Моральне виховання учнів початкових класів засобами народної педагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут педагогіки і психології

Кафедра психології і педагогіки

Курсова робота

з теорії виховання на тему:

"Моральне виховання учнів початкових класів засобами народної педагогіки"

Студентки Костюкевич О.В.

Науковий керівник: Коваль Т.В.

Київ 2014

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади дослідження морального виховання учнів початкових класів засобами народної педагогіки

1.1 Проблема морального виховання у психолого-педагогічній літературі

1.2 Моральне виховання, його мета, завдання та принципи. Поняття процесу виховання засобами народної педагогіки

1.3 Становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки. Народна педагогіка про виховання підростаючого покоління

2. Теоретичні аспекти виховання учнів початкової школи на засадах народної педагогіки

2.1 Методика вивчення ставлення молодших школярів до здобутків рідного народу

2.2 Аналіз отриманих результатів вивчення відношення молодших школярів до народних надбань

2.3 Методичні рекомендації по вдосконаленню процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження даної теми можна пояснити тим, що формування моральності дитини пов'язане з її вихованням. Національна доктрина освіти одним з ключових завдань проголошує виховання молодого покоління у дусі високої моральності. Педагог, що займається моральним вихованням, ніколи не обійде наступних постулатів: він сам має бути прикладом моральної поведінки. Вибір учня повинен спиратися не лише на логіку і розрахунок, але і на його власні відчуття і емоції,адже саме в молодшому шкільному віці закладається моральне виховання дитини на яке безпосередньо впливають оточуючі: батьки, друзі, однокласники, вчителі. Людина за своєю природою не любить одноманітності, і тому монотонне, неемоційне мовлення вчителя початкових класів послаблює інтерес дитини до спілкування, до співпраці, що робить неможливим або малоефективним моральне виховання. Результативність роботи залежить і від здатності вчителя навчити дитину інтонаційно-образному сприйманню світу. Тому вчитель повинен з розумінням підійти до даної проблеми.

Щоб покращити процес морального виховання учнів початкових класів дослідники поєднали виховання та навчання із засобами народної педагогіки. Система виховання підростаючого покоління засобами народної педагогіки - це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації особистості. Метою виховання на сучасному етапі є "набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у підростаючого покоління незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".

Визначенню принципів, підходів, форм і методів виховної роботи засобами народної педагогіки в сучасній національній школі сприяє глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховних традицій в епоху великого Українського Відродження (XVI--перша половина XVIII ст.). У період Ренесансу в Україні утверджувалися пріоритетність етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності, усталювалася рівноправна основа різноманітних і альтернативних освітньо-виховних структур, багатоваріантних підходів у навчанні і вихованні, не допускалися одноманітність і уніфікація в системі навчально-виховних закладів. педагогіка моральний виховання

Правильно організований процес виховання засобами народної педагогіки формує повноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну і особистісну гідність, совість і честь. Актуальність теми курсової роботи "Виховання молодших школярів засобами народної педагогіки" полягає в тому, що в молодшому шкільному віці найдоцільніше прищеплювати дітям любов і повагу до рідного народу, рідної землі, до традицій і звичаїв свого народу саме через систему засобів народної педагогіки.

Об'єкт дослідження - виховний процес в початковій школі.

Предмет дослідження - використання засобів народної педагогіки у вихованні дітей молодшого шкільного віку.

Мета дослідження: проаналізувати ставлення молодших школярів до здобутків рідного народу, виявити наявність чи відсутність бажання та прагнення дотримуватися у повсякденному житті заповітів рідного народу, народних звичаїв та обрядів.

Гіпотеза дослідження: організація занять основаних на використанні засобів народної педагогіки покращить бажання і прагнення школярів дотримуватися у повсякденному житті звичаїв, традицій та обрядів рідного народу.

Відповідно до мети і гіпотези визначені такі завдання:

1. Теоретично проаналізувати психолого-педагогічну літературу з теми та охарактеризувати основні елементи української народної педагогіки;

2. Визначити сутність, мету, значення процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки; проаналізувати теоретичні аспекти виховання учнів початкової школи на засадах народної педагогіки;

3. Розробити методичні рекомендації по вдосконаленню процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки.

Для досягнення мети, вирішення поставлених завдань в ході роботи було використано такі методи дослідження:

теоретичні: аналіз основних підходів до проблеми дослідження психолого-педагогічної літератури з теми дослідження, порівняння та узагальнення отриманих знань.

Теоретичне значення дослідження полягає в узагальнені та розширенні знань щодо проблеми морального виховання учнів початкових класів засобами народної педагогіки; у теоретичному обґрунтуванні моральних особливостей дітей молодшого шкільного віку засобами народної педагогіки.

1. Теоретичні засади дослідження морального виховання учнів початкових класів засобами народної педагогіки

1.1 Проблема морального виховання у психолого-педагогічній літературі

Моральне виховання - виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки. Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм - гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот. [5, с. 64]

Проблема морального виховання або формування моральних якостей особистості дошкільників стояла перед педагогами завжди, які у своїх працях доводили, що саме у дошкільному віці складаються основні моральні інстанції, зміцнюються основи особистості та формується ставлення до інших людей. Ці важливі компоненти працюють на досягнення головної мети виховання підростаючого покоління-формування гармонійно розвиненої особистості. Разом з тим, методи такого виховання далеко не такі зрозумілі та являють собою серйозну педагогічну проблему. Моральне виховання особистості завжди було однією із найактуальніших проблем, а в тогочасних умовах воно набуває особливого значення. Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить у тому, що цієї проблеми приділялася багато уваги. Чимало з цих досліджень було виконані давно. Ряд радянських дослідників як-от: Л.Н. Толстой, О.С. Макаренка, В.А. Сухомлинський, Н.І. Болдирєв, І.Ф. Харламов, І.С. Марьенко, а як і ряд російських учених: Б.Т. Лихачов,Л.А. Попов, Л.Г. Григорович, І.П. Подласий та інших. приділялась величезна увага моральному розвитку і становленню особистості. [1, с. 48]

Йоган-Генріх Песталоцці (1746--1827) -- ввів у теорію морального виховання принцип народності. Виховання повинно ґрунтуватися на кращих якостях і рисах народу, почуттях правди і справедливості, закладених в самому народові. Головним завданням морального виховання вважав розвиток високих моральних якостей, навичок і переконань шляхом вправляння дітей у моральних вчинках. "Людина сама природо-відповідно розвиває основи свого морального життя - любов і віру, якщо тільки вона виявляє їх на ділі". Одним з перших намагався розробити проблему взаємозв'язку сім'ї і школи. Наголошував на важливості родинного, зокрема материнського, виховання: родина - це перший зразок науки життя в спільноті, науки взаємної допомоги, дії. Справжня любов до дитини вимагає мудро керувати і твердою рукою стримувати. Цінуючи свободу дитини, визнавав і стримування, і слухняність, ставив межі між свободою і слухняністю. Допускав у вихованні покарання, попередження, заохочення. Основними чинниками виховання вважав працю, простоту, взірцевий порядок, дисципліну, сім'ю і добру матір. [7, с. 55]

Педагогіка, на думку Ушинського, зможе відкривати закони виховання і розвиватися на наукових засадах тоді, коли міцно спиратиметься на дані фізіології, психології, філософії, домагатиметься єдності теорії й практики. Наголошуючи на значенні фізіології для педагогіки, у творі "Людина як предмет виховання" широко використав дані сучасної йому анатомії та фізіології. З позицій цілісного підходу до педагогічних явищ Ушинський закликав педагогів вивчати основні закони людської природи і тільки на основі такого вивчення обґрунтовувати педагогічні положення.

Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право й повинен мати школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах. Ушинський обстоював думку, що наукові істини, психологічні прийоми, нагромаджені в різних країнах, можуть використовуватися всіма народами, але система виховання у кожного з них враховує певні національні особливості, історичні традиції та ін. Важливою ознакою народності у вихованні вважав рідну мову, яка відіграє роль великого народного наставника. Тому рідній мові педагог присвятив статтю "Рідне слово", книги для початкового навчання "Рідне слово" і "Дитячий світ", методичне "Керівництво для викладання за "Рідним словом". Висока оцінка Ушинським педагогічного значення рідного слова сприймалася прогресивною педагогічною громадськістю України як мужній захист української мови від асиміляційних посягань шовіністично настроєних московських русифікаторів. [7, с. 32]

Головне місце у своїй діяльності відводив моральному вихованню, яке слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Одним з першочергових завдань вважав формування патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності. Головні засоби морального виховання вбачав у навчанні, переконанні, розумовій діяльності дітей, власному прикладі вчителя, батьків тощо. Значення Ушинського у розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи. Послідовниками Ушинського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Алчевська, О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко та інші.

Сьогодні актуально досліджувати вікові особливості формування моральної свідомості на різних вікових етапах дітей. Мислителі різних віків трактували поняття моральності по-різному. Ще в давній Греції в своїх працях Арістотель про моральну людину писав: "Морально прекрасною називають людину досконалої гідності…Адже про моральну красу говорять з приводу доброти: морально прекрасним називають справедливу, мужню, благородну і взагалі володіючу всіма добротами людину."

А Ніцше вважав: "Бути моральним, етичним - означає бути покірним давно встановленому закону чи звичаю". "Мораль - це перевага людини перед природою". В науковій літературі вказується, що мораль з'явилась на початку розвитку суспільства. Визначну роль в її виникненні зіграла трудова діяльність людей. Без взаємодопомоги, без визначених обов'язків по відношенню до роду людина не змогла б встояти в боротьбі з природою. Мораль виступає як регулятор взаємовідносин людей. Керуючись моральними нормами, особистість тим самим спонукає до життєдіяльності суспільства. В свою чергу, суспільство, підтримуючи і розповсюджуючи ту чи іншу мораль, тим самим формує особистість відповідно до свого ідеалу. Навідміну від права, яке має діло з областю взаємовідносин людей, але спираючись на примус зі сторони держави. Мораль підтримується силою суспільної думки і звичайно виконується в силу переконання. При цьому мораль оформляється в різних заповідях, принципах, де сказано як треба поводитись. Зі всього цього ми можемо дійти висновку, що старшій людині буває тяжко обирати, як повестись в тому чи іншому випадку не "впавши обличчям в багно". [8, с. 136].

А що ж говорити про дітей? Ще В.О. Сухомлинський говорив про те, що необхідно займатись моральним вихованням дитини, навчати "вмінню відчувати людину". Василь Олександрович говорив: "Ніхто не вчить маленьку людину: "Будь байдужим до людей, ламай дерева, попирай красу, вище за все став своє особисте". Все діло в одній, в дуже важливій закономірності морального виховання. Якщо людину вчать добру - вчать уміло, розумно, вимогливо, в результаті буде добро. Вчать злу (дуже рідко, але буває і так), в результаті буде зло. Не вчать ні добру, ні злу - всеодно буде зло, тому що і людиною її треба зробити ". Сухомлинський вважав, що непорушна основа морального переконання закладається в дитинстві і ранній юності, коли добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість доступні розумінню дитини лише при умові яскравої наглядності, очивидності моральної суті того, що вона бачить, робить, спостерігає".

В центр виховного процесу Сухомлинський поставив особистість. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі виховання забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики. Він вважав, що вирішити завдання морального виховання можна лише тоді, коли в учнів будуть сформовані елементарні звички моральної культури, які відображають ставлення до речей і через речі до людей, що сприяє створенню уявлень дитини про добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість, щастя, гідність. Розкрив закономірності виховання моральних звичок, серед яких: переростання звичок у традиції, емоційна оцінка, переживання власних вчинків, взаємовідповідність морального принципу і вчинку, до якого вихователь спонукає вихованця. Розробляючи систему морального виховання, показав велике значення й ефективність методу створення спеціальних педагогічних ситуацій, виховна суть яких зумовлена конкретною практичною діяльністю вихованця у реальних життєвих умовах, коли необхідно зробити моральний вибір, виявити власні людські якості. [4, с. 12]Найголовніше у вихованні вбачав взаємне духовне збагачення дітей, турботу про кожного члена колективу. При цьому підкреслював: "Доброзичливість; розумна доброта - ось що має бути атмосферою життя дитячого колективу..."

Однією із важливих складових морального виховання дитини виступає відповідальність особистості. На думку С.Л. Рубінштейна, відповідальність є втіленням істинного, найглибшого і принципового ставлення до життя. Це не тільки усвідомлення всіх наслідків уже зробленого, але й відповідальність за втрачене. [14, с. 58] Тому відповідальність - це здатність дитини детермінувати події, вчинки в момент їх здійснення, в ході їх виконання аж до радикальної зміни всього життя. Вчений трактував відповідальність як здатність у процесі життя бачити, виділяти, ставити проблеми, вчасно їх усвідомлювати та приймати відповідні рішення.

Отже, теоретичний аналіз стану проблеми морального виховання школярів дозволяє зробити висновок про те, що вченими напрацьовані цікаві підходи до даного питання, які можна взяти на озброєння у разі підвищення морального виховання школярів.

1.2 Моральне виховання, його мета, завдання та принципи. Поняття процесу виховання засобами народної педагогіки

Важко назвати щось більш важливе для людини, ніж її взаємини з іншими людьми. Від характеру цих взаємин багато що залежить в нашому житті: настрій, моральне самопочуття, працездатність тощо. Стосунки з оточуючими дають можливість бачити сенс свого існування, усвідомлювати себе як частку людського суспільства. Людина, як суспільна істота, немислима поза взаєминами з іншими людьми. Саме завдяки спілкуванню і певним взаєминам, що складаються в процесі цього спілкування, людський індивід поступово стає особистістю, яка здатна усвідомлювати не лише інших, але й саму себе, свідомо й активно регулювати власну діяльність та поведінку, впливати на оточуючих, враховувати їх прагнення, інтереси.

Виховання - цілеспрямований свідомий процес формування гармонійної особистості, що включає формування гуманності, працелюбства, чесності, правдивості, дисциплінованості, почуття відповідальності, власної гідності, виховання патріотизму, любові до Батьківщини. Процес виховання відображує становлення кожної людини.

Мораль - це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах. Мораль - це імперативно-оцінний спосіб ставлення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з огляду на принципове протиставлення добра і зла. У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню. [4, с. 68]

Моральне виховання - виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності. Виходячи із загальнолюдського змісту моральності, можна сказати, що загальнолюдська мораль - це не сукупність незмінних норм і принципів, що споконвіку відомі кожній людині або спільноті, а система, яка поповнювалась, розширювалась, змінювалась протягом віків, збагачуючись новими критеріями, новим смислом. А, отже, не можна вважати поняття "загальнолюдська мораль" як щось однозначне, яке має неухильно здійснюватись, оскільки її суть і спрямованість залежить тільки від людини. Суб'єкт морального виховання у процесі розвитку і спілкування вже володіє певним моральним досвідом. Організація життєдіяльності молоді потребує безпосереднього впливу на неї і взаємодії з нею. Це має стати своєрідним фундаментом, на якому базується і діяльність, і спілкування, і стосунки, і поведінка молодих людей. Соціальний розвиток сучасної молоді потребує рішучого переведення його з позиції виконавця у позицію активного учасника, співавтора, автора і співвиконавця всього виховного процесу. Адже відома істина стверджує, що бездумний виконавець ніколи не стане господарем ситуації. Моральне виховання виступає основним чинником всебічного гармонійного розвитку особистості. Морально-духовні цінності особистості є її найбільшим надбанням. Тому й цінувати людину необхідно передусім за рівнем сформованості моральних цінностей.

Завдання морального виховання - це оволодіння нормами й правилами моральної поведінки, формування почуттів та переконань, вироблення умінь і навичок моральної, адекватної поведінки в процесі суспільних відносин.

"Сутність морального виховання, - писав О. Вишневський, - полягає в тому, що людина утверджує в собі свою природну схильність до добра та готовність відстоювати його в собі та житті. Це виховання зорієнтоване на засвоєння людиною абсолютних вічних норм співжиття, які носять універсальний, вселюдський характер і являють собою необхідний елемент людяноcті" [4, с. 78-122].

В тогочасному житті нашого суспільства наступив той період, коли необхідно усвідомити, якщо не буде вирішена проблема розвитку і становлення моральної особистості молоді, то ні про які перетворення в нашому реальному житті не може бути й мови. При цьому доцільно уникати однобічного підходу до визначення цілей і змісту виховання, який передбачає і однобічний характер виховної діяльності.

Два інститути грають першочергову роль в процесі морального виховання. Перший - це сім'я, де дитина закладає основи характеру своєї особистості. Моральні стосунки в сім'ї накладають відбиток на все життя людини, оскільки їх вплив пов'язаний, по-перше, із сильними переживаннями, по-друге, вони постійніші, по-третє,в них закладаються підвалини всіх моральних ставлень людини до суспільства, до праці, до інших людей.

Другий - це школа та позашкільні навчально-виховні заклади. Позашкільні навчально-виховні заклади - це широкодоступні заклади освіти, які дають дітям та юнацтву додаткову освіту, спрямовану на здобуття знань, умінь і навичок за інтересами, забезпечують потреби особистості у творчій самореалізації та організації змістовного дозвілля. До них належать палаци, будинки, станції, клуби й центри дитячої, юнацької творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтва, студії, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Основною метою морального виховання, як сімейного виховання, так і викладання у школі є прагнення передати знання та культурні традиції, навчити молодь розвиватися як особистість та збільшувати культурну спадщину. Нажаль, у цілому процес виховання більш спрямований на те, щоб розвивати інтелектуальні здібності, аніж культуру та духовність. В процесі морального виховання важливими є розуміння наступних категорій:моральність, моральна свдомість, моральні почуття, моральні звички, моральна спрямованість. Моральність - охоплює моральні погляди, переконання, почуття, стосунки, поведінку людей. Моральність треба розглядати у двох основних вимірах - як складову історичного духовного досвіду, а також - у формі віддзеркалення цього досвіду в житті конкретних людей. У першому випадку механізмами регуляції моральної поведінки особи є історично вироблені норми (моральні норми, принципи, поняття добра), які вже існують у колективній свідомості як ідеальні. Але ці моральні механізми зовнішнього спонукання людини до моральної дії приймаються нею не автоматично, а шляхом їх обґрунтування для самої себе. Завдяки цьому стає можливим "внутрішнє" моральне становлення особистості та її моральної поведінки. Моральна свідомість - одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини. Моральні переконання - пережиті та узагальнені моральні принципи норми. Моральні почуття - запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. Моральні звички - корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов. Моральна спрямованість - стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах. [4, с. 128]

Коли мова йде про людину, то звичайно мається на увазі два аспекти людської природи: те, що називаємо розумом чи душею - внутрішній аспект, та фізичне тіло - зовнішній аспект. Кожна людина володіє цими двома аспектами, один з яких спрямований на реалізацію фундаментальних духовних цінностей істини, добра, краси, любові, а інший, в свою чергу, піклується про фізичний комфорт: їжу, житло та одяг, котрі безумовно необхідні нам для виживання. Освіта має змогу надати молодому поколінню знання, які б дозволяли досягати успіху в матеріальній сфері. Також дуже важливо, щоб ці матеріальні блага були здобуті з використанням моралі та етики. Така освіта включає в себе виховання цінностей сім'ї, розвиток характеру, викладання того, як стати громадянином чи моральною особистістю.

Етика - наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві. Етика є методологічною засадою морального виховання.

Процес морального виховання динамічний і творчий: вчителі постійно вносять до нього свої корективи, спрямовані на його вдосконалення. Всі фактори, що обумовлюють моральне становлення та розвиток особистості школяра, І.С. Мар'єнко поділяє на три групи: природні (біологічні), соціальні і педагогічні. У взаємодії з середовищем і цілеспрямованими впливами школяр соціалізується, здобуває необхідний досвід моральної поведінки. На моральне формування особистості впливають багато соціальні умови і біологічні фактори, але вирішальну роль у цьому процесі відіграють педагогічні, як найбільш керовані, спрямовані на вироблення певного роду відносин.

Моральне виховання ґрунтується на певних принципах. Принципи виховання-керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу. Основні принципи такі:

-цілеспрямованість виховання передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання - всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності;

-обов'язковий зв'язок виховання з життям. Суть принципу полягає в тому, що виховна діяльність має орієнтувати особистість на необхідність жити у суспільстві;

-єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини - це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості - складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості;

-виховання в праці. В основі цього принципу - ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спирається і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності;

-комплексний підхід у вихованні ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання;

-виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність;

-поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. У цьому - головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін.;

-індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи виховання - важлива вимога до організації виховного процесу і одна з умов підвищення його ефективності;

-принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер;

-єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. [16, с. 78-95]

Аналізуючи педагогічні дослідження з питання взаємодії дошкільного навчального закладу і сім'ї доцільно відмітити, що до 60-70-х років ХХ ст. основне значення приділялося питанням необхідного залучення батьків і громадськості до активної виховної діяльності, а дослідження 70-80-х років й дотепер відрізняються плідними пошуками педагогічно цілеспрямованої системи організації і методики спільної виховної діяльності дошкільного навчального закладу, школи, сім'ї, громадськості та науково обґрунтованих форм їхньої взаємодії у цілісному виховному процесі - в ДНЗ, школі, сім'ї. Сім'я, як і дошкільний навчальний заклад, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання, вона є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і транслювання культурних цінностей від покоління до покоління

Як відомо, людина з'являється на світ маленькою, безпомічною істотою. Хіба можна бути байдужим до її долі? Як навчити її робити перші життєві кроки, приучити до навколишнього життя? Як виховати її здоровою і розумною, чесною і правдивою, відважною і кмітливою, витривалою і спритною, наполегливою і працьовитою, доброю і щирою? Ці та інші педагогічні проблеми здавна постають перед батьками, кличуть до виховних дій. У результаті виховних дій мільйонів людей протягом віків сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість - народну педагогіку. Що таке народна педагогіка?

Педагогіка у загальному розумінні слова - це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання.

Термін "народна педагогіка" уперше в науковий обіг увів видатний педагог К.Д. Ушинський, а на Україні - О.В. Духнович. При висвітленні народної педагогіки виходимо з пояснення понять "народ" і "народний". Народ - це насамперед трудящі, творці матеріальних і духовних цінностей, вирішальна сила докорінних соціальних перетворень. Аналізуючи це поняття як соціологічну категорію, враховуємо, що ця категорія не є статичною, так само, як і явище, яке вона відображає. Її зміст відбиває зміни соціальної структури суспільства. Наприклад, для первіснообщинного ладу поняття "народ" і "населення" майже адекватні. У класових формаціях відмінність між цими поняттями істотна, оскільки існує величезна різниця між народними масами й експлуататорською верхівкою. [13, с. 38]

Завдяки народній педагогіці відбувається безпосередній процес виховання. Зараз ми детальніше розглянемо поняття процесу виховання. Процес виховання - це цілеспрямована педагогічна взаємодія вихованця і вихователя, в ході якої в різноманітних видах діяльності здійснюється самореалізація, самоствердження вихованця, формується його особистість.

Наукою, яка займається проблемами виховання підростаючого покоління засобами народної педагогіки, є етнопедагогіка. Етнопедагогіка - це галузь знань про процес становлення молодого члена суспільства і підготовки його до життя з урахуванням норм, поглядів, звичаїв окремого народу, етносу, тобто народної педагогіки. Народна педагогіка - це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, форми, методи і засоби навчання і виховання. Автором народної педагогіки є народ. Сам термін "народна педагогіка" в науковий обіг ввели О.В. Духнович і К.Д. Ушинський. Мета народної педагогіки - збереження духовних надбань рідного народу, виховання високо свідомих представників української нації, носіїв і творців національної культури. Засоби народної педагогіки: рідна мова, усна народна творчість, міфологія і символіка, народне мистецтво, традиції, звичаї, обряди, народні іграшки, праця, природа, забавлянки, заклички, омовки, ритуали, урочистості і т.д. Народна педагогіка має власну мету виховання. Метою виховання є підготовка дитини до життя та праці, навчання людяності, доброти, милосердя, злагоди, колективізму, гуманності. Слово "виховувати" має багато синонімів в народній педагогіці: навчати, колихати, годувати, бавити, доглядати. Народна педагогіка містить життєвий досвід українського народу та його погляди на всі етапи виховання дітей. Розумове виховання-найголовніша складова частина української народної педагогіки. У народі говорили про переваги мудрої людини та радили спілкуватись із розумними людьми (Краще з мудрим загубити, чим з дурнем знайти. Нема ума, вважай каліка.). Синонімами до слова розум в народній педагогіці виступають слова глузд, толк, розсуд, тямучість. З поняттям "розум" народ пов'язує такі позитивні риси людини: розсудливість, скромність, помірність, стриманість, передбачуваність. Вважалося: якщо хочеш мати в сім'ї виродка - дай дитині все, але позбав можливості працювати. Виродок буде готовий. Трудове виховання - основа народної педагогіки. Діти змалку пізнавали просту істину: хто не працює, той не їсть. Психологічно дітей до праці готували колискові пісні, казки, фольклор тощо. [12]

В українській народній педагогіці поняття "мораль" межує з поняттям "духовність". Тут вживається поняття "духовно - моральне виховання". Воно охоплювало любов до рідного краю, працелюбність, людяність, самоповагу; любов до Батьківщини; любов до праці; справедливість; гуманізм, миролюбність; гостинність; вірність друзям; свободу, щастя, вільний розвиток людини; добро та щирість; правдивість, чесність; ввічливість і скромність; дружбу, товаришування, гуманізм. Велике значення як засіб морального виховання відігравали казки. Народ підкреслював важливість здійснення морального виховання з найменшого віку дитини. Тут важливе значення надається впливові на емоції і почуття дитини. [4, с. 323]

Головне завдання естетичного виховання народна педагогіка вбачала в тому, щоб навчити дітей жити за законами краси, навчити помічати прекрасне в оточуючому світі, сформувати найпростіші вміння та навички естетичної діяльності. Естетичне виховання спрямоване на формування естетичного смаку - здатності оцінювати прекрасне за загально - прийнятими законами краси. Тут слід наголосити, що естетичний смак носить як суб'єктивний, так і об'єктивний характер. Основні засоби - слово, іграшки, мовленнєвий етикет, природа, праця, побут, народна архітектура тощо.

Гострий розум народу дуже давно помітив, що міцне здоров'я позитивно впливає на працездатність, довголіття, моральні і вольові якості людини. Емпіричним шляхом народ довів, що фізичне виховання має досить позитивний вплив на розумове виховання і моральне. Це доведено на прикладах народних казкових героїв (Кирило Кожем'яка). У фізичному вихованні виділяли природні засоби: сонце, повітря, вода, відпочинок, чистота, охайність, харчування; та штучні засоби: рухливі ігри, спортивні поєдинки, плавання, розваги, свята. Вдумливо вдивляється народ у душу дитини, вивчає її психологію, розмірковує про заохочування чи кару. Карати слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо. Якщо вона з однаковою готовністю хапає запалену скалку і блискучу монету, це не привід для покарання; якщо ж свідомо віддає перевагу блискучій монеті, то вже "мож бити, не зашкодит", - уважають гуцули. В українській етнопедагогіці чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв'язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі. [15,с.118] Природовідповідність полягає у сприйнятті людини - об'єкта і суб'єкта виховання - як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання - дитинство й підлітковий вік, бо психіка юної особистості гнучка й податлива: "Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале", "З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш"), його індивідуальні особливості ("У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей"); гармонізувати стосунки людини з природою. Остання вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно, цьому була підпорядкована календарна обрядовість. [11, с. 108-217]

Культуровідповідність - це вимога оволодіння молодими поколіннями до повноліття обов'язковим мінімумом культурних цінностей свого народу, краю. Культуровідповідність до життя в даному суспільстві визначалась за допомогою різноманітних випробувань і перевірок, становлення певних вимог. Так, українська дівчина повинна була до повноліття вишити певну кількість рушників, хустин, розмалювати піч раніше, ніж іти на вечорниці. Своя вимога до художньо-естетичного розвитку була у гуцулів: "То не гуцул, що не грає". Народна педагогіка вважає кожну людську особистість продуктом, носієм і творцем культури свого народу.

Праця - покликання людини і засіб її виховання. Щодо участі дітей і підлітків у продуктивній праці здійснюється періодизація їх віку. У цій періодизації є такі межі, як "свій пастух" (від 8 - 9 років), "своя нянька", тобто старша у сім'ї дівчинка, якій минуло 5 літ.

Народність виховання - це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання -це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється словесному фольклору, де народне слово доведене до найвищих зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні "вчити", "научати" - означає й "виховувати" ("А мати хоче научати, та соловейко не дає"). У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне - це послідовність і наступність ("Не все одразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало"). Учити потрібно лагідними, гуманними методами, уникати грубості ("Учи не страшкою, а ласкою", "Не бурчи, а навчи"). У фізичному вихованні на передній план виступає турбота про здоров'я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти з природним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, сніг і росу. "Мораль чиста краща від усякого намиста" - вчить народ. Моральність - це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні й подружньому житті. Особливою довершеністю в народній системі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем. [8, с. 58-140]

Отже, засоби народної педагогіки здатні охопити всі напрямки життя і діяльності підростаючого покоління і створюють родючий грунт для високої результативності та досягнення кінцевої мети процесу виховання, тобто досягнення виховного ідеалу. Завдання педагогічних працівників - вміти і бажати їх використовувати і застосовувати не тільки в позакласній, а і в щоденній виховній роботі.

1.3 Становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки. Народна педагогіка про виховання підростаючого покоління

Народні традиції, звичаї та обряди об'єднують минуле, сучасне і майбутнє народу, уможливлюють формування високорозвиненої сучасної нації. Засвоєні і примножені не одним поколінням, вони вміщують духовні, моральні цінності, ідеї, ідеали, погляди, норми поведінки. Минуле, сучасне і майбутнє - це нерозривні компоненти, які формують світогляд, особистість кожної людини. Тому перед сучасними педагогами ставиться завдання виховання особистості, передавання її досвіду минулого, розкриття юному поколінню найважливішого призначення людини на землі, формування його морально-духовної краси.[5,с.88-89]Традиційними народно-педагогічними засобами морального виховання дітей упродовж віків були звичаї, традиції і обряди, які сприяли закономірній організованості і психологічному настрою у всіх вікових змінах, соціальних станах людини тощо. Так, дослідниками народної педагогіки Г. Довженок, М. Драгоманов, О. Знойко, О. Ковалевський, І. Огієнко, В. Скуратівський, Ю. Ступак, В. Чайка та іншими розкрито вагому моральну сутність і духовну велич українських традицій. Вони довели, що народна українська культура має давню історію та бере початок з дохристиянської епохи. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась і збагачувалась. Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була життєдіяльність наших предків ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь. [17, с. 88-96]

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених ознак народної педагогіки. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці. У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система народного виховання формувала глибокі гуманістичні засади особистості. Значний внесок у розвиток системи виховання робили церква, релігія. Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І. Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О. Духнович М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у систему виховання засобами народної педагогіки є значним. [5, с.218] В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання дітей та молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька -1576 р., Києво-Могилянська-1615р. та ін.) - перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання засобами народної педагогіки. В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання досягла вершини свого розвитку і спиралась вона саме на народну педагогіку. Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен - козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську народну педагогіку за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням системи виховання. [6, с. 78-156]

Українська система виховання зазнавала болючого ляпаса, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національно свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність. У цей період існувала і зберігалася лише народна педагогіка в сім'ях.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г.С. Сковорода підкреслював: "Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе", таким чином наголошуючи на важливості і необхідності існування народної педагогіки як дієвого засобу виховання дітей. За впровадження в систему виховання набутків народної педагогіки все життя боровся Великий Кобзар України Т.Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, зміст якого ґрунтувався на ідеях і засобах народної педагогіки, народознавства. [13,с.214]

У добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють систему виховання, впроваджують у неї засоби народної педагогіки. Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української системи освіти і виховання. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, вводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошується принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання, виховання школярів на засадах народної педагогіки. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти і виховання, одним із завдань якої є введення у процес виховання набутків народної педагогіки. [10, с. 148-168]

Однак у сучасному зверненні до народної педагогіки спостерігається дещо спрощене та однобічне її розуміння, сприйняття лише її окремих положень, епізодичне використання її засобів. Саме цим можна пояснити те, що освітяни у виховній практиці часто залишають поза увагою унікальні місцеві традиції, не використовують достатньою мірою автентичні фольклорно-етнографічні твори, а також безпідставно ігнорують виховні можливості трудових свят та обрядів. Щодо останніх, то саме вони є традиційною формою передавання соціального досвіду і духовних цінностей, моральних норм і принципів від старшого покоління до молодшого, від суспільства до індивіда. Для прикладу, ефективність свят як засобу виховання полягає в тому, що вони впливають одночасно на свідомість і почуття, задовольняючи духовні потреби юного покоління. Це, власне, спонукає багатьох учених, педагогів-практиків до виявлення педагогічних умов ефективного використання народно-педагогічних засобів у виховному процесі дошкільних закладів. Дослідженнями встановлено, що такими, зокрема, є ґрунтовне комплексне планування роботи і визначення кадрової спроможності; зв'язок з батьками - носіями народної педагогічної мудрості; дослідження педагогічним колективом джерел народної педагогіки; активна участь вихованців та їхніх батьків у відтворенні, відродженні форм, засобів і методів народної педагогіки; аналіз результативності й передбачення перспективи виховання, в основі якого - народна педагогіка, планування активних, творчих форм роботи педагогічного колективу в означеному аспекті .[6,с.124]

Народна педагогіка - це багатотомний усний підручник навчання і виховання, який зберігається в пам'яті народу постійно ним використовується, систематично збагачується й вдосконалюється і передається з покоління в покоління. Народна педагогіка наймудріша тому, що вона створювалась протягом віків, шліфувалась і перевірялась досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її ще справедливо називають школою, яка завжди з нами, школою сім'ї і оточуючого дому, маминою і батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина та дитина. [9, с. 28]

Становлення народної педагогіки - тривалий історичний процес, який ініціювався й підтримувався різноманітними соціально-історичними та культурними факторами. Упродовж свого існування український народ створив систему знань, ідей, принципів, традицій, засобів, за допомогою яких в різні історичні періоди виховувалося підростаюче покоління. Цей унікальний досвід було узагальнено, і виокремлено в окремий напрямок педагогічної науки, який дістав назву народна педагогіка. ЇЇ багатющий досвід, мудрість виховання сформована віками допомагає вихователеві прилучати дитину до національних традицій, культурних цінностей, форм поведінки. Сутність народної педагогіки розкривається в сукупності і взаємозв'язку понять, поглядів, ідей, навичок і прийомів в теорії виховання. Найважливішою складовою частиною народної педагогіки протягом сторіч беззаперечно було моральне виховання підростаючого покоління. Тому педагогам необхідно глибоко науково та критично вивчати надбання народної педагогіки, творчо підходити до спадщини українських просвітителів, орієнтуючись на потреби освіти і педагогіки сьогодення. .[14,с.74]

Питання особливостей виховання дітей різних народів цікавили просвітителів і педагогів усіх часів. "Батько педагогічної науки" Ян Амос Коменський, започаткувавши розвиток наукової педагогіки, приділив особливу 2 увагу синтезу її вихідних положень з народно педагогічними уявленнями про виховання дітей з перших років життя. Великий педагог і гуманіст осмислив величезну роль народних традицій виховання. Основні ідеї народної педагогіки знайшли втілення у його педагогічній системі, яка описана в працях "Велика дидактика", "Мудрість старих чехів", "Правила поведінки, зібрані для юнацтва в 1653 році","Про вигнання зі школи відсталості" та ін. Вчений виступав за те, щоб вчитель був справді народним.[8,с.14] Однією з основних вимог, які висувалися перед педагогами, була вимога вивчати, любити рідну мову, словесну творчість народу. На думку Я.-А. Коменського, народний педагог повинен бути патріотом рідної мови, рідної культури. Він уважав, що дітям необхідно пропонувати розповіді на моральні теми, які можна запозичити з словесної народної творчості, улаштовувати змагання з відгадування загадок, вивчати звичаї народу, його минуле. Спадкоємцем ідей Я.-А. Коменського, в нашій країні, став К.Д. Ушинський. Широке і різнобічне коло культурних інтересів спонукало К. Ушинського до вивчення народної педагогіки. Дослідивши педагогічну теорію й практику в різних державах, він дійшов висновку: що загальної системи народного виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні в практиці; в кожного народу є своя особлива національна система виховання, а тому запозичення та впровадження чужої системи виховання не дасть позитивних наслідків. Центральною ідеєю всієї педагогічної системи К.Д. Ушинського є ідея народності, що поєднується із принципами моральності й гуманності. Обґрунтувавши положення про те, що у кожної педагогічної системи є своя особлива мета і свої особливі засоби для досягнення цієї мети, він переконливо довів, що народ, який хоче зберегти націю, повинен опиратися на власну національну систему виховання, яка грунтується на народній педагогіці. [2, с. 48-73]