Теорія та практика виховання студентської молоді вищих педагогічних навчальних закладів України (1920-1991 рр.)

На основі опрацьованих джерел з'ясовано зміст, форми та методи виховання студентів педагогічних ВНЗ у 20-ті - на початку 30-х років, які були своєрідним випробувальним полігоном для нових форм і методів навчання і виховання. Встановлено, що радянська система підготовки вчительських кадрів в Україні у відповідний період містила чотири рівновеликих пласти:

) суспільна складова, яка готувала педагога-марксиста, комуніста, суспільника з широким політичним світоглядом;

2) виробнича підготовка учителів, котра визначалася тим, що кожен студент педагогічного вишу повинен ознайомитися як з виробництвом загалом, так і з основними його галузями на певному підприємстві;

3) залучення з перших років навчання студентів до практичної політико-просвітницької діяльності і ознайомлення з усіма видами шкільної роботи;

4) спеціалізація, яка відбувалась залежно від того чи іншого типу навчального закладу.

Виховання студентів здійснювалося переважно із застосуванням групових форм роботи, серед яких особливої популярності набували позааудиторна факультативна (клубна і студійна) робота, гуртки різноманітного спрямування (політичні, безвірників, педагогічні, педологічні, мистецькі, драматизації, художньої розповіді, образотворчого мистецтва), музеї, виставки, краєзнавча робота.

Доведено, що трансформація методів, форм організації виховання майбутнього педагога у вищих навчальних закладах у 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. здійснювалася відповідно до змін його цілей та змісту, які відповідали певним суспільним трансформаціям. Означені роки увійшли в історію вітчизняної школи як час формування та утвердження парадигми „трудової школи”, запровадження комплексних програм та принципово нових підходів до форм і методів навчання й виховання.

У третьому розділі - „Виховний процес у вищих педагогічних закладах в умовах уніфікації радянської системи освіти (30-ті - 50-ті рр. ХХ ст.)” - проаналізовано реформаторські процеси у галузі вищої педагогічної освіти протягом зазначеного періоду, які в кінцевому підсумку призвели до появи нових форм виховання майбутніх учителів. У ході дослідження з'ясовано, що складовою реформування радянської системи освіти в УРСР, її уніфікації в загальнорадянську в 30-х - початку 50-х років ХХ ст. було запровадження та законодавче закріплення єдиної загальносоюзної системи підготовки педагогічних кадрів в УРСР, яка, проте, мала свої особливості.

Аналіз теоретичних засад системи виховання майбутніх педагогів за умов зміцнення радянського тоталітарного режиму, уніфікації радянської системи освіти засвідчує, що виховання у вищих закладах освіти розглядалося у контексті пролетаризації вищої освіти та системи виховання в цілому (В. Баумштейн, Х. Бобров, С. Дізель та ін.).

Доведено, що у досліджуваний період приймалися та реалізувалися конкретні програми заходів щодо вдосконалення роботи педагогічних ВНЗ, а саме: було припинено практику короткострокової підготовки вчителів з осіб, які не мають середньої освіти; встановлено різні групи педінститутів, учительських інститутів і педагогічних училищ з постійною кількістю набору на 1 курс, визначено структуру інститутів кожної групи; розширено аспірантуру при педінститутах і запроваджено при великих навчальних закладах спеціальну річну підготовку до викладацької діяльності осіб, що успішно закінчили ці заклади. Владою вживалися значні заходи щодо розвитку матеріально-технічної бази вищої педагогічної системи освіти, здійснювалися заходи, що сприяли поліпшенню якості підготовки педагогічних кадрів і підвищення їхньої кваліфікації.

У ході дослідження підтверджено, що на розвитку вищої педагогічної освіти в Україні, підготовці майбутнього учителя та вихованні його особистості негативно позначилися такі явища: жорстка централізація управління та планування у вищих педагогічних закладах та значна заідеологізованість педагогічної науки; утвердження в практиці вищої педагогічної школи одноманітних форм і універсальних методів виховання, без урахування інтересів і потреб студентів; на моральний клімат у вищій педагогічній школі негативно впливали жорстокі репресії, атмосфера загальної підозрілості, недовіри як серед студентства, так і в середовищі викладачів; боротьба з інакодумством призвела до національного знеособлення і нехтування здобутками національної педагогічної спадщини, освітніми традиціями, національною культурою; перевантаження студентів громадськими дорученнями заважало їм зосередитися на навчанні, створювало морально-психологічну напругу; прийом до вишів, відповідно до партійних директив, за класовою ознакою, запровадження практики прискореної підготовки вчителів призвели до зниження рівня кваліфікації освітян та падіння авторитету вищої педагогічної школи. У більшості педагогічних ВНЗ навчально-матеріальна база була слабкою, а житлові й побутові умови студентів - складними. Плани прийому абітурієнтів не виконувалися, значна кількість студентів мала низький рівень знань, не відзначалася дисциплінованістю і залишала навчання. Тому були зроблені кроки і щодо посилення дисципліни серед студентської молоді.

Встановлено, що партійні та державні органи в умовах зростання адміністративно-командного режиму намагалися тримати під контролем навчально-виховний процес. Так, у постанові ЦВК СРСР від 19 вересня 1932 р. „Про навчальні програми й режим у вищій школі та технікумах” зверталась увага на недоліки у роботі вищої школи, зокрема педагогічного профілю, в організації навчально-виховного процесу і педагогічної практики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, виборі методів викладання. Відповідно до цієї постанови в навчальні плани педагогічних навчальних закладів було внесено зміни, зокрема, відведено більше часу на педагогічну практику, вивчення педагогіки і методики, особливу увагу приділено оволодінню педагогічною майстерністю.

У розділі розкрито, що педагогічні ВНЗ готували здебільшого вчителя - предметника, фахівця, який володів політехнічними знаннями і практичними навичками в галузі промислової і сільськогосподарської праці, войовничого матеріаліста-діалектика і аж ніяк не вихователя. Політика партійно-радянського керівництва, орієнтована на політизацію освіти, призвела до формування вчителя нового типу, відмінними рисами якого були ідеологізована свідомість, державний патріотизм, переважання колективних цінностей над індивідуальними проявами особи.

Принцип професійної спрямованості у вихованні студентів реалізовувався через зміст курсу педагогіки, що орієнтував майбутніх педагогів на необхідність всебічно виховувати учнів. Зокрема, програма з педагогіки передбачала, що випускник педвузу повинен бути готовим у процесі навчання і виховання до формування в учнів гарних манер поведінки в школі, вдома, в громадських місцях, у побуті, розвивати морально-естетичну свідомість, дотримуватись культури поведінки в усіх сферах життя та діяльності відповідно до загальноприйнятих норм. Програма передбачала формування в студентів правильного уявлення про естетичні вимоги до оформлення шкільного інтер'єра, зовнішнього і внутрішнього оформлення школи, класу, робочого місця. Майбутній учитель мав володіти критеріями відбору предметів побуту, знати вимоги до естетичного оформлення школи, впроваджувати елементи краси в усі сфери життя і діяльності школи. Так, в курсі педагогіки передбачалося вивчення розділу „Теорія виховання”, вводився понятійний апарат з проблем виховання підростаючого покоління, розкривалися шляхи, засоби та форми виховної роботи в школі, зокрема, естетичного виховання учнів засобами природи, праці, навколишнього середовища, художньої самодіяльності, навчальних предметів. Розкривалася методика виховної роботи в школі, зокрема шкільних гуртків художньої самодіяльності, специфіка роботи з батьками.

Аналіз навчальних планів та програм засвідчив, що політико-ідеологічна складова пронизувала весь навчально-виховний процес у вищих педагогічних закладах. Так, основними завданнями програми з педагогіки були формування педагогічного „кредо” на основі марксизму-ленінізму і уміння „підійти до дитини”. Проте проблема якості підготовки педагогічних працівників залишалася невирішеною, оскільки акцент лише на партійно-політичній складовій педагогічної освіти був явно недостатнім і однобоким для повноцінної фахової підготовки. Після ухвали РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 23 червня 1936 р. про педологію, яку оголосили буржуазною псевдонаукою, система підготовки вчителів повністю контролювалась державою. Запанував підхід до вчителя як ідеологічного працівника; основним завданням педагогічної освіти була оголошена масова підготовка учительських кадрів, відданих ідеям комунізму.

У ході дослідження нами з'ясовано, що політична складова переважала і в змісті навчальних предметів. Так, будь-які оцінні судження викладалися лише згідно з офіційною схемою. Кожна навчальна дисципліна (література, хімія, фізика тощо) тлумачилася як класова ідеологія, як факт і фактор ідеологічної боротьби. У програмах і підручниках з будь-якої науки розглядався її класовий (ідеологічний) генезис, партійність і соціальні функції. Ідеологічне спрямування мало викладання гуманітарних дисциплін, завданням яких була рішуча боротьба із залишками і проявами ворожої ідеології в літературі і літературознавстві, і насамперед - ідеології українського буржуазного націоналізму, космополітизму, безідейності.

Позитивною тенденцією у системі виховання повоєнних років було посилення українознавчого компоненту. Українознавчий аспект у змісті педагогічної освіти в повоєнні роки реалізовувався в процесі викладання української мови та літератури, історії України; географії УРСР та інших предметів, через факультативні дисципліни: історія мистецтва (матеріали українознавства: народне мистецтво, фольклор; звичаї, обряди та традиції; історія України (частково), українська мова (писемна та усна), родинно-батьківська педагогіка тощо); серед спецкурсів - історія української критики (матеріали українознавства: українська мова (писемна та усна); історія України (частково), народне мистецтво (частково) тощо. У багатьох педагогічних та учительських інститутах досить активно діяли гуртки та факультативні дисципліни, такі, як історія мистецтва, гра на музичному інструменті (українських, скрипці та ін.), домоводство; фольклор, археологія; співи і музика, народне мистецтво.

Встановлено, що виховний процес у вищих педагогічних закладах України в 30-х - 50-х роках мав чітко окреслений ідеологічний характер як за своїм змістом, так і формами організації навчального процесу. Керівництво держави розглядало вищу школу взагалі та вищу педагогічну, зокрема, як одну із „командних висот” ідеологічного фронту. Перед школою та освітою загалом було поставлене завдання виховати покоління самовідданих будівників комунізму, освіта розглядалася як „знаряддя комуністичного переродження мас”. Відповідно потрібно було підготувати у педагогічних закладах нові педагогічні кадри, тісно пов'язані з комуністичною партією, її ідеями і цілком проводити в життя, пропагувати її ідеологію. Виховний процес у навчальних закладах всіх типах зазнавав постійного контролю партійних та державних органів різних рівнів.

Виховання студентів здійснювалося у процесі навчання через спеціальні складові, що були представлені і в навчальних планах, і в програмах педагогічних закладів України, зокрема, у планах факультетів соціального виховання, які передбачали вивчення майбутніми вчителями таких дисциплін, як історія мистецтва, драматичне мистецтво, хоровий і вокальний спів, малювання, ліплення, виразне читання; в програмах курсу педагогіки, у змісті позааудиторної виховної роботи.

Доведено, що значну роль у вихованні особистості майбутнього учителя відігравали бібліотеки, які проводили різноманітну масову роботу: організовували консультації і читацькі конференції, зустрічі з письменниками, лекції, бесіди, давали довідки читачам, проводили виставки й огляди літератури, практикувалося виготовлення стендів, вітрин та ін. Особливе місце посідали тематичні виставки й монтажі.

На початку 30-х років при клубах деяких педагогічних інститутів діяли культштаби чи штаби культпоходів. Їх діяльність була спрямована насамперед на підвищення культури студентів у навчанні, праці й побуті; підвищення загальнокультурного рівня студентів засобами мистецтва; шефська культурно-масова робота в сільських клубах, дитячих закладах і тощо. Культштаби проводили й агітаційну роботу щодо залучення студентської молоді до роботи у гуртках художньої самодіяльності.

У розділі розкрито, що посилена увага державних та партійних органів до виховного процесу в педагогічних навчальних закладах була зумовлена необхідністю підвищення загального рівня культури вихідців із робітників і селян, які мали значні переваги при зарахуванні до вишів. Можна виділити позитивні моменти у виховному процесі вищих педагогічних закладів України в період 1930-х - 50-х років:

· створення системи підвищення загальнокультурного рівня майбутніх учителів і підготовки їх до виконання завдань виховання учнів у школі, що передбачало засвоєння студентами педагогічних ВНЗ основ знань з мистецтва, літератури; ознайомлення їх з кращими взірцями класичного і сучасного мистецтва, виховання естетичних уявлень, поглядів; підготовку студентів до трудового виховання учнів; залучення до здорового способу життя через заняття фізкультурою і спортом;

· виховна робота в педагогічних ВНЗ набула масового характеру, до неї залучалася максимальна кількість студентів; активну роль в організації виховної роботи брали ректорат, викладачі кафедр мистецького спрямування, громадські студентські організації та об'єднання;

· незважаючи на свою масовість, система виховання мала диференційований характер, враховуючи при цьому профіль роботи майбутнього вчителя і оптимально використовуючи виховні можливості навчальних планів та програм з предметів мистецького та педагогічного спрямування;

· підвищення загальнокультурного рівня майбутніх учителів безпосередньо поєднувалася з їх діяльністю під час педагогічної практики в школі, в літніх учнівських таборах, під час громадської роботи у період літніх канікул тощо;

· культурно-масова робота педагогічних інститутів проводилася у двох напрямах: виховання студентів шляхом поширення мистецьких знань (підвищення загальнокультурного рівня); прищеплення майбутнім учителям виконавських і організаційних навичок роботи в мистецьких колективах (підготовка до виховної роботи в школі, на селі тощо).

Виховна культурницька робота у вищих педагогічних закладах не обмежувалася лише навчальним роком. Студентські канікули використовувалися для організації культурного відпочинку і залучення студентів до культурно-масових заходів, екскурсій у культурно-політичні центри країни для ознайомлення з культурними цінностями: музеями, архітектурними та історичними пам'ятками, культурними закладами та ін. Плани культурно-масової роботи багатьох педагогічних ВНЗ України, що розроблялися на період зимових та літніх канікул, передбачали відвідання студентами музеїв, театрів, філармоній, картинних галерей, лекцій на літературні та мистецтвознавчі теми, організацію вечорів відпочинку, студентських концертів, екскурсій в інші міста країни.

Позитивну роль у розвитку фізичного виховання у вищих педагогічних навчальних закладах України відіграло запровадження в 1930 р. комплексу „Готовий до праці й оборони” (ГПО) та розробка і впровадження у навчально-виховний процес „Типової програми і матеріалів з фізичної культури для вищих навчальних закладів, технікумів і робітфаків”. Метою цієї програми було сприяти підготовці всебічно розвинених і фізично здорових спеціалістів, готових до трудової діяльності й захисту країни. У 1937-1938 pр. було розроблено єдину уніфіковану програму з фізичного виховання студентів, яка передбачала оволодіння студентами загальними теоретичними знаннями і практичними вміннями з основ радянського фізкультурного руху, надання першої медичної допомоги, оволодіння прийомами спортивного масажу, дотримання особистої гігієни фізкультурника. Крім того, майбутній спеціаліст за роки навчання у ВНЗ мав набути спеціальні знання і вміння з таких видів фізичного виховання, як-от: плавання (звичка до води, оволодіння різними стилями, застосування плавання в трудовій та оборонній діяльності); гімнастика (загальне оздоровлення і всебічний розвиток, правильна постава, формування організованості й дисципліни тощо); легка атлетика, яка забезпечує кращу підготовку до складання норм ГПО (біг, штовхання ядра, кидання м'яча, крос, потрійний стрибок, метання диска тощо); лижний спорт, необхідний як для використання в умовах військової діяльності, так і для підвищення життєвого тонусу, зміцнення нервової системи; спортивні ігри (волейбол, гандбол, футбол, воєнізовані ігри тощо).

Велике значення в педінститутах республіки того часу надавалося трудовому вихованню. Форми залучення студентів педагогічних інститутів і університетів України до суспільно корисної праці, які склалися з середини 40-50-х років, були досить різноманітні. Одна з них - активна участь студентів у проведенні всенародної кампанії щодо відбудови об'єктів народного господарства і культури республіки, що були зруйновані під час війни. Майже щороку студенти й викладачі педвузів допомагали колгоспам збирати врожай, працювали на дитячих майданчиках і в кімнатах міліції, зусиллями майбутніх учителів упорядковувалися головні магістралі міст, парки культури й відпочинку, стадіони. Працюючи на відбудові народногосподарських об'єктів, студентська молодь брала активну участь у зведенні навчальних корпусів своїх навчальних закладів, гуртожитків, лабораторій, майстерень.

Як засвідчує аналіз, участь майбутніх вчителів у відбудові об'єктів народного господарства та у сільгоспроботах у досить важкий для країни час мала також велике виховне соціально-гуманітарне і моральне значення: давала змогу кожному студентові набути досвіду колективної праці, закріпити одержані знання, загартувати волю й характер, сприяла їх активному самоствердженню, відкривала широкий простір для виявлення ініціативи в колективі, проведення культурно-масової та політико-виховної роботи. Винятково важливо й те, що сама праця в добре організованих студентських польових бригадах набувала морального й естетичного характеру, суті і значення.

З'ясовано, що важливе місце у виховній роботі серед студентської молоді у 30-ті-50-ті роки належало інститутській пресі (багатотиражки, спеціалізовані випуски бюлетенів), яка інформувала студентів і викладачів про проведені огляди художньої самодіяльності, конференції, диспути, ознайомлювала з роботою студентських клубів, гуртків, з культурно-масовою роботою в інституті та ін.

Здійснений нами аналіз літератури та документів з обраної теми, засвідчив, що у 30-ті-50-ті роки набули поширення такі форми і методи підвищення художньо-естетичного рівня студентів: університети культури, диспути з проблем мистецтва і літератури, літературні студії, студентська художня самодіяльність; систематичні цикли лекцій з літератури, мистецтва, музики, новітніх відкриттів у різних галузях знань; міські, обласні та всеукраїнські студентські фестивалі художньої самодіяльності; виступи артистів, письменників, музикантів; регулярні відвідування театрів, концертів; студентські кіносеанси, концерти, вечори театральних вистав у навчальних закладах, гуртожитках; конкурси на кращий сценарій кінофільму про студентське життя, студентську пісню, фейлетон, фотознімок, вірш тощо; свята закінчення навчального року, екскурсії по країні, соціалістичне змагання між педагогічними ВНЗ за підвищення культурного й естетичного рівня студентства і та ін. Кожен студент розробляв план-мінімум з підвищення свого культурного рівня на всі роки навчання.

Таким чином, аналіз теорії та практики виховання майбутніх учителів у 30-ті-50-ті роки засвідчує спрямованість на активне утвердження „ідеологічної” та „культурологічної” парадигм виховання.

У четвертому розділі - „Виховання вчительських кадрів у 1960-80-х рр. ХХ ст.” - проаналізовано розвиток вищої педагогічної школи, схарактеризовано питання виховання особистості майбутнього вчителя у педагогічній теорії 60-80-х рр., розкрито особливості виховного процесу у вищих педагогічних закладах у 60-ті - 80-ті роки ХХ століття.

Зміни, що відбувалися в структурі та навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи у 60-80-х роках вимагали, з одного боку, збільшення кількості вчителів, а з іншого, зумовили підвищення вимог до особистості учителя, рівня його науково-теоретичної та практичної підготовки.

Виявлено, що подальшого розвитку набула система підготовки педагогічних кадрів: позитивні тенденції проявлялись у підготовці науково-педагогічних кадрів для вищої педагогічної школи, зросло число кандидатів та докторів наук у вищих педагогічних навчальних закладах, зміцнювалася матеріально-технічна база; відповідно до змін у змісті загальної середньої освіти було відкрито ряд двопрофільних спеціальностей, додаткові спеціальності: вчителів початкових класів і хореографії, образотворчого мистецтва і художньої праці, музики і художньої культури, музики і хореографії, історії і народознавства, музики і народознавства, української мови, літератури та народознавства та інші; виникали й нові напрями і форми виховної роботи з дітьми, до яких треба було готувати майбутніх педагогів: створення різноманітних за своїм характером шкільних музеїв і музейних кімнат, літературних, історичних гуртків, краєзнавча робота, клуби інтернаціональної дружби тощо; підготовка студентів до виховної роботи в школі та виховання їх як особистостей здійснювалися в досліджуваний період через курси педагогіки, психології, фахових методик; завдання політико-виховної роботи визначали характер викладання предметів не лише психолого-педагогічного та суспільного циклів, а й профілюючих дисциплін.

Встановлено, що у вищій педагогічній освіті проявилися такі негативні тенденції: молодь не виявляла стійкого інтересу до професії вчителя, що зумовило відсутність конкурсів під час вступної компанії у більшості педагогічних інститутів; нераціонально використовувався ресурс випускників вищих навчальних закладів, проте чимало випускників не з'являлося за призначенням або, попрацювавши кілька місяців, залишало школу; низький соціальний статус шкільного вчителя та оплата праці зробили професію вчителя в СРСР переважно жіночою, зростало незадоволення працюючих учителів умовами роботи, проживання, пенсійного забезпечення і, як наслідок, незадовільне ставлення до своєї професії, бажання залишити школу, перейти на інше місце роботи.

Аналіз теоретичних засад системи виховання майбутніх педагогів в період 1960-80-х рр. ХХ ст. дає підстави для висновків про те, що змістовий, організаційний і методичний аспекти виховання були підпорядковані парадигмі комуністичного виховання, яка була спрямована на формування „нової людини”. Метою цієї парадигми стало виховання у майбутніх педагогів комуністичного ставлення до праці, формування високої комуністичної ідейності, інтернаціоналістських і патріотичних почуттів, комуністичних моральних якостей особи, атеїстичних поглядів, комуністичних соціально-політичних і естетичних ідеалів (А. Бондар, В. Дриль, Г. Катренко, А. Комарова, С. Кудрявцева, М. Ласкевич та ін.).

Ідеалом радянської людини в цілому та учителя, зокрема, була особистість з високою комуністичною свідомістю, працьовита і дисциплінована, віддана суспільним інтересам. Така модель нової людини мала реалізовуватися в процесі комуністичного виховання, яке розглядалося як цілісна система - єдність, взаємозв'язок, взаємозумовленість мети і завдань, принципів, засобів, форм і методів. Структурними елементами цієї системи було виховання комуністичного ставлення до праці, формування високої комуністичної ідейності та моральних якостей особи, інтернаціоналістських і патріотичних відчуттів, атеїстичних поглядів, соціально-політичних і естетичних ідеалів. Виховання розглядалося не як самоціль, а як завдання, виконання якого було необхідною умовою вдосконалення матеріальних і духовних основ радянського способу життя.

Аналіз збірників наказів та інструкцій Міністерства освіти України дає змогу стверджувати, що в період 1960-х - 1991 рр. питання виховання майбутніх учителів були в центрі уваги республіканського міністерства і розглядалась як важлива складова частина формування всебічно розвиненої особистості. Цілий ряд постанов, рекомендацій, інструктивних листів, наказів були присвячені цій проблемі, особливо плідним в цьому відношенні була перша половина 60-х років ХХ ст. Якщо в центрі уваги Міністерства освіти наприкінці 40-50-х років було ідейно-політичне виховання майбутніх учителів, їх культура та дисципліна, то в центрі уваги Міністерства освіти УРСР в першій половині 60-х років була їхня мовна грамотність та естетичне виховання. соціальний культурний політичний виховний вчитель

З метою підвищення загальнокультурного рівня майбутніх педагогів Міносвіти зобов'язало керівництво педагогічних ВНЗ активізувати самостійну роботу студентів, організувати читання лекцій з актуальних проблем літератури, мистецтва, перевіряти читання студентами художньої літератури, формувати навички виразного читання, виховувати естетичні смаки, погляди, ідеали тощо.

У розділі встановлено, що пріоритетами виховання майбутнього учителя у досліджуваний період були: підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими знаннями і практичними навичками з фаху і з організації масово-політичної і виховної роботи; виховання у студентів високих моральних якостей, комуністичної свідомості, культури, соціалістичного інтернаціоналізму, патріотизму тощо. Тогочасна концепція „всебічно і гармонійно розвиненої особистості” передбачала і її фізичний розвиток. Проблема естетичного розвитку особи засобами і способами фізичного виховання була органічно пов'язана з проблемою формування „комуністичного ідеалу краси людини”. Фізична краса відповідно до цього підходу не тільки виступала як компонент суспільного ідеалу прекрасного в людині, але і мала величезну соціальну, естетичну цінність.

Важливою складовою особистості вчителя у той час стали вважати і його естетичну культуру, що мала відображати його здатність до грамотного, вільного і повного сприйняття та аналізу різноманітних естетичних явищ, уміння адекватно оцінювати і класифікувати їх, а головне - будувати педагогічну діяльність відповідно до соціально значущих естетичних норм досконалості й краси. Специфіка естетичного виховання в педагогічному ВНЗ визначалася не тільки завданнями залучення студентів до прекрасного, але і необхідністю підготовки фахівців, здатних здійснювати художньо-естетичне виховання в школі, серед населення.

У наказі Міністерства освіти УРСР № 140 від 2 липня 1965 р. „Про підсумки республіканської наради з питань естетичного виховання студентів педагогічних інститутів і педучилищ” були накреслені шляхи вдосконалення естетичного виховання майбутніх учителів, серед яких: домогтися, щоб кожна лекція, практичне і семінарське заняття своїм змістом і формою викладу виховували у студентів та учнів почуття прекрасного, любов до педагогічної роботи, щоб кожний викладач був взірцем для студентів як людина високої культури, широкого естетичного світогляду; скоординувати роботу кафедр, деканатів і відділів із всебічного розгортання естетичного виховання студентів і учнів. Забезпечити систематичну роботу з естетичного виховання майбутніх учителів у процесі навчальної, виховної, громадської роботи, в процесі праці та повсякденному житті; максимально використовувати різноманітні форми і засоби естетичного впливу (кіно, телебачення, твори музики і живопису), прищеплюючи студентам навички використання цих засобів у своїй майбутній педагогічній роботі; постійно приділяти увагу естетичному вихованню студентів під час виробничої практики і суспільно корисної праці; створити в навчальних закладах естетичне середовище (оформлення приміщень, зовнішній вигляд викладачів і студентів тощо), всіляко сприяти розвитку масової художньої самодіяльності, спрямовуючи її на вироблення у студентів і учнів практичних умінь і навичок до роботи як організаторів і керівників гуртків художньої самодіяльності загально-освітньої школи; зосередити увагу науковців на узагальненні досвіду і удосконаленні наукової системи естетичного виховання; забезпечити читання факультативного курсу естетики на всіх факультетах педагогічних інститутів.

Етичне виховання майбутнього вчителя здійснювалося в єдності з ідейно-політичним і було органічно пов'язане з патріотичним та інтернаціональним. У інтернаціональному і патріотичному вихованні провідна роль відводилась як кафедрам суспільних наук, так і військовим кафедрам. Важливими формами організації інтернаціонального виховання були клуби інтернаціональної дружби, інститутська преса тощо.

У 60-80-х рр. вагому роль у формуванні особистості майбутнього учителя відігравали факультети громадських професій (ФГП). Метою ФГП було сприяти поглибленню і закріпленню здобутих знань із суспільних та інших наук, розширенню теоретичного кругозору, розвитку творчих здібностей студентів, громадської активності. Слухачі ФГП одержували громадську професію: лектора-пропагандиста, громадського кореспондента газети і активіста стінної преси, організатора культурно-масової роботи, спортивної і туристсько-екскурсійної роботи, керівника гуртків технічної творчості, колективів художньої самодіяльності, культорганізатора, бібліотекаря-пропагандиста, керівника художнього й естетичного виховання учнів тощо.

Аналіз документів, наявних у фондах ЦДАВО України, засвідчив, що велику увагу розвитку і діяльності ФГП приділяло республіканське міністерство освіти. Так, в 1964 р. Колегія Міністерства освіти України, після вивчення стану роботи ФГП у педагогічних інститутах республіки, прийняла постанову, спрямовану на поліпшення якості їх організації і методичної роботи. Відповідно до постанови при управлінні ВНЗ була створена Рада ФГП. Ректорам педвузів рекомендувалося на всіх факультетах громадських професій створити відділи основ музичного, художнього, драматичного і хореографічного мистецтва; ширше залучати студентів-слухачів факультетів громадських професій до творчої діяльності, а саме виступів у концертах, літературних диспутах, обговореннях нових творів літератури, мистецтва, читання лекцій і та ін.; встановлювати тісні контакти з діячами мистецтва і творчими об'єднаннями - акторами, режисерами, композиторами, письменниками, художниками тощо. Адміністраціям інститутів було дозволено купувати необхідні музичні інструменти, науково-методичну літературу та інші посібники, необхідні для забезпечення навчального процесу на ФГП. У жовтні 1965 р. Міністерство освіти України провело нараду активу ФГП педагогічних інститутів. Слід зазначити, що всі ці заходи сприяли поліпшенню роботи ФГП, урізноманітнювали напрями виховної роботи за змістом, формами і методами.

Значну роль у виховному процесі педагогічних інститутів республіки відігравали студентські клуби, що були центрами організації дозвілля молоді в багатьох ВНЗ; вони будували свою роботу з урахуванням специфічних умов побуту студентів, різносторонніх завдань задоволення їхніх культурних потреб. Це було перш за все місце зустрічей з діячами науки, літератури і мистецтва, з численними однолітками, гостями-іноземцями і студентами інших навчальних закладів. Одним із провідних напрямів роботи суспільно-політичних клубів було військово-патріотичне виховання студентської молоді. Слід зазначити, що ідейно-політичне виховання молоді охоплювало широке коло питань, зокрема, формування інтернаціональних переконань та почуттів. КІДи - клуби інтернаціональної дружби - були майже в усіх вищих педагогічних закладах. При багатьох студентських клубах функціонували літературно-художні студії, студентські театри.

З'ясовано, що однією з найефективніших форм трудового виховання і формування соціально-політичної активності майбутніх спеціалістів були студентські будівельні загони. Їхніми завданнями були організація і виконання будівельних робіт силами студентів у період літніх канікул, формування в майбутніх спеціалістів кращих політичних і ділових якостей, проведення культурно-масових заходів серед населення, різноманітної роботи зі школярами.

Питання естетичного, морального, трудового і фізичного виховання студентської молоді розглядалися на всесоюзних та республіканських науково-практичних конференціях з проблем виховання, питань теорії і практики виховання у вищій педагогічній освіті.

Аналіз теорії та практики виховання майбутніх учителів у 1960-х - 80-х рр. ХХ ст. засвідчує спрямованість на певні форми демократизації виховної діяльності, єдність виховних зусиль адміністративно-громадських організацій та професорсько-викладацьких колективів ВНЗ.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Дослідження ґенези теорії та практики виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні (1920-1991 рр.) дає змогу зробити такі загальні висновки:

1. Здійснений у ході дослідження аналіз історіографії обраної теми показав: теорія та практика виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні як окрема історико-педагогічна проблема системно і комплексно не вивчалися; в українській та зарубіжній історіографії немає окремих праць про становлення і розвиток виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні у досліджуваних нами хронологічних межах, що підтверджує необхідність вивчення тенденцій та закономірностей становлення виховання студентів педагогічних вишів України упродовж досліджуваного періоду як складного соціально-педагогічного явища, суттєвого складника загальноосвітнього процесу вищої педагогічної школи в системі суспільно-політичних, соціокультурних, педагогічних детермінант.

Концептуальні основи дослідження вибудовано на сукупності адекватних предмету й меті теоретичних підходів (системний, синергетичний, культурологічний, антропологічний, наративний, інтеграційний, хронологічний,), методів (історико-структурний; проблемно-генетичний; порівняльно-зіставний; конкретно-історичний та метод термінологічного аналізу), принципів (природовідповідності й особистісної спрямованості, цілеспрямованості виховання, зв'язку виховання з життям, єдності свідомості та поведінки у вихованні, виховання в праці, комплексного підходу у вихованні, виховання особистості в колективі, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю студентів, поєднання поваги до особистості вихованця з адекватною вимогливістю до нього, індивідуального підходу до особистості у процесі її виховання, принципів системності, послідовності й наступності у вихованні, єдності педагогічних вимог вищого навчального закладу, сім'ї і громадськості). Особлива увага приділена категорійно-поняттєвому апарату („вища освіта”, „вищий навчальний заклад”, „середовище”, „соціальне середовище”, „виховання”, „соціалізація”, „процес виховання”, „виховна система” та ін.), який також виступає складовою концептуальних засад дослідження.

У такий спосіб побудована теоретико-методологічна, концептуальна основа дослідження дала змогу здійснити історико-педагогічну реконструкцію розвитку теорії та практики виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні у 1920-1991 рр.

2. Аналіз філософської, культурологічної, психолого-педагогічної літератури дав змогу визначити й охарактеризувати сучасні теоретичні засади виховання особистості студента у вищих педагогічних навчальних закладах, головні соціальні функції виховання (культурологічна, соціалізаційна, адаптаційна, аксіологічна, нормативна, функція соціального контролю, інтегративна). На основі аналізу з'ясовано, що виховання - явище багатогранне, складне, містить ознаки соціальних взаємодій, соціальних відносин, соціальної організації, соціального інституту та соціального процесу, що дає можливість розглядати виховання як соціально-культурний феномен. Домінантою виховання студента визначено особистісний підхід, абсолютне визнання гідності кожної особистості, її права на вибір, власне судження, самостійний учинок, які руйнують односпрямованість і асиметрію педагогічного спілкування, спростовують правомірність розподілу викладачів і студентів на „суб'єкти” і „об'єкти” виховання. Особистісний підхід припускає організацію виховного процесу як процесу взаємовпливу особистостей. Саме такий підхід до студента сприяє формуванню в нього почуття соціальної відповідальності.

Доведено, що основою сучасної педагогічної парадигми виступають науково-світоглядні засади у вигляді гуманістично-рефлексивних методів пізнання, що сприяє зміні уявлень про особистість, яка, крім соціальних якостей, наділяється різними суб'єктивними властивостями, що характеризують її автономію, незалежність, здатність до самовияву.

Нова парадигма виховання повинна забезпечити становлення моральної, активної особистості, яка має власну гідність, міцні переконання, знає свої права і вміє захистити їх, поважає закони України, усвідомлює свої здібності і можливості, вміє самостійно переконливо й доказово обґрунтувати своє рішення й активно, наполегливо реалізувати його, використовуючи всі законні можливості правової демократичної держави.

3. Обґрунтування періодизації становлення та розвитку виховного процесу у вищих педагогічних навчальних закладах освіти України у 1920-1991 рр., здійснене із застосуванням викладеної вище методології, дало змогу виділити такі періоди: 1-й (1920 - початок 30-х рр.) - початок формування системи виховання майбутніх учителів в умовах побудови радянської системи вищої освіти, українізації суспільства й освіти і переходу до парадигми трудової школи; 2-й (початок 1930-х - 50-ті рр.) - становлення системи виховання студентської молоді в умовах командно-адміністративної системи, уніфікація змісту і технології виховання; 3-й (60-ті - 1991 р.) - розвиток радянської системи виховання майбутніх учителів у ВНЗ, теорії і практики виховного процесу на тлі наростання кризових явищ у радянській системі освіти.

4. Визначено соціально-економічні, політичні, культурні чинники, що обумовлювали особливості виховання майбутніх вчителів у різні періоди, зокрема:

у перший період - власна українська концепція та модель освіти, пріоритет громадського, соціального виховання, важкий економічний і специфічний культурний розвиток країни;

у другий період - втручання партійної номенклатури, державної цензури, нав'язування дослідникам узаконених принципів партійності ідейності та класовості, ідеологізація всіх сфер суспільства, в тому числі й науки (педагогіки, психології), вплив партійних, політичних, молодіжних організацій на виховний процес у вишах;

у третій період - декларація необхідності всебічного і гармонійного розвитку особистості студента, ідеологізація навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, пріоритетність соціокультурних чинників у вихованні.

5. Аналіз теорії і практики виховання студентської молоді у вищих педагогічних навчальних закладах України досліджуваного періоду дав змогу стверджувати:

- найбільш поширеними у вихованні студентів у першому періоді були групові формами роботи, серед яких особливою популярністю користувалися позааудиторна факультативна (клубна і студійна) робота, гуртки різноманітного спрямування (політичні, безвірників, педагогічні, педологічні, мистецькі, гуртки драматизації, художньої розповіді, образотворчого мистецтва, краєзнавчі), музеї, виставки;

- у другому періоді найбільш поширеними методами й формами виховання студентів були: читацькі конференції, зустрічі з письменниками, лекції, бесіди, виставки та ін. Особливе місце посідали форми і методи підвищення художньо-естетичного рівня студентів: університети культури, диспути з проблем мистецтва й літератури, літературні студії, студентська художня самодіяльність; міські, обласні та всеукраїнські студентські фестивалі художньої самодіяльності; свята закінчення навчального року, екскурсії по країні, соціалістичне змагання між педагогічними ВНЗ за підвищення культурного й естетичного рівня студентства і т.ін.;

- у третьому періоді провідними методами й формами виховання студентів були: лекторії, університети культури, художня самодіяльність (студентські театри, естрадні студії, хорові і танцювальні колективи, вокальні ансамблі, студії та гуртки образотворчого і прикладного мистецтва, літературні об'єднання, кіностудії і гуртки з фотомистецтва тощо), тематичні вечори, усні журнали, клуби за інтересами (любителів кіно, образотворчого мистецтва, музики і та ін.); факультети громадських професій, студентські клуби, клуби інтернаціональної дружби, педагогічні та будівельні студентські загони.

6. На основі аналізу теорії та практики виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні у 1920-1991 рр., особливостей функціонування різних педагогічних вишів на кожному конкретному етапі суспільно-історичного і культурного розвитку визначені найбільш характерні тенденції виховання студентів у вищих педагогічних закладах України впродовж кожного з окреслених періодів.

Результати аналізу засвідчили, що тенденціями першого періоду - початку формування системи виховання майбутніх учителів в умовах побудови радянської системи вищої освіти відповідно до її специфіки на території України, українізації суспільства й освіти, переходу до парадигми трудової школи - були: підготовка педагога-марксиста, комуніста, суспільника з широким політичним світоглядом; виробнича підготовка учителів, з обов'язковим ознайомленням кожного студента як з виробництвом загалом, так і з основними його галузями на певному підприємстві; залучення студентів з перших років навчання до практичної політико-просвітницької роботи і ознайомлення з усіма видами шкільної праці; спеціалізація, яка відбувалась залежно від типу навчального закладу.

Аналіз системи виховання студентів у вищій педагогічній школі другого періоду - становлення системи виховання студентської молоді в умовах командно-адміністративної системи, уніфікації змісту і технології виховання, дав змогу виділити такі тенденції: переважна підготовка вчителя-предметника, фахівця, який володів політехнічними знаннями і практичними навичками в галузі промислової і сільськогосподарської праці, войовничого матеріаліста-діалектика а не вихователя; формування вчителя нового типу, відмінними рисами якого були ідеологізована свідомість, державний патріотизм, переважання колективних цінностей над індивідуальними проявами особистості.

Аналіз третього періоду - розвитку радянської системи виховання майбутніх учителів у ВНЗ на тлі наростання кризових явищ у радянській системі освіти уможливив визначення провідних його тенденцій, якими були: підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими знаннями і практичними навичками з фаху і з організації масово-політичної та виховної роботи; виховання в студентів високих моральних якостей, комуністичної свідомості, культури, соціалістичного інтернаціоналізму, патріотизму, високого фізичний розвиток, формування “комуністичного ідеалу краси людини”, етичної культури майбутнього вчителя.

7. Ретроспективний історико-педагогічний аналіз дав змогу виявити позитивні аспекти теорії і практики виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні, а саме: створення дієвої системи підвищення загальнокультурного рівня майбутніх учителів і підготовки їх до виконання завдань виховання учнів у школі, формування їхніх естетичних уявлень, поглядів; підготовка студентів до трудового виховання учнів; залучення майбутніх учителів до здорового способу життя через заняття фізкультурою і спортом; масовість виховної роботи у педагогічних ВНЗ, до участі в ній залучалася максимальна кількість студентів; активна роль в організації виховної роботи ректорату, викладачів кафедр мистецького спрямування, громадських студентських організацій та об'єднань; диференційованість системи виховання, що давало змогу враховувати профіль роботи майбутнього вчителя і оптимально використовувати виховні можливості навчальних планів та програм з предметів мистецького та педагогічного спрямування; безпосереднє поєднання підвищення загальнокультурного рівня майбутніх учителів з їх діяльністю під час педагогічної практики в школі, в літніх учнівських таборах, під час громадської роботи у період літніх канікул тощо; проведення культурно-масової роботи у двох напрямах - виховання студентів шляхом підвищення загальнокультурного рівня; прищеплення майбутнім учителям виконавських і організаційних навичок роботи в колективах (підготовка до виховної роботи в школі, на селі тощо).

Отже, поставлені завдання виконано, мети досягнуто. Однак проведене дослідження не вичерпує вивчення проблематики теорії та практики виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні як історико-педагогічного явища. Перспективними напрямами подальших наукових історико-педагогічних розвідок вважаємо: вивчення особливості теорії і практики виховання студентів у вищій педагогічній школі у різних регіонах України з огляду на етнічний склад, звичаї і тенденції; вивчення змісту виховної роботи у ВНЗ різного профілю; порівняльний аналіз теорії і практики виховання студентів у вищій педагогічній школі в Україні та зарубіжних країнах; розробку технологій виховання студентів у вищій педагогічній школі, а також питання психолого-педагогічної підготовки викладачів до здійснення виховання студентів у сучасних вищих педагогічних закладах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ З ТЕМИ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Ящук І.П. Виховний процес у вищих педагогічних навчальних закладах України: знахідки і проблеми (20-ті - 80-ті рр. ХХ ст.): Монографія / І.П. Ящук. - Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2010. - 416 с.

Статті у фахових виданнях

2. Ящук І.П. Моніторинг професійно-особистісного розвитку майбутніх вчителів / І.П. Ящук // Проблеми сучасної педагогічної освіти: зб. статей. Серія: Педагогіка і психологія. - К.: Пед. преса, 2001. - Вип. 3, Ч. ІІ. - С. 248- 253.

3. Ящук І.П. Провідні моменти сутнісної характеристики процесу формування життєвої компетентності особистості / І.П. Ящук // Наукові записки: зб. наук. статей Нац. пед. ун-ту імені М. П. Драгоманова / укл. П.В. Дмитренко, О.Л. Макаренко. - К.: НПУ, 2001. - Вип. 42. - С. 209-213.

4. Ящук І.П. В.О. Сухомлинський про виховання людини / І.П. Ящук // Наук. зап. Серія: Педагогіка і психологія. - Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2002. - Вип. 6. - С. 48-50.

5. Ящук І. П. Умови формування індивідуальності майбутнього педагога / І. П. Ящук // Вісн. Глухів. держ. пед. ун-ту. Серія: Педагогічні науки. - Глухів: ГДПУ, 2004. - Вип. 5. - С. 13-16.

6. Ящук І.П. Взаємозв'язок аксіологічного та комунікативного потенціалів особистості / І.П. Ящук // Проблеми становлення інноваційних підходів в сучасній освіті: зб. наук. пр. - Харків: СТИЛЬ-ІЗДАТ, 2004. - С. 151-159.

7. Ящук І.П. Особистісно-орієнтована взаємодія „студент-викладач” в межах навчально-виховного процесу вищого педагогічного закладу / І.П. Ящук // Наук. часоп. Нац. пед. ун-ту імені М. П. Драгоманова: зб. наук. праць. Серія 16: Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики / ред. кол. О.Г. Мороз, Н.В. Гузій (відп. ред.) та ін. - К.: НПУ, 2005. - Вип. 3 (13). - С. 219-222.

8. Ящук І.П. Гуманітарна сутність сучасної педагогічної освіти і можливі варіанти її реалізації / І.П. Ящук // Зб. наук. пр. Нац. академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького. Серія: Педагогічні науки. - Хмельницький: Вид-во НАДПСУ, 2005. - №33, Ч. ІІ. - С. 131-135.

9. Ящук І. Історико-логічний аналіз проблеми розвитку творчої особистості / І. Ящук // Наук. вісн. Чернів. ун-ту: зб. наук. праць. Серія: Педагогіка та психологія. - Чернівці: Рута, 2005. - Вип. 248. - С. 197-205.

10. Ящук І.П. Особливості особистісно-орієнтованої професійної підготовки майбутнього вчителя / І.П. Ящук // Наук. зап. Рівнен. держ. гуманітарного ун-ту: Оновлення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти: зб. наук. пр. - Рівне: РДГУ, 2006. - Вип. 35. - С. 38-42.