Матеріали до дослідження польсько-українських зв’язків (фольклористика, етномузикологія)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна музична академія України імені П.І. Чайковського

Матеріали до дослідження польсько-українських зв'язків (фольклористика, етномузикологія)

Шевчук Олена

Останніми десятиліттями значно активізувалися польсько-українські зв'язки в галузях фольклористики та етномузикології, які є результатом діяльності десятків науковців і практиків і відображаються в різноманітних джерелах. Узагальнено наводиться фактологія на основі залучених матеріалів про науково-творчі проекти (бібліографічні покажчики, наукова література, збірники народно-музичних творів, аудіо-видання, дані інтернет-ресурсів). Наведено як добре відомі, так і мало відомі матеріали, утім, розвідка не претендує на повне охоплення джерел. Запропоновано систематизацію суб'єктно-об'єктних зв'язків, які склалися в процесі освоєння польської та української етномузики. Відзначено високий ступінь зацікавлення в середовищі польських науковців і аматорів українською народномузичною традицією. Висловлено переконання, що сучасне впотужнення науково-творчих польсько-українських зв'язків привело до формування їх нової якості як на материкових, так і на маргінальних етнічних землях.

Ключові слова: польсько-українські зв'язки, фольклористика, етномузикологія, регіональні дослідження, материкова культура, маргінальна культура, збірники етномузичних творів, науково-етнографічні ансамблі.

Шевчук Елена

Национальная музыкальная академия имени П.И. Чайковского ул. Архитектора Городецкого, 1-3/11, 01001 Киев, Украина

Материалы к исследованию польско-украинских связей (фольклористика, этномузыкология)

В последние десятилетия значительно активизировались польско-украинские связи в области этномузыкологии и фольклористики, являющиеся результатом деятельности нескольких поколений ученых и практиков и отраженные в разнообразных источниках. Обобщенно характеризуется фактология на основе привлеченных материалов (библиографические указатели, научная литература, сборники народно-музыкальных произведений, аудио издания, данные интернет-ресурсов о научных и творческих проектах, опыт личного участия в них и т.д.). Цель статьи - определить сферы деятельности этномузыковедов и фольклористов, в которых прослеживаются указанные связи, предложить систематизацию субъектно-объектных отношений, сложившихся в процессе освоения польской и украинской этномузыки. Субъектами процесса являются польские / украинские этномузыковеды и фольклористы, ученые и аматоры, проживающие на территории Польши / Украины - соответственно, четыре группы. Объект рассмотрения - польская и украинская этномузыка. Информация о субъектнообъектных отношениях формализована в виде таблицы, сопровождена рядом примеров, подана в виде комментариев к спискам библиографии и аудио-изданий. Задачи автора - отметить роль ряда выдающихся деятелей в сфере рассмотренных связей, выделить общие проблемно-тематические зоны научных интересов, учесть основные формы работы с фольклором (полевая запись музыкальных образцов (первичная - на слух), описание этнографической информации, нотная транскрипция, составление и издание материалов, аналитическое исследование, апробация в форме докладов и / или публикаций, исполнительское воспроизведение, популяризация аутентичными ансамблями, аудио- и видеозапись, аудио-издания аутентичных и научноэтнографических групп); составить частичные реестры источников, дополнив уже существующие. Приводятся как хорошо известные, так и мало известные материалы. Исследование не претендует на полноту освещения сферы рассматриваемых связей, постоянно развивающихся. Изложено авторское видение возможной систематизации материалов как многоуровневого проявления связей в области фольклористики и этномузыкологии. Сделан вывод о том, что по ряду причин освоение польскими учеными и практиками украинской этномузыки происходит в современной Польше (и происходило на землях исторической) более интенсивно, чем польского - в Украине.

Синхронный «срез» современного состояния польско-украинских отношений является результатом долговременного процесса. Исторический подход требует учета сложного течения истории Центральной и Восточной Европы (перемещение государственных границ, выселение коренных этнических групп и т. д.), в результате которого польское и украинское население теперь проживает на территории как собственного государства, так и соседнего, где оно является одним из национальных меньшинств. Вследствие этого научные исследования и исполнительская популяризация достижений каждой национальной культуры происходит по обе стороны государственной границы. Усиление научно-творческих связей на материковых и маргинальных этнических территориях привело в наше время к формированию их нового качества.

Ключевые слова: польско-украинские связи, фольклористика, этномузыкология, региональные исследования, материковая культура, маргинальная культура, сборники народномузыкальных произведений, научно-этнографические ансамбли.

Shevchuk Olena

Tchaikovsky National Music Academy of Ukraine Architect Gorodetsky Str., 1-3/11, 01001 Kyiv, Ukraine

Materials for the Study of Polish-Ukrainian Relations (Folklore Study, Ethnomusicology)

In the last decades, Polish-Ukrainian in the field of ethnomusicology and folklore- studies have significantly intensified, which is the result of several generations of scientists' and practitians' activities reflected in diverse sources. The factology is generalized on the basis of the involved materials (bibliographical indexes, scientific literature, collections of folk music samples, audio editions, internet resources data on scientific and creative projects, personal experience of participation in the latter, etc.). The purpose of the article is to determine the fields of activity of ethno-musicologists and folklore researchers, to propose the systematization of subject-object relations that have developed when studying the Polish and Ukrainian ethno-music. The subjects of this process are Polish & Ukrainian ethnologists and folklorists, both scholars and amateurs living on the territory of Poland & Ukraine - respectively, they are divided into four groups. Object of consideration is Polish & Ukrainian ethno-music. Information on relations of subject-object is formalized in the table 1, which is accompanied by a number of examples and presented within the comments to bibliography and audio-editions. The author's tasks are to note the role of some outstanding figures in the sphere of the considered relations, to identify common problematic and thematic fields of scientific interests, to take into account the main forms of work with folklore (field record of musical samples (primary - by ear), description of ethnographic information, musical transcripts, compilation and edition of materials, analytical research, approbation in papers and / or publications, performers' authentic reconstruction, popularization of ethno-music by reconstructive ensembles, audio- and video records, audio editions of ethnomusic by authentic and scientific ethnographic groups), to give a supplement to existing inventories of sources. Both well-known and little-known materials are displayed. The research does not pretend to cover fully the scope of the considerate relations, which are constantly developing. Described is the author's vision of the possible systematization of materials as a multi-level manifestation of connections in the field of folk music studies and ethnomusicology. It is concluded that, for a number of reasons, the studying of Ukrainian ethnomusic by Polish scientists and practitians in modern Poland (as well as in historical one) occurs more intensively than mastering of Polish folk in Ukraine.

The synchronous «slice» of the current state of Polish-Ukrainian relations is the result of a long-term process. The historical approach requires taking into account the complex vicissitudes of Central and Eastern Europe history (the dislocations of state borders, the eviction of autochthonous ethnic groups, etc.). Therefore both Poles and Ukrainians live now on the territory of their own state and the neighbouring one, where they became one of the national minorities. As a result, the scientific research and performing popularization of the achievements of each national culture take place on both sides of the state border. The strengthening of scientific and creative ties on the continental and marginal ethnic territories has led today to the new their quality.

Keywords: Polish-Ukrainian relations, folklore studies, ethnomusicology, regional investigations, ethnic-majority's culture, marginal (ethnic-minority's) culture, collections of folk samples, scientific-ethnographic ensembles.

Різнобічні зв'язки країн-сусідів України й Польщі, сягають, на рівні державних взаємин, Середньовіччя, проте сформувалися в значно давніші часи. Їх зумовлено спільністю праслов'янського коріння, єдиним вектором формування найдавніших верств традиційної язичницької культури. Диференціація праслов'янської спільноти привела до формування різних етнічних культур, означених як рисами споріднення, так і яскравою самобутністю.

Останніми десятиліттями польсько-українські зв'язки в галузях етномузикології і фольклористики значно активізувалися. Вони є результатом діяльності десятків науковців і практиків, мають принаймні двохсотлітню історію (як неперервний процес, послідовно відслідковуваний у писемних джерелах). Взаємний інтерес до проблеми українсько-польських зв'язків відображено в бібліографії, котра включає сотні наукових і популярних видань. Особливої ваги з-поміж джерел останніх десятиліть набувають збірники наукових розвідок [Kultura muzyczna, 1990; Народна музика Волині, 2014; Етномузика, 2010, ін.], довідники й покажчики [Informator, 1991; Луканюк, 2006а; Клименко, 2010 та ін.], збірники народнопоетичних і народномузичних матеріалів [серія DWOK; Під одним небом, 1996; Цехміструк, 2006; Народна музика, 2014; Музичний фольклор з Полісся, 1995, ін.]; монографії [Вахніна, 2016; Лукашенко, 2006], статті, енциклопедичні матеріали, програми фестивалів, аудіо видання польської та української етномузики, інформація з інтернет-сайтів (їх має переважна більшість інституцій, гуртів і окремих етномузичних проектів). Усе це виявляє фактологію й хронологію, діахронні зміни й синхронні подієві «зрізи», показові для розгляданих взаємозв'язків.

Не претендуючи на повне охоплення джерельних матеріалів, авторка ставить за мету визначити сфери діяльності етномузикологів і фольклористів, у яких простежуються означені зв'язки, запропонувати систематизацію суб'єктно-об'єктних відносин, які склалися в процесі освоєння польської й української етномузики. Завдання розвідки:

1) виокремити спільні проблематико-тематичні зони наукових інтересів, врахувавши основні форми роботи з фольклором (польовий запис зразків народної творчості (первісно - на слух), опис етнографічної інформації, нотна транскрипція, упорядкування та видання матеріалів, аналітичне дослідження, апробація у формі доповідей та / чи публікацій, виконавське відтворення, популяризація автентичними ансамблями, аудіо- й відеозапис, аудіо-видання автентичних і науково-етнографічних гуртів);

2) підкреслити роль кількох видатних постатей, діяльність яких важлива для формування означених зв'язків; 3) скласти часткові реєстри джерел, доповнивши вже існуючі.

Історичний підхід вимагає врахування складного перебігу історії Центральної і Східної Європи. Унаслідок трагічних обставин (переміщення міждержавного кордону, неодноразові переселення корінних етнічних груп з місць автохтонного проживання) польське та українське населення нині мешкає на території як власної держави, так і сусідньої, де воно є одною з національних меншин. Відтак розвиток, наукова апробація й виконавське пропагування досягнень кожної з двох культур відбувається по обидва боки державного кордону - як на материкових, так і на маргінальних етнічних землях.

Презентовані інформаційні джерела охоплюють значний час - від початку ХІХ століття дотепер¹ (утім, відомо, що є артефакти зі свідченнями про музичні зв'язки значно ранішого історичного періоду). У процесі збору й дефініції матеріалів виникла необхідність їх діахронічної й синхронічної диференціації та систематизації на рівні суб'єктно-об'єктних відносин, які склалися в процесі освоєння польської й української етномузики. Суб'єктами процесу є виконувачі творчої й наукової праці - польські / українські етномузикологи й фольклористи, котрі мешкають на території Польщі / України - відповідно, чотири групи. Об'єктом розгляду є польська / українська етномузика. Враховуючи походження дослідників, їхні інтереси та, почасти, середовище реалізації культурних проектів, пропонуємо таку систематизацію матеріалів щодо освоєння етномузики (табл. 1):

польський український етномузика

Таблиця 1.

Освоєння етномузики українськими й польськими діячами на материкових і маргінальних територіях

Збір матеріалів початково призначався для статті «Польсько-українські зв'язки у галузях фольклористики та етномузикології» (для «Української музичної енциклопедії»), що її у відповідному томі (2017) не було видано. Нині пропонується розширена версія розвідки.

Користуюся нагодою висловити подяку шановним колегам Марії Біконт, Ірині Довгалюк, Євгену Єфремову, Олегові Коробову, Юрію Рибаку та Ірині Телюх за цінну інформацію щодо розглядуваної теми.

У ХІХ - на початку ХХ ст. етнічні польські та українські землі входили до складу інших держав, почасти, Росії та Австрії (з 1867 - Австро-Угорщини).

Беручи до уваги, з одного боку, походження, з другого - фактичне мешкання студіювачів, диференціюємо чотири групи: польські діячі - мешканці Польщі (ПП) чи України (ПУ) та, відповідно, українці - громадяни України (УУ) чи Польщі (УП). Об'єкти студіювання - польська й українська етномузичні традиції - розглядаються як материкові (ПФвП - польський фольклор на теренах Польщі; УФвУ - український в Україні) чи маргінальні (ПФвУ - польський фольклор на українських землях, УФвП - український на польських). Координація «суб'єкт - об'єкт» залежить від зацікавлень особи (націленості на ту чи іншу культуру), країни соціально-освітнього замовлення певного проекту та його реалізації, а також, почасти, від теренів оприлюднення результатів діяльності в середовищі з наявним громадським попитом. Розширення панорами інтересів і кола розгляданих матеріалів відображається поєднанням кодів, варіанти яких до таблиці не включені, але можуть бути застосовані принагідно (напр. ПП^ПФвП+УФвУ).

Враховано й широко використовувану практику, коли дослідники вивчають / виконують власний фольклор, але представляють результати освоєння в іншій країні, що слугує справі обміну досвідом, просвітництва тощо (УУ^УФ^П; ПП^ПФ^У). Провідним, домінантним рушієм польових і наукових студій у кожній країні якраз є прагнення до освоєння власної національної спадщини (на державних і закордонних землях), необхідність пізнання її історії, пов'язань із сучасністю, спроба усвідомлення та формування алгоритмів подальшого розвитку. Розгляд традиційної музики на внутрішній, материковій території є найдосяжнішим завданням і найактивнішим процесом у кожній країні, утім, він може бути досить «інтровертним», відносно ізольованим, не завжди передбачати крок до встановлення міжетнічних взаємин чи компаративних славістичних студій (принаймні, до моменту прояснення регіональної чи локальної специфіки, яке розкриє ступінь контактності традиції). В іноетнічному середовищі маргінальна культура виявляє як певну відкритість, так і замкненість. Враховуючи домінантні вектори розвитку, почнемо з розгляду двох «симетричних» процесів (у табл. 1 код ПУ^ПФвУ; УП^УФвП).

Сучасне освоєння польської етномузики представниками польської меншини в Україні. Говорячи про нього, в основному характеризуємо царину фольклоризму - виконавську діяльність гуртів різного ступеня автентизації, як науково-етнографічних, так і самодіяльних та інших.

Основними центрами Полонії в Україні є Львівська, Житомирська й Хмельницька області. Менші кластери польського населення існують у Києві, Харкові, Одесі й Криму [Furmaniak, 2011]. Вивченням і популяризацією польської культури в Україні, у тому числі мови, музики опікуються численні польські організації у всіх областях і багатьох районних центрах, які об'єднали навколо себе велику польську діаспору, точну чисельність якої не вияснено (цифри коливаються від 144 тисяч до двох мільйонів осіб). Активну просвітницьку роботу проводить з 1992 р. Федерація польських організацій в Україні. Найпотужнішою з-поміж них є Асоціація поляків в Україні (Zwщzek Polak6w па Шгатю), створена 1991 р. після реорганізації Польської культурно-освітньої асоціації (Polskie Stowarzyszenie Kulturalno-Oswiatowe)⁴. Її осередки активно культивують просвітні заходи, видають власну періодику, де висвітлюють, зокрема, музичне життя, зрідка фольклористичні події⁵. З 1996 р. провадять фестивалі польської культури, концерти, приурочені до свят (скажімо, улюблені публікою Копсегіу Polskich Коі^ і Pastoralek), які спочатку мали на меті просування польських аматорських гуртів з України, а пізніше стали представляти й професійну польську музику. Такий фестиваль часто організовує одна область, та участь у ньому беруть колективи з різних областей. Сільські групи (автентичні чи самодіяльні) можуть представляти творчість носіїв своєї фольклорної традиції. Водночас і міські жителі освоюють польський сільський фольклор, побутуючий в Україні (у табл. 1 відповідає коду ПУ^ПфвУ).

У дослідженнях традицій польських сіл на Житомирщині, проведених у 1970-х-90-х роках співробітниками ІМФЕ імені М. Рильського, відзначено відродження польського самодіяльного руху, утворення «на місцях осередків польських культурно-освітніх товариств. Учасниками проведених у Житомирі фестивалів «Веселка Полісся» (з 1993 р.) стали ансамблі з Києва «Яскулки» й «Первьоснек», «Забавки» з Луганська, «Поліські соколи» з Житомира та ін.» [Вахніна, 1996, с. 123]. У виборі репертуару польськими колективами проявилися дві різні тенденції. Деякі «самодіяльні колективи... популяризували місцеві традиції, чи то твори місцевих композиторів польського походження, чи то народні пісні, які побутують в їхніх рідних селах» (за це на 2-му й 3-му фестивалях був відзначений ансамбль із с. Сичівка Малинського р-ну Житомирської обл. [там само, с. 124].

Інша тенденція полягала в тому, що колективи готували програми, «відтворюючи специфіку або традиції окремих реґіонів Польщі, орієнтуючись передусім на матеріали фольклору, що побутує в Польщі або опублікований в пісенниках. Тому репертуар 2-го фестивалю відбивав в основному тенденції привнесення в Україну фольклору і мистецтва з Польщі» [там само] (у табл. 1 ПУ^ПФвП). Запозичення виконавського репертуару з теренів Польщі є зрозумілим з погляду бажання діаспори прилучитися до материнської польської культури. Утім, таке запозичення будує творчу діяльність «за лінією найменшого спротиву». Натомість самостійний збір польських зразків із українських теренів, їхнє розучування й творче освоєння потребує більшого часу й зусиль. Тому такі прецеденти рідкісніші і незрівнянно цінніші.

Прикладом може бути особливий досвід молодіжного експериментального науково-етнографічного гурту «Подоляни» із м. Хмельницького (керівниця - фольклористка, викладачка Ірина Телюх), який самотужки збирав матеріал, нотував, розучував і виконував його, дотримуючись автентичної манери виконання⁶. Пісні й танці для репертуару «Подолян» були записані його керівницею й старшими учасницями в експедиціях до сіл Мацьківці, Шаровечка і Гречане Хмельницького р-ну, заселених із XVII ст. поляками з Мазовше. Рідкісні польські колядки знайдено у с. Вільховець Новоушицького р-ну, у польських селах на Дністрі.

З часом у діяльності «Подолян» виникла кризова ситуація через відсутність підтримки з боку Обласного товариства «Zwi^zku Polak6w» у Хмельницьку, для якого автентичний фольклор не становив сферу першочергового інтересу. Прохання з боку ансамблю профінансувати додаткові фольклорні експедиції до польських сіл не мали результату, відтак без фінансової підтримки активна діяльність «Подолян» після 2010 року припинилася..

Ситуація досить красномовно відображає ту загальну тенденцію, що автентичні польські традиції представлені незначним числом учасників, натомість на фестивалях переважає сучасна (чи осучаснена) самодіяльна, дозвіллєва, розважальна музика, фольк-рок, естрада. Так само оцінила житомирські фестивалі «Веселка Полісся» Л. Вахніна: «Їх не можна назвати суто фольклорними, оскільки творчі колективи й виконавці представляють традиції не тільки народного, а й професійного музичного мистецтва, зокрема твори сучасних польських композиторів» [Вахніна, 1996, с. 123]. Виконувати «записану» музику для аматорів значно простіше, ніж відшукувати давні сільські традиції, здійснювати їх аудіо та відео фіксацію, вчитися з усного передання.

Освоєння (збір, видання, дослідження, виконання) українськими діячами західноукраїнської етномузики на теренах Польщі (історичної і сучасної). Розгортання багатогранної діяльності патріотично орієнтованих українців, які мешкають на західноукраїнських землях, є довгочасним, багатоетапним історичним процесом (у табл.1 код УП^УФвП). Тут має йтися (хоча б у вигляді констатації) про 1) збирання українського фольклору й видання збірників, 2) наукові студії, 3) аудіо- видання української етномузики, здійснені українцями Польщі, починаючи з 1990-х років, 4) виконавську вторинну практику.

У ХІХ столітті, на часі загальнонаціонального піднесення, вирізнилося кілька поколінь українських культурних діячів, котрі відзначилися на ниві фольклористики й народознавства. Дослідники етнічних традицій західних теренів України - Галичини, Карпат, Покуття та інших - так чи інакше були адаптовані в системі міжнаціональних зв'язків, оскільки жили й працювали на території Австрії (у 1867-1918 - Австро-Угорщини). Студіювання українцями своєї культури можна розглядати як суто національну справу, але слід взяти до уваги, що вони перетікали паралельно з діяльністю тогочасних польських фольклористів і етнографів, провадженою на тих таки західноукраїнських етнічних теренах (як і на польських). До прикладу, Оскар Кольберґ був добре поінформованим щодо українських (як і російських) фольклористичних і етнографічних видань і не раз на них посилався. Враховуючи історію земель Речі Посполитої, спільність славістичних інтересів, доцільно розглядати українські етно-студії в ключі польсько-українських взаємин.

Збирання фольклору та етнографічної інформації активно велося вже в 1830-х-1840-х роках. Значну роль відіграли зусилля не лише освічених музикантів, а й філологів, етнографів, патріотично налаштованих пересічних мешканців українських земель, учителів, священнослужителів, які записували фольклорні тексти (частіше без нот) та дані щодо етнографії. Варто приділити увагу забутій постаті Івана Бірецького (18151883) - одного з перших українських народознавців і фольклористів.

Про цього культурного й громадського діяча, потомственого священика в 1840 -х роках згадували в працях Ізмаїл Срезневський та Микола Костомаров. Нашого часу висвітленню його діяльності приділив увагу дослідник Роман Кирчів. «Збирацькою роботою займався І. Бірецький головно із середини 1830-х - у 1840-х рр. і переважно в лемківських селах, пов'язаних з його життям, родиною, місцями праці» [Кирчів, 1992, с. 53]. Тісно спілкувався з однодумцями - М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким, проте зостався значно менш відомим від «Руської трійці». Завдяки знайденню Р. Кирчівим значної кількості архівних матеріалів і листування Бірецького з Яковом Головацьким можемо поцінити важливість праці священика: запис колядок (43 тексти), «меланок», великодніх «райцовань», царинних або русальних, хрестинних, купальських чи собіткових, весільних, балад, ліричних «співанок», пастуших, рекрутських і кошарних (тобто, солдатських, казармених), коломийок, «шалалайок» - танцювальних співанок (до 100 зразків), прислів'їв, загадок, приповідок [Кирчів, 1992, с. 55-61]. З-поміж різних жанрів особливе місце посіли колядки: «Разом із знаменитою збіркою колядок І. Вагилевича записи Бірецького становлять найвагоміший набуток української і, можна сказати, загальнослов'янської фольклористики 1 -ї половини ХІХ ст. щодо фіксації цього жанру народної поезії. Тексти із збірки І. Бірецького використовували різні автори, їх цитували, друкували, майже всі вони ввійшли до збірника Я. Головацького (частина ІІ), але без згадки, крім хіба що в... М. Костомарова, імені збирача» [там само, с. 58]. Хоча Головацький, котрому Бірецький по-дружньому надсилав свої матеріали, указував у своїх виданнях імена деяких збирачів фольклору, від яких отримував народно-поетичні тексти, ім'я Бірецького - першого фольклориста на теренах Г алицької Лемківщини - Головацьким не було згадане.

Нема сумніву в необхідності подальшого розгляду рукописного доробку І. Бірецького: він був, по-перше, одним із піонерів української фольклористики, доробок якого стане в нагоді для порівняльних досліджень, по-друге, його діяльність довго була незаслужено забутою, по-третє, він керувався й надихався тими самими патріотичними ідеями, які інспірували сучасні йому та пізніші покоління українських дослідників, обстоюючи право «руського люду» в «краях польських» на власну мову, культуру, національну визначеність та її визнання з боку польських співвітчизників.

Традиції західноукраїнських субетнічних груп розглядало в ХІХ ст. кілька поколінь українських учених і аматорів, здебільшого з позицій філології та етнографії. Із «лемківських праць» назвемо статті загального змісту О. Торонського (1878), В. Хиляка - про весільні звичаї (1871), із пізніших - співаник Д. Качора (1921), опис весілля І. Буґери (1936).

У 1-й половині ХХ ст. визначилося сузір'я визначних учених, завдяки яким українська етномузикологія сформувалася як наукова дисципліна, сягнувши європейського рівня. Згадаймо Філарета Колессу, який склав понад 50 транскрипцій пісенних та інструментальних мелодій (до ІІІ--IV частин монографії В. Шухевича «Гуцульщина», 1907), понад 180 транскрипцій гаївок (до видання В. Гнатюка - О. Роздольського «Гаївки», Львів, 1909), згодом - збірники «Народні пісні з Південного Підкарпаття» (1923), «Народні пісні з Підкарпатської Русі» (1938), «Народні пісні з Галицької Лемківщини» (1929). Непересічне значення мають його дослідження поліського фольклору (див. далі). У наш час монографія В. Шухевича й діяльність Ф. Колесси досліджувалися, зокрема, львівським етномузикологом Іриною Довгалюк і висвітлені нею у кількох статтях [зокрема, Довгалюк, 2008], доповіді, інших працях.

Плідною була діяльність Володимира Гнатюка, котрий здійснив низку цікавих і вельми цінних записів і публікацій - зокрема, це лірницькі пісні Бучацького повіту (1896), коломийки (1905, 1907), бойківське весілля Старосамбірського повіту (1908), «Гаївки» (1909)⁸.

Непересічне наукове значення мають збірки «Галицько-руські народні мелодії» (1907-1908). Уперше у вітчизняній фольклористичній практиці їх було записано на фонограф Осипом Роздольським і занотовано Станіславом Людкевичем (1549 одиниць). Роздольський працював над реалізацією кількох проектів, «авторами-замовниками яких були Наукове товариство ім. Т. Шевченка,... Австрійське міністерство освіти (підготовка галицьких томів до видання «Das Volkslied in Цsterreich»), Інститут українського фольклору» [Довгалюк, 1998, с. 11]. Важливо, що ініціатива наукових розробок йшла від українських інституцій, а також була обумовлена завданнями державної освітньої програми Австро-Угорщини.

На хвилі піднесення в етнографічних колах, викликаного виходом збірників галицько-руських мелодій, з'явилося перше наукове видання пісень з Холмщини й Підляшшя - збірник, зібраний Людвігом Плосайкевичем і Яковом Сєнчиком, який вийшов під редакцією С. Людкевича (1916). Щоправда до нього увійшла лише частина рукописних матеріалів Сєнчика, які потребують фахової публікації⁹.

Аналізуючи процеси, що розгорталися у ІІ-й Речі Посполитій (1918-- 1939), польські дослідники відзначають пожвавлення політичного й культурного життя на її теренах [Dahlig, 1993], «не порівнюване з ситуацією на терені радянської держави» [Czekanowska, 1990, с. 147]: у майже тримільйонному українському середовищі Польщі було інституціоналізовано освітню, наукову й мистецьку діяльність: у більшості населених пунктів діяли «народні доми», українські школи, греко-католицькі й православні церкви та інші заклади [там само].

Піднесенню рівня фольклористичної й наукової праці значною мірою сприяла культурна політика польської держави як замовника та спонсора справи збирання, архівування, фото-документування (див. іл. 1) та дослідження етнічної музики. Так, на замовлення варшавського Центрального фонографічного архіву (ЦФА) у 1936-1937 роках було здійснено експедиції Юрія Цехміструка (1895-1968) на Волині (за уточненням дослідника Б. Луканюка - на землях історичної Володимирії)¹⁰. Життя й діяльність Цехміструка - музичного діяча, педагога, диригента, фольклориста, учителя співу та сольфеджіо (з 19411942) - пов'язані саме з Волинню. Він брав участь у конкурсі на записування народних мелодій у Волинському воєводстві, оголошеному на початку 1930-х років Відділом позашкільної освіти Кураторії луцького шкільного округу в Рівному, для якого записи пісень подали 22 місцевих учителі й хормейстери [Луканюк, 2015; Рибак, 2016]. Цехміструк «навідувався з цього приводу до Філарета Колесси у Львові. Згодом із матеріалів, тоді згромаджених учителями, учений (Колесса - Ол. Ш.) уклав фольклористичний збірник «Волинські народні пісні» (Луканюк, 2006б, с. 10-11) і водночас видав пісенник власних хорових обробок [Колесса, 1936-1937¹¹]. 1938 р. Цехміструк видав збірочку з 19 пісень для спеціальної серії регіональних співаників... К. Ґлавічки» [там само].

У 1936-1937 роках, судячи з рукописних матеріалів, Цехміструк записав на фонограф понад 700 зразків народної музики [там само]. Здебільшого це українські пісні, хоч є й понад десяток польських. Тексти українських пісень, записаних Цехміструком, часом помилково сприймалися сучасниками як польські, позаяк він користувався латинкою (можливо, за вимогами ЦФА), як і більшість його помічників, котрі досилали йому повні записи низки текстів [Луканюк, 20066, с. 16].

Керівником цієї збирацької роботи був видатний польський етномузиколог, засновник і очільник ЦФА Юліан Пуліковський, який провадив у 1935-1939 роках т. зв. загальну Акцію збирання музичного фольклору. Зібрання ЦФА було спалено гітлерівцями в листопаді 1944 року разом зі спеціальними колекції Народової бібліотеки у Варшаві, чим «було заподіяно непоправних втрат як польській, так і зокрема нашій та білоруській культурам», адже, за твердженням П. Дагліґа, за орієнтовними оцінками біля «20-25% зібраного походило зі східних воєводств» [цит. за: Луканюк, 2006б, с. 12].

Науково-пізнавальне значення цього реґіонального зібрання полягає в тому, що «рукописна фольклористична спадщина Ю. Цехміструка... в загальніших вимірах якнайкраще характеризує дієву роль і самовідданість нашої інтелігенції в боротьбі за утвердження рідної культури; дещо вужче, зі спеціальної точки зору, кидає заодне додатковий пучок світла на історію міжвоєнної акції збирання музичного фольклору, багато в чому деталізує й уточнює її, виявляє той методичний рівень записування (фіксації та транскрипції) народної творчості, котрий був осягнутий збирацьким загалом у цей період, а найголовніше - за жанровим і географічним охопленням доволі повно представляє тогочасний основний народновокальний репертуар володимирського краю, завдяки чому навіть нині цілком може вважатися свого роду історичним реґіональним репрезентативним зібранням (принаймні до тих пір, поки не буде оприлюднена рукописна волинська збірка Ф. Колесси або, може, й надалі залишиться таким спільно з нею)» [там само, с. 13-14].

У той самий історичний час збирацькою роботою на Волині, Поділлі, Холмщині займався диригент, композитор-аматор, фольклорист Сергій Козицький (1983-1941). Фактично, це два реґіони етнічного заселення українців (Холмщина й Волинь становлять один ареал). Рукописна спадщина Козицького була видана наприкінці 1990-х років завдяки зусиллям Б. Столярчука та О. Юзюк [Козицький, 1998].

Розвій української культури у ІІ-й Речі Посполитій ніякою мірою не порівнюється із ситуацією відносного «затишшя» повоєнного часу, що тривала, фактично, до кінця 1980-х років [Czekanowska, 1990, с. 147]. За докорінної зміни історичної ситуації й виникнення Польської Народної Республіки (Polska Rzeczpospolita Ludowa) відбулася низка трагічних подій (насильницьке розпорошення українців по спустошених німецьких територіях Польщі, виселення українців до України й т. д.). Це мало ослабити український повстанський рух, а насправді - остаточно вирішити проблему асиміляції української меншини в Польщі та досягти створення етнічно прозорої «однонаціональної» республіки. Все це негативно вплинуло на стан музичних традицій і на певний час загальмувало їх вивчення.

Реґіональні наукові студії західноукраїнської етномузики активізувалися нашого часу. Продовжуючи список реґіонів, зазначимо, що опріч Волині добре вивченим є суміжне з нею Підляшшя-Полісся (причому, як з погляду публікацій, так і виконання етномузики; див. далі). Підляська пісенність досліджена, зокрема, філологами [Головатюк, 2002]. Сучасними львівськими дослідницями Ларисою Лукашенко й Галиною Похилевич було проведено фольклорно-етнографічні експедиції на Північне Підляшшя (1999, 2000, 2001). Результатом вивчення тих теренів стали монографія Л. Лукашенко (2006), її дисертація, значна кількість статей, аудіо диск «Постоп'янка з Подляшша». Досліджується архів аудіозаписів краєзнавця й фольклориста Івана Ігнатюка, котрий передав його 2007 р. на зберігання до ПНДЛМЕ при ЛДМА.

Відзначимо й низку фольклорних експедицій львівських етномузикологів до інших земель, у тому числі проведених спільно з польськими колегами: 1) на Лемківщину влітку 1991 р. (учасники Б. Луканюк, Ю. Сливинський, Я. Бодак), 2) до польського села Белжець на кордоні зі Львівщиною в травні 1997 (П. Дагліґ, Б. Луканюк),

3) на Холмщину влітку 1996 (працівники ПНДЛМЕ І. Федун, А. Поточняк і Л. Лукашенко) - цю експедицію було організовано в рамках програми співпраці Люблінського, Брестського та Волинського університетів.

Щодо просвітницької діяльності українців Польщі (з погляду популяризації етномузики) - вона почала поступово розгортатися за доби соціалізму лиш по завершенню першого повоєнного десятиліття. Із червня 1956 стало діяти Українське суспільно-культурне товариство, УСКТ¹⁴ (Ukrainskie Towarzystwo Spoieczno-Kulturalne) та його воєводські відділення, численні громадські організації, чиї програми були націлені на підтримку української культури й музичних традицій (певною мірою - етнічних). На наступному історичному етапі, з 1990, постало Об'єднання українців у Польщі. Ця та інші громадські інституції (Союз української молоді, Український дім та ін.) ставлять за мету сприяти розвитку українства, воднораз запобігаючи його асиміляції. Регіональні об'єднання проводять власні музичні свята (до прикладу, Союз українців Підляшшя - фестиваль «Підляська осінь» у Більську Підляському, лемківські товариства - «Лемківська ватра» у Ждині та ін.). Слід відзначити співпрацю українських організацій Польщі з відповідними товариствами в Україні й світі (Всеукраїнська організація «Холмщина», «Надсяння», «Бойківшина», «Всеукраїнське товариство Лемківщина», «Світова Федерація Українських Лемківських Об'єднань» тощо), спільними зусиллями яких лемківські, гуцульські та інші фестивалі проводяться й у Західній Україні [Фабрика- Процька, 2007, с. 12-13]. Українські громади беруть участь разом з польськими в організації міжнародних фестивалів у різних містах («Ягеллонський ярмарок» у Любліні, «Україна viva» у Вроцлаві та баг. ін.) за участю українських музик з Польщі, України, інших держав.

Аналіз репертуару й виконавської стилістики музичних колективів українців Польщі свідчить про те, що до 1990-х років фольклорних гуртів існувало дуже мало або їх не було взагалі¹⁵. Реконструктивний виконавський рух став активно розвиватися в Польщі з 1990-х років. Його інспірувало виконання українського фольклору в Польщі науково- етнографічними гуртами з материкової України (у табл. 1 код УУ----УФ----П), що провадили з 1991 київське «Древо» (кер. Євген Єфремов; іл. 2) та інші, здебільшого також київські гурти: «Володар» (кер. Маргарита Скаженик; іл. 3), «Гілка» (кер. Ніна Керімова; Кіровоград, нині Кропивницький), «Гуртоправці» (кер. Ірина Клименко), «Божичі» (кер. Ілля Фетисов, Сусанна Карпенко; іл. 4), «Подоляни» й «Ладовиці» (кер. Ірина Телюх; Хмельницький) та ін. Бездоганне з позицій автентизму, науково-реконструктивне українське виконавство інспірувало в Польщі розвиток відповідного річища.

Прикладом українського реконструктивного молодіжного гурту в Польщі є «Крайка» з Перемишля (кер. Тетяна Наконечна; іл. 5). У диску «Krajka: W domu» (2015) вміщено записи українських пісень з Бойківщини, Лемківщини, Надсяння (Любачівського й Перемишльського) та Холмщини (у табл. 1 код УП^УФвП). У коментарях до диску «Krajka:

W gosciach - od Sanu do Donu» роз'яснено, що важливе значення для «крайчан мала практика освоєння різнореґіональних пісень з материкової України під час навчання автентичного співу у київських етномузикологів та викладача Ірини Телюх із Хмельницька (табл. 1, код УП^УФвУ). Вдалий вишкіл з автентичного співу допоміг «крайчанам» активізувати вивчення українського фольклору на польських теренах - від запису пісень до власного їх самобутнього відтворення.

Протягом трьох останніх десятиліть вагоме просвітницьке значення має діяльність фонографічного видавництва української музики в Польщі «КОКА» (діє з 1989) і його засновника Володимира Наконечного (випускник Інституту української філології Варшавського університету). У роботі фірми брав участь її співорганізатор Андрій Марушечко (випускник Академії мистецтв Варшави), який займався художнім оформленням дискографії. Опріч багатьох форм сучасної альтернативної музики (рок-, інді-, панк-...) чільне місце у виданнях «КОКИ» посів автентичний фольклор у виконанні як його носіїв, так і науковців. Примітно, що «КОКА» - чи не перший видавець аудіо-дисків київського «Древа», кіровоградської «Гілки», перемишльської «Крайки» (в усіх - по два диски), лірника Михайла Хая, родини Тафійчуків з Гуцульщини [Шевчук, 2008].

Студіювання українськими діячами польського фольклору та польської етномузикологічної бібліографії набуває все більшого значення останнім часом, у річищі впотужнення етномузикологічних зв'язків і визначення спільних сфер інтересу науковців. Істотне значення мають укладені львівським ученим Богданом Луканюком покажчики польської літератури 1820-1999 рр., присвяченої етномузиці: хронологічний і систематизуючий [Луканюк, 2006а; іл. 6)] та електронний алфавітний, у яких подано прізвища й назви більшості праць ХІХ-ХХ ст. Зміст покажчика є цінним бібліографічним джерелом для подальших порівняльних студій, позаяк висвітлює різні об'єкти інтересу польських учених, серед яких є вочевидь і етнічні українці. Першозначущими сферами є польська етномузика, методологічні і соціо-культурологічні аспекти досліджень, але в багатьох працях простежується зацікавлення українськими музичними традиціями, розвиненими передусім на польських теренах. Б. Луканюк є автором багатьох праць, які проливають світло на історію польсько-українських фольклористичних та етномузикологічних зв'язків, а його власна діяльність вносить вагому лепту в їх сучасний розвиток.

Автором однієї з праць про польський фольклор в Україні був Климент Квітка. Його стаття про баладу з Поділля (1933) (за темою код УУ^ПФвУ в табл. 1) була вперше опублікована Б. Луканюком через 85 років після її написання [Квітка, Курило, 2011]. Стаття «у своїх порівняльних главах значною мірою оперта на матеріалах О. Кольберґа. Та непересічна вартість цієї розвідки полягає радше у наведеному в ній безпрецедентному (тоді й понині) записі балади, який включає фонетичну транскрипцію її слів, ретельно занотовані варіантні відхилення при виконанні мелодії та докладні текстологічні примітки обох записувачів» [Луканюк, 2011, с. 7]. Прагнучи створити текстологічний огляд розглянутої балади, Квітка розглянув доступні йому публікації і відзначив «мізерність» досліджень польських пісень з України на той час і лише поодинокі зразки, записані О. Кольберґом і А. Сальоні [Квітка, Курило, 2011, с. 9-10].

За радянського часу планові дослідження польського фольклору, поширеного в Україні, провадила Академія наук - у межах теми «народна культура національних меншин, що проживають в Україні». Співробітники ІМФЕ ім. М. Рильського в 1970-1980-х рр. провели «численні експедиційні дослідження... в польських селах Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей, [що] дали матеріали для вивчення в етноґенетичному аспекті цілого комплексу питань: явища традиційної народної культури обраного реґіону, стан збереження народних традицій та їх взаємодії з національними традиціями інших народів, зокрема, українців та росіян, сучасне побутування фольклору та обрядової творчості» [Вахніна, 1996, с. 117]. У розвідці розглянуто традицію чотирьох сіл Житомирщини¹⁶, подано жанрову кодифікацію записаних пісень, відзначено виникнення інтеретнічних зв'язків - здебільшого у спосіб «взаємопроникнення» репертуарів, а також створення різномовних варіантів одних і тих самих пісенних зразків [там само, с. 120-121]. Важливо, що етнографічні спостереження провадилися в деяких населених пунктах кожні 2-3 роки, що дало «підстави для висновків про консервацію традиційної народної культури поляків» [там само, с. 117]. Результати багаторічних спостережень було узагальнено у збірнику статей тієї ж авторки [Вахніна, 2016].

Останнім часом в ІМФЕ розроблено й тему етнокультурних зв'язків українців і поляків на Східному Поділлі наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. (Борисенко, 2014).

Протягом останніх двох десятиліть посилилася увага вітчизняних народознавців і фольклористів до постаті Оскара Кольберґа (іл. 7), склалося тематичне поле українського кольберґознавства. Приводом для появи низки розвідок стала, зокрема, дата 200-ліття з дня народження видатного діяча, відзначена тематичними збірниками у Львові (Етномузика-2010 пам'яті Оскара Кольберґа: автори статей і повідомлень Богдан Луканюк, Ірина Довгалюк, Збігнев Єжи Пшерембський, Юрій Сливинський, Лариса Лукашенко, Юрій Рибак та ін.) та Рівному ([Народна музика, 2014; іл. 8]; автори розвідок історико-порівняльного змісту із залученням матеріалів Корчак, Катеринівка, Мар'янівка та Покостівка.

Кольберґа Руслана Шерстюк, Юрій Рибак, Антоній Поточняк, Людмила Кучерук; розвідка про рукописний збірник Якова Сєнчика з піснями Холмщини й Підляшшя - Лариси Лукашенко). Кілька робіт про українські збірники Кольберґа видала філолог Ірина Збир (2005-2013 та ін.), про загальне значення його праць та окремі регіональні збірники писали Ярослава Вернюк (2000, 2003), Олена Гінда та Ірина Вторак (2003), Ірина Дмитрук (2008), Іванна Церковняк (Церковняк, 2016), ін.

Постать Кольберґа привертає увагу науковців України передусім завдяки його українознавчим студіям, які торують для нас шлях до пізнання власної культури в її давнішій формі. У контексті української етномузикології матеріали польського фольклориста стають у пригоді для проведення текстологічних студій і прояснення особливостей історичного розвитку фольклору місцевих традицій (типова тематика - «шляхами експедицій.»). Очевидна й певна специфіка фіксації фольклору Кольберґом, на яку доводиться зважати. Як зазначив К. Квітка, у Кольберґових збірниках «не позначено осіб, у яких записано пісні, і не пояснено, в яких верствах черпано матеріял. І навіть - це найгірше - не можна завжди мати певність, що кожна мелодія, подана у Кольберґа, справді стосується до того самого варіянту тексту, з яким вона злучена в виданні, і справді походить з тої місцевості, яку зазначено»; далі Квітка посилається на відповідну критику видань Кольберґа Яном Карловічем (у 1890 - Ол. Ш.) [Квітка, Курило, 2011, с. 25].

Освоєння (збір, видання, студіювання, виконання) польськими діячами української етномузики. Не менш як двохсотлітнім є вияв зацікавлень польських учених, наукових інституцій, аматорів до традиційної культури «кресів» - окраїн польської держави зі змішаним та іноетнічним, зокрема, українським населенням. Креси сприймалися (й мабуть сприймаються) громадською свідомістю більшості поляків як первісно належні до їх історичної держави (І-ї і ІІ-ї Речі Посполитої). Інтерес до народної культури був потужно інспірований за часу Романтизму, коли польська держава якраз не існувала. Утім, як і на багатьох європейських теренах, на польських і західноукраїнських землях, які входили до складу Росії й Австрії (з 1867 - Австро-Угорщини), активізувався національно- освітній рух і стала активно провадитися праця з вивчення етнічних культур. Потребу збирання народномузичних зразків зумовили різні мотиви. Це, як мовилося, сприйняття традицій пограничних земель як «своїх» з історичного погляду, а з іншого боку, й емоційне захоплення українською етномузикою.

Польовий запис, нотування й видання українських пісень (з нотами й без них) здійснювали опріч польських¹⁷.

Протягом років процес освоєння української етномузики польськими діячами поступово динамізувався, у ньому визначився поступальний рух і вершини. На часі польські фольклористи ХІХ ст. добре відомі, тож їхні імена доцільно навести у стислому переліку (назви польських видань ХІХ ст. - в українському перекладі). Перші польові дослідження на українських, південно-білоруських, східно-польських (частково російських) теренах здійснив етнограф, фольклорист і археолог Зоріан Доленга-Ходаковський (Chodakowski, псевдонім Адама Чарноцького), який побував на українських землях у 1810-х рр. У праці Лукаша Голембйовського (Goп^biowski) «Люд польський. Його звичаї, забобони» (1830)¹⁸ містяться зібрані ним на Підляшші українські етнографічні матеріали й тексти пісень, які він, утім, вважав польськими. Значний інтерес до етномузики мав фольклорист, випускник Львівського університету Вацлав Міхал Залеський (2а1ЄБкі, псевдонім Вацлав з Олеська) - збирач польських і українських пісень, який розрізняв їх, хоча опублікував 1833 р. латинкою в одному томі («Пісні польські й руські люду галицького»), додавши ноти 160 пісень, інструментованих композитором Каролєм Ліпіньськім. Невдовзі вийшло кілька праць Казімєжа Владислава Вуйціцького ^6)сіскі), перша з яких, «Пісні люду біло-хорватів, мазурів і Русі з-над Бугу» (1836), вміщує ноти 30-ти пісень у перекладі для голосу й фортепіано І. Ф. Добжинського. У 1839-40 р. з'явилися два видання етнографа Паулі Жеготи (Ј^о1а) з польськими й українськими піснями з Галичини; 1844 - поета й композитора-аматора Томаша Падурри (Рабшгга), котрий створював також власні думи й пісні українською мовою. Фольклорист і композитор Антон Коціпінський (Косірішкі) з 1855 р. проживав у Києві, де публікував як власні записи пісень, так і взяті в інших музикантів («Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії, списані і переложені під музику

Найвидатніші досягнення польської фольклористики й етнографії ХІХ століття пов'язують із діяльністю Оскара Кольберґа (1814-1890). Його багатотомне зібрання укладене з реґіональних монографій, кілька з яких присвячено українським теренам, де він збирав фольклор та етнографічні дані, починаючи з 1856 р. Загалом здійснив 11 подорожей в Україну, у тому числі на землі у складі Австрії, відвідав Карпати й Прикарпаття, Полісся й Волинь, Холмщину й Підляшшя, «Червону Русь» (Галичину); Гуцульщину, Покуття (його вивчав якнайпильніше), Опілля, Східне й Західне Поділля.

Опріч величезної кількості власних матеріалів, Кольберґ наводив у своїх виданнях інформацію з праць інших учених, записи кореспондентів. У рецензіях на томи Кольберґа, написаних І. Франком, В. Гнатюком, польськими фольклористами, є чимало критичних зауважень з різних приводів, але інформаційне багатство праць невтомного фольклориста значно переважує недоліки та робить їх неоціненним внеском у джерелознавчу базу слов'янської фольклористики та етнографії.

За життя Кольберґа було видано 33 томи, з-поміж яких українські становили переважну меншість - п'ять, опублікованих останніми («Покуття» - 4 томи, «Холмщина» - один, а саме 1-й). Утім, деякі українські матеріали знайшли місце в його польських збірниках (підляські - в 3-му і 5-му томах «Мазовше», підляські й холмські - у томі «Люблінщина» та ін.). За життя вченого виданню його українських томів більше двох десятиліть перешкоджали фінансові проблеми (так, 2-й том Покуття було видано 1883 накладом автора). «Лише незадовго до його смерті, на початку 1888 р., зі згоди крайового сейму було підвищено дотацію Краківській Академії наук на видання матеріалів ученого, які стосуються України й українців» [Болтарович, 1993, с. 225].

Після смерті Кольберґа було видано ще три томи (34-36, усі - з пісенним матеріалом), важливі для підтримки саме «українського вектору» (1891 - 2-й том «Холмщини» і «Перемишльщина» - другом, колегою, виконавцем заповіту Кольберґа, етнографом і професійним антропологом Ізидором Коперніцьким; «Волинь» - 1907 Й. Третяком за участі С. Фішера та Ф. Шопського). Відтоді друк праць ученого припинився майже на півстоліття.

Непересічного наукового й просвітницького значення набуло «Повне зібрання Оскара Кольберґа» у 86 томах (Б2Іе1а Wszystkie ОБкага КоІЬе^а - DWOK) - пріоритетний проект Польської Академії наук (ПАН), розроблений у перше ж десятиліття після її заснування (у 1952). Підготовку до публікації ініціювало 1958 р. Польське Народознавче Товариство (РоІБкіе Towaгzystwo Ludoznawcze), очолюване редакційною колегією з ПАН за участі провідних етномузикологів. Перший блок видань - це фотоофсетний репринт 1-36 томів Кольберґа 1857-1907 рр., які на той час уже стали раритетами. 37-86 томи уклала редакція DWOK та упорядники, котрі опрацювали величезний рукописний фонд Кольберґа й допоміжні матеріали. Щодо української етнокультури, уперше в цій серії побачили світ «Поділля» (т. 47), двотомники «Карпатська Русь» (т. 54-55) і «Червона Русь» (т. 56-57 у 3-х ч.), а також додатки до виданих раніше чотирьох монографій: «Люблінщина» (т. 75: Suplement до т. 16-17), «Покуття» (Т. 81: Suplement до т. 29-32), «Перемишльщина» (т. 83: Suplement до т. 35), «Волинь» (т. 84: Suplement до т. 36) [Informator, 1991, s. 16-18].