Основи підприємництва

Відповідальність підприємця зводиться до того, що він відповідає:

- за зобов' язання, пов' язані з його діяльністю, своїм майном, за винятком того, на яке відповідно до законодавчих актів не може бути звернене стягнення;

- за охорону навколишнього середовища;

- за додержання заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії;

- за заподіяну шкоду і збитки.

2.7 Припинення підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність припиняється:

а)після закінчення строку, на який створювалося підприємство, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;

б)з власної ініціативи підприємця (власників);

в)у разі припинення існування підприємця;

г)у разі закінчення строку дії ліцензії;

д)на підставі рішення суду: за клопотанням банківських органів у разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; контролюючих органів за систематичне або грубе порушення чинного законодавства;

е) за іншими підставами, передбаченими установчими документами та законодавчими актами України.

Підприємства можуть припинити свою діяльність не тільки з причини нерентабельності, а й тому, що змінюють форму функціонування, об'єднуються з іншими підприємствами, відокремлюються з розподілом майна тощо. Припинення діяльності суб'єкта підприємництва здійснюється двома шляхами - реорганізацією та ліквідацією.

Підприємство реорганізується у випадках:

- злиття з іншим підприємством та утворення в результаті нового підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов'язки обох підприємств;

- приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до останнього переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що приєднується;

- поділу підприємства. Новим підприємствам, що виникли, переходять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки розділеного підприємства;

- виділення з підприємства одного або кількох нових, яким переходять за актом (балансом) у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства;

- перетворення одного підприємства в інше. До нового підприємства переходять усі майнові права і обов'язки реорганізованого.

3. Регулювання взаємодії суб'єктів підприємницької діяльності

3.1 Організація договірних взаємовідносин у підприємництві

У ринковій економіці організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах.

Договір (контракт, угода) - форма документального закріплення партнерських зв'язків, яка обумовлює предмет договору, взаємні права та обов'язки, наслідки порушення домовленостей.

У ринковій системі господарювання застосовують два типи договорів: установчі та підприємницькі.

Засновницький (установчий) договір - це письмовий документ, який засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб відносно заснування нового підприємства.

Підприємницький договір - документ, що відображає угоду сторін (партнерів) відносно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької діяльності. Договір опосередковує відносини у процесі праці, виробництва і реалізації продукції або надання різноманітних послуг.

Класифікацію підприємницьких договорів за сферами діяльності наведено в табл.

Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності

Сфера діяльності	Сутність договорів
1. Купівля-продаж, оренда і лізинг	Договір купівлі-продажу продукції, виробленої підприємством; договір на поставку товарів через посередника; договір про аукціонний продаж товарів. Договір продажу майна підприємства іншим юридичним особам; державний контракт; державне замовлення; договір оренди майна; лізингова угода.
2. Підрядні послуги	Договір про консалтинг та інформаційне обслуговування підприємств і організацій; договори про надання юридичних, аудиторських, брокерських, рекламних послуг; договір на виконання науково-дослідних робіт.
3. Трудові відносини	Колективний договір; тарифна угода; договір (контракт) про наймання працівника.
4. Страхування	Договір особистого страхування від нещасних випадків; договір страхування майна підприємств і громадян; договір обов'язкового та добровільного медичного страхування.
5. Розрахунки і кредитування	Договір на розрахункове і касове обслуговування; договір поручництва; договір позики із заставним забезпеченням; кредитний договір.
6. Зовнішньоекономічна діяльність	Договір на декларування товарів, що підлягають митному контролю; договір на транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоекономічних операцій; ліцензійний договір; агентський договір; договір на закупівлю товарів за імпортом; договір поставки товарів за експортом.
7. Інші договори	Договір доручення; договір комісії; договір про спільну діяльність.

Колективний договір - це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником) підприємства.

До колективного договору включаються такі обов'язки сторін: адміністрації - створення безпечних умов праці, забезпечення зростання продуктивності й оплати праці, професійної підготовки і підвищення кваліфікації, соціального захисту працівників, їх участь у використанні прибутку; працівників - виконувати обов'язки, дотримуватися режиму роботи.

3.2 Напрямки і форми співробітництва партнерів

Громадські об'єднання підприємців в Україні

Партнерські зв'язки - це такі договірні відносини, які встановлюються між підприємцями і дозволяють кожному з них досягти очікуваного результату (успіху) за рахунок обміну наслідками своєї діяльності.

Проте кожний підприємець, зацікавлений не просто у встановленні будь-яких партнерських зв'язків, а в налагодженні найбільш ефективних форм таких взаємовідносин. Визначити найефективнішу форму взаємовідносин з партнером можна порівняльним аналізом усіх можливих форм партнерських зв'язків.

Насамперед підприємці можуть співпрацювати у сфері виробництва. Другим напрямком співробітництва можна вважати сферу товарообміну. Торгівля - це третій напрямок у розвитку співробітництва партнерів. До четвертого напрямку належить співробітництво у сфері фінансів.

Підприємницька діяльність може ефективно здійснюватись у різноманітних напрямках, кожний з яких охоплює певні конкретні форми співробітництва.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв'язків) у сфері виробництва:

- виробнича кооперація - форма співробітництва, коли організується закінчений виробничий цикл усіма співпрацівниками-партнерами, а кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного виробничого процесу;

- проектне фінансування - форма партнерських зв'язків, за якої одна зі сторін бере на себе зобов'язання фінансувати реалізацію проекту іншого партнера або одна сторона, що має власний розроблений проект, пропонує іншій стороні здійснювати його практичну реалізацію і зобов'язується фінансувати усі роботи;

- комерційна концесія (ліцензування) - використання прав інших суб'єктів. Ліцензіар (власник певних прав) укладає угоду з ліцензіатом (кому такі права передаються на постійній чи тимчасовій основі), відповідно до якої останньому передаються права на використання патенту, товарного знака, іншої значущої новації за певну плату;

- управління за контрактом - форма відносин, сутність якої зводиться до такого: один з підприємців передає іншому “ноу-хау” в галузі управління, а другий забезпечує інвестування;

- підрядне виробництво - це взаємини між підприємцями, коли один із них здійснює цільове виробництво товару за прямою вказівкою замовника.

Товарообмінними вважаються такі операції, за якими основу взаємовідносин партнерів становить рух (просування) товарів, але при цьому повністю виключається грошова форма розрахунків, тобто здійснюється прямий обмін одного товару на інший з дотриманням цінового паритету.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв'язків) у сфері товарообміну такі:

- бартерна угода - це комерційна операція з обміну певної кількості одного товару на еквівалентну за вартістю кількість іншого;

- зустрічна торгівля - це певна сукупність угод, спрямованих на досягнення відповідного балансу у взаємних поставках товарів;

- комерційна тріангуляція (“трикутник”), сутність якої полягає у тому, що у здійсненні бартерних операцій можуть брати участь не дві, а три сторони чи більше, якщо цього вимагає пошук необхідного товару.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв'язків) у сфері торгівлі, закріплені такими угодами:

- угода звичайна - угода про купівлю-продаж, за якою взаємовідносини оформляються у вигляді договору поставки того або іншого товару;

- угода форвардна - угода, термінова щодо практичної реалізації;

- угода про передачу інформації у вигляді “ноу-хау” за винагороду, умови і розміри якої передбачені контрактом;

- угода про встановлення прямих зв'язків - економічні взаємини фірм (підприємств, організацій), що базуються на безпосередньому співробітництві у конкретній сфері діяльності;

- угода СПОТ - вид операції щодо купівлі-продажу наявного товару з надтерміновою оплатою і доставкою споживачеві;

- угода про експорт товару - договір про поставку товару партнеру іншої країни;

- угода про реекспорт - відносини, за яких один з партнерів купує товар за кордоном з метою його поставки партнеру з третьої країни;

- угода про імпорт товару - операція, в основі якої лежать відносини між партнерами щодо ввезення товару з іншої країни.

Партнерські зв'язки у сфері фінансових відносин охоплюють наступні форми співпраці:

- факторинг - система взаємовідносин, що встановлюється між підприємцем і фактор-фірмою, яка бере на себе дебіторську заборгованість підприємця або купує у підприємця його вимогу до того чи іншого партнера щодо оплати боргу. У ролі фактор-фірми найчастіше виступають банки;

- комерційний трансферт використовується в міждержавних відносинах і означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за договірною ціною. Однак при цьому не відбувається фізичного переміщення капіталу через національні кордони, а куплена валюта зараховується на рахунок покупця у національному банку країни-продавця. Ця форма партнерських взаємовідносин застосовується в системі міжбанківських зв'язків (заснуванні так званих кореспондентських рахунків) і міждержавних відносин.

Бажання всіх учасників економічної діяльності в країні набути додаткової стійкості, захистити свої соціальні, політичні та корпоративні інтереси виявилося у створенні багатьох асоціацій, спілок, інших громадських об'єднань підприємців. В Україні налічується понад 100 таких громадських об'єднань підприємців. З іншого боку, в умовах перехідного періоду добрі наміри далеко не завжди втілюються без проблем. Відсутність чітких програм, організаційного досвіду, ресурсних можливостей та достатньо значної громадської підтримки призводить до практичної деградації багатьох об'єднань або до їх переродження в пошуках можливих шляхів досягнення цілей. Небагато підприємницьких громадських організацій продовжують активно відстоювати інтереси підприємців.

На жаль, самоорганізація та кооперування суб'єктів підприємництва на соціально-політичній (громадські об'єднання підприємців, громадсько-політичні рухи та їх парламентське представництво) і економічній (підприємницькі мережі, кредитні та збутові кооперативи тощо) засадах з об'єктивних причин поки що не дістали в Україні відповідного розвитку. Серед причин слід зазначити такі:

- недовіра та традиційно негативне ставлення населення і підприємців до таких об'єднань;

- протистояння місцевих органів влади;

- надзвичайно слабкий взаємозв'язок малого підприємництва з інститутами політичної системи суспільства, що зумовлене, перш за все, нерозвиненістю самої політичної сфери;

- відсутність у підприємців свідомої потреби у структурній інтеграції, ілюзії про можливість без опанування нових економічних засад вижити в ринкових умовах;

- недостатність коштів на утримання таких структур;

- важкий тягар податкової політики держави тощо.

Процес виникнення та становлення громадських об'єднань підприємців в Україні умовно можна поділити на два етапи.

Перший етап (1989-1992 рр.) характеризується як початковий етап визрівання внутрішніх передумов для інтеграції відповідних соціальних груп населення. Цей етап став наслідком правового визнання об'єктивної необхідності розвитку підприємницької діяльності. Другий етап, який розпочався у 1993 р. і триває до цього часу, значною мірою характеризується активізацією процесів роздержавлення, приватизації та відповідних змін у розкладі соціально-економічних сил.

У 1989 р. з'явилася Спілка кооперативів та підприємців України, яка спрямовувала свою громадську діяльність на вирішення таких головних завдань: разом з органами державного управління брати участь у розробці основних напрямів розвитку кооперативного руху, умов надання підприємцям і кооперативам податкових та інших пільг; здійснювати соціальний захист підприємців.

Велику роль у консолідації кооперативів, підприємств малого та середнього підприємництва відіграє заснована в 1990 р. Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва в Україні. У 1990 році були створені дві спілки підприємців: Спілка малих підприємств України і Спілка орендарів і підприємців України.

В 1992 р. заснована Українська спілка промисловців та підприємців (УСІ II І). Механізми підтримки малого підприємництва та впровадження ідей соціального партнерства опрацьовуються Асоціацією сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні “Єднання”. У 1996 р. створено Міжнародну спілку українських підприємців (МСУП) як громадське об'єднання зі статусом міжнародної організації.

Ідеї координації та об'єднання спільних зусиль організацій підприємців завойовують останнім часом все більше прихильників. Одним із практичних прикладів такого об'єднання став Міжрегіональний форум підприємців, заснований у 1996 р. У 1997 році з метою створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу була заснована Українська спілка підприємців малого та середнього бізнесу (УСП МСБ). У травні 2000 р. рішенням КМУ було утворено Раду об'єднань підприємців України при урядовому комітеті економічного розвитку, яка є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при урядовому комітеті.

В Україні створено чимало громадських організацій, які об'єднують різні групи підприємців за різними ознаками. Однак, із часом багато цих організацій виявилися нежиттєздатними, перетворилися на формальні структури або зовсім припинили існування, інші, навпаки, - активізують діяльність щодо захисту інтересів підприємців. Триває постійне оновлення діючих та створення нових організацій. Держава має стимулювати та підтримувати самоорганізацію підприємництва, цим вона зміцнюватиме власні засади.

Згідно з положеннями Господарського кодексу, з метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Держава сприяє їм у виконанні ними статутних завдань. Суб'єкти господарювання - роботодавці мають право на об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав.

3.3 Ознаки та процеси виправлення неблагополучного становища підприємства. Ліквідація підприємства

Реструктуризація підприємства

Банкрутство не є рідкістю у ринковій економіці. Як свідчать закордонні джерела, 70-80 % нових фірм припиняють діяльність наприкінці другого року існування.

Значна частина вітчизняних підприємств знаходиться в стані глибокого, але прихованого банкрутства. В цих умовах необхідно привести в дію процедури санації або банкрутства. Перш ніж проводити процедуру банкрутства чи санації, необхідно виявити, чи знаходиться підприємство у неблагополучному стані та встановити причини, що сприяють розвитку кризової ситуації.

Ознаки неблагополучного стану підприємства:

Скорочення обсягу реалізації.

Зменшення прибутку.

Тривалі збитки.

Скорочення основного капіталу (майна).

Зростаюча заборгованість (кредиторам, бюджету, заробітної плати).

Зменшення кількості грошей на рахунку та неплатоспроможність.

Часта зміна постачальників та ринків збуту.

Конфлікти, звільнення та зміни у структурі апарату управління.

Затримки бухгалтерської звітності.

Встановлення нереальних цін на продукцію підприємства.

Знецінення акцій підприємства.

Обмеження діяльності підприємства державними органами влади.

Перша та друга ознаки самі по собі не обов'язково потребують оздоровлення або ліквідації підприємства. Тимчасове зменшення прибутку і навіть збитки є природними для ринкової економіки. Така ситуація є закономірною при переході на випуск нової продукції, при освоєнні нової технології.

Пункти 3-6 характеризують прямі ознаки кризового стану підприємства. Пункти 7-12 є непрямими ознаками кризового стану підприємства для кредиторів.

Можливі причини такого кризового становища підприємства поділяють на внутрішні та зовнішні:

внутрішні - нестача капіталу, неправильне його використання, технічне старіння підприємства, помилкові рішення керівництва, високий рівень витрат, недосконала організація маркетингу, низька кваліфікація персоналу (за досвідом США 90 % підприємницьких невдач обумовлено некомпетентністю керівництва);

зовнішні - падіння попиту на продукцію, зміна потреб, інфляція, політика уряду, конкуренція, розвиток науки та техніки, фінансовий стан боржників.

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури: розпорядження майном боржника; мирову угода; санацію (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідацію банкрута.

Розпорядження майном боржника - система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.

Мирова угода - домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін (прощення боргів).

Санація - система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника (зміни у керівництві підприємства, раціоналізація виробництва, режим економії, розпродаж неефективних підрозділів, зайвих запасів та устаткування).

Згідно із законодавством України банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.

Закордонні джерела [68] дають інше визначення: банкрутство - це встановлена законом процедура, через яку людина або організація, що неспроможна виконати свої фінансові зобов'язання, звільняється від боргу.

Передумовою для початку процесу банкрутства є письмова заява кредитора або боржника до суду. Призначається розпорядник майна (банк), публікується об'ява про банкрутство, кредитори подають заяви до суду (протягом місяця), суд їх приймає чи відхиляє.

Якщо надійшли пропозиції від бажаючих виконати зобов'язання боржника, суд може прийняти рішення про проведення санації боржника. Інакше суд визнає боржника банкрутом. Утворюється ліквідаційна комісія, яка проводить інвентаризацію і реалізацію майна банкрута.

Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками, або іншим органом, визначеним законом. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія вміщує в друкованих органах, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у такому порядку:

- в першу чергу покриваються ті вимоги кредиторів, що забезпечені заставою, виплата вихідної допомоги звільненим працівникам, витрати на ведення справи у суді, роботу ліквідаційної комісії;

- в другу чергу виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства, а також вимоги вкладників;

- в третю чергу виконуються вимоги за державними та місцевими податками і платежами до бюджету, до органів соціального забезпечення і страхування;

- в четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, що не забезпечені заставою;

- в п'яту чергу повертаються внески членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

- в шосту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги, що не задоволені через нестачу майна, а також не визначені ліквідаційною комісією, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Реструктуризація підприємства - здійснення організаційно - господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу, зміни форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню, конкурентоспроможності підприємства, підвищенню ефективності виробництва.

Основні завдання реструктуризації підприємства та організації:

забезпечити їхнє виживання на певний час;

відновити їхню конкурентоспроможність на тривалу перспективу.

Види реструктуризації: управлінська, технічна, економічна, фінансова, організаційно-правова.

Форми реструктуризації: оперативна, стратегічна.

Оперативна реструктуризація підприємства (організації) звичайно здійснюється протягом 3-4 місяців і передбачає істотне поліпшення його (її) діяльності. Останнє досягається проведенням комплексу таких оперативних заходів.

- створенням та виокремленням нових структурних підрозділів;

- оперативним зменшенням дебіторської заборгованості;

- зменшенням величини оборотних фондів через виявлення і реалізацію зайвих матеріальних запасів;

- скороченням обсягу основних фондів шляхом виявлення і реалізації невикористовуваних елементів;

- відмовою від пайової участі в інших підприємствах (організаціях) після попереднього аналізу його ефективності;

- аналітичною оцінкою і припиненням вкладення неефективних інвестицій, окрім життєво необхідних для підприємства.

Стратегічна реструктуризація підприємства (організації) спрямована на забезпечення довготривалої конкурентоспроможності його (її) на вітчизняному та світовому ринках. Для досягнення останньої необхідно чітко визначити стратегічну мету реструктуризації підприємства (організації). Після цього розробляється стратегічна концепція розвитку суб'єкта господарювання, визначаються напрями та інструменти реалізації поставленої мети.

Управлінську реструктуризацію пов'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства (організації), сучасну маркетингову, інноваційну і технічну політику.

Технічна реструктуризація орієнтується на забезпечення такого стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня виробничого потенціалу, технології “ноу-хау”.

Економічна реструктуризація має забезпечувати рівень рентабельності виробництва (діяльності), що відповідає сучасним умовам господарювання. Це потребує досягнення певного рівня поточних і капітальних витрат, гнучкого ціноутворення та достатнього обсягу продажу товарів.

Фінансова реструктуризація означає досягнення суб'єктом господарювання такої структури балансу, коли показники ліквідності та платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також не існує проблем із виплатою кредитів і відсотків за ними або з погашенням інших боргових зобов'язань.

Організаційно-правова реструктуризація передбачає комерціалізацію і корпоратизацію діяльності, зміни в організаційній структурі суб'єкта господарювання, зміну власності на державному підприємстві (організації).

Інколи стає необхідною часткова (обмежена) реструктуризація підприємства (організації), яка здійснюється для відновлення його (її) економічної та технічної життєдіяльності.

Комплексна (всебічна) реструктуризація охоплює розробку нової організаційної структури суб'єкта господарювання; здійснення відповідної продуктової та техніко-технологічної політики; істотні зміни в менеджменті тощо. Така реструктуризація звичайно триває до трьох років.

Для обґрунтування форм, видів і масштабів реструктуризації необхідно попередньо ретельно проаналізувати всі напрями діяльності підприємства за критерієм конкурентоспроможності продукції, структури витрат і прибутковості виробництва, охоплення сегментів ринку тощо.

Можливі такі варіанти проведення реструктуризації підприємства (організації):

- об'єднання (злиття) підприємств з утворенням нової юридичної особи;

- виділення окремих структурних підрозділів для дальшої діяльності;

- виділення окремих структурних підрозділів з утворенням нової юридичної особи;

- створення державної холдингової компанії з дочірніми підприємствами;

- передача відокремлених структурних підрозділів у сферу управління іншого керуючого органу;

- перепрофілювання підприємства (організації).

Вибір варіанта реструктуризації здійснюється на підставі оцінки можливостей реорганізації окремих виробничих підрозділів і створення на цій базі самостійних підприємств.

Оцінка ефективності проектів реструктуризації здійснюється за очікуваними результатами поліпшення фінансово-економічного та екологічного стану підприємства за рахунок збільшення обсягів реалізації конкурентоспроможної продукції, раціонального використання ресурсів, прискорення обороту капіталу, збереження гарантій соціального захисту працівників.

3.4 Ризики у підприємницькій діяльності

Економічна безпека підприємства

Ризик - це важливий елемент підприємницької діяльності. Основна риса характеру підприємця - нахил до ризику. Досягає успіху той підприємець, який вміє вчасно ризикувати. Закон “Про підприємництво” у визначенні поняття “підприємництво” підкреслює, що це діяльність на свій ризик.

Підприємницький ризик - це імовірність виникнення збитків або неодержання доходів порівняно з варіантом, що прогнозується; або це невизначеність очікуваних доходів.

Чинники, що зменшують доходи підприємства:

зменшення обсягів виробництва продукції внаслідок простою устаткування, втрат робочого часу, відсутності матеріалів, збільшення браку;

втрати позицій на внутрішньому або зовнішньому ринках через падіння попиту, дії конкурентів, низьку якість продукції;

зниження цін на продукцію;

збільшення матеріальних витрат, витрат на транспортування, перевитрати фонду заробітної плати;

збільшення вартості фінансування (процента за кредит);

збільшення відрахувань і податків;

більш жорсткі вимоги до охорони навколишнього середовища, збільшення штрафів;

неплатоспроможність учасників угод (партнерів), затримка платежів;

непередбачені політичні дії;

некомпетентність, нечесність, безвідповідальність, помилки керівництва, персоналу, партнерів;

захворювання або смерть учасників підприємницької операції;

стихійні лиха (повені, епідемії, землетруси, пожежі), аварії, крадіжки.

Види витрат від ризику:

матеріальні - витрати матеріальних об'єктів у натуральному виразі (устаткування, матеріалів, палива, енергії, продукції);

фінансові - пряма грошова шкода (штрафи, додаткові податки, витрати цінних паперів, грошових коштів);

витрати часу (невчасний вихід на ринок, збільшення тривалості виробничого циклу та ін.);

особливі - нанесення шкоди здоров'ю і життю людей, природному середовищу, престижу фірми тощо.

Питаннями запобігання збитків, зменшення ризику на великих підприємствах у розвинутих країнах звичайно займається менеджер з управління ризиком.

Способи зменшення ризику:

- прогнозування тенденцій ринкової кон'юнктури (попиту, рівня конкуренції) із залученням компетентних спеціалістів (експертів, консультантів) ;

- розподіл ризику між учасниками проекту;

- утворення резервного фонду;

- страхування ризику, тобто передача ризиків страхової компанії.

Показники рівня ризику:

- в абсолютному виразі ризик визначається як величина можливих втрат в матеріальному або вартісному вимірі. Втрати - це зменшення доходу порівняно з прогнозною величиною;

- у відносному виявленні ризик визначається в процентах шляхом ділення величини можливих втрат на показник фінансового стану підприємства (вартість майна (фондів); поточні витрати; капіталовкладення або очікуваний прибуток).

Оскільки ризик є імовірнісною випадковою категорією, він характеризується не тільки величиною, але і ймовірністю того, що він досягає цієї величини. Тому для цього розрахунку використовуються методи теорії ймовірності та статистики.

Виходячи з практики, закордонні спеціалісти вважають, що можна орієнтуватись на такі граничні значення ймовірностей ризику втрат:

- для допустимого ризику, що дорівнює прибутку - 0,1;

- критичного, що дорівнює доходу - 0,01;

- катастрофічного, що дорівнює вартості майна - 0,001.

Це означає, що не слід укладати угоду, якщо в одному випадку із десяти можна втратити весь прибуток, в одному із ста - виручку, одному з тисячі - весь капітал.

На прийняття рішень впливає і психологічний аспект. Є люди, схильні, несхильні та байдужі до ризику, що визначає різні стратегії підприємницької діяльності. Діло, що є вигідним з точки зору підприємця, схильного до ризику, може бути невигідним для несхильного до ризику підприємця.

Ступінь ризику операції (проекту) може оцінюватись шляхом порівняння з рівнем ризику аналогічних проектів, із середньогалузевим або з граничним рівнем ризику.

Головне для підприємця - не велика точність розрахунків ймовірностей та втрат (це неможливо, достатньо орієнтовної величини), а уміння передбачати усі типи ризиків, їх причини та розробляти заходи зниження ризиків і мінімізації втрат.

Економічна безпека фірми (підприємства) - це такий стан ресурсів (капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їх використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного і соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об'єктивною потребою кожного суб'єкта господарювання у забезпеченні стабільного функціонування і досягнення цілей діяльності.

Рівень економічної безпеки підприємства залежить від того, наскільки ефективно його керівництво і спеціалісти (менеджери) будуть спроможні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього та внутрішнього середовищ.

Джерелами негативних впливів на економічну безпеку підприємства (організації) можуть бути:

свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб'єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, конкурентів);

збіг об'єктивних обставин (стан фінансової кон'юнктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо).

Залежно від суб'єктної обумовленості негативні впливи на економічну безпеку можуть бути об'єктивними і суб'єктивними. Об'єктивними вважаються такі негативні впливи, що виникають не з вини самого підприємства або його окремих працівників. Суб'єктивні впливи мають місце внаслідок неефективної роботи підприємства в цілому або його окремих працівників (передусім керівників і функціональних менеджерів).

Типова структура функціональних складових економічної безпеки підприємства включає наступні складові:

- фінансову - досягнення найефективнішого використання ресурсів;

- інтелектуальну й кадрову - збереження і розвиток інтелектуального потенціалу підприємства; ефективне управління персоналом;

- техніко-технологічну - ступінь відповідності застосовуваних на підприємстві технологій найкращим світовим аналогам за оптимі- зації витрат ресурсів;

- політико-правову - всебічне правове забезпечення діяльності підприємства, дотримання чинного законодавства;

- інформаційну - ефективне інформаційно-аналітичне забезпечення господарської діяльності підприємства (організації);

- екологічну - дотримання чинних екологічних норм, мінімізація втрат від забруднення довкілля;

- силову - забезпечення фізичної безпеки працівників фірми (передусім керівників) і збереження її майна.

3.5 Захист прав споживачів та виробників

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

- визнання наявності або відсутності прав;

- визнання недійсними актів органів державної влади, що ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

- визнання недійсними господарських угод;

- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

- присудження до виконання обов'язку в натуральному вираженні;

- відшкодування збитків;

- застосування штрафних, адміністративних та інших санкцій;

- іншими способами, передбаченими законом.

Споживач - головна фігура ринку і ринкових відносин. Згідно із законом України “Про захист прав споживачів” споживач - громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Міжнародною організацією спілок споживачів визначені права споживачів:

- на задоволення основних потреб (на харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров'я, освіту, які забезпечують виживання);

- на безпеку - право бути захищеним від продуктів та послуг, небезпечних для здоров'я;

- на інформованість - право отримувати відомості, необхідні для того, щоб зробити обґрунтований вибір та прийняти потрібне рішення. Споживачі мають бути захищені від недобросовісної, недостовірної або неповної реклами;

- вибору, тобто доступ до різноманітних товарів та послуг, що реалізуються за конкурентними цінами, а за монопольної торгівлі - справедливу ціну та гарантію задовільної якості;

- бути вислуханим. Означає право споживача відстоювати свої інтереси та спонукати державні органи брати до уваги інтереси споживачів. Це право передбачає представництво у державних органах, участь у розробці продукції та послуг;

- на відшкодування - це право отримувати компенсацію у випадку придбання неякісних товарів (послуг);

- на споживацьку просвіту - це право набувати знань та навичок для підвищення компетентності у захисті своїх прав;

- на здорове навколишнє середовище.

Ці права визнані, підписані Україною в 1986 році та відображені в законодавстві. Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

- державний захист своїх прав;

- гарантований рівень споживання;

- належну якість товарів (робіт, послуг);

- безпеку товарів (робіт, послуг);

- необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

- відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами);

- звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

В Україні, як і в будь-якій цивілізованій державі, сформована система захисту прав споживачів.

Споживач при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного терміну в порядку та строки, встановлені законодавством, і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а)безоплатне усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

б) заміну на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості;

в)відповідне зменшення його купівельної ціни;

г)заміну на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації) з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

д)розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав. Стосовно непродовольчих товарів, що були у використані та реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, вимоги споживача, зазначені у цьому пункті, задовольняються за згодою продавця.

Згідно з цими пунктами задовольняються вимоги споживача щодо товарів, термін гарантії на які не закінчився.

4. Психологія та етика підприємництва

4.1 Риси особистості та ділові якості типового підприємця

Зовнішні та внутрішні чинники прийняття рішення про початок підприємницької діяльності

Психологи дають таке визначення підприємництва: підприємництво - це ділова творчість. Якщо це творча справа, то її виконання потребує від людини певних специфічних здібностей. Як свідчать дослідники, тільки 5-7 % людей мають достатні здібності для підприємницької діяльності. Тому не можна з будь-якої людини зробити підприємця, можна тільки створити необхідні умови для підприємництва, навчити її деяким знанням і навичкам. Рушійні сили підприємництва значною мірою полягають у самій людині, її ініціативі, активності, здібностях. Бізнес - це жорстка конкуренція, постійна напруга, азарт боротьби і самоствердження, як у спорті, актуалізація своїх здібностей і обдарованості, як у художній творчості.

Для досягнення успіху в підприємницькій діяльності необхідні певні риси особистості та ділові якості:

- ініціативність, рішучість, сміливість, азартність, схильність до розумного ризику, наполегливість, незалежність, самостійність, відповідальність;

- честолюбність, мобільність, прагнення до нового;

- впевненість у собі, оптимізм;

- вміння працювати з людьми, впливати на людей, комунікабельність, стриманість;

- самовіддача, фанатичне захоплення ділом, працьовитість (підприємець повинен працювати більше, ніж його працівники, уміти витримувати високе навантаження, працювати по 12-16 годин на добу);

- порядність і чесність, принциповість, надійність, вірність своєму слову, що перш за все цінуються у цивілізованому підприємництві;

- висока компетентність і ерудиція.

Як показують дослідження, на прийняття рішення про започаткування підприємницької діяльності має вплив ряд внутрішніх та зовнішніх чинників.

Підприємець повинен володіти знаннями технології, економіки, психології, інноватики, політики, юриспруденції, фінансів, маркетингу; вміти організувати взаємодію різних спеціалістів, тобто бути універсалом. Не дивно, що західні фахівці вважають, що підприємці - це “цвіт нації", її “золотий запас”.

Крім того, можна згадати ще й такі якості підприємця: розуміння своїх сильних та слабких сторін, спроможність особистим прикладом повести за собою людей, вміння розбиратись в людях. Врешті, підприємцю просто не обійтись без міцного здоров'я, він має бути психологічно стійким до можливих тимчасових негараздів, яких у бізнесі просто не уникнути.

Зрозуміло, що є небагато людей, котрі мають увесь перелічений набір основних якостей підприємця. Проте деякі якості можна надбати у процесі входження у бізнес, досягнути під час ділового спілкування, набути практичних навичок і досвіду. За практично повної відсутності вищезгаданих ділових якостей або досить обмеженої наявності їх краще утриматись від самостійної підприємницької діяльності. Людина, яка бажає спробувати свої силі на ринковій ниві, може виступати як найманий робітник.

За свідченням світового досвіду, мотиви, що спонукають людей займатися підприємництвом, можуть бути такими:

прагнення реалізувати свої винаходи або ідеї. Багато людей мають певну думку про можливість створення власного діла в тій чи іншій галузі, але далеко не завжди вона втілюється в життя через відсутність необхідних умов. Успішні в цій сфері особи відомі всім (Форд, Гейтс та ін.);

незадоволення своїм соціальним і матеріальним становищем. Незадоволення собою і бажання домогтися всього власними

силами примушує випробовувати свої здібності у різних галузях. Якщо перший мотив психологи називають позитивним, то другий - негативним. Негативно мотивованих підприємців ще називають “підприємці за примусом”, вони відчули розчарування в інших видах діяльності і здатні змінити професію, вид діяльності. Великого успіху досягають далеко не всі, тому що не мають спеціальних знань або необхідних рис характеру;

бажання визначитися, задовольнити свою здорову честолюбність. Вирішуючи займатися підприємництвом, людина мріє про славу, пошану та матеріальний добробут. Багатство є тільки одним із засобів виділитися. У наших підприємців мотив збагачення будь-яким шляхом часто є єдиним і виявляється не завжди в культурних формах. У ділових людей ринково розвинутих країн, які звикли до достатку, цей мотив істотно трансформований. Для них капітал виступає як засіб організації свого самостійного діла та досягнення незалежності. Багато заможних людей ведуть скромний, аскетичний спосіб життя та напружено працюють;

задоволення особистих потреб у лідерстві. Підприємець - це незалежна за характером людини, схильна до самостійності і свободи. Будь-якій людині властива потреба самоствердження, самовираження. Підприємець намагається проявити свої здібності у конкретному практичному ділі, керуючи колективом, реалізуючи ідеї.

Для прийняття остаточного рішення про заснування власного діла, окрім внутрішніх, необхідні такі певні зовнішні чинники: створення необхідних умов для діяльності підприємця, а також вплив з боку оточення, в результаті якого формується думка про престижність і вигідність підприємництва.

В Україні ще тільки формується цивілізоване підприємництво, його етика та психологія. Тому корисно подивитися на Схід та Захід, де вже сформовані типи підприємців, основні з них -- американський та японський. Для японського типу ділової активності характерні такі риси, як послідовність, повільність, дисциплінованість, емоційна стриманість, виключна працелюбність, повага до авторитету; вони настійливі та завзяті у досягненні мети, поразки розглядають як стимул до нової посиленої праці. В Японії дуже високо цінуються вміння ладити з людьми, лояльність, дипломатичність, відданість фірмі. Серед американських підприємців переважають люди з яскраво вираженою індивідуальністю, незалежні, схильні до домінування. Злиття різних націй дало тип стійкої, активної, агресивної, честолюбної людини, яка дуже впевнена в собі та дає іншим зрозуміти свою вищість.

4.2 Сутність культури підприємництва та ділової етики. Складові ділової етики

У своїй діяльності підприємець має обов'язково керуватися встановленими в усіх цивілізованих країнах нормами поведінки.

Культура підприємницької діяльності - сукупність прогресивних гуманістичних матеріально-духовних досягнень в управлінні виробничими процесами та економічними відносинами між людьми.

Підприємницька культура втілюється в системі соціальних норм і цінностей, світогляді, морально-етичних нормах діяльності, поведінці, вмінні володіти собою.

Господарська діяльність підприємця, фірми має здійснюватись відповідно до етичних, духовних критеріїв поведінки культурного середовища. Морально-етичні норми повинні завжди мати перевагу перед економічними інтересами.

Сукупність норм поведінки підприємця, вимог, які цивілізоване суспільство висуває до стилю його роботи, характеру спілкування з людьми, соціального іміджу очолюваної ним фірми, утворюють етику підприємницької діяльності.

Підприємницька етика виявляється в таких категоріях, як вірність слову, прийнятому на себе зобов' язанню, моральна відповідальність за його невиконання. Кращими засобами забезпечення порядного, чесного підприємництва є освіта, виховання, громадська думка. Отже, справжній підприємець повинен знати норми ділової поведінки, уникати аморальних, неетичних дій у стосунках з іншими учасниками бізнесу.

Сучасні моральні норми лежать в основі того, що можна визначити як етичний кодекс підприємця, який спирається переважно на совість, честь, порядність людини. Морально-етичний кодекс підприємця - це систематизований перелік норм, якими повинен керуватись кожний суб'єкт підприємницької діяльності у бізнесі. Основні його положення наступні:

- впевненість у користі своєї праці не тільки для себе, але й для людей, суспільства, держави;

- розуміння того, що люди бажають та вміють працювати, намагаються реалізувати себе разом з підприємцем;

- віра у бізнес, ставлення до нього як до мистецтва, творчої справи;

- визнання необхідності конкуренції та водночас прагнення до співпраці;

- повага до себе як до особистості та до будь-якої особистості як до себе;

- повага до будь-якої власності, державної влади громадських рухів, соціального устрою, законів;

- довіра до інших, повага до професіоналізму, компетентності;

- визнання цінності освіти, науки і техніки, інформатики, культури;

- прагнення до нововведень;

- турбота про екологію, гуманізм.

Правила поведінки базуються на забезпеченні високої якості продукції, безпеки праці, охорони навколишнього середовища; чесних і порядних відносинах з клієнтами, партнерами, працівниками.

Складові ділової етики:

етика спілкування;

зовнішній вигляд;

культура робочого місця;

етика реклами;

створення позитивного іміджу.

У процесі підприємницької діяльності виникають такі види стосунків: між керівником та підлеглими; між співробітниками; стосунки з конкурентами; стосунки з партнерами (клієнтами, постачальниками, посередниками). Головне в стосунках - обов'язковість і точність.

Стосунки з конкурентами можна поділити на м'які та жорстокі. Доцільно спочатку використовувати м'які методи (розподіл ринку збуту, об'єднання, викуп, посилення реклами). Якщо конкурент налаштований дуже агресивно, підприємець звертається до жорстких методів (перехоплення спеціалістів, технології, постачальників, посередників, клієнтів конкурента; гласна експертиза його товарів).

Формами спілкування є ділова бесіда (особиста, службова), загальні збори, наради (інформаційні, дискусійні), переговори, телефонна розмова, листування.

Існує певний порядок ведення наради, телефонної розмови, листування, переговорів, прийомів, розв'язання конфліктів. Необхідні якості співрозмовника - культура мови, уміння слухати (зі співчуттям, за допомогою немовних засобів - погляду, міміки, нахилу голови), висловлювати свою думку.

Ділова людина повинна опанувати етикет, який значною мірою допомагає успішному вирішенню питань у бізнесі. Етикет підприємця включає такі складові:

- норми та правила коректної поведінки у відносинах зі своїми колегами та підлеглими, керівниками інших підприємств;

- правила взаємного привітання, представлення, знайомства;

- правила організації бізнес-зустрічей та проведення ділових переговорів;

- вимоги до зовнішнього вигляду, манер, одягу, службового приміщення; вимоги до мови;

- культуру службового листування;

- знання міжнародного протоколу та національних особливостей під час ділових контактів.

Підприємець повинен ясно усвідомити, що такі риси поведінки, як увічливість, тактовність, делікатність абсолютно необхідні не тільки для “уміння поводитися в суспільстві”, але й для звичайної життєвої позиції. Не можна забувати про культуру спілкування, почуття міри, доброзичливості, потрібно повністю керувати своїми емоціями. Необхідно мати свій цивілізований стиль поводження, свій шляхетний образ, той самий імідж підприємця, що гарантує не тільки половину успіху, але й постійне задоволення від своєї діяльності.

Етичні норми реклами. Розумно організована реклама є насамперед засобом спілкування між виробниками і споживачами, партнерами у підприємницькій діяльності. Емпіричним шляхом обґрунтовані й сформульовані певні правила реклами, її етичні норми. Принципи чесної конкуренції полягають у тому, що будь-яке рекламне звернення не може:

- містити твердження або зображення, що суперечать прийнятим у тому чи іншому суспільстві правилам моральності;

- зловживати довірою споживачів і використовувати їхню недосвідченість чи необізнаність;

- вводити в оману споживачів (клієнтів) стосовно властивостей і технології виготовлення товару, дати і країни продукування, ціни і умов придбання, післяпродажного сервісу і гарантій якості тощо;

- завдавати шкоди фірмам-конкурентам та їхній комерційній діяльності, прямо або опосередковано дискредитуючи їх;

- використовувати висловлювання або зображення приватних осіб без їх попередньої згоди; запозичувати композицію, текст, зображення, музику і звукові ефекти інших рекламних звернень без згоди відповідної фірми.

Рекламодавці та виконавці мають опанувати всі елементи мистецтва реклами, а саме: висловлюватися просто, цікаво, ствердно; завжди керуватися здоровим глуздом; бути стислим у висловлюваннях, правдивим, пристойним, оригінальним; знаходити найбільш важливі комерційні аргументи; уникати прямих порівнянь з продукцією конкурентів; обов'язково враховувати національні звичаї і традиції.

Солідній потужній фірмі звичайно не потрібно займатися рекламою власної продукції (послуг) самотужки. На основі аналізу своїх можливостей і перспектив їй досить сформулювати загальні принципи реклами. З цим вона має звернутися до спеціалізованого рекламного агентства для фахової розробки рекламних матеріалів та розміщення їх у засобах масової інформації.

Створення позитивного іміджу фірми (“паблік рилейшнз”). У діловому світі досить широко використовуються так звані PR-послуги (паблік рилейшнз з англ. Public Relations), які полягають у формуванні громадської думки (іміджу) щодо тих чи інших фірм, через організацію рекламної діяльності, публікації в пресі, виступи по радіо і телебаченні, виставки, ярмарки, презентації та інші заходи.

...