Моральне виховання учнів початкових класів засобами народної педагогіки

1-й учень. У багатьох весільних піснях є слова про калину. У кожній родині, де були дівчата на виданні, зносили якнайбільше калинових пучків. Якщо під стріхою висіли калинові грона - це означало, що можна приходити зі сватами до оселі. Тому, починаючи з Пречистої (28 серпня) дівчата постійно ходили по калину на луги, в урочища. Віднайшовши перший кущ калини, вони водили круг нього хороводи, ігри, співали любовні пісні, згадували імена своїх хлопців. Із першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягідки до рота, примовляючи: "Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким". Потік зривали так само з інших кущів. Нарвавши калини збігалися в гурт, обмальовували одна одну ягодами прикрашали коси і віночки гілочками ягід і верталися додому з піснею. Біля оселі дівчата віддавали пучки матері, а та говорила: "Будь, доню, і ти червоною і здоровою, як калина, незайманою та чистою до вінця. А ти, калино, будь готовою на коровай, вільце, квітки весільні та хрестинні, на здоров'я людям, на добро іншому двору". Кілька гіллячок уносили до хати, підвішували до образів, а решту - під стріху, а це означало, що в оселі є дівчата на виданні.

1-а учениця. Калина - це пам'ять про матір, найдорожчу у світі людину:

Мамина калина росте біля хати.

Сюди прилітає зозуля кувати.

(Звучить пісня про калину).

Рубінові плоди у народі стали символом мужності людей, які віддали своє життя і свою кров у боротьбі з ворогами. Не повернувся юнак до рідного порога, разом із рідними сумує калина:

Опустила кетяги калина,

Вся в зажурі, краще б не цвісти.

Хто її чекав, вже не прилине,

Вже йому до неї не прийти.

Учитель. Так, є багато пісень про калину, в яких оспівано кохання, родинні стосунки, нещасливе подружнє життя, а є і веселі, жартівливі, як от "Ой є в лісі калина" (співають діти).

2-й учень. У народі цінують калину за її властивості. У народній медицині не було кращих ліків од застуди, ніж калиновий чай. Свіжі ягоди з медом та водою вживали при кашлях, серцевих захворюваннях, для регулювання травлення, тиску крові. Соком очищали обличчя, щоб рум'янилось, з ягід варять кисіль, джем, варення. Тому й садили калинові кущі біля кожної оселі, а особливо біля криниць, щоб вода була холодна і смачна. Наруга над калиною вкривала людину ганьбою. Дітям, щоб не рвали цвіту калини, казали: "Не ламайте калину, бо накличете морози".

Учитель. Живе образ калини не тільки в казках, віршах, легендах, піснях, а й у приказках і прислів'ях. Які ж приказки зібрали ви?

Пишна та красива, як червона калина.

Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте.

Вибери собі дівку, як калинову квітку.

У лузі калина з квіточками, як матуся з діточками.

Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує.

Щоки червоні, як кетяги калинові.

Який кущ, така й калина, яка мати, така й дитина.

Без верби і калини нема України.

Тож верба, діти, це теж символ української землі. Україна, українська земля - і в уяві обов'язково зринають прекрасні картини чудової української природи: білі хати у вишневих садах, хрущі над вишнями, тополя в полі, калина в лузі та в дворі, верба край долини. Або інша картина, як у Т.Г. Шевченка: "Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива, додолу верби гне високі...". Високі або розложисті верби, вони ростуть скрізь: на берегах річок, ставків, джерел, їх садять біля криниць.

1-й учень. Верба цвіте дуже ранньою весною і вербового цвіту ждуть, як і самої весни, з нетерпінням. Верби укріплюють береги річок, джерел, бо у них дуже велике і міцне коріння, яке не дає їм замулитись. Люди це помітили і склали народне прислів'я: "Там, де верба росте, житиме джерельце".

А які народні прислів'я, вислови про вербу ви знаєте?

("Ой у полі вербиченька, там стояла криниченька", "Ой на горі під вербою стоїть колодязь із водою", "Де срібліє вербиця, там холодна водиця", "Де верба - там і вода", "Де верба - там і вода, а де вода - там і верба").

Учитель. У цих прислів'ях глибока народна мудрість: верба є чудовим природним фільтром, що очищає воду від усяких домішок. Віддавна люди оселялися біля річок, де росли верби. А біля криниці, яку копали на обійсті, висаджували калину і вербу.

Що ж символізує верба?

2-й учень. Верба - символ весни, України. А ще верба символізує довголіття. Вербові гілки вивішували на воротах дому, бо вважали, що вони мають магічну силу відганяти злих духів. їх розкидали також у дворі та по полю. Гадали, що після цього буде добрий урожай і примножиться худоба.

Учитель. Так, верба перша радує нас своїм цвітом - вербовими котиками, такими сіренькими і м'якими та ніжними на дотик, її могутнє коріння захищає нашу рідну землю, вона має велику силу до життя.

Ось послухайте легенду про українську вербу, яка росла у далекому Казахстані.

1-й учень. У степу, де не ростуть ліси, а лише трава, був на засланні великий поет Т.Г. Шевченко. Із собою з України привіз маленьку гілочку верби. Доглядав її. Гілочка прижилася. Сумував поет за Україною та, поглянувши на вербу, згадував рідну українську землю. Давно вже немає Т.Г. Шевченка, але залишив він нам свої чудові вірші. Росте в Казахстані верба, яку з любов'ю охороняють казахські люди.

2-а учениця. А в Китаї ще й досі вважається верба символом пам'яті. Вербові гілки даруються близьким на згадку перед розлукою.

Є ще така легенда. Привезли в Європу дорогий крам із Китаю, вивантажили його, а плетені кошики викинули. Одна із гілочок проросла і виросла із неї розкішна плакуча верба. Плакучі верби висаджують на цвинтарях як знак вічності, незгасної пам'яті.

2-й учень. У далекій чужій стороні сумують люди за вербою.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

1-й учень. В українського народу з давніх-давен, як тільки луки покривалися травицею, сільська молодь улаштовувала традиційні весняні ігри. Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівували веснянки. Взявшись за руки, водили хороводи.

2-й учень. У слов'янських народів існував звичай: навесні, на Юрія, виганяючи вперше худобу на пасовисько, вдаряли її освяченою вербою, яка зберігалась від Вербної неділі. Вербові гілки втикали у стелі за сволоки хат і хлівів, це, мовляв, оберігає худобу від біди, від грози і пожежі. Під час буревіїв, проти вітру кидали вербову гілку, вона, казали, зупиняє бурю. З'їдені ранньої весни вербові сережки уберігали людину від лихоманки, зубного болю.

1-й учень. Люблять українські люди вербу. Весною перед Великоднем люди святкують Вербну неділю. У цей день нарізували вербові гілочки і несли їх до церкви, щоб освятити. Існує давній звичай жартівливо бити посвяченою вербою домашніх, примовляючи:

Не я б'ю, верба б'є.

За тиждень - Великдень,

Недалечко - красне яєчко.

Будь здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

Люди вірили, що до кого доторкнулася вербова гілочка, той буде здоровим, щасливим, нелінивим. Освячену вербу зберігали в хаті за іконами, як збавительку від недуг. Освячену вербову гілку висаджували на городі, за народним повір'ям, вона завжди приймалась. Вважалось, що це дерево священне, має велику життєву силу.

Учитель. Вербу оспівували у своїх творах Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький у знайомому вам творі "Микола Джеря", М. Коцюбинський, Марко Вовчок, Леся Українка. Та про вербу існує і безліч пісень. (Звучить пісня про вербу).

2-й учень. З вербових гілок плетуть корзини, роблять ложки, колиски для маленьких діточок, музичні інструменти: чудові кобзи, бандури. Ось чому в Україні люблять це дерево.

Учитель. Сьогодні заняття звичайне і незвичайне, бо маємо багато гостей. Та, як кажуть у народі, де гості, там шана і щастя, і добрії вісті. За традицією дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю на вишитому рушнику. (Ведучі підносять хліб - сіль).

Рушник... Рушник на стіні. Хліб-сіль на вишитому рушнику. Весільний рушничок. Давній народний звичай.

1-й учень. Колись не можна було уявити собі української хати, не прибраної рушниками. З давніх - давен жила ця традиція народу, живе вона і сьогодні. Але сьогодні рушник - це оберіг, берегиня добра, щастя, любові в родині.

1-а учениця. Український рушник (тримає в руках), оздоблений квітами, птахами, зірками. Скільки він промовляє до кожного з нас. Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі рушник - невід'ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, людина не обходиться в житті.

(Звучить "Пісня про рушник").

2-й учень. Рушник із давніх-давен символи мир, злагоду та здоров'я у сім'ї. Все наше життя проходить поруч із рушником: ушановуємо народження немовляти, виряджаємо в далеку дорогу батька-сина, зустрічаємо гостей, проводжаємо людину в останню путь.

Учитель. Спадають на думку слова із поезії М. Рильського: "Не бійтеся заглядати у словник, це пишний яр, не сумне провалля".

Яке ж значення слова "рушник" дає тлумачний словник?

Мовознавець. Рушник - це шматок декоративної тканини з вишиваним або тканим орнаментом, традиційно використовуються для оздоблення житла в українських народних обрядах.

У яких же обрядах зустрічається рушник?

Мовознавець. Мабуть, найчастіше використовується рушник у весільних обрядах. В українській мові існує чимало фразеологізмів, пов'язаних із весільним рушником. Так, готувати рушники, дбати рушники, подавати рушники означає давати згоду на одруження. Ілюстрації цих фразеологізмів знаходимо в різних жанрах фольклору, зокрема у піснях.

Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям сказати:

Ой чи ж мені по рушнику дати,

Ой чи ж мені людей відказати.

Мовознавець. Повернутися з рушниками, значить засватати дівчину.

Вернулися люде з рушниками,

Зі святим хлібом обміненим.

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором.

Мовознавець. Ставати на рушник - брати шлюб, одружуватись.

А хто ж теє відерце дістане,

Той зо мною на рушничок стане.

("Туман яром, туман долиною").

1-й учень. За давнім звичаєм, як тільки у сім'ї підростала дівчина, мати змалечку привчала її вишивати рушники, сорочки, хусточки, передаючи свій досвід. Вишиванням займалися переважно дівчата і жінки. Багато вишивали дівчата на вечорницях довгими осінніми та зимовими вечорами.

1-а учениця. Все частіше стали ми заглядати до бабусиних стареньких скринь. Виймаємо речі, які переходили у спадок, і завмираємо. Кольорова плахта, яскрава корсетка, шовкова запаска і барвиста вишивана сорочка - серед цих речей чи не найголовніша, найпрекрасніша.

Виникла сорочка в сиву давнину. По-різному називають її: вишиванка, страчеця, кошуля, стільниця, станки.

Спочатку сорочку не оздоблювали, вона була простого покрою, та з часом почали оздоблювати. Наші пращури з пошаною ставилися до вишиваної сорочки, приписували їй чарівну силу.

Кожна господиня чи дівчина дбала, щоб сорочка була чиста і біла. Говорили: "Хоч латана, аби біленька". Вибілювали в попелі та в дерев'яних ночвах на морозі. За сорочкою судили про жінку, добра вона господиня чи ні, багата чи бідна. Без сорочки дівчина не йшла заміж. Дбали про багато сорочок. Мало було лише в бідної або лінивої. Існував звичай дарувати сорочку коханому, нареченому.

(Звучить пісня "Вишиванка").

2-й учень. З особливою пошаною відносились українці до вишитої сорочки, бо вона супроводжувала людину від колиски і до останнього подиху. Збираючись у далекі краї, покидаючи рідну домівку, брали з собою сорочки.

2-а учениця. Їх зберігали, передавали дітям, онукам як реліквії. Це був і оберіг, і символ приналежності до свого роду, пам'яті та любові. Недаремно народна мудрість твердила: "Як мати рідненька, то й сорочка біленька", "Як неділя, то й сорочка біла", "Рукава, як писанка, а личко, як маків цвіт". Вишита з любов'ю сорочка стала народним символом українців, найціннішим скарбом, найкращою і найдовшою пам'яттю.

(Звучить пісня "Смерекова хата", сл. М. Бакая, муз. П. Дворського).

Одна Батьківщина і двох не буває.

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долю не знайде в житті.

Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, вона завжди буде символом добра і надії.

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона,

Пахне любисток і м'ята,

Мальви цвітуть край вікна.

Батьківська хата. З неї починалося пізнання світу, вона завжди згадується, сниться, ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.

Традиційна українська хата - воістину колиска нашого народу. В ній жили, умирали цілі покоління. З селянської хати пішли у світ велетні думки: Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Довженко. Учитель. Рідний отчий дім. Кожна людина завжди з великою любов'ю згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. І в кожного із вас є своє родинне вогнище, є батьківський дім, в якому ви живете. Для кожної людини є святою земля, де вона зробила перші кроки, вимовила перше слово, почула мамину пісню-колисанку, а потім народну пісню, пішла стежкою до школи. Ці почуття вічні, святі, бо людина не має права бути безбатченком, а завжди повинна пам'ятати батьківську хату, з якої пішла у життя, свій рідний дім, свою маленьку батьківщину, яку вона взяла у своє серце. Ці почуття вічні й святі.

Размещено на Allbest.ru