Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України

розроблення Національної програми фундаментальних досліджень для підтримки процесів прискореного розвитку інформаційного суспільства;

розвиток фундаментальних та науково-методологічних засад створення науково-освітнього й інших проблемно-орієнтованих інформаційних просторів;

зростання ролі методологічних, системних, міждисциплінарних знань науковців і практиків щодо раціонального оперування з різноманітними знаннями і обсягами даних при вирішенні нових нестандартних завдань;

зростання ролі вмінь дослідників оперувати великими масивами даних, кластерами уніфікованих за певною ознакою даних і знань, здійснювати пошук та виокремлення даних із світових інформаційних ресурсів, цілісно аналізувати їх при виконанні досліджень і вирішенні нових завдань;

врахування, що наукові бази даних не завжди є статичними;

врахування появи нових мережевих принципів організації сучасної науки та формування на їх основі віртуальних спільнот, що базуються на наднаціональних, громадських інтересах отримання нових знань;

аналіз актуальних для розвитку національної науки світових інформаційних джерел і забезпечення до них доступу;

інвентаризація рідкісних наукових даних із занесенням їх переліку до "білої книги";

архівне зберігання наукових даних та інформації;

поєднання й інтегрування електронних даних, отриманих з різних джерел.

До другої умови забезпечення системи управління інноваційним розвитком національної освіти віднесено підготовку і підвищення кваліфікації кадрового потенціалу для інформаційно-інноваційного суспільства.

У цьому контексті у дослідженні сформульовано основні завдання інформаційно-інноваційної підготовки та перепідготовки педагогів, це:

узагальнення й поглиблення теоретичних знань про основні поняття й методи інформатики і інноватики як наукових дисциплін;

формування вмінь і навичок роботи на персональному комп'ютері на основі використання операційних систем, надбудов над операційною системою й операційних оболонок;

вивчення й освоєння способів подання, зберігання, обробки й передачі інформації за допомогою комп'ютера;

застосування сучасних ІКТ для обробки текстової, числової, графічної інформації;

створення і освоєння баз даних, інтегрованих середовищ, мережних технологій та Інтернету;

вивчення й освоєння інформаційних технологій у сфері навчальних дисциплін, які педагог викладає у середній та вищій школі;

вивчення й освоєння методів інноваційних технологій, використання інформаційних і комунікаційних технологій у навчальному процесі, організації навчальної діяльності учнів, опануванні дистанційного навчання.

Основні проблеми полягають у тому, що:

відсутня система неперервної підготовки й підвищення кваліфікації з проблем інформаційно-інноваційного забезпечення освітнього процесу, особливо яскраво це проявляється в існуючому розриві систем підготовки й підвищення кваліфікації вчителів у ВНЗ, як державної, так і недержавної форм власності, а також в Інститутах післядипломної освіти;

сучасні ІКТ недостатньо включені в методичну підготовку і перепідготовку вчителів, недостатня матеріально-технічна база й програмне та науково-методичне забезпечення інформаційної підготовки педагогічних кадрів;

недостатньо використовується в системі підвищення кваліфікації внутрішній потенціал системи освіти в особі найбільш підготовлених у цьому напрямі викладачів;

практично відсутні навчальні курси нового покоління, орієнтовані на використання інформаційно-інноваційних технологій;

не погоджені методологічні підходи при створенні й реалізації принципу цілісності при створенні державних освітніх стандартів і програм для всіх рівнів і щаблів педагогічної освіти, механізмів їхнього моніторингу;

механізм розробки, апробації й впровадження нормативних документів (державних освітніх стандартів і т.п.) усіх рівнів неперервної педагогічної освіти не відповідає сучасним тенденціям розвитку освіти й суспільства.

Третьою умовою забезпечення системи управління інноваційним розвитком національної освіти є технологізація діяльності педагогічних працівників і закладів освіти. Технологія навчання розуміється як закономірна педагогічна діяльність, що реалізує науково-обґрунтований проект дидактичного процесу і володіє більш високим ступенем ефективності, надійності й гарантованості результату, ніж це має місце при традиційних методиках навчання; педагогічна технологія - впорядкована сукупність дій, операцій і процедур, які інструментально забезпечують досягнення прогнозованого й діагностованого результату в мінливих умовах освітньо-виховного процесу. Для розкриття цієї умови визначено ряд протиріч, які виникли, у першу чергу, у вищій освіті між:

абстрактним предметом навчально-пізнавальної діяльності (тексти, знакові системи, програми дій) і реальним предметом засвоюваної професійної діяльності, де знання не дані в чистому вигляді, а задані в загальному контексті виробничих процесів до ситуацій. При цьому, якщо в навчальній діяльності інформація є її предметом, то в професійній діяльності вона повинна перетворитися в засіб регуляції останньої, тобто в знання;

цілісністю змісту професійної діяльності й оволодінням нею студентом через безліч предметних областей (наук, навчальних предметів);

способом існування професійної діяльності як процесу і її представленістю в навчанні у вигляді статичних систем готових знань і алгоритмів дій, що підлягають запам'ятовуванню;

суспільною формою існування професійної діяльності, колективним характером праці, що припускають міжособистісну взаємодію й спілкування працівників, і індивідуальною формою її присвоєння студентами;

залученням у процеси праці всієї особистості фахівця на рівні творчого мислення й соціальної активності й опорою в спілкуванні, насамперед на процеси уваги, сприйняття, пам'яті (когнітивні функції);

"відповідною" позицією студента (цілі задаються викладачем, студент відповідає на його питання, вирішує завдання, активний по "дозволу" викладача) і принципово ініціативною в предметному й соціальному змісті позицією майбутнього вчителя;

спрямованістю змісту навчальної діяльності до минулого соціального досвіду й орієнтацією студента на майбутній зміст професійної діяльності, до невідомих ще ситуацій і умов педагогічної праці.

В основі розробки інноваційних освітніх технологій лежить проектування високоефективної навчальної діяльності студентів і управлінської діяльності викладачів, яке має таку логіку дій, як:

опис у спостережуваних характеристиках і вимірних параметрах очікуваного результату навчання (ступінь володіння поняттями, способами діяльності, характеристики інтелектуального розвитку й т.п.);

визначення природи, складу, проявів тих психологічних процесів (орієнтовних, логічних, емоційних, розумово-творчих і ін.), які мають бути актуалізовані у свідомості студентів, щоб наслідком їх став прояв тих новотворів, які спроектовані з метою навчального процесу;

обґрунтування змісту тієї предметної діяльності, на основі якої можуть бути актуалізовані проектовані психічні процеси, розробка тих ситуацій спілкування, які можуть привести студентів до придбання потрібного пізнавального й професійного досвіду;

розробку змістовної й процесуальної сторін нової технології: подання досвіду, що підлягає засвоєнню у вигляді системи пізнавальних або практичних завдань, пошук спеціальних дидактичних процедур його засвоєння (організація індивідуальної й колективної навчальної діяльності, імітаційних моделей досліджуваних процесів, навчально-ділових ігор);

виявлення логіки предмета; розвиток навчальних ситуацій з метою застосування передового досвіду в нові сфери діяльності;

розробку процедур контролю, діагностики, виміру якості засвоєння, способів індивідуальної корекції навчальної діяльності.

Викладач будь-якого навчального закладу, і, в першу чергу, вищого, має володіти сучасними технологіями навчання і виховання. І тому важливим є виокремлення відповідних критеріальних характеристик їх професійної діяльності, таких як:

діапазон професійного педагогічного мислення, його категоріально-понятійний і концептуальний апарат;

орієнтування в сфері навчального предмета, рівень володіння ним; здатність до трансформації предметного змісту в діяльнісно-комунікативній формі;

мотиваційна й практична готовність до різних педагогічних функцій;

володіння сучасними технологіями, виконання різних педагогічних функціонально-розвиваючих, особистісно-формуючих функцій педагогічного аналізу, проектування експертизи;

дослідницький потенціал викладача;

саморозвивальна активність педагога.

Аналіз досвіду й дослідницького матеріалу приводить до висновку, що зі зміною освітніх парадигм закономірним є перехід до нових технологій навчання, орієнтованих не на пріоритет знання й виконання, а на варіативність, суб'єктивність, індивідуально-творчі, індивідуально-центровані форми й методи підготовки фахівців та вплив якості підготовки персоналу на управління якістю систем, зокрема системи освіти.

У четвертому розділі "Критерії адаптації системи управління інноваційним розвитком національної освіти України до Європейських стандартів" визначено основні критерії адаптації вітчизняної системи управління інноваційним розвитком національної освіти України до стандартів країн Європейського Союзу, охарактеризовано теоретичні засади менеджменту якості - нового напряму в розвитку теорії управління соціальними системами в ринкових умовах.

Для визначення основних критеріїв адаптації системи управління інноваційним розвитком національної освіти України до Європейських стандартів було проаналізовано суттєві відмінності між системою освіти України (до періоду становлення її незалежності) і країн Європейського співтовариства, які стосуються, у першу чергу, надання освітніх послуг, а також необхідності задоволення особистих потреб в освіті. У період ринкових змін, які відбуваються в Україні, ці відмінності значно зменшуються. Зокрема, пріоритетними стають:

створення єдиних європейських стандартів вищої освіти, що базуються на трьох рівнях знань (бакалавр, магістр, доктор);

розробка загальних критеріїв оцінки якості освіти;

введення трансферно-накопичувальної системи освітніх кредитів;

введення взаємного визнання країнами ЄС дипломів європейських ВНЗ.

Однією з умов ринкової конкурентноздатності результатів діяльності вищого навчального закладу стає наявність у неї системи якості, що відповідає загальновизнаним вимогам. Якість вищої освіти стає основою створення європейського простору вищої освіти і тому важливим стає впровадження в нашу економіку міжнародних стандартів ІSO серії 9000, за якими зросли вимоги до підготовки кадрів. Це спричинює необхідність уведення сертифікації якості діяльності освітніх установ, у тому числі ВНЗ і сприяє розвитку сучасної теорії менеджменту - менеджменту якості.

Охарактеризовано основні цілі, наукові підходи і принципи теорії менеджменту якості, яка ґрунтується на концепції, в якій йдеться про застосування принципів моделі ділової досконалості European Foundation for Quality Management (EFQМ) та вимог міжнародних стандартів ISO серії 9000.

Основними принципами менеджменту якості є: орієнтація на споживача; лідерство керівника; залучення працівників; процесний та системний підходи; постійне поліпшення; прийняття рішень, які засновані на фактах; взаємовигідні відносини з постачальниками. Основними критеріями моделі ділової досконалості(EFQМ) - лідерство, персонал, політика і стратегія, партнери і ресурси, процеси, результати для співробітників, результати для споживачів, результати для суспільства, ключові показники діяльності вищого навчального закладу.

Досвід використання загального управління якістю (Total Quality Management - TQM) в інших країнах свідчить, що:

кожен співробітник ВНЗ має брати участь у досягненні високої якості навчання;

кожна кафедра, інститут повинні мати своїх "замовників" і "постачальників" і забезпечувати їх широким спектром освітніх послуг;

система управління якістю не може бути ефективною тільки за рахунок одержимих цією ідеєю співробітників; усі викладачі, усі кафедри й інші підрозділи ВНЗ мають виконувати свою щоденну роботу у відповідності зі стандартним процесом і його удосконаленням;

колективна організація роботи дозволяє найбільш ефектно використовувати творчі можливості кожного викладача і співробітника;

у традиційній технології навчання реалізація ТQМ покладає на викладача велике навантаження щодо оцінки якості знань на основі великого набору показників; у нетрадиційній - діє комп'ютерна підтримка процедури оцінки показників якості.

Визначено відмінності між системами менеджменту якості сімейства ISO 9000 і моделями досконалості EFQМ, яке полягає в їхніх областях застосування. Зокрема, стандарти ISO 9000 мають відмінності між вимогами до систем менеджменту якості і вимогами до продукції; концепція ISO полягає в тому, що вимоги стандарту до менеджменту організації доповнюють вимоги до якості самої продукції. Основною продукцією ВНЗ є знання, вміння, методологічна культура, комплексна підготовка фахівців до самореалізації в суспільстві.

Виявлено розходження в національній системі кваліфікацій і європейській системі (EQF) на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні стосовно: знань, навичок й особистісних якостей і професійних компетентностей (здатності до самостійної роботи, до самоосвіти, до спілкування, до якісного виконання професійних завдань).

Тому при розробці навчальних програм і планів підготовки з менеджменту якості керівників ВНЗ у системі підвищення кваліфікації враховані такі вимоги EOQ - Органу Сертифікації Персоналу Української Асоціації Якості (ОСП УАЯ), як:

важливість створення засобів діагностики рівня готовності вищих адміністративних працівників ВНЗ та членів науково-методичних комісій до ефективної управлінської діяльності;

впровадження добровільної сертифікації вищих адміністративних працівників ВНЗ та членів науково-методичних комісій з менеджменту якості освіти для встановлення єдиних підходів до оцінювання компетентності і створення умов для взаємного визнання результатів перепідготовки кадрів в Україні і на міжнародному ринку праці;

організація сертифікації вищих адміністративних працівників ВНЗ та членів науково-методичних комісій в ОСП УАЯ з наступною видачею сертифікатів EOQ міжнародного зразка, як підтвердження наявності другої професії.

Наступний висновок полягає у тому, що вимоги суспільства і держави чітко залежать від якості випускника ВНЗ і навпаки, якісно підготовлений випускник характеризує якість суспільства, яке робить подальший запит освітніх послуг. Цей цикл є безкінечний і має спрямовувати систему освіти на постійний інноваційний розвиток.

Створення таких систем менеджменту якості передбачає здійснення наступних кроків:

а) визначення потреб і очікувань споживачів й інших зацікавлених сторін;

б) розробку політики і цілей ВНЗ в області якості;

в) встановлення процесів і відповідальності, необхідних для досягнення цілей в області якості;

г) встановлення і визначення необхідних ресурсів і забезпечення ними для досягнення цілей в області якості;

д) розробку методів для виміру результативності й ефективності кожного процесу;

е) застосування результатів цих вимірів для визначення результативності й ефективності кожного процесу;

ж) визначення засобів, необхідних для запобігання невідповідностей і усунення їх причин;

и) розробку і застосування процесу для постійного поліпшення системи менеджменту якості.

В умовах України перераховані вимоги потребують відповідної організаційної перебудови навчального процесу у ВНЗ із необхідністю впровадження нових підсистем, таких як:

асинхронна система навчання;

активізація самостійної роботи студентів;

багаторівневі індивідуалізовані навчальні плани;

накопичувальна кредитно-модульна система;

розширена шкала оцінювання знань.

Вітчизняна система освіти має відповідати Європейській системі кваліфікацій (ЄСК), яка включає:

систему опису кваліфікацій для восьми рівнів у термінах очікуваних результатів освіти (знань, навичок, особистих і професійних компетентностей);

систему підтримуючих інструментів (Еuropass, система нагромадження і перенесення кредитів, база даних Ploteus, що містить перелік можливостей навчання);

систему загальних принципів і процедур, спрямованих на забезпечення якості, валідність й загальне розуміння ключових компетенцій, своєчасну й ефективну профорієнтацію.

У ході дослідження проаналізовано вимоги Лісабонської стратегії Європейського Союзу (ЄС), Болонського та Копенгагенського процесів.

З'ясовано, що серед визначених проблем вищої освіти країн ЄС важливими є ті, що пов'язані з розвитком людських ресурсів і недоліками самої системи. До недоліків систем освіти віднесено: однаковість, ізольованість, надмірне регулювання, недостатнє фінансування університетів; до факторів удосконалення людських ресурсів - "культуру якості", яка визначається внутрішньою системою її забезпечення у ВНЗ та зовнішньою системою гарантії якості. В Європі це реалізується через мережу агентств (працюючих у регіоні / країні або в дисципліні / професії), що погодили базові критерії взаємного визнання "знаків якості" по всій Європі (Європейському просторі вищої освіти). За винятком небагатьох університетів, що мають власний бренд, європейські університети потребують знаків якості, визнаних на міжнародному рівні.

Виокремлено також обов'язкові параметри Болонського процесу для країн-учасниць - це: трирівнева система вищої освіти. Уведення порівняльних кваліфікацій (академічних ступенів); академічні кредити ECTS; академічна мобільність студентів, викладачів і адміністративного персоналу вузів; Європейський додаток до диплома; контроль якості вищої освіти; створення єдиного європейського дослідницького простору; принцип автономії ВНЗ та запропоновано відповідні рекомендації щодо їх втілення у вітчизняну систему вищої освіти.

Основними завданнями Копенгагенського процесу визнано: підвищення якості освіти, підвищення привабливості професійної освіти, розвиток мобільності студентів і випускників установ професійної освіти. Вони проаналізовані нами та запропоновано шляхи їх запровадження у вітчизняну систему професійної освіти, а саме:

висунення однакових вимог до професійної освіти, посилення взаємодії між професійною і вищою освітою;

формування єдиної системи рівнів і кваліфікацій;

впровадження й оптимізація інформаційних мереж і механізмів.

Важлива роль у країнах ЄС відводиться безперервній освіті, яка ґрунтується на шести ключових принципах: нові базові знання і навички для всіх; збільшення інвестицій у людські ресурси; нова система оцінки отриманої освіти; розвиток наставництва і консультування; наближення освіти до місця проживання.

У п'ятому розділі "Перспективні напрями і проблеми інноваційного розвитку системи освіти України" здійснено узагальнення щодо пріоритетних напрямів розвитку систем освіти високорозвинених країн і основних характеристик, що сприяють їх інноваційному розвитку; виокремлено соціокультурні функції освіти та вимоги до розвитку якісних людських ресурсів; запропоновано оновлений навчальний план підвищення кваліфікації керівників ВНЗ, в якому враховано сучасні вимоги знань і вмінь керівника щодо здійснення управління інноваційним розвитком закладу освіти; визначено, що перспективними напрямами в управлінні інноваційним розвитком національної освіти України є розвиток професійного й духовного потенціалу особистості, розвиток гармонійного становлення особистості в системі освіти.

На відміну від традиційної освітньої моделі, що базувалась на пріоритеті простого засвоєння і відтворення інформації, головною метою навчання у XXI столітті стверджується нова гуманістична парадигма освіти, покликана затвердити всебічний розвиток людської особистості як рівнозначної цінності, в якій головними позиціями виступають наступні:

кожна особистість є унікальною і неповторною, її ключовою характеристикою є прагнення до саморозвитку і самореалізації, головним способом існування - система цілепокладання, провідними умовами реалізації поставлених цілей - потреби і мотиви, що спонукують її до постійної творчої діяльності;

вивчення особистості можливе із "соціальної ситуації її розвитку" (Л.Виготський), включаючи як зовнішні фактори багатобічного соціального впливу, так і її внутрішній, феноменологічний світ;

ефективність зовнішнього виховного впливу на особистість є значно вищою в умовах не прямого, а опосередкованого впливу;

відносини особистості із соціальним оточенням мають ґрунтуватися на засадах партнерської взаємодії, в якому вона виступає і сприймається як активний суб'єкт діяльності.

У зв'язку з тим, що більшість з цих позицій не вирішується у вітчизняних закладах освіти, значна увага має приділятися на сучасному етапі загальному розвитку особистості, її комунікативним здібностям, самостійності у прийнятті рішень, критичності та культурі мислення, розвитку інформаційних і соціальних навичок.

Основною метою виховної роботи з учнями і студентами має стати формування громадянина вільної, демократичної держави, який має всі права і наділений всією повнотою обов'язків, що дозволяють йому вільно розвиватися у громадянському суспільстві; основними завданнями: формування особистості з активною громадянською позицією, здатною скористатися своїми невід'ємними правами, прагнучою цього і готовою взяти на себе всю повноту відповідальності за власні дії, духовно багатою.

В процесі наукового пошуку визначено основні завдання вдосконалення виховної роботи в закладах освіти, це:

розробка теоретичної моделі особистості в контексті її найважливіших соціально значущих якостей і властивостей;

забезпечення соціологічного і соціально-психологічного моніторингу особистісного стану і соціальних орієнтацій молоді, що навчається;

відродження роботи з лідерами з числа обдарованої молоді ;

моніторинг формального і неформального мікросередовища спілкування студентської молоді і забезпечення її психолого-педагогічного супроводу;

корекція і розвиток таких особистісних якостей як: моральність; громадянськість; колективізм; праця;

розробка комплексної бази даних про найбільш продуктивні напрями і технології виховної роботи;

розробка правового поля діяльності всіх структур і виховних служб закладів освіти;

інформаційне забезпечення закладів освіти базою даних з виховної роботи;

організація і проведення конференцій, семінарів, "круглих столів", виїзних засідань з метою обміну досвідом виховної роботи;

створення науково-методичного центру з проблем виховання молоді та координаційної ради при МОН України з проблем виховання молоді, що навчається.

Гармонійне становлення особистості в системі освіти можливе за умов розвитку індексу людського потенціалу (ІРЛП) - інтегрованого показника, що розраховується на основі індексів доходу, довголіття та освіти та індексу рівня освіти - інтегрального показника розширення можливостей вибору для громадян суспільства.

Динаміка цих індикаторів свідчить про наявність певних як негативних, так і позитивних процесів людського розвитку в державі.

ІРЛП є складеним показником, що оцінює рівень середніх досягнень країни за трьома основними напрямами в області розвитку людини:

довголіття, яке визначається через тривалість майбутнього життя при народженні (очікувану тривалість життя);

освіта, яка визначається показниками грамотності (зі значенням в 2/3) і частки учнів серед дітей і молоді у віці від 6 до 23 років (зі значенням у 1/3);

дохід, який визначається показником валового внутрішнього продукту (валового регіонального продукту) за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у доларах США.

Для кожного з даних індексів установлені фіксовані мінімальні і максимальні значення, зокрема:

тривалість майбутнього життя при народженні: 25 і 85 років;

грамотність дорослого населення: 0 % і 100 %;

сукупна частка учнів серед дітей і молоді: 0 % і 100 %;

реальний ВВП на душу населення (ППС): 100 і 40000 дол. США.

У змістовому відношенні, чим ближчим є ІРЛП до одиниці, тим вищі можливості для реалізації людського потенціалу завдяки зростанню освіти, довголіття і доходу. Величина ІРЛП як у країнах, що розвиваються, так і в промислово розвинених країнах з часом у цілому поступово збільшується, хоча для ряду країн характерними є локальні спади у зв'язку з особливостями процесу соціально-економічного розвитку.

Порогом високого рівня розвитку людського потенціалу є значення 0,800.

У результаті аналізу з'ясовано, що упродовж 1992-1996 років Україна послідовно втрачала у вимірі індексу людського розвитку, що зумовлювалося впливом перехідного періоду на шляху до соціально орієнтованої ринкової економіки, інституціональних перетворень економіки за формами власності. У 1997 році вперше було зафіксовано зростання ІЛРП. Ці позитивні зрушення поки що не дали можливості Україні повернутися до групи країн з високим рівнем розвитку, але держава піднялася у рейтингу за цим показником із 102 місця у 1996 році на 74 місце у 1999 році і продовжує залишатися у групі країн із середнім рівнем розвитку, до якої загалом увійшло 78 країн світу. У 2004 році Україна перебувала на 70 місці з індексом людського розвитку 0,777; у 2005 році - на 78 місці.

Представлені значення показника рівня розвитку людського потенціалу України дозволяють віднести її до групи країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Показник ІРЛП 0,76-0,78 є трохи меншим від рубіжного значення ІРЛП - 0,8.

До важливих складових, які формують вимір індексу людського розвитку і є стимулюючим фактором, належить індекс рівня освіти. Зростання виміру цього індикатора розпочалося в Україні з 1995 року.

Індекс рівня освіти України у 2000 році становив 0,92, у 2004 році - 0,93.

Рівень освіти України коливається в діапазоні значень 0,92-0,95 і відповідає рівню високорозвинених країн. Значною мірою майже поголовна грамотність українців, що на 2/3 формує індекс освіти, є наслідком обов'язкової середньої освіти в радянський час.

Проблеми у вітчизняній системі освіти останнім часом були обумовлені недостатніми фінансовими ресурсами, які необхідні для забезпечення її динамічного розвитку та надання якісних освітніх послуг та якісної освіти. Внаслідок цього зменшився рівень охоплення дітей повною загальною середньою до 92 відсотків, вищою - до 60 відсотків.

Сукупний валовий коефіцієнт числа тих, хто вступив до початкових, середніх і вищих навчальних закладів в Україні в термін з 1997 по 2004 роки змінювався з 0,77 до 0,85, що істотно знижувало індекс рівня освіти. Ці показники суттєво диференційовані у розрізі регіонів і залежать від їх соціально-економічного розвитку.

Відставання України за рівнем та якістю освіти зумовлено інституціональними перетвореннями в соціально-економічній сфері в процесі переходу до ринкових відносин.

В результаті наукового пошуку визначено основні завдання, які сприятимуть вирішенню даної проблеми, це: розробка цільових наукових і науково-технічних програм та проектів зі створення нових форм і методів перепідготовки кадрів, прогнозування ринку професій; прогнозування проблем і розробка методів їхнього вирішення в сфері зайнятості працездатного населення; вивчення рівня життя, прибутків, умов охорони праці, проведення науково-дослідних робіт в галузі розвитку людських ресурсів.

Для країн з високим рівнем освіти характерною є інноваційна активність її громадян, стимулюючими факторами якої є:

наукові відкриття і винаходи (технологічний розріз);

співробітництво споживачів і творців інноваційних технологій (інституціональний розріз);

наявність функціональних децентралізованих, мережних або модульних структур (структурний розріз);

ІКТ (інструментальний розріз).

Кожний з цих факторів впливає на рівень економічного зростання країни.

Якісні підходи до оцінки інноваційності освіти досить різноманітні, але в цілому ми їх звели до наступного набору оціночних показників і методів:

на рівні технологій оцінюються правові перешкоди до дослідницької діяльності, законодавство в сфері охорони прав на інтелектуальну власність, здатність ринку абсорбувати нові технології;

на рівні інститутів оцінюються людський капітал, соціальні інновації, потенціал підготовки або залучення висококваліфікованих наукових і викладацьких кадрів, здатність ринку абсорбувати соціальні інновації;

на структурному рівні оцінюються суспільна й корпоративна культура співробітництва між агентами освітнього процесу, а також якість взаємозв'язків між секторами досліджень і розробок;

на рівні ІКТ оцінюються ефективність допоміжних технологій і ступінь їх включення в освітній процес.

Аналізуючи рівень управління інноваційним розвитком системи національної освіти України, ми дійшли висновку, що необхідно враховувати гуманістичний і технократичний підходи до інновацій та людський капітал.

Зокрема, щодо гуманістичного підходу до інновацій в освіті, то з'ясовано, що він властивий більшою мірою європейському світові. Це обумовлено тим, що ренесанс соціальних наук у післявоєнній Європі відбувався на ґрунті скинутих деспотичних режимів на противагу надмірній індивідуалізації, властивій економічному лібералізму, що граничить із уседозволеністю. Технократичний підхід - у більшій мірі властивий США, для яких рушійною силою "нової економіки" є технологічна тріада: біо-, нано-, інфо-технології. Освіта в них розуміється як певна надбудова технологічного базису, яка має постійно реагувати на зворотний зв'язок між масовим застосуванням технологій і подальшим поглибленням знань, що лежать в їх основі.

Щодо людського капіталу в освіті, то відмічаємо, що він залежить від соціального капіталу, а той, у свою чергу, від рівня довірливих відносин у суспільстві між державною владою, громадянським суспільством і бізнесом. Від типу соціальних відносин у суспільстві залежить успішність соціальних інновацій, які являють собою не просто зразки культурного наслідування успішним моделям поведінки й адаптації, які можна нав'язати ззовні, а й сприяють створенню "нової цивільної влади" (civilian power), яка в доповненні до громадянського суспільства й поширення людських цінностей стає сучасним самостійним фактором соціальної консолідації і солідарності.

Виклики часу потребують нової філософії освіти. Відмічається, що у XXI столітті надзвичайно зросло значення освіти як соціально-економічного чинника, суспільного стабілізатора, рушія конвергенції класів і соціальних груп. Європейський досвід переконливо свідчить, що від рівня освіти населення безпосередньо залежить якість життя людей і досконалість усіх демократичних інститутів, у т. ч. управлінських процесів.

Висновки

1. У дослідженні науково обґрунтована і розкрита методологія управління інноваційним розвитком системи освіти України шляхом розгляду на філософському, конкретно-теоретичному і організаційно-процесуальному (технологічному) рівнях з урахуванням нормативно-правових і соціально-економічних засад управління інноваційними процесами у вітчизняній і зарубіжній освіті.

Аналіз філософсько-методологічних поглядів на проблему дослідження дозволив встановити, що нові умови суспільного розвитку вимагають оновлення й кардинальних змін в системі освіти України, розробки наукового супроводу та сучасного матеріально-технічного забезпечення. На шляху вступу до Європейського Союзу Україна ставить перед системою освіти завдання модернізувати всі її ланки, у тому числі й систему підготовки і перепідготовки педагогічних працівників.

У сучасному суспільстві зросли вимоги до якості освіти, яку отримують громадяни України на всіх рівнях - від дошкільного виховання до підвищення кваліфікації і перепідготовки. Вони детерміновані потребою в оновленні всіх сфер суспільного життя, переходом України до суспільної моделі інноваційного розвитку, приєднанням до загальноєвропейських інтеграційних процесів, закономірностями глобальних перетворень в усьому світі.

З урахуванням зарубіжного досвіду інноваційного розвитку основоположного значення набуває суттєве поглиблення фундаментальних теоретико-методологічних розробок з питань менеджменту в освіті, зокрема менеджменту інновацій, менеджменту якості, управління інноваційними процесами, створення широкої теоретичної бази, зміст якої становлять наукові теорії, концепції, соціально-педагогічні проекти щодо розв'язання проблем рівності та свободи в освіті як детермінанти творчого розвитку особистості.

Серед чинників розвитку освіти провідними визначено такі: оновлення змісту, запровадження новітніх форм професійно-практичної підготовки учнів і студентів, перехід на інформаційно-комунікаційні технології, створення системи дистанційної освіти, зміцнення матеріально-технічної бази, впровадження незалежного оцінювання і проведення моніторингових досліджень якості освіти.

Як показало дослідження, історично теорія управління освітою розвивалась, починаючи з кінця Х1Х ст., від "школи наукового управління Фредеріка Тейлера" до теорії "Lеаrning Оrganizations" Г. Сенджема (кінець ХХ ст.), з якої практично розпочався новий етап розвитку теорії управління соціальними (у т.ч., соціально-педагогічними) системами - теорія управління інноваційним розвитком, яка характеризується появою нових наукових галузей, таких як педагогічна інноватика (наука про нововведення в освіті), менеджмент освітніх інновацій (наука про управління освітніми інноваціями в ринкових умовах), управління інноваційними процесами (наука про створення умов для забезпечення процесів ініціювання інновацій, їх експерименту й апробації, освоєння і розповсюдження, застосування в системі освіти).

Під управлінням інноваційним розвитком національної системи освіти слід розуміти процес швидкозмінюваного системного впливу суб'єктів управління (керівників закладів і установ освіти) на об'єкти управління: фінансова діяльність (витрати на освіту, інвестиції), організаційна діяльність (тривалість навчання, поява нових організаційних структур), кадрова робота (рівень кваліфікації педагогічних працівників), навчально-виховна діяльність (співвідношення числа учнів і вчителів), з метою їх упорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення та розвитку.

2. У ході теоретичного аналізу психолого-педагогічної й управлінської літератури виявлено тенденції в управлінні інноваційним розвитком системи національної освіти України для кожної з її складових (вища освіта, професійно-технічна, загальноосвітня, дошкільна, позашкільна) навчального, виховного й управлінського процесів. Зокрема, в управлінні навчальним процесом спостерігається поява нових навчальних систем та педагогічних інновацій, які якісно змінюють методи навчання, зростання інноваційного компонента у змісті, формах і методах навчання та зростання ролі комп'ютерних і телекомунікаційних технологій навчання; в управлінні виховним процесом - поява нових концепцій виховання молоді, оновлення у змісті, формах і методах виховання, актуалізація і розширення методів колективного, індивідуального, родинного і сімейного впливів, поява педагогічних інновацій, які якісно змінюють рівень вихованості, відхід від колективних форм і методів виховання до особистісно-орієнтованих, поява освітньо-культурних і освітньо-оздоровчих закладів, побудованих інвесторами, підвищення рівня усвідомленості молоді про необхідність формування здорового способу життя, підвищення рівня відповідальності батьків за безперервність освіти їх дітей; в управлінській діяльності керівників закладів і установ освіти - зростання кількості інноваційних освітніх структур і структур всередині освітніх організацій, відхід від стихійної інноваційної діяльності до управління нею, зростання ролі і значення педагогічної інноватики та нових галузей управління, заміна адміністративних методів управління на методи економічного стимулювання діяльності працівників, зростання рівня інвестиційного фінансування освітніх організацій, зростання кількості проектних груп з розробки освітніх інновацій, зростання ролі міжгалузевої, загальнодержавної і міжнародної інтеграції в діяльності освітніх організацій.

З'ясовано, що управління інноваційним розвитком національної системи освіти України відбувається ефективніше за умов підвищення рівня якості підготовки і підвищення кваліфікації керівних і педагогічних кадрів освіти та підвищення рівня інформаційно-інноваційного розвитку всієї освіти. Якість освіти забезпечується якістю діяльності всіх її структурних підрозділів; якість результатів - оцінкою співвідношення реально досягнутого і запланованого результату; забезпечення і вдосконалення якості освіти - створенням в її структурі відповідних підрозділів з управління якістю; забезпечення якості освіти - рівнем підготовки спеціалістів у галузі управління даним процесом і оцінки його ефективності.

У ході порівняльного аналізу вітчизняної і зарубіжної практики управління інноваційними змінами в освіті проаналізовано сучасні проблеми в сфері інноваційного регулювання освіти різних країн, зокрема країн "Великої вісімки", розглянуто основні тенденції розвитку сучасної освіти у провідних країнах світу, коли вона стає рушійною силою економічного розвитку держав, привабливим сектором економіки з погляду інвестицій, супроводжує людину протягом усього життя, визначає її соціальну динаміку, забезпечує капіталізацію людського ресурсу та рівень освіти, сприяє темпам росту освітніх послуг, стає привабливою для створення транснаціональних освітніх корпорацій, сприяє формуванню в особистостей думки про важливість кінцевого результату затрачених зусиль.

Ці та інші завдання і тенденції в управлінні національною системою освіти щодо її інноваційного розвитку (розвитку, спрямованого на забезпечення якісних змін шляхом системного застосування освітніх інновацій) можуть бути вирішені в результаті розробки, обґрунтування і впровадження оновленої системи управління, що ґрунтується на засадах менеджменту інновацій, менеджменту якості і менеджменту мотивації, цільового (стратегічного) управління, системного і системно-синергетичного підходу, гуманізму, демократизму і людиноцентризму в управлінні, принципах глобалізації, інноваційності, адаптивності, відкритості, селективності (професійного відбору кадрів, здатних забезпечити високий рівень виконання своїх посадових обов'язків).

3. На етапі констатувального експерименту розроблено відповідну технологію та визначено рівень управління інноваційним розвитком національної системи освіти, який виявився недостатнім.

Основними причинами низького стану управління інноваційним розвитком національної системи освіти визначено: відсутність раціонального використання коштів, спрямованих на освіту з боку держави; збільшення тривалості навчання в інших закладах освіти; відсутність зміни у співвідношенні числа учнів і вчителів; відсутність гнучкої системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників; відсутність впровадження нових організаційних структур в управління закладами і установами освіти; недостатня робота щодо залучення додаткових коштів для інвестицій в освіту на інноваційну діяльність.

У дослідженні доведено, що основою соціально-економічного менеджменту інноваційної освіти виступає сучасна законодавчо-нормативна база. Її розробка та вдосконалення розглядаються не як одноразова дія, а як постійна цілеспрямована діяльність державних інституцій різних рівнів, представників академічних структур, науково-дослідних інститутів .

На сучасному етапі розбудови державності пріоритетним інноваційним напрямом є інтеграція освіти України до європейського та світового освітнього простору. Вона ґрунтується на засадах модульної структури та гнучкої системи обліку "навчальних досягнень" студентів з використанням Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи ECTS, яка дозволяє визначити та зафіксувати їх успішність в опануванні навчальними модулями.

4. На основі здійсненого теоретичного аналізу стану управління інноваційним розвитком вітчизняної системи освіти в ході дослідження розроблена комплексна модель, яка ґрунтується на принципах системності. Вона має послідовну низку декількох моделей, які доповнюють одна одну на кожному рівні моделювання - концептуальному, змістовому, технологічному і прогностичному.

На концептуальному рівні моделювання визначено сучасні наукові підходи і принципи до здійснення процесу управління інноваційним розвитком системи освіти; на змістовому - основні напрями та організаційні структури управління системою освіти в умовах її інноваційного розвитку; на технологічному - технології забезпечення управління її інноваційним розвитком; на прогностичному - основні завдання щодо виконання вимог світових і Європейських стандартів інноваційного розвитку національних систем освіти.

Особлива увага приділена гуманістичному, системно-синергетичному й особистісно-орієнтованому підходам до управління інноваційним розвитком системи освіти, які ґрунтуються на принципах "освіти впродовж усього життя", "освіти через усе життя", "освіти без кордонів", "освіта для всіх", "доступ до всіх рівнів освіти", "освіта заради вільного обміну ідеями і знаннями"; "справедливий доступ до освіти", диференційованого навчання, ефективного навчання, постійного навчання, становлення людиноцентричного суспільства, відтворення і розвитку інноваційного потенціалу економіки та розвитку кадрового потенціалу системи освіти.

У ході аналізу психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження і чинного законодавства в галузі освіти, а також досвіду діяльності зарубіжних країн з'ясовано, що зміни в управлінні освітою відбуваються за умов відповідних змін у структурі організації навчального процесу, напрямах розвитку системи освіти, формах і методах навчання і виховання учнівської і студентської молоді (застосування сучасних ІКТ у навчанні, дистанційного навчання), розробці відповідних технологій управління, таких як: формування стратегії інформаційно-інноваційного освітнього середовища; застосування сучасних ІКТ в освіті з урахуванням світових тенденцій розвитку високих технологій; формування умов правового регулювання освітнього простору; розвитку інноваційного потенціалу кадрів системи освіти.

З'ясовано, що на державному рівні розвиток інноваційної діяльності закладів і установ національної системи освіти підтримується шляхом формування різноманітних фінансових механізмів - фондів, у тому числі венчурних і позабюджетних, та через співфінансування закладів освіти, створення інноваційної інфраструктури, такої, як технопарки, інноваційні технологічні центри, інкубатори.

У вищих навчальних закладах країни активно розвиваються такі інноваційні організаційні структури, як: тристоронні консультативні комісії з питань практики студентів; віртуальні лабораторії; регіональні навчально-практичні центри; територіально-розподільчі автоматичні інформаційні системи; традиційною стає дистанційна форма організації навчання. Водночас активно розвиваються і застосовуються мережні технології.

У процесі дослідження виокремлено тенденції розвитку навчального процесу у ВНЗ, що виводять його на технологічний рівень, це: зростання діагностичності (вимірності) у постановці освітніх цілей, оцінки результатів навчання; перехід від екстенсивної до інтенсивної організації навчання на основі використання новітніх досягнень дидактики, психології, інформатики; зростання наукоємності проектів і моделей навчальної діяльності, заснованих на моделюванні професійних ситуацій, на оволодінні професійним досвідом в умовах ділової гри.

5. До основних умов, що забезпечують систему управління інноваційним розвитком національної освіти України, віднесено інформатизацію системи управління якістю освіти, підготовку і підвищення кваліфікації кадрового потенціалу для інформаційно-інноваційного суспільства та технологізацію діяльності педагогічних працівників і закладів освіти.

Інформатизація системи управління якістю освіти забезпечується створенням інформаційних ресурсів українського науково-освітнього середовища, яке потребує розбудови інфраструктури національної науково-освітньої телекомунікаційної мережі УРАН (URAN); підготовка і підвищення кваліфікації кадрового потенціалу для інформаційно-інноваційного суспільства - характером праці в усе більш складних організаціях та впливом автоматизації й інформаційно-комунікаційних технологій на процеси виробництва і керування ними; технологізація діяльності педагогічних працівників і закладів освіти - впровадженням нових форм, методів, прийомів і способів навчання.

6. У зв'язку з тим, що стратегію сучасної педагогічної освіти визначає розвиток і саморозвиток особистості педагогічного працівника, здатного не тільки обслуговувати наявні педагогічні й соціальні технології, але й виходити за межі нормативної діяльності, здійснювати інноваційні процеси, процеси творчості в широкому розумінні, важливими завданнями системи управління інноваційним розвитком національної освіти визначено: використання для управління закладами освіти, у т.ч. вищими навчальними закладами, концепцій менеджменту якості (застосування принципів моделі ділової досконалості European Foundation for Quality Management (EFQМ) і вимог міжнародних стандартів ISО серії 9000) та принципів індивідуалізації і підвищення гнучкості освітнього процесу та орієнтування системи освіти на особистий успіх фахівця.

На рівні освітніх програм це означає перехід до гнучкої модульної системи обліку "освітніх досягнень"; на структурно-інституціональному рівні - забезпечення можливості для навчання в декількох установах і включення в сферу освіти неформального сектора (короткострокові курси, тренінгові центри, корпоративні системи підготовки і підвищення кваліфікації); на психологічному рівні - розвиток змісту освіти із його нахилом убік формування особистісних якостей та професійних компетенцій і готовності до змін.

Розроблено критерії адаптації системи управління інноваційним розвитком до Європейських стандартів; виокремлено принципові відмінності системи освіти України від вимог Європейського простору вищої освіти, перспективи європейської інтеграції як вагомого стимулу для успіху економічної і політичної трансформації; визначено стратегічне завдання університетів європейського рівня і зразка.

Для подальшого розвитку розробленої системи подано ряд методичних рекомендацій для Міністерства освіти і науки України, інших організацій, що впливають на розвиток національної системи освіти.

Розроблені науково-методологічні засади управління інноваційним розвитком національної освіти України, подані у вигляді організаційної системи, в якій розкриваються наукові підходи і принципи, закономірності, структури, зміст, форми і методи сучасного управління освітніми організаціями в ринкових умовах, не вичерпують усіх проблем. Вони сприяють розробці таких перспективних проблем науки управління соціальними системами, як теоретико-методичні засади підготовки педагогічних працівників у системі післядипломної освіти на засадах менеджменту якості; теорія і практика управління розвитком інноваційного потенціалу педагогічних працівників у системі вищої і післядипломної освіти; теоретико-методичні основи управління університетською освітою в Україні в сучасних ринкових умовах та ін.

інноваційний ринковий освіта

Список опублікованих автором праць за темою дослідження

1. Ніколаєнко С. М. Управління якістю вищої освіти : Теорія, аналіз і тенденції розвитку: монографія / С. М. Ніколаєнко. - К. : Київський нац. торг.-економ. ун-т, 2007. - 519 с.

2. Ніколаєнко С. М. Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України : монографія / С. М. Ніколаєнко. - К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008. - 419 с.

3. Ніколаєнко С. М. Освіта і наука: людський потенціал / С. М. Ніколаєнко. - К. : Освіта, 2003. - 159 с.

4. Ніколаєнко С. М. Освіта і наука. Законодавчі та методологічні основи / С. М. Ніколаєнко. - К. : Політехніка, 2004. - 277 с.

5. Ніколаєнко С. М. Вища освіта - джерело соціально-економічного і культурного розвитку суспільства / С. М. Ніколаєнко. - К. : Знання, 2005. - 319 с.

6. Ніколаєнко С. М. Освіта в інноваційному поступі суспільства / С. М. Ніколаєнко. - К. : Знання, 2006. - 207 с.

7. Ніколаєнко С. М. Стратегія розвитку освіти України : початок ХХІ століття / С. М. Ніколаєнко. - К. : Знання, 2006. - 253 с.

8. Ніколаєнко С. М. Реформа вищої освіти України і Болонський процес: інформаційні матеріали / С. М. Ніколаєнко. - К. : КНТЕУ, 2007. - 46 с.

9. Ніколаєнко С. М. Інноваційний розвиток професійно-технічної освіти в Україні / С. М. Ніколаєнко. - К. : Книга, 2007. - 232 с.

10. Ніколаєнко С. М. Наукові дослідження в університетах - визначальний чинник зростання якості освіти / С. М. Ніколаєнко. - К. : Прок-Бізнес, 2007. - 176 с.

11. Ніколаєнко С. М. Забезпечення економіки держави висококваліфікованими кадрами / С. М. Ніколаєнко // Професійно-технічна освіта. - 2003. - № 2. - С. 10-11.

12. Ніколаєнко С. М. Удосконалювати методологію формування правового поля професійно-технічної освіти в Україні / С. М. Ніколаєнко // Професійно-технічна освіта. - 2003. - № 4. - С. 6-9.

13. Ніколаєнко С. М. Про законодавче забезпечення діяльності вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації / С. М. Ніколаєнко // Вища школа. - 2004. - № 1. - С. 17-21.

14. Ніколаєнко С. М. Головна надія - на випускників ПТНЗ / С. М. Ніколаєнко // Професійно-технічна освіта. - 2004. - № 1. - С. 13-14.

15. Ніколаєнко С. М. "…Без усіх цих кроків ми ніколи не розв'яжемо наші проблеми" / С. М. Ніколаєнко // Професійно-технічна освіта. - 2004. - № 4. - С. 6-7.

16. Ніколаєнко С. М. Роль освіти у формуванні трудового потенціалу держави / С. М. Ніколаєнко // Професійно-технічна освіта. - 2005. - № 3. - С. 8-10.

17. Ніколаєнко С. М. Формування кадрового потенціалу профтехучилищ України / С. М. Ніколаєнко // Професійно-технічна освіта. - 2006. - № 1. - С. 3.

18. Ніколаєнко С. М. Якість вищої освіти в Україні : невідкладні завдання Міністерства освіти на 2006-2010 рр. / С. М. Ніколаєнко // Науковий вісник Миколаївського державного університету. - Миколаїв : МДУ, 2006. - Вип. 12, Т. 1. - С. 6-15. - (Серія "Педагогічні науки").

19. Ніколаєнко С. М. Виховати педагога-громадянина / С. М. Ніколаєнко // Гуманізація навчально-виховного процесу : зб. наук. праць / за заг. ред. В. І. Сипченка. - Слов'янськ : Вид. центр СДПУ, 2007. - Вип. ХХХVІІІ. - С. 3-6.

20. Ніколаєнко С. М. Загальні закономірності та особливості розвитку регіонального педагогічного середовища / С. М. Ніколаєнко // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. - 2007. - Ч.1, № 11. - С. 9-13.

21. Ніколаєнко С. М. Пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні / С. М. Ніколаєнко // Вісник Житомирського державного університету ім. Івана Франка. - 2007. - Вип. 33. - С. 35-39.

22. Ніколаєнко С. М. Формування і розвиток творчої активності майбутнього фахівця як пріоритетний напрям діяльності вищої школи України / С. М. Ніколаєнко // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. - Чернігів : ЧДПУ, 2007. - Вип. 45, № 45. - С. 5-17. - (Серія "Педагогічні науки").

...