Ворота старовинного міста

12 травня 1873 року газета «Волынские губернские ведомости», яка виходила в адміністративному центрі Волинської губернії Житомирі, повідомила про те, що 25 травня відкривається рух вантажних потягів через станції Оженин, Здолбунів, Рівне, Клевань... до Бреста. Жителі Рівного, читачі цієї газети, передавали цю приємну звістку своїм родичам, близьким, знайомим. Усе місто з нетерпінням чекало цієї події. І ось настав день 25 травня. До залізниці, яка пролягала через місто і над спорудженням якої довго трудилися робітники, вийшли рівняни від малого до старого - всім було цікаво подивитися на «диво» тодішньої техніки.

Зі сторони Здолбунова на обрії з'явилася небачена досі рівнянам незвичайна машина, їх реакція була неоднозначною: дехто тікав від залізниці, дехто хрестився. Але більшість з цікавістю розглядала паровоз, вагони.

Основне призначення залізниці - відправка продовольства в Європу. У будівництво залізниці вклали немалі кошти акціонерні об'єднання. Адже лише одна верства залізниці коштувала 104,9 тисячі карбованців.

Розпочався і регулярний рух пасажирських потягів, якими швидко та комфортно можна було дістатися до розташованих вздовж залізниці станцій. Зрозуміло, що далеко не всі рівняни могли дозволити собі таку розкіш - надто дорогими були квитки. Проте після введення в дію руху поїздів ціни в Рівному неймовірно зросли, адже підприємливі люди скуповували продукти та відправляли туди, де за них можна було мати немалий зиск. Так, протягом 1881 року зі станції Рівне їх було відправлено 7000000 пудів, з них - 20 відсотків цукру і 25 відсотків хліба, отримано стільки ж пудів вантажів, з них -25 відсотків меляси (патоки). Кількість пасажирів, які виїхали зі ст. Рівне в 1881 році, становила 38 тисяч чоловік. Крім того, з Рівного пошту відправляли поїздами й вона отримувалась двічі на добу.

З середини 1883 року розпочалося будівництво ще однієї гілки залізниці - Вільнюс - Пінськ - Лунінець - Рівне - Барановичі - Білосток - Гомель, яке тривало аж до 1899 року. На спорудження цієї вітки було залучено десятки солдатів залізничних батальйонів. Рейки та пересувний склад надходили з державних запасів. До речі, Олександр III затвердив графік будівництва залізниці на три роки. Проте воно велося втричі довше. Кожна верства залізниці коштувала 35,1 тисячі карбованців.

Отже, з введенням у дію залізниці Рівне-Вільнюс через Сарни наше місто стало вже залізничним вузлом, через який проходили потяги Брест-Київ і Рівне-Вільнюс.

Планувалося з'єднати Рівне ще й з австрійським кордоном, зокрема з м. Радивилів. Адже, як вказують офіцери російської армії, автори нарису «Рівне», що побачив світ у травні 1882 року, цей факт «...повинен би ще більше посилити значення міста як торгового центру цілої губернії, проте внаслідок непорозумінь, які виникли між власником міста (кн. Любомирським - Г.Б.) і тими, хто проводив цю залізницю, проект цей не здійснився і дорога була проведена з с. Здолбунов».

Але потяги через місто Рівне курсували на радість його жителів. А керівники міста і станції робили все, щоб краще обслужити пасажирів. Так, газета «Волинь» (Житомир) у 1895 році писала: «Нині наш обиватель може в самому центрі міста, не поспішаючи, придбати квиток до будь-якої станції, тут же здати свій багаж».

Йшли роки. До послуг рівняй у 1911 році вже було 7 потягів на добу, які направлялись на Київ, 6 - на Брест, 4 - на Полісся. Це були кур'єрські, поштові, швидкі, пасажирсько-змішані, прискорено-пасажирські, прискорено-вантажні потяги.

Залізницею до Рівного прибували й високі посадові особи, серед них - цар Олександр III, у 1915 році - американський письменник і публіцист Джон Рід, відомий політичний і церковний діяч Іван Огієнко (митрополит Іларіон), міністр закордонних справ Української держави, історик Дмитро Дорошенко та ін.

У 30-ті роки XX ст. поляки відправляли через станцію Рівне українських патріотів у концтабір Береза Картузька, в тюрми, а в 1939-1941 pp. більшовики відправляли українців у радянські концтабори.

Через рік-два після цього зі станції таким же способом відправляли на роботу до Німеччини тисячі наших земляків.

У 1952 році гостинно відчинив двері новий залізничний вокзал. Він виріс замість підірваного в 1944 році радянськими підпільниками при відступі гітлерівців з Рівного.

Нині оновлений залізничний вокзал постає перед гостями міста і області в усій своїй красі. Його стіни вінчають символічні герби незалежної України та міста Рівне. Всередині - просторе, світле приміщення, прикрашене великоформатними картинами, які розкривають історію Волинського краю від давнини до сьогодення. Працьовитий дружний багатосотенний колектив залізничників відзначив своє свято - 130-річчя станції Рівне.

Життя і сцена

Театр на Рівненщині існує ще з часів Князів Любомирських, але найбільше рівняни мали можливість спілкуватися з театром у 20-30 pp. XX ст. Безліч мандрівних театрів, гастролюючих труп та маса аматорських колективів виносили на суд глядача найкращі здобутки як української, так і світової драматургії.

В 20-ті р. головною етнічною групою у Рівному були євреї.

Друге місце посідала українська громада. Політика польського уряду виглядала як повне приниження, дискримінація корінного населення.

Всупереч усім утискам українці розгортають досить таки великий за масштабами національно-культурно-мистецький рух. Представники місцевої інтелігенції за короткий час організовують у Рівному низку українських громадських організацій. Головною громадською спілкою того часу в місті була «Просвіта». Завдяки таким просвітянам, як Олександр Карпинський, Галина Журба, Микола Багринівський, Антін Нивинський, Федір Пекарський, Арсен Зінченко у Рівному починає діяти мережа аматорських колективів художньої самодіяльності.

У Рівному на той час не було жодного стаціонарного українського театру. Єдиним стаціонарним театром того періоду був єврейський театр Х. Гільдорфа, котрий проіснував аж до середини 30-х років. Його діяльність зводилася, в основному, до виїздів у навколишні села та містечка. Усі театральні трупи, котрі відвідували місто, орендували для виступів театр А. Зафрана. За описами, приміщення театру відповідало усім тогочасним вимогам театрального мистецтва. Сцена була обладнана відповідним освітленням та технічними засобами. Що стосується глядацької зали, то вона була дуже просторою: вісімнадцять рядів партеру, сім лож, кілька рядів балконів та галерей. А оскільки у Рівному не було стаціонарного театру, то зала Зафрана слугувала для виступів гастролюючих театрів, проведення різного роду мистецьких вечорів, а пізніше - для демонстрації кінофільмів.

З появою добротного приміщення гастролюючі театральні трупи стали з'являтися в Рівному досить часто. Це такі відомі на той час колективи, як трупа Онисима Суслова, театр М. Дальського, Санкт-Петербурзький театр оперети, брати Адельгейми, російсько-українське драматичне опереткове товариство під керівництвом Ю. Сагайдачного, гастролюючий театр Б. Бродерова, Симонова, а також оперні трупи Г. Шумського, Київський оперний театр.

Хоча самодіяльні театри міста були підтримані «Просвітою», перебували вони у важкому становищі, бо увесь час відчували усілякі перепони влади.

У 1927 році в Рівному було створено режисерські курси. Керував ними письменник А. Зінченко. Курси готували постановників п'єс та концертів. За сприяння «Просвіти» починає розвиватися художня самодіяльність у робітничих товариствах. Видається журнал «Аматорський театр». Але різного роду проблеми: брак репертуару, коштів, утиски цензури призвели до того, що театральні колективи, як аматорські, так і напівпрофесійні, ледве зводили кінці з кінцями.

Важливою подією для рівняй стало відкриття у 1925 році театру залізничників. Для виступів було збудовано літній павільйон. Проте проіснував цей колектив усього рік. У 1926 році внаслідок підпалу дерев'яне приміщення згоріло. Актори змушені були шукати роботу. Склад саме цього робітничого театру стає основою трупи Рівненського українського музично-драматичного театру, відкритого з приходом радянської влади.

Незважаючи на постійні переслідування, заборони та утиски, бідність і приниження польською владою, український театр на Рівненщині все-таки існував, тому що справжнє мистецтво непідвладне ні політиці, ані часу, адже театр не просто приносив насолоду, а виховував і навчав, вселяючи в душі глядачів надію на краще та віру в завтрашній день.

Сторінки трагічних літ

Новочасне найтяжче випробування нашого міста - випробування кривавою та спустошливою Другою світовою війною - розпочалося вранці 22 червня 1941 року. На кілька літ Рівне опинилося в епіцентрі воєнних подій, зазнаючи в тому пеклі усіх мислимих жахів та людських трагедій.

Наступного дня війни центральна частина міста перетворилася в страшну руїну, зруйновані дощенту або частково будинки, пожарища на місці людських осель, вирви від бомб, повалені телеграфні стовпи, а подекуди і людські трупи - такими були наслідки бомбардування міста німецькою авіацією. Зруйновано майже всю головну вулицю, забудову в районі ринку. Серед руїн та згарищ наростали тривога, страх, паніка.

Мабуть, за планами Берліна, Рівне мало бути завойованим на другий день війни. Адже на рівненському напрямку агресори згрупували ударні сили: це був шлях на Київ, стратегічно важливий для вермахту. Проте на заваді цьому планові стала мужня і відчайдушна танкова оборона, організована радянськими військами по лінії Рівне-Дубно-Броди. Це змусило німців сповільнити темпи наступу і вести важкі бої з радянською бронетехнікою. Танкова битва в районі Рівне-Дубно стала чи не першою вдалою операцією при відступі радянських військ в Україні, вона засвідчила вміння Червоної армії успішно протистояти стрімкому просуванню ворога. Танкові бої розгорнулися під нашим містом і навіть на його околицях. Запекла сутичка сталася 28 червня, коли радянські війська покидали місто. Маневром німців кілька радянських танків були відрізані від основних сил у районі Грабника. Проте бійці не здалися, а продовжували опір до останнього снаряда. Танкісти П. Абрамов і О. Голіков, ведучи бої на вул. Островського, знищили 13 фашистів і самі загинули в нерівному бою. Тепер на місці їх загибелі - меморіальна стела.

Від початку окупації німецьке командування надавало Рівному особливий статус. Гітлерівці провели облік житлового фонду та мешканців міста, згодом планомірно винищили всіх євреїв, вистежили і стратили звинувачених у прихильності до радянської влади, поспішно розгорталася діяльність різноманітних служб - від військово-штабних та тилових до різноманітних цивільних фірм. Це був підготовчий етап щодо подальших подій. У серпні Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Насамперед він розчленував їх на кілька частин. Західна Україна, головно Галичина, відійшла до Генерального губернаторства Польщі. Південно-Західну Україну та Буковину Гітлер "подарував" Румунії. Найбільша ж частина України, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя, під назвою Райхскомісаріат Україна, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою "столицю" у традиційному центрі України Києві і вибрав невелике провінційне місто Рівне. Чому гітлерівці обрали на "столицю" саме наше місто? Як вважають історики, по-перше, Київ з мільйонним населенням був досить небезпечним для окупантів, вони побоювались у місті розгортання великих сил опору. Отже, вибирали тихе, малонаселене місто. По-друге, німецька розвідка справедливо вказувала на доцільність розмістити центр у Західній Україні: тут можна було сподіватися на підтримку антирадянських сил. По-третє, врахували вигідне географічне розташування міста на київській трасі, можливості залізничного та автомобільного зв'язку.

Райхскомісаром України Гітлер призначив свого старого приятеля, гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха, про якого здавна ходила недобра слава. Зрештою, і сам він не заперечував таких оцінок. Ось як висловлювався Кох про свої наміри та політику в Україні: "Про мене знають як про оскаженілого собаку. Саме завдяки цьому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо ніякої уваги на почуття українців чи на їхні права власності". Українці, як, власне, і інші народи окупованої території, розцінювалися райхскомісаріатом лише як будівельний матеріал для їх великого райху, і це мало підкреслюватися в жорстокому, брутальному поводженні з місцевим населенням.

Початком великої трагедії міста став день 6 листопада 1941 року. Зранку німецька адміністрація наказала зібратися на майдані Грабника усім євреям Рівного. Близько сімнадцяти з половиною тисяч людей німецький каральний загін вивів до урочища Сосонки, розташованого у З кілометрах від міста обіч київського шляху. "Підходячи до Сосонок, ми зрозуміли, - згадувала одна з учасниць тієї жахливої акції, - що ми прийшли на смерть. Моїм очам відкривалася кошмарна картина, від якої навіть тепер, коли загроза смерті давно минула, кров холоне в жилах. Рів довжиною метрів 100. Через рів перекинуто колоди. На колодах, вишикувавшись один за одним, стоїть осіб 10-20. Довга черга із автомата - і люди, як скошене колосся, падають у яму".

Лише на початку 1990-х років рівненські Сосонки були впорядковані як меморіальний комплекс. За радянського часу тут стояв лише скромний пам'ятний камінь, а могили жертв залишалися протягом 50 літ занедбаними. Сьогодні настав час говорити про трагедію Сосонок на повен голос. Адже про Бабин Яр у Києві знає майже весь світ (восени 1941 року в Бабиному Яру розстріляно 33 тисячі євреїв). Сосонки у нашому провінційному місті того часу були трагедією не меншого масштабу.

Другий акт трагедії Рівного був пов'язаний із влаштованими тут концтаборами, які гітлерівці перетворили у табори смерті, їх було організовано у місті аж три, у передмістях Грабник та Воля. Найбільшим був концтабір у районі Кошари, на вулиці Білій. Табори щоразу поповнювалися великими групами військовополонених, яких переводили сюди із тимчасових таборів Київщини, Холмщини, Полтавщини та інших країв. Фашисти практикували із в'язнями жорстоке поводження. "За дротами під голим небом німці тримали мільйони людей. Не давали їм ні харчів, ні води. Влітку полонені тисячами гинули від голоду та спраги, а взимку - від сльоти, холоду та голоду. По цих таборах зимою 1941-1942 років лежали цілі купи замерзлих людських трупів, їх закопували тільки більшими партіями. Ці факти наставили буквально все населення проти німців як найгірших варварів", - писав у спогадах один із українських військових діячів того часу Тарас Бульба-Боровець. Таким був стан і в рівненських концтаборах. Восени та взимку радянські військовополонені почали масово гинути від голоду та холоду; допомога місцевого населення та Червоного Хреста була надто мізерною, аби врятувати усіх, до того ж фашисти далеко не завжди таку допомогу дозволяли.

Табір поблизу вулиці Білої став найбільшою "фабрикою смерті" у Рівному. Восени 1941 року тут почалися масові розстріли населення. Українців, росіян, поляків нерідко арештовували цілими сім'ями, без винятку дітей чи стариків. Щодня окупанти розстрілювали по кілька тисяч осіб. У 1942 році "урізноманітнили" форми геноциду, стали застосовувати машини-душогубки із отруйним газом. Моторошно читати свідчення очевидців тієї трагедії. За кілька літ війни землю колишнього пустиря густо просочено людською кров'ю і начинено людськими кістками. В'язнів змушували копати широкі, в кількадесят метрів довжиною ями, які ставали могилами нещасним. Коли яма була наповнена трупами до самого верху, наступна партія приречених засипала їх землею, а потім лягали в наступну яму. У концтаборі на вулиці Білій було страчено понад 81 тисячу людей. Тепер тут величний монумент скорботи і пам'яті, коло якого рівняни вшановують загиблих, що знайшли вічний спочинок у рівненській землі.

Діяльність українських громадсько-культурних органів допомагала не тільки зорганізувати українське життя в Рівному та повіті. Ці органи, як могли, відстоювали інтереси українського населення щодо освіти, праці. Безумовно, траплялися і звичайні запроданці, але організований український рух керувався патріотичними ідеями: це підтверджує той факт, що з другої половини 1942 року він перейшов у нелегальні форми і породив партизанську боротьбу, тобто однозначно увійшов у конфлікт із німцями, не бажаючи їм пособляти у здійсненні геноциду українців. Певна річ, українські організації, які діяли в Рівному за німецько-фашистської окупації, публічно солідаризувались із діями окупантів (що не робило їм честі), але при цьому не відмовлялися від власних програмних цілей. Вони жили ілюзіями недалекого визволення України. Звідти і патріотичне піднесення початку війни, зокрема в рядах ОУН. Після червневого Акту проголошення самостійності України у Львові (який, до речі, одразу ж був знівельований німцями) діячі ОУН мріяли про реальну владу в найближчому майбутньому. У Рівному вони проводили збори та маніфестації, пожвавили діяльність і в цілій області.

Восени та взимку 1941-42 років поступово налагоджується українське культурне життя краю. І це - на тлі винятково загрозливих обставин війни. Масово відроджується "Просвіта", заборонена за Польщі, з'являються інші громадські організації, відновлюються сільські бібліотеки, хори та драмгуртки, поширюється українська преса і книга, відновлюється початкова школа рідною мовою... Хоча усі заходи були короткотривалими, - уже влітку-восени 1942 року німці круто змінили свою політику і грубо зліквідували паростки українського самоврядування та культурництва - усе ж вони мали певні наслідки.

Від вересня 1941 року Рівне стає визначним центром української преси та книговидання того часу. Саме першого вересня вийшла у світ газета "Волинь", що стала громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні. Газета вважалася легальною і ретельно контролювалася німецькими службами. Проте завдяки мудрому провідництву вона швидко набула авторитету в краї та й у інших регіонах України. Головним редактором "Волині" став уже знаменитий на той час письменник Улас Самчук, який щойно повернувся з еміграції до рідного краю (він - уродженець села Дерманя на Рівненщині). Самчук був досвідченим літератором. Допомогло йому й те, що в молоді роки деякий час жив і навчався в Німеччині та непогано знав німецьку мову. Засновником часопису став Степан Скрипник. Навколо редакції гуртувалися кращі інтелектуально-мистецькі кадри рівненського середовища, а нерідко також і з середовища гостей міста. У Рівному восени побували і співпрацювали із "Волинню" Олена Теліга та Олег Ольжич, відчайдушні молоді лицарі українського відродження, яким судилося невдовзі героїчно загинути. Графіку газети забезпечив випускник Варшавської академії мистецтв, уже знаний художник Ніл Хасевич, родом із Дюксина на Костопільщині. Він же подавав цікаві статті на теми українського малярства. Змістовність мистецьких рубрик газети забезпечував також Анатоль Демо-Довгопільський, митець унікальної біографії, котрий перед війною працював у Парижі, а в 1940 році зорганізував український агіттеатр на Закарпатті.

Розгорнуло діяльність також українське видавництво "Волинь". У ньому співпрацювали ті ж діячі, які об'єдналися навколо газети. У Рівному стали виходити ще два періодичні видання. Це журнал "Український хлібороб" та дитячий часопис "Орленя". Зусиллями видавництва з'явився новим тиражем роман У. Самчука "Марія" (Рівне, 1942). Видавалося також кілька серій популярних брошур для загалу. Одна з них, наприклад, містила репертуар для аматорських театрів, інша була пропагандивно-антикомуністичною. Окремими книгами на початку 1942 року вийшли "Новий український колядник", "Новий український вертеп", "Стінний календар на 1942 рік" та деякі інші. Розвитку видавничої справи сприяло те, що в 1942 році її очолив знаний ще з 1930-х років галицький видавець української книги Іван Тиктор.

Яскравим і самобутнім мистецьким явищем був міський український театр Рівного. Театральна трупа складалася частково із акторів колишнього радянського театру, частково із приїжджих акторів та аматорів. Мистецький рівень театру був надзвичайно високим. Колектив очолив невтомний Анатоль Демо-Довгопільський, визнаний митець-віртуоз і патріот із багатолітнім стажем діяльності (активно виступав у політиці й мистецтві ще за Польщі). У вересні 1941 року театр здійснив першу виставу - "Мартин Боруля" І. Карпенка-Карого. Пізніше були чудово поставлені п'єси І. Котляревського, М. Кропивницького, Б. Грінченка, С. Васильченка, М. Куліша та ін. Театральні вистави, як згадують очевидці, сприймалися як щось неймовірне у тих умовах, гартували волю і свідомість глядача. Успіх театру змушені були визнати навіть німці, котрі також приходили до затишної зали Зафрана. Щоправда, трагічної долі не вдалося уникнути керівництву театру, зокрема його керманичу Демо-Довгопільському, заарештованому і страченому гітлерівцями. Рівне того часу являло собою місто різких і жахливих контрастів. Тривога і невідомість щодня супроводжували людину на вулицях міста. Ось як цю атмосферу передав письменник:

"...Люди стали марксистами, фашистами, націонал-соціалістами. "Релігійно-фанатичними". З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе як "гомо сапієнс".

В такій атмосфері жили ми також у нашому Рівному. Вулицями ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок - небезпека".

У таких умовах продовжували активно діяти українські патріоти. Більше того, весна та літо 1942 року стали періодом найгучніших заходів рівненської "Просвіти". Провід окружної організації в Рівному у квітні 1942 року констатував, що "в наших "Просвітах" уже закипіло життя", маючи на увазі активну працю сільських філій. Лише в сусідніх із Рівним селах діяли просвітянські осередки в Городку, Глинках, Шубкові, Обарові, Великому Житині, при них існували аматорські хори та драмгуртки. Відмінний хор української пісні зорганізував у Рівному Юрій Цехміструк.

Водночас німці в 1942 році все частіше проводять каральні акції серед українського населення. Конфлікт наростає з обох боків. Обурення українців, окрім репресій, викликають насильні вербування молоді на роботу до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжанами. Відтак український рух поступово перетікає в нелегальні форми діяльності. Навесні 1942 року в поліських лісах Рівненщини з'являються перші збройні формування українців, які з часом виступлять як УПА (Українська Повстанська Армія), їх учасниками ставали активісти українського руху, молодь, якій загрожував примусовий вивіз до Німеччини, навіть учорашні поліцаї, розчаровані гітлерівською репресивною політикою. 16 квітня 1942 року головне командування УПА видає наказ, згідно з яким починається збройна боротьба із гітлерівцями. Невдовзі пролунали перші вибухи та постріли цієї неоголошеної війни: знищувалися автомашини з фашистськими офіцерами та солдатами, невеликі військові залоги, відбиралися склади продовольства тощо. В селах Волині та Полісся стали розповсюджуватись листівки, в яких селян закликали підтримати антигітлерівську боротьбу та пояснювались її мотиви. Перші акції УПА всерйоз стривожили німців, які доти сподівалися на спокійний тил. «Ці сміливі та невловні операції партизанів УПА зігнали спокійний сон з очей всім гестапівцям, вахмістрам, ландвіртам, районовим шефам, гебітс-комісарам, генерал-комісарам та самому райхскомісарові Кохові... - згадував отаман повстанського війська «Поліська січ» Тарас Бульба-Боровець. - 3 усіх районів наших операцій попливли до Києва та Рівного звіти про несподіваний новий "бандитизм" та що всюди "бандою" керує якийсь "бандит Пульпа". Всіх німців огортає психоз жаху перед українським «лісом». Уміле ведення партизанської боротьби невеликими, добре підготовленими завчасно групами, невеликі, локального значення бої, підтримка місцевого населення, лісова місцевість, яка служила добрим сховком від переслідувань, - усе це сприяє розгортанню українського партизанського руху та залученню нових сил у його лави.

Одна з підпільних груп виникла серед робітників-рівнян. Очолив її відомий борець-комуніст Терентій Новак. Він ще за Польщі був переслідуваний за свої переконання, три роки провів у польській в'язниці. Після 1939 року Терентій Новак навчався в Рівненському вчительському інституті. А з початком війни залишився у Рівному. Згодом, працюючи на одній з дрібних фабрик міста, Новак згуртував навколо себе невелику організацію, її учасники намагалися шкодити німцям дрібними диверсіями. У 1943 році робота групи активізувалася у зв'язку з налагодженням контактів із чекістським загоном Дмитра Медведева, інструкції якого стала виконувати організація Новака. А восени більшість членів групи перейшла до партизанського лісу. Гестапо, проте, вистежило частину групи. 4 січня 1944 року гітлерівці влаштували на центральному майдані міста показову страту підпільників М. Жарської, І. Луця, М. Поцелуєва, М. Самойлова, Ф. Шкурка. Нині на цьому місці, на будинку поруч із центральним гастрономом (Театральна площа), є меморіальна дошка пам'яті загиблих радянських підпільників. Керівник групи Т.Новак залишився живий і пізніше був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Підпільна організація Павла Мирющенка, очевидно, більше зосереджувала увагу на пропагандистській та розвідувальній діяльності. Мирющенко був кадровим партійним працівником, до війни він обіймав посаду секретаря райкому комсомолу у Львові. Як свідчать офіційні радянські джерела, у липні 1941 року він був спеціально закинутий у тил ворога у складі опергрупп із завданням створити у Рівному підпільний райком комсомолу та групу опору. Мирющенкові справді вдалося зібрати групу спільників. Проте активної діяльності у Рівному, нашпигованому офіцерами німецької розвідки та контррозвідки, він, звичайно, розвинути не міг. До заслуг організації належали окремі диверсії проти ворога, звільнення в'язнів концтаборів, поширення листівок з інформацією про перемоги Червоної Армії тощо. Проте спроба перейти до більш активної тактики боротьби навесні 1943 року одразу ж привернула увагу гестапо, в результаті чого організацію викрили, а Павло Мирющенко був розстріляний гітлерівцями.

Трагічно склалася доля ще однієї підпільної групи, що складалася, головним чином, із визволених з полону військовополонених. Очолив цю групу професійний партпрацівник Микола Остафов.

У січні наближення фронту стало очевидним і невідворотним. Усе, що могли, - устаткування підприємств, локомотивно-вагонний парк залізниці, обладнання пошти й телеграфу, культурні цінності, - фашисти вивозили на захід. Решту вони готувалися висадити в повітря або спалити при відступі, щоб перетворити місто в суцільну руїну. Спеціальні гітлерівські команди спішно влаштовували тут надійний оборонний вузол, сподіваючись на певний час затримати наступ радянських військ.

1 лютого 1944 року на підступах до Рівного зупинились передові частини Червоної Армії. "З високого пагорба ясно були видні черепичні дахи будинків, куполи собору і гостроверхий шпиль костьолу», - згадував учасник тих подій І. Наумов. На виїздах із міста та перехрестях доріг німці створили міцні оборонні точки. Тому наступ радянських військ, який почався наступного дня, 2 лютого, виявився дуже нелегким.

5 лютого 1944 року на честь звільнення Рівного у вечірньому небі Москви спалахував артилерійський салют. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з'єднанням звань Рівненських та Луцьких. Від цього дня Рівненськими стали іменуватися 13-а армія (генерал М. Пухов), 6-й гвардійський кавалерійський корпус (генерал С.Соколов), 24-й стрілецький корпус (генерал М. Кирюхін) та 7-й стрілецький корпус (генерал М. Глухов), деякі інші частини.

І хоч від цієї пори канонада у Рівному вщухла, кровопролиття не зупинилося. Повернення у край комуністичного режиму із його жахливим карально-репресивним апаратом цього разу не викликало великих ілюзій. Тим свавільніше поводилися представники радянської влади в умовах воєнного часу.

Взялися до звичної "чистки" підрозділи енкаведистів, які мали завданням зламати опір українських повстанців, усіх вороже настроєних щодо комуністичного режиму сил. Почався трагічний період репресій 1944-50-х років у Рівному та на Рівненщині. Період, який означився тисячами і тисячами жертв, зламаних людських доль та великих страждань наших краян.

Спомин про це містечко...

Відвідувачі Рівненського обласного краєзнавчого музею, заходячи до його приміщення, відразу звертають увагу на дошку із зображенням барельєфа Володимира Галактіоновича Короленка. Видатний письменник народився 15(27) липня 1853 року в Полтаві, а в нашому місті успішно закінчив Рівненську реальну гімназію, що колись розташовувалась у будинку, де тепер знаходиться музей.

Господар багатодітної родини Галактіон Панасович Короленко отримав призначення на посаду Рівненського повітового судді і родина приїхала до Рівного влітку 1866 року. Тож 13-річного Володю віддали до Рівненської гімназії. історія пам'ятний культура рівне

У 1866-1867 навчальному році Володимир пропустив 74 уроки: 25 - у першому півріччі і 49 - у другому. Причина, певно в тому, що, як свідчить один із старожилів Рівного, який знав Короленка ще з дитинства, хлопець був рухливим і «відчайдушним пустуном». «Природно, що рухливість як характер, з однієї сторони, і поетична, романтично настроєна польсько-українська натура, з другої, погано в'язалася зі школою, з сухими уроками, сердитими вчителями і всією шкільною обстановкою тодішнього часу взагалі», - писала про нього газета «Юго-Западная Волинь», що виходила на початку XX століття в Рівному і яку редагував А. Карпиловський. І все-таки з часом Короленко зрозумів, що без знань тяжко торувати дорогу в житті. Тож у 1871 році він закінчив реальну гімназію зі срібною медаллю.

Свої юнацькі роки, проведені в Рівному, В. Короленко описав в «Історії мого сучасника». Перебуваючи в Рівному, він познайомився з своїми ровесниками, що згодом дало можливість письменнику відтворити життя знедолених у творі «Діти підземелля». До речі, події, описані тут, відбувалися на уніатському кладовищі (нині район гімназії по вул. С. Ковалевської).

Іменем В. Короленка названо один із центральних майданів Рівного, середня школа №1. Йому присвячена меморіальна кімната в експозиції Рівненського обласного краєзнавчого музею, де є безцінні матеріали, які протягом трьох десятків років збирав його родич - москвич Олександр Веніамінович Храбровицький.

Свого часу московські кіномитці екранізували прекрасний твір Володимира Короленка «Сліпий музикант», використавши архітектурний комплекс князів Хоткевичів у Млинові. Письменник з документальною точністю, на високому художньому рівні розкриває історію Полісся, згадує роки, проведені в гімназії, своїх учителів, гімназистів, розповідає про побут і звичаї не лише рівняй, а й селян, котрі проживали поблизу Рівного, в яких йому довелося побувати, зокрема в селі Харалуг нині Корецького району.

Буваючи в селах, він знайомився з людьми, вивчав їхні народні звичаї, перекази, легенди, пісні.

«В історії мого сучасника» Володимир Короленко описував зустрічі з нашими земляками, зокрема з братом колишнього свого вчителя, викладача словесності Рівненської реальної гімназії ~ Олексієм Андрієвським. Той був заарештований за те, що брав участь в організації таємного друкування українських книг. Тодішнє законодавство Росії забороняло видавництво книг українською мовою.

В Іркутській в'язниці В. Короленко зустрічався з рівнянином Людвігом Кобилянським, слюсарем, який працював на фабриках спочатку в Пінську, потім у Варшаві, де брав активну участь у революційній пропаганді серед робітників, за що був висланий на каторгу. Йому письменник присвятив теплі слова: «У всіх його прийомах простежується крайня щирість, і я зрозумів, чому він з такою легкістю віддався боротьбі...»

Володимир Короленко протягом всього свого життя підтримував тих, хто потребував певної допомоги. Так, у листі, адресованому І. Луницькому, історику і громадському діячеві, професору Київського університету, він писав: «Вчора, а, можливо, і одночасно з цим листом, Ви, мабуть, отримали рекомендовану бандероль з відтисками трьох оповідань:

«Старці», «Утоплена» і «Замчисько» - Ф. Кудринського, який народився в Степані (нині Сарненського району). Свої твори він друкував на сторінках журналу «Киевская старина». Якщо у Вас знайдеться час проглянути їх, то, мабуть, Ви погодитесь зі мною, що в автора є безсумнівний талант, від якого так і віє нашою малоруською природою, мовою, знанням нашого звичаю, звороту мови, переказу... Чи не зможете Ви, як місцева людина, допомогти йому влаштуватися в Київській чи Волинській губернії інспектором училищ або що-небудь в цьому роді по педагогічній частині...»

У Рівному біля церкви св. Степана на Грабнику поховані батько письменника - Галактіон Панасович та сестра - Олександра. Сам же Володимир Короленко похований у Полтаві, а помер він 27 грудня 1921 року.

Громадськість України широко відзначила 150-річчя від дня народження Володимира Короленка.

Шляхами рідної землі

Після багаторічного перебування в еміграції (у Польщі, Чехословаччині, Німеччині) 6 серпня 1941 року повернувся на Україну відомий письменник, зокрема своїми творами трилогією «Волинь» і романом «Марія», Улас Самчук. У Рівному його вразила велика кількість гітлерівців на вулицях міста: адже трохи більше місяця минуло з того часу, як вони ввійшли сюди. Містом керувала військова адміністрація.

Паралельно з цією владою в Рівному було створено міську управу, яку очолював Полікарп Бульба, та відповідні обласні установи.

Після прибуття до Рівного Улас Самчук знайомиться з українськими громадськими та політичними діячами, які створили в місті «Українську раду довір'я на Волині», до складу якої увійшов і Улас Самчук, а також діячі Рівного, Житомира, Луцька, Кременця, Володимира-Волинського, Дубна, Здолбунова, Костополя. Цей орган мав вирішувати шкільні, юридичні та церковні справи.

Улас Самчук згодом про цей період свого життя писав так: «Ми не сиділи, ходили, промовляли, писали. І завжди квапилися. Були короткі дні».

Багато з наміченого було здійснено. Так, на новоорганізованих учительських курсах, якими керувала відома педагогічна діячка Надія Шульгіна-Ішукова, виступав і Улас Самчук. Він закликав учительство... «розгорнути пропаганду на селі для заохочення населення організувати господарства, закладати верстати виробництва, переробку сировини, переходити до міста і забирати в свої руки торгівлю, промисел, підприємства. Потребуємо міста, місто було не наше, завойовуймо місто».

Представники громадськості вирішили мати і свій друкований орган: «Нам потрібний добрий пресовий орган, - писав згодом У. Самчук, - добре видавництво. Це робота для мене, і ми одразу за неї взялися».

Допомогла міська управа і в доборі приміщення, кадрів, меблів. Головним редактором став Улас Самчук, головним адміністратором - Степан Скрипник (згодом патріарх Мстислав). До складу редакції входили на той час художник Ніл Хасевич, журналісти О. Давен, А. Мисечко, Л. Чаплей та інші. 1 вересня 1941 року побачив світ перший номер газети «Волинь». Газета розповсюджувалася не лише на Волині, а й далеко за її межами. Вона виходила двічі на тиждень 40-тисячним тиражем.

Було створено і видавництво «Волинь», яким з середини листопада 1941 року керував відомий видавець, котрий прибув зі Львова, Іван Тиктор. Воно випускало, крім газети, журнал «Орленя» та «Сільський господар». Почало діяти і книжкове видавництво, першою книгою якого була «Марія» Уласа Самчука. І хоч ця книга вийшла 15-тисячним тиражем, проте розійшлася негайно.

На сторінках «Волині» публікувалися твори українських поетів і письменників, зокрема Олени Теліги, Євгена Маланюка, Юрія Горліс-Горського, Тодося Осмачки.

Двері редакції були відкриті для всіх.

Місто-зодчий, місто-солдат

Висловлювання про м. Рівне

У Рівному у різні часи жило, бувало, діяло і нині діє чимало відомих представників науки і культури, письменників та громадських діячів. Кожний з них не тільки вніс свій вагомий внесок у його розвиток, а й залишив свої враження чи то в листах, чи то в книгах. Зокрема, про нього згадують в своїх спогадах:

Борис Хаждеу - 1830 p.;

Олена Пчілка - 1832 p.;

Микола Костомаров - 1844 р. жовтень - 1845 р. липень;

Пантелеймон Куліш - 1845 р. серпень;

Володимир Короленко - 1866-67 pp.;

Микола Лисенко - 1867 p.;

Павло Чубинський - 1869-70 pp.;

Олександр Хаждеу - 1870 pp.;

Іван Франко - 1891 p.;

Володимир Вернадський - 1909 р. червень;

Леопольд Стафф - 1914-1918 pp.;

Олексій Толстой - 1914-1918 pp.;

Джон Рід - 1915 p.;

Ярослав Гашек - 1916 р. осінь;

Валер'ян Поліщук - 1919 p.;

Василь Тютюнник - 1919 р. осінь;

Ярослав Галан - 1920 pp. кн.;

М. Орлович - 1930 p.;

Сергій Євчук - 1930-ті pp.;

Софія Русова - 1934 р. лютий;

Ванда Василевська - 1939 p.;

Улас Самчук - 1941 р. серпень-1943 р.листопад;

Олена Теліга - 1941 р. вересень;

А. Демо-Довгоггільський - 1941-1943 pp.;

Олег Ольжич - 1942 p.;

Єжи Путрамент - 1944 р. березень;

Ярослав Галан - 1944 p.;

Павло Усенко, Олексій Полторацький,

Олександр Копиленко, Олекса Ющенко - 1950 р. лютий;

Остап Вишня - 1953 p.;

Юрій Збанацький, Степан Олійник, Павло Загребельний - 1959 р. березень;

Моніка Варненська - 1960 p.;

Павло Усенко - 1969 р. жовтень;

Соломон Ластік - 1972 p.;

Збігнєв Доміно, Богдан Дроздовський - 1977 р. квітень;

Моніка Варненська - 1977 p.;

А. Друзенко - 1980 р.

Микола Костомаров 1844-1845 рр.

«Этот грязный иудейский городок, где суждено мне было проживать, с первого же вида показался мне очень неприветливым, особенно при страшной грязи и при совершенном отсутствии наемных лошадей; к счастью, он так мал, куда бы не пойти, все не будет далеко».

Автобиография. В кн.: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. - К., 1989. - С.464.

Микола Лисенко про замок князя Любомирського, 1867 р.

«Величезна це будова, видно, велично колись то влаштоване, судячи по фресках і багатій, вже на половину облупленій і потертій живописі, однако стоїть як свідок давньої слави і сваволі... Багато сходів, крутих, з закрутами, місцями цілих, а місцями майже розвалених, ведуть вони по величезних, почорнілих від часу кімнатах, де кроки наші якось сумно і дзвінко розносились. Найбільше вражала нас зала, страхітливо висока, в два світла, а нижчі вікна в ній були зроблені у виді дверей. Стеля вся розмальована і в центрі її зображені Бог Отець, Син і Святий Дух з трубящими янголами, багато ніш, альковів і т.п. Не стало би паперу описати все. Нижній поверх займав склад та й живуть тут кілька безпомічних бідняків -гімназистів. Один з них і водив нас по цьому замку...»

«Я вам кажу, що земля Деревлянська, багато ще і по цю пору являє багато цікавого своїми древніми залишками. А народ тут зовсім відмінний від нашого по вбранню. Уявіть собі на них щось ніби киреї довгі і вся грудь вишита червоними шнурками, як на венгерках, і плечі, і рукави і розрізи внизу - все облямовано червоними шнурками. На голові тоже конфедератка (в стариків теж) чотирикутна, але роги підняті і загнуті, а посередині шапки невелика китиця. Це дуже оригінальне вбрання і досить гарне. Мужчини між молодими здибаються дуже гарні, а старими погані. Жінки здибаються дуже гарні, але закутуються ще більше як у Сквирі, як в чадри».

Лист до рідних від 11.09.1867р.

Володимир Короленко, 1866-1871 рр.

«Місто лежало внизу, як на долоні. Ранками його часто затягало туманами від ставів, і тепер туманна пелена розривалася, показуючи то дах, то клаптик зелені, то білу стіну... Статуя мадонни наче плавала в повітрі, а далеко за містом ледь виднілися поля, села, смуги лісів...»

Історія мого сучасника. В кн. Короленко В.Г. Твори. У 4 т. - К., 1953. -Т.З. - С.307.

«Тепер я люблю спомин про це містечко, як люблять часом пам'ять колишнього ворога. Але, Боже мій, як я зненавидів під кінець свого перебування це затягаюче, як ставковий мул, позбавлене живих вражень буденне життя, що висмоктувало енергію, гасило пориви юного розуму своїм мовчанням на всі живі запити, заглиблювало уяву в безплідно-романтичне ліниве споглядання мертвого минулого».

Там же, С. 143.

«...мій погляд впав на фігуру Мадонни, яка стояла на своїй колоні високо в повітрі. Це була місцева святиня, однакова для католиків і православних. Вечорами будочник, офіційна особа, вставляв у ліхтар недопалок свічки і піднімав його на блок. Вогник зірочки висів у темному небі, і над ним гарно, таємничо, нечітко вирисовувалась розфарбована фігура.

Розповідали, що протоієрей-обруситель вже підняв питання про зняття Богородиці - католички... Тепер опальна статуя, освітлена ранніми променями, ширяла над гомінкою та строкатою безголовістю базару. Було в ній щось таке, від чого я відразу зупинявся, а через хвилину стояв на колінах, без шапки і хрестився, піднявши очі на мадонну».

История моего современника, т. 1, Харьков, 1922. - С.237.

Володимир Вернадський, 1909 p.

«Екскурсією в Рівне надзвичайно задоволений, - бачив масу і зібрав величезний матеріал. На кожному кроці шкодував, що зі мною не було фотографії... А тим часом дивні розрізи! Це поховано під древніми морськими (крейдяними) шарами базальтової породи - ніби на Ельбі. Але скали зовсім не виходять...»

Лист до дружини написаний у червні 1909р.

Джон Рід, 1916 р.

«Я ніколи не забуду Ровно. Центральна шосейна вулиця була захаращена смердючими покидьками серед в'язких калюж, які розбризкувалися при кожному проїзді візників. Навкруги дзижчали хмари вгодованих мух. По обидва боки тіснилося багато маленьких магазинів, а їх вивіски, які впадали в очі, розмальовані зображенням речей, що продаються, утворили вниз і вверх на вулиці якийсь божевільний ряд... Дуже багато магазинів, дуже багато візників, перукарень, кравців».

Оптимістичне паломництво. В кн.: Рид Дж. Вдоль фронта. - М.-Л., 1928.

М. Орлович, 1930р.

«...туристи, які цього міста не відвідають, небагато втратять. Бо забудовано воно не гарно і безпланове, має лише один гідний уваги пам'ятник - руїни спаленого палацу Любомирських XVII ст. Головна вулиця міста Шосова довга, нудна, мало містечкова. Лише вдалині видніються зосередження будівель, костельні вежі та церковні куполи, що домінують над містом». Польща в пейзажах та пам'ятниках. - Варшава. - 1930.

Улас Самчук, 1943 р.

«Місто Рівне, що його більшовики вперто величають Ровно, ніколи не відзначалося красотами краєвидів чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського, казенного походження, без традиції, гармонії і тепла. Невелика болотяна, лінива річка Устє перетинає його з півдня на північ і десь там далі, за Городком і Оржовом, впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів-Київ - лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Геринга, щоб пізніше стати Німецькою».

На білому коні. Вінніпег (Канада), 1972, сс. 128-129.

Олександр Цинкаловський

«Після прокладення через місто шосейної дороги та залізниці ... Рівне розрослося у великий торговельний центр Волині. Це місто положене на пограниччі Волині і Полісся. Рівне зробилось головним центром для розприділення, обміну продуктами місцевого виробництва і користування. На початку XX ст. М.Рівне стає найкращим і найбільшим містом тодішньої Волині...»

Стара Волинь і Волинське Полісся. Вінніпег (Канада), Т.2,1986, с. ЗОЗ.

Георгій Сербія. «Пісня про легендарне місто», 1967 р.

Славне місто синами-героями, Місто - зодчий, і місто - солдат, Прокидається з мирними зорями, Легендарне моє Рівне - сад.

Платон Воронько. «Пісня про Ровно», 1970 p.

Ровне, Ровне, тебе із руїни Ми любовно звели на руках Рідне Ровно, в сім'ї України, Будь щасливим у нових віках.

10. Коротка хронологія

1283 - перша письмова згадка про м. Рівне.

1461 - продаж Рівного Івашком Дичком князю Семену Несвіцькому за 300 кіп широких грошей чеської лічби.

1479 - після смерті С. Несвіцького Рівне переходить до його дружини - княгині Марії Несвіцької.

1481 - будівництво замку на острові р. Устя за розпорядженням княгині Марії Несвіцької. XV ст., кінець - Рівне отримує магдебурзьке право.

1507, 1-11 липня - підтвердження королем Зигмунтом І наданих Рівному привілеїв, зокрема проводити річний ярмарок на свято Семена Літопроводця (14.09).

1518 - смерть княгині Марії Несвіцької - фундаторки міста. Рівним почали володіти князі Острозькі.

1531 - князь Ілля Острозький отримує право на володіння Рівним.

1539 - місто переходить у спадщину Беаті Костелецькій.

1548 - спорудження у Рівному костьолу.

1565 - містом почав володіти Альбрехт Ласький.

1569 - Рівне разом з іншими українськими містами опинилось під владою Польщі. Знищення міста татарами.

1574 - містом почав володіти князь Костянтин Острозький.

1617 - татари сплюндрували місто.

1621 - місто переходить у володіння князів Замойських.

1624 - велика пожежа.

1629 - у Рівному 505 домів, 10 вулиць (Замкова, Шкільна, Дубенська, Литовська та ін.).

1634 - король надає привілей на ярмарок.

1637 - Томаш Замойський влаштовує перший у місті шпиталь.

1640 - татари руйнують місто.

1642 - місто переходить у володіння Конецьпольських. На документі, датованому 15 липня 1642 року, збереглося зображення печатки Рівного.

1648-1657 - участь рівняй у визвольній війні українського народу.

1667, 9 лютого - за Андрусівським договором місто Рівне увійшло до складу Польської держави.

1691 - пожежа у Рівному.

1706, червень - вхід у Рівне шведських військ.

липень - вступ у місто російських військ.

1723 - містом заволодів Юрій (Єжи) Любомирський.

1728 - початок будівництва замку Любомирських у місті.

1756 - будівництво Успенської церкви, де, за народними переказами, молився один з ватажків Коліївщини Іван Гонга (будівля збереглася до наших днів).

1765 - складання плану міста архітектором Тоушером (у місті 683 будинки).

1770 - спорудження у Рівному колони з скульптурою Богоматері на пам'ять жертв чуми, від якої померло сотні людей. Після епідемії холери 1856 року при ній було вивішено невгасиму лампаду. Пам'ятник зруйновано міськими комуністичними властями на Паску в ніч з 21 на 22 квітня 1952 року.

1775 - будівництво у Рівному костьолу (мурованого).

1778 - місто отримує привілей короля на чотиритижневий ярмарок.

1781 - на місці старої церкви розпочато будівництво Свято-Воскресенського собору (будівля споруджувалась з дерева).

1793, 23.04 (4.05) - після другого поділу Польщі Волинь, у складі якої і Рівне, переходить до Росії. Рівне стає повітовим центром Волинського намісництва з 29.08 (9.09). З 1797 р. - Волинської губернії.

1804 - Рівне і околиці спустошує сарана. У місті голод.

1836 - початок спорудження будинку Рівненської гімназії, яка розпочала свою роботу 24 липня 1839 року.

1844-1845 - у Рівненській гімназії працював старшим викладачем видатний український історик, письменник, громадський і політичний діяч Микола Костомаров.

1848 - споруджено церкву св. Степана на кладовищі Грабник (збереглася до наших днів).

1857 - прокладення через Рівне шосе Київ-Берестя (Брест).

1862 - початок роботи Рівненського телеграфу.

1866-1871 - навчання у Рівненській реальній гімназії майбутнього письменника Володимира Короленка.

1868-1899 - спорудження в Рівному костьолу св. Антонія (нині зал камерної та органної музики). Посвячений 7.10.1900.

1867, 11 серпня - перебування у Рівному великого українського композитора Миколи Лисенка.

1871, літо - перебування у Рівному Михайла Драгоманова - видатного українського політичного, громадського діяча, вченого, публіциста.

1873, 12 травня - відкрито залізничне сполучення через Рівне (Київ-Берестя (Брест).

1877 - посвячення військового шпиталю.

1881, 12 червня - пожежа у Рівному, в результаті якої згоріло до 800 дворів, собор, поштамт, крамниці тощо.

1890, 30 серпня - закладання споруди Свято-Воскресенського собору (архітектор Дейнека).

1895, 8(20) жовтня - освячення новозбудованого собору.

1896 - спорудження у Рівному євангельсько-лютеранського молитовного будинку.

1897 - за всеросійським переписом населення Рівного становило 24752 чол. У місті працювало 23 дрібні підприємства.

XIX ст., 90-і pp. - спорудження військового містечка.

1905 - революційні виступи рівняй.

1906 - відкриття першого Рівненського музею (засновник - професор В.З. Окєнцький).

1908, 2 лютого - відкриття на місці згорілого театру нового театру Л. Зафрана (17 лож, 18 рядів крісел, 2 ряди балкону, 3 ряди галереї).

1909 - будівництво Л. Зафраном першої електростанції.

1910 - початок роботи Рівненського пивзаводу «Бергшльос» (будівля збереглась до наших днів).

1911, квітень - відновлення автобусного сполучення (три пасажирських автобуси та одна вантажна автомашина) за маршрутом Рівне-Корець-Новоград-Волинський-Житомир.

1912, 12.02 - у ніч на 12 лютого запрацював настінний телеграфний апарат «Сіменс і Галске», який з'єднав Київ з Рівним (307 верст).

31 липня - урочисте закладення фундаменту будинку Держбанку (вул. Гегелівська, нині С.Петлюри).

19 серпня - вихід першого номера газети «Юго-Западная Волинь».

1912, 4 квітня - перший політ над Рівним моноплана «Блеріо» (пілот видатний льотчик О.Васильєв).

1914, 1 березня - вихід першого номера газети «Голос Волыни».

1 серпня - початок першої світової війни. Перебування в Рівному військових штабів, шпиталів, наявність у місті трьох легкових автомобілів.

1914-1917 - поховання солдатів російської армії, які померли у шпиталях (1800 чол. на Лубенському кладовищі, сотні на братському кладовищі по вул. Білій (зруйноване в 1968 році).

1914, кінець - пуск дизельної електростанції (нині вул. Гоголя, 10), яка освітлювала 185 електролампочок.

1917, 6-8.12 - перше засідання Рівненської повітової народної Ради, яка висловилася за підтримку Центральної Ради.

- створення у Рівному повітової «Просвіти» (фундатор адвокат Ф. Сумневич), яка з перервами працювала до 30 квітня 1929 року, коли була остаточно заборонена польськими властями.

1918 - відкриття у Рівному 1-ої державної української гімназії.

1919, березень-квітень - вихід газети «Вільна Україна».

1919, 25 березня - прибуття у Рівне Головного Отамана Симона Петлюри.

...