Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Розміщено на http://allreferat.com.ua/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Зміст

• 1. Положення про герб міста Рівне
• 2. Про прапор міста розпорядження
• 3. Перша письмова згадка про містo
• 4. Українська назва Рівного
• 5. Вулиці міста
• 6. Околиці міста
• 7. Пам'ятні місця
• 8. Територія заснування сучасного Рівного
• 9. Рівне в архівних документах з XIII до XX ст.
• 10. Коротка хронологія
• 11. Освіта і культура
• Бібліографія основних праць про м. Рівне
• Використана література
• 1. Положення про герб міста Рівне
• Герб міста Рівне - старовинний. Точна дата його створення та першого застосування невідома. Невідомий і його автор. В останній чверті XVIII століття після входження Правобережної України, а в її складі і Волині, до Російської імперії він був затверджений як герб повітового центру тодішньої Волинської губернії. Вживався цей герб у Рівному до вересня 1939 року.
• Герб є символом міського самоврядування, який знаменує надання місту певних прав.
• Герб являє собою голубого кольору щит французької форми, тобто чотирикутник з загостренням внизу. На нижній стороні щита (приблизно 1/6 площі) смужка зеленого кольору, на яку своєю основою спирається зображення башти срібного кольору з входами у неї з трьох сторін. Башта символізує місто Рівне, в яке в'їздили з трьох сторін (зі сторони Клеваня, Тучина, Здолбунова). З четвертої сторони у давнину місто обмивалося порівняно багатоводною тоді річкою Устя. Голубий колір символізує красу та величність, срібний -невинність і чистоту, зелений - надію, радість, повний достаток, щедрість.
• Зображення герба міста розміщується:
• - на будинку міської Ради;
• - у залах, де проводяться сесії міської Ради;
• - при в'їзді до Рівного.
• Відтворюване зображення герба міста, незалежно від його розмірів, завжди повинно точно відповідати кольоровому або чорно-білому зображенню, яке додається до цього Положення.

2. Про прапор міста. Розпорядження від 17 березня 1993 року

1. Опублікувати це розпорядження і Положення в інформаційному бюлетені міської Ради і міської управи. Термін: березень 1993 року.

Відповідальний: Катишев В.А. - секретар управи.

3. У навчальних закладах, виробничих колективах, установах міста провести бесіди, в яких роз'яснити зміст та значення прапора м. Рівне.

4. Рекомендувати міським установам, організаціям, навчальним закладам, підприємствам і т.д. вивішувати прапор міста в дні державних свят.

5. Рекомендувати відповідним творчим колективам за погодженням з міською управою виготовляти та розповсюджувати нагрудні значки, пам'ятні медалі, листівки, сувеніри тощо з кольоровим зображенням прапора.

6. Запропонувати адміністрації будинку урочистих подій використовувати прапор міста під час відповідних урочистих церемоній.

7. Вважати, що прапор міста Рівне - один із символів міста і до нього слід ставитися з пошаною.

Голова Ради, Іван Федід

3. Перша письмова згадка про містo

«Рочник капітульний Краківський» під 1283 р. сповіщає: «Князь Лєшко, вступивши у бій з литовцями в Ровно, переміг їх і багатьох з них убив». У цьому ж томі «Історичних пам'яток Польщі» вміщено інший «рочник» - «Рочник Краківський», що охоплює 966-1291 pp. і, отже, написаний «по гарячих слідах» Лєшкового походу на Волинь. Ця пам'ятка теж досить лаконічно оповідає про цей похід: «Лєшко у Ровно убив багато литовців». Записи цих «рочників» не пов'язані текстологічно між собою і, таким чином, не походять від спільного джерела. Це робить їх свідчення ще більш вагомими. Звернемо увагу на написання латинською абеткою слова «Ровно»: у першому випадку через W, у другому - через «V». Напевне, робилися спроби якомога точніше передати давньоруське «Ровьное». Саме так реконструює його мовознавець О.Стрижак («Рівне чи Ровно?» - журн. «Мовознавство», 1967, №4, crop. 82-83).

Отже, одержано вагоме підтвердження в джерелах того факту, що Ровно вже існувало в 1283 році.

А хто ж тоді заснував Рівне? Вчений і на це питання дає відповідь: «На жаль, джерела не уточнюють, чим воно тоді було: містом чи фортецею. Існує думка що Ровно збудував на східних рубежах свого князівства волинський князь Володимир Васильковим, племінник Данила Галицького. Галицьке-Волинський літопис повідомляє, що Володимир інтенсивно будував нові міста і зміцнював старі, особливо на окраїнах князівства. Певно, такою фортецею і було спочатку Ровно».

У Галицько-Волинському літописі під 1282 роком розповідається, як Володимир Василькович зібрався в похід проти польського князя Болеслава, що пограбував західне пограниччя Волинського князівства. У цей похід князь запросив союзних йому литовців. Але поки литовські князі зібрали військо, волинський похід проти Болеслава переможно закінчився. Все ж литовці прийшли до Володимира і доповідали, що готові йому служити. «Князь же нача думати, - коментує літописець, - а куда повести» їх і вирішив ударити на іншого польського князя Лєшка Чорного, котрий також чинив набіги на Волинь. Литовське військо вдерлось у Люблінську землю і з великою здобиччю повернулось додому («Полное собрание русских летописей», т. II. Ипатиевская летопись, СПб, 1908, стор. 869).

Як бачимо, повідана Галицько-Волинським літописом історія зовсім не нагадує ту, яку розповідають польські «рочники» і Длугош. У польських джерелах литовці нападають на Сандомирщину і потім Лєшко заганяє їх углиб Волині. Думаю, проте, що саме цей запис Галицько-Волинського літопису ще в XIX ст. кимсь міг бути пов'язаний з повідомленням Длугоша (або «рочників») і, таким чином, безпідставно був «уточнений» час Лєшкової експедиції під Ровно. Зауважу принагідне, що хронологічна сітка Галицько-Волинського літопису припасована до нього набагато пізніше, аж у XV ст., тому є дуже і дуже неточною. Отже, в 1983 році місту Ровно виповнюється 700 років».

Волині Т. Стецький пише (1880р.) про Рівне, що це «одне з найдавніших міст Волині. Назва походить від місцевості, на якій було засноване - на рівнині; оточеній горбами над великим ставом і його Устею».

А «Волынские епархиальные ведомости» (1888, №7) пишуть про Рівне: «Про час заснування його немає достовірних даних. Якщо можна довіряти безіменному літопису, доданому до Шлецера (Шлецер Август Людвіг (1735-1809) - німецький історик, публіцист і статистик, професор в Геттінгені, вивчав у Росії староруські літописи, видавець Никонівського літописного зводу - Г.Б.), то в числі 25-ти волинських міст згадується і місто Ровенськ як одне з найдревніших і первісних міст Волині, сучасник можливого заснування руської держави (в IX ст.). Достовірні відомості про Рівне починаються лише з XV ст.».

Очевидно, ця інформація запозичена з архіву, який знаходився в резиденції княгині Любомирської в Дермані Дубенського повіту.

4. Українська назва Рівного

У давнину жителі населеного пункту, який розкинувся на рівнинній місцевості між горбами над річкою, назвали його по-старослов'янські Ровное, що українською означає рівне місце. Тут проживали українці, вони і назвали так свою місцину. І ця назва вперше зафіксована в документах, які відносяться до 1283 року. Але назва ця змінювалася в міру того, під чию владу потрапляло місто.

Так, коли цей населений пункт входив до Росії, то носив назву Ровно, Ровное. Лише в роки визвольних змагань українського народу 1917-1920 років місто мало справді українську назву - Рівне. А коли майже на 20 років Волинь потрапила під владу Польщі, місто отримало офіційну назву Rovne.

Проте офіційно зареєстровані українські організації, об'єднання, які у місті працювали у 1920-1939 роках під недремним оком польської поліції («Просвіта», «Пласт», Союз Українок, ОУН, українська приватна гімназія та цілий ряд інших) користувались лише назвою Рівне, про що свідчать численні документи, які нині зберігаються у фондах державного архіву Рівненської області.

З 1939 року по 1941 рік, коли місто увійшло до складу СРСР і Рівне стало обласним центром, його на російський кшталт стали іменувати Ровно. Під час гітлерівської окупації українські організації, які тоді працювали у Рівному, та й населення продовжували вживати назву Рівне. З лютого 1944 року, коли місто визволили від гітлерівців радянські війська, воно знову отримало офіційну назву Ровно.

Треба віддати належне відомим українським вченим-мовознавцям, літераторам, які ще в 50-60-і роки ставили питання про закріплення української назви міста Рівне, зокрема О. Стрижаку, Борису Тену (Микола Хомичевський, уродженець с. Дермань Здолбунівського району Рівненської області) та іншим діячам.

Дослідження показали, що назва міста свідчила про його українськість, чого найбільше боялись компартійні керівники та їх приспішники на місцях - в області. Інакше і бути не могло: російська форма вживалась протягом панування російських можновладців на території Волині з кінця XVIII століття з перервами до 1917 року і з 1939 до кінця 80-х років XX століття. До цієї назви, отже, були призвичаєні цілі покоління українців.

11 червня 1991 року Голова Верховної Ради Української РСР Л. Кравчук підписав Постанову №1183-ХІІ Президії Верховної Ради Української РСР «Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису»: - Президія Верховної Ради Української РСР Постановляє:

З врахуванням правил українського правопису надалі іменувати місто Ровно - Рівне, а Ровенську область - Рівненська».

Цей документ назавжди увійшов в багатовікову історію міста Рівне.

5. Вулиці міста

Великий наш земляк, відомий учений Іван Огієнко (митрополит Іларіон) писав: «Кожен народ глибоко шанує свою історію, бо вона - душа його, серце його. Історія - це основа нації, бо на ній же зростає народ. Усі народи шанують свою історію, як зіницю ока, як матір свою рідну.

Рівненські топоніми теж можуть багато розповісти! Ось топонім - Рівне. Він свідчить про населений пункт, який розташувався на березі річки, що має назву Устя. Згадаймо, що слово «устя» означає гирло, тобто місце, де ріка впадає в океан, озеро або в іншу ріку. Але він означає ще і кінець нижньої течії річки. Є ще одне значення слова устя - вузька протока, що з'єднує річки, затоки, лимани між собою або морем.

Досить глянути на карту, щоб переконатися в тому, що назва Устя означає кінець річки, бо ось у кількох кілометрах від Рівного вона впадає у Горинь.

А звідки походить топонім Рівне? Існує кілька версій його виникнення. Найпоширеніші - місто так називається завдяки розташуванню його на рівній місцевості. Є ще версія, яка вказує, що у поселенні були оборонні рови, заповнені водою. Це припущення має певні підстави, бо у минулому столітті існувало передмістя під назвою Зарів'я. Отже, топонім Рівне - старовинний.

А тепер про вулиці, їх назви. Вони можуть багато розповісти. Вважається, що найстарішими топонімами на карті міста є назви вулиць Литовська, Шкільна, Замкова, Костьольна. Вслухайтеся в їх звучання, їх значення. Через ці топоніми до нас промовляє сама історія.

Візьмемо для прикладу назву вулиці Литовської. Чому Литовська? Та тому, що у кінці XIV століття Волинська земля в складі інших українських земель - Полісся, Київщини, Поділля - входила до складу Литви. Історія свідчить, що ніколи не було ненависті між литовським та українським народами. З України в Литву перейшло християнство. Литовські князі хрестилися в грецькому обряді, у своїх звичаях наслідували наших князів, на своїх дворах вживали українську мову, споруджували церкви, засновували монастирі, веліли переписувати старі книги, зберігали давні українські звичаї: «Ми старовини не рухаємо і нових не уводимо», - часто говорили литовські князі.

А ось вулиця Шкільна. Більшість рівняй вважає, що назва походить від того, що на цій вулиці була школа. Відомо, що у XVI-XVII століттях, та й пізніше, у Рівному було багато жителів-евреїв, які мали тут цілий ряд синагог, які єврейською мовою називалися «школа».

До речі, і до сьогодні на цій вулиці зберігся будинок синагоги, правда, перетвореної у спортзал.

Головна вулиця міста була названа Шосовою після того, як стала складовою частиною шосе Київ-Берестеня (Брест), що пролягло через місто в 60-х роках XIX ст. У 1917-1920 роках вона змінила кілька назв і після загарбання Польщею стала називатися вулицею 3 травня на ознаменування події, яка сталася у Польщі З травня 1791 року, коли польський сейм ухвалив першу Польську Конституцію.

Вулиці набрали польськомовного звучання - Блотна (Болотна), Цясна (Тісна), Цєпла (Тепла), Дольна (Долішня), Дзєльна (Дільна), Глембока (Глибока), Големб'я (Голубна), Мидлярська (Миловарна).

Топоніми - це історія. Захопивши місто, загарбники відразу ж намагалися підкреслити, що вони тут справжні господарі. Це яскраво видно на прикладі Рівного. Так, уже через кілька днів після захоплення поляками міста у вересні 1920 року міська управа прийняла розпорядження про заміну вивісок на магазинах, конторах, установах, організаціях. Вони мали бути написані польською мовою. Назви вулиць, які розкривали історію України, почали поспіхом перейменовуватись.

Нова хвиля перейменувань у Рівному відбулася після вересня 1939 році. Вже в одній із перших постанов Рівненського міськвиконкому від 5 січня 1940 року говорилося: ... перейменувати вулиці і парки м.Ровно, які носять імена графів, князів, генералів, поміщиків, буржуазних націоналістів та ворогів народу... Далі наводився список 35-ти вулиць, які одержували нові назви. Так, серед 194 вулиць, що були на той час у Рівному, з'явились вулиці Карла Маркса, Калініна, Кірова, Ворошилова, Пушкіна, Гоголя, М.Островського, Марії Демченко, Комсомольська та інші.

Ще одна хвиля перейменувань прокотилася Рівним після 1941 року, коли місто було окуповане гітлерівськими загарбниками. Рівняни вимушені тоді були жити на вулиці Гітлерштрассе (головна вулиця), потім перейменованій у Німецьку, з'явились вулиці Німецької армії, Кенігсбергштрассе та інші.

1944 рік. Знову перейменування: з'явилися вулиці Сталіна (головна), Пушкіна (колись Дубецького), Свердлова (Шемплянського), Щорса (Ліса Кулі), Фрунзе (Костельна), Дзержинського (Чарнецького), Ворошилова (Дубенська), 17 вересня (Пілсудського), Леніна (Галлера), Чапаева (Скорупки), Черво-ноармійська (13 дивізії), Комсомольська (Фоша), К. Маркса (Понятовського), Радянська (Кляшторна), Кагановича (Колейова, Вокзальна), Горького (Легіонів), Бульонного (Біла), Кірова (Домбровського) та ін.

У повоєнний час Рівне почало бурхливо будуватись. Нові вулиці отримували здебільшого імена людей, які не мали жодного відношення до міста, його історії. Наприклад - Бакинських комісарів, Верещагіна, Воровського, Гайдара, Жданова, Заломова, Павлика Морозова та ін.

У 80-і роки 16 вулиць Рівного носили імена партійних і державних діячів СРСР, 12 - міжнародного комуністичного руху, які зовсім не були причетні до історії Рівного. У цей час в місті налічувалося 379 вулиць та провулків.

Але життя йшло вперед. У середині 80-х років почалася демократизація суспільства. Життя вимагало впорядкування найменувань вулиць обласного центру. В цю роботу активно включилися члени створеної у 1987 році міською Радою комісії з найменування внутріміських об'єктів. До її складу увійшли працівники обласного державного архіву та краєзнавчого музею, історик, архітектор, письменник та інші. Критеріями роботи комісії стали чіткість назв вулиць, провулків, майданів, відповідність їх нормам сучасної української мови, зв'язок з історією держави, міста, краю, зручності для масового вжитку.

В архівних матеріалах було відшукано старі найменування вулиць, провулків, майданів Рівного XVII-XIX століть. У результаті цієї роботи складено список внутріміських об'єктів і представлено на обговорення громадськості міста та області.

Міська Рада прийняла пропозиції комісії про повернення вулицям міста їх історичних назв, а також перейменування вулиць, які були названі іменами тих людей, які не мали ніякого відношення до історії Рівного, або взагалі невідомих людей (Савін, Охотський, Дубровин).

У 1989 році комісія склала анотовані списки кандидатів на присвоєння вулицям імен. За поданням комісії було найменовано та перейменовано цілий ряд вулиць, провулків, майданів, скверів міста. Так, міська Рада у 1989 році тричі - у лютому, травні та серпні приймала рішення про найменування та перейменування міських об'єктів - 12, у 1991 - 18, 1992 - 46, у 1993 - 58. Усього це стосувалося більше 130 внутріміських об'єктів.

У 1993 році міська Рада випустила довідник «Нові назви вулиць», у якому вміщено короткі анотації назв вулиць. Через два роки було випущено карту-схему (розміщення вулиць та їх нові назви, об'їзні магістралі тощо). Але там вміщено було всього близько 100 об'єктів.

Життя вимагало більшого - працівникам пошти, швидкої медичної допомоги, побутових аварійних служб, міліції, пожежникам потрібний довідник, який включав би всі, а їх понад 400, внутріміські об'єкти - перейменовані і такі, які зберегли свої назви, і короткі анотації до них. Нове видання стане в пригоді також краєзнавцям, учителям, культосвітнім працівникам, узагалі всім тим, хто любить та шанує історію старовинного Рівного.

6. Околиці міста

Здавна місто Рівне зростало не лише за рахунок нових забудов, а й внаслідок приєднування околишніх поселень. Цікава їх історія і доля.

Воля

За шляховим мостом залізничного переїзду Рівного в напрямку кінотеатру «Космос» на початку XVIII століття існувало передмістя Воля, що, за планом

1785 року, налічувало 50 дворів. Колись це могло бути самостійне поселення, про що свідчать його власні культурно-побутові об'єкти: колишня церква, каплиця, кладовище, крамниці, маримони.

Назва Воля основана на понятті «земельний наділ, за який певний час не платили податків». Такі Волі почали з являтися з середини XIII століття, з часу, коли великі землевласники стали надавати людям пустуючі ґрунти, які після податкової «волі» приносили їм прибутки. Масовий розвиток Воль припадає на XV століття: спочатку на Волині, потім на Поліссі. Але в новіші часи Волями почали називати теж осілості, виражаючі поняття «новостворений населений пункт». Волями називають ще понад 20 поселень України.

Тинне

Від південно-західної окраїни Рівного видніють на яристих висотах давні забудови села Тинного...

Перші вісті про Тинне («Тынное») черпаємо з акта 1468 року в описі поділу майна Семена Солтана й Василя Збаразького.

У 1603 році Олександр Острозький приймає маєтності Рівненського ключа, в числі яких називається «имение Тьшно». Тоді ж стали насипати греблю для водоймища «близ Тышновского ручья», при якому будували водяний млин.

За даними 1889 року, «с. Тынное» мало 65 дворів, 525 мешканців. У церкві Народження Пресвятої Богородиці збереглися копії метричних книг з 1795 року.

Назва Тинне (колишнє Тынное) має прикметникову форму: відповідає на питання «чиє?», «яке?», і, зважаючи на літеру «ы», може мати зв'язок з прізвищем (прізвиськом) Тынник, Тынняк, Тынный, де ймовірне значення «майстер тинних огорож». Але існує ще ім'я Тин, як в рядках: «А при том был пан Тин Горчица» (1471 рік). Воно теж могло породити назву з ознакою приналежності.

Та інтригує ще одне. Чи не має Тинне відношення до слова тина - «зарослі» комишу стоячого водоймища»; «болото»; «дрібні водорослі на поверхні водоймища»? Якщо так, то назва символізує «мокристе надпотіччя, де засновано поселення». Притому назва Тинне могла спочатку належати тільки урочищу.

Довідник 1947 року відносить до Тинного хутір Рокита і Семиграни. їх назви не зовсім зрозумілі. В околиці Тинного є немало іменованих урочищ: Займища, Грабівка, Басівщина, Безодня, Курган та ін.

Басів Кут

При міському озері на Усті, де прямує автотраса Київ-Аьвів, Басів Кут здавен осів...

Уперше колишнє село Басів Кут згадує акт 1429 року. Тоді «Басое» належало Ваньку Скердевичу. П'ять років опісля князь Свидригайло дарує пану Чусі «Басово», застерігаючи, що розміщена там королівська кінниця йому не належить. У тому ж році в «Басовом имении» згорів фільварок.

За грамотою 1478 року, пан Ванько Чжусич з Квасилова ділить із своїм брата-ничем Олехном Чжусою свою дідизну, в результаті чого йому дістається серед інших дільниць «(Б)асов Ку(т)». Документ 1514 року називає село «Башин Кут», а карта 1676 року - «Пашин Кут».

Але новіші записи, як за 1706 рік, фіксують лише наймення «Басов Кут».

За даними 1889 року, Басів Кут мав 99 дворів, 816 мешканців, церкву Пресвятої Трійці (збудована в 1719 році), водяний млин, кредитне товариство, церковноприходську школу, крамницю, зсипи збіжжя, фільварок.

Найдавніший запис подає назву села формою «Басое», потім «Басово» і лише 1478 року - «Басов Кут». Отже, первісні наймення були однослівними й прикметниковими, де виражене кореневе «Бас». Це, очевидно, прізвище (прізвисько) людини засновника чи фундатора поселення. Воно існує і зараз в багатьох регіонах краю, хоч розвиток його ще не з'ясований. Може, в ньому старовинне слово басити «красуватися, модно і нарядно одягатися; красномовити», може, іменник бас «людина з низьким голосом». Окремо ще інтригує простонародне слово «басин» як значення «яма для зберігання дощової води на поливання городини».

У двочленній назві складове «Кут» могло розвинутись внаслідок злиття двох окремих наймень - Басів і Кут, причому останнє в значенні «заулок», «закуток». До речі, і зараз стара дільниця села при озері-ставі іменується Куток.

У народі Басів Кут осмислюють як видозмінене Башин (Пашин) Кут. Мовляв, дільницею Кут правив турецький вельможа «баша» («паша»). Басів Кут в Україні одинокий, але є Басинь, Баси, Басівка, Кут, Кути. Серед багатьох наймень басівкутських об'єктів першочергової уваги заслуговує урочище Окіп - сліди староруського городища, яке мало вигляд квадрата висотою до 13 метрів, а в обводі до 200 м.

Боярка

На захід від Дубенського меморіалу була осада Боярка, іменем якої тепер називають міську вулицю...

На початку XIX століття Боярка була чеською колонією, яка згодом стала розростатись у напрямку села Обарова, породивши Боярку Другу і Боярку Третю, де, крім чехів, осіли поляки, місцеві поселенці.

Боярку (Першу) заселено під кінець 1876 року на місці порубу, де, кажуть, першим поселився лісничий Бояр, і тому цю осілість стали спочатку називати До Бояра, потім - Боярове, а згодом - Боярка.

Найдавніші вісті про Боярку маємо з 1882 року. Тоді в «Боярке» державна комісія звіряла плани маєтностей поселян. Тоді ж вирішувались і майнові претензії «боярчан» і «тинненчан». Два роки опісля засвідчується лісова пожежа «близ ймення Боярки». На той час колонія налічувала 25 дворів.

У 50-ті роки на землях Боярки діяла колгоспна бригада Тинного, а на місці вибулих колоністів осіли українці з Польщі й околишніх сіл.

Боярки - первісні маленькі поселення - є ще на Київщині, Одещині, Черкащині й поза межами України, особливо на території Словаччини, Польщі.

Дворецька

В околиці залізничної лікарні, раймагу, неподалік роздоріжжя на Басів Кут до 1957 року існувало село Дворець...

Найдавніші вісті про Дворець (Двірець) виринають з акта 1463 року. Тоді при поділі майна Василю Збаразькому дістається серед інших сіл і «Дворец».

У 1501 році «Дворец» був власністю Івана Збаразького. Його посесор розширює «дворедий фольварок», завершує корчунок у «Подлужьи». Тоді ж «дворецкие крестьяне» отримали для випасу луг «Береги».

За наказом Сигизмунда І від 1537 року князь Заславський повинен був прибути в «Дворец» для затримання татарів. Рік пізніше читаємо такий запис: «Подданые Ровенского фольварка угнали с пастбища дворецкий скот».

У XVI-XVII ст. Дворець мав статус «деревні», «передмістя Рівного», «замкової присадиби». Але парафіяльно належав до Тинного, хоч двірчани в основному відвідували церковці-каплиці кладовищ «Воля», «Дубненське».

За даними 1887 року, Дворець мав 27 домів, 275 жителів, 507 моргів селянської землі й 206 фільваркової. У Двірці була тоді однокласна школа, крамниця, корчма, круподерня, олійня.

Назва Дворець мотивується достатньо. Вона приховує однозвучне слово кількох значень: «малий панський двір»; «невелике житло феодала»; рідше - «катрага (прибудова до заднього боку хати)»; «хутір, славетний будинок, залізнична станція, заїзний двір» та інше.

Новий Двір

І досі в надбережжі Усті при дорозі на Здолбунів помітні сліди старовинних забудов Нового Двора...

Найдавніший запис про Новий Двір є з 1545 року в описі «городець» Луцького замку. Але існує акт 1478 року, де сказано, що Ванько Чжусич дістає села «Квасиливо, Басов Кут, Бережани, Колодное (тепер Колоденка)». У цьому переліку інтригують Бережани як ймовірна давніша назва Нового Двора. І це можна мотивувати фактом розміщення села на зорі його появи при березі річки, де й зараз нарічків'я Усті та потоку Квоси іменують Берегом. Якщо це дійсно так, йдеться про старішу чи паралельну назву, де поняття «мешканці з оселею над берегом».

Але чому Бережани замінили Новим Двором? Може, це результат переосмислення господарської ролі осади із-за появи чи заново розбудованого фільварку, що дійсно існував неподалік річки в околиці нинішнього кладовища. А словом двір окреслювали, крім іншого, господарські, житлові забудови поміщика. Старожили кажуть, що цей двір розвинувся у новіші часи як філіал басівкутського чи взамін спаленого новодвірського. Звідси і назва Новий Двір, яку має ще хутір села Сновидович Рокитнівського району й село Волинської області. Багато Нових Дворів засвідчено в Польщі.

За актом 1548 року, Новий Двір був зобов'язаний щорічно давати на утримання рівненського костела 40 «гарців» (151,28 л) меду, крім того, «Новодворские подданые» мали виконувати «шальваркові» роботи для міста.

За даними 1889 року, Новий Двір мав 55 садиб, 446 мешканців. У ново-двірській церкві Воскресіння Христового (побудована 700 років тому) зберігалися копії метричних книг з 1806 року. Нині тут є сучасні газифіковані забудови, клуб, школа, виробничі об'єкти.

Видумка

Де нині знаходиться обласна лікарня, 12-та школа, крамниці, аптека, діяв головний осередок села Видумки...

Територія Видумки простягалась від краю нинішнього автовокзалу аж до так званої Граничної лінії, що неподалік споруджуваного Покровського собору. Дещо на північ, де зараз завод ВО «Газотрон», вулиця Глибока, зросла ще й Видумка Друга, що, як і (Перша), відходить у повне забуття, уступивши місце розбудові міських, переважно багатоповерхових кварталів.

Назва Видумка належить до поширених і надається переважно малим об'єктам: хуторам, присілкам, фільваркам, куткам, вулицям. В Україні їх десятки, в області теж. У них прихована ідея, «придумана, здійснена якась затія» і, як правило, глузливого, негативного змісту. Такі Видумки, як, скажімо, вулиця в Новій Українці, з'являються й зараз, але вже як перенесені «штампи» з інших регіонів при збереженні тих же мотивів характеристики іменованого.

Аналізуючи природні реалії Видумок, інтригує поліське слово видимка, що означає «грузьке, болотяне місце». Але тоді така «видимка» мусила б зазнати фонетичних змін під дією народної етимології. І вже менш ймовірний зв'язок Видумки з прізвищем (прізвиськом) Видумко.

За довідником 1947 року, Видумка мала два хутори, розміщені при автотрасі на Київ. Це нинішній квартал, транспортний маршрут Басівщина. Його назва пов'язана з іменем села Басового Кута, що мав тут свої землі. Другий хутір - це Сосонки, де в 1982 році поставили пам'ятник євреям, розстріляним німецькими фашистами під час Другої світової війни. Тут був сосновий гай.

Бармаки

На схід від Рівного при малих висотах зорить село Бармаки, що ось-ось примкне до міста...

За легендою, першими мешканцями бармаків були брати-мірошники Бармаки. Тим, хто пробивався до їх «млина», казали: «Якщо по муку на калачі, то спішіть, поки вітер дує! Бармаки чекають».

У книзі Т.Стецького «З бору і степу» сказано, що село Бармаки збудоване на схилі височин, де здалека видно церкву, мурований дім властителя, корчму. При селі є джерела й став. Тут добувають крейду, котра в горішніх верствах має багато кременя. В околиці привертають увагу 10 курганів, серед яких один найбільший, розкішні гаї, парк, кущові зарослі.

Уперше Бармаки згадує акт 1569 року. Там, у донесенні возного, сказано, що «бармацкими боярами й крестьянами» Ласького вчинено напад на городищенські володіння. В іншому місці село іменується помилково «Баймаки». До того село належало Острозьким. Тоді княгиня Беата віддала село й рівненський замок Баському. А за часів Станіслава Любомирського Бармаки були виділені для утримання псярні, мисливської конюшні.

З XVII століття Бармаки були власністю Яна Замойського, а з 1911 року належали до Зеленських, за якими рахувалось 230 десятин землі.

У бармаківській церкві Івана Богослова (побудована в 1773 році на кошти поміщика Семена Закревського) зберігалися цінні стародруки, копії метричних книг з 1809 року. Під кінець XIX століття село мало 35 дворів, 245 жителів.

Назва Бармаки, як свідчать деякі записи, могла мати первісну форму Бармаки, а вона від прізвища (прізвиська) Бормак і входить до спільного ряду таких, як Борма, Бормотов, Бормило, де ймовірне значення «той, хто бормотить». Додамо, що існує слово «борматися», тобто клопотатись, силкуватись, запинатись. Воно для змісту особової назви теж підходить, як і бормак «воркотун, буркун», що відповідає російському «барма» «гаркавий, воркотун». Але іншомовне «барма» - це «наплічні, нагрудні прикраси знаті»; «піна на меді, фруктовому сиропі»; «овід». Та усе це, за винятком останнього, мало придатне для прізвищ. Так само сприймається поліське слово «бормаки» «вид тупих вил для накидання овочів». Бормаки змінились на Бармаки із-за уподібненого «о» до «а». В області є ще куток Бармаки, належний селу Красносіллю Володимирецького району, а на Миколаївщині - село Бармакове.

Тютьковичі

Неподалік міської електростанції був північний край села Тютькович...

Перші вісті про Тютьковичі долинають до нас з XVI століття. Так, з акта 1548 року дізнаємось, що «Тютьковцы» княгиня Беата Острізька віддає на утримання рівненського костела. У 1583 році мешканці «Тютькович» Лазарський і Буденкевич за виловлювання сітками ставкової риби притягуються до суду. Тоді ж в околиці греблі «тютьковские крестьяне» захопили викрадачів коней.

Акт 1608 року дає опис поселень Рівненського ключа, у якому називається «село Суховоля, або Тютковіце». Так само й в записі наступного року, де, крім того, називається «Суховольский став».

На початку XIX століття Тютьковичі мали 39 дворів, 298 жителів, водяний млин, став, лікарню, крамничку, гарбарню. Тоді тютьківчани відвідували церкву Успенія Пресвятої Богородиці в Рівному по вулиці Омелянській. У ній (збудована в 1756 році) зберігалися копії метричних книг тютьківчан з 1814 року.

Назва Тютьковичі («Тютьковцы») належить до старовинних і приховує прізвище (прізвисько) Тютько, належне засновнику чи фундатору поселення. Проте не ясно, чому когось назвали Тютьком, а до того - Тютьом, бо «ко» у ньому вже нарощує додаткове поняття «син Тютя». Може, є тут зв'язок з словом тютя «телепень», «замазура», навіть щось ласкаве «котик», «собачка». Існує теж іменник тютьня «болото з вузьким перешийком», що для символізації заселеної околиці могло підійти, особливо в минулому.

А ось ще одне міркування. Спроба вивести Тють із Тут, а це з староруських імен типу Тутомир, Тутослав, де «тут» («Тута») в значенні «незадоволений»; «сумний»; «скорбний». На такому тлі привертають увагу численні особові формування ряду Тутиха, Тутомлин, Тутиш. Тютьковичі мали свої іменовані дрібні об'єкти: Плав, Крейдяна гора, Низина, Кутова яма та ін.

Золотіїв

На північ від залізничної станції Рівного при лівому березі Усті зростав древній Золотіїв...

Здавна надтрактовий Золотіїв, як власність Костянтина Острозького, був у віданні Дорогобузького замку. «Акт 1511 року при реєстрації майнових повинностей відносить «Золотеев» до володінь Іллі Острозького. У 1577 році від «Золотеева» платили за 7 «димів». Тоді село вносило данину за ставки, лани, городи, борті. Два роки опісля документується свідчення про нові виміри «золотеевских угодий», використаних для випасу й сінокосів.

З 1583 року «имение Золотеев» переходить у володіння Степаня. Відтоді багато земель у напрямку Олексина стають предметом торгів, перерозподілу. Під кінець XVI століття «Золотеев» передають у зону міста Рівне. На той час «золотиевцы» давали замкові, крім іншої натури, ще 40 «гарців» меду щорічно. «Золотиевцев» також брали на шарваркові роботи.

У Золотієві діяв фільварок, про який згадує акт 1603 року. Він належав Олександру Острозькому, який мав тут своїх посесорів.) Під час визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. у 1651 р. «Золотеев» сформував свій оборонний загін.

Золотіїв має оновлену церкву Пресвятої Богородиці (Покрови). У 1855 році на кошти поміщика Лук'яна Дворжанського вона з дзвіницею була заново перебудована. У ній зберігалися цінні стародруки, копії метричних книг з 1776 року. На початку XIX століття село мало 45 дворів, 317 мешканців. За переписом майна 1911 року, Золотіїв мав ґуральню, крамничку, пункт скуповування ганчір'я, шкур. Пізніше згадується однокласна школа.

Назва Золотіїв за кінцевим «їв» належить до відособових формувань. Маючи в основі наймення Золотій, яке засвідчене з XIV століття. У ньому може бути приховане слово золотій «золотар» (хто покриває золотом дерев'яні, особливо ритуальні, вироби). Наша мова знає багато таких формувань на «ій» (Гарматій, Дверій), і вони символізують певні професії. Допустиме ще інше, можливість розвитку прізвища Золотій від імен типу Золотогор, Золотослав, у яких «золот» символізатор позитивного, благородного, світлого.

У колі легенд Золотіїв постав як старовинний закуток краю, де в сиву давнину осів талановитий чоловік, якого прозвали майстром золотих рук. Адже знався він на всякому ремеслі. Та найбільший хист мав до золотарства. Було візьметься за ікону і вона стає як нова. Отож, і прозвали його Золотієм, а розбудоване тут село - Золотієвом.

У наші дні Золотіїв активно розбудовується, оновлюється, зберігаючи в пам'яті свою бувальщину.

Устя

Річка Устя витікає біля села Дерманя і за Оржевом впадає до Горині, має 63 км довжиною, омиває 20 поселень...

У 1583 році зроблено запис, де сказано: «А от Олексина рекой Устьей до Городка верст четыре». Це, ймовірно, найдавніша згадка Усті. Акт 1603 року в описі границь села Здовбиці зазначає: «А тая Безодня идет на Восток к Устью именуемой еще Оствицей». Документ 1614 року називає річку Устя. У плані міста Рівного за 1798 рік читаємо: «река Оствица, или Устье».

Новіші записи іменують річку переважно Устье. Назва Устя - видозмінене Устье. Це свого роду народне переосмислення колишнього наймення через зближення до імені людини. Цьому, очевидно, сприяли річкові назви типу Настя, Люба, Стася, як теж утрата слова «устье».

Колишнє Устье співзвучне з давньоруським (тепер - російським) водним терміном устье кількох значень: «отвір», «край», «гирло», «рукав річки». У свою чергу устье ніби від уста (губи) для символізації заглибини чи місця зіткнення різних водних артерій.

Устею називають ще притоку Вирки, Стару на Рівненщині, а також 6 річок на Вінничині, Дніпропетровщині, Київщині. Усті - Це й села, міста, урочища в багатьох регіонах України.

Горинь

Найбільша водна артерія Горинь бере початок з Кременецького кряжу й в області набирає 386 км довжини...

У найдавніших записах Горинь - це Горина, а край (волость) над нею - Погорина. Про це читаємо в першій згадці 1097 року: «І сказав Святополк: «Розповів мені Давид Ігоревич: «Василько брата тобі убив, Ярополка, і тебе він хоче вбити, і зайняти волость твою Туров, і Пінськ, і Берестій, і Погорину». А під 1150 роком є напис: «І тоді, провівши його за Корческ (нині місто Корець), сказав йому Мстислав: «Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя - по Горину». Далі читаємо: «І, це сказавши (Ізяслав), він пішов мимо, і, перейшовши (ріку) Горину, став на Хотрії».

З XV століття Горина усталює собі нову форму Горинь, яка дійшла і до нашого часу. На Поліссі - Горинь судноплавна. У неї багато приток. Головні з них - Случ, Вілія, Стубла і згадувана ліва притока Горині Устя, на якій розташоване Рівне.

Про річку Горинь, про наш край над Горинню (древня назва Погорина) існує багато народних легенд, переказів, пісень, і колишні і сучасні поети та композитори Рівного оспівують її в своїх творах.

7. Пам'ятні місця

Вул. С. Бандери - Пам'ятний знак на місці розстрілу фашистами мирних громадян. Споруджено у 1967 році, реконструйовано в 1980 році.

Вул. Біла - Могили солдатів російської армії, які загинули в роки першої світової війни (1914-1917).

Пам'ятник жертвам фашизму. Відкрито 20 січня 1968 року. Скульптори Б. Ричков та О. Пироженко.

Вул. Відінська - Пам'ятник «Визволителі» на площі Перемоги. Відкрито 2 лютого 1972 р.

Кладовище «Грабник» - Братські могили радянських військовополонених, розстріляних фашистами (19 тисяч). Впорядковано в 1967 році.

Каплиця пам'яті Климу Савуру та героям національно-визвольних змагань 1918-1950 pp. Архітектор В. Ковальчук. (2001 p.).

Вул. Лубенська - цвинтар - Братські могили, в яких поховано 1800 солдатів російської армії, в їх числі сотні українців - уродженців Волині, які загинули в роки першої світової війни. Упорядковане в 1989 році.

Братські могили радянських бійців, померлих від ран у рівненських госпіталях у 40-і роки. Впорядковано у 1950 році (південно-східна частина кладовища).

Меморіальний комплекс на братській могилі бійців Червоної Армії, які загинули в роки громадянської війни. Впорядковано у 1959 році, реконструйовано в 1975 році, відкрито 9 травня. Скульптор М. Фарина, архітектор В. Долганський.

Пам'ятник на могилі командувача Дійовою Армією Української Народної Республіки, генерал-хорунжого Василя Никифоровича Тютюнника. Споруджений у 1930-і роки на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії, реставрований у 1992 році.

Могила полковника УНР Костя Вротновського-Сивошапки (1891-2.04.1929).

182 могили польських вояків, які загинули у 1920 році (північна частина кладовища). Впорядковано у 1929 році.

Військовий меморіал, де поховано воїнів Червоної Армії, які загинули у 40-і роки. Відкрито після реконструкції 9 травня 1975 року. Архітектор М. Долганський, скульптор М. Фарина.

Пам'ятник Герою Радянського Союзу розвіднику Миколі Кузнецову. Скульптори І. Шаповал, В. Вінайкін, архітектор В.Г. Гнєздилов. Відкрито у 1970 році.

Вул. Київська - Меморіал «Сосонки» на місці розстрілу фашистами євреїв у листопаді 1941 року. Впорядковано у 1967 році, реконструйовано у 1990 році.

Монумент «Слава». Скульптор В. Вінайкін, архітектор Ю. Москальцов. (1985 p.).

Пам'ятник на могилі радянських воїнів (при в'їзді у місто).

Майдан Короленка - Пам'ятний знак на честь 150-річчя від дня виходу у світ «Кобзаря» Тараса Шевченка. Споруджено у 1990 році.

Вул. Петра Могили - Пам'ятник на честь радянського комдива М. Богомолова, який там похований. Скульптор А. Барвицький. (1940 p.).

Вул. Островського - Пам'ятний знак на місці загибелі радянських танкістів П. Абрамова та О. Голикова у червні 1941 року. Споруджено у 1965 році.

Вул. Соборна, 16 - Пам'ятний знак на місці розстрілу фашистами мирних жителів (біля швейної фабрики). (1967 p.).

Пам'ятник на місці розстрілу фашистами радянських військовополонених (територія заводу №113). (1971 p.).

Пам'ятний знак на місці загибелі радянського артилериста П. Гончарова 2.02.1944 p. (1958 p.).

Театральна площа - Стела Героїв Радянського Союзу. Реконструйована в 1984 році.

Пам'ятний знак на місці страти українських патріотів гітлерівцями та енкаведистами (біля театру). Відкрито 22.06.1997року.

Пам'ятний знак на місці страти енкаведистами вояків УПА 4.01.1945 року. Відкрито у 1997 році.

Парк імені Т. Шевченка - погруддя Т. Шевченка. Відкрито у 1939 році. Реконструйовано згідно з рішенням міської Ради від 4 липня 1963р. №57 у зв'язку із 150-річчям від дня народження поета. Автори реконструкції скульптор Г. Шульман, архітектор В. Герасименко.

Братська могила радянських воїнів та партизанів (біля концертного залу). Упорядкована в 1948 році.

Пам'ятник-погруддя на могилі учасника громадянської війни Олеко Дундича. Реконструйовано у 1959 р. згідно з рішенням міської Ради від 28 серпня 1957 р. №16. Скульптор Л. Бізюк, архітектор В. Герасименко.

Вул. В'ячеслава Чорновола - пам'ятник Гулі Корольовій - учасниці Великої Вітчизняної війни. Архітектор В. Ситников, скульптор М. Иориш. Відкрито у листопаді 1977 року, реконструйовано у 1984 році.

Майдан Незалежності - пам'ятник Тарасу Шевченку. Скульптори Петро Подолець, Володимир Стасюк під керівництвом львівського професора Е. Миська. (1999 p.).

Вул. Симона Петлюри - пам'ятник Симону Петлюрі. Автор П. Подолець, скульптори В. Шолудько, В. Стасюк, архітектор Т. Мельничук. (2001 p.).

Вул. Соборна - пам'ятник Климу Савуру. Скульптор В. Шолудько, архітектори Т. Мельничук, В. Ковальчук. (2002р.).

Вул. В'ячеслава Чорновола, 28 - анотаційна дошка, яка увічнює перебування у Рівному видатного українського поета, ученого й політика Олега Ольжича-Кандиби. Скульптор Володимир Петухов. (1994 p.).

Колона Божої Матері. Споруджена в 1750 році в період чуми місцевим населенням, реставрована в 1856 році в час холери. Зруйнована комуністичними властями на Великдень з 21 на 22 квітня 1952р. Відновлена за сприяння голови виконкому Рівненської міської ради В. Чайки і посвячена 25 серпня 2003 року з нагоди відзначення 720-річчя першої письмової згадки про Рівне. Скульптор Володимир Стасюк, архітектор Леонід Закревський.

Вулиця О. Теліги - меморіальна дошка на корпусі Рівненського військового госпіталю, яка увічнює світлу пам'ять генерал-хорунжого, командувача армією УНР Василя Тютюнника, який тут помер у 1919 р. (2001 p.).

Майдан Магдебурзького права - пам'ятник загиблим за Україну. Скульптор Василь Джабраїлов, архітектор Леонід Закревський. (1994 р.)

Молодіжний парк - пам'ятний знак загиблим у локальних війнах. Скульптор

Микола Сівак у співавторстві з Володимиром Пєтуховим. Архітектори Віктор Бичківський та Олександр Ткачук.

Перехрестя вулиць їв. Мазепи та С. Петлюри - пам'ятний знак «Жертвам Чорнобильської катастрофи». Архітектор Л. Закревський. (2001 p.).

Новий Двір (вул. В'ячеслава Чорновола) - пам'ятний знак односельцям, загиблим в роки Другої світової війни 1939-1945 pp. Скульптор М. Сівак, архітектори А. Закревський та М. Пасічник. (2002 p.).

8. Територія заснування сучасного рівного

Відзначаючи 720-літній ювілей, маємо немало заперечень стосовно цієї дати. Безумовно, це тема окремого дослідження. Все ж необхідно відзначити, що саме 720 років тому вперше документально зафіксовано топонім з назвою Rowne (лат.). Ця згадка пов'язана з військовою перемогою Лєшка Чорного. Майбутньому ще належить остаточно з'ясувати, наскільки близьким є ім'я краківського князя та Рівного. Сьогодні ж звернемо увагу на ті постаті, чия діяльність має відношення до міста, змінила його обличчя, по праву вписавши їхні імена до місцевого «літопису».

Ні у кого з дослідників не викликає сумніву існування на території сучасного Рівного населеного пункту в XV ст. Це підтверджують джерела та згадувані в них поряд з Рівним топоніми, що збереглись до наших днів, події, що мають безпосереднє відношення до історії обласного центру.

У другій половині XV ст. Рівне переходить від першого документально засвідченого володаря Дичка до князівської родини Несвицьких. Якщо власник Рівного (з 1461 року) Семен Несвицький йменується також як Семен Збаразький та Колоденський (усі три ймення за назвами трьох своїх володінь), то його дружина увійшла в історію під іменем Рівненська (Ровенська). Саме ця жінка єдиною з усіх власників міста заслужено носила це ймення. Найвірогідніше, це пов'язано з тим, що за часів Несвицької Рівне отримує статус міста. Загальноприйнятою датою цієї події є 1482 рік. Привілей на здобуття магдебурзького права - права на самоуправління був наданий Рівному королем Казимиром.

З впевненістю можна стверджувати, що в цей період Рівне не тільки змінило свій статус, але й привернуло до себе увагу. Започатковані ярмарки пожвавили економічне життя, до міста почали прибувати не тільки купці, але й нові поселенці. Усі зміни та нововведення спричинили до необхідності побудови замку, що став резиденцією Несвицьких.

Про повагу та авторитет цього князівського роду в тогочасній Україні свідчить той факт, що онучка Марії Рівненської Анна-Тетяна вийшла заміж за гетьмана Великого князівства Литовського, одного з найбагатших представників держави, князя Костянтина Івановича Острозького, до володінь якого перейшло місто. Новий власник не вкладає в нього кошти в таких масштабах, як це робила Несвицька. Проте з іменем Острозького та сина Марії Рівненської вперше місто згадується на сторінках такого важливого джерела вітчизняної історії, як літописи.

Перша літописна згадка про Рівне датується 1496 роком. Вона зафіксована у Супрасальському літописі (відомий також під назвою Короткий Київський літопис). Під 1496 роком літописець заніс на сторінки свого твору повідомлення про захист Рівного волинською шляхтою. Тоді: «Приходиша в Волынскую землю сынове Перекопского царя Менк Гирея со всею ордою Перекопскою и много зло сотвориша Волынской земли... И обогнаша князя Семена Юр'євича и пана Василия Хрептовича, намісника Володимерского, и князя Костантина Острозкого и всіх волынцев в граді Ровном».

Провінційне становище Рівне зберігало протягом двох століть. У цей період ним володіли князі Замойські, Конецпольські, Валевські. Місто пережило військові руйнування, стихійні лиха, масові хвороби, пожежі. Лише у першій половині XVIII ст. з появою нових власників Рівне відроджується, стає одним з центрів краю.

Власністю відомого князівського роду Любомирських Рівне стає у 1723 році. З приходом до міста нової князівської династії розпочалось відродження традицій містобудування та повернення значимості, які мало Рівне за часів Марії Несвицької. Одна з перших справ, за яку взявся Любомирський, була відбудова замку. Розпочате князем Юрієм продовжив його син Станіслав. Після проведеної реконструкції замок позбувся кріпосних стін та земляних укріплень, перетворившись у прекрасний палац. Це було зумовлено віянням часу, тим, що оборонні резиденції були не «актуальні», загроза чужинських та розбійницьких нападів вже минула. Наступні Любомирські модернували та осучаснювали палац, неодноразово удосконалюючи та перебудовуючи, зробивши одним з найкращих зразків палацово-паркової архітектури Волинського регіону.

Історію палацу нерідко висвітлювали переважно в зв'язку з балами та гулянками, які відбувались там. Водночас необхідно нагадати, що палац Любомирських містив велику, як на той час, бібліотеку, тут працював театр, тобто певною мірою це був культурно-мистецький осередок, де також зберігались роботи відомих живописців та скульпторів. Частина книжкової спадщини Любомирських тепер знаходиться у фондовій колекції Рівненського обласного краєзнавчого музею. Найбільша кількість цих книг (майже 200 одиниць) була передана музею у 1982 році обласною науковою бібліотекою. Загальна кількість книг, збережених у музеї, з бібліотеки Любомирських становить близько 400 одиниць, окремі примірники цієї колекції експонуються на постійно діючій виставці «Старе Рівне» (зала ч.19).

До наших днів збереглись окремі споруди, зведені Любомирськими. Приміщення, де тепер знаходиться музей, - це найкраща пам'ятка архітектури XIX ст. Тут розміщувалась гімназія, пізніше реальне училище. Сусідній будинок по вулиці Драгоманова, 17 - колишня оранжерея, перебудована під будинок для викладачів гімназії. Слід також пам'ятати, що найдавніша споруда Рівного - Свято-Успенська церква (1756) збудована в добу Любомирських.

Палац цієї князівської родини, який часто за давньою традицією йменували замком ~ тогочасна окраса Рівного, до наших днів, на жаль, не дійшов. Князь Фредерик Любомирський у зв'язку з неможливістю його утримувати, переносить свою резиденцію в новозбудоване приміщення (тепер розміщується у парку імені Тараса Шевченка). Палац від того часу почав руйнуватись, у такому стані його описав Володимир Короленко у «Дітях підземелля». На початку XX ст. його частково відбудували. У відновлених приміщеннях відбувались різноманітні мистецькі заходи. Лише після пожежі 1929 року палац вже не відновлювався та був розібраний для потреб міста після закінчення Другої світової війни.

На превеликий жаль, палацово-парковий комплекс князів Любомирських залишився лише у документах, спогадах, світлинах, у вигляді макету на виставці «Старе Рівне». Сьогодні про колишній замок та палац нагадує лише вулиця Замкова...

У відродженій Українській державі відтворюються історико-архітектурні пам'ятки, відновлюють свою роботу перші вищі навчальні заклади. Настала доба подбати про відбудову центрів культури, тих місць, які стали певними символами, візитними картками міст. Якщо такі титанічні символи у вигляді замків збереглись у Луцьку та Кам'янці-Подільському, древні храми у Києві та Чернігові, то Рівне не має тієї історико-архітектурної споруди, яка б відтворювала його історію, була б відома в багатьох куточках світу.

Відбудова рівненського замку, хай сьогодні це звучить майже фантастично, безумовно дала б могутній імпульс для розвитку духовності та культури рівняй. Саме тут повинен відкритись місцевий музей, у дитячих гуртках виростатимуть справжні патріоти міста, які, знаючи його минуле, обов'язково подбають і про майбутнє. Відбудований палац стане найкращим пам'ятником визначним володарям Рівного та одним з головних туристичних об'єктів міста.

9. Рівне в архівних документах з XIII до XX ст.

Державний архів Рівненської області є найбільшою джерельною базою з вивчення історії нашого міста. І тому не дивно, що в тиші його читальних залів постійно робляться цікаві відкриття, дослідники знаходять нові, ще невідомі сторінки розвитку міста. Двадцять років минуло з часу виходу збірника документів «Ровно 700 років», який було підготовлено держархівом області. За цей час виявлено багато нових документів, з якими ми і вирішили ознайомити рівненчан і гостей нашого міста.

Усі документи подані в хронологічному порядку і мають редакційні заголовки, в яких зазначені: дата, різновидність документа, автор, адресат і зміст. Документи скановані, з великих за обсягом документів подаються витяги, а заголовки таких документів починаються з прийменника «із». Окремі документи польською мовою даються у перекладі українською мовою.

З метою створення в даній добірці цілісного комплексу документів, який відображає основні етапи історичного розвитку Рівне від маленького поселення до сучасного обласного центру, сюди вміщені найстаріші документи, виявлені в центральних історичних архівах ще до збірника «Ровно 700 років» у 1983 році.

...