Соціально-педагогічна робота з правопорушниками підліткового віку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ 1. Причини та особливості правопорушної поведінки особистості в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених

1.1 Поняття правопорушної поведінки

Наше сьогодення характеризується значною кількістю суспільних змін, які торкнулися не лише фундаментальних соціально-економічних засад, а і особистісної сфери. Дисципліна, яка вивчає особистість із проявами правопорушності сформувалась в XIX ст. Але відповідні кримінальні концепції, що пояснювали правопорушні форми поведінки особистості, мали місце значно раніше, зокрема, в рамках філософських вчень. Погляди на цю проблему згаданими мислителями викладені вже у роботах, що датуються століттями до нашої ери. Перші теоретичні уявлення, які стосувалися проявів правопорушної поведінки, можливо знайти вже у Платона і Арістотеля. Велику увагу проблемам правопорушності надавали такі мислителі XVII ст., як Бентом, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Локк, Монтеск'є. Вони вбачали причини правопорушності в соціальній недосконалості суспільства та недостатньому вихованні, пропонували законодавцям пом'якшувати репресії і приділяти більше уваги попереджувальним мірам, профілактиці правопорушень.

Про схильність до правопорушень розмірковував Т.Мор, який вбачав можливість подолання цього негативного явища в перебудові суспільства. Причини правопорушності філософ та соціолог бачив перш за все в нерівності людей, яка спонукає до низьких почуттів. А. Сен-Симон, Шарль Фурьє стверджували, що людина стає правопорушником внаслідок умов, що складаються в суспільстві, внаслідок неправильної економічної політики держави.

Подібні позиції поділяв Р.Оуен. Наведені вище автори не звинувачували саму людину, яка стала на правопорушний шлях, а бачили причини протизаконної поведінки в неправильній організації життя в суспільстві.

Аналогічні позиції відстоювали російські публіцисти й демократи -А.І.Герцен, Н.А.Добролюбов, Д.І.Писарєв. Подібна думка побутувала і серед української інтелігенції, її висловлювали зокрема, І.Франко, М.Драгоманов, В.Липинський.

Відомий російський соціолог П.Сорокін визначав суспільство як кризовий соціум, простір якого заповнюється девіантними цінностями. Результатом даного стану є розповсюдження дисгармонійного способу життя серед населення і, як наслідок - стрімкий ріст всіх видів поведінки, що відхиляються від моральних, соціальних і правових норм.

З точки зору сучасної психології будь-яке правопорушення чи злочин розглядається як особливий вид діяльності, певної соціальної активності людини, що проявляється в специфічних формах протиправної поведінки, в якій відбувається ставлення суб'єкта до соціальних цінностей, особливості його психіки, індивідуально-психологічні якості, мотиваційна сфера та психічні стани.

В літературі нерідко терміни правопорушна поведінка і правопорушення вживаються як синоніми [67,175,188]. Проте таке слововживання не зовсім вірне, оскільки поняття правопорушна поведінка -більш широке. Воно включає не лише саме правопорушення як суспільно-небезпечну протиправну дію (чи бездіяльність), але і його витоки: мотиви, постановку цілей, вибір засобів, прийняття суб'єктом майбутнього правопорушення різноманітних рішень [27]. У даному дослідженні предметом уваги постає правопорушна поведінка та особистісні зміни, що мають місце в умовах перебування її в пенітенціарному закладі.

Аналізуючи історичний досвід психологічного та педагогічного вивчення специфіки та особливостей правопорушної поведінки необхідно відмітити роль, яка відводилася теорії біологічних джерел правопорушної поведінки особистості. Вагоме місце у розвиткові поглядів на правопорушну поведінку особистості відіграла антропологічна школа кримінального права, засновником якої був італійський психіатр Цезаре Ломброзо. В кінці ХІХ століття була опублікована його робота “Злочинна особистість”, яка стала класичною. Правопорушення, на думку Ломброзо, Ї явище настільки природне і явне, як народження і смерть людини. Існують природні правопорушники, які мають, за Ломброзо, специфічні антропологічні, фізіологічні і психологічні ознаки. Дослідник систематизував злочинців по групах: вроджені, психічнохворі, злочинці за пристрастю, випадкові злочинці і пропонував за допомогою розроблених ним таблиць зовнішніх ознак злочинця виявляти всіх “вроджених злочинців” ще до того, як вони здійснять правопорушення. Тих, які піддаються лікуванню, стверджував Ломброзо, необхідно вилікувати, а інших необхідно пожиттєво ув'язнювати чи фізично знищувати. В сучасній науці дана теорія визнається як помилкова. Але деякі її положення продовжують існувати в модернізованому вигляді із врахуванням набутих знань природничих та юридичних наук [76, 200].

Теорії визначення правопорушної поведінки за фізіологічними особливостями дотримувався також американський лікар-психіатр І.Х.Шелдон [249]. Поширеною є також теорія спадкової схильності до порушення. Прихильниками її вважають О.Ланца, Є.Гейєра, А.Штуміля [237].

Широкою популярністю користується і психологічна теорія З.Фройда, який розглядав правопорушення як прояв вроджених, глибоко закладених у психіці людини підсвідомих інстинктів і потягів деструктивного і лібідального характеру [240].

Біологічну теорію правопорушності розвивав також Е.Еріксон, який виділяв ряд кризових періодів у розвитку особистості. Якщо внутрішньоособистісний конфлікт не вирішується, то вікова криза може призвести до розвитку психічних зрушень. Розлади психіки характеризуються стійким типом асоціальної, агресивної поведінки. Така поведінка у своїй найбільш крайній формі призводить до вираженого порушення соціальних норм і часто стає приводом до вчинення протиправних злочинних дій [185].

Останнім часом біологічне пояснення правопорушної поведінки спирається на дані генетики, зокрема, на випадки аномалії статевих хромосом (УУ) девіанта. У правопорушників, як припускається, міститься додаткова хромосома типу Х або У. Дослідження у цій галузі проводили Прайс та Уіткін (1976р.) [34,64].

Доречно зауважити, що психологи, юристи та соціологи наголошують на тому, що правопорушність як біологічне явище, треба розглядати у тісному взаємозв'язку із соціальними та психологічними причинами. Звинувачувати особистість в тому, що вона правопорушна за своєю природою неважко, але які наслідки тягне за собою така безапеляційна декларація? Тому на особливу увагу заслуговує історичний розвиток теорії правопорушної поведінки, як соціального та психологічного явища.

Представники соціальної теорії виникнення правопорушної поведінки класифікували її за рядом факторів, які поділялись на індивідуальні (стать, вік, раса); фізичні (географічне середовище, пора року, клімат); соціальні (безробіття, рівень цін, заробітна плата).

Сучасна юридична психологія пояснює правопорушну поведінку як особливий вид діяльності, соціальну активність людини, що виявляється в специфічних формах протиправної поведінки. Психологічні ознаки правопорушення, ким би воно не здійснювалось, опираються на такі психологічні поняття, як "діяльність", "поведінка", "дія", "мотив”, “мета діяльності".

В рамках нашого дослідження доцільно розглянути такі поняття:

Склад правопорушення - сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення криє в собі: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення - ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на яких посягає дане правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт.

Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільне небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об'єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди.

Ознаки об'єктивної сторони правопорушення - дія чи бездіяльність, суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Колективним суб'єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких зв'язані з колективним винесенням рішень.

Суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права намір поділяють на завчасно обдуманий, такий, що виник раптово, неконкретизований. Необережність у скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння та легковажно розраховувала на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була, і могла, їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа відносно суспільне небезпечного діяння має намір, а відносно суспільне небезпечних наслідків - необережність.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета - це уява особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до кого вона прагне. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти [].

Правопорушна поведінка має всі елементи “нормальної” поведінки, але на відміну від неї, має асоціальну спрямованість, відрізняється також способом досягнення мети який не вступає в конфлікт з нормами права. Асоціальна спрямованість правопорушної поведінки стає виразною у випадку спеціального аналізу процесу мотивації, ціле покладання, прийняття рішень, вибору засобів досягнення поставлених цілей і практичної реалізації правопорушного задуму.

Аналізуючи механізми правопорушної поведінки, не можна ігнорувати такі важливі фактори, що визначають поведінку суб'єкта, як специфічні властивості його особистості. Серед них необхідно виділити: спрямованість, світогляд, ціннісні орієнтації, соціальні настановлення, рівень правосвідомості, індивідуально-психологічні особливості, характер, а також умови соціальної ситуації на формування його особистості і поведінку до настання правопорушної ситуації і безпосередню участь у цій ситуації.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Психологічний механізм здійснення протиправної дії

У кримінології є аксіомою психологічне положення про те, що причиною правопорушної поведінки є складна взаємодія зовнішніх об'єктивних умов і внутрішніх суб'єктивних факторів. Середовище і особистість отримують однакову кримінологічну оцінку, а поведінка видається, як наслідок такої взаємодії [127]. Якщо дотримуватись такої точки зору, то вину за наслідки злочинної поведінки треба покладати на дві сторони: середовище, конкретну ситуацію і на самого злочинця. Проте головною стороною є правопорушник, який нерідко потрапляє в жорстоку залежність від певних обставин, що вказує лише на певні особливості такої особистості, яка здатна потрапляти в таку залежність. Інша людина може уникати цих обставин, в той час як на правопорушника така ситуація впливає надто сильно, що може підштовхнути його до вчинення правопорушення.

Виходячи із вище викладеного, вивчення механізму правопорушної поведінки та структури властивостей особистості правопорушника - є проблемою важливого методологічного та практичного значення. Ця проблема має комплексний характер, бо стоїть на перетині права, психології та соціології. Вивчення механізмів правопорушної поведінки допомагає створювати систему заходів для запобігання, а також для адекватного вибору впливу до осіб, які вчиняють протиправні дії з метою допомоги таким людям стати на шлях виправлення.

1.2 Види і причини правопорушень

Різноманітність суспільних правил породжує велику кількість підвидів протиправної поведінки. Проблема класифікації різних форм делінквентної поведінки носить міждисциплінарний характер.

В соціально-правовому підході широко використовується поділ протиправних дій на насильницькі і ненасильницькі (або корисні).

В рамках клінічних досліджень цікавою є комплексна систематика правопорушень В.В.Ковальова, яка побудована за кількома віссями. На соціально-психологічній віссі - антидисциплінарне, антисуспільне, противоправне; на клініко-психологічній - непатологічні і патологічні форми; на особистісно-динамічній - реакції, розвиток, стан. А.Т.Амбрумова і Л.Я.Жезлова запропонували соціально-психологічну школу правопорушень: антидисциплінарна, антисоціальна, делінквентно-злочинна і аутоагресивна поведінка (слід відмітити, що данні автори до делінквентної відносять лише злочинну поведінку ).

Для вирішення таких питань, як визначення ступеня вираженості делінквентності і засобу впливу на особистість, важливе значення також має систематизація типів правопорушників. У 1932р. М.І.Озерецьким була запропонована, актуальна і на сьогодні, типологія неповнолітніх правопорушників за ступенем вираженості і характеру особистих деформацій: випадкові, звичайні, стійкі і професійні правопорушники.

Серед підлітків, які скоїли правопорушення, А.І.Долгова, Є.Т.Горбатовська, В.А.Шумилкін та інші , в свою чергу виділяють наступні три типи:

1)послідовно-кримінальний - кримінальний « внесок » особистості у злочинну поведінку при взаємодії з соціальним середовищем є вирішальним, злочин виникає із звичайного стилю поведінки, він обумовлений специфічними поглядами, установками і цінностями суб'єкта;

2)ситуативно-кримінальний - порушення моральних норм, правопорушення незлочинного характеру і сам злочин в значній мірі обумовлений несприятливою ситуацією; злочинна поведінка може не співпадати з планами суб'єкта, бути з його точки зору ексцесом; такі підлітки здійснюють злочин часто у групі в стані алкогольного сп'яніння, не являючись ініціаторами правопорушення;

3)ситуативний тип -незначна вираженність негативної поведінки; вирішуючий вплив ситуації, яка виникає не через вину індивіда; стиль життя таких підлітків характеризується боротьбою позитивних і негативних впливів.

– за об'єктами посягання;

– за суб'єктами; за поширеністю;

– за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін;

– за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості):

Проступок - відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності;

Злочини - відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної небезпечності.

Проступки - делікти (лат. delictum - проступок) - це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки - це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки -- це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службових, військових або учбових обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки -- це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян. Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації;

Новим видом правопорушення є податкові проступки -- суспільне небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб'єктів податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки -- це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки -- це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний) характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

– договірні правопорушення -- пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору;

– позадоговірні правопорушення - пов'язані з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди або суб'єктивно-випадкову поведінку, об'єктивно-випадкову дію непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій -- рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин -- це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини). Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не може бути визнаний злочином. Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом як наслідок цього передбачена судимість.

Правопорушення за сферами громадського життя:

- у сфері соціально-економічних відносин

- у суспільно-політичній сфері

- у сфері побуту і дозвілля

Правопорушення за колом осіб:

- особисті

- групові (колективні)

Груповими називаються правопорушення, вчинені об'єднанням дій членів групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення.

Міжнародні правопорушення -- це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Міжнародні правопорушення:

- міжнародні делікти (проступки) - (наприклад, порушення торгових зобов'язань);

- міжнародні злочини - (наприклад, работоргівля, піратство, міжнародний тероризм та ін.).

У кожному із видів правопорушень можливі:

- рецидив -- вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

- повторність - вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення. Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання, після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки. Злочин - вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільне небезпечні, кримінальне протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну системи, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи. Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові. Адміністративні проступки - такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них закон передбачає адміністративну відповідальність. Дисциплінарні проступки - такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисциплін; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відповідальність. Цивільно-правові проступки - шкідливі, протиправні, винні порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і зв'язаних з ними немайнових особистих відносин, а також схожих з ними майнових і особистих відносин, передбачених нормами сімейного, земельного, колгоспного права.

Причини виникнення правопорушень:

1) фактори суб'єктивного характеру -- низький рівень правової культури, правовий нігілізм, омани в ціннісній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, криміналізація економіки, що продовжується, збільшення кількості збройних нападів на банкірів, підприємців і об'єкти охорони);

2) конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи, хиткість соціального становища, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства;

3) недоліки в правотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, слабка діяльність правоохоронних органів та ін. (наприклад, рівне ставлення до всіх видів власності вимагає вживання рівних заходів їхнього захисту).

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо правопорушення -- це соціальне значущий акт індивідуальної поведінки, що включає в себе, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні, психологічні характеристики, то правопорушність -- соціальне явище, яке являє собою систему (сукупність) конкретних правопорушень. Це один із видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку, пов'язаного з ним прогресу або регресу виробництва і обумовленого ними розузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і соціальними засобами їх задоволення, так само як і розузгодження статусу індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність (розузгодження) соціального статусу індивіда обумовлює замах на існуючий суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб «зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної робочої сили не дозволяє їм задовольнити свої потреби, сформовані суспільством). Суспільство, побудоване на товарно-ринкових відносинах, може утримувати правопорушність в її статистичній рівновазі, але не здатне викорінити її. Одним з найдійовіших засобів утримання правопорушності в необхідних рамках є юридична відповідальність.

Причини правопорушень - комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

Механізм будь-якої індивідуальної поведінки, у тому числі і протиправної, не може правильно зрозуміти, якщо не враховувати ті соціальні явища і процеси, які відбуваються в суспільстві. Індивідуальне відображає соціальне (хоча і не завжди адекватно) і повинне вивчатися в тісному зв'язку з ним. От чому, перш ніж аналізувати механізм індивідуальної злочинної поведінки, слід зупинитися на більш загальному питанні про об'єктивні і суб'єктивні причини антигромадських явищ в суспільстві. Зрозуміти природу і причини можна тільки в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження певних суспільних явищ, притому явищ різних в різних суспільно-економічних формаціях.

Правопорушення, узяті в сукупності на певному відрізку часу в конкретній країні відрізняються значною різноманітністю як по ступеню суспільної небезпеки, так і по психологічних, соціальних і юридичних ознаках, І разом з тим вони мають загальні риси в походженні, причинах і подальшій історичній долі. Це дає можливість вивчати не тільки окремі види правопорушень, але і всю їх сукупність, аналізувати схожі причини і умови, сприяючі їх здійсненню. Це також дає можливість розробляти цілісну систему заходів боротьби зі всіма правопорушеннями.

Соціальна природа злочинності визначається, по-перше, її історичним походженням. Відомо, що злочинність як масове явище з'явилася лише в певних соціальних умовах - з виникненням класів, держави і права. Право, як і правопорушення, виникає лише тоді, коли родовий лад перетворюється на організацію для грабежу і пригноблення сусідів.

Правові норми закріплюють соціальні інтереси людей, відображають їх економічні, політичні і інші потреби. Відповідно, правопорушення і злочини направлені проти цих потреб і інтересів. Диференціація класової і соціальної структури суспільства привела до виникнення протилежних суспільних інтересів, до необхідності закріплювати певні форми поведінки в нормах права. Не класичні катаклізми, не зміна генетичної природи людини, не технічна революція, а соціальний розвиток суспільства, досягнення ним певного етапу свого розвитку, пов'язаного з появою класів, приватної власності і держави - ось основна причина появи злочинності і інших правопорушень.

По-друге, соціальна природа правопорушень і злочинів виявляється в конкретному змісті становлячих їх дій (або бездіяльності) людей. Всякий людський вчинок є "цеглинка" соціальної дійсності; не може бути злочинця зовні суспільства. В цьому значенні будь-яка поведінка соціальна; не є виключенням і поведінка, що є порушенням правової норми, у тому числі і злочинне.

По-третє, соціальна природа правопорушень виявляється в їх результатах - в тій утраті, яка вони наносять інтересам суспільства. Цю утрату не можна розглядати тільки як фізичний (матеріальний) збиток, заподіюваний майну конкретних людей, їх здоров'ю або життю.

По-четверте, кількісні і якісні показники стану, структури і динаміки правопорушень випробовують істотні зміни в зв'язку і залежно від змін, що відбуваються в умовах соціального життя людей. Тут соціальна природа правопорушень виявляється, мабуть, найбільш виразно. Відзначаючи цю обставину, Н.Ф.Кузнецова писала: "злочинність історично мінлива як по соціальному єству, так і по місцю (в різних державах і в різних соціально-економічних формаціях неоднаковий круг злочинів), і за часом (об'єм кримінально караних діянь міняється у міру історичного розвитку держави навіть однієї формації)".

Таким чином, злочинність - це соціальне і правове явище. Вона соціальна тому, що складається з діянь, вчинених людьми в суспільстві і проти інтересів всього суспільства або основної його частини. Злочинність соціальна по своєму походженню, змісту і долі.

В науковому дослідженні причини правопорушень можуть бути проаналізовані на різних рівнях - суспільства, колективу (малої соціальної групи), особи. При цьому пояснення вказаних причин набуває переважно філософського, соціологічного або психологічного характеру.

Вживання філософського положення про рівні соціальної дійсності до вивчення антигромадських, протиправних явищ знаходить реалізацію, зокрема, в тому, що слід розрізняти індивідуальний і соціальний рівні протиправної поведінки, що не зводяться один до іншого. На соціальному рівні нас цікавить стан, структура і тенденція антигромадської поведінки в країні або окремо взятому районі, узагальнені дані об осіб правопорушників, соціальні причини цього соціального явища. На рівні ж індивідуальної поведінки ми розглядаємо механізм злочину, особа конкретного правопорушника, причини його протиправного вчинку.

Під причиною правопорушення мається на увазі зв'язок і взаємодія зовнішніх чинників об'єктивної дійсності і внутрішніх, психічних процесів, станів, що детермінують рішення скоїти правопорушення, направляючих і контролюючих його виконання.

Механізм протиправної поведінки містить формою ті ж психологічні елементи - процеси і стани, і механізм правомірного вчинку, але наповнені іншим соціальним змістом. В них, як і при здійсненні суспільно корисних дій, відображається зовнішнє середовище, в якому діє людина, але це віддзеркалення, як правило, дефектне.

Одна група суперечностей, спостережуваних в генезисі протиправної поведінки, має психологічну природу. Одні з них є індивідуальними, інші ж відносяться до області соціальної психології. Індивідуальний характер мають, наприклад, внутрішні суперечності між різними потребами і інтересами однієї і тієї ж особи, між різними цілями і мотивами його поведінки (боротьба мотивів і т.п.).

Суперечності в системі етичних, правових і інших соціальних цінностей можуть відображати і більш загальні явища, характерні для групи осіб або мають розповсюдження в певних шарах суспільства. Такі, наприклад, шкідливі традиції і звички, що суперечать нормам поведінки в суспільстві. В цьому випадку складаються соціально-психологічні суперечності між звичками даної людини і етичними нормами суспільства в цілому, між низьким рівнем його правосвідомості і принципами права.

Інша група - це суперечності між психологією особи і реальністю, у тому числі між уявним і дійсним. Розбіжність між цими категоріями, відривши від об'єктивних вимог життя - характерна особливість осіб, що скоюють антигромадські дії. Ці суперечності можуть мати місце між потребами і можливостями, інтересами і способом життя, цілями і засобами їх досягнення, мотивами поведінки і його фактичними наслідками. Реальною стороною такої суперечності будуть вимоги об'єктивної дійсності, які "мстять" за себе при спробі не зважати на них.

Нарешті, суперечності третьої групи мають об'єктивну соціальну природу. Багато хто з них визначає виникнення двох попередніх груп суперечностей. Сюди слід віднести суперечності, що об'єктивно складаються, в суспільних відносинах, будь то мікросередовище або суспільство в цілому[].

Підсумовуючи літературні дані, можна перерахувати слідуючі мікросоціальні чинники, що викликають делінквентну поведінку:

фрустрація дитячої потреби в ніжній турботі і прив'язаності з боку батьків (наприклад, надзвичайно суворий батько або недостатньо дбайлива мати), що у свою чергу викликає ранні травматичні переживання дитини;

фізична або психологічна жорстокість або культ сили в сім'ї ;

недостатній вплив батька (наприклад, при його відсутності), який затрудняє нормальний розвиток моральної свідомості;

гостра травма (хвороба, смерть батька, насильство, розлучення) з фіксацією на травматичних обставинах;

потворне в дитині у виконанні його бажань;

недостатня вимогливість батьків, їх нездатність ставити послідовно зростаючі вимоги або добиватися їх виконання;

надмірна стимуляція дитини -- дуже інтенсивні любовні ранні відносини до батьків, братів і сестер;

неузгодженість вимог до дитини з боку батьків, внаслідок чого, у дитини не виникає чіткого розуміння норм поведінки;

зміна батьків (опікунів);

хронічно виражені конфлікти між батьками (особливо небезпечна ситуація, коли жорстокий батько б'є матір);

небажані особові особливості батьків (наприклад, заходів поєднання невимогливого батька і потураючої матері);

засвоєння дитиною через навчання в сім'ї або в групі делінквентних цінностей (явних або прихованих).

1.3 Формування особистості неповнолітнього правопорушника

Злочинність неповнолітніх і молоді у всьому світі є однією з найактуальніших соціальних проблем. Зростання такої злочинності характерне перш за все для розвинених капіталістичних країн. До основних причин злочинності неповнолітніх і молоді західні фахівці відносять безробіття серед молоді, невпевненість молодих людей в майбутньому, незадоволеність сучасним способом управління суспільством.

Висловлюються західними фахівцями і інші думки про причини зростання злочинності серед неповнолітніх. Так, керівник федерального бюро по правосуддю для неповнолітніх і профілактиці правопорушень США А. Регнері основними причинами підліткової злочинності вважає розпад сімей, жорстоке поводження з дітьми, порушення невід'ємних прав дітей на отримання виховання і освіти, мешкання в нормальних умовах і, як результат, відхід дітей з будинку. Обстеження неповнолітніх в штаті Коннектикут показало, що 75% злочинців, що вчинили найсерйозніші акти насильства, самі піддавалися жорстокому обігу з боку батьків і інших осіб. Їх частка від загального числа осіб, що вчинили насильні злочини, склала 33%.

Своєрідно оцінюють причини нинішньої хвилі злочинності неповнолітніх в своїй країні японські спеціалісти. Вони вважають, що це зростання злочинності обумовлено зростанням добробуту і його наслідками -- стресами, пов'язаними з навчанням, недоліками виховання в сім'ї, руйнуванням традиційних цінностей сім'ї, проявами індивідуалізму.

Необхідно відзначити, що проведені в Японії дослідження також показують, що серед неповнолітніх правопорушників частіше виявляються ті, хто виріс без батьків, а також вихідці з малозабезпечених сімей.

Серйозною проблемою для японських шкіл признається відсутність в них фахівців по психотерапії. З цим зв'язується зростання актів насильства над батьками, вчителями і однокласниками. За останні роки злочинність неповнолітніх в нашій країні також істотно зросла. В даний час підлітки є найбільш криміногенно ураженою частиною населення. Збільшилося серед злочинців також число дівчаток-підлітків.

Несприятливі сімейні умови обумовлюють виникнення особистих порушень у дитини, неадекватних самооцінок, негативних міжособистісних відносин. Цьому сприяє авторитарний стиль спілкування, гіперпротекція і гіперопіка, емоційне відкидання і інші негармонійні типи виховання (З. А. Белічева, І. В. Вейнгольд-Рибкина, А. І. Велікороднова, А. Е. Личко і ін.).

Як відзначає З. А. Белічева, багато підлітків з девіантною поведінкою виховуються в сім'ях, які є функціонально неспроможними, не справляються з вихованням дітей. Це конфліктні сім'ї, в яких хронічно загострені відносини подружжя, і педагогічно неспроможні сім'ї що характеризуються низькою психолого-педагогічною культурою, неправильним стилем дитячо-батьківських відносин.

Перейдемо до розгляду проблеми формування людини як соціальна істота. Особистість починає формуватися від дня свого народження. Найбільш інтенсивно підвалини особистості закладаються в дитинстві, а загальна її «конструкція» вибудовується у підлітково-юнацькому віці.

На думку деяких дослідників, підлітковий вік починається приблизно в 11, а завершується до 21 року. Пубертат, мабуть, найвідповідальніший і складний з віків, враховуючи завдання, які доводиться вирішувати людині в цей період.

Можна умовно виділити 5 характеристик перехідного віку:

- Нові здібності. В цьому віці стрімко формуються самосвідомість і рефлексія (здатність розуміти власний душевний світ). Мислення стає складнішим, гнучким, розвивається креативність

- Нове тіло. В підлітковому віці тіло людини стрімко міняється, перетворюючись з дитячого в доросле.

- Нові відносини. Поява нових об'єктів любові, відмінних від батьків (частіше всього - це ровесники іншої підлоги).

- Сепарація (віддалення). Нові потреби і бажання підлітків не можуть більш задовольнятися в сім'ї. Тому природним чином відбувається сепарація підлітків від батьків і їх звернення до нових об'єктів і ситуацій зовнішнього світу (пошук любовних відносин, професійне самовизначення, хобі).

- Ідентичність (відчуття "Я"). Ідентичність - здатність переживати себе окремою, цілісною особою, що належить до певної статевої, соціальної, професійної або сімейної спільності (наприклад, біла жінка, гетеросексуальна, християнського віросповідання, лікар). Підлітковий вік - період активного формування відчуття "Я".

Стрімкі психічні і фізичні зміни завжди зв'язані з внутрішніми конфліктами, які завжди виражаються зовнішнім чином. Підлітки в дуже різному ступені готові до всіх цих змін - трансформації тіла, появи потягу, відділення від батьків. різною мірою можуть вони відповісти на виклик з боку суспільства до їх здібностей, самостійності. Вони недостатньо відчувають свої обмеження, у них не вистачає досвіду для оцінки різних ситуацій, але вони вже не готові бути у всьому залежними від батьків і приймати їх слова на віру.

З'ясування психологічних особливостей злочинності неповнолітніх пов'язане з двома чинниками, а саме:

1) хронологічними рамками певної вікової групи та її анатомо-фізіологічними характеристиками;

2) індивідуально-психологічними. соціально-психологічними, психолого-правовими рисами неповнолітніх.

В анатомо-фізіологічному плані неповнолітнім притаманна докорінна перебудова всього організму, яка обумовлена статевим визріванням. Змінюються будова і пропорції тіла, зовнішність, фізіологічні процеси, з'являються вторинні статеві ознаки, нові потреби, така перебудова відбувається нерівномірно, диспропорційно з можливим прискоренням окремих змін ( явище акселерації ) чи їх затримкою ( явище ретардації ).

Анатомо-фізіологічна перебудова у період неповноліття суттєво впливає на психіку та особистість у цілому, насамперед на мотивацію, самооцінку, образ «я» ( систему уявлень про самого себе ), взаємостосунки з оточенням, рольову та в її рамках правомірну поведінку.

В індивідуально-психологічному та соціально-психологічному плані неповнолітнім властиве таке:

1) Формуються засади спрямованості особистості, виникає «мінімум особистості» (14 -16 років) та «мінімум соціально-зрілої особистості» (16- 18 років). Найбільш динамічним і строкатим компонентом спрямованості неповнолітніх є уподобання (хобі). Найчастіше вони визначаються молодіжною модою та особливостями того мікросередовища, в якому перебуває неповнолітній. Типові уподобання -- це культуризм, заняття боротьбою та східними єдиноборствами (карате, ушу, айкідо та їх різновиди), спортивне «фанатство». Культурно-естетичні уподобання пов'язані з різними течіями і виконавцями сучасної легкої музики, відеофільмами певних жанрів, колекціонуванням. Новим престижним уподобанням є користування комп'ютерами (інтернет-клуби, віртуальні знайомства, ігри, фільми тощо) та манера поведінки під назвою «тінейджерство».

2) Під час неповноліття здійснюється початкове, зазвичай не перевірене практикою, самовизначення життєвих планів (ближньої, середньої та віддаленої перспективи, за термінологією А. С. Макаренка) у навчально-професійній, дозвільній сферах, а також манери міжстатевих стосунків тощо.

3) Можуть виникати затримки в особистісному та соціальному формуванні (явище інфантилізму), які призводять до егоїзму, споживацтва, паразитизму. Емоційно-почуттєвій сфері неповнолітніх притаманні підвищена чутливість і емоційність, і прояви, неадекватні емоційно-почуттєві реакції на зовнішні події.

4) Специфічним новоутворенням є відчуття дорослості, пов'язане з намаганням самоствердитися, досягти визнання серед референтних однолітків і дорослих, завищеним (випереджальним щодо реальних можливостей) рівнем домагань. Таке відчуття може каталізуватися надмірною опікою, контролем з боку дорослих і призводити до демонстративної відмови від певних правил поведінки, прогулів у школі, тимчасових зникнень із сім'ї.

5) Суттєвою рисою неповнолітніх є намагання об'єднатись у групи однолітків, зібрати навколо себе осіб молодшого віку, долучитися до груп, очолюваних старшими за віком та більш авторитетними особами. У такому намаганні вигадливо поєднується, з одного боку, конформність, підвищена залежність поведінки неповнолітнього від групи, а з іншого -- бажання лідирувати чи принаймні самоствердитись.

6) У психолого-правовому плані неповнолітніми пізнаються і засвоюються основні моральні та правові норми, формується адекватна чи деформована їх правосвідомість. Остання показова вибірковим або переважним неприйняттям норм і відмовою від їх інтеріоризації, тобто переведення у власні, внутрішні регулятори поведінки. Наслідком цього є виникнення та подальше посилення важковиховуваності, психолого-педагогічної занедбаності, переважної орієнтації на протиправну поведінку.

7) Під час неповноліття реактивно-імпульсивний механізм регуляції поведінки поступово підпорядковується усвідомлювально-вольовому механізмові регуляції. Непов-нолітній стає спроможним усвідомлювати власні дії та вчинки з огляду на правові наслідки. Названу особливість ураховано кримінальним законодавством у визнанні неповнолітнього суб'єктом злочину з 16 років, а з окремих видів злочинів -- із 14 років (ст. 22 КК України). Неповноліття також враховується у призначенні покарання як пом'якшувальна обставина та у визначенні можливості звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

Кримінально-психологічний аналіз протиправної, злочинної поведінки буде безплідним, якщо ігноруватиме генетичний принцип і генетичний метод, які найбільш активно розробляються та застосовуються у сучасній вітчизняній психології С. Д. Максименком. Генетичний принцип передбачає звернення до всіх передуючих протиправному, злочинному актові обставин - безпосередніх і віддалених, пошук кримінальних витоків у стадії формування особистості. Генетичний метод означає з'ясування зв'язків між явищами у часі, переходів від простих явищ до складніших.

На стадії формування особистості можна вирізнити два тісно пов'язані, але не тотожні вектори: загальне формування особистості та формування правової психо-логії особистості. Загальне формування особистості здійснюється способом соціалізації, а його стрижнем є формування свідомості. Формування правової психології особистості здійснюється способом правової соціалізації, а її основою є правосвідомість.

Соціалізація полягає в засвоєнні особою соціального досвіду у вигляді норм, видів діяльності (гра, навчання, праця), форм спілкування і переведення цього досвіду у внутрішні, власні регулятори активності. До цих регуляторів відносять мотиви, звички, установки, стереотипи тощо. Метою соціалізації є забезпечення введення особи у соціальне середовище, створення умов для максимальної реалізації її психологічного потенціалу, спонукання до саморозвитку.

У процесі соціалізації неповнолітній різною мірою, але неминуче проходить через життєві кризи, накопичення протиріч, можливо - через затримки і навіть зриви, болісні, спотворені форми самоствердження та визнання оточенням. Не обов'язковим, але реально ймовірним наслідком цього є виникнення несприятливих психологічних новоутворень, що оформлюються у риси, властивості особистості. Це - жорстокість, цинізм, брутальність, нігілізм, зухвалість тощо.

Попервах такі риси проявляються лише в ситуаціях, які безпосередньо сприяли їх виникненню. У подальшому вони набувають самостійної, але ще прихованої форми існування. Не проявляючись без особливої необхідності, вони вже готові до активнішого «застосування». Поєднуючись у взаємопідсилювальну сукупність, несприятливі психологічні новоутворення обумовлюють важковиховуваність неповнолітнього, його ростучий опір виховному та психокорекційному впливові.

Означена ситуація небезпечна тим, що неповнолітній немов балансує між нормальною (сприятливою) лінією розвитку і загального формування особистості та аномальною (несприятливою) лінією розвитку і загального формування особистості.

У соціально-психологічному плані визначальним чинником, який підштовхує неповнолітнього до несприятливої лінії загального формування особистості, є відсутність чи втрата психосоціальної ідентичності.

Момент ідентичності з соціальною системою висунутий одним із фундаторів світової соціології Р.К.Мертоном у розгляді девіантної поведінки особистості Ідентичність як атрибут особистості досліджено і грунтовно пояснено американським психологом Е.Еріксоном, теорія якого дедалі частіше висвітлюється у сучасних підручниках з психології.

На думку Е.Еріксона, потреба у психосоціальній ідентичності, будучи соціогенною за своєю природою, закладається у людини на рівні базових потреб - самозбереження, репродукції тощо. Вона полягає у прийнятті власного образу як такого, що належить до певної соціальної групи, спільноти і виконує відповідну соціальну роль. Ідентичність відсутня (не досягається), коли намагання особистості долучитися до привабливої, референтної для неї соціальної групи не знаходять підтримки і визнання. Ідентичність втрачається, коли різка зміна соціального оточення, власного статусу і ролі переживається особистістю у вигляді обставини, яка вражає самолюбство, заважає соціальному визнанню й самореалізації.

Ідентичність виконує важливу інтегруючу функцію, оскільки забезпечує цільність особистості, поєднує навколо себе та узгоджує між собою цінності, життєві плани, ідеали та ін.

Розповсюджуючи положення теорії Е.Еріксона на особистість неповнолітнього, зазначимо, що визначальною для нього є спершу ідентичність із сім'єю, а надалі - з ровесниками у школі, групах за інтересами, під час проведення дозвілля.

Несприятлива лінія розвитку і загального формування особистості у період від народження до повноліття, на думку Е. Еріксона, призводить до виникнення:

- поганого (грубого, авторитарного, байдужого) ставлення з боку дорослих у сім'ї, школі, повсякденних ситуаціях спілкування;

- невпевненості у собі, що переростає у комплекс неповноцінності, некомпетентності порівняно з дорослими, відчуття повної залежності від них;

- гіпертрофованого почуття сорому, провини, страху перед майбутнім;

- плутанини поглядів, рольової невизначеності, невдач у пошуках «власної» соціальної групи.

До цього слід додати, що несприятлива лінія загального формування особистості може посилюватися за рахунок явних чи прихованих акцентуацій характеру й особистості в цілому. Нагадаємо, що акцентуації виникають саме у підлітково-юнацькому віці та значуще пов'язані з окремими видами злочинів.

Отже, дефекти соціалізації на стадії неповноліття призводять до несприятливого і (аномального) формування особистості. Це проявляється, зокрема, у виникненні негативних психологічних новоутворень, відсутності чи втраті психосоціальної ідентичності, деформованих і збочених потребах (споживацьких, клептоманійних, сексуальних тощо). Кінцевим результатом є схильність до девіантної поведінки, пошук відповідних ситуацій і навіть створення умов, сприятливих для її прояву.

У цілому, дефекти загальної соціалізації перешкоджають правовій соціалізації, створюють в особистості неповнолітнього живильне середовище для деформованої правової психології.

Як уже зазначалося, правова соціалізація тісно пов'язана з соціалізацією загальною. Але вона відрізняється від останньої змістом засвоюваних цінностей, психологічними труднощами в оволодінні правовими знаннями, виробленні навичок право слухняної поведінки, наданні їм форми звичок, нарешті, більш стислим періодом перебігу.

З боку соціального оточення правова соціалізація характеризується цілеспрямованим, спеціально організованим, а також і стихійним, випадковим правовим впливом, насамперед інформаційним. Неуважність, байдужість, безконтрольність відносно поведінки неповнолітнього призводять до переважання стихійного, як кажуть, «вуличного» впливу. В сучасних умовах зниження імперативної ролі моралі, експансії субкультури, культу індивідуалізму, загальної криміналізації суспільства суспільний вплив є особливо небезпечним.

Саме він починає визначати правову компетентність особистості неповнолітнього. Така компетентність базується не стільки на знанні правових норм, скільки на стихійно сформованому уявленні про них. За несприятливої правової соціалізації уявлення про правову норму суттєво розходяться з дійсною нормою, домінує уявлення про до-пустимість чи навіть бажаність правопорушення.

Неповнолітній починає легковажно ставитися до правової норми, цікавитися насамперед тим, як можна безкарно скоїти правопорушення. Більш «досвідчені» в цьому плані ровесники, молодь, численні засоби інформації підказують, що для цього треба:

- набратися «хоробрості» і не боятися;

- створити чи підшукати сприятливі умови та знайти «зручну» жертву;

...