Клініко-неврологічні, імунологічні та метаболічні зміни при енцефалопатії внаслідок радіаційного впливу

Особливості клініко-імунологічних порушень

Дослідження імунологічного статусу проводилось в 1993-1998 рр. (через 7-12 років після аварії). Обстежено 258 хворих. При аналізі отриманих даних враховувались лише статистично вірогідні зрушення показників (не менше ±10%).

Рівень індивідуальних значень імунологічних показників в різних групах хворих. Аналіз рівнів Т-лімфоцитів показав, що у 65,7% хворих виявлялась недостатність Т-лімфоцитів (-29,6%), яка була більше виражена у ліквідаторів і ліквідаторів з зони (-18,3% і -18,9%), при ІІ-ІІІ ст ЕП (-19-22,1%) і при дозі більше 100 бер (-22,7%). Рівні останніх були майже співставлені з рівнем їх у хворих, яким дозу не визначали (-19,8%). Найменші відхилення Т-лімфоцитів реєструвались у жителів зони (-13,5%). Тобто простежувалась залежність частоти і вираженості дефіциту Т-лімфоцитів від тяжкості захворювання, дози опромінення і групи хворих. Останнє умовно можна зв'язати з особливостями впливу ІВ (зовнішнє, комбіноване, внутрішнє). Чітка залежність Т-дефіциту від тяжкості ЕП може свідчити про значення порушень нейроімунорегуляції. Залежність від дози дозволяє припустити, що зниження Т-лімфоцитів могло бути обумовлено дією ІВ, особливо більш великих доз, що уражують стромальні елементи тимусу і призводять до віддалених порушень його функції.

Аналіз рівнів В-лімфоцитів також встановив переважання його недостатності (у 62,5% хворих на -33,6%), рідше - їх підвищення (у 18,5% хворих на +27,6%). У ліквідаторів зниження В- і Т-клітин було однаковим (-17,1-18,3%), а у ліквідаторів з зони і жителів зони значно більшим, ніж Т-лімфоцитів (-25-30,2%). При збільшенні тяжкості ЕП ступінь зниження В-лімфоцитів збільшувалась в такій же мірі, як і Т-клітин (-21,7%). У хворих з невизначеною дозою зниження значень В- і Т-лімфоцитів було однаковим (-19,7%). В залежності від дози встановлено більше зниження В- в порівнянні з Т-клітинами при дозі до 40 і до 100 бер (-34,2% і -24,3%), і менше при дозі >100 бер (-11,2%). Тобто, в віддалені терміни після аварії на ЧАЕС в обстеженій групі потерпілих з однаковим ступенем імовірності розвивався як Т-, так і В-дефіцит, з деяким переважанням частоти виявлення Т-дефіциту, однак пізній В-дефіцит, очевидно, в більшій мірі був обумовлений внутрішнім опроміненням, яке сприяло прогредієнтному порушенню функціонування кісткового мозку. Аналіз динаміки підвищених рівнів В-лімфоцитів також встановив його зростання при зростанні тяжкості ЕП (+36,8%) і при зростанні дози опромінення, особливо >100 бер (у 38,5% хворих на +22,4%).

В оцінці Т-В - кооперації встановлено, що найчисленнішою була група хворих з недостатністю і клітинного (Т^-) і гуморального (В^-) імунітету (28,8%), в якій частіше, ніж в інших групах виявлялась ІІІ ст ЕП (35,3%). Аналіз динаміки Т- і В-клітин показав, що збільшення тяжкості ЕП супроводжувалось збільшенням дефіциту однієї або обох ланок імунітету, більше Т-клітинної, але також і зростанням рівня В-клітин, що ілюструє значення нейроімунорегуляторних впливів. В той же час є невідповідність (дисоціація) між тяжкістю ЕП і змінами рівня Т і В лімфоцитів - при значному зниженні активності і клітинної і гуморальної ланки імунітету (Т^-В^-) виявляються хворі з легкими формами ЕП (16,2%), а при нормальних значеннях Т- і В-клітин можливий розвиток тяжких форм ЕП (28,6%). Це дозволяє виділити «групи ризику» в зв'язку з можливістю прогресування ЕП. Таким чином, проведене дослідження варіантів співвідношення Т і В лімфоцитів виявило дисбаланс кооперативних зв'язків Т- і В-ланки імунітету. Воно також свідчить, що в прогресуванні ЕП ведуче значення має недостатність регулюючого впливу Т-лімфоцитів і активація гуморальних імунних реакцій.

Зацікавленість гіпоталамічних відділів головного мозку і ведуче значення порушень нейроімунорегуляторних впливів підтверджувались не тільки залежністю змін Т- і В-лімфоцитів і їх співвідношення від тяжкості ЕП, але і від особливостей вегетосудинних кризів. Було встановлено, що якщо в системі Т-лімфоцитів при всіх типах кризів переважало їх зниження, яке тільки поглиблювалось при ваго-інсулярних кризах, то в системі В-лімфоцитів активація симпатичної нервової системи супроводжувалась активацією В-ланки імунітету, в той час як активація парасимпатичної системи супроводжувалась її пригніченням, з різким зниженням частоти і рівня В-лімфоцитів і, відповідно, підвищенням співвідношення Т/В. Тобто, при симпатикотонії у більшості хворих спостерігалось підвищення гуморальних реакцій, а при ваготонії - їх зниження, з відповідним зменшенням імовірність розвитку аутоімунних реакцій, але поглибленням імунологічної недостатності.

Вивчення рівня «нульових» («0») клітин, які не несуть маркерів ні Т - ні В-лімфоцитів показало, що вони підвищувались майже в 2 рази (на +95,9%) (в середньому на +75%) у більшості хворих (84,8%). Частота і рівень підвищення «0» - лімфоцитів залежали від групи хворих - у ліквідаторів з зони більше (+103,6% у 91,9% хворих), від тяжкості ЕП - при ІІ-ІІІ ст ЕП вище (+101% у 91,2%) і від дози - при її збільшенні значно зростав їх рівень, особливо при дозах більше 100 бер (+107,7%). Найменші зміни виявлені у жителів зони (+79,1% у 90%). Гіперпродукцію «0» - клітин можна пояснити наслідком дефіциту Т- і В-клітин, імуносупресивною дією ІВ і токсичних факторів на клітинні мембрани імунокомпетентних клітин, недостатнім відновленням кровотворення і пізнім порушенням функції тимусу [Захараш М.П. з співавт., 2001].

Аналіз рівнів Т-хеплерів (Тх) встановив, що вони були переважно знижені (на -34,9% у 54,4% хворих), або нормальні (у 32,9%), а в середньому помірно знижені (-15,7%). Найбільше зниження середніх значень Т-хелперів відмічалось у ліквідаторів з зони (-19,9%), зростало при збільшенні тяжкості ЕП (-22,5%) і при зростанні дози, особливо до 100 бер (-30,1%). У хворих з невизначеною дозою знижені рівні Тх виявлялись в 60%. Пізній Т-хелперний дефіцит пояснюється ураженням радіочутливих камбіальних елементів епітеліального ретікулуму тимусу з поступовим розвитком суттєвого дефекту тимусного мікрооточення [Ярилин А.А., 1997; 1999; Савина Н.П., 1999]. Такі зміни тимусу і ефекти, що їх супроводжують ідентичні тим, що відбуваються при старінні.

Аналіз значень Т-супресорів встановив, що їх нормальні (25,3%), підвищені (34,2%) і знижені (40,5%) рівні виявлялись майже з однаковою частотою. Однак, рівень підвищення Тс був вищим, ніж зниження (+28,9% і -18,1%), що в середньому по групі проявилось нормальними значеннями (+4,1%). Індивідуальний аналіз показав, що частота і рівні зниження Тс, які свідчили про переважання гуморальних, в т.ч. і аутоімунних реакцій, були найбільшими у ліквідаторів з зони і ліквідаторів (-19,4% у 42,9-50% хворих), при ІІ-ІІІ ст ЕП (-24,7% у 40%) і при зростанні дози до 100 бер (-20,3% у 36,8% хворих). Підвищені рівні, що свідчили про імунодефіцитні стани, частіше виявлялись у жителів зони (60,9%), при І ст ЕП (57,1%) і при дозі до 40 бер (40%). Тобто, в 2/3 обстежених хворих виявлявся дисбаланс Т-супресорної ланки, який обумовлював формування різних варіантів імунодефіциту - у 40,5% хворих за гіпосупресорним, а у 34,2% - за гіперсупресорним типом, а за даними співвідношення Тх / Тс гіпосупресорний варіант змін виявлявся у 21,6%, а гіперсупресорний - у 56,9% хворих. Встановлені порушення Т-В-кооперації і субпопуляційного складу лімфоцитів свідчать про розвиток в обстеженій групі хворих імунодефіциту зі зменшенням у одних пацієнтів противірусного і протипухлинного захисту (гіперсупресорний тип змін), а у інших - порушення толерантності до власних антигенів і зростання аутоімунних реакцій (гіпосупресорний тип).

В залежності від типу вегетосудинних кризів, було встановлено, що активація симпато-адреналової системи в обстеженій групі хворих супроводжувалась підвищенням Тх, зниженням Тс і підвищенням імунорегуляторного індексу (ІРІ), що свідчило про посилення активності гуморальної ланки імунітету. Активація парасимпатичної нервової системи з появою змішаних і ваго-інсулярних кризів супроводжувалась зниженням Тх, підвищенням Тс і зниженням рівня ІРІ, що призводило до послаблення гуморальної відповіді і захисних властивостей організму, що являється передумовою виникнення і поглиблення імунодефіцитних станів і зниження імовірності розвитку аутоімунних реакцій. Отримані дані узгоджувались з динамікою Т- і В-лімфоцитів при тих же типах вегетосудинних кризів.

Вивчення імуноглобулінів (M, A i G) встановило їх підвищення, в найбільшій мірі Ig А (+31,3%). Нормальні рівні всіх класів імуноглобулінів зустрічались у 1/4 хворих. Найчастіше гіперімуноглобулінемія виявлялась в класі G (у 54,7% хворих на +37,6%), а знижені - в класі М (у 34,6% на -33,1%). Підвищені рівні Ig G у більшості обстежених хворих свідчили, що через 7-12 років після аварії на ЧАЕС в них виявлялись ознаки інтоксикаційного синдрому (ендогенної інтоксикації) і аутосенсибілізації. Однак, на даному етапі захворювання значення IgG суттєво не залежали від дози опромінення, що може свідчити про швидке відновлення IgG після інтенсивного протиінтоксикаційного лікування в ранньому періоді. Тобто наявність в віддаленому періоді гіперімуноглобулінемії G зумовлена дією вже інших, вторинних факторів. Таким чином, виявлення в 3/4 обстежених хворих дисімуноглобулінемії на фоні порушень в субпопуляційному складі лімфоцитів свідчить про дисбаланс активності клітинної і гуморальної ланки імунітету з активацією гуморальних механізмів імунітету, що вказує на напруженість функціонування імунної системи.

Виявлення аутоантитіл до різних нейроспецифічних білків - НСБ (ОБМ, NSE, S-100) являється свідченням наявності деструктивних змін основних структурних елементів нервової тканини і ГЕБ, що може бути доклінічною ознакою патологічних змін, які відбуваються в тих чи інших структурах мозку. Порівняльний аналіз аутоантитіл до різних НСБ показав, що найбільші достовірні зміни в обстеженій групі хворих на етапі обстеження стосувались вмісту аутоантитіл (аАТ) до NSE (в середньому +96,7%), і менші - до ОБМ і S-100 (+14-15%). Нормальні значення аАТ виявлялись з однаковою частотою (24%), а підвищені частіше реєструвались до NSE (53,6% хворих), до ОБМ (45,4%) і рідше до S-100 (38,3%). Проте знижені - навпаки, частіше до S-100 (37,6%), потім до ОБМ (31,2%) і NSE (21,7%). Рівні підвищення і зниження аАТ були достатньо вираженими до всіх НСБ, але найбільші відхилення аАТ зареєстровані до NSE (+135,4% і -46,7%), потім до S100 (+80% і -41%) і до ОБМ (+53,5% і -30,7%). Таким чином, проведене дослідження аАТ встановило наявність перманентних деструктивних процесів різних НСБ - нейронів, глії, мієліну. Знижені значення аАТ свідчать про їх зв'язування з антигенами, або зворотнє поступлення в мозок, що може підтримувати подальші деструктивні процеси НСБ. Детальний аналіз індивідуальних значень аАТ до всіх НСБ показав, що зміни їх виявляють вірогідну залежність від дози опромінення (зростають при зростанні дози) і його характеру в різних категоріях постраждалих (ліквідаторів, ліквідаторів з зони, в меншій мірі у жителів зони), тяжкості ЕП (найбільш виражені при ІІ-ІІІст ЕП) і особливостей функціонування ВНС - при симпатикотонії суттєво збільшувалась частота підвищених значень аАТ до NSE (91,7%), до S-100 (83,3%) і до ОБМ (58,3%), а при ваготонії збільшувалась частота знижених значень аАТ до S-100 (100%), ОБМ (50%) і NSE (33,3%). Тобто, проведені клініко-імунологічні співставлення встановили, що вираженість аутоімунних процесів в віддалені терміни залежить від особливостей клінічної симптоматики і визначається локалізацією процесу. Останній факт являється проявом індивідуального реагування і чутливості організму до дії ІВ і впливу вторинних дисметаболічних і дисциркуляторних факторів, що визначає подальший розвиток і перебіг захворювання. Порівняльний аналіз рівнів аАТ до різних НСБ дозволив встановити тісні асоціаційні зв'язки між всіма вивченими аутоантитілами, але в більшій мірі - між клітинними елементами нервової тканини (нейронами, гліальними клітинами), що пояснюється не тільки локалізацією процесу, але і їх тісним функціональним зв'язком, а також априорною сенсибілізацією організму хворих до різних НСБ. Така сенсибілізація одночасно до всіх вивчених НСБ, очевидно, була обумовлена впливом ІВ (встановлена їх залежність від дози).

Виражена і тривала антигенемія створює умови до утворення циркулюючих імунних комплексів (ЦІК), які, з урахуванням механізмів рециркуляції, можуть призвести до формування імунокомплексного синдрому, обтяжуючого перебіг захворювання. Аналіз динаміки ЦІК встановив їх підвищення у 51,1% хворих (на +78%, в середньому на +28,9%). Найвищими середні значення ЦІК були у жителів зони, при ІІ ст ЕП і при дозі більше 100 бер (у 100% хворих), тобто виявляли залежність від дози і тяжкості ЕП (до ІІст). Частота знижених рівнів була більшою у ліквідаторів з зони і ліквідаторів, при І і ІІІ ст ЕП і при дозі до 40 і до 100 бер. Виявлення знижених значень ЦІК являється свідченням або відсутносі комплесоутворення, або, в більшій мірі, поглиблення деструктивних процесів за рахунок їх зворотнього поступлення в мозок.

Порівняльний аналіз ЦІК і аАТ до НСБ у хворих з різним ступенем тяжкості ЕП показав, що при І ст найбільш часто їх підвищені рівні виявлялись до ОБМ (45,1% хворих), але більш глибокі порушення встановлені до S100 (+100% порівняно з +21,1% до ОБМ). При ІІ ст зростала частота і вираженість ЦІК (56%) і аАТ до всіх НСБ. При ІІІ ст зростала частота аАТ лише до NSE (79,2%), а до ОБМ (34,4%), S-100 (40,6%) і ЦІК (45,5%) - зменшувалась. В той же час, рівні аАТ до всіх НСБ при збільшенні тяжкості ЕП поступово збільшувались, особливо до NSE. Значення ЦІК збільшувались до ІІ ст ЕП (+91%), а при ІІІ ст зменшувались (+74,9%). Таким чином, представлені дані свідчать, що в обстеженій групі хворих на початкових етапах захворювання (І ст) і при його розвитку до ІІ ст найбільш часто відбувались деструктивні зміни мієлінових структур, проте найбільш виражені порушення спостерігались в гліальних, а потім вже і в нейрональних структурах, функціонально пов'язаних з ними. ІІ ст ЕП характеризувалась активним перебігом аутоімунних і імунокомплексних реакцій. При цьому, зростання підвищених рівнів аАТ до всіх НСБ при зростанні тяжкості ЕП у більшості хворих вказувало на зростання вираженості деструктивних змін в тканинах мозку і, відповідно, зростання нейроантигенемії. Динаміка рівнів ЦІК також виявилась прогностично неблагоприємною, оскільки їх зменшення, особливо виражене при ІІІст ЕП, свідчить про комплементзалежну фіксацію в тканинах-мішенях, що призводить до більш виражених деструктивних змін [Крыжановский Г.Н. с соавт., 1997]. Тобто, наявність імунокомплексного компонента створює порочне коло в розвитку аутоімунних реакцій і прогресуванні ЕП.

Таким чином, враховуючи отримані дані, а також механізми впливу ІВ на клітинні мембрани, і особливості функціональних відносин між різними НСБ, можна сказати, що в першу чергу внаслідок дії опромінення пошкоджуються мієлінові структури, але більш глибоко гліальні клітини, не тільки внаслідок їх більшої радіочутливості, але і більшої популяції, яка в 10 разів перевищує нейрональні [ГуськоваА.К.с соавт., 1989; Ромоданов А.П. с соавт., 1993;]. Ушкодження нейрональних структур внаслідок дії ІВ (виявлена залежність від дози) значно посилюються патологічними впливами з боку мікроглії, які призводять до їх трофічної дедиференціації, тобто вже за іншими механізмами, ніж дія ІВ, визивають деструктивні зміни нейронів. Подвійний механізм ушкодження нейронів призводить до стійких і тривалих змін, які з часом посилюються дією і інших чинників. В той же час гліальні клітини можуть частково відновитися, що пояснює меншу частоту виявлення аАТ до S-100 в порівнянні з іншими НСБ. Ураження мієліну, як складового елементу провідникових структур, являється менш вираженим, однак посилюється в подальшому прогресуючими дисциркуляторними порушеннями.

Вивчення фагоцитарної активності нейтрофілів крові встановило суттєве зниження кількості фагоцитуючих клітин (у 71,5% хворих зниження на -54%, в середньому - на -23,4%). Найбільше зниження виявлялось у ліквідаторів з зони і ліквідаторів, при ІІІ ст ЕП і у хворих з дозою до 40 і до 100 бер. У жителів зони рівень фагоцитуючих клітин був нормальним. При визначенні часток латекса, які захоплюються фагоцитом, було виявлено, що захоплююча здатність фагоцитів переважно була підвищена (у 53,9% хворих на +68,3%, в середньому на +31,7%), або в межах норми (у 30,8%). Середні значення рівня часток у ліквідаторів з зони, жителів зони, при ІІ ст ЕП і у хворих з невизначеною дозою суттєво перевищували нормальні значення (на +43,9% - +53,7%). Тобто, в обстеженій групі хворих фагоцитарна активність була суттєво знижена за рахунок фази перетравлення (кілінга), тоді як поглинальна здатність фагоцитів (клірінг) була підвищена, що призводило до незавершеності фагоцитарної реакції у хворих. Найменші зміни фагоцитарної активності спостерігались у жителів зони. При збільшенні дози опромінення зниження фагоцитарної активності поглиблювалось в зв'язку зі збільшенням порушень як в першій, так і в другій фазі фагоцитозу. Тобто, виявлене зниження функціональних і резервних можливостей фагоцитарної системи може спричинити формування недостатньої імунної відповіді на інфекційні і інші патогенні агенти і сприяти посиленню аутоімунної патології з порушенням елімінації аутоантитіл і ЦІК.

Поряд зі зниженням фагоцитарної активності було встановлено зниження індукованої проліферативної і супресорної активності лімфоцитів в РБТЛ з ФГА (у 57,1% хворих на -31%) і в присутності індометацину (ФГА + Інд) (у 69,8% хворих на -32,5%), зниження супресорної активності за даними k Інд/ФГА (у 46,4% хворих на -23,6%). Вираженість зниження цих показників була більшою у хворих, що отримали дозу до 40 і до 100 бер, у ліквідаторів, при ІІ-ІІІ ст ЕП і у пацієнтів, які в ранньому періоді лікуваня не отримували. Незначне зниження виявлялось у жителів зони і при І ст ЕП. Разом з цим, підвищення індукованої проліферативної активності у окремих хворих (ліквідаторів з зони і при дозі більше 100 бер) свідчить про посилення проліферативної здатності лімфоцитів у частини цих хворих, що в порівнянні з деякими іншими показниками (супресорної або кілерної активності) може мати прогностично неблагоприємне значення в плані розвитку онкологічної і аутоімунної патології в цих групах хворих.

Спонтанна проліферативна активності (К), яка в нормі не виявляється, була підвищена у 24,7% хворих (до 5,1±0,39, в середньому 1,26±0,87), особливо у ліквідаторів з зони (3,57±0,38), зростала при зростанні тяжкості ЕП і дози опромінення, особливо >100 бер і була більшою у хворих з невизначеною дозою. Найменші значення вивченого показника реєструвались у жителів зони. Поява спонтанної проліферативної активності лімфоцитів свідчить, що у чверті обстежених хворих має місце ендогенна активація лімфоцитів. А це, поряд зі зниженням функціональної активності фагоцитарної системи і лімфоцитів і порушенням активності природних кілерних клітин (ПКК) може мати особливе значення в плані розвитку аутоімунної і онкологічної патології.

Вивчення активності природних кілерних клітин виявило значне зниження рівнів ПКА (у 62,5% хворих на -50%, в середньому на -29,1%). Більша вираженість зниження ПКА встановлена у ліквідаторів і ліквідаторів з зони, при зростанні тяжкості ЕП (при ІІІст ЕП - у 100% хворих) і дози опромінення (100 бер). У жителів зони зниження ПКА було найменшим. Виявлення суттєвого зниження ПКА у більшості обстежених хворих з урахуванням зниження і інших функціональних можливостей лімфоцитів, свідчить про ризик розвитку в віддалені терміни після аварії на ЧАЕС аутоімунних процесів і пухлинних захворювань, гострих і хронічних вірусних інфекцій, синдрому хронічної втоми (СХВ), депресивних станів.

Таким чином, вивчення функціональної активності імунної системи виявило суттєве її зниження майже в 2/3 обстежених хворих. Воно свідчить про зниження як чутливості, так і активності лімфоцитів до дії неспецифічних стимуляторів і може супроводжуватись різноспрямованими порушеннями імунної системи - імунодефіцитними станами, аутоімунними процесами. Така динаміка вивчених показників відображує низькі резервні можливості пулу клітин і імунної системи в цілому. Проведені дослідження ілюструють також особливе значення ранніх лікувальних заходів в відновленні функціональної активності клітин імунної системи.

Співставлення змін біохімічних і імунологічних показників. Порівняльний аналіз змін біохімічних і імунологічних показників встановив, що збільшення частоти і рівнів Ig G і ЦІК супроводжуються зниженням частоти і рівня фагоцитарної активності і збільшенням часток, зниженням загального білку, підвищенням рівня -глобулінів, зниженням SH-груп, підвищенням позитивних значень АСТ, збільшенням частоти і рівнів АЛТ і СМ, ацидозом. Така динаміка показників дозволяє припустити, що оскільки малі ЦІК не фагоцитуються, вони можуть фіксуватись і в інших тканинах-мішенях, і в першу чергу - в клітинах Купфера печінки. Це може заважати синтезу білку, і так порушеного внаслідок дії ІВ, що проявляється зниженням рівня білкових SH-груп, яке свідчить про порушення конформаційної структури білкових молекул. Це може призвести до змін рівня ферментів АЛТ і АСТ і збільшенню рівня СМ. Зростаюча ендогенна інтоксикація посилюється зниженими адаптаційними можливостями організму і зниженою детоксикаційною функцією печінки (знижені рівні безбілкових SH-груп), що супроводжується розвитком метаболічного ацидозу і, в свою чергу, посилює гуморальні і аутоімунні реакції. Таким чином, отримані дані ілюструють, що порушення імунологічних показників, які сполучуються і з іншими показниками імунітету (нейроаутоантитілами, імуноглобулінами, рівнем Т-, В- і регуляторних лімфоцитів та ін.), знаходяться в тісному взаємозв'язку зі змінами метаболічного гомеостазу, що підтверджується статистичними методами: з'ясування корелятивних зв'язків дозволило виявити статистично вирогідні вибіркові коефіцієнти кореляції між вивченими показниками.

Співставлення рівнів -глобулінів, Ig G і аАТ до НСБ в залежності від рівня СМ встановило, що при зростанні СМ рівні всіх показників підвищувались, що вказує на посилення гуморальних реакцій при зростанні ендогенної інтоксикації. При цьому і ІІІст ЕП виявлялась в 3 рази частіше.

Виявлення ознак ацидозу у 72% обстежених не могло не позначитись на імунному статусі, оскільки pH середи суттєво впливає на презентацію антигену [Карасева В.И., 1999]: зниження pH стимулює індуктивну стадію і подавляє ефекторну, а підвищення - навпаки. Проведений порівняльний аналіз імунологічних показників в залежності від рівня pH показав, що зрушення pH в бік ацидозу призводило до більшого зниження В-лімфоцитів, підвищення Т/В, зниження CD₄-лімфоцитів, підвищення рівнів ЦІК, Ig G і в значній мірі Ig A, підвищення аАТ до NSE і в незначній мірі до ОБМ, суттєвого зростання спонтанної проліферативної активності (К), більшому зниженню фагоцитарної активності. Зрушення pH в бік алкалозу сприяло посиленню і Т- і В-клітинного дефіциту і підвищенню значень «0» - клітин. При цьому значно зростали рівні аАТ до NSE і S-100, а до ОБМ навпаки, знижувались. При алкалозі в більшій мірі знижувалась фагоцитарна активність, зростав рівень часток і суттєво знижувалась ПКА.

Суттєве значення в гомеостатичних процесах мають також зміни рівня SH-груп, оскількі відновний глютатіон відіграє велику роль в діяльності всієї імунної системи, зокрема, в активації лімфоцитів, продукції лімфоцитами інтерлейкіну-2 та інших цитокінів, зниженні показників РБТЛ, підтримці активності ПКК, моноцитів, макрофагів, гранулоцитів, Т- і В-лімфоцитів і їх субпопуляцій, особливо Т-хелперів, плазматичних клітин, синтезі АТ.

Очевидно суттєве зниження всіх видів SH-груп, поряд з деякими іншими факторами, підтримує тривалі зміни імунологічного гомеостазу в обстеженій групі хворих.

Отже, виявлені в віддалені терміни після аварії на ЧАЕС взаємозалежні зміни метаболічного і імунологічного гомеостазу, які поглиблювались при зростанні тяжкості ЕП, обумовлені, очевидно, порушенням регуляторних впливів з боку ЦНС і являються відображенням «регуляторної патології». Залежність більшості вивчених показників від дози опромінення також дозволяє припустити, що основні дизрегуляторні зрушення відбулись внаслідок дії ІВ з подальшим взаємозалежним каскадним розвитком виявлених змін.

Загальна оцінка змін імунологічного гомеостазу. Проведене дослідження імунного статусу показало, що у більшості хворих в віддалені терміни виявлялись тривалі прогресуючі порушення клітинного і гуморального імунітету, в більшій мірі Т-клітинної ланки: дефіцит Т-лімфоцитів і субпопуляцій CD₄- i CD₈-лімфоцитів, більше - CD₄-клітин, очевидно, обумовлений пізніми проявами радіаційного ураження тимусу. Встановлено зниження ІРІ у 56,9% хворих, а у 21,6% - його підвищення, що вказувало на гіперсупресорний або гіпосупресорний тип змін. Крім того, у більшості хворих виявлені: дефіцит В-лімфоцитів, порушення Т-В-кооперації, підвищення «0» - клітин, підвищення імуноглобулінів всіх класів, підвищені рівні аАТ до всіх НСБ, збільшення ЦІК, які свідчили про наявність аутоімунних і імунокомплексних змін, які обтяжують перебіг ЕП. Встановлене суттєве зниження функціональної активності імунокомпетентних клітин свідчило про зниження неспецифічних механізмів захисту і схильність хворих до хронічних інфекційних і запальних процесів, а також про наявність ендогенної активації лімфоцитів. Залежність більшості з вивчених показників від дози підтверджувала те, що вони могли бути спричинені впливом ІВ. Виявлення у хворих, яким дозу офіційно встановлено не було, змін, співставлених з дозою біля 100 бер, може свідчити про їх більше опромінення. Залежність вивчених показників від тяжкості ЕП свідчила про порушення нейроімунорегуляторних впливів, що підтверджувалось також залежністю Т- і В-лімфоцитів, імунорегуляторних лімфоцитів і ІРІ від особливостей вегетосудинних кризів. Тобто, зростаюча дисфункція гіпоталамічних відділів головного мозку супроводжувалась явищами імунологічного дисбалансу. Виявлена взаємозалежність імунологічних і метаболічних порушень свідчила про участь інших регуляторних речовин в формуванні імунологічної дисфункції, серед яких ведуче значення мали підвищені значення СМ, знижені рівні SH-груп і ацидоз. Це також підтверджувало «регуляторний» характер розвитку і прогресування захворювання. Виявлені зміни свідчать про прискорене старіння імунної системи і наявність у частини хворих СХВ. Вони дозволяють заключити, що основним механізмом радіаційного ураження мозку являється аутоімунний, сполучений з прогресуючими дисметаболічними і дисциркуляторними порушеннями.

ЛІКУВАННЯ

Факт органічного ураження головного мозку і багатофакторність його виникнення має особливе значення саме тому, що обумовлює розвиток регуляторної патології з розбалансуванням та дезінтеграцією систем регуляції і суттєвим зниженням неспецифічної резистентності організму, що супроводжується і високою терапевтичною резистентністю хворих. В зв'язку з цим були застосовані немедикаментозні методи, здатні підвищити адаптаційно-компенсаторні можливості опроміненого організму і оптимізувати його резервні можливості.

Проаналізовані результати лікування методом резонансної музичної рекреаційної терапії (рМРТ) (47 хворих) і нормобаричної переривчастої гіпоксії (НПГ) (45 хворих) у порівнянні з традиційною медикаментозною терапією (132 пацієнта). Немедикаментозні методи призначались на фоні стандартної схеми медикаментозного лікування. Аналіз результатів лікування полягав в оцінці динаміки клінічної симптоматики (за клінічним індексом тяжкості і 5-ти бальною оцінкою симптомів), змін біохімічних і імунологічних показників, адаптаційних реакцій (АР) Гаркаві і темпів функціонального відновлення в динаміці лікування.

Медикаментозне лікування. Всім хворим призначалась медикаментозна терапія, яка передбачала диференційоване використання патогенетично обгрунтованих груп препаратів, основними з яких були вазоактивні, ноотропні, вегетотропні, антипароксизмальні, дезінтоксикаційні та інші, більшість з яких мала декілька механізмів дії. Встановлено, що внаслідок лікування позитивні зрушення майже всіх скарг і симптомів були достовірні, проте вираженість змін кожних з них була різною. При цьому, покращення в стані хворих відбувалось лише через 2-3 тижні, а помітне і виражене - через 4-5 тижнів. Наприкінці курсу незначне покращення відмічено у 41,7% хворих, помірне - у 35,6%, значне - у 12,1%.Стан не змінився у 9,1% і погіршився у 1,5% хворих. В балах - 1,46.

Аналіз АР виявив зростання сприятливих реакцій РТ і РСА і зниження РПА, однак у частини пацієнтів при зростанні реакцій з низьким рівнем реактивності (НРР), що свідчило про напруження адаптаційних механізмів. Простежувалось зростання реакції переактивації (РП) (але на ВРР) і деяке зростання реакцій хронічного стресу (ХС) на НРР. Тобто, проведення медикаментозного лікування хоча і призводило до клінічного покращення, однак відбувалось на фоні зростання напруженості АР, їх неповноцінності, що свідчить про високу імовірність виснаження і зриву адаптаційно-компенсаторних механізмів.

Аналіз біохімічних показників встановив збереження тієї ж направленості змін метаболічного гомеостазу, що і до лікування, але зменшення їх проявів з помірним зростанням рівня загального білку і альбумінів, -глобулінів, безбілкових SH-груп, зменшенням рівня зв'язаної і вільної води плазми, зниженням рівня АЛТ, підвищенням К⁺ плазми і зниженням Na⁺ еритроцитів, зниженням рvСО₂, ВЕ і Ht і достовірним зростанням рівня рН і рvО₂. Тобто, аналіз біохімічних показників в цілому свідчив про їх помірну позитивну динаміку і деяке підвищення компенсаторно-адаптаційних можливостей організму.

Аналіз імунологічних показників виявив тенденцію до нормалізації Т-лімфоцитів, зростання дефіциту В-клітин, підвищення рівня Т/В, «0» - клітин, СD₃-клітин, зниження СD₄- і СD₈-лімфоцитів, підвищення ІРІ. Тобто спостерігалось деяке вирівнювання регуляторних впливів лімфоцитів. Показники гуморального імунітету залишались підвищеними. Функціональна активність імунокомпетентних клітин підвищувалась. Тобто, внаслідок лікування показники клітинного імунітету суттєво не змінювались і залишались зниженими з незначною позитивною динамікою. Гуморальні навпаки, залишались підвищеними, з тенденцією до зменшення їх активності. Функціональна активність лімфоцитів і моноцитів зростала, особливо фагоцитарна активність і активність ПКК, що свідчило про активізацію захисних і адапатаційно-компенсаторних властивостей у частини хворих.

Таким чином, медикаментозне лікування призводило до часткового підвищення неспецифічної резистентності організму з тенденцією до покращення водно-іонного обміну і КОС, нормалізації регуляторних взаємозв'язків лімфоцитів, зростання їх функціональної активності, однак на фоні перенапруження адаптаційних механізмів.

Результати лікування методом резонансної музичної рекреаційної терапії (рМРТ). Аналіз скарг і основних симптомів в динаміці лікування встановив вірогідні, але різні за вираженістю зміни, а порівняно з результатами медикаментозного лікування динаміка окремих симптомів була більшою і спостерігалась вже через 2-3 тижня. Внаслідок лікування незначне покращення зареєстровано у 35%, помірне - у 45% і значне - у 7,5% хворих, стан не змінився у 12,5% хворих. В балах - 1,48, тобто в цілому результати лікування наближались до медикаментозного.

Аналіз АР виявив більше зростання сприятливих реакцій РТ і РСА на ВРР, зменшення РПА, але на ВРР і регрес реакції, притаманних ХС. Тобто, включення в курс лікування рМРТ підвищувало адаптаційні можливості і реактивність організму в більшій мірі, ніж при застосуванні лише медикаментозного лікування.

В динаміці біохімічних показників статистично достовірні зміни були встановлені в значеннях ВЕ, СМ і Ht. Крім того, спостерігалась нормалізація рівня альбумінів і глобулінів і їх співвідношення, зростали значення безбілкових SH-груп, однак значення загальних і білкових SH-груп не змінювались. На рівень всіх видів води в крові і плазмі вплив рМРТ був меншим, ніж медикаментозного лікування, однак іонний гомеостаз номалізовувався. Покращення КОС відбувалось за рахунок як респіраторних, так і метаболічних (буферних) механізмів. Крім того, і медикаментозні методи, і рМРТ призводили до суттєвого покращення показників ПОЛ (в більшій мірі при рМРТ) - достовірного зниження рівня МДА і СХЛ, підвищення ПРЕ, що свідчило про покращення прооксидантно-антиоксидантного гомеостазу. При рМРТ було виявлено також вірогідне зростання рівня -ендорфіна (на 60%), що можна розглядати, як прояв антистресорної дії музики і одну з причин її релаксуючого ефекту. Відмічалось також зменшення рівня кортизолу з відповідним зростанням майже на 60% рівня АКТГ, що теж вказувало на антистресорний вплив музики.

Результати імунологічного дослідження встановили зростання нормальних і підвищених значень Т- і В-лімфоцитів, зменшення Т/В, «0» - клітин, зростання CD₃, CD₄ і CD₈-лімфоцитів і зниження ІРІ, достовірне зростання ПКА, що свідчить про зменшення ознак імунодефіциту і послаблення активності гуморальних реакцій. Зростання рівня В-лімфоцитів [Беляков И.М. с соавт., 1992] поряд зі зниженням значень кортизолу являється свідченням зменшення стресорних реакцій і підвищення неспецифічної резистентності, тобто антистресорної дії рМРТ. Це підтверджувалось і регресом АР, характерних для ХС. Таким чином, детальний аналіз динаміки клінічної симптоматики, метаболічного і імунного статусу свідчить, що включення в курс лікування рМРТ в більшій мірі справляло антистресорну дію, сприяло підвищенню адаптаційних можливостей і покращенню регуляторних впливів з боку гіпоталамічних відділів головного мозку.

Результати лікування методом нормобаричної переривчастої гіпоксії (НПГ). Лікування методом НПГ, як і в попередніх двох групах, призводило до достовірних змін клінічної симптоматики, однак динаміка їх була значно більшою - через 2-3 тижня лікування частота і вираженість скарг і основних симптомів зменшувалась за рахунок інверсії виражених і постійних (дуже тяжких) проявів до легких і нормальних, тоді як при медикаментозному лікуванні і рМРТ - за рахунок помірних і, в меншому ступені, виражених змін. Отже, в результаті лікування незначне покращення виявлялось у 36,7% хворих, помірне у 56,7% і значне у 6,7% хворих, а в балах - 1,70, що вірогідно вище, ніж при інших методах.

Внаслідок лікування відмічалось зростання сприятливих реакцій РТ і РПА на більш ВРР у частини хворих з РТ і у всіх хворих з РПА, що являється ознакою значного покращення стану хворих (виздоровлення) і підвищення адаптаційних можливостей і неспецифічної резистентності організму. РСА виявлялась у меншої кількості хворих, але на більш ВРР. Динаміка РП після лікування була незначною, але реєструвалась на більш ВРР, що також свідчить про зменшення ознак захворювання у цих хворих.

Аналіз динаміки біохімічних показників виявив суттєве підвищення адаптаційних можливостей організму і його неспецифічної резистентності (зростання безбілкових SH-груп), зменшення конформаційних порушень білкових молекул у частини хворих і посилення репаративних процесів (зростання білкових SH-груп, загального білку, альбумінів, зменшення АЛТ, АСТ), посилення дезінтоксикаційних можливостей в значно більшій мірі, ніж при рМРТ (зниження СМ, АЛТ, загального білірубіну), достовірну нормалізацію іонного гомеостазу, що свідчило про цито- і мембраностабілізуючий ефект лікування, нормалізацію проникності клітинних мембран. Крім того, відмічено зменшення проявів ацидозу переважно за рахунок респіраторних механізмів, суттєве покращення реологічних властивостей крові (достовірне зниження Ht), що зменшувало прояви гіпоксії і кислородного боргу тканинам, покращувало вуглеводний обмін (зниження цукру крові). Відмічались також вірогідні зміни всіх вивчених показників ПОЛ - достовірно більш виражені, ніж при інших методах лікування, нормалізація рівня МДА і підвищення ПРЕ, що вказувало на активацію антиоксидантних резервів організму.

Результати імунологічного дослідження встановили достовірне підвищення і нормалізацію загальних і регуляторних лімфоцитів і ІРІ, зниження і нормалізацію всіх класів імуноглобулінів і аАТ до НСБ, що свідчило про зниження гуморальних і аутоімунних реакцій, покращення нейротрофічних впливів і функціонування ГЕБ. Відмічалось також підвищення функціональної активності лімфоцитів (за даними фагоцитарного індексу і числа, спонтанної і індукованої проліферативної і супресорної активності, ПКА). Така динаміка імунного статусу поряд з позитивними зрушеннями метаболічного і клінічного статусу свідчила про покращення регуляторних впливів переважно за рахунок зниження активності симпатичної ланки вегетативної нервової системи, підвищення адаптаційних можливостей і неспецифічної резистентності організму.

Порівняльна оцінка ефективності застосованих методів лікування. Наведений аналіз результатів лікування засвідчив, що включення немедикаментозних методів в курс лікування підвищувало реституційні можливості організму, адаптаційно-компенсаторні механізми і неспецифічну резистентність, однак вираженість цих впливів була різною. Порівняльна оцінка ефективності використаних методів стосувалась оцінки рівня відновлення клінічної симптоматики в балах і за даними клінічного індексу тяжкості, змін типів АР, а також темпів функціонального відновлення клінічної симптоматики і АР. Встановлено, що високий відсоток зниження клінічного індексу тяжкості - більше 20% - відмічався у 72%, 79% і 87% хворих при медикаментозних методах, рМРТ і НПГ відповідно, а в балах - 1,46, 1,48 і 1,70 бали при тих же методах лікування, тобто найбільш виражена позитивна динаміка спостерігалась при НПГ, а результати рМРТ наближались до медикаментозних. Крім того, аналіз окремих симптомів в балах і за різницею відсотка хворих до і після лікування встановив, що найчастіше нормалізація і зниження підвищеного АТ і регрес симпато-адреналових пароксизмів і кризів спостерігались при НПГ, потім при рМРТ і медикаментозному лікуванні, а знижений АТ з ваго-інсулярними пароксизмами - навпаки, частіше при медикаментозних методах. Це підтверджувало переважно симпатолітичну направленість впливу немедикаментозних методів лікування і те, що на ваготонію в більшій мірі впливали медикаментозні заходи.

Порівняльний аналіз динаміки АР встановив, що найбільш позитивною їх динаміка була при НПГ, яка призводила до збільшення відсотка нормальних і сприятливих АР на ВРР, зменшення зони нестійких реакцій і регресу ХС. У пацієнтів, що отримували лише медикаментозне лікування, АР частіше реєструвались на НРР і при зростанні РП і ХС, що свідчило про перенапруження адаптаційних механізмів.

Встановлено, що темпи відновлення клінічного стану хворих були приблизно однакові, в незначній мірі збільшуючись при рМРТ і ще більше при НПГ (0,01079; 0,01099 і 0,02179 ум. од. відповідно). Темпи зниження напруженості адаптаційних механізмів в середньому по групі і за індивідуальними темпами у кожного хворого були найнижчими при медикаментозному лікуванні і найвищими при НПГ (-0,018405, -0,009693 і +0,01214). Тобто, однаковий клінічний ефект в групі медикаментозного лікування одержувався ціною більшого напруження механізмів адаптації, в той час як призначення рМРТ і, особливо, НПГ значно полегшувало досягнення клінічного результату.

Отримані результати свідчать, що немедикаментозні методи в більшій мірі, ніж медикаментозні, покращують інтегративні і регуляторні функції головного мозку за рахунок впливу на гіпоталамічні відділи головного мозку, що супроводжується підвищенням адаптаційно-компенсаторних можливостей і неспецифічної резистентності організму з послабленням симпатикотонічних і посиленням трофотропних регуляторних впливів.

Підсумок і обговорення отриманих результатів

Таким чином, результати проведених досліджень дозволили встановити, що в віддалені терміни після аварії на ЧАЕС у потерпілих розвивається органічне ураження головного мозку - ЕП, з дифузними змінами всіх рівнів головного мозку - кори, гіпоталамічних утворень і стовбурових структур, яке розгорталось в трьох фазах. При цьому в 3-ій фазі відновлювались і посилювались неврологічні прояви, які виникали під час впливу ІВ у вигляді так званої «первинної реакції» (1 фази), що свідчило про стійкість виникаючих в гострому періоді неврологічних порушень і вказувало на єдність всього процесу розвитку ЕП внаслідок радіаційного впливу.

Ураження всіх рівнів головного мозку і органічний характер цих змін були підтверджені усім комплексом проведеного дослідження: клінічно - неврологічною симптоматикою і психопатологічними змінами, змінами на ЕЕГ, нейроофтальмологічними порушеннями, змінами, виявленими при УЗДГ-, МРТ- і ОФЕКТ-дослідженні, порушеннями метаболічного і імунного статусу. Встановлена вірогідна залежність перебігу ЕП від тяжкості «первинної реакції», дози опромінення, з порогом прогресивного розвитку ЕП 30 бер, особливостей ІВ (при комбінованому - тяжче), статі, віку (у жінок і осіб молодого віку тяжче), проведеного в ранньому періоді лікування. Для більшості нейровізуальних, біохімічних і імунологічних показників також встановлена вірогідна залежність від тяжкості ЕП, дози опромінення, його особливостей, часу і місця роботи в зоні, ранніх лікувальних заходів. Виявлено також, що у частини хворих з невизначеною дозою перебіг ЕП і зміни вивчених показників були подібні до хворих з дозою біля 100 бер, що опосередковано може свідчити про їх більш значне опромінення. Виявлені зміни дозволили розробити заходи вторинної профілактики розвитку тяжких форм ЕП.

Проведені дослідження дозволили підтвердити погляди більшості авторів про переважне ураження гіпоталамічних відділяв головного мозку при дії ІВ, що пояснювалось не тільки гемодинамічними і морфо-функціональними особливостями цих ділянок мозку (більша васкулярізація і нейрокринія), а також більшою популяцією гліальних клітин, яка в 10 разів перевищує нейрональні [Гуськова А.К. с соавт., 1989; Ромоданов А.П., 1993]. Це підтверджувалось нейроімунними і нейровізуальними дослідженнями. Вони встановили, що на початкових етапах захворювання (ЕП І ст) найбільш часто виявлялись ознаки деструктивних змін мієлінових структур (аАТ до ОБМ), при ІІ ст ЕП зростали також частота і рівень аАТ вже і до гліальних і нейрональних клітин (S100 і NSE), функціонально пов'язаних між собою. Це узгоджувалось з результатами МРТ- і ОФЕКТ-дослідження, які при І ст ЕП найчастіше виявляли дрібновогнищеві зміни і дифузні порушення перфузії в білій речовині перивентрикулярних ділянок головного мозку. Атрофічні зміни у вигляді розширення конвекситальних відділів субарахноідальних просторів, що являються свідченням кіркової атрофії, зростали лише при ІІ ст ЕП, а виражені атрофічні зміни - при ІІІ ст. Крім того, наведені в роботі дані дозволяють заключити, що первинне ураження нейронів внаслідок дії ІВ (встановлена залежність від дози) вторинно посилюється токсичними і дистрофічними впливами з боку ушкоджених гліальних клітин. Поряд з цим, характерна для всіх захворювань головного мозку відстроченість деструктивних змін в нейронах може обумовити прогресивне зростання аАТ до NSE не в гострому періоді, а вже в більш віддалені терміни, коли починають діяти інші, вторинні фактори дисметаболічного (аутоінтоксикаційного) і дисциркуляторного плану.

Таким чином, проведені дослідження, а також виявлені аутоімунні реакції до антигенів головного мозку, частота і вираженість яких залежала від дози опромінення, дозволяють заключити, що у цих хворих розвивається ЕП, одним з основних патогенетичних механізмів якої являється, імовірно, аутоімунний, з одночасним виникненням дисметаболічних і дисциркуляторних процесів. Особливості виникнення і перебігу ЕП дозволяють умовно виділити 3 типи ЕП. Це радіаційна енцефалопатія, яка виникає вже з перших днів дії зовнішнього опромінення, очевидно, у досить великих дозах (>100 бер), і в подальшому поступово прогресує без фази псевдоодужання, а у частини хворих - після короткочасних її проявів (9% хворих з поступово-прогредієнтним типом перебігу). Післярадіаційна енцефалопатія, яка розгортається у трьох фазах. І хронічна радіаційна енцефалопатія, яка формується під дією в основному комбінованого і внутрішнього опромінення через досить тривалий час (декілька років) після фази компенсації (у ліквідаторів з зони і жителів зони). Для всіх типів ЕП характерен повільнопрогредієнтний перебіг, а подальше прогресування захворювання залежить вже від генетичної схильності, індивідуальних адаптаційно-компенсаторних можливостей опроміненого організму, його преморбідного стану і від провідного патогенетичного механізму розвитку ЕП. Безумовно, наявність радіаційного чинника являється обов'язковим в патогенезі енцефалопатій, що розглядаються, особливо залежність глибини неврологічних порушень від дози опромінення. Проте і дані літератури, і наші особисті дослідження свідчать, що вплив ІВ являється лише пусковим моментом в виникненні і прогресуванні усього комплексу зрушень, які виникають під час опромінення, до яких відносяться дисметаболічно-інтоксикаційні, дисциркуляторні, аутоімунні, ендокринні та інші реакції. Таким чином, проведене дослідження дозволяє заключити, що у більшості обстежених хворих можна констатувати наявність саме післярадіаційної або хронічної радіаційної ЕП з багатофакторним патогенезом розвитку, враховуючи також і дисциркуляторні порушення. Поряд з цим, тривалість змін, які виникли після впливу низьких рівнів ІВ, їх стійкість і прогредієнтність обумовлені, очевидно, порушенням узгодженої взаємодії між основними гомеостатичними системами, що сприяє розвитку стійких регуляторних змін і напруження адаптаційних механізмів з поступовим виснаженням резервів адаптації. Тобто, тривалість і вираженість виявлених змін імунологічних і біохімічних показників і прогресування захворювання можуть бути пояснені розвитком «регуляторної патології». Все це обумовлює високу терапевтичну резистентність цього контингенту хворих, для лікування яких необхідно використання методів, здатних підвищити адаптаційно-компенсаторні можливості організму. До таких, крім медикаментозних, належать також немедикаментозні методи, найбільш ефективним з яких являється метод НПГ.

Висновки

1. У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми стосовно оцінки неврологічного стану різних категорій постраждалих у віддалені терміни після аварії на ЧАЕС, які полягають в розкритті основних механізмів виникнення і розвитку неврологічних порушень - енцефалопатії, її всебічній клінічній характеристиці, встановленні ролі порушень метаболічного і імунного статусу в її виникненні і прогресуванні, визначенні характеру структурних та функціональних змін головного мозку і порушень його кровопостачання за даними нейрофізіологічних і нейровізуальних методів дослідження. Встановлено значення дози і характеру опромінення і найбільш впливових чинників в формуванні енцефалопатії і змінах показників усіх використаних методів дослідження. Визначена патогенетична обгрунтованість і ефективність застосування різних медикаментозних і немедикаментозних методів лікування. Розроблені рекомендації вторинної профілактики розвитку тяжких форм енцефалопатії.

2. Встановлено, що пошкодження головного мозку при дії іонізуючого випромінювання має багатофакторний патогенез розвитку і полягає в його первинному ураженні з одночасним виникненням дисметаболічних, імунопатологічних і дисциркуляторних механізмів, що розгортаються по типу «хибного кола».

3. При дії радіаційного випромінювання виникає дифузне органічне ураження головного мозку, що клінічно проявляється ознаками хронічної енцефалопатії, яка має 3 фази розвитку (фази первинної реакції головного мозку на опромінення, або гострої радіаційної ЕП, псевдоодужання і прогресуючого поглиблення неврологічної симптоматики) і прогредієнтний перебіг клінічних проявів.

4. Розвиток енцефалопатії носить детермінований характер з дозовим порогом 30 бер. Ступінь її тяжкості зростає пропорційно дозі опромінення і залежить від характеру променевого впливу (зовнішнє, внутрішнє, комбіноване). У частини хворих з невизначеною дозою і з дозою біля 100 бер спостерігається подібність клінічного перебігу енцефалопатії та відповідних нейровізуальних, метаболічних та імунних змін. Найбільш прогредієнтний перебіг енцефалопатії простежується у хворих, що зазанали комбінованого опромінення (ліквідатори, які тривалий час працювали в зоні), які перенесли виражену первинну реакцію на опромінення, а також у пацієнтів більш молодого віку на момент опромінення, у жінок і хворих, які в ранньому періоді після опромінення не отримували лікувально-профілактичних заходів

5. Основою післярадіаційних неврологічних порушень являється залученість в патологічний процес на початкових етапах захворювання переважно діенцефально-стовбурових відділів головного мозку, з подальшим зростанням дисфункції кіркових відділів при прогресуванні захворювання, що свідчить про «вісхідний» тип розвитку енцефалопатії. Це підтверджується динамікою клінічної симптоматики, змінами нейрофізіологічних і нейровізуальних показників і результатами нейроімунних досліджень.

6. Результати комплексних нейровізуальних досліджень свідчать про органічний характер змін головного мозку. Вони підтверджуються МРТ-дослідженнями, які встановили структурні порушення мозкової тканини у вигляді дрібновогнищевих і вогнищевих змін, атрофічного процесу різної вираженості. УЗДГ-дослідженнями встановлено домінування значного порушення кровообігу в ВББ, переважно в домінантній півкулі, на тлі атеросклеротичних і гіпертонічних змін магістральних артерій, вираженої венозної дисциркуляції і виснаження механізмів ауторегуляції судинного тонусу. Дослідженнями на ОФЕКТ виявлені вірогідні зміни тканинного кровопостачання мозку дифузного і вогнищевого (дифузно-вогнищевого, багатовогнищевого) характеру різної вираженості, які переважали в домінантній півкулі, множинні дегенеративні (післярадіаційні) зміни мозкової речовини. Зміни показників зазначених методів узгоджуються між собою і доповнюють один одного. Найбільш інформативним методом в характеристиці дисциркуляторних явищ виявилась ОФЕКТ.