, Є.С.Березняка, В.І.Бондаря, Л.І.Даниленко, Ю.А.Конаржевського, В.І.Маслова, В.С.Пікельної, М.Л.Портнова, М.М.Поташника, П.І.Третьякова. Основою стабільного функціонування ЗНЗ є дотримання нормативних вимог як передумови для його подальшого розвитку. Важливою складовою цього процесу є максимальне зменшення часу на виконання трудомісткої частини роботи, яка циклічно повторюється в управлінській діяльності адміністрації ЗНЗ через створення єдиної системи збору, обробки та зберігання інформації з використанням комп'ютерних технологій.

На сучасному етапі розвитку загальної середньої освіти в Україні особливу увагу треба звернути на взаємовідповідність змін у навчально-виховному процесі та системі управління. Поява ЗНЗ різних типів, змістовна робота щодо впровадження особистісно орієнтованого навчання, подальше входження України у світове інформаційне суспільство потребують конструювання ефективних систем управління із застосуванням технологій, адекватних процесам, що відбуваються в освіті.

Технологізація всіх аспектів розвитку соціальних систем (в тому числі й освітніх) є характерною ознакою нашого часу (В.М.Іванов, В.І.Подшивалкіна, А.А.Шиян). Спочатку це проявилося в розробці технологій навчання (В.П.Беспалько, Л.В.Буркова, Ю.В.Васьков, В.В.Гузєєв, М.П.Капустін, О.М.Пєхота, Г.К.Селевко та ін.), але згодом стало очевидним і для систем управління (В.В.Гуменюк, Г.В.Єльникова, А.М.Єрмола, Г.Ю.Капто, В.С.Лазарєв, О.М.Мойсєєв, В.П.Сімонов). Проте сучасні технології навчання сьогодні ґрунтовно розроблені, але цього не можна сказати про технології управління, особливо на рівні ЗНЗ.

Результатом функціонування будь-якої організації є ступінь досягнення нею своєї мети і завдань, що завжди є наслідком застосування відповідної технології управління. Розвиток суспільства вимагає коригування завдань, які стоять перед ЗНЗ і обумовлює необхідність створення технологій управління, що дозволяють отримати високі результати з найменшими витратами часу і ресурсів. Важливою складовою частиною будь-якої технології є алгоритмізація процесів, що відбуваються зокрема в технології управління - алгоритмізація діяльності суб'єкту управління по відношенню до об'єкту управління.

Новий етап розвитку управління соціально-педагогічними системами почався із запровадженням інформаційно-комп'ютерних технологій (В.Ю.Биков, А.М.Мартинов, Р.А.Осіпа, А.І.Підласий, П.І.Підласий), що набуває особливої ваги в удосконаленні систем управління ЗНЗ (Л.А.Качанова, О.М.Ключко, В.І.Коробов, В.І.Кудінова, В.І.Ліпейко, А.Ю.Нужин, В.Б.Попов, Л.А.Чашников та ін.). Ці технології дозволяють значно ефективніше обробляти великі масиви інформації, більш оперативно приймати управлінські рішення, використовувати послуги глобальної мережі Інтернет та ін.

Разом з тим аналіз сучасного стану управління ЗНЗ та використання в практиці управління комп'ютерних технологій дозволив конкретизувати протиріччя між:

- сучасними вимогами до функціонування та розвитку ЗНЗ і технологіями управління, які використовуються керівниками закладів освіти;

- темпами розвитку керуючої та керованої підсистем ЗНЗ;

- реальними станом комп'ютеризації управління ЗНЗ і рівнем умінь і навичок суб'єктів управління щодо використання комп'ютерних технологій в своїй діяльності;

- підвищенням інтенсивності зовнішніх і внутрішніх потоків управлінської інформації та розвитком технологій їх обробки у ЗНЗ;

- рівнем компетентності керівників ЗНЗ та необхідністю прийняття управлінських рішень в умовах нестабільності і мінливості ситуацій.

Усе це веде до відставання в розвитку керуючої системи у порівнянні з керованою, недооцінки керівниками ЗНЗ ефективності впровадження комп'ютерних технологій в управлінні, до невиправданих витрат часу і штучного звуження інформаційного забезпечення закладів освіти.

Таким чином, нагальною потребою в освіті є перехід до технологій, які на основі певної уніфікації управлінських дій дозволять конструювати системи управління, що мають умови для забезпечення широкого доступу до інформаційного простору та ефективного використання його можливостей. Організаційним методом цього в управлінні соціальними системами повинні стати серед інших і комп'ютерні технології.

Слід також звернути увагу на те, що наукові дослідження щодо конструювання систем управління ЗНЗ з використанням інформаційно-комп'ютерних технологій почали з'являтися протягом останніх 10 років і поки що не носять систематичного, комплексного характеру. Як правило, це системи, які відштовхуються від діючих практичних наробок застосування суто комп'ютерних технологій в управлінні закладами освіти.

У наукових працях Л.С.Горбунової, С.Ф.Клепка, Ю.А.Конаржевського, Л.А.Лавринович, М.В.Локтіонова, В.С.Лутая, С.Л.Оптнера, Г.Хакена та ін. відображені суттєві зміни в методологічних основах управління, пов'язані з подальшим розвитком системного і ситуаційного підходів, зростанням ролі синергетичної парадигми.

Набуває значної ваги технологічна парадигма в освіті і соціальних системах Узагалі. Разом з тим очевидно, що, хоча проблеми технологізації проаналізовані багатьма авторами: В.П.Беспальком, Л.В.Бурковою, В.М.Івановим, Г.І.Кириловою, С.Ф.Клепком, О.М.Пєхотою, В.І.Подшивалкіною, Г.К.Селевком, А.А.Шияном та ін., питання технологізації управління ЗНЗ залишаються недостатньо розробленими.

Важливою складовою сучасних систем управління є використання інформаційно-комп'ютерних технологій.

Аналіз сучасного стану управління ЗНЗ доводить невідповідність керуючої і керованої підсистем, що відображено Г.В.Єльниковою, О.М.Мойсєєвим, І.Б.Сенновським, П.І.Третьяковим, О.Г.Хомерики та ін. У цих роботах наголошується на тому, що вдосконалення діяльності суб'єктів управління відбувається повільніше, ніж об'єктів.

Створення і застосування систем управління ЗНЗ з використанням комп'ютерних технологій дозволяє частково зняти це протиріччя і є одним із каталізаторів, завдяки яким відбувається покращання діяльності всього закладу освіти. Запровадження таких систем веде також до зміни світогляду керівників, гідного входу закладів освіти України у світовий інформаційний простір.

Виходячи з того, що управління ЗНЗ - це процес ефективної організації діяльності підсистем, які входять до складу цілісної відкритої динамічної соціально-педагогічної системи, ми виділили в складі ЗНЗ кілька таксономічних рівнів (підсистем) діяльності (враховуючи, що підсистеми діяльності першого рівня складаються з підсистем діяльності другого рівня та ін.). Наприклад, підсистема “Організація навчального процесу” включає організаційно-навчальну роботу, виконання навчальних нормативів, удосконалення змісту навчання. Підсистема “Організація виховного процесу” - організацію підготовки і проведення виховних заходів, діяльності класного керівника, діяльності учнівського комітету, роботи з учнями, які схильні до девіантної поведінки, діяльності прес-центру, шкільних музеїв. Підсистема “Робота з кадрами” включає організаційну роботу, методичну роботу, атестацію, індивідуальну роботу з членами колективу, роботу з адміністративно-господарським персоналом. Підсистема “Робота з органами громадського самоврядування” складається з діяльності ради ЗНЗ, батьківського комітету та піклувальної ради ЗНЗ. Підсистема “Процеси, що забезпечують життєдіяльність ЗНЗ” вміщує такі складові: фінансова діяльність, залучення позабюджетних коштів, соціальний захист, робота з охорони праці, зміцнення матеріально-технічної бази і господарська робота, ведення документації ЗНЗ.

Усі підсистеми діяльності ЗНЗ передбачають наявність алгоритмів управління ними, виконання яких дозволяє забезпечити стабільне функціонування ЗНЗ на досягнутому рівні і створити передумови для нового циклу його подальшого розвитку.

Слід підкреслити, що технологізація процесу управління і алгоритмізація управлінської діяльності дуже щільно пов'язані одне з одним.

Технологія управління ЗНЗ - це сукупність взаємопов'язаних принципів, змісту, форм і методів, які використовуються керівником при реалізації функцій управління для досягнення цілей діяльності ЗНЗ.

Алгоритм управління ЗНЗ - це процес забезпечення чіткої послідовної реалізації управлінських функцій з боку керівника (адміністративного органу) з урахуванням чинних законодавчих і нормативних положень, організаційної культури педагогічного колективу, зовнішнього впливу, орієнтованих на розв'язання конкретних завдань.

Для ефективної роботи ЗНЗ кожен адміністратор повинен відповідати в своїй повсякденній праці за управління певною кількістю підсистем діяльності ЗНЗ, що дозволить будувати управління на наукових засадах. Таким чином, кожним представником адміністрації закладу освіти використовується декілька алгоритмів управління. У зв'язку з цим нами має бути введено поняття блоків відповідальності адміністрації ЗНЗ.

Запропоновані алгоритми управління спрощують процедуру створення програмного забезпечення, яке автоматизує процес управління, особливо стосовно циклічних трудомістких дій адміністрації ЗНЗ. Виходячи з цього, має бути створена комплексна комп'ютеризована задача “Алгоритми управління ЗНЗ”. До її складу входять комп'ютеризовані задачі, які відповідають кожному із визначених нами алгоритмів управління ЗНЗ.

Після аналізу інформаційних потоків і виділення циклічної трудомісткої частини роботи адміністрації ЗНЗ створені комп'ютеризовані задачі підтримки, які систематизують, автоматизують і роблять ефективнішою діяльність учасників управління ЗНЗ. До них нами віднесені задачі: “Співробітники”, “Шкільна мережа”, “Навчальні плани”, “Контингент учнів”, “Табель використання робочого часу”, “Тарифікація”.

Створене єдине комп'ютерне забезпечення стикується з блоками відповідальності адміністрації закладу і є складовою частиною управління районною або муніципальною освітньою системою.

На основі розроблених теоретичних положень розроблена структурна модель системи алгоритмізованого управління з використанням комп'ютерних технологій. В основі запропонованої моделі знаходяться комп'ютеризовані алгоритми управління ЗНЗ та комбінування їх з комп'ютеризованими задачами підтримки, що згруповані по АРМ, які в свою чергу, об'єднуються в програмно-технічний комплекс ЗНЗ "Ефективна школа - ХХІ".

У розрізі зазначеної проблеми аналізується також можливість отримання інформації через мережу Інтернет з серверів органів державної і регіональної влади, місцевих органів самоврядування, освітянських сайтів.

1.7 Теоретичне обґрунтування системи цільового інформаційного забезпечення управління загальноосвітнім навчальним закладом

Особливості функціонування закладів освіти вимагають наскрізної узгодженості дій по всій вертикалі (від школи до обласного управління освіти і науки відповідно до мети освіти регіону); поєднання зусиль управлінців і виконавців у досягненні спільно окресленої мети шляхом уключення більшості виконавців в управлінській процес на рівні створення моделей власної діяльності, використання інтуїтивно-емоційної сфери для коригування діяльності управлінського апарату, оптимізації діяльності під час отримання узгодженої настановчої інформації від управлінської підструктури; чіткого аналітично-моніторингового обґрунтування більшості управлінських рішень (прозорість і усвідомлене сприймання управлінських дій по всій вертикалі загальної середньої освіти регіону); оперативного й об'єктивного відстеження позитивних і негативних тенденцій розвитку загальної середньої освіти й оптимального рівня реакції на них, поточного регулювання (саморегулювання) діяльності всіх суб'єктів управлінського процесу, переключення зусиль самих учасників із адміністративно-бюрократичної, пов'язаної з формально-документальним кругообігом поточної інформації, на корекційну, адресну, індивідуально-орієнтовану інформацію щодо регулювання своєї діяльності; активізації процесів рефлексивного саморозвитку і самоорганізації всіх суб'єктів діяльності.

Для здійснення наукового дослідження у визначеному нами аспекті має бути осмислено теоретичні засади побудови системи цільового інформаційного забезпечення на основі диференціації інформаційних потоків, які функціонують в педагогічних системах.

Головним інструментом у побудові системи цільового інформаційного забезпечення розглядається цілеспрямоване формування інформаційних потоків, які є основним видом системоутворюючих зв`язків процесу управління і дозволяють побачити специфіку закономірностей управлінської діяльності як інформаційної системи.

З огляду на відсутність у науковій та довідковій літературі тлумачення поняття “інформаційні потоки в педагогічних системах”, ми даємо йому таке визначення: ”Інформаційні потоки - це організований рух інформації, структурованої на підставі змістовно-цільового взаємозв`язку та впорядкованості, спрямованої від джерела до суб`єкта-користувача”.

Основними компонентами розробленої системи диференціації інформаційних потоків є задачі управління (управління навчально-виховним процесом, педагогічне керівництво вихованням громадян України, адміністративно-управлінська діяльність, керівництво професійно-творчим розвитком вчителів, господарсько - фінансова сфера), які визначають зміст необхідної прямої й зворотної інформації, та суб?єкти управління (керівники, педагоги, учні), які є основними джерелами та користувачами внутрішньошкільної інформації.

Сутність даної системи полягає у формуванні інформаційних потоків на підставі змістовно-цільового взаємозв?язку даних, спрямованих від суб?єкта-джерела до суб?єкта-користувача. Запропонований підхід до диференціації інформаційних потоків дає підставу говорити, що їх типізація носить трьохмірний характер: задача - суб`єкт-джерело - суб`єкт-користувач.

Показниками ефективного використання системи диференціації інформаційних потоків визначено: максимально можливе залучення учасників навчально-виховного процесу до збору, обробки, передачі інформації щодо реалізації цілей та завдань педагогічної системи, що, в свою чергу, забезпечить підвищення рівня управління; своєчасне надходження обробленої інформації на відповідний рівень управління; мінімізація витрат часу керівником на одержання необхідної інформації.

Розроблена диференціація інформаційних потоків за змістом даних відповідно до цілей та суб`єктів управління є основою для побудови системи цільового інформаційного забезпечення управління загальноосвітнім навчальним закладом, що в теоретичному плані забезпечує регламентацію інформаційних потоків не лише за спрямуванням, а й за об`ємом, періодичністю, терміном надходження тощо, а в практичному плані - дозволяє зрозуміти оптимальні умови використання кожного виду інформації, її максимальні можливості, цінність для управління.

У дослідженні система цільового інформаційного забезпечення представлена у вигляді моделі. Завдання моделі полягає у забезпеченні суб`єктів управління необхідною інформацією для реалізації визначених задач.

З метою розкриття головних рис, тенденцій і специфіки функціонування моделі цільового інформаційного забезпечення перш за все має бути визначено й обґрунтовано основні принципи, які розглядаються у тісному зв`язку з загальними принципами соціального управління та освітнього менеджменту. Ці принципи умовно поділено на дві групи: методологічні та організаційні. На методологічному рівні модель інформаційного забезпечення управління характеризується принципами соціально-економічної детермінованості, системності, науковості, відкритості, конкретності, комплексності; на організаційному рівні - принципами відповідності цілям управління, правової пріоритетності і законності, міри, повноти та інтегрального аналізу інформації, інформаційної достатності, зворотного зв`язку, диференційованості інформаційних потоків.

Зазначені принципи передбачають: врахування об`єктивних закономірностей розвитку загальноосвітніх навчальних закладів, об`єктивізацію управлінської інформації; необхідність виявлення взаємозалежності компонентів, особливостей інформаційного обміну між частинами в цілісному утворенні, бачення поряд із взаємозв`язками елементів у самій системі характер її зв`язків із зовнішнім середовищем; виділення найсуттєвіших складових у комплексі основних інформаційних потоків; узгодженість інформаційних даних з чинним законодавством України і нормативними відомчими документами; необхідність наповнення інформаційних блоків даними для забезпечення та реалізації тактичних і стратегічних цілей; можливість удосконалення моделі, елективність та динамічність щодо її корекції.

Теоретичною основою моделі є системний підхід до управління, а головним системоутворюючим чинником - задачі, оскільки саме вони визначають зміст та раціональний варіант відбору необхідної зовнішньої та внутрішньошкільної інформації.

Модель цільового інформаційного забезпечення управління загальноосвітнім закладом враховує структуру управління, сукупність наявних між її елементами взаємозв`язків і взаємозалежностей, спрямованих на реалізацію цілей та завдань педагогічної системи.

Основними структурними компонентами моделі визначено: задач, суб`єкти управління, зміст інформації, об`єкти зворотних зв`язків, строки та форми збору, виходу і збереження інформації. Приведений комплекс елементів ми розглядаємо як систему, тому що його характеризує: наявність певної сукупності елементів, які відкривають шлях до пізнання суті моделі; внутрішня організація елементів, кожен з яких актуалізує свої субстратні властивості у взаємодії з іншими складовими; цілісність та єдність елементів, оскільки взяті самі по собі без зв`язку і залежності один від одного, вони не мають сенсу або володіють лише потенційними можливостями; особливий взаємозв`язок, що забезпечує динамічну рівновагу; зв`язок з середовищем.

Системний характер інформаційного забезпечення визначає, таким чином, чітку методологічну основу побудови всієї роботи керівника з інформацією, що відображає сутність загальноосвітнього навчального закладу та використовується в управлінні.

Модель носить інтегрально-диференціальний характер. У ній враховано рух прямої та зворотної інформації як між керівниками, педагогічним колективом та колективом учнів, що породжує інтегральні інформаційні можливості системи, так і за багаточисельними диференціальними лініями по вертикалі (керівник, педагог, учень).

При розробці моделі має бути виокреслено зміст інформації, яка згрупована в п`ять блоків відповідно до цілей управління. Визначено відповідальних за збір та обробку даних, строки збору за місяцями, форми виходу прийнятого управлінського рішення, в які закладено дії щодо збору та аналізу інформації. Сама інформація збирається за допомогою ряду форм і методів, що забезпечують об`єктивне відображення існуючого різноманіття в цьому процесі. Збір даних здійснюється так, щоб регулярно наповнювати блоки необхідною інформацією.

Умовою ефективного використання моделі цільового інформаційного забезпечення управління загальноосвітнім закладом є послідовне виконання таких дій: визначення цілей; виокреслення змісту управлінської інформації; визначення джерел інформації; формування інформаційних потоків; призначення відповідальних за збір, обробку, збереження та передачу інформації; класифікація даних; визначення строків та форм виходу інформації.

Таким чином, окреслені засади побудови системи цільового інформаційного забезпечення дають можливість оптимально систематизувати всю необхідну для управління і про управління школою інформацію, уникнувши труднощів у впорядкуванні даних, пов`язаних не лише з багатоструктурністю інформаційних потоків, але і динамічністю та швидкою плинністю інформації про результати навчання, виховання, розвитку школярів. Зміст інформації поступово перетворюється на логічні структури інформаційних потоків, виключається їх повторюваність чи нестача.

Висновки до розділу І

Таким чином, ми констатуємо, що становлення науково обґрунтованої національної теорії управління школою в Україні - надзвичайно важлива педагогічна проблема. Її успішне вирішення обумовлене ефективністю процесу усвідомлення теоретиками і практиками педагогічної науки основних проблем сучасної школи, напрямків і шляхів їх вирішення. Це, в свою чергу, робить необхідним осмислення прогресивних ідей минулих періодів розвитку теорії внутрішкільного управління з погляду сьогодення.

Оскільки період другої половини ХХ ст. багато в чому визначив напрямки і тенденції подальшого розвитку теорії внутрішкільного управління в нашій країні, то саме в цей період визрівають передумови для радикальної зміни управлінської парадигми, які врешті-решт і призвели до початку заміни її в останнє десятиліття ХХ століття.

У цей період розвиток теорії внутрішкільного управління еволюціонував у декількох напрямках: рух до демократизму, колегіальності в управлінні школою; рух в бік все більшої науковості (від емпіричного способу здобуття наукових знань до структурно-функціонального, антропологічного, синергетичного підходів, від єдиної концепції впливу до концепції створення умов і концепції роботи на результат).

Дослідження теорії внутрішкільного управління здійснювалось різноманітними методами. Якщо на початку періоду переважаючими були емпіричні методи (вивчення управлінського досвіду, вивчення шкільної документації, спостереження, анкетування вчителів і керівників шкіл), то поступово науковці починають застосовувати все більш науково обґрунтовані методи дослідження (структурно-функціональний аналіз, ранжування, факторний аналіз, моделювання, матричний метод, математичні, статистичні методи тощо).

З отриманням Україною незалежності з'явилася можливість ознайомлення науковців і практиків з різними концепціями управління, що об'єктивно сприяло виникненню різноманітного досвіду внутрішкільного управління.

Аналіз дозволив виявити тенденції подальшого розвитку теорії внутрішкільного управління в Україні. Ці тенденції лежать в площині, по-перше, гуманізації, по-друге, демократизації, по-третє, алгоритмізації управління. Основною тенденцією розвитку теорії внутрішкільного управління в Україні є розробка різноманітних концепцій управління, що повинні базуватися на різних методологічних підвалинах.

Таким чином, ми встановили, що управлінська діяльність -- це особливим чином організований вид трудової діяльності з виконання функцій управління в організації.

Головна її мета -- забезпечення цілеспрямованої та скоординованої діяльності керованого колективу задля розв'язання задач, що поставлені перед ним. Продуктом управлінської діяльності є управлінські рішення та практичні дії, необхідні для функціонування організації в необхідному режимі. Оскільки управлінський вплив на всі сфери діяльності здійснюється через членів організації, пріоритетне значення має управління живою працею, тобто доцільною діяльністю своїх підлеглих.

У результаті нашого дослідження ми маємо констатувати, що до основних задач управлінської діяльності відносять цілепокладання, планування, організацію, координацію (або регулювання), стимулювання та контроль.

Задача цілепокладання полягає у виробленні основних, поточних і перспективних цілей діяльності, коректувати поточні дії та стратегію, тобто переглядати цілі, змінювати їхнє положення в системі цілей.

Задача планування полягає у виробленні напрямів, шляхів, засобів і заходів стосовно реалізації цілей діяльності організації.

Задача організації передбачає налагоджування процесу, діяльності, спрямованої на упорядкування взаємодії людей, ідей, процесів, певної форми прояву спільної діяльності, об'єднання елементів або частин (людей, ідей, процесів тощо) в системне ціле, у результаті чого утвориться життєздатна, ефективна та стійка система.

Послідовність реалізації задачі організації звичайно така:

* визначення цілей, задач та особливостей спільної діяльності членів організації;

* виявлення потреби в ресурсах для здійснення цілей і забезпечення безперебійного постачання цими ресурсами. Тому іноді говорять, що організувати -- це спочатку оцінити можливості, а вже потім ставити задачу;

* установлення послідовності дій виконавців, тривалості та контрольних строків їхнього виконання;

* вибір способів здійснення необхідних дій і взаємодій людей для досягнення цілей;

* установлення між членами організації необхідних організаційних відносин (співпідпорядкованості, координації тощо);

* створення відповідної мотивації у членів організації задля досягнення ціннісної мети.

Ключовим моментом реалізації цієї задачі є процес організації взаємодії між підлеглими. У числі принципів ефективної організації взаємодії такі:

* спеціалізація виконавців;

* кількісна та якісна пропорційність частин, що утворять систему;

* паралельність дій;

* ритмічність діяльності.

Після здійснення задачі організації можуть виникнути деякі невідповідності між усіма елементами створеної системи або механізму досягнення цілей. У цих випадках з'являється необхідність, по-перше, уточнити характер дій виконавців, зробити їх більш погодженими, гармонічними й ефективними і, по-друге, усунути відхилення від заданого організацією режиму функціонування системи. Таке «тонке налаштовування» системи отримало назву функції координування та регулювання спільної діяльності.

Задача стимулювання містить у собі розробку та використання стимулів до ефективної взаємодії суб'єктів їхньої спільної результативної діяльності. Керівник при здійсненні цієї задачі має дотримуватися ряду принципів:

* залежність величини стимулу від конкретного внеску підлеглого в загальну справу;

* зв'язок стимулів із цілями діяльності організації;

* єдність інтересів підлеглого, організації та суспільства в цілому;

* розумне сполучення моральних і матеріальних стимулів;

* сполучення стимулювання з мірами покарання та примусу.

У числі основних задач управління важлива роль належить задачі контролю, обліку й аналізу діяльності. Зміст цієї функції включає комплексне вивчення діяльності та припускає:

* спостереження за ходом, динамікою та закономірностями розвитку процесів у керованій системі, вимір, реєстрацію та згрупування даних;

* порівняння її параметрів із заданою програмою функціонування;

* кількісну та якісну оцінку ефективності діяльності;

* виявлення відхилень, проблемних місць у розвитку системи;

* виявлення причин реального стану;

* визначення найбільш доцільних шляхів відновлення працездатності системи.

Процес підготовки та реалізації управлінської задачі передбачає п'ять основних етапів:

1) Орієнтований етап -- виявлення проблемної ситуації та визначення мети рішення.

2) Інформаційний етап -- збирання, обробка й аналіз інформації з проблеми, а також визначення тих обмежень, що залежать як від неї самої, так і від конкретної ситуації.

3) Це вироблення й ухвалення задачі:

* вироблення критеріїв прийняття рішень (економічність, надійність, оперативність, дизайн тощо);

* формулювання набору альтернативних рішень з можливим залученням виконавців майбутнього рішення. Це важливо в силу дії так званого закону Р.Лікерта, який говорить, що якість і точність виконання конкретних управлінських рішень тим сильніше, чим більше безпосередні учасники виконання завдань беруть участь у прийнятті рішень;

* оцінка альтернативних рішень за ступенем їхніх достоїнств, недоліків і можливих наслідків;

* вибір оптимального рішення. Тут актуальна проблема співвідношення двох параметрів: часу, протягом якого необхідно прийняти рішення, та якості управлінського рішення. Звичайно оптимальне рішення не приймається внаслідок відсутності необхідного часу для перегляду всіх можливих альтернатив та інформації, пов'язаної з оцінкою кожної альтернативи.

4) Організаційний етап -- доведення прийнятого рішення та строків до виконавців, призначення відповідальних, інструктаж, організація взаємодії.

5) Контролюючий етап -- урахування та контроль виконання рішення. Як правило, доручається тій групі, що готувала рішення. Причому оцінка праці цієї групи не за кількістю перевірок, а за питомою вагою виконаних у строки наказів.

Таким чином, підготовка та реалізація управлінських задач складають важливу сторону управлінської діяльності будь-якого керівника, особливо при здійсненні сучасних форм і структур управління.

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА ЕКСПЕРИМЕНТНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ЗАДАЧІ ЯК МЕТОДУ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ

2.1 Мета і завдання експерименту

Методи управлінсько-педагогічних досліджень - це шляхи, способи пізнання педагогічної дійсності. За допомогою методів педагогіка здобуває інформацію про те чи інше явище, процес, аналізує і обробляє одержані дані, включає їх в систему відомих знань. Тому темп і рівень розвитку управлінської теорії залежить від того, які методи дослідження вона використовує.

Особливості процесу управління потребують заглиблення у різні аспекти цього процесу для ґрунтовного їх дослідження. Управлінські процеси мають неоднозначний характер. Результати навчання, виховання й освіти залежать від одночасного впливу багатьох причин, зумовлених коректною чи некоректною постановкою управлінської задачі. Достатньо змінити вплив одного фактора, щоб результати процесу суттєво відрізнялись один від одного.

Важливим завданням дослідження управлінської задачі є виявлення порядку в процесі, що вивчається, тобто встановлення закономірності. Закономірність -- це факт наявності постійного й необхідного взаємозв'язку між реальними феноменами процесу.

На основі емпіричних закономірностей процесу розкриваються теоретичні закони. Закон -- суворо зафіксована закономірність. Сучасна наука визначає його як необхідну, внутрішньо властиву природі явищ тенденцію зміни, руху, розвитку, яка характеризує загальні етапи і форми становлення явищ, процесів, систем, що розвиваються. Закони існують незалежно від того, як повно вони розкриті наукою. Пізнання закону дозволяє зрозуміти його дію і правильно використати в інтересах освіти.

Кінцевою метою дослідження є виявлення закономірностей і законів.

У наш час дослідження процесів управління здійснюються за допомогою цілої системи різноманітних методів. До них належать:

1. Традиційні методи. Традиційними називають методи, які управлінська наука дістала у спадок від дослідників, що стояли біля витоків науки управління закладами освіти. До складу традиційних досліджень входять: спостереження, дослідницька бесіда, вивчення й узагальнення досвіду, першоджерел, вивчення шкільної документації, продуктів діяльності педагогічного колективу.

2. Управлінський експеримент (лат. experimentum -- проба, дослід). Суть експерименту як методу дослідження полягає у спеціальній організації діяльності педагогічного колективу і учнів, вихователів і вихованців з метою перевірки й обґрунтування наперед розроблених теоретичних припущень, або гіпотез. Якщо гіпотеза знаходить своє підтвердження в практиці, дослідник робить відповідні теоретичні узагальнення і висновки [3,71].

Експерименти класифікують за різними ознаками: спрямованістю, об'єктами дослідження, місцем і часом проведення та ін. Залежно від поставленої експериментом мети розрізняють:

а) констатуючий експеримент, що проводиться на початку дослідження і своїм завданням має з'ясування стану справ у шкільній практиці з тієї чи іншої проблеми;

б) творчо-перетворюючий, коли вчений розробляє гіпотезу, теоретичні основи, здійснює конкретні практичні заходи щодо вирішення досліджуваної проблеми;

в) контрольний, суть якого полягає в застосуванні апробованої методики в роботі інших педагогів та шкіл.

3. Тестування (англ. test - випробовування, перевірка). Тестування - цілеспрямоване, однакове для всіх досліджуваних обстеження, що проводиться в умовах суворого контролю. Від інших способів обстеження тестування відрізняється простотою, доступністю, точністю, можливістю автоматизації. Це дозволяє об'єктивно виміряти характеристики педагогічного процесу, що вивчаються.

В управлінській практиці використовуються різні тести: рівня успішності управлінської діяльності, ступеню сформованості управлінських якостей, моніторинги успішності роботи конкретного педагогічного колективу тощо.

4. Кількісні методи. Використовуються в двох основних напрямках:

а) для обробки результатів спостережень і експериментів;

б) для моделювання, діагностики, прогнозування, комп'ютеризації навчально-виховного процесу.

До першої групи входить статистичний метод, у межах якого здійснюється реєстрація, -- виявлення певних якостей педагогічних явищ, кількісні підрахунки наявних чи відсутніх якісних даних у певній послідовності, визначення їхнього місцезнаходження серед об'єктів, що вивчаються; шкалування -- присвоєння балів чи інших цифрових показників характеристикам, що досліджуються.

Другу групу репрезентує метод моделювання. Це метод створення і дослідження моделей. Наукова модель -- уявна чи матеріально реалізована система, яка адекватно відображає предмет дослідження і здатна замінити його так, що вивчення моделі сприяє отриманню нової інформації про цей предмет. Головна перевага моделювання -- можливість охопити систему цілісно [17, 198].

Моделювання в науці управління успішно застосовується для вирішення таких завдань, як поліпшення планування навчального процесу, оптимізація структури керівництва навчальним закладом, управління навчальною, організаційною діяльністю, управління навчально-виховним процесом та ін.

Метод моделювання використовується для вияву й класифікації нових законів, побудови нових теорій та інтерпретації отриманих даних; для вирішення обчислювальних завдань з використанням моделей; для перевірки гіпотези за допомогою тієї чи іншої моделі.

Епоха інноваційного суспільного розвитку підвищує вимоги до сучасного керівника, потребує постійного вдосконалення його фахової майстерності. Так, Державна програма розвитку освіти на 2006-2010 роки визначає як пріоритетний напрям - інноваційний поступ, що буде результативним за умови впровадження ефективної системи безперервної освіти педагогічних працівників. Така система передбачає впровадження нових форм керівництва навчальним закладом, правильної постановки управлінських задач для створення сприятливої атмосфери в колективі [43,31].

Одним із провідних напрямів інтенсифікації та модернізації керівниктва навчальним закладом є експериментально-дослідна діяльність закладів освіти.

Відомо, щодо факторів виникнення інновацій відносяться: творча особистість (носій інновації), наукова ідея (ядро інновації) та експеримент (джерело інновації).

...