Міжнародний інноваційний менеджмент

Рис. 12. Кібернетична модель інноваційного процесу

(Д - дослідження, Р - розробка, Е - експериментальне виробництво, В - виробництво, М - маркетинг, З - збут)

Аналіз цих моделей дає підставу для висновків, що основними причинами виникнення та поширення нововведень є:

1. Загострення конкурентної боротьби на ринку; прагнення отримати конкурентні переваги та максимізувати прибуток.

2. Запити і вимоги споживачів.

3. Підвищення технічного потенціалу фірми;

4. Пошук шляхів вирішення “вузьких місць” в діяльності фірми.

5. Результати успішного впровадження інновацій на інших підприємствах;

6. Підвищення загального іміджу фірми.

7. Прогнозування результатів даного нововведення для фірми.

8. Реалізація власних ноу - хау на практиці.

9. Поради консультантів та наукові відкриття

10. Інтеграція науки і виробництва.

11. Винахідництво і раціоналізаторство.

Основна література: [8, 9, 10, 12, 13, 16, 18, 20, 22]

Додаткова література: [5, 13, 19, 18, 19, 21, 24]

Тема 6. Система фінансового забезпечення інвестування інновацій

Основною проблемою недостатньої активності українських підприємств є відсутність фінансових ресурсів. Саме тому вагомого значення в інноваційному менеджменті набувають питання пошуку можливих джерел фінансування інноваційної діяльності. Для цього, перш за все, необхідно вивчити можливі джерела фінансування інновацій та оцінити потребу в коштах.

В комплексі шляхів підвищення ефективності інноваційного механізму найбільш динамічними є фінансові. Фінансування інновацій включає забезпечення ресурсами, до складу яких входять не тільки кошти, але й інші інвестиції, що виражаються в грошовому еквіваленті, у тому числі основні й оборотні кошти, майнові права і нематеріальні активи, кредити, позики і застави, права землекористування і т.п.

Процес здійснення інноваційної діяльності допускає участь у ньому фінансових капіталів різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародних організацій.

Характеризуючи інвестиційні ресурси інноваційної діяльності, слід звернути увагу на специфічні риси сфери, до якої відбувається їх залучення:

ъ інвестиції в інновації мають орієнтацію на довгострокові результати;

ъ підвищений ступінь ризику, пов'язаний із непередбачуваністю результатів;

ъ потенційно високі прибутки.

Порядок фінансування і структура інвестиційних джерел, що використовуються залежать від багатьох факторів:

к виду інновацій;

к типу підприємства за виконуваною інноваційною діяльністю;

к країни розміщення;

к кон'юнктури ринку та ін.

Класифікація джерел фінансування інноваційних програм здійснюється за наступними ознаками:

за відносинами до власності:

ъ власні;.

ъ залучені;

ъ позикові.

за видами власності джерела:

ъ державні інвестиційні ресурси;

ъ інвестиційні - включають власні і залучені засоби підприємств, а також колективних інвесторів, у тому числі інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній та ін.;

ъ інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організації, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи).

за рівнями власників :

- на рівні держави і регіонів джерелами фінансування інновацій є:

ъ власні засоби бюджетів і позабюджетних фондів;

ъ залучені засоби державної кредитно-банківської і страхової систем;

ъ позикові засоби у вигляді державних міжнародних запозичень, державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик.

- на рівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є:

ъ власні засоби (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.);

ъ залучені засоби, у тому числі внески і пожертвування, засоби, отримані від продажу акцій та ін.;

ъ позикові засоби у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів (на процентній і безпроцентній, поворотній і безоплатній основі).

- нарівні інноваційної програми джерела фінансування поділяються на:

ъ засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів:

ъ засоби суб'єктів господарювання - вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів.

ъ іноземні інвестиції в різних формах.

Типовою для світової практики є структура інвестиційних ресурсів, яка включає три головні елементи:

- держане фінансування;

- кошти підприємств;

- іноземні інвестиції.

Державне фінансування - це фінансування інноваційної діяльності суб'єктів господарювання на безповоротних засадах за кошти бюджету і позабюджетних фондів.

Бюджетні кошти у більшості країн світу є головним джерелом фінансування інноваційної діяльності. Державні кошти використовуються переважно на фінансування фундаментальних наукових досліджень, державних наукових програм з пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки, на дотації науково - дослідним організаціям та вищим навчальним закладам, а також на підтримку наукових працівників, включаючи стипендії видатним вченим.

Кошти, які виділяються із державного бюджету, спрямовуються на формування державних інноваційних фондів, державних цільових інноваційних програм і високоефективних інноваційних проектів, а також програм державної інноваційної підтримки.

Участь держави в фінансуванні інноваційних проектів може відбуватися у різних формах:

- централізованих інвестиційних кредитів на основі поверненості;

- закріплення за державою частини акцій підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність;

- державних гарантій за інвестиційними кредитами, що надаються вітчизняними і зарубіжними кредитно - фінансовими закладами.

З метою забезпечення фінансування загальногалузевих, міжгалузевих і регіональних науково-технічних проблем, а також заходів щодо освоєння нових видів промислової продукції можуть створюватись і позабюджетні фонди фінансування НДДКР і підтримки інновацій. Такі фонди можуть створюватися в міністерствах, у великих містах і регіонах, а також у рамках концернів, холдингів, ФПГ.

Кошти підприємств включають: чистий нерозподілений прибуток, спрямований на інноваційний розвиток; амортизаційні відрахування, іммобілізовану в інвестиції частину оборотних коштів, реінвестовані шляхом продажу частини основних фондів та ін.

В випадку, коли власних фінансових ресурсів для інноваційної діяльності не вистачає, підприємство їх залучає із - зовні. Для залучених інвестиційних ресурсів характерними є великі обсяги, необхідність контролю використання за їх використанням, складність залучення, втрати частки в управління в разі емісійного випуску.

Варто відзначити, що структура залучених ресурсів в фінансуванні інновацій є різною залежно від організаційно - правової форми власності, а також від рівня розвиненості ринкової інфраструктури країни. Так, в промислово - розвинутих країнах на акціонерний капітал та приватні фірми припадає 80% - інноваційного фінансування, в Україні цей показник коливається на рівні 1 - 2%.

Це ж стосується і такого джерела як безкоштовне надання державними органами та комерційними структурами коштів на цільове інвестування. Спонсорське фінансування є більш поширеним на Заході та обмеженим через дефіцитність державного бюджету в Україні.

Ще одним суттєвим джерелом фінансування інновацій є позикові інвестиційні ресурси. Позикові інвестиційні ресурси використовуються в основному для фінансування інноваційних проектів із низьким ступенем ризику та чітким обґрунтуванням шляхів реалізації проекту і включають: кредити банків, нагромадження фізичних осіб, податковий інвестиційний кредит, емісія облігацій компанії, інвестиційний лізинг та ін. Частка позикових інвестиційних ресурсів на Заході складає 25%, в Україні - 3 - 10%. Широкого поширення на Заході набули такі форми фінансування як вкладення фізичних осіб та інвестиційний лізинг.

Поширеним інструментом фінансування інноваційної діяльності у розвинених країнах є венчурне фінансування, яке реалізується венчурними фондами та компаніями. Венчурні фонди організовуються з метою отримання високого доходу від інвестицій, які можна використовувати для створення нових високотехнологічних виробів та технологій, збільшення оборотного капіталу, придбання інших фірм чи поліпшення балансу підприємства.

Венчурні капіталісти в широкому розумінні слова це посередники між фінансовими інститутами, що надають капітал, та інноваційними фірмами, які використовують його.

До виникнення венчурного капіталу у світі були відомі три джерела фінансування малого та середнього бізнесу: банківський капітал, великі корпорації і багаті люди, яких називали "ангелами бізнесу" (business angels).

До 50-х років венчурна інвестиційна діяльність була монополією багатіїв та інвестиційних банків. Процес інституціалізації венчурного капіталу привів до появи нових типів венчурних фірм. У світовій практиці можна виділити чотири їх типи:

- малі інвестиційні фірми, які поєднують приватні капітали та державні фонди і вкладають їх у нові або новостворені малі фірми. Цим інвестиційним фірмам надають податкові пільги і державні субсидії;

- відділення венчурного капіталу при великих корпораціях. Це так звані внутрішні венчури;

- регіональні фонди венчурного капіталу, їх підтримують органи місцевої влади, однак за умови, що ці фонди певну частку інвестицій вкладають у фірми регіону.

Діяльності інвестиційних компаній та фондів венчурного капіталу має суттєві відмінності. За прямого інвестування зачіпаються питання власності бізнесу. При цьому колективний інвестор купує акції, не беручи участі у керуванні компанією, тому він не зацікавлений у створенні додаткової вартості. Що стосується венчурного капіталу, то він виходить із розміщення довгострокових фінансових ресурсів у фірмах, створених для реалізації інноваційних проектів. Венчурний капіталіст обов'язково купує пакет акцій, щоб увійти до складу ради директорів і мати можливість контролювати розвиток компанії, щоб за використання свого досвіду, зв'язків, можливостей тощо якнайшвидше повернути свої кошти шляхом продажу компанії іншим корпоративним інвесторам або менеджерам. В зв'язку із цим в компанії проводиться значна робота, оскільки венчурний капіталіст для забезпечення свого капіталу повинен бути в курсі всіх внутрішніх справ компанії.

Рис. 13. Типова структура венчурного фонду

Венчурні фонди при успішній діяльності інноваційної фірми отримують високі прибутки підкріплені гарантією повернення первісного капіталу. Специфікою інноваційного інвестування є можливість отримання рівня рентабельності, що, як мінімум, має десятикратне збільшення суми вкладеного капіталу.

В міжнародній практиці розрізняють особливості венчурного фінансування на різних стадіях становлення інноваційної фірми:

§ Seed (стадія інкубування) - коли є тільки проект чи бізнес - ідея необхідності отримання капітал (seed finance) для проведення додаткових досліджень і створення пілотних зразків перед виходом фірми на ринок;

§ Start up (стадія розвитку фірми) фірма тільки починає працювати на ринку і не має тривалої ринкової історії;

§ Early stage, infant/young firm (рання стадія розвитку фірми) - фірма уже має готову продукцію і поступово починає нарощувати об'єми продаж;

§ Expansion (розширення) - фірма уже має значний об'єм продаж, і їй потрібні додаткові інвестиції для розширення об'ємів виробництва і збуту, проведення додаткових маркетингових досліджень, збільшення основних фондів і робочого капіталу.

Венчурні фонди використовують різні схеми фінансування інноваційного підприємництва(табл. 2).

Венчурне фінансування вперше з'явилось у США і сприяло розвиткові таких процвітаючих на світовому ринку суперкорпорацій як Microsoft, Intel, Apple Computer, DEC, Compaq, Sun Microsystems, Genetech, Federal Express, Lotus і багатьох інших.

В Україні для інноваційного розвитку економіки також важливим є створення і розвиток національного сектору венчурного капіталу.

У 1992 р було створено перший венчурний фонд "Україна", в 1994 р. розпочав свою роботу Western NIS Enterprise Fund (з капіталом - 150 млн. дол. США), а в 1998 р. - Black Sea Fund (входить до складу компанії з управління активами Global Finance), у 1999 р. було створено компанію Evroventures Ukraine. Велика частка фінансування цими фондами (за виключенням Western NIS Enterprise Fund) здійснюється за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку. В Україні також мають своїх представників Commercial Capital Enterprise, Sosiete General Emerging Europe, Baring Vostok Capital та New Century Holdings.

У 2001 р. було прийнято Закон України про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), який закладає правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб'єктів спільною інвестування, особливості управління їх активами; встановлює вимоги до складу, структури та термінів зберігання активів; визначає особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування, порядок та обсяг розкриття ними інформації з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів.

Закон має суттєвий недолік, а саме: венчурні фонди віднесено ним до недиверсифікованих інститутів спільного інвестування. Відповідно, неврахованими залишились особливості такого роду інституцій, невизначеними є зв'язки між ними та іншими учасниками венчурного фінансування; не розглянуто питання створення фіскального і правового регулювання венчурної діяльності, зниження ступеня ризику і стимулювання роботи венчурних фондів, надання податкових пільг для венчурних інвестицій, створення механізмів венчурного фінансування малих інноваційних фірм типів “seed” і “start up”.

Таблиця 2

Схеми фінансування, що їх використовують венчурні фонди

Схеми фінансування	Особливості кожної схеми
Зародкове фінансування	Формують підготовчий комплекс робіт для створення нового підприємства
Фінансування на ранній стадії	Фінансують комплекс маркетингових досліджень і продуктовий дизайн компаній, які тільки виходять на ринок
Розширення бізнесу	Фінансують підприємства, що мають фактичний балансовий прибуток. Фінансування використовують для поповнення оборотного капіталу, закупівлі обладнання, поліпшення якісних характеристик продукції
Фінансування внутрішніми менеджерами (management by - out)	Фінансування дає змогу команді менеджерів викупити фірму або її складову частину в колишніх власників
Фінансування зовнішніми менеджерами (management by -іп)	Фінансування дає змогу команді сторонніх менеджерів або інвесторів викупити фірму або її складову частину в колишніх власників
Фінансування процесу реструктуризації	Фінансують підприємства, що приватизували, і мають проблеми зі збутом своєї продукції
Зміна капіталу (купівля акцій, що випущені за вторинної емісії)	Купівля акцій компаній в іншого венчурного фонду або інвестора, у тому числі акцій, що були випущені за вторинної емісії
Мезанінове (бріджеве) фінансування	Цільове фінансування на період проходження компаніями процедури лістингу на фондовій біржі

Отже, для активного розвитку венчурного фінансування в Україні необхідним є детальне дослідження і адаптування досвіду зарубіжного сектору венчурного капіталу.

Іноземне інвестування включає приватні іноземні інвестиції, іноземні гранти, міжнародні програми та кошти іноземних наукових фондів.

Неформальних індивідуальних інвесторів, які приймають участь в прямому венчурному фінансуванні, в зарубіжній практиці називають бізнес - ангелами (business angels). Бізнес - ангели - це, як правило, професіонали в області адміністрування чи інших інженерних і природничих дисциплін середнього чи старшого віку. Фінансування інноваційних проектів бізнес - ангелами має ряд переваг:

к здійснюється підтримка малих фірм на ранніх стадіях їх розвитку;

к рішення про інвестування приймається досить швидко, що робить фінансування інноваційного бізнесу динамічним;

к забезпечується контроль над діяльністю проінвестованих фірм через надання комплексної підтримки з управління, маркетингу, визначення стратегічних пріоритетів, планування та комунікацій.

Потенційними інвесторами для інноваційних проектів можуть бути як самі бізнес - ангели чи їх представники, а також:

ъ інвестиційні фонди;

ъ спеціальні відділи банків;

ъ корпорації, що бажають придбати акції інших компаній задля їх приєднання.

Вкладаючи свої кошти в інноваційні проекти, індивідуальні інвестори, як правило, розраховують на дохід у розмірі 30 - 40% від вкладеного капіталу через п'ять років. У США налічується приблизно 2 мільйони індивідуальних інвесторів, які розподіляють свої кошти майже між 30 тисячами венчурних фірм вкладаючи 10 - 20 млрд. дол. Бізнес - ангели, як правило діють автономно, не рекламуючи своїх зусиль із капіталовкладень, а тому доступ підприємців до потенційних неформальних інвесторів утруднений. Фактично, це означає нереалізованість значної частини попиту на ресурси бізнес - ангелів. Для вирішення цієї проблеми в зарубіжній практиці створюються мережі бізнес - ангелів (business angels networks, чи business introduction services). Головним завданням таких мереж є налагодження комунікаційних зв'язків між підприємцями і інвесторами через представлення інноваційних проектів широкому колу діючих і потенційних бізнес - ангелів. При цьому для бізнес - ангелів створюються умови для детального ознайомлення із проектами із забезпеченням анонімності доки вони не будуть готові до переговорів із підприємцями.

Переважна частина мереж бізнес - ангелів діє на основі Інтернету, куди підприємцями чи організаціями з інкубування малих підприємств поміщаються проекти, які потребують фінансування. Мережі діють як не фінансові установи, метою яких є організація неформального ринку венчурного капіталу. Дохід мереж бізнес - ангелів формується за рахунок внесків користувачів мережі. Найбільшого поширення мережі бізнес - ангелів набули в США, Великій Британії, а також в Франції і Австралії.

В Україні через фінансові труднощі та високу невизначеність економічного середовища вкладення коштів фізичними особами в інноваційні проекти не набуло значного поширення і має поодинокий характер.

За останні роки спостерігається значне зростання лізингових операцій як засобу інноваційного інвестування. Інвестиційний лізинг став популярним не тільки серед дрібних і середніх фірм, які є обмеженими в фінансових коштах, але і серед транснаціональних корпорацій. Здійснення лізингу передбачає надання орендарю у тимчасове користування на умовах повернення і платності вартості, втіленої у машинах та обладнанні, за активної участі банків. Тобто. інвестиційний лізинг за своєю природою має ознаки довгострокового кредиту із натуральною формою. Головною превагою лізингу є можливість негайної реалізації рентабельного інноваційного проекту, що забезпечується через отримання необхідного обладнання без великих одноразових витрат. Лізинг виконує три функції:

1) виробничу, оскільки лізинг є прогресивним методом матеріально - технічного забезпечення виробництва, забезпечуючи доступ до передової техніки;

2) економічну, за рахунок того, що лізинг є формою вкладання коштів в виробничі фонди підприємства;

3) збутову - лізинг виступає як додатковий канал збуту виробленої продукції.

Лізингові операції активно використовуються в практиці міжнародних економічних відносин, як форма залучення іноземних інвестицій. Цьому сприяли ряд факторів:

- збільшення розривів між темпами морального старіння та фізичного зносу;

- розширенням видової і асортиментної структури продукції;

- зростання потреб тимчасового використання вузькоспеціалізованого устаткування;

- ускладнення і подорожчання сервісного обслуговування прогресивної техніки.

Переважна частина світового ринку лізингових послуг зосереджена в тріаді США - Західна Європа - Японія. Однак, безумовним лідером є США, де на долю лізингу припадає 25 - 30% загальних капіталовкладень у машини і обладнання.

В Україні працює 16 лізингових компаній та 8 регіональних лізингових фондів. Однак, ситуація, що склалася на вітчизняному ринку лізингових послуг, характеризується переважанням попиту над пропозицією. На таку ситуацію вплинули фактори, серед яких виділимо найголовніші такі, як: недосконалість законодавчої бази, високі кредитні ставки, недосконала податкова політика. В зв'язку з цим вирішення потребують такі питання:

к приведення у відповідність до норм міжнародного права положень Закону України “Про лізинг”;

к врегулювання митних питань лізингу;

к сприяння передачі до міжнародного лізингу української продукції;

к державна підтримка формування лізингових фондів;

к оптимізація кредитних ставок.

Розвиток міжнародного інноваційного підприємництва привів до появи нових джерел, форм і методів фінансування спільних інноваційних проектів - франчайзингу та форфейтингу.

Франчайзинг є однією із фінансових схем залучення інвестиційних ресурсів в інноваційну сферу. Він поєднує в собі переваги кредиту і лізингу, оскільки передбачає надання за договором франшизи не тільки фінансових коштів, але і нематеріальних активів: технологій, ноу - хау, торгових знаків, репутації фірми. Яскравим прикладом успішного франчайзингу є корпорація McDonald's, яка надає свої технології, торгову марку, імідж і репутацію іншим фірмам, які відкриваються по усьому світі як самостійні компанії. Вона також надає матеріальну допомогу, навчає персонал, забезпечує рекламу, організовує поставки обладнання та продуктів, зберігаючи за собою право контролю за діяльністю компаній і розірвання договорів франшизи.

Форфейтинг - фінансові операції, що передбачають перетворення комерційного кредиту в банківський. За відсутності необхідних коштів для фінансування інновацій інвестор може виписувати векселі, термін погашення яких рівномірно розподілений в часі. Форфейтингові операції виступають своєрідним гарантом надійності фінансового партнера, оскільки інвестори отримують відстрочення в платежах та гарантії банку.

Форфейтинг як банківська технологія використовується для фінансування спільних інноваційних проектів. Операції "а-форфе" є купівлею боргу, зазначеного в оборотному документі, у кредитора на безобіговій основі. Покупець боргу, або форфейтер, бере на себе зобов'язання про відмову - форфейтинг - від звернення регресивної вимоги до кредитора за неможливості отримання задоволення у боржника. При цьому покупка оборотного зобов'язання відбувається, як правило, зі знижкою. Механізм форфейтингу використовується у двох видах операцій:

- при фінансових операціях - із метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов'язань;

- при експортних операціях - для сприяння надходженню наявних грошей експортеру, що надав кредит іноземному покупцеві.

Як форфейтингові інструменти використовуються векселі - переказні й прості та акредитиви.

Спершу форфейтування здійснювалося комерційними банками, але із збільшенням обсягу операцій "а-форфе" стали створюватися спеціалізовані інститути. Одним із основних центрів форфейтингу на сьогодні є Лондон. Значна частина форфейтингового бізнесу сконцентрована також і в Німеччині, причому відзначається щорічне збільшення таких операцій.

Імпорт підприємницького капіталу означає вкладення зарубіжними фірмами і державами конкретних інвестицій у певні галузі національної економіки. Іноземні інвестиції можуть бути прямими і портфельними. Україна імпортує капітал у різних формах: підприємницькій, позиковій і міжнародній науково-технічній допомозі. У сучасному імпорті підприємницького капіталу в Україну важливу роль відіграють ТНК.

Світова практика засвідчує, що інвестування економіки України (у розрахунку на душу населення) порівняно з іншими постсоціалістичними державами є недостатнім. Хоча за останні роки в об'ємах фінансування відбуваються суттєві позитивні зрушення.

Сьогодні в Україні питаннями іноземних інвестицій займаються п'ять державних структур: Українська державна кредитно-інвестиційна компанія, Державний інвестиційно-кліринговий комітет, Палата незалежних експертів з питань іноземних інвестицій, Консультативна рада з питань іноземних інвестицій та Національне агентство України з реконструкції та розвитку.

Однак проблема формування привабливого інвестиційного клімату в країні ще не вирішена.

Розвиток іноземного інвестування в Україні має такі головні тенденції та особливості:

ъ нерівномірність розвитку інвестицій за регіонами та наростання потоків у промислові центри України: Запорізька, Одеська, Донецька, Київська область;

ъ велика питома вага майнових внесків у загальних обсягах іноземних інвестицій;

ъ орієнтація малих інвесторів на вигоду від разових фінансових операцій;

ъ реалізація інвестиційних проектів переважно на двосторонній основі через спільні підприємства (близько 70% від загальних обсягів інвестування);

ъ слабке використання для інвестування механізмів фінансового ринку;

ъ орієнтація СП на сферу послуг(торгівлю, фінансово-кредитну сферу, зв'язок). Їх частка перевищує 35%.

Фонди як організаційна структура та спосіб фінансування науки набули широкого поширення в багатьох країнах світу. Більшість таких фондів припадає на розвинуті країни: США, Західна Європа, Японія.

Умовно організації, що надають гранти під наукові дослідження поділяють на декілька груп:

1) фонди крупних наукових товариств і державні фонди (Королівське товариство в Великобританії, фонд Олександра Гумбольдта в Німеччині, ІНТАС, ТАСІС, КОПЕРНІКУС);

2) фонди, засновані крупними фірмами чи компаніями (фонд Романс в США, фонд фірми Хітачі в Японії);

3) приватні та благодійні фонди;

4) фонди підтримки наукових закладів чи університетів для підтримки спільних проектів і досліджень.

В залежності від джерела походження коштів фонди поділяються на ті, що безпосередньо надають кошти на певні програми (фонд МакАртурів, фонд Ендрю Меллона) і ті, які отримують кошти від інших фондів і державних структур - вторинних інвесторів, які називають себе організаціями “розпорядниками коштів” (funded - driven organizations). Прикладом останніх є фонд АЙРЕКС, який використовує кошти декількох фондів: фонду Ендрю Меллона, National Endowment for Humanities, а також державне фінансування через інформаційне агентство США (USIA).

Під грантом розуміють будь - яку форму тимчасового конкурсного субсидіювання конкретного дослідження (незалежно від джерел фінансування), яка здійснюється на основі оцінки і відбору конкуруючих наукових проектів. Розрізняють і різні типи грантів. Найбільш поширеними є індивідуальні і групові гранти, які виділяються для проведення наукових досліджень у власній країні, за кордоном чи для спільних проектів, в яких беруть участь декілька країн. Прикладом фінансування спільного виконання проектів зарубіжними вченими та вченими “пострадянського” простору є програми Європейського союзу (ІНТАС, КОПЕРНІКУС), Міжнародного науково - технічного Центру (МНТЦ), Американського фонду цивільних досліджень і розвитку для незалежних держав колишнього СССР (CRDF).

Дисциплінарна орієнтація міжнародних фондів включає: суспільні, гуманітарні науки та суспільно значимі дослідження (наприклад, з екології).

Інвестування в Україні інноваційних програм здійснюється міжнародними фондами “Відродження”, “Євразія”, фондом Чарльза Стюарта Мотта, DF (спільний фонд Великої Британії та Південної Кореї), WSFHC (фонд захисту оточуючого середовища), а також іншими зарубіжними організаціями - Радою Міжнародних наукових досліджень і обмінів (IREX), благодійними трастами “П'ю”, інститутом “відкрите товариство” Фонду Сороса, всесвітнім банком та ін.

Основна література: [10, 15, 16, 19, 20, 23]

Додаткова література: [8, 11, 27, 28, 29, 35]

Тема 7. Методологія системної оцінки ефективності інновацій та інноваційної діяльності

Оцінка ефективності інноваційного проекту здійснюється на основі єдиних методологічних принципів визначення ефективності інвестицій в інноваційну діяльність.

В міжнародному інноваційному підприємництві використовується міжнародний стандарт, що прийнятий на основі методичних розробок ЮНІДО (United National Industrial Development Organization - спеціалізованого відділу ООН з промислового розвитку). В сучасних умовах використання даного стандарту в Україні є утрудненим через ряд невідповідностей в оподаткуванні та веденні бухгалтерського обліку, тому ведеться адаптація міжнародного стандарту до українських умов.

Виділяють загальні принципи здійснення інвестування інноваційних проектів:

- комплексність підходу до здійснення проектів, яка має враховувати науково - технічний, соціальний, ресурсний, фінансово - економічний та екологічний аспекти аналізу ефективності;

- потоки витрат та інноваційної продукції представляються у вигляді грошових потоків;

- співставлення витрат та результатів з врахуванням зміни цінності у часі;

- врахування факторів невизначеності та ризиків.

Оцінка ефективності інноваційного проекту виконується у три стадії. На першій - передпроектній - із альтернативних варіантів вибирається найкращий. При цьому розраховують попередній можливий ефект від результатів майбутньої реалізації обраного варіанту. Друга стадія - інвестиційна передбачає визначення проектного ефекту. І, нарешті, на стадії експлуатації інновацій визначають фактичний ефект від застосування нововведення, який передбачає визначення реальної величини переваг чи витрат, які мають місце в результаті розробки, виробництва та впровадження інновацій.

Види ефекту від реалізації інноваційного проекту розрізняються залежно від враховуваних затрат і результатів інтегральних показників:

к економічний (вартісні показники);

к науково - технічний (новизна, простота, корисність, надійність);

к фінансовий (фінансові показники);

к ресурсний (споживання того чи іншого виду ресурсу);

к соціальний (соціальні результати);

к екологічний (шум, випромінювання, електромагнітне поле, вібрація і інші показники, що враховують вплив інновацій на навколишнє середовище)

Всі існуючі методи оцінки фінансово - економічної ефективності інноваційних проектів можна поділити на групи:

- прості чи статистичні методи;

- методи дисконтування чи динамічні.

Прості методи оцінки економічної ефективності включають ряд показників.

1. Термін окупності.

Термін окупності(Т') - це тривалість періоду часу, за який надходження від діяльності за проектом (B(t) - вигоди проекту) покривають витрати на її реалізацію проекту - С(t). Термін окупності Т' це мінімальне значення Т, для якого:

(t = 1,2,…,T)

Перевагами методу розрахунку терміну окупності є його простота з точки зору здійснюваних розрахунків та можливість використання для ранжування інвестиційних проектів з різними термінами окупності.

Недоліками методу є відсутність різниці між проектами з однаковою сумою загальних доходів, але з різним їх розподілом за роками та неврахування грошових потоків після погашення суми інвестицій.

2. Сумарний прибуток.

Сумарний прибуток визначається шляхом віднімання від вартісних результатів витрат, викликаних реалізацією проекту:

де t = 1,2,…,m; m - кількість часових інтервалів життєвого циклу проекту.

3. Рентабельність інвестицій (ROI - return on investment).

Цей показник (проста норма прибутку) відображає, яка частина інвестиційних витрат повертається у вигляді прибутку протягом одного інтервалу планування. Визначається рентабельність інвестицій як відношення річного прибутку до вкладених в проект інвестицій.

де t = 1,2,…,T; Т - рік виходу проекту на повну виробничу потужність.

Дисконтова ні критерії враховують цінність грошей в часі. Ставка дисконту визначається як

де IR (inflation rate) - темп інфляції; MRR (minimal rate of return) - мінімальна реальна норма прибутку, тобто мінімальна норма прибутку, що отримується при альтернативному використанні грошових коштів; RI (risk of investments) - коефіцієнт , що враховує ступінь інвестиційного ризику.

Варто зауважити, що при розробці звичайних інвестиційних проектів ставка дисконту береться як екзогенна величина, і. Як правил, приймається рівною кредитному відсотку.

В міжнародному інноваційному менеджменті при оцінці економічної ефективності проектів найбільш часто використовуються дисконтовані критерії.

1. NPV (net present value) - чиста поточна вартість (чистий дисконтований дохід, чиста сучасна вартість, чистий приведений дохід чи інтегральний ефект).

де t = 1,2,…,T; Т - тривалість життєвого циклу проекту.

Чистий приведений дохід залежить від двох факторів:

1) від прогнозованих величин грошових потоків проекту (B(t),С(t));

2) від ставки дисконту.

При прийнятті інвестиційного рішення перевага віддається проектам, для яких NPV>0. При порівнянні альтернативних проектів економічно більш вигідним є той, в кого більша величина NPV. Від'ємне значення цього показника свідчить про неефективність вкладених коштів.

2. РІ (profitability index) - індекс доходності, індекс прибутковості, індекс рентабельності.

Індекс прибутковості відображає відносну доходність проекту. Існують різні підходи до його визначення, однак, найбільш вживаним є визначення його як відношення чистого дисконтованого доходу до вартості первісних інвестицій:



де С0 - первісні витрати.

Критерієм прийняття інвестиційного рішення є відповідність значення індексу рентабельності умові РІ>1. Індекс рентабельності тісно пов'язаний з чистою поточною вартістю: якщо NPV>0, то РІ>1.

3. IRR (internal rate of return) - внутрішня норма доходності (внутрішня рентабельність). Внутрішня норма доходності відображає таке значення дисконту, при якому NPV приймає значення, рівне 0.

Математично IRR знаходиться при розв'язанні експоненціальної рівності розрахунку NPV з невідомим дисконтом. При цьому значення NPV приймається рівним 0.

Критерієм економічної ефективності інноваційного проекту є значення внутрішньої норми доходності, яка перевищує значення дисконту, прийнятого при обґрунтуванні ефективності проекту.

Якщо інноваційний проект цілком фінансується за рахунок позик банку, то значення IRR вказує верхню межу допустимого рівня банківської процентної ставки, перевищення якого робить даний проект економічно неефективним.

У випадку, коли має місце фінансування з інших джерел, то нижня межа значення IRR відповідає ціні авансованого капіталу, що може бути розрахована як середня арифметична зважена величина виплат за користування авансованим капіталом.

В міжнародній практиці розрахунок норми доходності часто застосовують як перший крок кількісного аналізу інвестицій. Для подальшого аналізу відбирають ті інноваційні проекти, внутрішня норма прибутковості яких оцінюється величиною не нижче 15-20%.

4. РР (Payback period) - період окупності. В міжнародній практиці використовується на заміну показника терміну окупності. Показник відображає проміжок часу , протягом якого сума чистих доходів буде рівна сумі інвестицій.

Критерієм економічної ефективності інноваційного проекту є значення терміну окупності, який не перевищує терміну реалізації проекту.

Функціонально-вартісний аналіз (ФВА) - це метод комплексно техніко-економічного дослідження об'єкта з метою розвитку його корисних функцій при оптимальному співвідношенні між їх значимістю для споживача і витратами для їх здійснення.

Метод ФВА розроблений в США інженером Лоуренсом Д. Майлзом. Сьогодні метод ФВА успішно використовується промисловими компаніями США, Великої Британії, Франції та інших високо розвинутих країнах.

За цією методикою сукупність характеристик, обраних для оцінки продукції, представляється матричною формою, що дозволяє зробити кількісний підрахунок функціонального рівня власної продукції і еталону.

де Yf - показник функціонального рівня продукції;

xi - число балів відповідної характеристики;

Li - вага і -ї характеристики стосовно інших характеристик.

Відносний рівень власної продукції Yоf в порівнянні з еталоном визначається за формулою:



де Yfs - рівень власної продукції, Yfe - рівень еталонної продукції.

Далі використовується модель ФВА. Зокрема модель Майлза, тобто функціональний рівень продукції Yf коригується на значення її ціни як для власної. Так і для еталонної продукції:

де Yfe - функціонально - вартісний аналіз продукції; с - одинична ціна продукції на ринку.

Кінцева оцінка власної та еталонної продукції встановлюється шляхом порівняння корисних функцій кожної з врахуванням ціни одиниці продукції:

де Yfсs - відносний функціонально - вартісний рівень власної продукції; Yfсe - функціонально - вартісний рівень власної продукції.

Функціонально-вартісний аналіз передбачає зниження витрат виробництва на основі аналізу споживчих властивостей виробу і технічних функцій його складових. При цьому до уваги береться визначення ступеня ефективності витрат з врахуванням отриманих властивостей товару, який відповідає тим чи іншим потребам споживачів. Для цього, встановлюються пропорції між корисністю окремих властивостей і понесеними витратами. Оскільки властивості товару мають різну корисність, то для їх оцінки використовують принцип Ейзенхауера за схемою АВС.

Відповідно до методу аналізу, символ А-найбільш головні властивості, В-другорядні, С-непотрібні чи надлишкові функції. Відповідно кошти витрачаються на групу А , частково на групу В, на групу С витрат намагаються уникати. Для проведення функціонально-вартісного аналізу залучають спеціалістів з різних відділів , які беруть участь у розробці, виробництві, маркетингу і збуті продукції. Обов'язковою є участь економістів і бухгалтерів , які контролюють собівартість виробу. В практиці західних країн такі спеціалісти об'єднуються у дослідницькі групи, які складаються з 5 - 8 чоловік.

Основна література: [8, 10, 13, 14, 15, 16, 19, 20, 21]

Додаткова література: [4, 5, 18, 19, 36]

Тема 8. Міжнародні проблеми оцінки, реєстрації і захисту інтелектуальної власності

Захист інтелектуальної власності стає одним з важливих факторів, що визначають позиціювання країни на світових ринках. Захист прав на інтелектуальну власність та захист інновацій є найважливішим завданням управління інноваційним підприємництвом, оскільки від надійності цього захисту залежить результативність наукових досліджень, розвиток культури, літератури і мистецтва, практичне використання досягнень науки і техніки, а також міжнародний обмін ними.

Інновації є важливим видом нематеріальних активів, тому надзвичайно важливо попередити їх несанкціоноване використання конкурентами. В сучасних умовах різко зросла і продовжує збільшуватися частка інтелектуального продукту у всьому обсязі товарів і послуг, що знаходяться у міжнародному обігу. Наукомісткі галузі розвиваються швидкими темпами - створення ЕОМ і програмного забезпечення, телекомунікаційного устаткування, продукції біотехнології і фармакології. Одночасно нові розробки виводять на більш високий рівень і традиційні галузі. Ці процеси призвели до розширення торгівлі фальсифікованими виробами, що є результатами технічного удосконалення, копіювання і передачі інформації.

В міжнародних Конвенціях компонентна наповненість об'єктів інтелектуальної власності дещо різниться.

Так, відповідно до Конвенції ВОІВ інтелектуальна власність включає:

1) літературні, художні твори і наукові праці;

2) виконавча діяльність артистів, фонограми і радіопередачі;

3) винаходи в усіх областях людської діяльності;

4) наукові відкриття;

5) промислові зразки;

6) товарні знаки, знаки обслуговування, комерційні назви і позначення;

7) засоби попередження недобросовісної конкуренції.

В відповідності з Паризькою Конвенцією (1883р) об'єктами охорони інтелектуальної власності є:

1) нові рішення технічних задач (винаходи);

2) корисні моделі, дизайн виробів;

3) промислові зразки;

4) товарні знаки;

5) знаки обслуговування;

6) фірмові назви і символи;

7) вказівки на джерела;

8) назви місць походжень;

9) засоби попередження недобросовісної конкуренції.

Згідно Паризької Конвенції наукові відкриття не відносяться до інтелектуальної власності, оскільки міжнародне право не фіксує права власності стосовно наукових відкриттів.

Відповідно до Конвенції ВОІВ інтелектуальна власність включає промислову власність і об'єкти авторського права.

Найбільш вживаною в міжнародній практиці є включення до інтелектуальної власності декілька груп складових (рис. 14).



Рис. 14. Об'єкти інтелектуальної власності

Поняття промислова власність є міжнародним, а в Україні є поки що мало вживаним. Під промисловою власністю розуміють ту частину інтелектуальної власності, яка відноситься до науково - технічних творів людини. До промислової власності відносять усі об'єкти інтелектуальної власності за винятком творів літератури та мистецтва, які охороняються авторським правом.

Авторське право регулює відносини, пов'язані з правами на твори літератури і мистецтва, такі як вірші, проза, музикальні твори, живопис, скульптуру, кінематограф, а також наукові праці. Слід звернути увагу на той факт, що в багатьох країнах, як і в вітчизняній практиці для позначення цих об'єктів вживається термін авторське право, в англомовних країнах - термін копірайт. В широкому розумінні, копірайтом охороняється висловлення авторської ідеї, а не сама ідея.

Сфера дії суміжних прав відноситься до прав виконавців (музикантів, акторів, танцюристів, режисерів - поставників, дирижерів, виробників фонографії і організацій ефірного і кабельного віщання. До об'єктів суміжних прав відносяться: виконання чи постановка творів літератури і мистецтва; фонограми, передачі, підготовлені для трансляції в ефірі чи по кабелю (радіо, теле- чи кабельне віщання).

Комерційна таємниця є конфіденційною інформацією, яка має дійсну чи потенційну комерційну цінність за рахунок недоступності її до третіх осіб. До неї не має вільного доступу на законній основі, тому власник інформації приймає міри щодо охорони її конфіденційності. До об'єктів комерційної таємниці відносяться: відомості комерційного характеру (про кон'юнктуру ринку, банківські відносини, кредити, позики, списки клієнтів, ділова переписна і т.п.); таємниці виробництва - ноу - хау (не захищені патентами винаходи, різні методи, способи, навики, знання і т.д.); а також відомості про організаційно - управлінську діяльність підприємства.

Захист інтелектуальної власності в усіх країнах світу регулюється нормами Патентного права. Поняття “патент” вживається в двох значеннях:

1) патентна грамота, що є документальним підтвердженням змісту винаходу і авторства;

2) захист, що означає дозвіл на використання винаходу від патентовласника.

Таким чином, патент - це документ, що засвідчує авторство винаходу і надає його власнику виключне (монопольне) право на використання винаходу протягом 20 років з дати пріоритету. При цьому авторами винаходу можуть бути тільки фізичні особи, а патентовласниками - як фізичні, так і юридичні особи.

Володіння патентом означає, що ніхто не має права використовувати дану інтелектуальну власність (винахід) без згоди власника патенту, а згода може видаватися шляхом видачі ліцензії. Фактично, патент на винахід дає тільки його власнику право в країні, де він був виданий, використовувати відповідну технологію, виробляти, імпортувати, продавати відповідну інноваційну продукцію.

Важливого значення для захисту інновацій має дата пріоритету, тобто дата, яка слугує основою для встановлення першості заявника по відношенню об'єкта промислової власності. Найчастіше пріоритет встановлюється за датою подання першої заявки в Патентне відомство.

Процес видачі патенту на винахід, передбачає встановлення його відповідності ряду критеріям: новизни, промислової застосовуваності та наявності винахідницького рівня.

Новизна - означає, що винахід має бути невідомим раніше, тобто, що винахід не є загальнодоступним, не повинен бути відкритим будь - де в світі до дати пріоритету винаходу. Цим самим стверджується принцип світової новизни, згідно якого новизну винаходу можуть спровокувати будь - які відомості, що стали доступними в світі до дати пріоритету винаходу. Цей принцип ще називають умовою абсолютної новизни, яка міститься в патентних законах більшості країн.

Промислова застосовуваність є найбільш проблемним критерієм, який визначається як можливість використання винаходу в різних галузях економіки і сферах діяльності (промисловості, сільському господарстві, освіті, охороні здоров'я і т.п.). Згідно цього критерію патентуванню не підлягає практично невідтворюваний об'єкт.

Наявність винахідницького рівня (“винахідницького кроку”, “неочевидності”) означає, що винахід явним чином не слідує з рівня техніки. За своє суттю винахідницький рівень визначає очевидність різниці між заявленим винаходом і сучасним рівнем техніки. Це визначається творчим втіленням ідеї і представляє собою перехід на новий технологічний рівень. При цьому між сучасним рівнем техніки і заявленим винаходом повинна існувати дистанція, яка б визначала значимість прогресу.

Міжнародний захист інновацій є багато аспектною проблемою. Перш за все, це пов'язано із тим, що патент на винахід дає його власнику право лише в тій країні, де він був виданий, а тому вихід на ринки інших країн з інноваційними продуктами та підтримка там своєї конкурентоспроможності передбачає захист об'єктів свої інтелектуальної власності і в цих країнах.

Патентний захист та боротьба із порушеннями патентів в різних країнах формують складну павутину різних законів, які варіюють в кожній країні, в зв'язку із чим виникає необхідність універсалізації та гармонізації законодавства різних країн., які поки що знаходяться на етапі окремих спроб.

Отримання патентів інших держав досить часто пов'язане із значними витратами. В багатьох країнах доводиться наймати місцевого патентного агента для того, щоб задовольнити вимоги закону цієї країни. В багатьох країнах утримується мито за підтримку патенту в силі, чи може висуватися вимога щодо практичного використання патенту для того, щоб він залишався активним.

В зв'язку із такими труднощами, при здійсненні зовнішньоекономічних операцій завжди необхідно співставляти витрати із результатами при вирішенні питання про доцільність захисту інноваційного продукту. Але завжди слід пам'ятати, що при відсутності такого захисту виникає небезпека вільного користування результатами інноваційної діяльності на ринку будь - якої країни, яка не визнає патент отриманий в іншій країні.

Таким чином, диференціація патентного законодавства в рамках окремих національних інноваційних систем безумовно спричиняє негативний вплив на розвиток інноваційної діяльності і викликає необхідність побудови і розвитку спеціалізованих міжнародних систем.

Прикладом такої інтеграції є європейська патентна система. Важливими кроками в напрямку розвитку європейської патентної системи стало підписання Європейської патентної конвенції (European Patent Convention - EPC) та Європейського патентного відомства. Головна мета EPC - надання можливості отримання патентного права в країнах учасниках Конвенції, через використання єдиної європейської патентної заявки (на одній із трьох офіційних мов: англійській, французькій та німецькій).

Перевагами європейської патентної системи є:

к економія коштів і часу на патентування;

к спрощення захисту прав за рахунок використання єдиного варіанту патенту (в разі запиту на охорону не менше чим в трьох державах);

к отримання “сильного” патенту, якому передує проведення експертизи.

У 1967 р. у Стокгольмі створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), пізніше (1974 p.), вона отримала статус спеціалізованої організації ООН. ВОІВ координує діяльність країн-учасниць в області захисту прав інтелектуальної власності, а також численних союзів і угод у цій сфері. Юридичної основою союзів і угод є Паризька конвенція (1883 р.) з охорони промислової власності та Бернська конвенція (1886 р.) з охорони літературних і художніх творів, усі вони пізніше неодноразово піддавалися новим редакціям.

ВОІВ сприяє розширенню міжнародної патентної системи через управління Договором про патентну кооперацію (РСЕ - Patent Cooperation Treaty). До країн - учасниць РСТ відноситься більшість країн світу, зокрема Україна, Росія, США, Японія, Австрія, Норвегія, Канада, Бразилія, Польща, Країни - члени ЕРС, а також деякі країни Африки.

Перевагами РСТ, подібно до ЕРС, є оформлення заявок в однаковому форматі в відповідності з єдиним міжнародним набором правил. Подані заявки перевіряються на критерій новизни міжнародною пошуковою службою і в разі позитивного результату публікуються протягом 18 місяців з дати першої реєстрації.

Відомою в міжнародній практиці є угода ТРІПС, яка охоплює захист практично усіх видів інтелектуальної власності, регламентує взаємини між її власником і державою, установлює ступінь відповідальності за порушення прав на інтелектуальну власність. На відміну від інших міжнародних угод у цій сфері ТРІПС визначає конкретні терміни приведення законодавств країн-учасниць у відповідність з виробленими нормами, передбачає твердий контроль за виконанням цих норм, створює механізм вирішення суперечливих питань на міжнародному рівні. Інтелектуальна власність розглядається Угодою ТРІПС як об'єкт міжнародної торгівлі, а її захист, як одна з форм зовнішньоторговельного регулювання.

Угода ТРІПС дозволила усунути ряд розходжень в правових системах окремих країн і груп країн: вдалося привести до загального знаменника правові системи континентальної Європи й англо-американську модель; згладити серйозні розбіжності в цій сфері між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Угода ТРІПС розрізняє патенти на виріб і на засіб. Запатентованим може бути будь-який винахід (у виді виробу або засобу) у будь-якій сфері технології, за умови, що він новий, має винахідницький рівень (іншими словами, вносить вклад у технічний прогрес) і може бути використаним в промисловості. Вперше в міжнародній практиці встановлений термін дії патентних прав протягом 20 років з моменту подачі патентної заявки.

Західним країнам удалося істотно обмежити в Угоді ТРІПС можливості реалізації примусового ліцензування. Примусове ліцензування повинне проводитися винятково в інтересах внутрішнього ринку даної країни. Власник патенту, на якого була видана примусова ліцензія, повинний у будь-якому випадку одержати компенсацію, відповідно до економічної вигоди від використання його патенту.

Спеціальний розділ Угоди ТРІПС присвячений ліквідації практики, коли ліцензійні угоди про передачу технології, що укладаються між компаніями різних країн, містять положення, що перешкоджають вільної конкуренції.

Захист авторських прав реалізується міжнародними конвенціями в області копірайта. Прикладом таких конвенцій є Всесвітня конвенція про авторське право (UCC - universal Copyright Convention), Бернська та Римська конвенції. Права авторів захищаються в кожній країні - члена Конвенції національним законом цієї країни.

Формування єдиної міжнародної системи є бажаним, однак повна уніфікація патентних систем різних країн є практично недосяжною через наявність специфіки патентного законодавств в кожній країні.

Найбільші втрати від міжнародного піратства в сфері інтелектуальної власності несуть США. Таке становище обумовлене тим, що ця країна є світовим лідером в області фундаментальних і прикладних досліджень. У прагненні захистити вітчизняну інтелектуальну власність за кордоном США широко використовують торгово-економічні важелі, зокрема обмеження імпорту з країн-порушників, скорочення інвестицій у їхню економіку, скасування кредитування, згортання програм співробітництва і допомоги, як на двосторонній основі, так і при участі міжнародних організацій.

...