Менеджмент в міському господарстві

Формування транспортних систем з урахуванням соціальних чинників є новим етапом розвитку інфраструктури: промислово-господарський комплекс, житлове господарство, системи транспортного, медичного, культурно-побутового обслуговування, системи охорони здоров'я, освіти і утворення та ін. Ці послуги вельми різноманітні. Через суспільний розподіл праці і неухильне зростання транспортних потреб населення вони виявляються різними організаціями, спеціалізованими на виробництві певних видів послуг. Зв'язуючи всі галузі економіки між собою, а також сферу виробництва з сферою споживання, транспорт має всеосяжний характер, що створює найтісніший взаємозв'язок між розвитком транспорту та інших галузей економіки.

Для багатьох галузей міського господарства, у тому числі міського пасажирського транспорту, властива така особливість як монопольний характер виробництва продукції (послуг), а це означає відсутність конкурентоздатності виробництва. Ця обставина позбавляла споживача можливості вибору. Так визначилася наступна особливість: у міському пасажирському транспорті відсутній механізм економічного впливу споживача на виробника за неякісну або не своєчасно надану послугу, оскільки оплата не залежить від її якості. В даний час на міських дорогах з'явилися приватні маршрутні таксі, їх кількість велика. Але, будучи транспортними засобами малої місткості, вони не можуть забезпечити великі пасажиропотоки а отже можуть працювати лише у взаємодії з транспортом великої місткості.

Однією з галузевих особливостей організації і управління міським пасажирським транспортом є те, що підприємства цієї галузі підпорядковувалися і підпорядковуються різним міністерствам. Якщо трамвайні і тролейбусні підприємства знаходилися в підпорядкуванні міських виконавчих комітетів і республіканських міністерств житлово-комунального господарства або промислових міністерств то автобусні підприємства і таксопарки підпорядковувалися республіканським міністерствам автомобільного транспорту, а метрополітени - Міністерству шляхів сполучення. Природно, що при цьому кожному виду транспорту, кожному відомству властиві свої системи нормативів і показників, методи планування і управління. Ця обставина накладала відбиток на управління галуззю в цілому, матеріально-технічне забезпечення транспортних підприємств, планування їх виробничої діяльності і звітність, ускладнювало можливість контролю з боку місцевих органів управління, утрудняло координацію їх діяльності.

Специфічний характер продукції (послуг), вироблюваної підприємствами міського пасажирського транспорту, обумовлює наступні його особливості:

- неможливість створювати запас продукції;

- неможливість компенсувати недоліки в послугах у подальший період без втрат для споживачів.

Потреба населення в послугах пасажирського транспорту змінюється за сезонами, днями тижня і годинами доби. Нерозривний зв'язок виробництва і споживання викликає необхідність організації експлуатації і виїзду рухомого складу на маршрути з урахуванням зміни пасажиропотоків на транспортних магістралях міста. В процесі організації роботи пасажирського транспорту потрібне постійне вивчення коливань пасажиропотоків на маршрутах, які враховуються при складанні графіків роботи підприємств міського пасажирського транспорту.

Інтенсивний розвиток міського господарства викликає прискорені темпи зростання сучасного міського пасажирського транспорту. В цих умовах у значній мірі ускладнюються виробничо-господарські зв'язки між підприємствами міського пасажирського транспорту і їх підрозділами, постійно зростають обсяги і складність задач управління.

Як і раніше, сьогодні в Україні існує підпорядкування підприємств міського пасажирського транспорту різним міністерствам і комітетам, що ускладнює координацію роботи цих підприємств. Функції державного управління міським електричним транспортом здійснює Міністерство з питань житлово-комунального господарства країни. Регулювання діяльністю підприємств міського електричного транспорту виконуєють обласні управління комунального господарства. Проте в багатьох середніх та великих містах вони не мають для цього ні відповідних фахівців, ні повноважень.

Тому функції галузевого управління обмежуються нормативно-технологічними питаннями, виконанням окремих функцій, пов'язаних із здійсненням єдиної технічної політики. Міський пасажирський транспорт сучасного міста розглядається як велика складна організаційна система, яка характеризується ієрархічною структурою побудови, наявністю складних взаємопов'язаних підсистем. Ця система дуже динамічна, функціонування її багато в чому носить характер вірогідності, закономірності зміни її основних параметрів мають вельми високий ступінь невизначеності, що відбивається на достовірності прогнозів і якості планування. Основним об'єктом управління на міському пасажирському транспорті, з погляду оптимального планування, повинна бути система, в якій відображається його технічна і економічна єдність. В умовах діючої структури можна виділити як основні ланки міського пасажирського транспорту: управління метрополітеном, управління автотранспортом і трамвайно-тролейбусне управління міста. Отже, в масштабах міського пасажирського транспорту міста об'єктом управління (керованою системою) є вище перелічені управління, а управляючою системою - місцеві органи державного і господарського управління і відповідних комітетів. Основними самостійними підприємствами міського пасажирського транспорту є управління автотранспортом, управління метрополітеном, трамвайні, тролейбусні або трамвайно-тролейбусні управління. Як правило, управління користуються всіма правами, наданими виробничому підприємству, мають самостійний баланс, єдиний розрахунковий рахунок в банку, основні фундації і оборотні кошти.

Підприємства міського пасажирського транспорту для здійснення перевезень пасажирів виконують дві функції: експлуатаційну (перевізний процес) і ремонтну (підтримка в справності всіх технічних засобів), а підприємства з замкнутим господарським циклом, крім того, - інформаційно-управлінську, планово-аналітичну, допоміжну (переважно по матеріальному забезпеченню перевізного процесу). Чітке розділення основних функцій підприємств і їх структурних підрозділів сприятиме більш глибокій ув'язці діяльності різних ланок і виконавців, вирішенню загальних задач. У даний час функції підприємств змішані. Підприємства міського пасажирського транспорту несуть відповідальність і за ремонт транспортних засобів, і за організацію руху і перевезень. Основна функція міського пасажирського транспорту - перевезення пасажирів з різною метою у будь-який час доби в межах міста і агломерації. З кінця VIII століття міський пасажирський транспорт удосконалювався і зазнав еволюцію від звичайної “конки” до таких видів міського пасажирського транспорту як трамвай, тролейбус, автобус і метрополітен. Міський пасажирський транспорт, як підгалузь міського господарства, володіє рядом характерних рис:

· вироблена продукція не має речовинної форми і носить характер послуг;

· виробництво і споживання продукції повністю співпадає в часі, що вимагає високого ступеня оперативності управління виробництвом послуг відповідно до зміни попиту на послуги;

· як одна з підгалузей міського господарства повинна функціонувати в строгій відповідності з іншими підгалузями;

· послуги підприємств міського пасажирського транспорту споживаються на місці виробництва, тобто носять місцевий характер, має місце відомча роз'єднаність підприємств галузі.

Особливості міського пасажирського транспорту визначають специфіку управління ним. Підприємства галузі для здійснення перевезень пасажирів виконують дві основні функції: експлуатаційну і ремонтну. Виникає суперечність між спеціалізацією управлінських функцій і їх інтеграцією, між адміністративною відособленістю і координацією дій. Одним з найважливіших шляхів подолання цих суперечностей є вдосконалення існуючої структури управління галуззю.

ТЕМА 7. МЕНЕДЖМЕНТ ВОДОПОСТАЧАННЯ ТА ВОДОВІДВЕДЕННЯ

Водогосподарча система міста у виробничо-технічному плані вкрай зношена, а її фінансовий стан став не прибутковим, а збитковим. Низька платоспроможність населення і критичний фінансовий стан промислових підприємств не дозволяє вчасно оплачувати послуги водопостачання. Відсоток оплати за водопостачання складає 45 - 50 % від необхідної оплати. В той же час система водопостачання є великим споживачем енерго-, газо-, нафтохімічних і інших ресурсів,- відомо, що ці галузі працюють у ринкових умовах, на відміну від водоканалів, тому водопровід став фінансовим «донором» енерго-, газо-, нафтохімічних галузей і в той же час знаходиться в економічній «блокаді» через неплатоспроможність населення і народного господарства.

Такі умови роботи вимагають зміни нормативної і законодавчої бази для входження підгалузі водопостачання в ринок. Входження водопровідно-каналізаційного господарства (ВКГ) в ринкові умови на даному етапі дуже проблематично, про це висловив свою думку Г.К. Агаджанов. Він констатував, що сучасний етап розвитку економіки країни вимагає прискорення інтеграції житлово-комунального господарства в загальну систему ринкових перетворень. Особливого значення набуває необхідність визначення сутності та механізму формування нових соціально-ринкових елементів комунальної політики, які створять умови ефективної роботи підприємств галузі, що дозволить забезпечити споживачів якісними житлово-комунальними послугами.

Виконання такого завдання можливе за умов, коли житлово-комунальні послуги, які надаються споживачам, будуть визнані ринковим товаром, а їх вартість відповідно стане ціною відтворення і буде регулюватись законами ринку. В даний час багато галузей переходять у ринкові умови господарювання і тарифи на електроенергію, реагенти, паливно-мастильні матеріали (ПММ), трубну продукцію, устаткування і т. ін. змінюються в залежності від попиту та пропозиції, тобто знаходиться в ринкових умовах. Тарифна політика підприємств ВКГ жорстко регулюється органами місцевого самоврядування і реагувати на різку зміну ринкових цін на електроенергію, реагенти, матеріали й ін. не в змозі, тому що не знаходиться в ринкових умовах. У зв'язку з цим фінансовий стан ВКГ різко погіршується, і тому вважається, що необхідно прискорювати інтеграцію ВКГ у загальну систему ринкових перетворень.

В Україні прийняті норми, що забезпечують якість питної води - ДБНіП «Вода питна», що у даний час вводиться в дію. Цим новим нормативним документом передбачена значна жорсткість існуючих параметрів якості води і застосування додатково нових норм і показників. Підвищуються вимоги не тільки лише за мутністю - не більш 0,29 мг/л (було - 1,5 мг/л) і за сульфатами - не більш 350 мг/л (було - 500мг/л), що вимагають нових підходів до водозабірних споруд і систем кондиціонування. Вводиться контроль за токсичними і мутагенними елементами і сполуки (важкі метали, хлорорганічні з'єднання, пестициди, нафтопродукти, феноли та ін.) які практично не контролюються при існуючих технологіях очищення води і часу перебування води у відстійниках. Зміна технології хоч і дорога, але неминуча міра відповідно до нових вимог ДБНіП "Вода питна".

Існуючі технології очищення води не дозволяють забезпечити, без пере-оснащення системи очищення, необхідну якість води за новими санітарними нормами. Через хронічні неплатежі за послуги водопостачання і неухильного росту вартості енергоресурсів, реагентів, паливно-мастильних і інших матеріалів керівництво водопровідного господарства не в змозі вчасно розраховуватися за спожиті енергоресурси. В системі водопровідно-каналізаційних господарств електроенергія складає 20%-40% у собівартості наданих послуг і ці підприємства є енергоємними. В аналогічних підприємствах розвинених країн Європи даний показник складає 10%-14%. Звідси видно, що в комунальному господарстві енергозбереження є найактуальнішою задачею. Існує кілька шляхів енергозбереження: це і застосування частотних перетворювачів для насосних агрегатів, що дають економію електроенергії від 10% до 30%; це і застосування нових технологій, сучасних реагентів, що дозволяють скоротити енерговитрати; це і санація трубопроводів, що дає можливість скоротити непродуктивні втрати води та ін. У той же час треба відзначити, що на сьогодні послугами водопровідно-каналізаційних господарств 80-90% користуються населення, побутові і бюджетні організації, промисловість же складає 5-7%. Однак електроенергія відпускається для підприємств водопровідно-каналізаційних господарств за тарифом промислових підприємств.

Зниження непродуктивних втрат води в житловому фонді і на мережах - одне з джерел економії. Тут мова йде не стільки про конкретні цифри економії, скільки про перекладку всієї системи на новий виробничо-технологічний рівень, здатний забезпечити його стійкість, надійність і економічну роботу відповідно до міжнародних норм функціонування великих міських водопроводів. Необхідно здійснити ряд заходів для стабілізації роботи системи розподілу води, з огляду на рекомендації міжнародної організації водопостачання перекладати, санувати і капітально ремонтувати трубопроводи не менш 2 % на рік від загальної довжини. Потрібна реконструкція чи будівництво нових очисних споруд для забезпечення якості питної води, відповідно до вимог ДБНіП "Вода питна". Застосування нового державного стандарту "Вода питна", що висуває до якості питної води більш тверді вимоги порівнянні з європейськими стандартами, вимагає істотної зміни технології очищення води.

Забезпечення населення України високоякісною чистою питною водою має велике гігієнічній значення, оскільки оберігає людей від епідеміологічних захворювань, що передаються через воду. Подача достатнього об'єму води в населений пункт дозволяє підвищити його загальний рівень впорядкування. Для задоволення потреб сучасних крупних міст у воді необхідно підняти і підготувати до використовування величезну кількість підземного природного ресурсу. Виконання цієї задачі а також забезпечення відповідних санітарних якостей питної води вимагають ретельного вибору природних джерел, їх охорони і захисту від забруднень і належного очищення води на станціях водопідготовки. Чинником визначаючим розвиток водопостачання, є питоме водоспоживання, яке залежить від рівня впорядкування житлового фонду населеного пункту.

Високий рівень впорядкування населених пунктів вимагає постійного вдосконалення систем господарсько-питного водопостачання. При цьому задача забезпечення населення якісною питною водою розв'язується за рахунок розширення реконструкції і інтенсифікації існуючих систем. Заплановане водоспоживання складає основу виробничої програми міського водопроводу. Комплекс споруд, що здійснює водопостачання, тобто добичу та підйом води з природних джерел, її очищення, транспортування і подачу споживачам, називається водопроводом.

Показником виробничої програми, що відображає обсяги водоспоживання є корисна відпустка води споживачам. Розглянемо організаційну форму централізованого управління водопровідним господарством міста. За призначенням системи водопостачання ділять:

· господарсько-питні;

· виробничі;

· протипожежні;

· технічні.

У містах, як правило, влаштовують єдиний господарсько-протипожежний водопровід. На крупних промислових підприємствах, залежно від обсягу виробничої програми, влаштовують окремі виробничі і господарсько-питні водопроводи а також - протипожежні. Під схемою водопостачання міста розуміють генеральний план об'єкта водопостачання з вказаними на ньому водопровідними спорудами. Схема водопостачання залежить від місцеположення, потужності, якості джерел водопостачання рельєфу місцевості і кратності використовування води на промислових підприємствах. Джерелами водопостачання можуть служити: поверхневі водоймища, або підземні артезіанські води.

Вибір місця забору води і місцеположення водоприймальної споруди і насосної станції 1-го підйому визначається санітарними нормами, а також прагненням отримати найчистішу воду. Для здійснення будь-якого виробничого процесу відомо з курсу економіки, необхідна робоча сила і засоби виробництва. Засоби виробництва складаються з засобів праці і предметів праці. Засоби виробництва мають не тільки речовинно-натуральну, але і вартісну форму (грошову оцінку). Водопровідно-каналізаційне господарство є постійно діючим підприємством, що виробляє з сировини, тобто сирої води, специфічну продукцію, що розрахована на невідкладні потреби конкретних споживачів.

Плановий річний обсяг водоспоживання, що виміряється корисною відпусткою води всім споживачам, визначає виробничу програму міського водопроводу на рік, на основі якої розраховується вся решта планових показників з розбиттям за кварталами. Скорочення витрат води на власні потреби і втрат води повинне передбачатися планом підвищення ефективності виробництва як виробничий резерв для поліпшення результатів господарської діяльності. Річні планові показники виробничих програм водопроводів визначаються за кварталами, а квартальні показники - за місяцями; в цих поточних планах враховується сезонна нерівномірність водоспоживання. Показники виробничих програм є основою для планування всієї решти показників плану. На обсяг водоспоживання планують потребу і витрати реагентів, електроенергії, трудовитрат і заробітної платні; за цими об'ємними показниках розраховують собівартість продукції і послуг, а також величину доходів і витрат у фінансовому плані.

В показниках виробничої програми загальний обсяг водоспоживання диференціюють за групами споживачів. Існує система ДСТУ де приведені кількісні параметри якості води. Якість води контролюється періодично шляхом лабораторного аналізу проб власна служба контролю якості експлуатуючих організацій, санітарно-епідеміологічна станція, що постійно перевіряє якість рідини. Проектування, будівництво і експлуатація системи водопостачання повинні, не порушуючи екологічної рівноваги навколишнього природного середовища, що склалася, задовольняти вимогам надійності. Проектування будь-якого водопроводу починається з вибору схеми яка є сукупністю споруд водопроводу і послідовністю розташування їх на місцевості.

Чинниками, що визначають вид схеми водопостачання, є: тип джерела, що використовують, і якість води в ньому, вимоги, що пред'являються воді споживачі, рельєф місцевості, розміщення споживачів на плані, розміри водоспоживання наявність природних і штучних перешкод зведенню водо-провідних споруд, потужність водного джерела і його віддаленість. Звичайно в початковій стадії проектування складають два (або більше) можливі варіанти схем водопостачання. Після техніко-економічного розрахунку кожного варіанту їх порівнюють і вибирають найкращий з них. За вибраною схемою остаточно проектують і розраховують усі пристрої системи водопостачання.

ТЕМА 8. МЕНЕДЖМЕНТ ТЕПЛОПОСТАЧАННЯ ТА ГАЗОПОСТАЧАННЯ

Джерелами газопостачання в більшості населених пунктів є магістральні газопроводи, по яких газ транспортується з газових родовищ під тиском 50-105 - 60-105 Па. У місцях приєднання розподільної мережі населеного пункту до магістрального газопроводу влаштовують газорозподільну станцію (ГРС).

Джерелами газопостачання можуть також бути заводи, які виробляють штучний газ з твердого або рідкого палива або гази, що виділяються при технологічних процесах на деяких заводах (наприклад, доменний газ, що виходить з доменних печей).

У населених пунктах, віддалених від магістральних газопроводів, газопостачання здійснюють зрідженим газом, який в невеликі житлові будинки й квартири доставляють у балонах. Багатоповерхові будинки, комунальні підприємства та інші крупні споживачі забезпечуються газом від групових установок - підземних цистерн.

Газопроводи розрізняють за величиною тиску в них: низького (до 5-103 Па), середнього (понад 5-103 до 3-104 Па) і високого (понад 30-104 до 12-105 Па). Максимально допустимий тиск газу на промислових підприємствах, розташованих в окремих будівлях, дорівнює 6-105 Па, на тих же підприємствах, у вбудованих будівлях - 3-105 Па; в житлових і громадських будівлях, підприємствах громадського харчування, побутового обслуговування і опалювальних котельнях допускається тільки газ низького тиску.

Розрізняють також газопроводи за розташуванням у системі планування міст і призначенням: зовнішні (міські магістральні, розподільні, вуличні, внутрішньо квартальні (будинкові) міжцехові й внутрішні - (внутрішньо будинкові й внутрішньо цехові).

За матеріалом труб розрізняють газопроводи, змонтовані із сталевих, пластмасових, азбестоцементних та інших труб. На газорозподільних станціях газ фільтрують і одорюють (додають йому різкий запах, що дозволяє визначити місце можливого його витоку з газопроводів).

Зниження тиску газу і підтримку його на заданому рівні (незалежно від величини витрати і коливань тиску в мережі) здійснюють в газорегуляторних пунктах (ГРП) або газорегуляторних установках (ГРУ). Газорегуляторні пункти розміщують в будівлях, що стоять у прибудовах до будівель або в металевих шафах, які не згоряють (для дрібних споживачів), установлюваних на зовнішній стіні будівлі (ШРП). Газорегуляторні установки влаштовують в будівлях, що газифікуються (наприклад, в котельних).

Газопостачання населених пунктів проводять за різними схемами:

а) одноступінчатою (в невеликих населених пунктах) - звичайно газом низького тиску;

б) двоступінчастою - з подачею газу середнього і низького тиску;

в) триступінчастою;

г) багатоступінчастою, що застосовується у великих містах.

Газопровід високого тиску входить в єдину систему газгольдерні станції і газорегуляторні пункти, що знижують тиск газу до середнього. Присутність у цій схемі газгольдерних станцій з великими газовими місткостями пояснюється тим, що витрата газу споживачами значно коливається. Надлишки його надходять на газгольдерну станцію. В даний час поблизу великих міст замість цих станцій влаштовують природні ємкості надлишків газу, використовуючи для цього природні пустоти в землі.

Газопроводи середнього тиску сполучені з ГРП, які знижують тиск газу з середнього до низького і забезпечують ним споживачів по газопроводу низького тиску. Тиск газу перед побутовими газовими приладами, встановленими в приміщеннях, при спалюванні газу з теплотою 33600 - 42000 кДж/м3 приймають рівним 2000 Па при газопостачанні районів нової забудови і 1300 Па в раніше газифікованих населених пунктах. При меншій теплоті згоряння газу у всіх випадках його тиск має бути рівним 1300 Па. Для зріджених газів з теплотою спалювання 96000 - 117000 кДж/м3 тиск газу дорівнює 3000 Па. Система газопостачання житлових будівель складається з введення, стояків, квартирних розводок і газових приладів. Введення влаштовують у сходових клітках і кухнях.

Газові стояки прокладають на кухнях і вмонтовують у підведення до приладів відкрито.

До найпоширеніших побутових газових приладів належать газові плити і водонагрівачі. Для опалювання магазинів, їдалень, спортивних залів і багатьох інших громадських будівель невеликого об'єму застосовують газові пальники інфрачервоного випромінювання, запалювання яких проводять електроспіралями. Горіння суміші газу з повітрям в цих пальниках відбувається в керамічному випромінювачі, що має безліч циліндрових каналів малого діаметра. У БНіПі 11-37-76 "Газопостачання" встановлені наступні норми витрати газу і його теплоти згоряння на господарсько-побутові й комунальні потреби (виходячи з теплоти спалювання 3000 кДж/м3): на приготування їжі (за наявності централізованого гарячого водопостачання) - 2650 МДж/люд-год.; те ж при газових водонагрівачах - 5300 МДж/люд-год.; на прання 1 т сухої білизни в домашніх умовах -- 8800, а в механізованих пральнях (з сушкою і гладженням) -20000 МДж; на приготування їжі і гарячої води в лікарнях - 12400 МДж на 1 ліжко на рік, приготування одного обіду в їдальнях - 4,2 МДж.

ТЕМА 9. МЕНЕДЖМЕНТ ЗОВНІШНЬОГО БЛАГОУСТРОЮ МІСТ

Міські вулиці, дороги й площі є одним з найважливіших елементів планування, забудови і благоустрою міст. У поєднанні разом вони утворюють вуличну мережу, систему сполучення транспортних і пішохідних. Вулиці й проїзди служать для зв'язку між центром і районами, для внутрішнього зв'язку житлових районів, для зв'язку з дорогами приміської зони і т.д. Крім того, під вулицями розташовуються підземні комунікації. Вулиці також служать для збору і відведення поверхневих (атмосферних) вод за допомогою мережі лотків, кюветів, канав, а також підземної водостічної мережі. Відповідно до призначення і використання міських вулиць і доріг їх інженерне впорядкування включає наступні елементи:

освітлення;

озеленення;

водовідвідні пристрої;

підземні комунікації різного призначення;

транспортне устаткування і споруди з організації і безпеки руху транспорту і пішоходів (тунелі, естакади, переходи і т. д.);

мости і шляхопроводи.

Межами міських вулиць і доріг є «червоні лінії», що визначають межі і ширину вулиць, положення їх на плані міста, а також розташування забудови вздовж вулиць. Проектування вулиць і доріг здійснюють комплексно відносно всього інженерного впорядкування. Окремо проектують тільки мости, естакади, тунелі.

Вулиці й дороги призначені для пропуску розрахованого числа транспортних одиниць із заданою швидкістю при забезпеченні безпеки руху. Разом з тим вулиці повинні сприяти провітрюваній міській території зниженню шуму від транспорту. Відповідно до призначення міські вулиці й дороги підрозділяються на такі категорії:

· швидкісні дороги, призначені для безперешкодного і безперервного руху транспорту з максимально допустимою швидкістю;

· магістральна вулиця загальноміського призначення споруджується для пропуску технічних засобів пересування з проїжджою частиною двостороннього руху;

· вулиці й дороги місцевого руху призначаються для транспортного зв'язку мікрорайонів, кварталів і окремих груп будівель між собою і з магістральними вулицями міста;

· пішохідні дороги, що використовуються для пересування населення житлових районів до місця роботи, кінотеатрів, виставкових залів і т. д., а також до зупинок міського транспорту.

У ряді великих міст України створені пішохідні дороги в центральній частині з виведенням транспортного руху за їх межі. Основними елементами міських вулиць і доріг є проїжджі частини. Вони призначені для руху транспорту, поверхня їх вкрита дорожнім одягом. Проїжджі частини обмежені бортовими каменями. Вони розділені на смуги. Іноді на магістральних вулицях створюють резервні смуги, розташовані по осі вулиці. Такі смуги використовують для проїзду спеціального транспорту і збільшення пропускної здатності в одному або іншому напрямі руху транспорту. Ширину однієї смуги руху приймають для швидкісних доріг 3,75 м, для магістральних доріг загальноміського призначення - 3,5 - 3,75 м, для магістральних вулиць районного призначення - 3,0-3,5 м.

Для переміщення пішоходів уздовж вулиць влаштовують тротуари. Як правило, їх розташовують по обидві сторони від проїжджої частини, вони прилягають до червоної лінії (лінії забудови). Для магістральних вулиць ширина тротуару складає 3 - 4,5 м. уздовж вулиць передбачаються зелені насадження. Але дерева не повинні заважати водіям транспорту бачити дорожні знаки і сприймати знаки світлофорів.

При проектуванні міських доріг і вулиць розробляють план дороги, поздовж-ній профіль, поперечні профілі і конструкції дорожнього одягу. Проектування плану полягає в точному встановленні взаємного розташування елементів вулиці: проїжджої части, тротуарів, зелених насаджень. Оскільки на протязі вулиці є перетини з поперечними вулицями-перехрестя, при проектуванні встановлюють поєднання елементів проектованої вулиці з вже існуючою дорожньою мережею. Поздовжній профіль визначає висотне положення вулиці - це немовби розріз по осі вулиці у вертикальній поздовжній площині. Трасу вулиці розбивають на окремі ділянки, межі яких називаються пікетами. Профіль вулиці проектують з урахуванням природного рельєфу місцевості. Для забезпечення нормального руху транспорту профіль дороги повинен бути плавним, без різких ухилів або підйомів. На швидкісних дорогах максимально допустимий ухил складає 40 %, на вулицях місцевого значення - 80%.

Поперечні профілі дороги (поперечні розрізи) проектують одно або двоскатними для видалення з проїжджої частини атмосферної води. Контур поперечного профілю залежить від ширини проїжджої частини і дорожньої конструкції. Поверхню проїжджої частини міських вулиць і доріг укріплюють дорожнім одягом. Він повинен бути міцним, довговічним і водонепроникним, забезпечувати високий коефіцієнт зчеплення колеса з дорогою (шорсткість), високі санітарно-гігієнічні якості, бути зручним для миття і прибирання. Конструкції дорожнього одягу вибирають згідно з перспективною інтенсивністю руху і видом транспортних засобів.

Дорожній одяг укладають на спеціально підготовлене земляне полотно. Одяг складається з декількох конструктивних шарів. Безпосередньо на земляне полотно укладають підстилаючий шар, який забезпечує передачу навантажень на земляне полотно. Крім того, підстилаючий шар є дренуючим і теплоізолюючим. На підстилаючому шарі влаштовують основу дорожнього одягу - найважливішу частину всієї конструкції. Основа може бути одно- і двошаровою, а іноді і тришаровою.

На основі влаштовують покриття, що є верхнім шаром дорожнього одягу. Покриття також може складатися з одного або декількох шарів. Верхній шар є шаром зносу, нижній зв'язує покриття і основу дороги. По шару зносу при необхідності влаштовують захисний шар, що зменшує знос покриття. Захисний шар періодично відновлюють.

У деякі конструкції дорожнього одягу ще вводять технологічний шар. Такий шар влаштовують, наприклад, при укладанні асфальту або бітумомінеральної суміші по піщаній основі. Технологічний шар служить для вирівнювання і ущільнення поверхні основи або підстилаючого шару. Для цього застосовують щебінь, гравій та інші матеріали.

Основа дорожнього одягу може бути піщаною, із стабілізованого грунту, каменя слабких порід, булижника. Піщані основи влаштовують з крупно - або середньозернистого піску із вмістом глини не більше 5 % і органічних речовин не більше 2 %. Пісок укладають на підготовлене, ущільнене земляне полотно і малопроектний профіль. Товщину шару піску приймають в межах 10-25 см. При основах із стабілізованого ґрунту останній обробляють терпким матеріалом - цементом. Об'єм цементу складає 6-15 % об'єму ґрунту, що стабілізується. Шар стабілізованого ґрунту приймають завтовшки 12- 15 см.

Як основу під асфальтобетонні покриття застосовують бітумомінеральні суміші, які укладають гарячим шаром завтовшки 12-17 см. До кам'яних основ відносяться щебеневі, шлакові, гравієві. Товщина кам'яного покриття - 15- 30см. Матеріал висипають на земляне полотно і укатують котками до щільного стану. Бетонні основи є надійними і міцними. Вони є плитами завтовшки 15-25 см. По довжині основи влаштовують поперечні температурні шви. Бетонні основи бувають монолітними або збірними з плит, виготовлених заводським способом.

На початку XX ст. основним матеріалом дорожнього одягу в нашій країні були булижник і бруківка. Булижна мостова є найпростішим типом дорожнього покриття. Булижник є каменем валуна, придатним за розмірами для мощення. Брусчата мостова має більш рівну поверхню, ніж булижна. Для влаштування мостової застосовують брущатку з каменя твердих порід: граніту, діабазу, базальту.

Мощення брущаткою мостової виконують поперечними, а іноді діагональ-ними рядами з перев'язкою швів. У даний час в Україні найбільше поширення отримали асфальтобетонні покриття. Їх використовують на вулицях і дорогах у містах, а також на площах. Асфальтобетонні покриття виготовляють з асфальтових сумішей, що складаються з щебня або гравію, піску, тонкорозмеленого мінерального порошку (заповнювача) і терпкого матеріалу (бітуму).

Стійкість матеріалу в асфальтовій суміші забезпечується внутрішнім тертям і взаємним зчепленням складових частинок. Бітум вводиться в асфальтобетон в межах 5-7 % за вагою. Основними властивостями асфальтових сумішей є висока міцність при статичних і динамічних навантаженнях, здатність пластично деформуватися при тривалій дії навантажень, водостійкість від атмосферної вологи, теплова стійкість при низьких і високих температурах повітря.

Асфальтобетонні суміші укладають в один або два шари. Конструкції дорожнього одягу з асфальтобетонними покриттями зводяться до трьох основних типів: на щебеневій, цементобетонній основі або з булижника. Асфальтобетон виготовляють на спеціальних установках: стаціонарних або пересувних. У великих містах працюють асфальтобетонні заводи. Підігрів матеріалів здійснюється паром (для бітуму), газом або електричною енергією. Процес приготування гарячого асфальтобетону включає такі операції:

· сортування, зважування і підігрів мінеральних матеріалів - щебня, піску і заповнювача;

· розігрів і дозування бітуму;

· змішування мінерального матеріалу і бітуму в заданих пропорціях.

Температура маси в змішувачах досягає 160-170°С. Тривалість змішування компонентів 1-2 хв. У результаті змішування утворюється асфальтобетонна маса. Гарячу масу доставляють на автомобілях-самоскидах до місця укладання. Приблизна витрата маси на 1 м2 оброблюваної поверхні при товщині шару 1 см дорівнює 22-24 кг. Асфальтобетон укладають на підготовлену основу спеціальними асфальтоукладчиками продуктивністю до 100 т маси за 1 год. Розрівнюють і ущільнюють асфальтобетон котками.

На дорогах і вулицях з інтенсивним рухом транспорту застосовують бетонний дорожній одяг. Головними його перевагами є незначний знос, міцність і довговічність, обчислювана десятками років. Цементобетонну основу укладають на міцні й морозостійкі підстави із щебня, гравію, піску. Бетонне покриття, як і підстава, може бути монолітним або збірним. При монолітних бетонних конструкціях його укладають в один або два шари.

Збірне бетонне покриття влаштовують з бетонних плит заводського виготовлення. При спорудженні бетонних покриттів необхідно запобігати утворенню тріщин, оскільки при зволоженні та подальшому замерзанні відбувається процес розкриття тріщин і бетон руйнується. Для попередження виникнення тріщин необхідне ретельне розкочення і ущільнення асфальтобетону. Експлуатація вулиць і доріг в містах зводиться до їх літнього і зимового прибирання. У процесі роботи дорожній одяг частково руйнується, на ньому виникають нерівності, що заважають руху транспорту. Ці нерівності заповнюють асфальтобетоном і розрівнюють. Для того, щоб відновити монолітність дорожнього одягу за допомогою спеціальних машин, обладнаних пальниками, асфальтобетон навколо пошкодження розігрівають.

При капітальному ремонті доріг на її поверхню наносять новий шар покриття. Застосовують повторного використання старого асфальтобетону, вирубаного при ремонті.

Роботи з прибирання населених пунктів характеризуються величезним обсягом, великою трудомісткістю, неперервністю і складними санітарно-гігієнічними умовами. Достатньо сказати, що в містах щороку накопичується маса відходів, які треба зібрати, вивезти і знешкодити. На міських дорогах з асфальтобетонним покриттям у зимовий період нагромаджується до 700 млн. м3 снігу. Річний об'єм робіт з літнього підмітання вулиць (окрім тротуарів, дворових і відомчих територій) у масштабі країни перевищує 100 млн. м2.

Основна робота з літнього прибирання - видалення бруду, що безперервно нагромаджуються на покриттях вулиць, площ і тротуарів. Цю роботу виконують систематично. Її санітарно-гігієнічне значення дуже велике. Деякі роботи з літнього прибирання виконують у міру необхідності. До них відносяться: видалення з дорожніх покриттів ґрунтових відкладень і наносів, що утворюються в ранньовесняний період року при сході сніжного покриву, під час зливових дощів; прибирання опалого листя, очищення відстійників і прочищення зливової каналізації.

При інтенсивності руху транспорту, що не перевищує 60 одиниць за 1 год. в смузі руху, забруднення досить рівномірно розміщуються по всій поверхні дорожнього покриття. При більшій інтенсивності руху забруднення зосереджуються в основному біля бортового каменя смугою, ширина якої не перевищує 2 м. Якщо на дорозі є розділова смуга або резервна зона, то частина забруднень накопичується по осі вулиці в смузі завширшки 2м. Від характеру розподілу забруднень на дорозі залежать тип прибиральної техніки, а також схеми руху збиральних машин при роботі. Для вибору типу машин і встановлення періодичності прибирання велике значення також має технологічна ефективність роботи машин. В даний час основними засобами механізованого прибирання територій населених пунктів є збиральні й поливально-мийні машини.

Коефіцієнт ефективності прибирання, рівний відношенню кількості забруднень, видалених машиною, до кількості забруднень на дорозі до прибирання, складає для підмітально-збиральних машин 0,9, для поливально-мийних - 0,85 при початковій величині забруднення близько 30 г/м2. При більшому початковому забрудненні коефіцієнт ефективності дещо збільшується, при меншому - зменшується.

ТЕМА 10. МЕНЕДЖМЕНТ ЗЕЛЕНОГО ГОСПОДАРСТВА

Зелене господарство і будівництво займаються створенням і ремонтом об'єктів озеленення: садів, парків, скверів, бульварів, лісопарків, зон відпочинку в житлових і промислових районах міста. Зелені насадження складають невід'ємну частину впорядкування міст і населених пунктів.

У зеленому господарстві і будівництві виробничий процес є сумою технологічних прийомів і операцій, за допомогою яких отримують готову продукцію. Продукція даної галузі включає різні по своїх особливостях і властивостях елементи. Залежно від профілю діяльності підприємства в його продукцію входять: посадковий матеріал для озеленення у вигляді дерев, чагарників, ліан, трав'янистих декоративних листяних і квіткових рослин; квіткова продукція на зріз, що йде в торгівлю для задоволення потреб населення; безпосередньо об'єкти зеленого будівництва - сади, паркі, сквери, бульвари і інші елементи озеленення. Проектний-кошторисна документація на ці об'єкти також є видом продукції зеленого будівництва.

Основною відмінною рисою виробничого процесу на підприємствах зеленого господарства і будівництва є те, що готовий продукт створюється не тільки під впливом людини, але і під істотним впливом природно-кліматичних чинників середовища.

Виробничі процеси, направлені на отримання різних видів продукції і здійснювані на підприємствах зеленого Будівництва і господарства, відрізняються характерними особливостями.

Виробничі процеси на підприємствах декоративного садівництва в оранжерейних господарствах і теплицях, що представляють закритий грунт, -имеют загальні риси з сільськогосподарськими рослинницькими галузями.

Рис. Значення зелених насаджень для міста

Підприємства зеленого господарства закритого ґрунту підрозділяються на підприємства, які вирощують квіти на зріз і підприємства по вирощуванню декоративно-листяних кімнатних рослин для озеленення інтер'єрів Крім того, виділяються ділянки для вирощування розсади трав'янистих квіткових рослин безпосередньо для оформлення об'єктів озеленення. Тривалість виробничих процесів на підприємствах закритого ґрунту складає від двох-трьох тижнів до декількох років.

Особливість виробничого процесу на підприємствах закритого грунту полягає в його тривалості і неможливості швидкого перемикання з одного виду продукції на іншій.

Характерними рисами виробничого процесу в квітникарських господарст-вах є: сезонність робіт, переміщення культур в процесі вирощування, наявність площ закритого ґрунту. Виробничий процес організовують з урахуванням цих особливостей і залежно від термінів вирощування квіткових культур.

Виробничий процес в садово-парковому будівництві направлений на створення об'єкту озеленення. Залежно від величини об'єкту і його призначення будівництво здійснюють у декілька етапів (стадій). Виділяю інженерно-будівельні роботи, пов'язані з підготовкою території об'єкту в інженерному відношенні, будівництвом дорогий і споруд, і агротехнічні роботи, включаючи посадки дерев і чагарників, пристрій газонів і квітників. Агротехнічний цикл будівництва обумовлений термінами приживлюваності рослин і завершується через 1-2 роки. Завершенням інженерно-будівельних і агротехнічних робіт на об'єкті, тобто винесенням проекту в натуру, для будівельних озеленювальних організацій є випуск готової продукції.

Готовою продукцією будівельних озеленювальних організацій є втілений в натуру проект по всіх конструктивних елементах - посадках дерев і чагарників, газонах, квітниках, доріжках, майданчиках, малих формах, устаткуванні.

Кінцевим продуктом організацій по експлуатації об'єктів озеленення є сформовані у просторі та часі зелені насадження відповідно до задуму проектувальників, відображеного в генеральному плані.

Виробничий процес, пов'язаний з формуванням насадженні, розтягнутий за часом і включає; роботи по догляду за газонами і квітниками, роботи по догляду за чагарниками і деревами.

Однією з складних і гострих проблем сучасності є відновлення екологічної рівноваги на урбанізованих територіях.

Переважна більшість методів відновлення втраченої екологічної рівноваги зводяться або до припинення функціонування джерел шкідливих викидів в атмосферу і ґрунт, або до екранування цих викидів, один з ефективних способів відновлення параметрів атмосфери і ґрунту в умовах міста - це інтенсифікація процесів використання продуктів життєдіяльності рослинності, яка формує зелений фонд самого міста.

Зелені насадження в місті це механічний і біологічний фільтр, що очищає повітря від пилу і газів, екран, що відображає звук. Вони підвищують іонізацію повітря і насищають його з'єднаннями, які сприяють значному оздоровленню повітряного басейну; благотворно впливають на мікроклімат міста, обмежують силу вітру, регулюють температуру і відносну вологість. Проте останніми роками намітилися тенденції до скорочення озеленення із-за використання їх під забудову майже удвічі і погіршенню санітарного і естетичного стану міських земельних насаджень. Відбувається скорочення об'ємів робіт із створення нових і реконструкції існуючих об'єктів озеленення, знижується кількість змісту територій, що озеленюють, і їх квіткового оформлення. Відповідно до статистичних даних, авторів, що приводяться, середня забезпеченість городян насадженнями загального користування - 10м2 на людину, що удвічі нижче нормативною, а в багатьох містах цей показник не досягає навіть 5м2.

До теперішнього часу більшість насаджень міських територій загального користування мають вік більше 40 років, і велика частина зеленого фонду потребує реконструкції і ремонту. У більшості міст вирубка аварійних і старих дерев перевищує кількість висаджених рослин. Озеленення житлових територій, як правило, поводитися з порушенням агротехніки і застосуванням неякісного посадочного матеріалу. Зміст територій, що озеленюють, здійснюється також з порушенням регламенту робіт по догляду за насадженнями через відсутність необхідної кількості фахівців і засобів для фінансування цих робіт.

Останніми роками об'єми робіт по будівництву нових об'єктів озеленення скоротилися; значно зменшилася кількість замовлень на проектну документацію і наукові розробки в області ландшафтної архітектури, озеленення і декоративного рослинництва.

Даній проблемі приділяють увагу багато фахівців. У своїх статтях автори відзначають занепад садово-паркового мистецтва, зниження якості озеленення. Велика шкода вітчизняній ландшафтній архітектурі і зеленому будівництву приносить практика "масового озеленення", у зв'язку з цим недостатньо обґрунтовано підбирається асортимент рослин і не розробляються відповідні типи штучних насаджень. Дизайн, ефективність і якість об'єктів ландшафтної архітектури, на думку авторів, багато в чому визначається наявністю якісного посадочного матеріалу.

Вирощуваний посадочний матеріал в розплідниках часто не відповідає європейським вимогам, тому доводиться використовувати багато видів і форми рослин з-за кордону, що приводить до дорожчання об'єктів озеленення; багато завезених видів і форми рослин виявляються не пристосованими до наших умов. Вихід з положення, що склалося, автор бачить в створенні розплідників різних форм власності з певною спеціалізацією вирощування перспективних декоративних рослин (проте, тут є проблемою те, що дохід від даного заходу може бути отриманий через 3-5 років, тому приватні фірми не завжди зацікавлені в здійсненні даного заходу); у подальшому розвитку контейнерної культури вирощування посадочного матеріалу; у проведенні досліджень дії рослин на сучасні забрудню-вачі і на стійкість рослин, характер їх зростання в умовах сучасного мегаполісу; у створенні банку даних впорядкованої інформації але розплідникам" України і інших країн. Також відзначають необхідність переробки застарілої нормативно-методичної бази зеленого господарства, підвищення ефективності управлінських функцій муніципальних органів по питаннях озеленення міських територій. Окремо слід освітити проблему браку коштів механізації.

Проблема озеленення - не приватна проблема, а функціональна наукова проблема глобального значення. Про це свідчить міжнародний інтерес до її рішення, її важливість для всього людства, її комплексність і історичні причини виникнення. Діяльність спеціалізованого комунального підприємства зеленого господарства міста повинна бути направлена на вирощування квіткової і сільгосппродукції, будівництво і ремонт, зміст об'єктів зеленого господарства і об'єктів зовнішнього впорядкування, зміст фонтанів, пам'ятників, вміст лісопаркових зон міста в обсягах, забезпечених фінансовими і матеріально-технічними ресурсами бюджетного фінансування.

Предметом діяльності організацій зеленого господарства міста є:

· озеленення нових житлових мікрорайонів і промислових підприємств;

· створення нових і реконструкція існуючих об'єктів зеленого господарства;

· догляд за насадженнями об'єктів суспільного користування;

· забезпечення об'єктів, ділянок матеріально-технічними ресурсами;

· надання послуг населенню в питаннях зеленого господарства;

· здійснення комерційної, посередницької, торгівельно-закупівної і іншої підприємницькій діяльності, що не суперечить законодавству;

· проведення аукціонів і виставок-продажів;

· здача в оренду вільних будівель, приміщень, устаткування і територій.

За часів СРСР для догляду за рослинами в місті щорічно випускалося до 6000 одиниць вітчизняних спеціалізованих машин і устаткування для озеленення, і це покривало лише 30 - 35 відсотків щорічної потреби в машинах, В даний час парку вітчизняної спеціалізованої техніки практично немає. Та техніка, яка знаходиться у розпорядженні зелених господарств на даний момент, підлягала списанню ще 10-12 років тому. Зарубіжні машини, які могли б використовуватися і відповідали б повною мірою вимогам довговічності, зносостійкості і задовольняли б специфічним умовам вітчизняної експлуатації дуже дорогі, щоб їх можна було купувати в необхідних кількостях.

Також слід зазначити, що роботи по догляду за насадженнями в більшості своїй не можна механізувати будівельними, сільськогосподарськими або лісовими машинами, що пояснюється специфікою умов, в яких ці машини повинні експлуатуватися.

Таким чином, без спеціалізованих засобів механізації зміст зелених насаджень відповідно до вимог агротехніки неможливий, і тому озеленювальним господарствам необхідно направити зусилля на пошук спонсорів, здатних і зацікавлених в придбанні хоч би гостро необхідних засобів механізації.

Не краще йде справа і в таких сферах як промислове квітникарство і розплідництво. В результаті організаційно-економічних труднощів скорочується попит на посадочний матеріал і продукцію квітникарства, площі розплідників часто використовуються під інші цілі.

Підводячи підсумок всього вище за викладене, можна сказати, що озеленення стало однією з самих запущених і відсталих галузей міського господарства, що викликане: відсутністю необхідних об'ємів фінансування; відсутністю комплексного підходу до вирішення проблем озеленення; використанням застарілих технологій; низьким рівнем механізації технологічних процесів; значними витратами на енергоносії, добрива, отрутохімікати.

Рис. - Структура управління СКП «Міськвзеленбуд»

З іншого боку, соціальна переорієнтація суспільства формує і інший підхід до питань озеленення: відбувається процес зміни форм власності існуючих підприємств; з'являється зацікавленість різних підприємств і фірм в озелененні своїх офісів і територій; вимагають рішення питання озеленення котеджних забудов міст; зростає попит на рослини рідкісних форм і видів.

Отже, концептуальна спрямованість повинна полягати у формуванні екологічно ефективних і індустріально стійких територій, що озеленюють, на базі нормативно-виробничого забезпечення, відповідного сучасній соціально-економічній структурі держави.

Потрібно вирішити проблему рівномірного розміщення зелених насаджень на території міст, сформувавши єдиний ансамбль населеного місця і природи.

Для цього, перш за все, необхідно: розробити основні принципи нормування зелених насаджень не тільки в цілому по місту, але і конкретно за кожним типом архітектурно-ландшафтних об'єктів; розробити методичні матеріали по складанню раціональних програм збереження і розвитку зеленого фонду міст, декоративного садівництва і квітникарства; сформувати організаційно-нормативні і техніко-економічні основи ведення зеленого господарства, промислового квітникарства і декоративного рослинництва, провести інвентаризацію існуючих зелених насаджень і паспортизацію територій, що озеленюють, по єдиній методиці із створенням банку даних; вирішити питання приватної агротехніки вирощування і вмісту в містах зелених дерев і чагарників, нових форм і видів рослин; здійснити індустріалізацію галузі на основі розширення наукових досліджень і впровадження принципово нових технологій, що враховують екологічну ситуацію в містах, що склалася, і наявність нових будівельних матеріалів, розробити прийоми озеленення територій готовими блоками (рулонна дернина з різною основою, великі дерева і чагарники в стаціонарних контейнерах, квітники в контейнерах і т.д.), що дасть можливість би мінімальні терміни готувати об'єкти до експлуатації; розробити екологічно безпечні прийоми агротехніки із застосуванням нових вітчизняних і зарубіжних матеріалів; розширити об'єми використання крупномірного посадкового матеріалу, підвищити його вік і декоративні якості; розширити площі розплідників, провести їх реконструкцію, знайти нові резерви розвитку і вдосконалення за рахунок спеціалізації і координації виробництва посадочного матеріалу; розробити оптимальні біологічні і агротехнічні прийоми підвищення довговічності і стійкості насаджень, їх оздоровчої ролі і поліпшення декоративності; розробити механізм регулювання взаємин власників територій і службами зеленого господарства.