Родинне виховання в системі шкільної освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Диплом на тему:

Родинне виховання в системі шкільної освіти

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зародження та розвиток родинного виховання на Україні

1.1 Сім'я та родинне виховання у найдавніші часи на Україні

1.2 Функції та характерні риси української родини. З історії родинного виховання

1.3 Завдання, зміст і методика виховання дітей в сім'ї

Розділ 2. Психолого-педагогічні особливості розвитку особистості в умовах сучасної сім'ї

2.1 Співдружність школи і сім'ї - настійна вимога сьогодення

2.2 Шляхи оптимізації взаємодії школи і сім'ї у розвитку особистості молодшого школяра

2.3 Виховний потенціал сучасної української родини

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

У Законі України "Про освіту" говориться, що "Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього вибору народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.[31,.З]

Система родинно-сімейного виховання настільки важлива в житті кожної людини й усієї планети, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши 1994 рік Міжнародним роком сім'ї, визначила спільну для всіх країн тему: "Всі ми -- одна родина", яка за своїм змістом і суттю відображає взаємозв'язок основного осередку суспільства і вселюдської родини. Генеральна Асамблея ООН постановила що "починаючи з 1994 року, 15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародний день родини", підкресливши цим величезне значення сім'ї в фізичному й духовному становленні особистості і суспільства.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації - такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості.

Родинне виховання - перша природна і постійно діюча ланка виховання. Без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім'ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

Соціальне, сімейне і шкільне виховання повинно здійснюватися у нерозривній єдності.

«Сімейне виховання (те ж саме -- виховання дітей у сім'ї) -- спільна назва для процесів впливу на дітей з боку батьків та інших членів сім'ї з метою досягнення бажаних результатів.»[92, 99]

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина -- група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.[68, 29] Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об'єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв'язків. Тож недарма кажуть: коли міцна сім'я, то й сильна держава. Тобто, сім'я -- це святий вузол в суспільстві. Тому й виховний вплив родини на формування і етнізацію особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо.

Сім'я - найкраща вихователька підростаючих поколінь за всіх часів і народів. Справжня сім'я є совістю, честю та доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури людства.

Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім'ї. Спільними зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створена власна, національна виховна система, наділена як загальнолюдськими здобутками, так і самобутніми творчими знахідками. Лише в сім'ї, під керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у всіх його складностях і багатогранних виявленнях, тут проходить її громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки.

Здійснюючи раннє родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, забезпечення дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім'ї починається дорога і до школи. І вже тоді -- життєву дорогу ведуть два розуми, два досвіди: сім'я і школа.

У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до захисту рідної землі, патріотичних почуттів.

Батьки всіляко сприяють формуванню в дітей національної свідомості та самосвідомості, національного менталітету.

Родина дає школярам уявлення про зовнішню і внутрішню культуру людини, виконує шанобливе ставлення до матері і батька, до старших, милосердя у ставленні до немічних, калік, сиріт, вдів та інших, формує уявлення про загальнолюдські моральні вартості, привчає до добросовісної праці, поваги до людей праці.

У педагогічній науці репрезентовано чимало книг і статей про сімейне виховання, наприклад, англійське, німецьке, французьке. Але, на превеликий жаль, до цього часу не створено жодної наукової про характеристичні риси української національної системи родинного виховання.

Нинішні обставини національного відродження та подальшого розвитку духовної культури українського народу, зумовили гостру потребу в активізації науково-дослідної роботи саме в цьому напрямі.

Зовсім недавно була видана "Українська родинна педагогіка" [109] М.Г.Стельмаховича та "Українське родинознавство"[106] під його ж редакцією. Він пише: "З усією відповідальністю заявляю, що педагогіку творить народ, а ми, науковці, вчителі, тільки її досліджуємо, даємо теоретичне та наукове тлумачення, обґрунтування. З огляду на це педагогіку, а тим більше родинну, в кабінеті писати неможливо. Дійсно, наукова педагогіка народжується на ґрунті народної педагогіки, а тому вона обов'язково наділена певними національними рисами, тобто є національною педагогікою.

Українська родинна педагогіка -- заповіт і заповідник українського духу. Відданість її українству аж ніяк не означає зневагу до інших народів і націй. Досить згадати, що за всю свою багатовікову історію український народ ніколи нікого не завойовував і не поневолював. Народ осуджує тих, хто не виконує батьківських обов'язків і застерігає від помилок, що виникають через їх нехтування. Народна педагогіка наголошує, що чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки, почуттів, різноманітної діяльності. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації різних корисних справ - як дитячих, так і родинних та громадських.

Дослідженнями встановлено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних сімей. Кожна п'ята дитина, хвора на невроз, перенесла розлуку з батьками. 60% відстаючих учнів ростуть у сім'ях без батька, 80% - у сім'ях з нездоровою моральною атмосферою. Шлюби, що розпалися, не тільки особисте нещастя двох, це діти, позбавлені одного із батьків, уваги, ласки, тепла батька або матері.

Методи сімейного виховання - це прийоми організації і здійснення систематичного впливу батьків на дітей. Як народна, так і наукова педагогіка пріоритетними визнають ті, які формують передусім суспільну поведінку дітей, їхню підготовку до трудової діяльності та створення сім'ї. Надзвичайно важливим методом виховання дітей у сім'ї є особистий приклад батьків. Разом з тим вправи і привчання, організація режиму навчання, праці і відпочинку дітей, виконання ними різних доручень і обов'язків, ігри створюють у сім'ї атмосферу доброзичливості, невимушеності, взаєморозуміння і взаємодопомоги.

Батьки найперші вихователі. Вони насамперед відповідають перед власною совістю, народом, державою за виховання дітей. Проблему родинного виховання на народних традиціях треба вважати найголовнішою не лише в системі освіти, а й у всьому ідейно-моральному, культурному житті суспільства.

Концепція сімейної педагогіки, тобто наукові теорії і основні напрямки, навіть при різних суспільних ладах і в різні історичні епохи, зовнішньо залишалися незмінними. Вони включали формування загальнолюдських цінностей і таких якостей, як чесність і честь, гідність і благородність, любов до людей і працелюбство, та ін. Про стосунки між батьками і дітьми і про напрямки сімейного виховання писали ще Аристотель, Г. Сковорода, Я.А. Коменський, Ж.Ж. Руссо, Г. Песталоцці та ін.

Важливого значення даній проблемі надавали Януш Корчак, О.Барвінський, Мечислав Барановський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський, К.Д. Ушинський, М.Г. Стельмахович.

Серед сучасних дослідників варто відзначити В.І. Костіва, Б.П.Нікітіна та Л.О. Нікітіну, Л.Е. Орбан, М.Г. Стельмаховича, та ін.

Однак майже не знаходимо досліджень з проблеми родинного виховання, зокрема, шляхів оптимізації взаємодії школи і родини учня не аналізується вплив сім'ї на підготовку дитини до школи. Деякі автори визначають фізичну готовність дитини до школи (Анищенко О. М., Доронова Т.П., Комарова Т.С., Нікітін Б.П., Нікітіна Л.О.,), психічну готовність (Артемова Л.В., Божович Л.І., Бране К., Котирло В.К., Кравцова Е.Е., Штребел С. та ін.) та навчальну (Барташнікова І. А., Барташніков О.О. та ін.).

Майже не зустрічаються і дослідження з проблеми взаємодії вчителя з батьками школярів не тільки у процесі підготовки дитини до школи, а й у процесі подальшого виховання та навчання дитини в школі.

При написанні курсової роботи я використовувала такі методи дослідження: аналіз і синтез літературних джерел; педагогічне спостереження, бесіду, анкетування.

Об'єкт дослідження. Родинне виховання як основа розвитку.

Предмет дослідження. Вплив родинного виховання на навчання та виховання особистості молодшого школяра.

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає у визначенні напрямків співпраці родини і школи в процесах підготовки дитини до навчання у школі та організації навчально-виховного процесу в початкових класах.

ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ:

- проаналізувати стан проблеми родинного виховання в педагогічній теорії та практиці;

- виявити умови, що впливають на ефективність підготовки дитини до навчального процесу в школі;

- показати значення співпраці родини і школи в ефективній організації навчально-виховного процесу в початкових класах.

НАУКОВА НОВИЗНА ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ полягає у виявленні та систематизації знань про родинне виховання, напрямки та умови ефективної співпраці родини та школи в процесах підготовки дитини до навчання в школі та організації навчально-виховного процесу в початкових класах.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ визначається актуальністю проблеми та ступенем її опрацювання і полягає в тому, що розроблені напрямки підготовки дитини до школи можуть використовувати батьки, вчителі початкових класів, вихователі дошкільних закладів.

ОСОБЛИВИЙ ВНЕСОК АВТОРА полягає у визначенні напрямків і умов співпраці родини та школи у процесах виховання та навчання дитини в школі та організації навчально-виховного процесу в початкових класах.

Розділ 1. Зародження та розвиток родинного виховання на Україні

1.1 Функції та характерні риси української родини. Сім'я та родинне виховання у найдавніші часи на Україні

Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході перебігу історичного розвитку людства. Перші ж сліди перебування людини в Україні історики датують давнім періодом кам'яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 000 р. до н. є.).

Питання історії родинного виховання потрібно розглядати починаючи ще з первіснообщинного ладу. Варто зазначити, що в цьому суспільстві все було колективним, не існувало соціальної нерівності і класів, люди жили в загальних житлах і спільно виховували дітей, які належали всьому роду.

Сім'ї і у той час були великі, об'єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід -- це велика родина, відома в Україні ще під назвами «пепище», «служба», «хутір», яка проживала у своєму дворищі, і відокремленій оселі.

Рід мав спільне майно -- ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група -- невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі, самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, своє поле, худобу тощо. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам'ять приналежності до роду не губилась. Давні традиції жили у родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих. До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України, велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відділялися, хазяйнували спільно, жили разом. А порядкував хтось з найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні і в наступних ХІV-ХVІ століттях. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зросла.

З поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей,» поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей -- як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества Рід і Рожаницю -- уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: грому і блискавки -- Перуном, сонця і світла -- Даж-богом, неба -- Сварогом, вогню -- Хоросом. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину у рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в

народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки.

За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. матер (матріс) -- мати і грец. архі -- влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки в суспільстві, зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від грец. патер -- батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від грец. моно -- один і гамос -- шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка замужем тільки за одним чоловіком. Причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

До речі моногамія закріпилась і залишається провідною формою сім'я ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М.Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави, в індоєвропейську епоху. Така точка зору має своє документальне підтвердження також у літописах.

Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що поляни мали «добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг». Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов'ян, які розселились у ІV-VПІ ст. н.е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону. Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру

хотів узяти собі за жінку, віно, тобто плату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись із своєю любкою, умикав її десь коло води чи на молодіжних ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої, як обряд, зберігся і в сучасному українському весіллі.

Куплена, або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка. Він, якщо хотів, то жив, а як ні, то міг легко з нею розійтися, взявши натомість собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогоднішній день славиться по всьому світі.

Був час, коли на похоронах знатних покійників з ними живцем закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов в минуле. Вдовиця залишалась вільною. Хіба що сама хотіла себе вбити на доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім'я ї незмірно зростає. В разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.

Дослідники етнографи вважають, що в умовах первісного суспільства виховання підростаючого покоління можна поділити на два провідні етапи: початковий (діти до 10-12 років), що проходив переважно в сім'ї, і основний, коли велася цілеспрямована підготовка підлітків, розділених по статевих ознаках. У безкласовому суспільстві всіх дітей виховували однаково, рано залучаючи їх до доступної для них діяльності. Разом з старшими і під їх керівництвом діти і підлітки отримували необхідні життєві і трудові уміння і навички. Існувала істотна відмінність у вихованні хлопчиків і дівчаток. Хлопчики брали участь разом з чоловіками в полюванні і рибній ловлі, їх вчили боротися, стріляти з лука, їздити верхи; дівчатка допомагали жінкам готувати їжу, виготовляти одяг, посуд. Родова община доручала старшим, навченим досвідом людям, знайомити молоде покоління з обрядами, традиціями і історією роду, з релігійним віруванням, виховувати у молодших повагу до старших і померлих.

Як бачимо виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому ґрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Важливе значення в українській родині відіграла рідна мова. Це найдавніший і наймогутніший вихователь.

За твердженням українського історика Івана Кузича-Березовського, слова «мама», «неня» («ненька») мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов'янської богині землі -- Ами («Ама»), що в лепеті української дитини сприйнялось як «мама». Друге - виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало «ненею». Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм - щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.

Слово «мати» в дослівному перекладі означає «жінка». Життєва функція матері неординарна («Мати годує дітей, як Земля людей», «Мати праведна - опіка й охорона камінна»). Мати-душа сім'ї, хранителька домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері - родинна катастрофа («Мати з хати -- горе в хату»).

В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері («Чого мама навчить, то й дочка знає», «Що мама навчить, то й батько не перевчить»).

Українське слово «тато» походить від «пато», що означало -- головний правитель. Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньослов'янське «батя» (старший брат) дає сучасне ймення «батько».

Отже, історію зародження і розвитку родинного виховання потрібно розглядати ще з часів первіснообщинного ладу.

1.2 Функції та характерні риси української родини. З історії родинного виховання

У Стародавній Греції, питання родинного виховання розглядалось багатьма мислителями. Одним з найперших був Демокріт. Величезне значення він надавав прикладу дорослих («Благомисліє батька -- краще повчання дітям»), словесному впливу, вихованню «переконаннями» і «доводами», привчанню до праці, без якої діти не можуть «навчатися ні письму, ні музиці, ні гімнастиці... ні здатності соромитися». Взагалі, можна сказати, що у фрагментах праць Демокріта, які дійшли до нас, відображено вимогу починати виховання дітей з малих років.

Велику увагу родинному вихованню приділяв також і Аристотель: «До всього, до чого можна привчити дитину, краще привчити її безпосередньо з пелюшок»[3, 25]. На його думку дитина до семи років повинна виховуватися в сім'ї. Слідуючи принципу природовідповідності, він вважав, що до семи років, в дітях переважає зростаюче життя, тому треба насамперед розвивати їх організм. Головне для малят харчування, рух, загартування. Діти повинні займатися відповідно до їх віку грою, їм корисно слухати розповіді і казки (неодмінно схвалені владою), дітей потрібно навчати мові. З п'яти років батьки повинні готувати їх до школи. Займатися моральним вихованням дітей повинні головним чином батьки.

Щодо римської сім'ї, то в ній тривалий час зберігалися виховні традиції родової общини, однак характер домашнього виховання залежав насамперед від того, яке положення сім'я займала на соціальних сходах римського суспільства. Вихованням хлопчиків починали займатися чоловіки: батьки, вихователі, іноді запрошені з Греції. Хлопчиків привчали до чоловічих занять, і передусім вчили їх володіти зброєю.

Представник Стародавнього Риму Марк Фабій Квінтіліан критикував сімейне виховання у вищих шарах римського суспільства, де діти допускалися на бенкети і ставали свідками не найкращої поведінки дорослих; засуджував батьків за потурання дітям і недооцінку важливості періоду дитинства для становлення особистості людини. Він вимагав від батьків, годувальниць і нянь, щоб вони пам'ятали, що дитина дуже сприйнятлива і в ній легко вкоріняється як хороше, так і погане; це потрібно враховувати і при виборі товаришів однолітків і педагогів.

Одним з перших педагогів, які займалися докладною розробкою питань родинного виховання був Ян Амос Коменський.[42, 43] Він для дітей від народження до шести років призначав материнську школу, під якою мав на увазі не суспільну установу, а своєрідну форму родинного виховання. Зокрема материнській школі Я. А. Коменський присвятив значний розділ своєї «Великої дидактики" і спеціальний твір під назвою «Материнська школа» [41,.90]. Цьому рівню виховання він надавав дуже велике значення, розглядаючи його як першу і найважливішу частину всієї розробленої ним системи виховання і становлення підростаючого покоління. У, материнській школі повинні закладатися основи фізичного, етичного і розумового розвитку дітей. При цьому Я. А. Коменський нагадував, що фізичні і духовні сили дитини розвиваються поступово. Він закликав батьків досвідченіше, піклуватися з найбільшою ретельністю про здоров'я своєї дитини і давав конкретні вказівки про догляд за малюком, про те, яким повинне бути його харчування, одяг, режим. Дуже важливою була вимога Коменського про годування немовлят неодмінно молоком матері, його поради забезпечити дітям як можна більше рухів давати їм можливість бігати, гратися, пустувати. Він вимагав, щоб батьки не заважали дитячій грі, а самі брали в ній участь, направляючи дітей в правильне русло: «Нехай вони (діти) будуть тими мурашками, які завжди зайняті: що-небудь котять, несуть, тягнуть, складають, перекладають; треба тільки допомагати дітям, щоб все, що відбувається, відбувалося розумно».

До засобів морального виховання на думку Я.А.Коменського належать розумні повчання і вправи дітей в позитивних, з точки зору моральності, вчинках, а також позитивний приклад дорослих. У той час як в практиці родинного виховання широко застосовувалися фізичні покарання, він пропонував впливати на дітей у разі їх поганої поведінки або провини передусім умовлянням і осудом, вдаючись до покарань лише в самих крайніх випадках. У області розумового виховання Я.А.Коменський ставив перед материнською школою завдання сприяти накопиченню дітьми за допомогою органів чуттів можливо більшого запасу конкретних уявлень про навколишній світ, розвивати їх мислення і мову, з тим щоб підготувати їх до подальшого систематичного навчання в школі.

Педагог приділяв багато уваги підготовці дітей до школи рідної мови. Він рекомендував батькам завчасно збуджувати у дитини любов і інтерес до школи, високо підіймати в його очах авторитет майбутнього вчителя. З цією метою він радив роз'яснювати дітям, як важливо вчитися в школі, познайомивши їх з учителем ще до початку занять. Вчення Я.А.Коменського про материнську школу являє собою першу спробу створити теорію і методику родинного виховання, визначити мету, зміст, основні завдання і методи, запропонувати ретельно продуману і чітко організовану систему роботи з маленькими дітьми відповідно до їх вікових можливостей.

«Материнська школа» фактично була першою в світі програмою виховання дітей в сім'ї. У ній висвітлені основні напрями виховної роботи: фізичне, моральне, розумове, трудове і естетичне виховання, розвиток мови і підготовка до школи.

Жан Жак Руссо в книзі «Еміль, або Про виховання...» дав ряд конкретних вказівок про виховання в ранньому дитинстві (до двох років), що стосуються в основному догляду за дитиною: її харчування, гігієни, загартування і т. д. Перші турботи про дитину, вважав він, повинні належати матері, яка, якщо це можливо, сама вигодовує її своїм молоком. «Немає матері, немає і дитини!»-- вказував він. З перших днів життя малюка, за словами Ж.Ж.Руссо, мати надає йому свободу рухів, не затягуючи його туго пелюшками; виявляє турботу про його загартування. Ж.Ж.Руссо -- противник зніження дітей. «Привчайте дітей до випробувань... -- писав він. -- Загартовуйте їх тіла проти негоди, клімату, стихій, голоду, спраги, втоми». Зміцнюючи тіло дитини, задовольняючи його природні потреби, не треба, однак, потурати його примхам, оскільки виконання будь-яких бажань дитини може перетворити її в тирана. Діти «починають з того, що примушують собі допомагати, і закінчують тим, що примушують собі служити».

На думку Песталоцці початки виховання, закладаються ще в сім'ї.[41, 362] Наприклад фізичне: коли мати, допомагаючи малюку вставати, робити перші кроки, проводить з ним тим самим «природну домашню гімнастику». Виробленню у дитини уміння самостійно виробляти всі рухи суглобів сприяє також його участь в найпростіших видах домашньої праці (дівчинка за дорученням матері заколисує немовля, допомагає одягатися і взуватися сестричці або братику, заслуговуючи цим вдячність своїх ближніх, при цьому вона розвивається одночасно і у фізичному і у моральному відношенні. Мета морального виховання, за Песталоцці, полягає в розвитку у дітей діяльної любові до людей.

Найпростішим елементом морального виховання він вважав любов дитини до матері. Турботи матері породжують у дитини вдячність і любов до неї, які, все більше і більше зміцнюючись, приводять до встановлення тісного духовного зв'язку між ними. Завданням виховання є перенесення цього природно виникаючого почуття на навколишніх людей, спочатку членів сім'ї, а потім і на інших. Песталоцці активно відстоював також ідею систематичного виховання дітей від самого народження. На його думку, мати краще за всіх здатна зрозуміти, що відчуває її дитина, до чого вона здібна, чого бажає. Знаючи це, мати може правильно виховувати малюка з дитинства, відповідно до його природних особливостей. «Час народження дитини -- перший час її навчання»,-- говорив Песталоцці. Він визначив завдання, зміст, розробив методику первинного виховання в сім'ї. Песталоцці вважав, що мати повинна розвивати фізичні сили дитини ще з раннього віку, прищеплювати їй трудові навички, виховувати в ній любов до людей, вести її до пізнання навколишнього світу. Родинне виховання повинне бути спрямованим на гармонійний розвиток всіх природних задатків дитини.

Надаючи велике значення сімейному вихованню, Песталоцці спільно з одним із співробітників Бургдорфського інституту склали спеціальний посібник «Книгу матерів, або Вказівки для матерів, як їм навчити своїх дітей спостерігати і говорити».[41] Вважаючи, що першим об'єктом спостережень дитини повинне бути її власне тіло, Песталоцці в цій книзі показав, як за допомогою спеціальних вправ мати може навчити свою дитину спочатку показувати і називати частини тіла, їх кількість, властивості, функції і т. д., а потім перейти до ознайомлення з предметами, які оточують її вдома, в природі, в суспільстві. Песталоцці спробував систематизувати коло первинних уявлень дитини, розташувати їх по зростаючій мірі складності і навчити досвідченіше поступово і послідовно ознайомлювати дитину з її оточенням, розвиваючи на цій основі її розумові сили і здібності. Він прагнув створити методику родинного виховання і надати матерям можливість виховувати дітей в той самий час, коли матері «в'яжуть, шиють, тчуть». Однак «Книга матерів...» переобтяжена зайвими подробицями, а вправи, що рекомендуються Песталоцці, нудні і стомлюючі. Песталоцці бачив у матері основного вихователя дитини, проте для дітей, які не можуть отримати належне виховання в сім'ї, пропонував організувати при школах спеціальні класи. Робота в них повинна будуватися по типу первинного родинного виховання і докорінно відрізнятися від того словесного навчання, яке панувало в звичайних «школах для малолітніх» того часу. Організацією цих класів Песталоцці мав на увазі встановити взаємозв'язок між родинним і шкільним вихованням.

Варто відзначити, що з прийняттям християнства українська сім'я стала ще міцнішою й натхненнішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширились шкільництво й наука в Україні. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і дітей до цього привчали, фраза старогрецьких книжників про те, що «вчення» -- світло, а невчення -тьма», стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський мандрівник XVII століття Павло Алеппський, подорожуючи по Україні, в своїх дорожніх нотатках зауважив: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти."[83, 32-33]

Так уже повелось упродовж ряду століть: щоб вижити, вистояти, треба було, як зіницю ока, берегти сім'я. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість привітність і кмітливість -- риси, генетичне властиві нашому народові, плакалися упродовж усієї його історії у родинному колі. Тому заглиблення в історію української родини допомагає нам раніше збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етнопедагогіки, проникнути в національній характер нашого народу.

Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім'ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім'ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. втрата Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на родину, якій доводилось терпіти боку колонізаторів потрійний гніт -- соціально-політичний, національний, релігійний. А яких зусиль треба було докладати для подолання лютого наступу асиміляторів української культури.

Великого значення сім'ї надавав Т. Г. Шевченко. З біографії поета відомо, як пристрасно бажав він створити свою сім'ю, яку радість він відчував, зустрічаючи хорошу сім'ю. Відомо, з другого боку, й те, як обурювався він з людей, що дивились на сім'ю, як на примусовий атрибут, існування якого є лише умовною необхідністю, формою додержування «пристойності» і тільки.

Шевченко в кількох творах зупиняється на огидних явищах розладу в поміщицьких сім'ях. Тут батько не виявляє ніякої протидії агресивним заходам своєї другої дружини до дівчинки і хлопчика, його дітей від першої дружини.

Шевченко обурювався з тих батьків і матерів, які влаштовували одруження своїх дочок з розрахунку, шукаючи для них знатних женихів, родовитих, титулованих, якихось князів і т. д. Аристократія не здатна мати дружну, міцну сім'ю. Шевченко знаходить таку сім'ю найчастіше у простих людей, які живуть з своєї власної праці.

Ненавидячи побут поміщицьких сімей, Шевченко симпатизує сімейному життю людей праці: «... мені, - говорить він у повісті «Художник»,-- більше подобається сімейний побут простих людей... Серед них я зовсім спокійний, а там все чогось немов боїшся».[130]

Співчутливо зображає поет вдовині селянські сім'ї, де хоч і бідно та вбого, але є піклування матерів про дітей, а дітей про матерів, де наполеглива праця не тільки не вбиває, а міцніше підкреслює людяність сімейних стосунків. У бідній, але дружній сім'ї і бідність та інші життєві злигодні легше зносити.

Навіть перебуваючи в Оренбурзі, на березі Аральського моря, поринувши в спогади про нездійсненні мрії мати власну сім'ю, Шевченко словами вилив гіркоту своїх почуттів у своїх віршах.

Далеко на чужині йому так хотілося одержати вісточку від сім'ї, від рідних, від матері, та, на жаль, сім'ї у нього не було. Добре відомо, як пристрасно хотів Шевченко створити свою сім'ю після повернення із заслання; він, безумовно, здійснив би, хоч і з запізненням, це своє бажання, якби цьому на перешкоді не стала рання смерть поета.

Шевченко не мислив собі сім'ї без дітей. Жінка, яка виходить, заміж, повинна готуватися стати матір'ю, бо бути матір'ю -- щастя, бо жінка-мати -- це велика суспільна справа. Шевченко віддає пошану і повагу жінці-матері, яка гідно виконує свої материнські обов'язки, оточуючи ласкою і піклуванням своїх дітей.

"Слово мамо -- Великеє, Найкращеє слово!"-- писав Великий Кобзар.

Духом глибокої поваги до матері перейнято багато творів Т.Г.Шевченка. Проте Тарас Григорович визнає лише ту матір, яка добре усвідомлює і з усією відповідальністю виконує свої обов'язки перед дітьми. Він ганьбить матерів, які зневажливо ставляться до своїх материнських обов'язків. Поет посилає слова презирства тим аристократам і аристократкам, які

І не знають, як ті діти

У їх виростають,

Бо матері там немає,

А мамку наймають.

Знову презирство посилає він тим матерям, для яких питання про здоров'я дітей звучить, як натяк на те, що вони споганіли або зістарілись.

В поезії Т.Г.Шевченка образ матері і її найвідповідальнішого ставлення до дитини знайшов яскраве художнє втілення. Важко назвати

іншого такого письменника, який присвятив би стільки місця в своїй творчості цій темі. І особливо відоме те, що материнське почуття у нього показано як високо людяне, високо благородне почуття, властиве простим людям і шановане простим народом. Не в поміщицькому, не в аристократичному середовищі знаходить поет образи жінок, які свято виконують свій материнський обов'язок. Там їх майже неможливо знайти.

Інша справа народ.[130,.511]

Найзадушевніші слова знаходить Т.Г.Шевченко, щоб змалювати світлий образ жінки, яка любить своє дитя, щоб розкрити перед читачем усе багатство її серця. Виведені в його повістях й інші матері, які нехтують свої материнські обов'язки. Це -- погані матері і тому погані жінки, яким Тарас Григорович відмовляє у своїй пошані.

Ми не ставимо перед собою завдання намалювати з усією повнотою і багатогранністю образ матері, як він представлений у творчості Т.Г.Шевченка. Ця тема виходить за межі нашого дослідження. Ми лише намагаємося підкреслити погляди поета на роль жінки в сім'ї як виховательки дітей. Тому ми залишимо без розгляду питання про зображення матері в живописній творчості Т. Г. Шевченка, де мати показана також глибоко реалістично, також народно.

Мати -- перша, природна вихователька своєї дитини. В очах Кобзаря мати, яка не виконує свого материнського обов'язку, гідна всілякого засудження: вона злочинниця перед суспільством, вона викликає огиду, не тільки моральну, а й фізичну. І, навпаки, заслуговує на всебічну пошану та мати, яка любить своїх дітей людською любов'ю і по-людському піклується про них, про їх майбутнє. Образ такої матері благородний, він прекрасний і в етичному, і в естетичному розумінні.

У педагогічній спадщині видатного російського педагога К.Д.Ушинського значне місце посідають питання сім'ї і сімейного виховання. Адже з самого раннього дитинства треба починати

виховувати дитину, і тут, на думку К.Д.Ушинського, сім'я відіграє неабияку роль. Погляди К.Д.Ушинського на родинне виховання формувались на грунті великої поваги до народу, на вивченні і використанні досвіду народного виховання, найкраще відображеного в народній творчості -- казках, легендах, приказках. Одночасно видатний педагог спостерігав за станом сучасного йому родинного виховання в різних колах суспільства, а також, подорожуючи за кордон, використовував досвід інших народів.

Надаючи виняткового значення сім'ї у підготовці дитини до життя, К.Д.Ушинський не вважав родинне виховання особистою справою батьків. Він розглядав його як суспільний обов'язок кожного з них. Найпершим обов'язком батька сім'ї є виховання особистості, корисної для суспільства. У статті «Про моральний елемент у руському вихованні»[120, 143] К.Д. Ушинський розглядає виховання дітей в селянських і дворянських сім'ях. Говорячи про виховання в родинах селян, він дещо ідеалізує це виховання, покладаючи, зокрема, свої надії у цій справі на виховну діяльність держави і церкви. Розкриваючи негативні сторони дворянського родинного виховання, педагог робить цілком правильні критичні висновки.

Так, Костянтин Дмитрович пише, що про батьків цих сімей не можна сказати, нібито вони не займаються вихованням своїх дітей. «Навпаки,-- підкреслює К.Д.Ушинський,-- в більшій частині дворянських сімей виховання становить головну турботу батьків, мету їхнього життя, перед якою часто схиляються всі інші цілі і мотиви».[120, 144]

Говорячи про велику роль сім'ї у вихованні дітей, К.Д.Ушинський підкреслював важливість доброзичливих взаємин між батьками й дітьми, дружби, любові, взаємної поваги між ними. Він вважає, що увесь «дух сім'ї» повинен сприяти правильному виховному процесу. «Хто не знає,-- писав він,-- як сильно діє на характер дитини приклад і вплив батьків.

Отже, батьки є для своїх дітей завжди і в усьому зразком -- вони повинні бути винятково тактовними, справедливими, щирими, чесними, витриманими. Адже діти люблять наслідувати дорослих. Найкращою вихователькою в родині К.Д.Ушинський вважав матір. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив жінку російський педагог, свідчить той факт, що він вважав її «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого». Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу. К.Д.Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти. «Важко уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з материнським почуттям...» -- тонко відмітив педагог.

К.Д.Ушинський всіляко підтримував «домашнє початкове навчання», вважаючи, що до восьмилітнього і навіть десятилітнього віку (до вступу в гімназію) діти повинні навчатися і виховуватися вдома під керівництвом матері. Якщо з огляду на певні обставини батьки змушені віддавати своїх маленьких дітей до початкових шкіл, то вкрай необхідно, зазначив він, щоб ця школа була «цілком перейнята сімейним характером» і була б «більше схожа на сім'ю, ніж на школу»[120].

Видатний педагог висловив багато цікавих думок і з приводу того, як саме треба виховувати дітей в сім'ї. К.Д.Ушинський вважав, що батьки обов'язково повинні добре знати своїх дітей, їхні можливості і нахили. В цьому питанні батькам може дуже допомогти педагогічна література. Він дуже чітко підкреслює, чим же повинні керуватися батьки у вихованні власних дітей. Виховати справжню людину можна тільки поєднуючи розумове, моральне, трудове та естетичне виховання. К.Д.Ушинський вважав, що навчання, наслідком якого є одна освіта, певна сума знань, не може бути метою вихователів. Моральне виховання є провідним в усій системі формування особистості. Тому батьки повинні дбати не тільки про те, щоб давати дітям знання, а й про формування в них високоморальних якостей.

На підставі глибокого вивчення психологічних особливостей дітей, а також завдяки вивченню і використанню досвіду народного виховання К.Д.Ушинський визначив засоби морального виховання, які можуть бути здійснені в кожній сім'ї. Педагог звертав увагу батьків на те, що вони інколи прищеплюють дітям «такий напрям думок, який зовсім суперечить істинно моральному вихованню». Це тому, що в душі кожного батька і кожної матері часто борються два протилежні бажання. По-перше, вони хотіли б бачити в своїх дітях «всі моральні досконалості», а по-друге, вони бажають їм таких успіхів в житті, які не завжди відповідають моральній досконалості. У розпорядженні кожного батька й матері є багато засобів морального впливу на дітей. Одним з них є переконання. Костянтин Дмитрович Ушинський називав переконання найголовнішим шляхом людського виховання. Та разом з цим педагог говорив про те, що треба вміти користуватись цим важливим засобом морального виховання. Він застерігав батьків і вихователів від зловживання ним, детально зупинявся на тому, в яких випадках переконання приносить користь, а в яких шкоду. Зайве моралізування, читання дітям нотацій зрештою їм набридають і можуть дати протилежний результат, а нескінченні моральні проповіді продукують негідників, підкреслював К.Д.Ушинський, нескінчені вмовляння також завдають шкоди дітям. Отже, цей метод морального виховання, як і багато інших, батьки повинні застосовувати дуже обережно.

К. Д. Ушинський звертає увагу батьків і на необхідність виховувати у дітей з раннього віку міцні, сталі навички. У творі «Людина як предмет виховання» підкреслюється велике практичне значення виховання добрих навичок. Педагог називає їх моральним капіталом, який безнастанно зростає і процентами від якого людина користується все своє життя. Він пише, як саме батьки можуть виховати в дітях добрі навички. На його думку це треба робити не механічно, а поступово, шляхом систематичних вправ, з урахуванням вікових особливостей дітей. Особливу увагу батьків К.Д.Ушинський звертав на виховання у дітей навичок культурної поведінки. Однак, виховуючи у дітей ці навички, педагог радив стежити за тим, щоб моральні правила, ставши звичною нормою поведінки дитини, не приглушували живої душі, щирості й безпосередності. К.Д.Ушинський давав батькам конкретні поради і з приводу того, як викорінювати погані звички. Для цього потрібно знати причини виникнення поганих звичок у дітей, а потім уже займатися їх усуненням.

Говорячи про перевиховання дітей, К.Д.Ушинський був проти тілесних покарань. На його думку, фізичні покарання викликають одне з найогидніших почуттів -- почуття страху, а страх від покарань ставить людину нарівні з твариною. Педагог гнівно засуджував тих батьків, які б'ють своїх дітей. Цих батьків він вважав безсилими перед дітьми і був переконаний, що їх самих треба карати. «Здебільшого дітей карають за те, за що слід карати їхніх батьків і вихователів...»[120] -- писав К.Д. Ушинський і мріяв про той час, коли фізичні покарання взагалі зникнуть з вдосконаленням домашнього і громадського виховання. Проте Костянтин Дмитрович, засуджуючи биття дітей, залишав за педагогами право застосовувати інші види покарання, бо переконання інколи не завжди досягають своєї мети, особливо в молодшому шкільному віці.

Основою морального, розумового й фізичного вдосконалення, на думку великого педагога, є праця. Дитину треба привчати до посильної праці з раннього дитинства. І ось тут у пригоді може стати, на думку К.Д.Ушинського, гра, яка поступово переходить у трудову діяльність. Перехідними до праці будуть також ігри з елементами праці, корисної для сім'ї, як, наприклад: копання грядок, шиття лялькам платтячок, плетіння кошиків, палітурна й столярна робота та ін. Від праці-гри Костянтин Дмитрович рекомендував переходити до справжньої праці. Це найрізноманітніші види побутового обслуговування -- праця на городі, в квітнику, в полі. Дуже важливо, щоб дитина якнайшвидше навчилася обходитися без сторонніх послуг. Праця дитини в сім'ї, писав він, по можливості повинна бути різноманітною, а обираючи вид праці, необхідно врахувати нахили дитини, які визначилися ще в процесі гри і саме подальшому розвиткові цих нахилів треба сприяти. Але при цьому слід пам'ятати, підкреслював педагог, що дитина не завжди повинна займатися тією працею, яка подобається. Вже змалечку треба привчати дітей до різних видів праці. Якщо в процесі праці дитина навчиться долати перешкоди, якщо цей процес викличе в дитині певні позитивні емоції, то це буде найефективнішим засобом формування сильного характеру.

Важливі думки висловлював К.Д.Ушинський і з приводу того, як треба здійснювати естетичне виховання в сім'ї. Необхідно з раннього дитинства пробуджувати в дітях любов до прекрасного -- читати їм дитячі книжки, виводити на природу, показувати різні картинки, навчати різноманітних пісеньок. Але для цього, підкреслював педагог, потрібно, щоб самі батьки були естетично освіченими людьми.

Великого значення надавав родинному вихованню польський вчений Мечислав Барановський, який, зокрема, писав: "Школа і дім повинні як нанчастїйше порозумівати ся і нараджувати ся над станом здоровля і питоменностями духа і успособлїнєм дітвори, над завданєм виховання домового і шкільного, над средствами виховавчими, над працею дітвори і т. д. До того послужать безпосередні зносини родичів з учителями, шкільні повідомленя і взагалі' кореспонденция межи домом і школою, шкільні торжества, порушуваня сеї справи в публичних письмах, відчити та дбалість учителів і про дім родинний. "[5]

Цікавими є погляди О.Барвінського: "В першій мірі важний і трудний обов'язок виховуваня дітей спочиває на родичах. Найважнійша доба вахованя молодежи триває від уродженя аж до скінченя чотирнайцятого року житя. З того перших шість літ припадає, так сказати б, на час материнської школи, які дитина звичайно проводить в родинній хаті. Ся доба житя дитини є незвичайно важна; она є, так сказати б, приготовленєм до школа і кладе підвалини до цілого образованя, яке дитина в будучинї має собі присвоїти. Коли розважимо з психольогічного становища сю обставину, що вражіая і впливи ввїшного сьвіта та цілого окруженя дитини ділають на неї найспльнїаше, а навіть в рішаючі для цілого будучого житя, ти зрузуміємо велике значіяв того, яким способом анховув ся дитину на тім ступні вї житя. Дуже влучно порівняв одеа польскай письменник шіснаицятого столітя дїточі серця з незапасаними табличками. Що на такій табличці запишуть ті, що виховують дитину і що на ній запише ціле окруженв, остав на ціле житя. Можна отже в сій добі житя дитини богато помогти, але також і богато пошкодити. Через те можна значно улекшити і пособпти праці школи, котра переймав задачу виховувана дитина в шкільнім віці, але з другої сторони можна значно утруднити сю працю школа коло вихованя дитини. (Отже дальша судьба дитина залежить в першій мірі від духових і Фізичних прикмет або хиб в їх родичів. Від морального ставу родичів, іх склонностий і поглядів залежать в значній мірі будуче житя дітей. Вже лікарі доказали, що діти звичайно по родичах унаслїдують їх тілесні і духові хиби."

Олександр Барвінський підкреслював, що "Школа і родинний дім мають доповняти ся разом, бо школа без помочи родичів б безсильна, а навіть ваалїаший і найреваїйшвй учитель дуже мало миясе осягнуто, кола родичі не пособляють ему в его педагогічній праці, але відносять ся до него ворожо."

Особливого значення сімейному вихованню надавав Василь Стефаник.[111]

Великий новеліст зумів майстерно підняти завісу таємничості сімейного життя, розкрити психолого-педагогічні аспекти родинного виховання, як добрий, розумний учитель, помічник і порадник.

В. Стефаник був глибоко переконаний, що кожна сім'я повинна будуватись на злагоді й сердечній дружбі між батьками та дітьми, взаєморозумінні, пошані і повазі до старших членів родини. Коли ж у сім'ї наставала розлука, хтось змушений залишити рідну оселю -- це було горе, трагедія для сім'ї («Виводили з села», «Стратився», «Новина»).

Майже у кожній новелі Стефаника визначальну роль відведено матері, жінці. Вона -- головний будівничий і хранителька домашнього вогнища, її роль у вихованні дітей, веденні домашнього господарства, збереженні сімейних традицій і устоїв --. особлива, і у більшості випадків вирішальна.

Мати у творах Стефаника сердечна і добра («Кленові листки», «Діточа пригода», «Катруся»), щира і працьовита («Осінь», «Мати»), невтомна і згорьована («Лан», «Святий вечір»), сувора і справедлива («Лесева фамілія», «У корчмі»). Вона прекрасна якоюсь неземною любов'ю до своїх синів, коли проводжає їх до війська («Виводили з села», «Мати»), дає останні в житті поради своїм дітям («Кленові листки»), намагається з останніх сил допомогти хворій дочці («Катруся»).

Доброта аж до самопожертви -- визначальна риса Стефаникових матерів. Споконвіку материнська любов і ласка щиро проростали в дитячих душах, щоб потім повернутись до батьків (коли ті будуть старі й немічні) милосердям, підтримкою ї теплотою. Однак, окремі діти швидко забувають своїх батьків, кидають їх напризволяще. Про це з болем читаємо в новелах «Ангел», «Сама-саміська», «Засідання».