Краєзнавство, як наукова дисципліна; його суть, функції та завдання. Об’єкт вивчення історичного краєзнавства

Створена Романом Мстиславичем держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя "Слова о полку Ігоревім" -- новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров'ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удатний у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удатного на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об'єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р.самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину

19. Волинь та Галичина напередодні об'єднання

Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв -- Ростиславичів.

У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича (Володимирка) і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича, якого після його втечі до міста Берладь, що на Дунаї, стали називати Берладником.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимиркового сина, Ярослава (1153-1187 pp.), який згадується в «Слові про Ігорів похід» під іменем Ярослава Осмомисла (той, що має вісім мислей), що означало «мудрий, розумний».

На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича Берладника.

Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя.

Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка.

За правління Ярослава Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. У «Слові про Ігорів похід» згадується про могутність галицького князя, який «підпер гори Угорські своїми військами» і «зачинив ворота Дунаю». Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp. спорудив Успенський собор у Галичі.

Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167 року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. Після смерті Ярославового сина Володимира 1198 року династія галицьких князів Ростиславичів припинила своє існування. Щоправда, крім Володимира в Ярослава Осмомисла був іще один син -- Олег, матір якого бояри спалили живцем, звинувативши в чаклунстві, а його самого вигнали з краю.

1. Волинське князівство

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий час перебувала в залежності від Києва. Окремим князівством вона стала в 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха -- Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві.

Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом тридцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель державного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок -- боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю залежала від щедрот князя й усіляко підтримувала його.Першу спробу захопити Галицьке князівство Роман Мстиславич здійснив, скориставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Володимир за допомогою

20.Діяльність Д. Галицького. Галицько-Волинська держава в 13-14 ст.

Після загибелі Романа Мстиславича його синам Данилу та Васильку довелося вести тривалу боротьбу за відновлення єдності Галичини та Волині під своєю владою. Ця боротьба завершилася їхньою перемогою 1238 р. Посівши в Галичині, Данило віддав братові Васильку в управління Волинь. Але незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого Данила.
Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Сам Данило переховувався тоді в Польщі. Повернувшись звідти він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. 1245 р. під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили лідера боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спирались на незадоволених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.
Посилення Галицько-Волинської держави непокоїло Золоту Орду. Щоб запобігти цьому, Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому з'явитись в Орду і визнати від неї свою залежність. Данило змушений був виконати принизливу вимогу хана, але утримав за собою князівський престол. Це дозволило йому почати підготовку до визволення Русі від загарбників. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила. Разом з тим він уклав союз проти Орди із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та з угорським королем і зблизився з Папою Римським.

Але після розгрому 1252 р. володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича ординцями Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч із Золотою Ордою.

Незважаючи на таке становище, Данило Галицький не зрікся своїх планів. Він укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від татарських загонів. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254--1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева. Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб покарати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер.

21. Культура Волині в період існування Галицько-Волинської держави

У культурному житті Галицько-Волинської держави значну роль відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270--1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з початку до кінця XIII ст.

Архітектура краю була представлена кам'яними фортифікаційними спорудами з великою кількістю башт. Такі замки у другій половині XIII ст. будувалися в Луцьку, Кременці, Олеськові, Хотині тощо.

У містах Галичини -- Перемишлі, Звенигороді, Галичі, застосовуючи різьблені орнаменти, будувалися з білого каменю церкви. Найбільшим білокам'яним храмом у Галичі був збудований у середині XII ст. Успенський собор. Нові ідеї в архітектурі з'явилися у XIII ст. Вони відобразились у спорудженні урочистих храмів: церков Успіння у Холмі, храмів Івана Богослова та Дмитра у Луцьку (кінець XIII ст.), церкви Миколи у Львові, церкви Василя у Володимирі-Волинському. В їхній архітектурі перепліталися візантійсько-руський та готичний стилі.

Під впливом київського розвивався галицько-волинський іконопис. До сьогодні збереглася ікона волинської Божої Матері кінця XIII--XIV ст. з Покровської церкви у Луцьку. Популярна в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері («Матка Боска Ченстоховська») була створена у XIV ст. в місті Белзі на Галичині.

Отже, культура Галицько-Волинської держави відзначалась поєднанням слов'янської спадщини й впливів Візантії, Західної та Центральної Європи. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинське князівство посідало помітне місце серед сусідніх народів.

22. Епоха Волинских Афін

Наприкінці XVI на початку XVII століття Острог стає столицею першого руського вельможі князя Констянтина-Василя Острозького, воєводи Київського, маршалка землі Волинської, старости Володимрського.

Князь був найвизначнішим меценатом свого часу. З середини 1570-х років головним осередком української освіти і книжності стає столітнє місто князя - Острог, прозваний сучасними "Волинськими Афінами". Тут в 1576 році постала Острозька слов"яно-греко-латинська академія - перша вища школа в Україні. Особлива сторінка історії "Волинських Афін" - діяльність Острозької друкарні. На сьогодні відомо 28 острозьких видань навчальних посібників, богословських праць, творів полемічної літератури, що побачили світ в часовому проміжку 1578-1612 рр. Першим острозьким друкарем був знаменитий Іван Федоров.

За даними І. І.Огієнка, ідея заснування Острозької друкарні зародилася в князя Костянтина Острозького під впливом спілкування з князем Курбським, який також заснував у себе при дворі школу й охоче запрошував до себе вчених. [1]

Головною метою князя Острозького був видрук повного тексту Біблії церковно-слов'янською мовою. Вже з 1570-х років князь почав шукати необхідні для публікації біблійні списки. Водночас він підшукував вчених людей, які були б здатні реалізувати цей амбітний проект.

Близько 1574 року князь Острозький запізнався з московським вигнанцем, друкарем Іваном Федоровичем і в травні місяці того ж таки року запросив до себе на службу. Невдовзі Федорович переїхав до Острога. Проте друкування довелося відкласти, оскільки наявні списки не відповідали вимогам князя та його вчених людей. Посланці князя обійшли багато монастирів у Греції, Сербії, Болгарії, відвідали Рим і Константинополь.

Тим часом князь Острозький призначив Федоровича управителем друкарні Дерманського монастиря. Федорович пропрацював там два роки, очікуючи повернення всіх посланців князя зі списками Біблії.

Нарешті в 1576 році Федорович переходить до Острога й остаточно упоряджує друкарню за перше півріччя 1577 року. За допомогою Лавріна Пилиповича, можливо у Львові, а не в Острозі Федорович відливає біблійні черенки. Друкарня почала повноцінно працювати в першу половину 1577 року. Робота почалася зі славнозвісної Біблії. Проте праця застрягла на півдорозі, оскільки основний текст вироблявся Острозькою Академією надто повільно.

Тим часом князь Острозький розпорядився надрукувати Новий Завіт та Псалтир, який був надрукований в 1580 році й став першою книжкою друкарні. Одночасно на 52 листах було надруковано предметний покажчик до Нового завіту.

Повний текст біблії, після багаторічної роботи, було надруковано 12 серпня 1581 року. Острозька біблія -- найважливіша книжка, надрукована в Острозі. Біблія друкувалася окремими частинами, що пояснює окрему пагінацію цих частин (276, 180, 30, 56, 78 листів та 8 листів передмов, разом -- 628 листів, або 1256 сторінок). Біблія мала передмову, написану князем Острозьким. Кілька сот примірників біблії Федорович продав у Львові.

У 1582 році після непорозуміння з князем Острозьким Федорович повертається до Львова. Проте друкарня продовжує працювати. Загалом тут було надруковано не менше 25 назв книжок.

Доля Острозької друкарні остаточно не з'ясована. За одними свідченнями, вона була передана княгинею Анною єзуїтам. Існує також переказ, що Лаврська друкарняпочалася з друкарні Острозької. [2] 1648 року козаки, розбивши польське військо Д. Заславського, взяли Острог і спалили костел, єзуїтську колегію та друкарню. [3]

Острозька друкарня знаходилася в передзамку (замок дальній), поряд з Острозькою Академією, неподалік від церкви св. Миколая. Можливо, неподалік знаходилася закладена князем Острозьким папірня. [4]

23. Розвиток освіти науки та культури в сер.,16 - пер., пол., 17 ст.

Необхідно зазначити, що в Україні XVI століття церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій і саме на релігійному ґрунті починалось зростання національної свідомості, національної ідеї.

Оа(«Граматики» М.Смотрицького, В Острозькому культурному осередку разом із Академією постало найпотужніше тогочасне українське видавництво. Діяла кирилична друкарня, де працював визначний східнослов'янський друкар Іван Федоров (Федорович), який разом з іншими культурними діячами видав цілу низку навчальних, богослужбових книг та творів полемічної літератури. Серед них виділяється «Буквар.

Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов'язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів.

Перше -- Львівське Успенське братство -- засноване у 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Вслід за ним виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485). Спочатку братства дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали культурними і духовними осередками українського громадянства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівське, Луцьке та Київське.

Окремі риси діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. у Західній і Центральній Європі.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос»

В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI століття виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою.

У XVI--XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки.

Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр -- вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері (вертеп давньослов'янською -- печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому -- гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.

24. Реформація та Контрреформація на Волині

У другій половині XVI ст. і особливо наприкінці цього століття Реформація поширилась і в Україні 1. У лоні православ'я виявом її були деякі аспекти діяльності й програми братського руху. Як зазначалось у відповідних розділах цієї праці, братства у багатьох питаннях ставили цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії. Водночас і протестантські осередки знайшли собі прибічників в українських землях, значною мірою внаслідок попередньої діяльності раціоналістичних єресей, а згодом під впливом нововірчих центрів, які вже в середині XVI ст. діяли у прикордонних польських, білоруських, литовських, угорських теренах.

В XVI ст. на Галичині й Волині широкого розмаху набрав братський церковний рух, виникають братства, в яких об'єднується середній стан - міщани в містах і містечках, а по Берестейській унії ці братства набирають суто церковного характеру і основним своїм завданням бачать оборону рідної православної віри, церкви, душі народу.

Михайло Грушевський дуже об'єктивно охарактеризував тогочасну роль українських магнатів в культурно-освітньому житті нашого народу, його вірі й церкві.

В тих історичних умовах, що склались для нашої церкви, народу, освіти й культури, наша національно-свідома еліта в особі кн. Костянтина Острозького, княжни Раїни Соломорецької, Раїни Галабурди з роду Войнів зробили все можливе для захисту і збереження Святого українського православ'я, ширення через освіту й видавничу справу національної свідомості, православної віри. В другій половині XVI ст. в Україні і на Волині зокрема, з'явилась нова сила - церковні православні братства, в які об'єдналось все свідоме православне українство-міщани, духовенство, неополячена і неокатоличена шляхта.

В братському русі на історичній Волині задавало тон Луцьке Хрестовоздвиженське братство, яке на поч. XVII ст. стає головним осередком українського православного релігійного, культурно-освітнього, національного життя.

В другій половині XVI ст. в Україні і на Волині зокрема, зявилась нова сила - церковні православні братства, в які об'єдналось все свідоме православне українство-міщани, духовенство, неополячена і неокатоличена шляхта.

В братському русі на історичній Волині задавало тон Луцьке Хрестовоздвиженське братство, яке на поч. XVII ст. стає головним осередком українського православного релігійного, культурно-освітнього, національного життя.

1 вересня 1619 року на братському зібранні в Луцькому замку складено офіційний акт, яким проголошувалося Луцьке Хрестовоздвиженське братство.

Найбільш активне й чисельне Луцьке Хрестовоздвиженське братство, разом з іншими православними братствами історичної Волині, стало в обороні Святого українського православ'я, нашого народу. Через освітню, благодійницьку, місійну церковно-релігійну діяльність братства зміцнювали нашу віру і нашу церкву. Кошти на всі ці святі справи йшли з братської каси, яка поповнювалась внесками та пожертвами його членів.

На ці братські кошти було побудовано братський храм Чесного Хреста, 1624 року засновано при ньому братський спільножитний монастир. 1623 року Луцьке Хрестовоздвиженське братство отримало Статут та ставропігію від Константинопольського Патріарха.

Братські школи Волині, як і всієї України, в першу чергу були духовними навчальними закладами, хоч в них вивчались і "вільні науки", проте саме високим рівнем духовності відрізнялись вони від єзуїтських колегій польського зразка. Як ніде, тут панувала християнська мораль, братолюбіє, в їх стінах готували кандидатів до душпастриського служіння з високими Богословськими знаннями й національною свідомістю, де найперше було служіння Богові і своєму народові.

Братські школи історичної Волині в XVII ст. виховали цілі покоління свідомої української православної молоді, яка зуміла не тільки зберегти найбільший скарб своєї душі - рідну православну віру, а й захищати її від ворогів духовною зброєю - словом Божим, яка несла набуті знання й практичний досвід до волинян, наповнювала їх душі Христовим вченням про братолюбіє і глибину віри, яка є найбільшим скарбом людської душі.

25. Краєзнавство в Острозі наприк., 80-х рр. 20 ст.

У 60-80-ті роки ХІХ ст. на Волині ще не було створено чітких краєзнавчих організаційних структур, які були б закріплені статутами, мали б власну систему управління, плани роботи. Тогочасні науковці об'єднувались у невеликі гуртки у Волинській православній духовній семінарії в м. Кременці, при Волинському губернському статистичному комітеті, у навчальних закладах Житомира. Члени гуртків видавали праці, в яких здійснювали описи парафій, церков і населених місць, закладали основи вивчення історії Волині. Водночас формувався такий новий напрямок краєзнавства як релігійне краєзнавство. Одним з перших краєзнавчо-православних об'єднань на Волині стало Свято-Володимирське братство, яке було засновано 20 грудня 1887 року в м. Володимирі-Волинському. 2 січня 1894 року відбулось відкриття у Житомирі Волинського Церковно-Археологічного товариства, якому підпорядковувалось єпархіальне Сховище старожитностей. Окрім того, було засновано Городоцький краєзнавчий музей, який пізніше перетворився в ще один культурно-освітній і науковий осередок (25 листопада 1896). 1896 року М. І. Коробка сформував Товариство дослідників Волині[2,73].

Нарешті, 1908 року в Острозі у зв'язку з 300-річчям з дня смерті князя В. К. Острозького було створено Братство імені князів Острозьких, яке стало одним із живих пам'ятників відродження Волині, її боротьби за православну віру і український народ[2,82].

Крім традиційної для православних братств початку ХХ ст. сфери інтересів (опіка над храмом, доброчинність, поширення культу святого покровителя Братства), воно поставило за свою мету збереження, вивчення, відбудову пам'яток острозької старовини, розробило широку історико-просвітницьку програму. В центрі її знаходилась освітня і культурна діяльність князів Острозьких та Острозької Академії. Насамперед слід згадати про того, хто був одним із найактивніших діячів Братства. Крім традиційної для православних братств початку ХХ ст. сфери інтересів (опіка над храмом, доброчинність, поширення культу святого покровителя Братства), воно поставило за свою мету збереження, вивчення, відбудову пам'яток острозької старовини, розробило широку історико-просвітницьку програму. В центрі її знаходилась освітня і культурна діяльність князів Острозьких та Острозької Академії[ 7, 211]. Свою діяльність Братство розпочало з двох спільних зборів братчиків, які відбулись 21 червня і 5 липня 1909 р. На перших зборах вирішувались організаційні питання. Було обрано Раду Братства із 12 членів і створено ревізійну комісію. Головним попечителем Братства обрано отця Антонія, Архієпископа Волинського і Житомирського. Головою Ради став директор Острозької чоловічої гімназії Іван Кіндратович Окойомов. Заступник голови - настоятель Острозького Богоявленського Собору, протоієрей Юлій Іванович Гапонович. Слід згадати про того, хто був одним із найактивніших діячів Братства. Це був священик Михайло Тучемський. Безумовно, його участь в діяльності Братства ім. князів Острозьких була найвагомішою. Вже у першому річному звіті, опублікованому в 1910 р. за підписом діловода Братства Михайла Тучемського, повідомлялося про перші значні справи новоствореного товариства - заснування давньосховища, наукової бібліотеки, організація народних читань з історико-краєзнавчих, релігійно-моральних і природничих питань[1,84].

11 серпня 1909 р. стало першим урочистим святом Братства ім. князів Острозьких. Тоді відзначався день пам'яті покровителя Братства - преподобного князя Федора.

У міжвоєнне двадцятиріччя Бртаство ім. князів Острозьких було позбавлене польською державною адміністрацією права власності на музей і усунуте від керівництва ним. Таким чином, товариство зосередилось виключно на внутрішньопарафіяльних справах Богоявленського собору і виступало під назвою Свято-Федорівське братство.

Після 1939 р. його діяльність остаточно припиняється. Заснований Братством ім. князів Острозьких музей під різними назвами продовжував діяти, незважаючи на зміни державної влади. В 1981 р. на його основі був створений Острозький державний історико-культурний заповідник, якому нині належать три діючі музеї (краєзнавчий з історичним і художнім відділами, музей книги та друкарства, музей історії с. Вілія). До складу заповідника ввійшли унікальні архітектурні пам'ятки доби кн. Острозьких (XIV-XVII ст.): замкові та міські оборонні вежі, культові споруди, приміський оборонний монастир у Межирічі.

У міжвоєнне двадцятиріччя Бртаство ім. князів Острозьких було позбавлене польською державною адміністрацією права власності на музей і усунуте від керівництва ним. Таким чином, товариство зосередилось виключно на внутрішньопарафіяльних справах Богоявленського собору і виступало під назвою Свято-Федорівське братство.



26. Краєзнавче товариство «Спадщина»

Історичне краєзнавство в Острозі має давні традиції. Тут працювали визначні краєзнавці, які прославили його своєю діяльністю: Яким Перлштейн, Станіслав Кардашевич (1826-1887), Михайло Тучемський (1872-1945), Йосип Новицький (1878-1964), Григорій Равчук (1896-1986), Прокіп Соколянський (1919-1971), Олекса Фридрих (1921-1976), Петро Анрухов (1924-1996). Ці люди - вихованці різноманітних навчальних закладів, представники різних наукових шкіл, різного профілю діяльності - були об'єднані безкорисливою відданістю цьому краю, його історії і збагатили наукові знання про Острог, Острожчину та Волинь. Ці традиції примножуються і нинішніми острожанами, членами товариства „Спадщина”, яке на поч. 1993 одержало ім'я кн. Острозьких. Було засноване у 1989 за ініціативою і під керівництвом місцевого привело до того, що будова перетворилась у руїни, які вимагали негайної відбудови. В 1886 перед поч. будівельних робіт архітектор Лушкевич зробив обміри собору. В той же час острозьким фотографом Мартвіхом були зроблені світлини фасадів собору. У 1886-1891 СБ був не зовсім вдало реставрований під керівництвом архітектора Базилевського. При цьому від стародавньої споруди залишилась лише північна сторона. Решта об'єму будови була знищена до обрізу фундаменту, і на старому фундаменті був збудований новий храм, характерний для другої половини XIX ст. у псевдовізантійському стилі. 11 лист. 1891 собор був освячений. У 1963 собор був переданий Острозькому краєзнавчому музею. В 1980-і роки були позолочені куполи та відреставрований іконостас СБ. В 1989 СБ було повернуто громаді віруючих.

У Статуті вказано:1. Товариство "Спадщина" є науково-краєзнавчою громадською організацією, яка об'єднує шанувальників історії і культури м. Острога та Волинського краю, волинознавців незалежно від віку, статі, професії, фаху, які проживають в м. Острозі та інших містах і областях України.2. Основним завданням товариства є залучення його членів до поглибленого дослідження і вивчення історії та культури краю, ліквідація як "білих", так і "чорних" сторінок і прогалин в їх змісті, популяризація історії серед населення краю, постійна робота по вивченню матеріалів, документів, літератури, пам'яток історії та культури. В основу всієї роботи товариства (як індивідуальної, так і групової) покладається глибоке дослідження, постійний пошук та об'єктивність.3. Метою діяльності товариства є збагачення історії України фактами з історії Волинського краю і пробудження справжнього інтересу серед населення (особливо молоді) до вивчення історії...

4. Основні форми роботи товариства: вивчення джерельних матеріалів, збір і вивчення документів, підготовка публікацій, наукові засідання і конференції (місцеві та регіональні), наукові ради, творчі виїзди і відрядження, зустрічі з населенням, тематичні вечори, вечори запитань і відповідей, організація виставок, зв'язки з науковими установами, закладами, організаціями, редакціями газет і журналів, краєзнавцями інших міст і областей, робота в архівах, диспути і дискусії, складання тематичних планів тощо.

У витоків „Спадщина”, крім самого П.Андрухова, були керівник міської адміністрації - Микола Грищук (мер Острога), музейні і бібліотечні працівники, педагоги, медики. Незабаром до "Спадщина" увійшли науковці, вузівські викладачі, краєзнавці, письменники, мистецтвознавці, музейні працівники, музеологи, архівісти, археологи, археографи, волинезнавці з Рівного, Львова, Луцька, Кременця, Житомира, Києва, Дніпропетровська, Кам'ян-ця-Подільського, Хмельницького та ін. Серед них - доктори і кандидати наук. Після майже 300-літньої перерви у функціонуванні в Острозі вищого навчального закладу - ОА із відновленням тут ВЗО з першим складом викладачів і студентів (спудеїв) відбувається омолодження складу острозької „Спадщина”. її членами у 1996-1997 рр. стали студенти-історики і культурологи цього вищого навчального закладу.

У роботі товариства „Спадщина” почали брати участь і учні старших класів острозьких середніх шкіл. Головним показником праці „Спадщина” було започаткування у верес. 1990 постійних щорічних наук.-краєз. конф. під гаслом "Остріг на порозі 900-річчя". Ці конференції були започатковані з ініціативи першого голови товариства „Спадщина” П.Андрухова, тодішнього проф. Дніпропетровського університету Миколи Ковальського, голови оргкомітету всіх науково-краєзнавчих конференцій, при постійному сприянні голови Острозької міської ради Миколи Грищука. Значення науково-краєзнавчих конференцій дуже істотне в піднесенні широкого наукового і культурно-освітнього іміджу м. Острога не тільки в регіоні, а й у всій державі. Вони стали засобом згуртування широких кіл прогресивної інтелігенції різних регіонів України з метою культурного, історичного та духовного відродження старовинного Острога, Острожчини та Волині. Завдяки їх проведенню стало можливим відновлення в Острозі вищого навчального закладу

27. Внесок місцевих краєзнавців у вивчення історії Острожчини

Андрухова, острожанина, освітянина, випускника історичного ф-ту Львів, пед. ін-ту (1952), ветерана II світової війни. Він був відмінником народ, освіти України, лауреатом Рівненської обл. краєз. премії "За відродження Волині". З серп. 1949 по 1982, за винятком серп. 1965 - квіт. 1968, коли був директором Острозького краєзнавчого музею, - учитель історії. Була ще одна риса діяльності А.: своїм полум'яним, пристрасним словом публіциста і народного депутата районної і міської рад народних депутатів в Острозі і Острожчині він безапеляційно і однозначно стояв на позиціях української справи, виступав за вільну, незалежну Україну, її державну символіку та атрибутику, відновлення історичної острозької топоніміки. Саме йому належала ініціатива беззастережної відмови від старих, сягаючих компартійних часів, топонімічних назв в Острозі. Завдяки його наполегливості були повернені історичні назви вулиць міста, в них були увіковічені прізвища українських істориків, національних діячів, дослідників минулого Острога, зокрема, С.Кардашевича, І.Огієнка, Й. Новицького та ін. Це мало неабияке значення, враховуючи необхідність остаточно розрахуватись з усім комплексом ідеологізованих міфологем та покласти край антиукраїнській пропаганді, що далеко і на сьогодні не відбулось у багатьох населених місцевостях.

В останні роки (1991 -1996) А. опублікував ряд цікавих історико-краєзнавчих праць, зокрема "Волинська земля...", "600 імен в історії Великої Волині", "Волинь: події, імена, джерела", "Волинь в легендах і переказах".

Народився Йосип Новицький 1 січня 1878 р. в старовинній дворянській сім'ї Новицьких. У 1895 р. сім'я переїхала до Острога. У 1896 р. Новицький закінчив Острозьку гімназію, після чого - повний курс Київського комерційного училища П. М. Натансона.

На початку 1900-х рр. він викладав у міському училищі в м. Золотоноші (Полтавської губ.), згодом переїхав до Острога і почав працювати домашнім учителем. Проте педагогічна діяльність не дуже приваблювала молодого репетитора, його захоплювала історія й археологія. Тому Й. Новицький вступає на археологічне відділення Московського археологічного інституту ім. Миколи II, який закінчує в березні 1916 р. зі званням вченого археолога, захистивши дисертацію: "Східне питання. Аналіз формул та їх вирішення" та склавши іспити з усіх 30 предметів, які викладалися в інституті, на відмінно.

У 1917р. Й. Новицький повернувся до Острога і очолив музей Братства ім. кн. Острозьких. 18 червня 1919 року при Острозькому ревкомі був створений "Тимчасовий повітовий комітет по охороні пам'яток мистецтва і старовини", на чолі якого був поставлений Й. Новицький. Музей знаходився під опікою комітету. На виділені ревкомом кошти комітет упорядковував музей, робив водозливи, розчищав зали, ремонтував дах, розкопував підвали. Із реквізиційного відділу ревкому в музей були передані книги, картини, гравюри, фарфорові та бронзові речі. За списком, складеним 19 липня 1919 року, музей отримав 577 експонатів.

Під керівництвом Новицького комітет взяв на облік усі архітектурні споруди Острога, яким було більше 100 років, розчищав та упорядковував їх, проводив розкопки курганів, працював у славутському архіві.

У вересні 1920 р. в Острог вступили польські війська. У цей час, не порозумівшись із владою, Й. Новицький не зміг працювати у музеї в замку. Він створив свій власний "Региональный русский музей И. В. Новицкого", який розміщувався в невеликому будиночку біля приміщення Російського благодійного т-ва, де він часто виступав із лекціями на найрізноманітнішу тематику.

У 1920-1930 рр. Йосип Новицький намагався займатись і археологічними дослідженнями, зокрема розкопував деякі підземні ходи в Острозі, а також кургани в навколишніх селах. Вивчав документальні джерела, що стосуються історії Острога. Це дало йому змогу написати "Хронологію історії міста Острога та князів Острозьких".

У 1938 р. в "Рочніку Волинському" („Rocznik Wofynski"), який видавав Я. Гоффман, Й. Новицький опублікував до того часу невідомий історикам документ "Осідлість міста Острога" "Osiadlosc miasta Ostroga anno 1708",складений острозьким старостою Яном Вільгельмом Ротаріушем.

У 1939 р. в журналі "Ziemia Wotynska" була опублікована стаття Й. Новицького про пошуки й знаходження могили відомого історика Острога Станіслава Кардашевича. Після вступу радянських військ до Острога у вересні 1939 p. Новицький знову почав працювати в музеї. Деякий час викладав в СШ №1.

Коли на початку липня 1941 р. Острог був окупований німецькими військами, Й. Новицький був призначений Острозьким міським головою, оскільки досконало володів німецькою мовою. Однак німецька окупаційна влада зняла його з цієї посади за те, що він самовільно роздав населенню зерно та борошно з казенних складів.

Велика заслуга Й. Новицького у врятуванні під час війни цінних речей із єврейської синагоги. Після розстрілів євреїв у 1941 р. Новицький вивіз із запустілої синагоги старовинні сувої Тори, світильники, підсвічники та зберіг їх у музеї.

Після звільнення Острога від німецьких окупантів музей відвідувало багато школярів, студентів, офіцерів та солдатів, які поверталися з фронту. У книзі відгуків вони дякували Й. Новицькому за проведені екскурсії.

У 1951 р. Новицький був звільнений з роботи владою за неправильне ставлення до радянського ладу. Велика заслуга Й. Новицького у врятуванні для Острозького музею двох безцінних творів мистецтва - мармурових скульптур ''Мадонна з немовлям", "Христос на смертному одрі" визначного польського скульптора Т.-О.Сосновського. Він не дозволив вивезти за кордон скульптури Христа у 1947 році. Саме до нього зверталися члени громади римо-католицького костелу з проханням захистити і зберегти цінні костельні речі перед закриттям храму в 1963 році.

28. Археологічні і этнографічні матеріали

В наш час, час посиленого інтересу до історії і етнографії, як галузі історичної науки, дуже важливим є пам'ятати і використовувати в своїй роботі досвід дослідників минулого. В кінці XIX - на початку XX ст. ними була проведена на Волині значна за обсягом збиральницька робота. Ті крихти з об'ємного колись наукового матеріалу, які зберіг для нас невблаганний час, заслуговують на увагу глибиною і науковістю досліджень, широким охопленням різних сторін життя народу, використанням найсучасніших на той час методів опитувань, фіксацій цікавого матеріалу.

В 90-х роках минулого століття розпочав свою діяльність Городоцький музей барона Ф.Р. Штейнгеля. Робота, яку провели за завданням музею етнографи М.Біляшівський, В.Мотков, Л.Фельдман та інші, на Волині, на жаль, мало відома в наш час, щоб віддати належне подвижницькій діяльності вчених. За час експедицій ними було обстежено багато сіл і містечок нинішніх Рівненської, Волинської, Житомирської областей. У формі подорожніх нарисів велися описи баченого, фотографувались і робились замальовки будівель, господарських дворів, окремих предметів побуту. Не залишились поза увагою особливості говірок, звичаї, обряди, вірування місцевого люду, народна медицина, астрономія тощо.

Показовими в цьому плані в описи сіл В. Цепцевичі і Чаква, що на Рівненщині, а також подорожні нотатки М.Біляшівського "Описание местечка Чуднова в пасхальные дни". Останні дають уявлення про копітку роботу вченого, який, перебуваючи в Чуднові (Житомирська область) всього два дні, зумів яскраво, образно, не випускаючи з уваги і найменших дрібниць, описати життя провінційного містечка. Тут в багато напрямків для подальших досліджень, співставлень.

Крім експедиційної роботи, наукових обробок зібраних колекції - картографування, фотографування вченими Городоцького музею проводилось і анкетування. Відповіді на анкети давали часто місцеві священники, добре ознайомлені з побутом прихожан. Два описи-відповіді на анкети сіл Посягва Острозького повіту та Ходоки Овруцького, що знаходяться в фонді Ф.Штейнгеля, свідчать, що анкетування включало в себе такі пункти; 1. Побут священників в минулому. 2. Економічний і домашнй побут прихожан. 3. Народна медицина. .4. Прикмети і повір'я. Прислів'я, приказки, загадки. 5. Народні свята. 6. Обряди і звичаї. 7. Розумовий розвиток. 8. Гадання. 9. Мораль. 10. Казки. 11. Пісні. Як бачимо, була зроблена спроба всебічного вивчення життя населення Волині. Всі ці матеріали, а такої спеціальний запитальник по народному календарю свідчать не лише про глибину проведених тут досліджень, а і про широку обізнаність, компетентність вчених-етнографів.

Цікаві матеріали, зібрані на Волині у 20-30 роки XX ст. ми знаходимо у фонді Я.Гофмана - професора, депутата польського сейму, редактора "Рочника Волинського". Прихильно ставлячись до місцевого люду, він, поляк за національністю, згуртував навколо себе дослідників-краєзнавців. Напрямки, по яких велась робота, збігаються з напрямками роботи Городоцького музею. Зокрема, активно проводилось анкетування. У фонді зберігаються відповіді на географічну анкету, анкети по народній астрономії, мисливству. Остання привертав увагу зафіксованими звичаями мисливців та рецептами з народної медицини (с. Рубче Рівненського повіту). Багато цікавого ми можемо знайти в описах звичаїв, пов'язаних з випіканням хліба (м. Горохів, с. Жабокрикі та Бринів Лубенського повіту).

Багато матеріалів було опубліковано в "Речниках", де ми знаходимо статті про народне мистецтво Я. Гофмана, М. Морельвського, А. Гузовської. Праця Я. Кожєньовської "Вишивка волинська і поліська" била видана окремою збіркою, яка знаходиться в Краківському музеї етнографії.

29. Пам'ятки архітектури і образотворчого мистецтва

Милецький Свято-Миколаївський чоловічий монастир -памятка архітектури такультури. Заснований князем Сангушком у 1542 році. Центральною спорудою постає Миколаївська церква. Монастир належить доУкраїнської православної церкви, а сусідня церква - Московськогопатріархату. В результаті зараз дві будівлі Жидичинськогомонастиря відокремленіодна від одної парканом.

Церква Богоявлення Господнього, Богоявленська церква, Богоявленський собор -- архітектурна домінанта Острозького замку, головний фамілійний храм князів Острозьких. Пам'ятка волинського сакрального будівництва 16 століття. Протягом певного часу катедральний храм Луцько-Острозької єпархії. Фактично перестала існувати в 1886 році. Ймовірно, мурована церква споруджувалася на місці старої дерев'яної церкви князем Костянтином Острозьким на відзначення перемоги в битві під Оршею. Початок спорудження храму припадає на 1520-ті роки.

Плиту надгробку Олександра Острозького можна було оглядати ще на початку 19 століття.

В 1636 році була зачинена за розпорядженням Анни Алоїзи Острозької внаслідок конфлікту з мешканцями Острога.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система монумента - скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свідчить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановлений у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.

В XVI-першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаються настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою довершеністю і самобутністю.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI - початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в декоративно-прикладному мистецтві XIV-XVI ст. - гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.

30. Письмові і усні джерела до вивчення історії краю

Андрухов - В останні роки (1991 -1996) А. опублікував ряд цікавих історико-краєзнавчих праць, зокрема "Волинська земля...", "600 імен в історії Великої Волині", "Волинь: події, імена, джерела", "Волинь в легендах і переказах".

Новицький - У 1938 р. в "Рочніку Волинському" („Rocznik Wofynski"), який видавав Я. Гоффман, Й. Новицький опублікував до того часу невідомий історикам документ "Осідлість міста Острога" "Osiadlosc miasta Ostroga anno 1708",складений острозьким старостою Яном Вільгельмом Ротаріушем.

Основними джерелами краєзнавства є:

· краєзнавча бібліографія -- інформація про літературу регіону, яка вийшла в минулому або виходить тепер. Її завданням є виявлення, облік і характеристика краєзнавчої літератури. Краєзнавча бібліографія досить різноманітна за видом видань, за призначенням і повнотою відбору літератури, за періодичністю випуску і періодом, який охоплюється а також за тематикою. Майже в усіх обласних, а також у багатьох міських і районних бібліотеках, крім загальних каталогів, є спеціальні каталоги краєзнавчої літератури;

· картографічні джерела (архіви музеїв, державні архіви) -- слугують як джерелом інформації, так і засобом для демонстрації результатів, одержаних іншими способами;

· усні джерела -- усна народна творчість: казки, легенди, думи, пісні, прислів'я, приказки тощо. До усних джерел можна також віднести і бесіди, у вигляді зустрічей з певними людьми;

· офіційні джерела -- документальна спадщина. Крім того, архіви можуть бути і в музеях (державних, громадських, художніх, меморіальних, краєзнавчих) та бібліотеках.

· статистичні джерела;

· спостереження -- огляд різноманітних об'єктів і процесів;

· друковані джерела -- підручники, довідники, енциклопедії, путівники, карти, журнали, газети тощо;

· пам'ятки історії та культури, пов'язані з історичними подіями в житті краю, розвитком суспільства і держави, а також твори матеріальної і духовної діяльності, які мають історичну, наукову, художню та іншу культурну цінність.

31. Краєзнавчі матеріали музеїв, фондів, архівосховищ

Краєзнамвчий муземй -- один із типів народних музеїв. Музеї цього профілю збирають, зберігають, вивчають і експонують матеріали, що розповідають про природу, економіку, історію і культуру певного краю (області, району, міста, села).

Краєзнавчі музеї експонують матеріальні пам'ятки і свідоцтва, зібрані на порівняно невеликій території, і репрезентують її краєзнавчу спадщину, а також можуть мати доволі широку експозиційну палітру. Тому за змістом експонованих предметів краєзнавчі музеї можуть поєднувати особливості музеїв історичного, меморіального, природничо-наукового, етнографічного й художньо-літературного профілів.

В експозиціях і фондах краєзнавчих музеїв збирають геологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, археологічні, етнографічні та інші колекції, знаряддя праці, вироби місцевих промислів різних історичних періодів, твори мистецтва, літератури, народної творчості тощо.

Архімв (лат. archivum) -- місце або установа, що зберігає документи.

32. Краєзнавчі видання Волині і Поділля, що висвітнювали минуле краю

Жарких М.І. Волинь: енциклопедичний бібліографічний довідник Київ: Мислене древо. - 2007.

Енциклопедія, бібліографічний довідник.

Давньоруська Волинь була величезною державою. Все про історію, культуру, пам'ятки регіону; в тому числі - про Луцьк, Володимир-Волинський, Рівне, Кременець та Почаїв.

Для студентів, аспірантів, викладачів суспільних наук. Для всіх, хто цікавиться минулим Волині енциклопедичний бібліографічний довідник

Київ: Мислене древо. - 2007.

Енциклопедія, бібліографічний довідник.

Довідник подає вичерпну анотовану бібліографію міст і сіл Поділля, в тому числі - про Кам'янець-Подільський, Хмельницький, Вінницю, Брацлав, Могилів-Подільський.

Для студентів, аспірантів, викладачів суспільних наук. Для всіх, хто цікавиться минулим Поділля

Теодорович М.І. Храми Волині

Почаїв: друк.Почаевской лаври. - 1888.

Історико-статистичний опис.

Систематичний опис усіх населених пунктів Волинської єпархії (сучасних Волинської, Рівненської, частин Тернопільської, Хмельницької та Житомирської областей) за станом на кінець 19 століття.

Для істориків, краєзнавців, істориків церкви. Для всіх, хто цікавиться минулим Волині.

33. Видатні краєзнавці Волині і Поділля.Роль польських істориків 30-60 рр. XIX ст. у дослідженні історії Волині

Григорчук Петро Семенович - Досліджує історію Поділля 20 - 30-х рр. XX ст. Відповідальний редактор редакційної колегії наукового фахового видання з історичних наук «Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Серія: Історія». Учасник і організатор багатьох регіональних історико-краєзнавчих науково-практичних конференцій. З історії краю опублікував більше 100 робіт.

Сіцінський (Січинський, Сіцинський) Юхим (Євтим, Євфимій) Йосипович (27 жовтня 1859 -- 7 грудня 1937, Кам'янець-Подільський) -- історик, археолог і культурно-громадський діяч Поділля, православний священик, член Історичного товариства Нестора Літописця (від 1896), дійсний член НТШ (від 1899) і Українського наукового товариства в Києві (від 1906)

Йосип Новицький намагався займатись і археологічними дослідженнями, зокрема розкопував деякі підземні ходи в Острозі, а також кургани в навколишніх селах. Вивчав документальні джерела, що стосуються історії Острога. Це дало йому змогу написати "Хронологію історії міста Острога та князів Острозьких".

У 1938 р. в "Рочніку Волинському" („Rocznik Wofynski"), який видавав Я. Гоффман, Й. Новицький опублікував до того часу невідомий історикам документ "Осідлість міста Острога" "Osiadlosc miasta Ostroga anno 1708",складений острозьким старостою Яном Вільгельмом Ротаріушем

34. Краєзнавчо-дослідницька діяльність Київської Археографічної комісії 1859-1916 рр.

Заснована 31 травня 1843 року по «Высочайшему соизволению» імператора Миколи I за ініціативою Михайла Максимовича як Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторі. Проводила пошукову діяльність в архівах державних установ, магістратів і монастирів, у приватних архівах на Київщині, Волині й Поділлі, а також, у разі потреби, у Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві та інших містах. На основі зібраних нею матеріалів та документів 1852 року створено Київський центральний архів давніх актів. Комісія підготувала та опублікувала низку фундаментальних видань: «Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе» (т. 1--4. К., 1845--1859), «Древности, изданные Временной комиссией для разбора древних актов»та ін..

...