Краєзнавство, як наукова дисципліна; його суть, функції та завдання. Об’єкт вивчення історичного краєзнавства

З комісією співробітничали багато відомих учених та діячів культури: Володимир Антонович, Михайло Владимирський-Буданов, Степан Голубєв, Микола Дашкевич, Митрофан Довнар-Запольський, Василь Домбровський Стороженко, Микола Стороженко, Михайло Судієнко, Володимир Щербина, Михайло Юзефович та ін.

21 вересня комісія відрядила Шевченка (на цей раз на Київщину, Волинь і Поділля) збирати народні перекази, оповідання, легенди, пісні й записувати історичні відомості про визначні могили й урочища. Він мав зробити ескізи могил, які оглядав, скласти описи монументальних пам'яток і давніх споруд, збирати старожитності, грамоти та інші папери; виїхати в Почаїв і виконати малюнки лаври та її околиць. До Києва Шевченко повернувся наприкінці жовтня 1846 року. Після арешту поета комісія заднім числом ухвалила виключити його з числа співробітників під тим приводом, що він без її згоди виїхав на початку 1847 року з Києва (насправді його звільнили в зв'язку з арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства). Здійснюючи поїздки по Україні за дорученням Археографічної комісії, Шевченко не обмежувався виконанням її завдань. Він прагнув вивчити все, що стосувалося історії і культури народу. В 1845 -- 1847 роках записував різні за жанром народні пісні. Особливе місце посідали записи історичних пісень про Семена Палія, Устима Кармалюка. Цікавими є записи про фортеці й давні земляні споруди. Численні малюнки й записи свідчать, що Шевченко виявляв великий інтерес до пам'яток архітектури, описував внутрішні планування будов, обстановку жител. Описи матеріальних пам'яток, з якими Шевченко ознайомився під час роботи в комісії, наведені в його «Археологічних нотатках», використані у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Музыкант», «Близнецы», «Варнак», «Наймичка», «Княгиня». Поет використовував етнологічні матеріали для показу згубного впливу кріпацтва на матеріальну культуру селян. З актових матеріалів його увагу насамперед привертали ті, які характеризували суть феодальних взаємин кріпаків і поміщиків. Серед матеріалів, відібраних у поета під час арешту, були оригінальні документи Лубенської полкової канцелярії (купчі, листи, прохання тощо) за першу половину XVIII століття, зібрані Шевченком на Полтавщині. Вивчаючи історичні пам'ятки, а також життя й побут селян, Шевченко знайомився з героїчним минулим українського народу, його непримиренною боротьбою проти ненависного панства. Малюнки й записи, що їх виконав Шевченко під час роботи в комісії, -- цінний внесок у розвиток історії й археології, етнографії й фольклору, архітектури та живопису.

Наприкінці 1917 року обговорювалися проекти з видання «Материалов по истории русской картографии» (за ред. В. Кордта; вип. 3), «Актов для истории провинциальных сеймиков в Юго-Западной Руси XVIII столетия» (за ред. І. Каманіна), «Актов по экономической статистике населения Волыни в XVI--XVIII веках» (М. Довнар-Запольського) та ін.

29 листопада 1918 року було проведене ювілейне засідання Комісії з нагоди 75-ліття її заснування, на ньому відбулися вибори (вони стали останніми виборами в історії К.а.к.) її дійсних членів.

Наприкінці 1919 року розглядалася пропозиція А. Криловського щодо видання творів Мелетія Смотрицького. Але найголовнішим напрямом тогочасної діяльності Комісії стало розповсюдження та продаж її власних видань, опублікованих у попередні роки. Комісія безплатно надала свої видання Кам'янець-Подільському, Катеринославському, Київському, Харківському університетам, Вищим жіночим курсам у Києві та інших навчальним закладам, а також багатьом відомим українським ученим.

У квітні 1921 року на спільному засіданні Київської археографічної комісії та Археографічної комісії при ВУАН (заснованої 1919 року) було створено єдину інституцію під назвою Археографічна комісія ВУАН.

35. Місце часопису “Літопис Волині” у висвітленні минулого

Інститут дослідів Волині і товариство "Волинь" у Вінніпезі (Канада) є найважливіші науково-видавничі організації волинської діаспори.

"Літопис Волині" - це науково-популярний збірник волинезнавства, який видають ці волинські науково-видавничі осередки. З 1953 по наш час видано понад двадцять чисел "Л. В.". На їх сторінках є ряд важливих публікацій про місто Дубно і Дубенщину, також повідомлення, окремі згадки про цей регіон.

"Л. В.", ч. 4 за 1958 рік помістив дуже цінну працю Олексія Сацюка та Юрія Шульмінського (обоє з Дубна) - "Недоля жидів у Дубні". Автори публікації - український письменник родом з Дубенського повіту Олексій Сацюк, близький і щирий друг письменника Уласа Самчука, та Юрій Шульмінський розповідають про нищення нацистами під час окупації міста єврейського населення й масове порятування їх українцями, зокрема про те, як окружна управа врятувала 250 євреїв. "Перед грудневим розстрілом, - пишуть автори публікації, -окружна управа вислала до Юденрату запотребування на 250 чоловік для заготівлі дров у любомирському лісі. Хто туди поїхав - голова окружної управи не знав, бо Юденрат складав списки сам. Усі ці "дроворуби" розбіглися, й німці про це й не довідалися. З одним з них - Трахтенбергом - голова управи (Олексій Сацюк -В. Р.) зустрічався на еміграції в Грацу у 1945 році. Він і розповів, що, переховуючись десь в околиці Любомирки, потрапив з малим сином до рук стежі УПА".

Вояки УПА дуже добре поставились до них, нагодували і не вчинили жодної кривди. Про справу "дроворубів" знали лише 6 чоловік, і рятування цієї групи євреїв зроблено з гуманітарних спонукань. В публікації наводиться ще ряд прикладів про рятування лубенських євреїв місцевими українцями під час голокосту.

Про кооперативну діяльність дубенчан, їх прсвітянське життя в 20-30-их роках маємо цінне повідомлення в "Л. В." за 1988 рік, ч. 15, сс. 22-23. Є тут і згадки про видатних волинян з м. Дубна: письменника і громадського діяча Неофіта Кибалюка, адвоката Олександра Захаровича, лікаря Святослава Балея тощо.

В цьому ж числі "Л. В." (сс. 166-168) отець доктор Юрій Шумовський помістив цінну статтю - "У річницю смерти професора доктора Павла Федоровича Шумовського", в четверту річницю смерти свого брата. Доктор Павло Шумовський походив з відомої священичої родини, народився він в селі Мирогоща на Дубенщині. Скінчив Берлінський університет, де студіював агрономію та ветеринарію. "Перед самою війною Польщі з Німеччиною він був призначений професором в Дублянах біля Львова, - пише автор, - і зараз же став ректором тієї високої агрономічної школи. За німецької окупації працював в своїй школі надалі, був ще до того й головою Рільничої Палати у Львові...". Професор П. Ф. Шумовський співпрацює з українським підпіллям, а по війні опиняється на еміграції в Парижі, де у вищих школах викладає. Понад 365 фахових наукових праць в різних мовах вийшло з друку під його іменем. Мав багато почесних світових звань, брав активну участь в українському житті на еміграції, був вірним сином УАПЦ. Помер на 48-му році життя 27 січня 1983 року в Парижі.

Про масову масакру в'язнів Лубенської тюрми в червні 1941 року енкаведистами з'явилась перша згадка в спогадах В. Боровського "Шість тижнів на Волині в 1943 році" у "Л. В.", 1982 р., ч. 13-14, с. 33.

Автор спогадів згадує: "На Волині я довідався, що коли надходили німці, большевики не встигли вивезти в'язнів з Лубенської в'язниці і почали їх там стріляти. Тоді в тій в'язниці загинуло двоє наших дівчат-євангеличок, яких обвинувачували в приналежності до українського підпілля. Ті дівчата загинули в обіймах смерти від пострілів енкаведистів".

Про злочини енкаведистів в м. Дубні розповідає в своєму спомині Валя Петренко "Трагедія Лубенської тюрми", поміщеному в "Л. В.", 1982 р., ч. 17-18, cc. 117-123. В своєму спомині змалювала авторка жахливі сцени побуту в тюремних камерах, де довгими місяцями мордували кати свої жертви. Перший спалах війни 22 червня - став спалахом надії на волю. Але політв'язням була проголошена інша доля. Після сигналу до спання в'язнів розпочалась масакра в Лубенській тюрмі, яка тривала до ранку. "Бідні жінки, згадує Валя Петренко, - падали, як скошений колос на землю - без крику, без скарг...". В тій масовій злочинній бойні загинуло тоді від рук енкаведистських катів біля 800 в'язнів.

З минулого м. Дубна і Дубенщини в "Л. В." є ряд інших повідомлень, і одне з них потрібно виділити: це -пам'ятна марка з давнім гербом міста ("Л. В.", 1982 р., ч. 13-14, с. 220). Ця пропам'ятна марка розміщена в дев'ятимарочному блоці з назвою "Історичні герби визначних міст Волині", роботи маляра Ростислава Глувка з Великобританії. Випуск блоку приурочено до 30-ліття заснування організації волинян у Вінніпезі (1949-1979).

"Літопис Волині" - важливе джерело до історії міста і цілої Дубенщини, зберігає цінну інформацію для дослідників у цілому світі.

36. Початки книгодрукування слов'ян. Культурницька діяльність Волинського кн. Володимира Васильовича. 37. Вітчизняне книгодрукування XVI - XVII ст. Організація друкарської справи в Острозі. Острозькі стародруки.

Острозька школа підготувала цілу плеяду відомих культурних і церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Саме в стінах школи були опубліковані полемічні твори Василя Суразького "Про єдино істинну православну віру", антикатолицький збірник "Книжиця", до складу якого увійшли послання І. Вишенського до К. Острозького, "Апокрисис" Христофора Філалета та інші. Тут були написані й видані перші полемічні твори ректора вищої школи Г. Смотрицького -- "Ключ царства небесного" та "Календар римський новий", котрі започаткували українську полемічну літературу.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування -- значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури -- мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556--1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія -- зображення української флори.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні.

Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги -- граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам'ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ'я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" -- грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'являється новий елемент оздоблення -- сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівника друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими посадами були: "типограф" -- складач і метранпаж, "наборщик" -- помічник типографа, "столпоправитель" -- головний коректор, "батирщик" -- накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" -- люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працювали допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями -- водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI -- на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI -- початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", З. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й реформаційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістичне спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI -- на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

38. Діяльність Івана Федорова