Краєзнавство, як наукова дисципліна; його суть, функції та завдання. Об’єкт вивчення історичного краєзнавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Краєзнавство, як наукова дисципліна; його суть, функції та завдання. Об'єкт вивчення історичного краєзнавства

2. Поняття краю

3. Історія розвитку вітчизняних краєзнавчих досліджень (загальна характеристика)

4. Краєзнавчі дослідження в Росії в дореволюційний період

5. Українське краєзнавство в 19 ст

6. Розвиток українського краєзнавства в 20 ст

7. Краєзнавство в школі

8. Використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії

9. Позакласна краєзнавча робота

10. Історико-краєзнавчий гурток та музей

11. Волинь, як історичний регіон. Загальна характеристика

12. Найдавніший період в історії Волині

13. Найдавніший період в історії Острога

14. Господарство, суспільний лад та духовна культура населення Волині в давньослов'янський період (загальна характеристика)

15. Розвиток господарства на Волині в дослов'янський період

16. Суспільно-політичний лад Волині в дослов'янський період

17. Духовна культура Волині в дослов'янський період

18. Волинь у складі Галицько-Волинської держави

19. Волинь та Галичина напередодні об'єднання

20. Діяльність Д. Галицького. Галицько-Волинська держава в 13-14 ст.

21. Культура Волині в період існування Галицько-Волинської держави

22. Епоха Волинских Афін

23. Розвиток освіти науки та культури в сер.,16 - пер., пол., 17 ст.

24. Реформація та Контрреформація на Волині

25. Краєзнавство в Острозі наприк., 80-х рр. 20 ст

26. Краєзнавче товариство «Спадщина»

27. Внесок місцевих краєзнавців у вивчення історії Острожчини

28. Археологічні і этнографічні матеріали

29. Пам'ятки архітектури і образотворчого мистецтва

30. Письмові і усні джерела до вивчення історії краю

31. Краєзнавчі матеріали музеїв, фондів, архівосховищ

32. Краєзнавчі видання Волині і Поділля, що висвітнювали минуле краю

33. Видатні краєзнавці Волині і Поділля. Роль польських істориків 30-60 рр. XIX ст. у дослідженні історії Волині

34. Краєзнавчо-дослідницька діяльність Київської Археографічної комісії 1859-1916 рр

35. Місце часопису “Літопис Волині” у висвітленні минулого

36. Початки книгодрукування слов'ян. Культурницька діяльність Волинського кн. Володимира Васильовича

37. Вітчизняне книгодрукування XVI - XVII ст. Організація друкарської справи в Острозі. Острозькі стародруки

38. Діяльність Івана Федорова

Література



1. Краєзнавство, як наукова дисципліна; його суть, функції та завдання. Об'єкт вивчення історичного краєзнавства

волинь галичина музей населення

Краєзнавство історичне - галузь знання та навчальна дисципліна, що вивчає історію, теоретичні засади, зміст і методику комплексного дослідження минулого певної території. Завдання історичного краєзнавства з'ясувати шляхи, закономірності, форми й методи комплексного пізнання історичного розвитку краю, використання результатів історико-краєзнавчого дослідження в різних сферах життя суспільства.

Термін «історичне краєзнавство» набув поширення у другій пол. XX ст. у значенні: 1) одного з елементів історичної освіти; 2) предметного напряму краєзнавства.

Історичне краєзнавство - ланка загального краєзнавства, у надрах якого й формувалось як напрям громадської діяльності, прикладна історична дисципліна, одне з джерел культурології. Об'єктом вивчення краєзнавства є «край» - умовне поняття. Межі території дослідження залежать від того, хто і з якою метою вивчає цей край. Предметом вивчення є природа, топоніміка, історія, склад населення, господарство, культура. Краєзнавство розглядають як комплекс наукових дисциплін, різних щодо змісту, і спеціальних методик, але таких, які ведуть у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю. В історичному краєзнавстві всі ці предмети дослідження розглядаються в історичному аспекті. Головне в таких дослідженнях - виявлення і з'ясування зв'язків між усіма елементами навколишнього середовища в їх історичному розвитку. У практичній діяльності історичне краєзнавство виявляється у вивченні історії міст і сіл, підприємств, господарств, установ, родоводів, життя і творчості визначних земляків, важливих місцевих історичних подій, активній участі населення в регіональному музейному будівництві, охороні пам'яток історії та культури, природи, туризмі, екскурсійній справі.

Історичне краєзнавство - одна з форм громадської, творчої активності населення, ефективний засіб прилучення його до історико-культурної спадщини, а також патріотичного виховання, просвітницької роботи.

2. Поняття краю

Під краєм розуміється певна частина країни,виділена по самих різних ознаках і, перш за все на основі адміністративно-територіального розподілу. Також правомірним вважається розповсюдження поняття "край" на такі обширні природно-економічні зони як Урал, Сибір, Дальній Схід

3. Історія розвитку вітчизняних краєзнавчих досліджень (загальна характеристика)

Перші краєзнавчі відомості стародавніх людей на регіональному рівні мали прикладний характер і були пов'язані з їх насущними життєвими потребами -- мисливством, рибальством, кочівним скотарством, примітивним землеробством. Для ведення господарства були необхідні знання про місцеві природні умови та погоду, особливості життя диких тварин, хід риби в річках та озерах, про родючість ґрунтів тощо. Першим географом-краєзнавцем, істориком й етнографом, що описав терени України, по праву можна вважати античного логографа з малоазійського грецького Галікарнаса Геродота

Значну увагу краєзнавчим дослідженням території України приділяли видатні вчені античності: грецький географ й історик Страбон (66--20 рр. до н. е.), римський астроном, картограф, етнограф Клавдій Птолемей (бл. 90--160 рр.) Починаючи з XIII ст., краєзнавча інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників.

Першим докладним описом географії нашої країни була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна -- німецького мандрівника. Першою картою українських земель є карта географа Бітіста Ан'єзе (1548 р.). Французький військовий інженер Г. Л. деБоплан у 1650 р.

У XVIII ст. сталися якісні зміни в методах краєзнавчих досліджень. Окрім суто описових, які були характерними для попереднього етапу розвитку краєзнавства, тепер усе частіше стали застосовувати анкетний, опитувальний, статистичний, експедиційний, картографічний та інші методи дослідження.

На початку XVIII ст. на розвиток краєзнавства в Україні впливали ідеї вчених Росії, до складу якої входила більша частина України, зокрема Михайла Ломоносова. Він вперше організував комплексне краєзнавче дослідження окремих реґіонів на науковій основі, залучивши до цієї справи не лише вчених, але й місцеве населення. Тоді ж з'явились перші краєзнавчі монографії з історії міст і сіл, зародилось шкільне краєзнавство.

Краєзнавчі ідеї і задуми І. Кирилова розвинув В. М. Татіщев (1686--1750 рр.). Для повного географічного опису Росії в 1737 р. В. М. Татіщев склав програму, яка містила 198 різноманітних питань краєзнавчого характеру з географії, статистики, економіки, етнографії, історії, антропології, медицини тощо.

Після приєднання у 1795 р. частини земель України (Волині, Київщини, Поділля) до складу Російської імперії у правлячих колах виникли потреби в отриманні різнобічної інформації про соціально-економічний стан території з метою якнайефективнішого використання її багатств. У новоутворених губерніях розпочався збір необхідних статистичних матеріалів краєзнавчого характеру.

У перших десятиліттях XIX ст. в Україні сформувався ряд місцевих культурно-просвітницьких, у тому числі етнографічних, центрів: Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним з яких згодом став останній. Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 р.

З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут університету (1834 р.).

У другій половині XIX ст. краєзнавство розвивалося в руслі статистично-економічних та фольклорно-етнографічних досліджень народного побуту. Ця діяльність з залученням великого кола краєзнавців-аматорів велася практично в усіх реґіонах України. Звіти про ці дослідження частково публікувалися у місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, у періодиці. З кінця XIX ст. у розвитку української етнографії і краєзнавства спостерігається певний застій у зв'язку з репресіями царизму щодо української мови і культури. Провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів.

Розвиток історичного краєзнавства на початку XX ст. тісно пов'язаний з іменем Івана Крип'якевича, учня М. Грушевського, який з 1905 р. до 1914 р. опублікував понад 20 праць, присвячених історії Галичини. Усього ж у творчій спадщині І. Крип'якевича близько 200 праць з історії нашого краю. Найвідоміші історико-краєзнавчі праці: "Матеріали до історії торгівлі Львова", "Львівська Русь в першій пол. XVI ст.", "Історія української культури", "Велика історія України", "Історія українського війська".

Кінець XIX ст. -- початок XX ст. -- це період комплектування й оформлення збірок про пам'ятки матеріальної і духовної культури реґіонів, створення місцевих музеїв. Вагомий особистий внесок у краєзнавство і музейництво зробили такі провідні вчені того часу, як М. Білянівський, Б. Ханенко, Д. Щербаківський, Д. Яворницький. І. Манжург та ін.

4. Краєзнавчі дослідження в Росії в дореволюційний період

Прогресивні російські педагоги завжди розглядали краєзнавство як одну з форм зв'язку навчання з оточуючим життям. Ще в період становлення географії як навчального предмета (початок XVIII ст.) в школу стали, проникати краєзнавчі ідеї. Так, у 1776 р. М. В. Ломоносов зробив першу спробу краєзнавчих досліджень за участю місцевого дорослого населення і дітей. З метою пошуків мінеральних багатств Росії за його рекомендацією до збирання зразків корисних копалин залучалися діти в розрахунку на те, що дитяча допитливість дасть добрі результати.

Складену М. В. Ломоносовим відому анкету з 30 питань, яка охоплювала відомості про міста, губернії та провінції Росії, фактично можна вважати першою краєзнавчою програмою. Краєзнавче вивчення території та збирання матеріалів при сприянні місцевого заселення дали можливість глибше пізнати рідну землю. І саме в цьому проявляється характерна особливість краєзнавчих досліджень.

З відкриттям у 1782 р. у містах початкових училищ розширились можливості краєзнавчих досліджень, прогресивні діячі народної освіти та передові вчителі все більше впроваджують ідеї краєзнавства у школі.

Краєзнавчі принципи навчання географії обстоював і розвивав прогресивний російський діяч, просвітитель кінця XVIII--початку XIX ст. М, І. Новиков.

У першому російському підручнику з природознавства, написаному акад. В. Ф. Зуєвим, рекомендувалося використання в процесі навчання місцевого краєзнавчого матеріалу. ростання інтересу до пізнання своєї країни у другій половині XIX ст. викликало до життя краєзнавчий напрям у викладанні географії в школі, до виникнення терміна «краєзнавство» на зміну терміна «батьківщинознавство».

У 60-х роках XIX ст. з винятково важливими педагогічними краєзнавчими ідеями та науковими положеннями виступає видатний російський педагог К. Д. Ушинський. З його ім'ям пов'язане проникнення в російську школу ідей Я. А. Коменського та Й. Г. Песталоцці.

Краєзнавчий принцип викладання географії Д. Д. Семенов розвинув у книжці «Педагогические заметки для учителя» (1864 р.) -- одній з перших методик викладання географії в школі. У ній автор сформулював головну ідею, яка визначала зміст цього принципу. Семенов виділив два підходи до побудови курсу географії (він назвав їх методами) -- синтетичний та аналітичний. Синтетичний метод, на думку Семенова, можна застосувати у початкових класах, оскільки основне завдання тут полягає у накопиченні конкретних уявлень про географію найближчого оточення школи. Аналітичний метод, який Семенов вважав можливим застосовувати у старших класах, має враховувати вже накопичені відомості з місцевого оточення.

Краєзнавчий принцип викладання географії було втілено М. В. Овчинниковим у методичному посібнику «Злементарное обучение» (1876 р.). Автор, відображаючи настрій і думки прогресивної частини учительства, рекомендує розпочинати викладання географії з «батьківщинознавства», з вивчення своєї місцевості і будувати його за принципом наочності. Через наочність веди до розуміння і привчай дітей бачити -- ось, на думку М. В. Овчинникова, вірний шлях у роботі вчителя географії, особливо на перших порах навчання. Цей шлях і визначить інтерес дітей до вивчення географії.

На велике значення краєзнавчого принципу викладання географії було вказано на Першому Всеросійському з'їзді викладачів географії, який проходив У березні 1915 р. в Москві. З'їзд підкреслював важливість під час вивчення географії екскурсій, організації спостережень учнів над явищами географічного характеру.

5. Українське краєзнавство в 19 ст.

Краєзнавство в Україні починає виникати на початку позаминулого століття. Так, у перших десятиліттях XIX ст.в Україні почали формуватися місцеві культурно-просвітницькі та етнографічні центри (Полтава, Одеса, Ніжин,Харків). Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 році. Університетська друкарня почала видавати журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти університету розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Гаврило Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії: «Опыт повествования о древностях руських» (1811-1812 рр.).

У 1830 -- 1840-х роках масово поширюється народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут у 1839 році засновується Одеське товариство історії і старовини, що мало власний археологічний музей.З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут у 1834році університету.

Влітку 1834 року Яків Головацький - класичним зразком опису мандрівки і був однією з перших спроб заповнити пробіл в науковому вивченні краєзнавства. Іван Вагилевич під час своїх мандрівок Галичиною збирав фольклор і етнографічні матеріали

У другій половині 19 століття краєзнавство почало розвиватися в напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Така діяльність з залученням багатьох краєзнавців-аматорів велася практично в усіх реґіонах України. Звіти про дані дослідження частково публікувалися в різноманітних місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, а також у періодиці.

Цей період розвитку краєзнавства розпочався важливою науковою подією -- проведення етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю територію Правобережної України..

З середини другої половини 19 століття у розвитку українського краєзнавства спостерігається певний занепад через репресії Російської імперії щодо української мови і культури

6. Розвиток українського краєзнавства в 20 ст.

Розвиток історичного краєзнавства на початку XX ст. тісно пов'язаний з іменем Івана Крип'якевича, учня Грушевського, який з 1905 по 1914 роки опублікував понад 20 праць, присвячених історії Галичини. Усього ж у творчій спадщині Крип'якевича близько 200 праць з історії цього краю. Найвідомішими його історико-краєзнавчими працями є «Матеріали до історії торгівлі Львова», «Львівська Русь в першій половині XVI століття», «Історія української культури», «Велика історія України»,«Історія українського війська» та ін.

Крім нього великий внесок у краєзнавство початку 20 століття зробили провідні вчені того часу Микола Біляшівський, Богдан Ханенко, Данило Щербаківський, Дмитро Яворницький, Іван Манжура та митрополит Андрей Шептицький, який у березні 1905 року заснував Церковний музей, експозиція якого складалася із зібраних ним рукописів, стародруків, ікон, актів і церковних речей.

У Наддніпрянській Україні в цей період особливого розвитку набула етнографічна й антропологічна діяльність Федіра Вовка, який видав 455 друкарських праць з проблем етнографії, антропології, мистецтвознавства, фольклористики, і серед них перший узагальнюючий нарис «Етнографічні особливості українського народу».

Період 20-х років став часом великого розвитку краєзнавства. Починають з'являтися товариства і гуртки з вивчення свого краю, які охоплюють широкі маси населення.

20--40-ві роки 20 століття українські дослідники краєзнавства вважають «золотим періодом» у його розвитку. Розвиваючись в контексті національно-культурних процесів в Україні 20-х років, краєзнавство із заняття одинаків виросло до рівня виняткової державної справи.[4] Саме в цей час закладалися методологічні і методичні основи краєзнавства як науки.[5] У розвиток зазначеної проблеми вагомий внесок зробили такі вчені як Дмитро Багалій, Микола Біляшівський,Михайло Грушевський, Степан Рудницький, Павло Тутковський, Олександр Яната та багато інших. Вони приділяли велику увагу саме краєзнавству, а також проводили велику громадсько-освітню роботу серед народу, будили національну свідомість, писали педагогічні праці, шкільні підручники й методичні посібники

Уже за радянських часів від загального краєзнавства почало відокремлюватися історичне краєзнавство, яке містило в собі, археологію та власне історичні дослідження. Ще за часів громадянської війни з'являлися осередки з вивчення історії рідного краю, які значно розширилися в період відбудови зруйнованого господарства, а краєзнавці в ці роки зосередилися на зберіганні історико-культурної спадщини і запобіганню її розкраданню чи знищенню.

З початком сталінських репресій більшість українських краєзнавців була безпідставно звинувачена у буржуазному націоналізмі й страчена або засуджена. Так, 3 листопада 1937 р. за вироком «трійки ГПУ» був розстріляний фундатор української географії і географічного краєзнавства Степан Рудницький, а за період 1930-1940-их років були знищені майже все краєзнавці. У другій половині XX ст. значно пожвавилися краєзнавчі дослідження. Велика заслуга у цьому належить академіку Максиму Рильському та члену-кореспонденту Костю Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли відновленню краєзнавчих досліджень в Україні. 3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, зокрема музейного будівництва.

Ординації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення протягом 1980-х років чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у Полтаві, Вінниці, Чернігові і Миколаєві, а також Першої Всесоюзної краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства. Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в державі активізувалася. У березні 1990 року відбулося народження Всеукраїнської спілки краєзнавців, яка стала на чолі краєзнавчого руху. Координуючу роль у становленні організаційних структур географічного краєзнавства в державі взяли на себе Інститут географії НАН України, Інститут туризму, Академія педагогічних наук України (АПНУ), краєзнавча комісія Українського географічного товариства,

7. Краєзнавство в школі

Теми для краєзнавчої роботи в школі можуть бути різноманітні. Це і теми, присвячені вивченню історії міста чи села, краю, школи, і вивчення пам'ятників і пам'ятних місць, і біографій визначних людей, і вивчення краю в певний період, археологічне вивчення краю, вивчення топоніміки, нумізматики краю тощо.

Комплексне вивчення історії краю передбачає, що увага учнів повинна зосереджуватись на основних явищах і процесах, які мали місце в історії даного краю. Дуже важливо прослідкувати з доступною учням глибиною, з одного боку, відображення і переломлення в історії краю загально історичних процесів, з другої - внутрішні зв'язки і відношення між подіями і явищами місцевої історії [7].

Проведення краєзнавчої роботи може включати різноманітні форми і методи навчання, зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об'єктів учнями. Серед них визначальними є:

- методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об'єктів; екскурсії до краєзнавчого музею, тематичні розповіді екскурсовода і керівника факультативу;

- навчально-практичні роботи, лабораторні (з документами, архівними матеріалами з історії краю);

- зустрічі з ветеранами війни, національно-визвольних рухів, народними умільцями; практикуми в місцевому архіві; тематичні походи та експедиції;

- конференції з історії краю;

- організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю;

- робота з краєзнавчими текстами;

- дидактичні ігри з краєзнавства, брейн-ринг «Люби, вивчай свій рідний край», аукціони, ярмарки народних пісень, приказок, предметів побуту;

- тематичні бесіди і діалоги учителя та учнів.

Для школярів, що вибирають об'єктом краєзнавчої роботи історію рідного села(міста), можна рекомендувати таку послідовність їх вивчення:

1. Перша історична згадка про село (місто).

2. Історичні відомості про заснування і назву села (міста).

3. Як здійснювалась його забудова.

4. Перші будинки, архітектурні споруди.

5. Перші поселенці і будівельники села (міста).

6. Як зростала чисельність населення.

7. Умови життя, заняття, національний і соціальний склад населення.

8. Вулиці і площі населеного пункту, їх назви та історія.

9. Які визначні історичні місця знаходяться у вашому селі (місті).

10. Зростання житлового фонду, культурних закладів.

11. Формування архітектурного обличчя села (міста).

12. Визначні особистості -- вихідці з рідного села (міста).

В процесі виконання цієї роботи періодично з учнями проводяться бесіди на тему: «Історія села (міста) - історія нашої Батьківщини », «Роль і місце вивчення історії села(міста) в нашому житті», «Історія села (міста) в народних піснях, переказах, легендах, віршах, оповіданнях».

Поглиблюється вивчення певного краєзнавчого об`єкту з учнями і під час тематичних екскурсій до краєзнавчого музею села (міста). Підсумком роботи, своєрідним звітом можуть бути учнівські реферати, до написання яких ставляться певні вимоги: різноманітність тем, відображення в них всієї специфіки краєзнавчої роботи, самостійність у роботі над рефератом, збір і оброблення матеріалу, його систематизація, написання і захист реферату[6].

Для поглиблення і деталізації краєзнавчої роботи можна запропонувати учням написання рефератів про історію вулиці села (міста), де вони проживають у відповідно обраний період. Схема підготовки матеріалів до написання реферату з історії вулиці буде мати такий вигляд: історія назви вулиці; події, що відбулися на цій вулиці; історія її забудови, перспективи розвитку; історія побудови та розвитку промислових підприємств, установ та закладів, що розташовані на цій вулиці; історія окремих будинків і споруд; бібліографії цікавих людей. які жили або проживають на вулиці; пам`ятники історії, культури на вулиці [3]. Крім цього учням, які бажають вивчати історію конкретної вулиці, можна запропонувати підготувати реферат на одну з таких тем: «Рідна вулиця», «Історія вулиці, на якій ти живеш», «Роль вулиці у твоєму житті». «Меморіальна дошка - візитна картка історії вулиці».

Важливим об`єктом для вивчення може стати історія якогось підприємства, процесу колективізації або створення першого фермерського господарства. Зазначений вид краєзнавчої роботи крім суто історичного аспекту має виховне значення. Адже в процесі дослідження конкретного господарського об`єкту чи соціально-історичного явища учні отримують безцінний досвід сприйняття соціальної інформації з перших рук, у всіх її проявах [5].

У сучасній методиці викладання та використання краєзнавства в школі розроблено систему, що включає ряд етапів та різноманітні форми і методи її реалізації.

8. Використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії

Краєзнавчий матеріал, як важлива складова системи знань з вітчизняної історії, виступає засобом конкретизації загальноісторичних подій і засобом активізації пізнавальної діяльності студентів. Зміст тем, пов'язаних з місцевою історією, дає можливість:

на прикладі історії рідного краю показати основні тенденції економічного, соціального, політичного і культурного розвитку України;

? на основі історичних фактів конкретних подій, явищ, історичних постатей краю розкривати особливості історії рідного краю, специфіку його розвитку й характерні риси;

? здійснювати порівняльний аналіз подій і явищ місцевої історії з подіями та явищами, що відбувалися на території країни в цілому;

? формувати уміння самостійної системно-аналітичної діяльності студентів з різними джерелами інформації;

? розвивати науково-дослідницькі навички студентів;сприяти вихованню патріотичних та державницьких почуттів та якостей студентів, розвитку національної свідомості.

Зміст і обсяг краєзнавчого матеріалу в курсі історії України визначається, насамперед, вагомістю місцевих подій, історичних постатей, історичних пам'яток в історії держави, історичними умовами розвитку краю, ступенем його дослідженості.

Краєзнавчий матеріал на заняттях історії України може використовуватись: 1) як вступний до теми заняття, 2) до одного з питань, що розглядаються на ньому, або 3) бути покладеним в основу вступної лекції до загальної програмної теми. Такий прийом дозволяє активізувати пізнавальний процес, мотивувати студентів до вивчення історії, «візуалізувати» факти, постаті, процеси, місця подій, підвести студентів до питань, що розглядаються на занятті, посилаючись на близьке і відоме. Викладач або сам повідомляє краєзнавчий матеріал, або студенти знаходять його у навчальному посібнику. Далі, на основі цієї інформації, розглядається робота над вивченням теми.

Використання краєзнавчого матеріалу у лекційному курсі дає можливість більш переконливо, ілюстративно, яскраво розповідати про основні події вітчизняної історії, сприяє національно-патріотичному вихованню студентів.

Форми та методи використання місцевого матеріалу у процесі вивчення дисципліни «Історія України» можуть бути різноманітними. Це і заслуховування доповідей за визначеною тематикою на засіданнях краєзнавчого гуртка в позааудиторний час, проведення науково-теоретичних та науково-практичних конференцій. Використання краєзнавчого матеріалу на семінарських заняттях, який, за правило, відіграє допоміжну роль, може бути ілюстрацією того чи іншого теоретичного положення, подій, конкретизацією та підтвердженням загальноісторичного матеріалу.

9. Позакласна краєзнавча робота

Позакласне краєзнавство -- зміст і завдання визначаються навчально-виховним планом школи. Розрізняють два основні напрямки позакласної краєзнавчої роботи:

а) шкільний туризм;

б) організація і проведення різноманітних експедицій.

Найпоширенішими з організаційних форм туристично-краєзнавчої діяльності з учнями та студентами є: гурток, секція, клуб, товариство.

Гурток -- самодіяльна група учнів (студентів), що займаються поглибленим вивченням рідного краю. Це основна і найпоширеніша форма туристично-краєзнавчої роботи в школі та ВНЗ готельно-туристського профілю.

Секція -- первинна форма шкільних (студентських) краєзнавчих об'єднань (гуртків, клубів, товариств), їхня складова частина. Кількість членів кожної секції гуртка, як правило, не перевищує 10. Секції організовуються в гуртках, де налічується від 18 до 25 членів.

Клуб -- найвища форма організації туристично-краєзнавчої роботи. Він об'єднує різні секції і гуртки. Членами клубу можуть бути 60 і більше учнів (студентів).

Товариство (громадська організація) -- самодіяльна організація, із понад 30--40 членами, які цікавляться туризмом і краєзнавством. Товариство може складається з 3--5 споріднених за змістом роботи секцій (географічних, біологічних, історичних, літераторів-етнографів, туристів-краєзнавців).

В учнівсько-студентській туристично-краєзнавчій роботі виділяють стаціонарні і похідні форми.

Стаціонарні форми: робота на географічному майданчику, фенологічні спостереження, зустрічі зі славетними земляками, уявні подорожі краєм, краєзнавчі олімпіади, конференції, лекторії, шкільні краєзнавчі естафети, конкурси, виставки, вікторини, випуск краєзнавчого журналу, радіо - і стінна газета, листування та обмін краєзнавчою літературою, видання альманахів та інші заходи, що проводяться на місці, в умовах школи, ВНЗ, населеного пункту.

Похідні форми: прогулянки, екскурсії, одноденні та багатоденні походи, подорожі на різних видах транспорту, експедиції, туристські зльоти тощо.

Основні етапи туристично-краєзнавчої роботи: підготовчий, польовий і заключний.

Підготовчий період -- упродовж цього періоду учні (студенти) ознайомлюються з програмою і методикою проведення того чи іншого виду краєзнавчих досліджень, вивчають територію маршруту за літературними і картографічними джерелами, складають картосхему району і план маршруту, готують усе необхідне для спостережень.

Польовий період -- це краєзнавчі дослідження під час екскурсій, походів чи експедицій за складеним у підготовчий період планом. Польові дослідження -- це збирання відомостей про природу, історію й економіку краю, а також топонімічного, археологічного, етнографічного та інших матеріалів.

Заключний період -- у цей період проводиться оформлення та облік результатів проведення туристично-краєзнавчої роботи, створення нових і поповнення існуючих краєзнавчих музеїв новими експонатами і матеріалами.

Громадянське краєзнавство -- це діяльність різноманітних громадських (недержавних) товариств, спілок, клубів, об'єднань щодо організації краєзнавчих досліджень, конференцій, виставок тощо. З метою популяризації кращих доробків місцевих краєзнавців, традицій і звичаїв українського народу, історії і мистецтва рідного краю в Україні надається всебічна підтримка ентузіастам і прихильникам громадського краєзнавчого руху.

Розрізняють різні масштабні рівні організації краєзнавчого руху в Україні. До загальнодержавного рівня відносимо такі організації; Всеукраїнську спілку краєзнавців, Товариство охорони пам'яток історії та культури, Українське товариство охорони природи, Географічне товариство України тощо. Регіональний і місцевий рівні представленні численними громадськими організаціями, фондами і товариствами (наприклад, Товариство дослідників Волині).

10. Історико-краєзнавчий гурток та музей

Гурток є найбільш гнучкою формою, яка найчастіше стає організаційним центром цілого низки позакласних заходів.

Висока оцінка гурткової роботи невипадкова. Саме гурток дозволяє поєднувати і використовувати різноманітні форми позакласної роботи. Шкільний гурток базується на знаннях, отриманих що вивчаються на уроках. Він дає можливість організувати систематичні заняття за певною програмою і з постійним складом. Робота в гуртку перетворює учнів на активних помічників вчителя, як в проведенні позакласних заходів, так і уроків.

Успіх роботи гуртка залежить від уміння, бажання, ініціативи і знань його керівника.

Робота історико-краєзнавчих гуртків здійснюється в двох напрямах:

1) теоретичному (бесіди, лекції, доповіді, конференції, вікторини самостійна робота).

2) практичному (екскурсії, походи, експедиції).

Керівник гуртка, вчитель історії, забезпечує наукове і методичне керівництво гуртком: консультує учнів, рекомендує необхідну літературу, допомагає складати плани, пам'ятки вивчення теми систематизувати, оцінювати і узагальнювати зібраний матеріал. У роботі гуртка особливу увагу слід приділяти вибору тематики, визначенню джерел і плануванню.

Для визначення тематики гуртка не обов'язково мати вже готовий матеріал. Самостійна робота членів гуртка по виявленню, пошуку, збору і вивченню матеріалу є цінним і привабливим в його діяльності.

Програмою гуртка передбачається поглиблене вивчення області в цілому або окремих місцевих об'єктів, а також вивчення конкретних тем. У гуртках може вивчатися і конкретніший період в історії краю, наприклад, «Село у роки Великої Вітчизняної війни». Коли вивчається значна історична подія і показується, як вона відображалася в даній конкретній місцевості, це набуває особливого виховного і освітнього значення. Учні бачать найбільші історичні події відображені в близькому їм оточенні. Гурток працює за планом, затвердженому на зборах гуртківців на початку навчального року. План роботи може бути складений з врахуванням:

1) найскладніших питань шкільної програми;

2) питань програми, що не отримали ґрунтовного розкриття на уроках;

3) проблем, взагалі не розкритих на уроках, але наявних в програмі;

4) проблем тих, що не входять в учбову програму.

У плані визначені цілі і завдання і указуються різні форми його роботи: зустрічі з учасниками історичних подій, проведення екскурсій вечорів конференцій, випуск стінгазет, перелік індивідуальних і групових досліджень, створення краєзнавчого куточка або музею, похід або експедиція, звітний захід, терміни і відповідальні за їх організацію і проведення. Робота гуртка закінчується підсумковим заняттям. Воно може бути проведено у формі вечора або конференції. На підсумковому занятті заслуховується короткий звіт, а також кращі доповіді, що характеризують основний напрям роботи гуртка.

Основним методом роботи гуртка є самостійна діяльність вихованців. Кожен член гуртка з урахуванням індивідуальних інтересів вибирає тему і самостійно працює над нею. У результаті роботи гуртка кожен з вихованців оволодіває певними уміннями і навичками дослідницької діяльності: складати бібліографію, анотацію, працювати з каталогом, краєзнавчою науковою літературою, з документальними матеріалами, записувати спогади, збирати краєзнавчий матеріал, користуватися логічними прийомами.

Одним з найважливіших завдань гуртка є збір місцевих краєзнавчих матеріалів для подальшого використання їх в навчально-виховній роботі у школі. Вихованці із захопленням займаються збором матеріалу, пошуками історичних документів, фактів і відомостей. В процесі збору матеріалів з історії району організовуються зустрічі і бесіди з учасниками історичних подій.

Освітнє і виховне значення цих зустрічей і бесід величезне. Відомості, отримані з розповідей і бесід учасників історичних подій, є цінними історичними джерелами. Збір краєзнавчих матеріалів є важливою, але тільки першою частиною дослідницької роботи краєзнавців. Накопичення необхідних для виводів і узагальнень відомостей і фактів є як би підготовкою до власного дослідження. Всі записи розповідей і очевидців історичних подій, відомості, отримані з листування, а також архівні і музейні документи, спостереження, зібрані в походах, вивчаються, групуються по темах, систематизуються обробляються і використовуються для підготовки учнівських доповідей і повідомлень, нарисів і збірок, альбомів і виставок.

Постійно розвиваючи інтерес учнів до занять, необхідно не тільки різноманітити методи і прийоми роботи, поєднувати теоретичні і практичні заняття, але уміло їх чергувати: лекції змінювати екскурсією, переглядом діафільмів, прослуховування і обговорення доповідей, рефератів, походом або переглядом кінофільму, слайдів і тому подібне.

11. Волинь, як історичний регіон. Загальна характеристика

Волимнь (Велика Волинь, Волинська земля) -- давньоруська історична область, історично-географічний край у басейні південних приток Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу (його правих приток), у північно-західній частині сучасної (з 1991 р.)України. Розташована між Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеревом та верхів'ями Ужа на сході.

Охоплює сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської таХмельницької областей. Площа -- близько 70 000 км?. У ширшому розумінні до Волині можна зарахувати південну частинуБерестейської області Білорусі і східну частину Люблінського воєводства Польщі.

У 7--9 століттях Волинь населяли східнослов'янські племена: дуліби, бужани і волиняни. Згадує народ «валінана» арабський мандрівник аль-Масуді (10 століття). Волинянами (дулібами) називали племена, які проживали у верхів'ях Західного Бугу, Прип'яті. Волинська земля продовжувала формуватися у другій половині 11 століття внаслідок об'єднання територій Червенських градів і Белзької землі. Відтак до них було приєднано Берестейську волость. Згодом волинські князі почали освоювати територію на схід від міст Дорогобуж, Острог та Вигошів.

В 12 столітті одним із центрів консолідації Волинської землі стало місто Луцьк. Для протидії київським князям, які прагнули заволодіти Волинською землею, на сході її території інтенсивно будувалися міста і фортеці. У першій половині 12 століття значна частина волинських кордонів стабілізувалася. З кінця 1150-х років на території Волинської землі складається Волинське або Володимирське князівство. У 1170-1205 роках Володимирське князівство об'єднало навколо себе всі удільні князівства. У 1199 році, з приєднанням до нього Галицького князівства, утворилося Галицько-Волинське князівство.

У 2-й половині 14 століття польські феодали після запеклої боротьби проти Угорщини і Литви захопили західну частину Волині.

Під час існування Української держави XVII століття, урядом Гетьмана Богдана Хмельницького у липні 1648 року була утворена військово-земська одиниця --Волинський полк, яка охоплювала більшість території Волині. Ця одиниця існувала з перервами до 1658 року.

Під час чергового переділу Польщі в 1793 році частина земель Волині відійшла до Російської імперії. Спочатку територія була названаІзяславське намісництво, з центром в Ізяславі, 1795 було створено Волинське намісництво, що складатилося з 15 округів, з центром уНовоград-Волинському. В 1797 році губернським містом призначили місто Житомир а намісництво перейменували у Волинську губернію. В 1802 році Житомир був викуплений державною скарбницею у графа Ільїнського, в 1804 році став губернським містом.

12. Найдавніший період в історії Волині

Освоєння розпочалося в період палеоліту. Основне заняття - збиральництво та тваринництво.

Найдавніше поселення біля с. Ростань Шацького району де зафіксовано людей ашельської епохи - 300-200 тис. р.т.

Пізній палеоліт - 35-10 тис. р.т. Поселення Гаї Литковецької, Липа, Куличівка, Мирогоща. ( характеристика)

Мезеоліт - відомі пам*ятки нобелівського періоду. Відомі з археологічних розкопок у Нобелі, Корості. Відомі пам*ятки дніпро-припяьської культури

Неоліт - відтворюючий тип господарства. Лінійно-стрічкова кераміка - поширена на Зх. Волині. Сх. - дніпро-донецька культура. У 4 ст. з*явилася лендельська культура їх поселення розміщувалось на мисах.

Мідно-кам*янний вік - с. Великий мідськ. Поряд з міддя використовували дерево. Маліцька культура - житла овальної форми, столова та кухонна. Волинсько-люблінська культура 4 тис. Лійчастих посуд - перша половина 4 тис до н.е. - високі миси, забудова - хаотична. 3 тис. - трипільці. Кулясті амфори - 2 пол. 3 ти.

Бронза - городецько-здовбицька остання чверть 3 ст., стжижовська - пн.-зх частина Волині, тшинецька і комарівська - на схилах берегів рік. Знаряддя з кременю та камню

Раньозалізний вік - лужицька культура на Волині це ульвівецька культура. С.Головне, Ляховичі. Могильники - біритуальні. Житла - пів землянки овальної форми. Фрагменти горщиків .поморсько-кльошова. С. Гірка, Полонка

Давньослов*янський період - І тис до н.е. І тис н.е. зарубинецька - напівземлянки, посуд - шершавий та гладкий. Пшеворська культура - ліпна кераміка, поселення - плоскі,без курганні. Волино-подільська, вельбарська, корчацько-празьська.

13. Найдавніший період в історії Острога

Найдавніші поселення на території Острога з'явилися в мідну добу (IV--III тис. до н. е.). На території району знайдені поселення культури лінійно-стрічкової кераміки. Археологічні дослідження довели, що Острожчина -- один із найдавніших землеробських осередків у Європі, про що свідчить зображення рала на фрагменті миски, знайденої в с. Вільбівне. Велика кількість поселень належить до трипільської цивілізації (група пам'яток у с. Хорів, поселення вОстрозі, Краєві, майстерня з обробки кременю у Вілії). Трипільці з'явилися на Острожчині на пізньому етапі свого розвитку (кін. IV -- поч. III тис. до н. е.) й принесли із собою розписний посуд, вироби з міді, культові антропоморфні фігурки. На археологічній карті району відмічено також поселення доби бронзи та доби гальштатту. Знаходимо на Острожчині також сліди перебування давніх германців -- готів і гепідів (села Бродівське, Хорів, Могиляни. Ранніслов'яни представлені в районі поселеннями празької культури, Луки-Райковецької, городищем Х-ХІ ст. у с.Монастирьок, групою курганів у с. Хорів, поселенням біля села Стадники.

В Іпатіївському літописі (1100) є перша писемна згадка про Острог. Імовірно, що назва міста походить від давньослов'янського слова «острог», яке означає «укріплення», «місце, огороджене дерев'яним частоколом». З часу заснування Острог належав до Погоринського (Дорогобузького-Пересопницького) уділу, а дещо пізніше (в 1199) увійшов до складу Галицько-Волинського князівства. Із середини XIV ст. Острог був резиденцією князів Острозьких. УГустинському літописі згадується про першого відомого князя Острозького -- Данила. Літописець розповідає про його перемогу над військом польського короля Казимира III Великого. З іменем цього князя пов'язують будівництво в третій чверті XIV ст. найдавнішої в Острозі кам'яної споруди -- Вежі Мурованої. Спадкоємець Данила Федір Данилович Острозький уперше згадується у грамоті 1385 pоку, коли він отримав у посаг за дружиною Агафією село Бродів. У грамоті польського короля Ягайла (1386), яка підтверджувала права князя Федора на Острог, місто вперше офіційно визнано спадковим володінням Острозьких. Резиденція роду Острозьких знаходилися в Острозі протягом трьох століть. У XVI ст. Острог належав до п'яти найбільших міст України. З 1585 року місто мало самоуправління за Магдебурзьким правом, його називали «Волинськими Афінами».

14. Господарство, суспільний лад та духовна культура населення Волині в давньослов'янський період (загальна характеристика). 15. Розвиток господарства на Волині в дослов'янський період. 16. Суспільно-політичний лад Волині в дослов'янський період. 17. Духовна культура Волині в дослов'янський період

Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві \81\ мінялися волинські князі *. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: «наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу» 1. Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146 -- 1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину 2, помічниками йому були брати Володимир і Святополк 3.

Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ **. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1153 р. розгромив галицькі полки над Серетом 4. своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв'язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: «Твій щит і мій нероздільні від себе». Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомо\82\гу -- навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім'я його батька Мстислава була зв'язана шлюбами з усіма цими династіями *.

Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї сім'ї, але не мав успіхів і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини 5. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 -- 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально-економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами -- Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа.

Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод -- Белз, Святослав -- Червен, Володимир -- Берестя 6. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство.

Історія Волинського князівства подібна до галицької. Волинь до 1170-х pp., на думку І. Крип'якевича, залишалася залежною від Києва. Князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно зі змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: "...наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу". Непокірні князі втрачали князівство.

Виокремлення Волині в самостійне князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він домагався влади у Києві й тричі на короткий час був київським князем (1146--1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину, помічниками йому були брати Володимир і Святополк. Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1158 р. розгромив галицькі полки над Серетом.

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв'язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: "Твій щит і мій нероздільні від себе". Гейза давав Ізяславові кілька разів велику допомогу -- навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім'я його батька Мстислава була зв'язана шлюбами з усіма цими династіями.

Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька -- смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрієві Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. З того часу надовго стабілізувалися внутрішні взаємини в краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально-економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами -- Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці й Дорогобужа.

Процес феодального роздроблення, який в цей період відбувався в Київській Русі, не оминув і Волинь. Після смерті Мстислава Ізяславича його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод -- Бел з, Святослав -- Червен, Володимир -- Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство.

18. Волинь у складі ГВРоман Мстиславич

Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич(1170--1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що загрожували йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. "Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш", -- докоряли князеві одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: "Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур". Переможні походи на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з'явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави, його величали "великим князем", "царем", "самодержцем всієї Русі", а іноземні правителі воліли підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, "як батьки й діди наші множили землю Руську". Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

...