Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Хмельницький державний університет

Міжнародний інноваційний менеджмент

International innovatory menegement

Конспект лекцій та методичні вказівки

до вивчення курсу для студентів спеціальності 7.030403

“Міжнародний інноваційний менеджмент”

Хмельницький

2004

ББК

У

УДК

Рекомендовано до друку на засіданні вченої ради Хмельницького державного університету протокол № від 31.03.04р.

Рецензенти: д.е.н., проф., Войнаренко М.П.

д.е.н., проф., Кулинич О.І.

Нижник В.М., Теляча Л.П.

Міжнародний інноваційний менеджмент. Конспект лекцій та методичні вказівки до вивчення курсу для студентів денної форми навчання спеціальності 7.030403 “Міжнародні економічні відносини”. - Хмельницький: ХДУ,- 2004р. - 178 с.

ББК

© Нижник В.М., Теляча Л.П., 2004

© ХДУ, оригінал - макет, 2004

Зміст

Вступ

Тема 1. Концептуальні основи, розвиток та основні поняття міжнародного інноваційного менеджменту

Тема 2. Механізм державного регулювання науково - технічного розвитку міжнародного співробітництва

Тема 3. Типи організаційних форм інноваційної діяльності та області їх функціонування

Тема 4. Стратегії поведінки на міжнародному ринку інновацій

Тема 5. Характеристика механізму міжнародного інноваційного підприємництва

Тема 6. Система фінансового забезпечення інвестування інновацій

Тема 7. Методологія системної оцінки ефективності інновацій та інноваційної діяльності

Тема 8. Міжнародні проблеми оцінки, реєстрації і захисту інтелектуальної власності

Тема 9. Регіональні особливості інноваційного менеджменту

Тема 10. Інноваційний менеджмент в Україні

Тема 11. Світовий ринок технологій структура, особливості, сучасні тенденції

Тема 12. Механізм міжнародного трансферту інновацій

Методичні вказівки до вивчення курсу

Література

Основна література

Додаткова література

Вступ

Динамічна стратегія реформування економіки України обумовлює необхідність активізації її діяльності на світовій арені. У зв'язку з цим особливої уваги набуває розробка не лише стратегічних напрямків інтеграції нашої країни у світове господарство (зовнішньоекономічних орієнтирів і доктрини), а й стратегічних засобів інтегрування, які б дали змогу нарівні взаємодіяти з міжнародними економічними організаціями, іноземними партнерами і конкурентами, тим самим допомагаючи здійснювати внутрішні економічні перетворення.

В таких умовах досить важливим є здійснення реформ через призму інновацій. Правильно сформований інноваційний механізм в середині країни автоматично визначатиме її стратегічні політично-економічні позиції на міжнародному ринку.

Однак, визнання інноваційної діяльності як визначального фактора економічного розвитку та виділення її як стратегічного пріоритету в розвитку міжнародних економічних зв'язків не дозволяє констатувати ефективність використовуваних в сучасний час методів управління інноваціями.

Безумовно такий факт вимагає, з одного боку, поглибити теоретичну базу міжнародного інноваційного менеджменту, з іншого, вдосконалити підготовку кадрів як в області інноваційного управління, так і в області загального управління зовнішньоекономічною діяльністю, але з обов'язковим знанням теорії інновацій.

Вирішенню цих завдань має сприяти вивчення в вищій школі курсу “Міжнародний інноваційний менеджмент”. При цьому тенденції розвитку освіти в області міжнародної економіки і управління такі, що теоретичні та практичні засади міжнародного інноваційного менеджменту за короткий проміжок часу зайняли міцні позиції в циклах загально професійних дисциплін та дисциплін спеціалізації міжнародних відносин. Вивчення концепції управління інноваціями має здійснюватися з врахуванням трьох основних аспектів інноваційної діяльності: як області представлення інтересів на міжнародному ринку інновацій; як рушійного мотиву розвитку ринку чистої конкуренції, як одне з джерел доходності на фінансовому ринку.

В даній методичній розробці розкривається зміст міжнародного інноваційного менеджменту, зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на процес освоєння інновацій, досліджується структура інноваційного процесу, розглядаються компоненти комплексного забезпечення інноваційної діяльності.

Особливо детально розглядаються практичні методи стратегічного управління інноваціями, маркетингу, організації, планування, фінансування та оцінки ефективності інновацій.

Науково - предметний зміст курсу. Курс “Міжнародний інноваційний менеджмент” входить в групу нормативних дисциплін учбового плану спеціальності 7.030403 - “Міжнародні економічні відносини” згідно державного стандарту освіти.

Навчальна дисципліна “Міжнародний інноваційний менеджмент” охоплює 12 тем, де послідовно висвітлюються основні питання міжнародного інноваційного менеджменту (МІМ), а саме: концептуальні основи МІМ та основні поняття з цієї області (тема 1), механізм державного регулювання інновацій (тема 2), в темах 3 та 4 головна увага приділяється організаційним формам міжнародного ринку інновацій та стратегіям їх поведінки, в темі 5 розглядається організаційно - економічний механізм управління інноваціями, тема 6 присвячена системі фінансового забезпечення інновацій. Окремо розглядаються: критерії ефективності інноваційних проектів (тема 7), захист інтелектуальної власності (тема 8) зарубіжний досвід та особливості інноваційного менеджменту в Україні (теми 9 та 10 відповідно), ринок технологій та міжнародний трансферт технологій (теми 11, 12).

Вивчення дисципліни ґрунтується на знаннях, отриманих студентами з дисциплін “Міжнародна економіка”, “Економіко-математичні методи та моделі”, “Аналіз зовнішньоекономічної діяльності”, “Управління зовнішньоекономічною діяльністю”, “Міжнародний маркетинг”, “Фінансовий менеджмент”, “Стратегічний менеджмент”.

Предметом вивчення навчальної дисципліни відповідно до реалій сьогодення є: управління інноваційною діяльністю підприємства, сутність інноваційного менеджменту, структуризація інноваційного процесу та його основні чинники, управління інноваціями, технологія проектування інноваційного процесу, його інформаційне та інвестиційне забезпечення, основні організаційні структури інноваційного менеджменту.

Акцентування і кваліфікаційні цілі. Звичайно, практичне вирішення проблеми розвитку ринкових відносин залежить від ступеня освоєння теоретичних методів інноваційної діяльності.

З огляду на це мета курсу “Міжнародний інноваційний менеджмент” полягає у формуванні відповідного світогляду у студентів щодо інноваційного процесу, вивченні певних міжнародних закономірностей інноваційних процесів як засобу економічного розвитку та набуття навичок творчого мислення.

Предметом навчальної дисципліни відповідно до визначеної мети є: міжнародні аспекти управління інноваційною діяльністю, сутність міжнародного інноваційного менеджменту, структуризація інноваційного процесу та його основні чинники, управління інноваціями, технологія проектування інноваційного процесу, його інформаційне та інвестиційне забезпечення, основні організаційні структури світового ринку інновацій.

Завдання дисципліни полягають у тому, щоб дати студентам не тільки визначену кількість знань, а сформувати професійні навички, що дозволили б на основі отриманої інформації знаходити рішення в різноманітних ситуаціях на міжнародному ринку.

В процесі навчання з дисципліни “Міжнародний інноваційний менеджмент” студенти повинні отримати знання та навики:

  ефективного управління інноваційними проектами та інноваційним потенціалом на національному та наднаціональному рівні;

  формування ідей просування інновацій на світовому ринку технологій;

  вибору оптимальних каналів і форм просування інновацій;

  оцінки ефективності інноваційних проектів та інноваційних заходів;

  захисту інтелектуальної власності та національних інтересів в науково - технічній сфері.

Дидактико - методична реалізація курсу.

Вивчення курсу передбачає наступні форми занять:

Ш лекції;

Ш практичні заняття;

Ш самостійна робота.

З метою поточного контролю знань студентів викладач може використовувати дві форми такого контролю:

1. Аудиторну.

2. Позааудиторну.

Аудиторна форма поточного контролю може здійснюватися шляхом:

- усного опитування;

- обговорення питань;

- наукових доповідей студентів з актуальних питань управління інноваційною діяльністю;

- тестування;

- розв'язання практичних завдань (задач) та ситуацій (кейсів);

- елементи ділових ігор;

- контрольна робота.

Усне опитування охоплює основні питання програми курсу, які виносяться на іспит.

Практичні заняття проводяться за наступною схемою: спочатку проводиться теоретичне опитування за відповідною темою лекції, після чого обговорюються питання винесенні на самостійне поглиблене вивчення. Розгляд теоретичних питань, винесених згідно плану практичного заняття та переліку питань самостійної підготовки, проводиться у формі дискуту. Для чого по кожному окремому питанню проводиться заслуховування головного доповідача, відповідь якого обов'язково доповнюється співдоповідачами. Після викладення матеріалу відбувається його обговорення серед решти студентів аудиторії та робляться підсумки. Виклад теоретичних питань може супроводжуватися наведенням практичних прикладів чи підкріплюватися статистичним і цифровим матеріалом. Після обговорення теоретичних питань здійснюється розгляд ситуаційних завдань чи розв'язування задач.

При розгляді теоретичних питань студенту необхідно: логічно побудувати свою відповідь, повно висвітлити основні теоретичні положення, вміти давати відповідь на додаткові питання та підтримувати дискусію; при розгляді ситуаційних завдань та розв'язуванні задач необхідно проявити здатність узагальнення теоретичного матеріалу з метою використання його для розв'язання конкретних практичних завдань та формулювання на цій основі правильних висновків.

Виставлення оцінок відбувається за критеріями:

˜ оцінка “відмінно” виставляється студенту, відповідь якого відрізняється рівнем творчого, самостійного та критичного мислення, глибиною знань програмного матеріалу, вмінням вільно та логічно викладати матеріал. Ця оцінка передбачає вільну орієнтацію в проблематиці профілюючої науки, включаючи ґрунтовні знання основної та додаткової літератури.

˜ оцінка “добре” виставляється студенту, відповідь якого відрізняється самостійністю та критичністю мислення, міцним знанням програмного матеріалу, який вміє вірно, логічно та послідовно викласти матеріал, розібратися у конкретній економічній ситуації, допустивши незначні помилки.

˜ оцінка “задовільно” ставиться студенту, відповідь якого співпадає з рівнем репродуктивного мислення, який виявив знання основного навчально-програмного матеріалу в обсязі, необхідному для подальшого навчання та наступної роботи за професією, але допустив окремі помилки у відповідях на питання чи при виконанні практичних завдань.

˜ оцінка “незадовільно” виставляється студентові, який не виявив достатніх знань матеріалу, допустив принципові помилки під час відповіді на теоретичні питання чи при виконанні практичного завдання, не може без допомоги викладача використати знання для подолання допущенних помилок.

Важливим компонентом підготовки студентів є їх самостійна та індивідуальна робота. Самостійна робота - невід'ємна частина навчального процесу, а тому значимості набуває позааудиторна форма поточного контролю. Мета самостійної роботи - закріпити теоретичні та практичні знання студентів. Вона включає:

- роботу студента над підручниками, навчальними посібниками, конспектом лекцій;

- вивчення та конспектування спеціальної літератури;

- написання рефератів або підготовка реферативної доповіді;

- підготовка до опитувань, контрольних робіт, екзамену;

- написання курсової роботи.

Контроль засвоєння програмного матеріалу курсу здійснюється також при захисті курсових робіт. Перед атестаціями проводиться контрольне опитування чи колоквіуми та контрольна робота.

У вигляді рубіжного контролю, проводяться дві атестації, контрольні роботи, колоквіуми та тестові завдання. Для перевірки на практиці закріплених теоретичних знань розглядаються ситуаційні завдання з інноваційного менеджменту.

Контрольні роботи включають як теоретичні питання, так і задачі.

По завершенні вивчення всього курсу студенти складають іспит.

Тема 1. Концептуальні основи та основні поняття інноваційного менеджменту

Однією з визначальних характеристик світової економіки кінця ХХ - початку ХХІ століть стала глобалізація, яка змушує уряди багатьох країн здійснювати пошук нових форм і методів адаптації національного економічного та політико-правового середовища до сучасних вимог здійснення міжнародних економічних відносин. Перспективне позиціювання країн на світовому ринку в сучасних умовах все менше залежить від їх ресурсного потенціалу, а визначається інтелектуальним лідерством, яке знаходить матеріальне втілення у вигляді інновацій і характеризує рівень конкурентоспроможності національної економіки.

Глобальне підприємництво в сучасних умовах висуває головну вимогу до конкурентоспроможності національних економік - посилення значимості інноваційно-промислової політики, покликаної забезпечувати конкурентоспроможність в стратегічній перспективі.

Таким чином, країни у сучасному світі змушені здійснювати пошук прийнятної моделі економічного розвитку, яка б забезпечувала національну конкурентоспроможність і орієнтувала національну економіку на довгострокове зростання.

Значний прорив в технологіях та інформаційній сфері спонукає країни орієнтуватися на нові джерела конкурентних переваг та створювати їх. Сучасний етап пов'язаний із зайняттям чільного місця серед складових динамічних порівняльних переваг науково-технічними досягненнями та інноваціями на всіх стадіях життєвого циклу продукту, починаючи від створення товару або послуги, через просування його від виробника до споживача та закінчуючи наступною утилізацією.

Прийнято вважати, що складовими одиницями глобального інноваційного підприємництва є національні інноваційні системи (НІС), які формуються всередині окремих країн під впливом зміни технологічних укладів та еволюціонують, набуваючи своїх специфічних рис. Виділення в міжнародному інноваційному менеджменті терміну «національна інноваційна система» обумовлено наявністю значних міждержавних відмінностей між інноваційними системами, а також тим, що державна інноваційна політика реалізується здебільшого на національному рівні.

В міжнародній практиці під національною інноваційною системою розуміють сукупність інститутів, що індивідуально й у взаємодії один з одним обумовлюють розвиток і поширення нових технологій у межах конкретної держави: інноваційні та виробничі компанії, університети, дослідницькі лабораторії, технологічні концерни, технопарки й бізнес-інкубатори. Інша частина НІС - комплекс інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають міцні національні корені, традиції, політичні і культурні особливості.

За визначенням Й.Парка національна інноваційна система - це структурно - функціональний профіль нації, закладений в основу взаємозв'язку технологічних інновацій та економічної діяльності.

Формування інноваційних систем здійснюється під впливом багатьох об'єктивно заданих для кожної країни факторів, що виступають довгостроковими детермінантами напрямку і швидкості еволюції інноваційної активності. Кожна НІС характеризується визначеною структурою і деяким ступенем порядку, що припускають достатню стабільність інституціональної взаємодії. При цьому в кожній країні формується національна конфігурація інституціональних елементів.

Глобалізація в інноваційній сфері виявляється, насамперед, у транснаціональному фінансуванні наукових досліджень, у створенні власних дослідницьких підрозділів ТНК.

Останнім часом більша частина транснаціональних корпорацій націлена саме на використання глобального науково-дослідного потенціалу, включаючи залучення висококваліфікованих науково-інженерних кадрів, участь у виконанні і фінансуванні спільних наукових проектів.

Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту - до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу.

Незважаючи на те, що глобалізація сприяє розвитку інноваційної діяльності, вона носить також цілий ряд проблем для національної системи - від потреби в уніфікації стандартів освіти і науки до необхідності нових підходів щодо протидії міграції фахівців та регулювання умов конкуренції в науково - технічній сфері.

Міжнародний інноваційний менеджмент - це особливий вид професійної діяльності, пов'язаної із стратегічним управлінням, спрямованої на досягнення конкретних інноваційних цілей, оптимальних результатів, що носять наднаціональний характер. Його метою є визначення основних напрямків науково - технічного розвитку як окремих країн, так і ТНК, фірм, інститутів інших організаційних структур та умов їх інноваційного співробітництва. Відповідно, критерієм міжнародного інноваційного менеджменту можна вважати національні кордони.

Інноваційний менеджмент покликаний забезпечити ефективне і узгоджене функціонування всіх зовнішніх і внутрішніх елементів середовища функціонування суб'єкта, який займається інноваційною діяльністю.

Інноваційний менеджмент - це сукупність визначених організаційно - економічних методів і форм управління усіма стадіями і видами інноваційних процесів, а також найефективніші форми організації цих процесів в міжнародному інноваційному підприємництві.

Зміст інноваційної діяльності, її характерні риси і особливості знаходять вираження в такому фундаментальному понятті, як інновація.

Існує велика кількість дефініцій цього терміну в українській і зарубіжній літературі, що призводить до неоднозначності та плутанини.

В залежності від об'єкта і предмету дослідження інновації можна розглядати:

· як процес (Б. Твісс, А. Койре, И.П. Пінінгс, В. Раппопорт, Б. Санто, В.С. Кабаков, В.Л. Макаров та ін.);

· як систему (М.І. Лапін, Й. Шумпетер);

· як зміну ( Ф. Валента, Ю.В. Яковец, Л. Водачек);

· як результат (А. Левінсон, С.Д. Бешелев, Ф.Г. Гурвіч).

Innovation (англ.) - утворено з двох слів - латинського "новація" (новизна, нововведення) і англійського префікса "ін", що означає "в", "введення". Тому, у перекладі з англійського "інновація" означає: введення нового, відновлення.

Пріоритет у застосуванні поняття “інновація” належить Й. Шумпетеру. Саме він у 1912 році уперше використав словосполучення “нова комбінація”, який потім замінив на інший термін - “інновація”, розуміючи під цим суттєву зміну якості засобів виробництва шляхом покращення технологічних характеристик існуючого обладнання або введенням у дію нових засобів виробництва чи нових систем організації виробництва.

Дискусійність у визначенні поняття “інновація” згладжується із прийняттям міжнародних стандартів. В сучасний час прийняте визначення поняття інновація в міжнародних стандартах “Посібник Фраскаті” та “Посібник Осло” є основою при розробці нормативно - правової бази з інновацій в більшості країн світу.

Згідно з міжнародними стандартами, інновація - це кінцевий результат креативної діяльності, який отримав втілення у вигляді нової чи вдосконаленої продукції, що реалізовується на ринку, або нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності.

Таким чином, інновація - це результат реалізації нових ідей і знань із метою їх практичного використання для задоволення потреб споживачів.

З такого визначення випливають головні ознаки інновації:

науково-технічна новина;

практичне втілення науково-технічної ідеї у виробництво;

конкурентні переваги;

комерційна значущість (сприйняття ринком і споживачами).

Доцільно розмежувати поняття новація та інновація.

Новація (новина) - це оформлений відповідним чином результат фундаментальних та прикладних досліджень, розробок чи експериментальних робіт в певній сфері діяльності людини з метою підвищення її ефективності.

Відповідно, інновація - це кінцевий результат реалізації у виробництво нових ідей і знань у вигляді певної нової чи оновленої продукції або технологічного процесу з метою їх практичного використання у подальшому для підвищення конкурентоспроможності підприємств та максимального задоволення потреб споживачів.

Дифузія інновацій - це поширення уже раніше освоєної, реалізованої інновації, тобто застосування продуктів, послуг чи технологій в нових місцях і умовах.

Інноваційна діяльність - це практична діяльність людини, що спрямована використання та комерціалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок з метою удосконалення технології, покращення якості чи розширення та оновлення номенклатури продукції, яка виготовляється.

Інноваційний клімат країни - це сукупність політичних, правових та соціально-економічних умов, що сприяють загальній активізації інноваційної діяльності в даній країні шляхом адекватного розподілу ресурсів між фундаментальними і прикладними дослідженнями та дослідно-конструкторськими розробками шляхом співробітництва та інтегрування усіх елементів інноваційної інфраструктури.

Інноваційна інфраструктура - це сукупність суб'єктів інноваційної діяльності, що виконують функції обслуговування та сприяння інноваційних процесів.

Інноваційний процес - це сукупність послідовних взаємопов'язаних подій щодо утворення та розповсюдження нововведень шляхом перетворення інтелектуальних об'єктів (наукових знань ідей) у реальні продукти та технології.

В основі управління інноваціями лежить типологія інновацій, їх класифікація за різними істотними ознаками, критеріями, параметрами.

Першу класифікацію інновацій дав Д. Рікардо, розглядаючи землезберігаючі інновації та інновації, що зберігають працю і капітал. Таку класифікацію підтримував К. Маркс і вона зберігалася до 30-х років ХХ ст.

Найповнішу класифікацію інновацій, яку вважають класичною розробив Й. Шумпетер, виділяючи 5 типів інновацій:

1) виробництво продукції з новими властивостями;

2) впровадження нового методу (способу) виробництва, в основі якого лежить нове наукове відкриття і який може полягати також в новому способі комерційного використання відповідного товару;

3) освоєння нових ринків збуту, на яких дана галузь промисловості не була представлена;

4) використання нового джерела сировини;

5) проведення відповідної реорганізації виробництва, наприклад забезпечення монопольного становища.

В сучасній теорії інновацій найпоширеніший підхід. Який ґрунтується на перших 2-х пунктах класифікації Шумпетера - це поділ інновацій на 2 класи:

· інновації продукту;

· інновації процесу.

Такий напрямок дозволяє класифікувати інновації в залежності від предметного змісту.

Так, під продуктовими інноваціями розуміють інновації, які орієнтуються на виробництво та використання нових (поліпшених) продуктів у сфері виробництва або в сфері споживання.

Під інноваціями процесу розуміють нові технології виробництва продукції, організації виробництва та управлінських процесів.

Інновації процесу можна поділити на технологічні та управлінські.

Технологічні - це нові способи (технології) виробництва продуктів, розроблених раніше чи нещодавно.

Управлінські - нові методи роботи апарату управління .

Поряд з інноваціями процесу та продукту іноді виділяють новий клас - ринкові інновації.

Ринкові - це інновації, які відкривають нові сфери використання застосування продукту, або дозволяють провести реалізацію послуги на нових ринках.

За ознакою економічної значимості (класифікація за схемою Менша) інновації поділяють на:

- базисні;

- поліпшуючі;

- псевдоінновації.

Базисні сприяють створенню нових ринків та галузей промисловості.

Поліпшуючі інновації виникають внаслідок адаптації нововведень до вимог ринку.

Псевдоінновації характеризуються такими незначними змінами у порівнянні з попередніми об'єктами, що вони є здебільшого наслідком моди або реклами.

Найповнішу класифікацію інновацій дає Пригожин:

за поширеністю:

- одиничні;

- дифузні (поширюються на численні об'єкти).

за місцем в виробничому процесі:

- сировинні;

- забезпечуючі (пов'язуючі);

- продуктові.

по відношенню до попередніх:

- замінюючі, які передбачають повну заміну застарілого засобу, забезпечуючи при цьому більш ефективне виконання відповідних функцій;

- скасовуючі, які виключають виконання певної операції, випуск певного виробу і замінюють їх новими;

- зворотні, коли після певного використання нововведення, виявляється його невідповідність новим умовам і доводиться повертатися до його попередника;

- відкриваючі, тобто такі, що створюють засоби, які не мають функціональних попередників з якими їх можна було б порівняти;

- ретровведення.

за охопленням прогнозованої частки ринку:

- локальні;

- системні;

- стратегічні.

за інноваційним потенціалом і ступенем новизни:

- радикальні;

- комбінаторні;

- вдосконалюючі.

Четвертий і п'ятий напрямки класифікації, що враховують масштаб і новизну та інтенсивність інноваційних змін в найбільшій мірі виражають кількісні і якісні характеристики інновацій і мають значення для економічної оцінки їх наслідків та обґрунтування управлінських рішень. Залежно від рівня радикальності впливу на технологічне і соціальне середовище Фрімен та Перетс виділили такі групи інновацій: інкрементна (incremental innovation), радикальна (radical innovation), нові технологічні системи (new technology systems), зміна техніко - економічної парадигми (change of techno - economic paradigms).

Інкрементна інновація - характеризується як поступова, на основі традиційних повсякденних розробок, не має драматичних ефектів і іноді може здійснюватися непомітно, хоча, забезпечує при цьому, істотний приріст продуктивності виробництва.

Радикальна інновація є результатом тривалих цілеспрямованих розробок у виробництві, в університетах чи лабораторіях. Інновація такого типу сприяє значним змінам в мікро - і макроекономіці (наприклад, виробництво синтетичних матеріалів, напівпровідників).

Нові технологічні системи - глибокі зміни в технологіях, які стосуються декількох сфер економіки і стимулюють появу нових секторів виробництва і споживання. Такі інновації є наслідком радикальних і інкрементних та супроводжується організаційними і управлінськими інноваціями в декількох секторах (капілярне зварювання, лиття вприскуванням, нові технології штампування).

Зміна техніко - економічної парадигми - зміни в технологіях такої глибини, що отримані ефекти здійснюють помітний вплив на всю економіку в цілому (ідентично науково - технічній революції). Прикладами інновацій цього типу є мікроелектронна революція і нові енергетичні і ресурсні технології.

В основі інноваційної теорії лежить концепція нерівномірності інноваційної активності або так звана теорія інноваційних циклів. Основні положення цієї концепції були висловлені в 1930р. Йозифом Шумпетером, а потім подальший розвиток ця концепція отримала в працях західноєвропейських дослідників (1970-1980 рр.) - Менша, Фрімена, Ван Дейна, Кляйнкнехта.

Нерівномірність інноваційної активності виходить з того, що інновації в економічному середовищі з'являються не рівномірно, а у вигляді кластерів (більш чи менш одночасно впроваджених і пов'язаних між собою інновацій).

Кластер - це сукупність базових інновацій (цілісна система нових продуктів і технологій) сконцентрованих на визначеному проміжку часу і в визначеному економічному просторі.

Я. Ван Дейн висунув гіпотезу про те, що поява нових типів інновацій пов'язана з фазами соціально-економічного простору і наукового технічного розвитку, представлених у вигляді довгої хвилі. Теорія довгих хвиль акцентує увагу на вивченні довгострокових інноваційних коливань. Інноваційна довга хвиля складається ніби з двох гребенів - це хвиля винаходів і хвиля інновацій, які по мірі їх поширення зближуються, тобто лаг між винаходами і інноваціями зменшується з розвитком хвилі. Однак відстань між послідовними "хвилями" (як винаходів, так і інновацій) відрізняється стабільністю і складає близько 55 років (між центрами інновацій і винаходів). Це було відзначено Г. Меншем і пов'язане ним з кондратьєвським довгим циклом в економічному розвитку, у ході якого змінюється динаміка багатьох економічних показників від фази сходу до фази спаду.

Рис. 1. Циклічність розвитку світового господарства

Оригінальне інноваційне спостереження було зроблене Кондратьєвим в 20-х роках ХХ ст. Кондратьєв - автор великих циклів господарської кон'юнктури. Він обґрунтував ідею множинності циклів і виділив 3 типи коливань:

- короткі - 3 - 3.5 років;

- середні (торгово-промислові) - 7 - 11 років;

- великі - 48 - 55 рр.

Кондратьєв визначив, що підйомові хвилі довгого циклу, сприяє пожвавлення в галузі винаходів, а початок підйому збігається із застосуванням їх у промисловості.

Кондратьєв доводив, що інновації з'являються в просторі і часі у вигляді кластерів. Перехід від однієї базисної інновації до їхнього об'єднання у вигляді кластера - це не просто формальна процедура, а перехід до якісної категорії, що відноситься до макрорівня.

Перші дослідження в інноваційній теорії були пов'язаними із визначенням впливу науково - технічного прогресу (НТП) на економічну динаміку (табл. 1).

міжнародний інноваційний менеджмент

Таблиця 1

Еволюція економічної теорії технологічних змін

Етапи економічної теорії	Характеристика основних постулатів
1723 - 1790 А. Сміт	пов'язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами виробництва
1818 - 1883 К. Маркс	уважав розвиток продуктивних сил базисом, а НТП надбудовою, а не причиною розвитку виробництва
1970 - 1930 Неокласична школа	розглядала науково-технічний прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи
1883 - 1945 Кейнсіанська теорія	науково-технічному прогресові не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших рівних умов»
д. п. 50-х років	доводили, що науково-технічний прогрес є основним чинником економічного розвитку XX ст.
період після Другої світової війни	всебічне вивчення закономірностей інноваційного прогресу, як головного чинника економічної динаміки

Визначення ролі науково - технічного прогресу в економічному розвитку входить до концепції екзогенного науково - технічного прогресу.

Екзогенний науково - технічний прогрес розглядається як зовнішня соціально - економічна сила, яка впливає на зростання ефективності виробництва. Відповідно НТП визначається як заданий чи наявний фактор.

Розрізняють три основних типи екзогенного НТП:

1) автономний чи нейтральний НТП, при якому підвищення ефективності виробництва не залежить від капіталовкладень і приросту трудових ресурсів, а обумовлюється дією зовнішніх факторів;

2) уречевлений НТП, при якому ефективність виробництва підвищується за рахунок використання більш досконалого обладнання та кваліфікованої робочої сили, які визначаються як зовнішня функція часу і задаються ззовні;

3) індукований НТП, який пояснює збільшення ефективності виробництва за рахунок попереднього розвитку, тобто накопиченого до цього часу капіталу.

Недоліком концепції екзогенного НТП є відсутність пояснення зв'язку між технологічними змінами і економічним зростанням. Цей недолік частково усувається концепцією ендогенного науково - технічного прогресу.

Ендогенний науково - технічний прогрес виступає внутрішньою динамічною силою економічної системи і характеризується впливом науки і техніки на ефективність виробництва. В моделях цього типу використовується такі підходи:

1) НТП є результатом створення нових технологій, яке відбувається в особливій сфері економічної діяльності;

2) НТП розглядається не тільки як результат особливої сфери діяльності але і враховує вплив таких елементів як фундаментальні дослідження та прикладні розробки, ефективність впроваджень досягнень науки і техніки;

3) НТП детермінується причинно - наслідковими зв'язками всередині виробничої системи.

Серед сучасних тенденцій інноваційної теорії особливого значення набувають питання, пов'язані із глобалізацією підприємництва, в тому числі, і інноваційного.

Так, російський вчений М. Делягін характеризуючи світову економіку, відзначає про поглиблення процесів глобалізації в інноваційній сфері, однак зазначає, що вони несуть передусім небезпеку виникнення критичного технологічного розриву між розвинутими країнами й іншим світом, що веде до утворення "двох людств".

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світової економіки є, як відзначає М. Делягін, монополізація технологій формування свідомості і, головне, метатехнологій.

Основна література: [7, 8, 9, 10, 11, 14, 16, 18, 19, 22, 25]

Додаткова література: [5, 12, 18, 21, 24, 25, 32, 36]

Тема 2. Механізм державного регулювання науково - технічного розвитку міжнародного співробітництва

Необхідність державного регулювання інноваційною діяльністю викликана як всезростаючою роллю інновацій в суспільному відтворенні, так і ускладненням інноваційних процесів. Завлін П.М. виділяє дев'ять аспектів загальнодержавного значення інноваційних процесів:

1) вирішальний вплив на макроекономічні показники;

2) вплив на структуру суспільного виробництва;

3) істотний вплив на інституційні економічні механізми;

4) залежність процвітання нації від її здатності генерування і впровадження нововведень;

5) вплив інновацій на соціальну стабільність;

6) вплив інновацій на оточуюче середовище;

7) активізація міжнародного науково - технічного співробітництва;

8) залежність глобальної конкурентноздатності національної економіки від рівня розвитку інноваційних процесів;

9) взаємозв'язок рівней науково - інноваційного потенціалу і національної безпеки.

Державна науково - технічна програма (ДНТП) - це крупний інноваційний проект, який спрямований на вирішення наукового чи науково - технічного завдання, що має загальнодержавне значення. При цьому ДНТП має бути взаємоузгоджена за ресурсами, термінами і виконавцями. ДНТП найчастіше поділяються на:

- програми в області фундаментальних досліджень;

- програми з розробки і освоєння в народному господарстві нових видів продукції і технологій.

Програми в області фундаментальних досліджень орієнтовані на досягнення наукових результатів, тому в їх реалізації приймають участь в основному академічні інститути і вищі учбові заклади. В реалізації програм з розробки і освоєння в народному господарстві нових видів продукції і технологій беруть участь окрім академічних інститутів і лабораторій вузів і приватні підприємства. І той і інший вид програми в основному фінансуються за рахунок державного бюджету.

В наш час все більша кількість інноваційних процесів набуває глобального характеру, що відбувається внаслідок інтеграції різних країн, яка може здійснюватись у наступних формах:

1) об'єднання ресурсів з метою реалізації крупних проектів та отримання нових науково - технічних результатів;

2) міжнародного трансферту технологій як в уречевленій формі, так і в не уречевленій формі;

3) створення світової наукової інноваційної інфраструктури;

4) здійснення інновацій, що мають глобальний характер.

Розвиток міжнародних науково - технічних зв'язків окрім поширення співробітництва призводить і до посилення суперечностей, які проявляються через загострення конкуренції на світових науково - технічних та інноваційних ринках та посилення боротьби держав за науково - технічні та інноваційні ресурси. За таких умов роль держави у регулюванні міжнародних аспектів інноваційної діяльності постійно зростає. Державне регулювання міжнародних інноваційних зв'язків можна визначити як це систему взаємопов'язаних заходів, які сприяють укріпленню позицій держави в світовому науково - технічному комплексі та переслідують мету зростання глобальної національної конкурентноздатності. М. Портер, пов'язує національну конкурентоспроможність із підтримкою високого рівня життя нації за рахунок застосування ефективних технологій, інноваційних механізмів, постійного росту кваліфікованих кадрів, використання переваг міжнародного поділу праці і забезпечення лідируючих позицій на світових ринках тих чи інших видів товарів і послуг. Практична реалізація заходів із регулювання міжнародних інноваційних зв'язків здійснюється спеціалізованими органами і підрозділами, інфраструктура яких формує НІС і відповідно може мати різну структурну і функціональну наповненість в окремих державах. Цікавим є той факт, що включення інноваційних питань в зовнішньоекономічну політику привело до формування нового явища - науково - технічної дипломатії. Дефініція науково - технічної дипломатії характеризує її, як систему заходів і інститутів, спрямованих на сприяння кооперації і захисту державних інтересів в світовій науково - технічний сфері.

Державне регулювання міжнародного співробітництва в інноваційній сфері базується на ряді принципів, серед яких варто виділити такі як: взаємна вигода, відсутність дискримінації, еквівалентна технологічна залежність сторін, адекватне поєднання механізмів лібералізму та протекціонізму.

Механізм державного регулювання міжнародних інноваційних процесів включає прямі та непрямі методи та розібратися у їх структурі.

Держава може безпосередньо фінансувати із бюджетних коштів двосторонні та багатосторонні інноваційні програми та проекти, діяльність міжнародних дослідницьких організацій і технологічних центрів, спільних підприємств, спеціалізованих фондів, формування міжнародної інноваційної інфраструктури. Крім того, державою формується юридична база кооперації при розробці законодавства, при укладанні міжнародних договорів і угод та у випадку участі в роботі спільних органів з питань науки і техніки.

Непрямі методи регулювання включають:

- загальноекономічні (податкові і кредитні пільги);

- специфічні (митне регулювання, експортне та імпортне квотування, міжнародні патентно - ліцензійні механізми).

До інструментів державного регулювання міжнародного науково - технічного співробітництва відносять:

- вибір і реалізація пріоритетних напрямків співробітництва;

- фінансування кадрових обмінів;

- приєднання до міжнародних систем науково - технічної інформації;

- включення в світовий технологічний простір шляхом введення в країні міжнародних стандартів і норм;

- надання юридичних, посередницьких. Консультаційних і інших послуг учасникам співробітництва;

- підтримка міжнародних контактів малого і середнього інноваційного бізнесу;

- державне стимулювання іноземних інвестицій в інноваційну сферу і аналогічних вкладень вітчизняних інвесторів за кордоном;

- закордонне патентування за державний рахунок;

- придбання іноземної науково - технічної літератури;

- залучення іноземних експертів до оцінки масштабних програм і проектів.

Державна стратегія і тактика в області міжнародного інноваційного співробітництва має диференціюватись за країнами і регіонами світу, оскільки це дозволить збільшити сумарний ефект від міжнародних зв'язків.

За рівнем і формами державного регулювання виділяють стратегії активного втручання, децентралізованого регулювання і змішані.

Стратегія активного втручання означає, що держава визнає наукову, науково - технічну і інноваційну діяльність головними факторами економічного розвитку для національної економіки. Дотримання цієї стратегії передбачає внесення відповідних змін у законодавство, а також у зовнішню політику цієї країни. При цьому, держава виконує не лише орієнтуючі функції, але і безпосередньо організовує і фінансує інноваційні програми та проекти, формує пільговий механізм для організацій, які здійснюють НДДКР (кредит, податки, антимонопольне законодавство, регулювання міжнародного обміну технологіями). Стратегія активного втручання держави у інноваційні процеси характерна таким країнам, як: Японія, Франція, Нідерланди та ін.

Стратегія децентралізованого регулювання має більш складний механізм участі держави в інноваційній сфері. Інновації, за цією стратегією, зберігають за собою важливу роль в процесах суспільного відтворення, однак, держава уже не використовує директивні інструменти управління. Домінуючу роль в інноваційних процесах відіграють суб'єкти господарювання, а функції держави зводяться до забезпечення сприятливого правового та економічного середовища для здійснення інновацій. Даний тип стратегії реалізується в США, Великій Британії та ряді інших країн.

Країни зі значною часткою державного сектора економіки (Швеція) дотримуються змішаної стратегії, при якій до державного сектора застосовується централізована політика, а стосовно приватного сектора - децентралізована.

Роль держави у регулюванні інноваційної діяльності може здійснюватись в двох формах.

В Великій Британії, США і Франції технологічна політика, як правило, має цільову орієнтацію, тобто будується “зверху - вниз”, формуються чіткі цілі на національному рівні. Державна підтримка досліджень зосереджена передусім в оборонній сфері, а фінансові кошти концентруються в крупних фірмах.

Протилежний підхід в таких країнах, як Німеччина, Швейцарія і Швеція. Їх орієнтація здійснюється, в першу чергу, на ринок із пристосуванням до запитів споживачів. Головна мета технологічної політики - сприяння інноваційним процесам через надання державної допомоги в таких напрямках, як освіта, підготовка спеціалістів, створення промислових стандартів, спрямованих на підвищення якості нових технологій та сприяння їх поширенню. Відповідно до цього, здійснювалась спрямованість освіти, особливо технологічної, для досягнення високої спеціалізації інженерного персоналу в хімічній, електротехнічній та машинобудівних галузях промисловості.

Особливий інтерес становить вивчення практики зарубіжного регулювання інноваційної діяльності як в аспекті поінформованості з метою налагодження зв'язків, так і в аспекті запозичення прогресивного досвіду.

Цілком закономірним є вибір для цього країн, які формують технологічне ядро світового розвитку: США, Німеччини, Великої Британії, Франції.

Для США характерною є децентралізована політика в галузі управління НДДКР. Однак, на федеральному рівні існує досить складний апарат державного стимулювання науки і науково-технічних розробок:

- Американський науковий фонд (курирує фундаментальні дослідження);

- Американська наукова рада (курирує промисловість і університети);

- НАСА (Національне космічне агентство);

- Національне бюро стандартів;

- Національний інститут охорони здоров'я;

- Міністерство оборони;

- Національний центр промислових досліджень;

- Національна академія наук;

- Національна творча академія;

- Американська асоціація сприяння розвитку науки.

Основними підрозділами апарату президента є управління політикою в галузі науки і техніки, який формує наукову політику уряду, консультує інші органи уряду і готує для президента рекомендацій з розвитку науки і техніки в країні.

При президенті також існує Науково-технічний комітет, що розглядає питання розвитку науки, техніки, освіти і є консультативним органом.

Характерними рисами державної політики США є:

к проведення моніторингу і прогнозування інноваційних процесів;

к стимулювання створення венчурних фірм і дослідницьких інститутів;

к тісне співробітництво університетів і інноваційних компаній;

к сприяння формуванню ринку інновацій (інформація в державних виданнях. Виставки, біржі, ярмарки, посередництво в ліцензійній торгівлі);

к низька вартість ліцензування і патентування. Використання єдиної системи патентування в країні;

к безкоштовна видача ліцензій на комерційне використання запатентованих винаходів, які є власністю уряду;

к проведення державної експертизи інноваційних проектів;

к активний імпорт наукових результатів;

к постійна координація досліджень в цивільній і військовій сферах;

к використання прийомів морального стимулювання вчених та ін новаторів.

Особлива увага в США приділяється підтримці інноваційної діяльності в сфері малого бізнесу. В цьому напрямку було прийнято дві програми: Програма Інноваційних Досліджень Малого Бізнесу (Small Business Innovation Research - SBIR) Програма передачі Технологій Малого бізнесу (Small Business Technology Transfer - STTR). Головним завданням програм є розширення фінансових можливостей підтримки інноваційного процесу в малому бізнесі.

Інноваційна політика Японії (на відміну від США) чітко орієнтована на централізацію управління. Організаційна структура державного управління науково технічною політикою в Японії включає:

- Рада з науки і техніки;

- Управління з науки і техніки;

- Японська корпорація розвитку досліджень;

- Управління національної оборони;

- Міністерство фінансів;

- Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості;

- Японська торгова комісія;

- Міністерство освіти;

- Асоціація промислових технологій.

Головною метою державної політики Японії Є перетворення країни із “імітатора” і “раціоналізатора” в “творця” технологій. Характерним для державної політики є:

к сприяння інтеграції науки і виробництва (створення міст - технополісів);

к індикативне планування НДДКР;

к податкові та кредитні пільги в фінансуванні НДДКР;

к державний протекціонізм в просуванні нової наукоємної продукції;

к високі імпортні митні тарифи;

к активний імпорт наукових результатів;

к підтримка запозичень чужого досвіду і внесення в нього поліпшуючих вдосконалень;

к розвиток міжнародної інтеграції і кооперування.

Німеччина, Велика Британія, Франція є провідними країнами Євросоюзу. До основних напрямків інноваційної політики Євросоюзу відносять:

к розробка єдиного антимонопольного законодавства;

к використання системи прискореної амортизації обладнання;

к пільгове оподаткування НДДКР;

к заохочення малого наукоємного бізнесу;

к пряме фінансування підприємств для заохочення інновацій в галузі найновіших технологій;

к стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виготовляють наукоємну продукцію;

к залучення суспільної уваги до проблем інноваційної діяльності.

Основою інноваційної політики Євросоюзу є “План розвитку міжнародної інфраструктури інновацій і передачі технологій”.

Укріпленню науково -технічних зв'язків та поширенню інноваційних ресурсів сприяють міжнародні організації інноваційного профілю, такі як ЮНЕСКО, ОЕСР, ЮНКТАД, ЮНІДО, МАГАТЕ та ін.

Основна література: [1, 4, 5, 7, 10, 17, 19, 22, 23]

Додаткова література: [2, 8, 18, 21, 34]

Тема 3. Типологія організаційних форм інноваційної діяльності та області їх функціонування

Глобальне інноваційне підприємництво характеризується складністю інноваційних процесів та високим рівнем науково - технічних, виробничих та комерційних ризиків, що фактично визначає неможливість функціонування інноваційних організацій без належної підтримуючої інфраструктури. Різноманітність організацій, суб'єктів інноваційної діяльності, які виконують функції обслуговування і сприяння інноваційним процесам, утворюють інноваційну інфраструктуру. кожна модель НІС характеризується своїм типом інноваційної інфраструктури.

Інноваційна інфраструктура - це різноманітність суб'єктів інноваційної діяльності, які виконують функції обслуговування і сприяння інноваційним процесам. Інноваційна інфраструктура забезпечує горизонтальні і вертикальні зв'язки між суб'єктами інноваційної діяльності та сприяє дифузії технологій на міжнародному ринку інновацій, прискорює трансферт знань. В загальному розумінні, інноваційна інфраструктура - це усі інформаційні, організаційні, маркетингові, освітні і інші зв'язки, які сприяють новим ідеям знаходити їх практичну реалізацію і поширення на ринку інновацій.

Базовими елементами як міжнародної інноваційної інфраструктури, так і інфраструктури окремих країн є технопаркові і інформаційно - технологічні системи.

В міжнародній практиці існує велика різноманітність форм технопаркових структур - наукові парки, технологічні і дослідницькі парки, інноваційні, інноваційно - технологічні і бізнес - інноваційні центри, центри трансферту технологій, інкубатори бізнесу і інкубатори технологій, віртуальні інкубатори, технополіс і ін. Велика різноманітність цих форм не означає принципової відмінності у їх функціональному призначенні і наявність певної специфіки організаційних форм чи особливого спектру вирішуваних проблем, а просто носить різний термінологічний характер, що пов'язано із особливостями НІС в визначеній країні. Узагальнюючи типи технопаркових структур, можна виділити три основних групи: інкубатори, технопарки і технополіси.

Особливу роль в інноваційній інфраструктурі відіграють бізнес - інкубатори. У сучасному світі бізнес - інкубатором прийнято вважати багатофункціональний комплекс, що надає різноманітні послуги новим інноваційним фірмам, які знаходяться на стадії виникнення і становлення. Інкубатори призначені для “висиджування” нових інноваційних підприємств, яке по - своїй суті включає надання допомоги на різних стадіях їх розвитку: надання первісного капіталу, консультування, інформування, оренда приміщень і обладнання. Найбільшого поширення інкубатори набули в США (на даний момент їх нараховується біля 600 і усі вони об'єднані у Національну асоціацію інкубаторів бізнесу). Усі інкубатори можна поділити на два види: самостійні та включені до складу технопарків.

Технопарк - це науково - виробничий територіальний комплекс, головною метою якого є формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих і середніх наукоємких інноваційних фірм - клієнтів. Між технопарками та інкубаторами існує ряд відмінностей. Так, по - перше, спектр фірм - клієнтів технопарків не обмежується лише створюваними суб'єктами, а включають підприємства, які знаходяться на різних стадіях розвитку чи освоєння інновацій. По - друге, в той час як інкубатори можуть створюватись для підтримки і нетехнологічних видів діяльності (мистецтво, сільськогосподарська діяльність), технопарки призначені лише для підтримки інноваційної діяльності. Відмінності існують і в організаційних формах. Інкубатори створюються в одній чи декількох будівлях. Технопарки, як правило, мають свої ділянки землі, які можуть здаватися ними під будівництво офісів чи виробничих приміщень. В структурі технопарку виділяють інноваційно - технологічний, учбовий, консультаційний, інформаційний, маркетинговий центри та промислову зону. Головною структурною одиницею технопарку є інноваційно - технологічний центр.

В Росії та Україні технопарки ще називають “технологічними парками” (технопарками) чи “науково - технологічними парками”, в США - “дослідницькимиі парками”, в Великій Британії - “науковими парками”, в Китаї “науково - промисловими парками”. В залежності від ступеня взаємодії технопарків із університетами чи іншими науковими центрами, або різного охоплення стадій інноваційного процесу деякі фахівці виділяють американську, японську і інші моделі парків. Однак, не зважаючи на деякі відмінності і особливості функціонування парків у різних країнах, доцільним є розгляд їх як загального виду технопаркових структур. В сучасний час в світі функціонує близько 500 технопарків, з яких 150 у США, 170 у Європі, 70 в Росії, 8 в Україні ( з яких функціонує лише 4).

...