Тенденції розвитку ідей педагогічної майстерності вчителя: теорія і практика (середина ХVІ–кінець ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ОСВІТИ ДОРОСЛИХ

13.00.01 - “Загальна педагогіка та історія педагогіки”

УДК 37(477) (“15” - “19”)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІДЕЙ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВЧИТЕЛЯ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

(СЕРЕДИНА ХVІ-КІНЕЦЬ ХХ СТ.)

Лавріненко Олександр Андрійович

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор Вовк Людмила Петрівна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри теорії та історії педагогіки, м. Київ.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Кузьмінський Анатолій Іванович, Черкаський Національний університет імені Богдана Хмельницького, ректор, м. Черкаси;

доктор педагогічних наук, професор Савенкова Людмила Олексіївна, ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, завідувач кафедри педагогіки та психології, м. Київ;

доктор педагогічних наук, доцент Антонова Олена Євгенівна, Житомирський державний університет імені Івана Франка, професор кафедри педагогіки, м. Житомир.

Захист відбудеться 21 жовтня 2009 р. об 11.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9, 5-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9).

Автореферат розісланий 18 вересня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради С.В. Лапаєнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

педагогічний вчитель майстерність

Актуальність теми. У поступальному розвитку сучасного суспільства, його інтеграції в світові освітні процеси особливого значення набуває проблема професійної підготовки вчителя. Початок ХХІ ст., ознаменований глобальними трансформаціями, стрімким економічним та інформаційно-технологічним розвитком, вимагає вчителя-професіонала, озброєного новітніми технологіями, методами і методиками учіння, універсальними знаннями для здійснення освіти і виховання підростаючого покоління.

Вирішення складних завдань інтеграції вітчизняної освіти в світовий освітній простір неможливе без ретельного вивчення власного історичного минулого, ознайомлення з педагогічною спадщиною видатних теоретиків і практиків, які стояли біля витоків педагогічної освіти. Це, передусім, потрібно для обґрунтування теоретико-методологічних і організаційних концепцій, систем і технологій учіння, провідне місце серед яких у сучасних реаліях посідають педагогічні технології, які мають забезпечувати особистісний розвиток та саморозвиток вчителя, його професійну і соціальну мобільність, конкурентоспроможність на ринку праці, адаптаційну гнучкість. Це можливо за єдиної умови: учитель повинен мати високий рівень розвитку педагогічної майстерності, найважливішої атрибутивної складової педагогічної дії.

Педагогічна майстерність полягає в тому, щоб відкрити перед кожною дитиною перспективи її розвитку, показати їй ті сфери, де вона може виявити себе, досягти найвагомішого успіху, черпати сили з цього джерела, щоб в цілому гармонія особистості ставала повноцінною, багатою, неповторною. При цьому педагог не забуває про активну позицію самих дітей. Проектуючи процес ліквідації їхніх невдач, він прагне до того, щоб вихованці усвідомлювали свої “мінуси”, проникалися переконаністю вчительського добротворення, довірливості, правдивості. Ці умови часто-густо не враховуються, тому прогнозований позитивний успіх є недосяжним.

Історико-педагогічний та історіографічний пошуки показали, що погляди на педагогічну майстерність вчителя-вихователя пройшли тривалий і складний шлях еволюції. В Україні склалися оригінальні традиції підготовки вчительських кадрів і формування педагогічної майстерності, які базувалися на освітніх та виховних системах львівських, київських братських шкіл, Острозької та Києво-Могилянської академій, Київського Св. Володимира, Харківського, Одеського університетів, численних учительських та педагогічних семінарій, 3-річних педагогічних курсів та педтехнікумів, учительських і педагогічних інститутів. Історичний підхід до сутності та змісту педагогічної майстерності в системі підготовки вчительських кадрів дає можливість дослідити шляхи її оновлення й творчого впровадження в практику сучасних вищих закладів освіти.

Ретроспективний, логіко-системний аналіз теорії і практики педагогічної майстерності уможливлює забезпечення науково обґрунтованого прогнозування її розвитку в навчально-виховному процесі вітчизняних ВНЗ, які стали на шлях багаторівневої системи підготовки педагогічних кадрів, інтегруючись у світові та європейські освітні системи. Теоретико-методологічні засади розвитку педагогічної майстерності репрезентовані в працях сучасних учених В. Андрущенка, О. Антонової, Є.Барбіної, І. Зязюна, А. Кузьмінського, М. Лазарєва, М. Лещенко, Ю.Львової, О. Матвієнко, Л. Мацько, Н. Ничкало, Л. Савенкової, О.Семеног, І. Синиці, С. Сисоєвої, М. Солдатенка, Н. Тарасевич, Л. Хомич та ін.

Широке коло питань, що висвітлено в цих наукових працях, має засадничі функції у вивченні багатовекторного феномену “педагогічна майстерність”, збагачують загальний внесок в її розробку та складають методологічне підґрунтя для подальших системних досліджень різних суб'єктів педагогічної дії. Обраний аспект наукового аналізу залишається мало дослідженим в психологічній і педагогічній науках. Теорія педагогічної майстерності не набуває самостійної предметної наукової уваги, хоч перші дослідницькі пошуки мають значний теоретичний та практичний інтелектуально-творчий потенціал у вивченні “національних шкіл” педагогічної майстерності.

Враховуючи актуальність і необхідність поглибленої наукової розробки проблеми генезису теорії і практики педагогічної майстерності вчителя в педагогічному контексті та потребу впровадження цих ідей в освітньо-виховні системи сучасних педагогічних навчальних закладів, визначаємо тему дослідження: “Тенденції розвитку ідей педагогічної майстерності вчителя: теорія і практика (середина ХVІ - кінець ХХ ст.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з плановою науково-дослідною темою кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова “Науково-педагогічні проблеми актуалізації виховання особистості у процесі підготовки майбутнього вчителя” (РК № 0198И000147) та згідно із науковим напрямом “Зміст освіти, форми, методи і засоби підготовки вчителя” (протокол № 6 від 25 грудня 2003 р. Вченої ради НПУ імені М.П. Драгоманова).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (протокол від 26 квітня 2007 р. № 10), узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол від 22 травня 2007 р. № 5).

Об'єкт дослідження: педагогічна майстерність учителя в історичному поступі.

Предмет дослідження: тенденції розвитку педагогічної майстерності як складової структуротворчої підготовки вчителя в історії вітчизняних закладів освіти середини ХVІ - кінця ХХ ст.

Мета дослідження - здійснення науково-теоретичного аналізу розвитку ідей педагогічної майстерності вчителя в історії вітчизняної педагогічної думки середини ХVІ - кінця ХХ ст., розкриття її сутнісного змісту і його використання в сучасних освітніх парадигмах інформаційного суспільства ХХІ ст.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:

1. Проаналізувати вплив західноєвропейських освітніх систем та ґенези світової педагогічної думки на становлення вчителя-майстра в українських педагогічних закладах.

2. Розкрити наукові підходи до визначення поняття педагогічна майстерність в навчальних закладах України періоду їхнього становлення.

3. Узагальнити провідні тенденції оволодіння основами педагогічної майстерності у підготовці вчительських кадрів педагогічними закладами України в обраних нами хронологічних межах.

4. Простежити вплив національного історичного досвіду розвитку ідей педагогічної майстерності на організацію освітньо-виховної системи підготовки вчителів у сучасних умовах.

5. Визначити систему протиріч, що виникають в парадигмі педагогічної майстерності як цілісного категоріального утворення із сукупності професійно-педагогічних компетенцій.

6. Провести моніторинг якості підготовки вчителів у сучасних ВНЗ в контексті історичних досягнень розвитку педагогічної майстерності, як атрибутивної складової педагогічної дії, в її цілеспрямуванні на саморозвиток суб'єктів учіння.

7. Розробити та апробувати в педагогічних навчальних закладах, інститутах післядипломної освіти вчителів, методичних об'єднаннях учителів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв авторський навчально-методичний комплекс, який базується на відібраних історично набутих зразках педагогічної майстерності.

Хронологічні рамки дослідження визначені серединою ХVІ - кінцем ХХ ст. Нижня межа пов'язана із зародженням вітчизняної системи підготовки педагогічних кадрів, створенням нових навчальних закладів, що базувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і європейського досвіду: Острозького культурно-освітнього центру, Львівської, Луцької і Київської братських шкіл. У цей період у поглядах викладачів-братчиків під впливом вітчизняного педагогічного і виховного досвіду зароджуються ідеї педагогічної майстерності, що були виражені в “Порядку шкільному” (1586 р.) Львівської братської школи.

Верхню межу дослідження зумовив процес інституціалізації педагогічної майстерності: створення в 1981 р. відповідної кафедри в Полтавському педагогічному інституті ім. В.Г. Короленка, виділення в окрему навчальну дисципліну спецкурсу “Основи педагогічної майстерності”, опублікування Міністерством освіти СРСР програми і її впровадження в педагогічних ВНЗ та всіх інститутах удосконалення вчителів СРСР у 1983 р. У 1993 р., як результат тривалої експериментальної роботи науковців Полтавського педагогічного інституту, була розроблена програма для педагогічних ВНЗ України “Основи педагогічної майстерності”, висхідними концептуальними положеннями якої стало розуміння цього явища як комплексу компетентностей особистості вчителя, що забезпечують високий рівень самоорганізації його професійної діяльності.

Концепція дослідження. В основу дослідження розвитку ідей педагогічної майстерності в історичному поступі покладено системно-хронологічний підхід, що характеризується складністю, суперечливістю, неперервністю, впливом суспільно-політичних, соціально-економічних і психолого-педагогічних чинників. Визначальними домінантами професійної підготовки вчителя до здійснення педагогічної дії для нас стали:

- педагогічний досвід учителя, що включає предметні і професійні знання, активну життєву позицію, громадянськість, неперервність саморозвитку і самовдосконалення впродовж життя;

- система базових наукових і професійних компетентностей серед яких - ключові: соціальні, комунікативні, загальнокультурні, когнітивні; загальні: мовні, мовленнєві, валеологічні, екологічні; поліфункціональні: інформаційні, предметні (міжпредметні), психолого-педагогічні, науково-методичні, конструктивно-технологічні, операційно-педагогічні, рефлексивно-педагогічні, кваліметричні, креативні;

- “самовключення” і “самотворчість” як показники досконалості педагогічної майстерності, які завдяки професійним компетенціям мають вирішальне значення для процесу учіння і виховання, свідомого вибору стратегій і пріоритетів у системі взаємодії вчителя і учнів, тактики навчання та стилю власної поведінки при застосуванні обраної освітньої технології;

- інтеграція міжпредметних знань, генералізація власного морального досвіду, формування у структурі особистості властивостей, ставлень і практичних дій в їхній органічній єдності, усвідомлення вчителем себе як суб'єкта педагогічної дії з високим рівнем комунікативної культури у взаємодії з вихованцями;

- історична наступність педагогічної освіти у формуванні образу й осягненні смислу професії вчителя як триєдиної складової: духовної, соціальної й професійної. Духовна - внутрішнє прагнення до істини, добра, краси; соціальна - розвиток педагогічної культури; професійна - гармонійне формування вольових, етичних та естетичних якостей. Ця триєдина складова комплексно входить у педагогічну майстерність і зумовлює високий рівень свободи як своєрідної етичної міри професійних діянь;

- принцип історизму з його основоположною ідеєю висвітлення творчих надбань учених, теоретиків і практиків вітчизняної й зарубіжної педагогічної науки, які впродовж багатьох століть зреалізовували ідеї необхідності впровадження в систему підготовки вчителя елементів педагогічної майстерності. Аналіз історії розвитку цих ідей, традиції оригінальних систем підготовки вчителя провідними педагогічними навчальними закладами України свідчать про усвідомлення важливості проблематики подолання відчуження до вибору й опанування педагогічної професії, до формування педагога як повноцінного суб'єкта навчальної і виховної дії, здатного мислити і діяти самостійно й творчо;

- принцип періодизації тенденцій розвитку ідей педагогічної майстерності в Україні від середини ХVІ до кінця ХХ ст. із забезпеченням логіко-системної послідовності в розвитку уявлень, творчих наукових підходів до проблематики сутності та специфіки професійної підготовки майбутніх учителів, формування в них компетентнісної довершеності як творців педагогічної дії.

Методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання, концептуальні положення педагогіки і психології щодо організації і здійснення освітньо-виховної системи як провідної галузі соціального відтворення людини; антропологічна, гуманістична і культурологічна парадигми для розвитку системи педагогічних наук, процесу внутрішньо послідовних кількісних і якісних змін у вдосконаленні фізичних, психічних і духовних сил людини, що забезпечують реалізацію її життєвого потенціалу, сутності й призначення; визначальні чинники традиційної та евристичної дидактик професійного становлення особистості через розвиток системи компетенцій, її провідних соціально-перцептивних та професійно-педагогічних якостей; хронологічний підхід, що допомагає простежити зміни та розробити періодизацію розвитку ідей педагогічної майстерності на різних історичних етапах; загальнонаукові принципи історизму, об'єктивності та системності; принцип комплексного, синтетичного розгляду чинників та механізмів розвитку педагогічної майстерності в історико-педагогічному поступі на основі діалогу минулого із сучасністю, що є найрезультативнішим шляхом наукового пізнання і досягнення практичних результатів.

Теоретичною основою дисертації є:

- провідні наукові ідеї сучасної методології історико-педагогічних досліджень (В. Бондар, Л. Вовк, Н. Гупан, С. Гончаренко, Н. Дічек, М. Євтух, С. Золотухіна, І. Зязюн, В. Лозова, В. Луговий, Н. Побірченко, О.Сухомлинська, М. Ярмаченко);

- теоретико-методологічні засади розвитку української педагогічної думки та історії вітчизняної вищої школи (Л. Березівська, В. Вихрущ, Б. Год, М. Грищенко, Н. Дем'яненко, О. Дубасенюк, І. Лікарчук, В. Майборода, С.Мельничук, Б. Мітюров, Г. Самойленко, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Т.Усатенко);

- світоглядні позиції та дидактичні проблеми розвитку національної культури (Д. Антонович, В. Антонюк, М. Драгоманов, С. Нікітчина, З.Хижняк);

- положення філософії освіти про стратегічні домінанти свободи суб'єктів учіння (В. Андрущенко, І. Бех, С. Клепко, В. Кремень, В. Лутай, В.Огнев'юк, О. Падалка, Г. Філіпчук);

- проблеми розвитку педагогічної майстерності в системі підготовки педагогічних кадрів (Л. Крамущенко, В. Омеляненко, О. Пєхота, В.Семиченко);

- психологічні засади формування особистості вчителя (Г. Балл, В.Моляко, В. Моргун, Е. Помиткін, Б. Рибалка, Т. Яценко).

У ході дослідження використано такі методи:

- ретроспективний, логіко-системний аналіз основних концептуальних засад розвитку педагогічної майстерності в історичному поступі;

- хронологічно-системний і проблемно-пошуковий методи для наукового обґрунтування еволюції ідей педагогічної майстерності вчителя на різних історичних етапах розвитку суспільства;

- історико-компаративістський метод аналізу і зіставлення концептуальних підходів до становлення педагогічної майстерності в зарубіжних освітніх системах і їхнього впливу на вітчизняну теорію і практику підготовки вчительських кадрів;

- проблемно-генетичний аналіз для обґрунтування положень щодо впровадження історичних набутків розвитку педагогічної майстерності як системи провідних професійних компетентностей вчителя в практику сучасних вищих закладів освіти.

Як окремий метод використано автобіографічний досвід автора -учасника допрофесійної підготовки на вчительську професію, запроваджену Полтавським педагогічним інститутом ім. В. Г. Короленка у “Школі майбутнього педагога” м. Лубни, а в подальшому - викладача курсу “Основи педагогічної майстерності” в педагогічних вузах, керівника позааудиторної та клубно-студійної роботи студентів.

Організація дослідження. Дослідження проводилося впродовж 1998 - 2009 рр. і охоплювало кілька етапів науково-педагогічного пошуку.

На першому етапі (1998 - 2003 рр.) визначено наукову проблему, розроблено програму дослідження; в цей період здійснено аналіз базових понять дослідження, вивчалася історична, історіографічна, філософська, психолого-педагогічна література, законодавчі та нормативно-правові акти з питань організації системи підготовки педагогічних кадрів на різних етапах суспільного розвитку, нагромаджувався фактологічний матеріал з теорії і методики педагогічної майстерності.

На другому етапі (2003 - 2007 рр.) продовжувалося вивчення наукової та навчально-методичної літератури, здійснювався аналіз архівних матеріалів, документів суспільних інституційних структур щодо впровадження курсу “Основи педагогічної майстерності” в систему підготовки вчительських кадрів. Вивчався досвід провідних кафедр педагогічної майстерності України щодо організації навчального процесу, планування роботи, специфіки читання окремих лекційних тем та варіативних спецкурсів. На цьому етапі обґрунтовані основні завдання дослідження, розроблений і практично перевірений комплекс навчально-тренінгових методик для вдосконалення педагогічної майстерності слухачів Інститутів післядипломної освіти педагогічних кадрів, керівників районних управлінських органів освітою.

На третьому етапі дослідження (2007 - 2009 рр.) здійснювалася обробка й узагальнення науково-пошукової інформації, були сформульовані основні висновки та рекомендації щодо вдосконалення курсу “Основи педагогічної майстерності” в сучасних парадигмах інформаційного суспільства, визначилися перспективи подальших досліджень означеної наукової проблеми.

Джерельною базою дослідження стали праці провідних вітчизняних учених ХІХ - ХХ століття з проблем сутності та специфіки формування педагогічної майстерності в освітніх та виховних системах вищих закладів освіти України: В. Аскоченського, Д. Багалія, М. Владімірського-Буданова, М. Демкова, Ф. Діттеса, К. Єльніцького, А. Жуковського, М. Зотіна, І.Каірова, М. Корфа, А. Лєбєдєва, П. Мазура, А. Макаренка, А. Медведкова, Є. Мединського, С. Миропольського, П. Монро, А. Мусіна-Пушкіна, Ф.Науменка, С. Рождественського, С. Русової, Я. Ряппо, С. Сірополка, Г.Сковороди, В. Сухомлиського, Хв. Тітова, Я. Чепіги, П. Юркевича.

Фактологічний матеріал дисертаційного дослідження базувався на документах, старовинних писемних джерелах із фондів Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського АПН України, відділу краєзнавства Чернігівської державної бібліотеки імені В.Г.Короленка, музею рідкісної книги наукової бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, Державного архіву в м. Києві (ф. 16, ф. 244, ф. 175, ф. 244).

У процесі дослідження було використано широкий спектр періодичної літератури кінця ХVІІІ - ХХ ст., зокрема журнали “Просвещение Донбасса”, “Советская педагогика”, “Шлях освіти”, “Радянська школа”, “Рідна школа”, “Прибавление к Черниговским епархиальным ведомостям”,“Славянское обозрение”, “Учитель и школа”, “Новими стежками”, “Журнал Министерства народного просвещения”, “Русский педагогический вестник”, “Городской и сельский учитель”, “Світло”, “Київська старовина”, “Известия по народному образованию”, “Вільна українська школа”, “Педагогическая квалификация” та ін.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що в дисертаційній роботі вперше: здійснено системний аналіз тенденцій розвитку ідей педагогічної майстерності як цілісного феномена в історичному поступі із середини ХVІ століття до кінця ХХ століття; обґрунтовано положення щодо впливу світової та вітчизняної педагогічної думки на формування концептуальних засад розвитку педагогічної майстерності вчителя середини ХVІ - кінця ХХ ст.; визначено з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних та педагогічних детермінант основні періоди розвитку педагогічної майстерності в Україні, встановлено сутність, специфіку та характерні тенденції й суперечності кожного з періодів, наступність і взаємозалежність між ними; висвітлено педагогічну майстерність в порівняльно-зіставному аспекті: змістом та провідними формами й методами її розгортання в педагогічному досвіді особистості вчителя, категорією українознавства та педагогічного наукознавства, узагальненим культурно-освітнім явищем в неподільному державно-громадському просторі України в середині ХVІ - кінці ХХ ст., суб'єктом науково-педагогічної галузі пізнання та педагогічної дії, складовим поняттям у парадигмі теорії загальної педагогіки з відповідним категоріальним визначенням його та суміжних дефініцій, універсальною структурою функцій в системі єдності всіх типів навчальних закладів, соціально-освітнім та науково-теоретичним феноменом самодостатності в освітньо-педагогічній галузі з визначеними принципами її розвитку як історико-культурної традиції; проаналізовано положення щодо педагогічної майстерності як атрибутивної концептуальної основи якісної підготовки вчителів упродовж тривалого історичного періоду та здійснено прогностичне обґрунтування набутого досвіду для його впровадження в освітні парадигми сучасного інформаційного суспільства.

Подальшого розвитку в дослідженні набули наукові положення: щодо процесу розвитку педагогічної майстерності в цілому (його багатоскладність, об'єктивність, дотичність до сфери сучасного відродження національної освіти); про своєрідне поєднання особистісно-ділових рис і компетентностей вчителя-вихователя як вищий рівень педагогічного професіоналізму та інтегрований показник готовності конкретної особистості до виконання професійних обов'язків учителя; про творчі надбання колективів українських науково-педагогічних шкіл, які довели на практиці можливості досягнення майстерності за умови інтеграції педагогічних компетентностей, їх актуалізації та генералізації внутрішніми суб'єктивними здібностями особистості педагога, його морального і життєвого досвіду, усвідомлення і переживання себе як суб'єкта педагогічної дії.

У процесі дослідження уточнено: зміст поняттєво-категоріального апарату (педагогічна майстерність, складові педагогічної майстерності, педагогічне мистецтво, система професійних компетентностей вчителя-вихователя, тенденції розвитку ідей професійної майстерності в історичному поступі, технології педагогічної дії); історію виникнення тих чи інших нормативно-правових та законодавчих актів, що суттєво впливали на реформування освітньо-виховних систем у педагогічних навчальних закладах України, вдосконалення підготовки педагогічних кадрів; інтерпретацію нових підходів вітчизняних та зарубіжних авторів щодо сутності і специфіки педагогічної майстерності як гносеологічної й культурологічної складової освітньої системи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження використані для підготовки авторського спецкурсу “Історія педагогічної майстерності” для ВНЗ педагогічного профілю, навчально-тренінгових методик для вчителів загальноосвітніх і професійних навчальних закладів, спецкурсу “Комунікативна культура мовлення” для викладачів ВНЗ ІІ - ІV рівнів акредитації. Авторський колектив, який здійснював укладання програми навчального курсу “Основи педагогічної майстерності” (Київ, 2009) для педагогічних ВНЗ використав наукові розробки, подані в дисертації.

Висновки й узагальнення дисертаційного дослідження можуть бути використані як основа для подальших наукових розробок з історії вітчизняної педагогічної думки та проблематики професійної підготовки вчительських кадрів в історичному поступі. Наукові положення дисертації можуть використовуватися для створення інноваційних навчальних підручників, посібників, хрестоматій, методичних рекомендацій до нормативних та елективних лекційних курсів, спецкурсів та спецсемінарів з теорії та історії педагогіки, психології, основ педагогічної майстерності, педагогічної творчості, театральної педагогіки, методики викладання окремих предметів. Вони також адресовані викладачам історії, культурології, історії світової та зарубіжної культури, слухачам курсів підготовки й перепідготовки професорсько-викладацького складу інститутів заочного та дистанційного навчання, вчителям загальноосвітніх і професійних шкіл, просвітницької діяльності.

Результати роботи впроваджено в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя (довідка № 01/1006 від 25.05. 2009 р.); Київському міському педагогічному університеті імені Б.Д. Грінченка (довідка № 99 від 7.09. 2009 р.); Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького (довідка № 1372/01-11 від 4.09. 2009 р.), Житомирському обласному педагогічному ліцеї Житомирської обласної ради (довідка № 115 від 7.09. 2009 р.), закладах освіти Київської області, підпорядкованих головному управлінню освіти і науки Київської обласної державної адміністрації (довідка № 12-01-16 - 1989 від 7.09 2009 р.).

Вірогідність та об'єктивність результатів дослідження забезпечена: методологічним обґрунтуванням його вихідних позицій з використанням методів, адекватних об'єкту, предмету, меті та завданням дослідження, значного обсягу наукових джерел та періодичних видань і об'єктивністю автора в їх інтерпретації; опорою на сучасні досягнення історико-педагогічної науки; історіографічним аналізом досліджуваної проблеми; впровадженням результатів дослідження в освітньо-виховний процес сучасних вищих навчальних закладів з професійно-педагогічної підготовки вчителя.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження висвітлювалися в доповідях і виступах на міжнародних, всеукраїнських конференціях: “Теорія і практика сучасного естетичного виховання у контексті педагогічної спадщини Василя Сухомлинського (Полтава, 1998), “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004), “Інновації у вищій освіті” (Ніжин, 2004), “Інновації у вищій освіті” (Київ - Ніжин, 2005), “Формування професійної компетентності вчителя в умовах європейської інтеграції” (Київ -Житомир, 2005), “Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання в підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми” (Вінниця, 2006), “Професійне навчання персоналу - європейський вибір” (Ізмаїл, 2007, 2009), “Теоретичні та методичні засади розвитку педагогічної освіти: педагогічна майстерність, творчість, технології (Київ, 2007); “Проблеми освіти у Польщі та в Україні в контексті процесів глобалізації та євроінтеграції (Київ - Житомир, 2009); науково-практичних семінарах: “Формування національних та загальнолюдських цінностей на заняттях історії та суспільних дисциплін (Ніжин, 2006), “Педагогічна майстерність керівника освітнього закладу: теорія і практика (Полтава, 2007), “Реалізація регіональної кадрової політики в системі освіти Київщини (Переяслав-Хмельницький, 2008), “VІ Мистецько-педагогічні читання пам'яті професора О.П. Рудницької (Київ, 2008), щорічних наукових конференціях науковців Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Київ, 2006 - 2009 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в 32 наукових працях, серед яких: 1 монографія, 21 стаття у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 10 статей у науково-методичних збірниках та матеріалах наукових конференцій, семінарів.

Кандидатська дисертація на тему “Практична професійно-педагогічна підготовка вчителя у вищих закладах освіти України (1917 - 1928 рр.) була захищена в 1998 р. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використовувались.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 534 сторінки (418 сторінок - основний текст). У списку використано 488 джерел, з них 21 - іноземними мовами. Робота містить 21 додаток (на 64 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані: сутність, актуальність, характер розробленості наукової проблеми; аргументовано вибір теми дослідження та її актуальність; визначено об'єкт, предмет, хронологічні межі, мету і завдання, методологічну й теоретичну основу роботи; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, проаналізовано джерельну базу, дослідницькі методи; відображено відомості про апробацію результатів дослідження; наведені дані про загальну кількість публікацій та структуру дисертації.

У першому розділі - “Проблема педагогічної майстерності в історії світової і вітчизняної педагогічної думки” розглянуто головні проблеми генезису світової та вітчизняної педагогічної думки про сутність, зміст та специфіку педагогічної майстерності в підготовці майбутніх учителів. Аналіз соціокультурних підходів до проблеми розвитку ідей педагогічної майстерності свідчить, що великий вплив на вітчизняну систему підготовки вчителя, формування в майбутніх педагогів професійних умінь і навичок здійснили такі ідеологічні течії, як реформація і гуманізм. Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. українські землі так чи інакше були в центрі реформаційних процесів, що відбувалися в країнах Західної Європи. На основі аналізу старовинних писемних джерел, друкованих праць, навчальних підручників з історії освіти і виховання встановлено, що науково-педагогічна діяльність видатних західноєвропейських теоретиків і практиків педагогічної галузі цього періоду К. Барромео, Й. Гердера, Ф. Дінтера, Й. Калазенци, В.Ратіха, Я. Коменського, Ш. Роллена, А. Франке, а також членів католицького ордену єзуїтів, їхні глибокі переконання щодо необхідності підготовки майбутнього вчителя-вихователя до здійснення ефективної, вмотивованої і високопрофесійної педагогічної дії, здійснили значний поступ у розвитку педагогічної майстерності як системи. Саме під впливом західних течій - гуманізму, реформації та єзуїтської школи зростає потреба розбудови вітчизняної вищої педагогічної освіти і підготовки вчительських кадрів, зокрема.

Вивчення дидактичних джерел кінця ХVІІІ - початку ХХ ст. (підручники, навчальні посібники з теорії та історії педагогіки, вітчизняної історії) дають підстави стверджувати: ідеї педагогічної майстерності були в центрі уваги видатних представників періоду українського національного відродження кінця ХVІІІ - другої половини ХІХ ст. Незважаючи на утиски з боку російського царського уряду, соціально-політичні суперечності породжували нові ідеї, що знаходили своє відображення у філософських творах представників прогресивного напряму і стосувались проблем організації, принципів і методів навчання та виховання дітей. Важливе місце в них надавалося особистості вчителя, його професійним і загальнолюдським якостям, умінням і навичкам, необхідним у щоденній взаємодії з учнями і шкільним колективом. Передові педагоги-практики, філософи, діячі культури, представники духовенства прагнули до переосмислення християнського вчення, формування нової високоосвіченої світської особи. І тільки звертання до кращих західноєвропейських зразків розбудови шкільної справи з урахуванням національних особливостей сприяло реалізації поставлених завдань.

Важливого значення у становленні педагогічної майстерності вчителя-вихователя кінця ХVІІІ - середини ХІХ ст. відводилося першому підручнику із педагогіки російською мовою, який називався: “Руководство учителям первого и второго класса народных училищ Российской империи, изданное по Высочайшему повелению царствующия Императрицы Екатерины Вторыя. В Санкт-Петербурге 1783 г.”. Нами встановлено, що “Руководство” - перший російськомовний своєрідний підручник із педагогічної майстерності для вчителів, бо в ньому йшлося про ті риси особистості, які конче необхідні кожному педагогу-вихователю у професійній діяльності, навіть зустрічаються педагогічні категорії, широко вживані в сучасній психолого-педагогічній науці.

Проведений аналіз свідчить, що творчий розвиток ідей формування педагогічної майстерності майбутнього вчителя знайшов своє втілення у науковій та культурно-освітній діяльності видатних філософів, педагогів-учених, громадських та державних діячів О. Духновича, М. Корфа, П. Редькіна, І. Рижського, Г. Сковороди, І. Тимківського, К. Ушинського, П.Юркевича та ін. Їхні оригінальні підходи до суб'єкт-суб'єктних взаємовідносин між учителем та учнями, опочуттєвлення педагогічної дії не втратили своєї актуальності і в наш дні.

Учитель, як основна рушійна сила відродження та створення якісно нової системи освіти в Україні, став об'єктом дослідження видатних вітчизняних педагогів, письменників, філософів, державних та громадських діячів ХІХ - середини ХХ ст. Сутності змісту, характеру та спрямованості формування педагогічної майстерності вчителя присвячені численні праці відомого українського вченого С. Миропольського, композитора і фольклориста Ф. Попадича, психіатра, психолога і педагога, фундатора вітчизняної дитячої психології та психопатології, керівника Наукового товариства психіатрів та Київського фребелівського товариства І.Сікорського, видатного галицького вченого в галузі психології та філософії К. Твардовського, українського мислителя, вченого і культурно-освітнього діяча С. Русової, історика, природознавця і педагога М. Демкова, засновника перших учительських курсів Т. Лубенця, талановитого педагога, тонкого психолога і знавця дитячої душі Я. Чепіги (Зеленкевича).

Професійна довершеність особистості вчителя-вихователя стала лейтмотивом наукової спадщини відомих українських педагогів і державних діячів: О. Миртова, І. Огієнка, А. Макаренка, які зуміли виокремити риси, що притаманні праці педагога-майстра. Питання педагогічної майстерності в їхньому викладі одержали подальший розвиток в освітньо-виховних системах вищих педагогічних закладів України, стали підґрунтям для створення наукової теорії підготовки вчительських кадрів, майстрів педагогічної і виховної справи.

Подальший розвиток ідей педагогічної майстерності відбувався в 60 -70-х роках ХХ ст. Цей період характеризувався стрімким розвитком народної освіти, здійсненням низки заходів щодо забезпечення шкільних установ висококваліфікованими вчительськими кадрами з належним рівнем педагогічної майстерності. Значний поступ у висвітленні проблем становлення особистості вчителя був зроблений ученими Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР: М. Грищенком, М. Даденковим, О.Дзеверіним, С. Чавдаровим. Не стояли осторонь проблем педагогічної майстерності і вчені-науковці педагогічних інститутів Т. Бугайко, Б.Мітюров, О. Сисоєва та інші.

Активні пошуки вчених, навчально-методичні видання з проблем становлення і розвитку педагогічної майстерності набули свого втілення у науковій школі, створеній у Полтавському державному педагогічному інституті імені В.Г. Короленка на початку 90-х років під керівництвом ректора інституту І. Зязюна. Цілеспрямована пошукова і науково-методична робота активізувалася з часу створення першої на теренах СРСР кафедри педагогічної майстерності. Головним завданням науковців кафедри стала розробка нової моделі професійно-педагогічної підготовки вчителя, яка, на відміну від традиціоналістської парадигми, спрямованої на оволодіння випускником високим рівнем знань і умінь, відстоювала стратегію особистісно орієнтованого професійного розвитку майбутнього вчителя. Формування професійно значущих рис особистості (комунікативність, емоційна стабільність, спостережливість, гуманістична спрямованість тощо) вже в період навчання у вищому закладі освіти ставало значущим орієнтиром педагогічного досвіду студента. Особливе досягнення кафедри - написання першого оригінального підручника “Основи педагогічної майстерності”.

Проблеми педагогічної майстерності вчителя розглядалися в працях сучасних вітчизняних теоретиків і практиків освітньої галузі: Є. Барбіної, А.Капської, М. Палтишева, В. Радула, Н. Тарасевич та інших.

Ретроспективний аналіз педагогічної майстерності в історії світової та вітчизняної педагогічної думки дає підстави звернути увагу на основні періоди її становлення і дослідження:

Перший: середина ХVІ - середина ХVІІІ ст., що характеризується зародженням вітчизняної системи підготовки педагогічних кадрів. Значний вплив на формування педагогічної майстерності здійснювали західноєвропейські гуманістичні та реформаційні ідеї, які спонукали тогочасну педагогічну і культурну суспільні еліти звертатися до важливості розвитку в майбутнього педагога-вихователя професійно значущих рис, необхідних для ефективної роботи.

Другий: кінець ХVІІІ - друга половина ХІХ ст., пов'язаний із розробкою наукових засад педагогічної майстерності вченими і суспільно-культурними діячами періоду українського національно-культурного відродження.

Третій період: кінець ХІХ - середина ХХ ст. Це час появи нових оригінальних ідей у системі підготовки педагогічних кадрів, усвідомлення сутності та провідних чинників педагогічної майстерності. Для цього періоду характерним є:

- поява великої кількості педагогів-практиків, учених - випускників вітчизняних вищих закладів освіти, які власною практичною навчально-виховною діяльністю та сподвижництвом обстоювали передові ідеї педагогічної майстерності в діяльності вчителя-вихователя (80 - 90-ті роки ХІХ ст.);

- вагомий внесок діячів українського мистецтва, письменників, музикантів, поетів, творчої прогресивної інтелігенції у справу підготовки вчительських кадрів та формування педагогічної майстерності, зокрема (90-ті роки ХІХ ст. - початок ХХ ст.);

- поглиблення теоретичного та експериментального обґрунтування сутності педагогічної майстерності у працях учених: істориків, психологів, філософів, педагогів-практиків ( 20-ті - 40-ві роки ХХ ст.).

Четвертий: 50 - 90-ті роки ХХ ст. - активне впровадження набутого досвіду формування педагогічної майстерності в практику роботи вітчизняних вищих педагогічних закладів освіти. Педагогічна майстерність стає невід'ємною складовою цілісного навчально-виховного процесу переважної більшості педагогічних ВНЗ України. Ведуться активні пошуки розробки теоретико-методологічних засад формування педагогічної майстерності вчителя-вихователя, які узагальнюються в підручниках, навчальних посібниках, дисертаційних дослідженнях, базуючись на апробованих практичних результатах провідних ВНЗ, науково-дослідних установ та організацій.

На основі дослідження писемних джерел визначеного періоду нами з'ясовано, що історіографія суспільно-політичної, соціокультурної, науково-педагогічної думки про роль учителя-майстра у вихованні підростаючого покоління дає можливість простежити генезис поглядів на сутність, специфіку, зміст, структуру педагогічної майстерності від фрагментарних уявлень до цілісних її концептуальних засад. Ці фактори надають допомогу сучасним ученим, дослідникам педагогічного професіоналізму, педагогічної творчості у виокремленні провідних елементів педагогічної майстерності, вдосконаленні понятійного апарату, сприяючи розвитку такого феномену, як педагогічна майстерність у навчально-виховному процесі вищого освітнього закладу, в діяльності кожного, без винятку, вчителя загальноосвітньої і професійної школи.

У другому розділі - “Структуротворчі засади педагогічної майстерності в підготовці вчителя провідними освітніми закладами України (кінець ХVІ - друга половина ХVІІІ ст.)” на основі аналізу джерельної бази розглянута специфіка запровадження елементів педагогічної майстерності в підготовці вчительських кадрів Львівською, Київською, Луцькою братськими школами, Острозькою школою-академією, Києво-Могилянською академією, духовними школами-колегіумами.

В основу досліджень було покладено Статут Львівської братської школи, написаний грецькою мовою і перекладений на слов'янську мову в 1586 році. Братство ретельно підходило до добору педагогів і дбало про їх досконалий професіоналізм, майстерність володіння вчительським ремеслом, високі моральні риси. Педагогічна кваліфікація вчителів братських шкіл базувалася на принципах історичного досвіду староруської Київської держави з урахуванням синтезу старослов'янської та античної (грецької) педагогіки як майстерності виховання словом, предметом, вправністю створення сприятливого психологічного клімату - того набору особистісних і професійних рис, які необхідні для визначення високого рівня їхньої педагогічної майстерності.

Системний аналіз статутів братських шкіл, педагогічної спадщини вчителів та церковно-освітніх діячів означеного періоду дозволив виокремити провідні вимоги до вихователя, його морально-духовної спрямованості та фахової і професійної майстерності: 1) Як особистість вчитель мав бути істинним взірцем “християнського доброчестія”. Вимогами до моральних якостей дидаскала починаються і закінчуються шкільні статути. 2) Від учителя вимагалися такі педагогічні вміння, як саморегуляція власного психологічного стану, дотримання тактовної поведінки у процесі спілкування із вихованцем, батьками, колегами. 3) Педагог мав бути відповідальним за якість знань, моральні чесноти своїх учнів, а звідси - до професійного рівня вчителя висувалися надзвичайно високі вимоги: досконале володіння своїм предметом; енциклопедизм знань з філософії, літератури, мистецтва; вміння здійснювати переклад іноземної церковної та світської літератури. 4) Дидаскал у професійній діяльності мав виявляти свої творчі здібності через створення підручників, букварів, граматик, словників та інших посібників з філософії, риторики, поетики тощо. 5) На перший план у діяльності дидаскала висувалися його комунікативні вміння - володіння елементарними навичками навіювання, переконування, внутрішньою та зовнішньою педагогічними техніками в процесі колективної та індивідуальної бесіди. 6) Вчитель-вихователь зобов'язувався досконало володіти мовою, як невід'ємним чинником професійної майстерності, а також різними позамовними комунікативними засобами для ефективного впливу на почуття учнів. 7) Однією із головних вимог до вихователя було знання фізіології та особливостей вікової психології дитини, а також елементарних азів медицини та лікарської практики для лікування хворих дітей у братському шпиталі та притулку.

Тривалий час єдиним загальноосвітнім вищим навчальним закладом у Східній Європі, який мав великий вплив на суспільно-політичне та культурне життя східного і південного слов'янства, була Києво-Могилянська академія. Закінчуючи навчання, вихованці Академії вливалися в суспільне життя - працювали вчителями, священиками, писарями, державними службовцями, співаками й музикантами, декотрі вели мандрівне життя (мандрівні, або мандровані дяки). Вони засновували школи, складали підручники, навчали дітей, правили служби, ставили вистави, ходили з вертепами і т. ін. Тому питанням професійно-педагогічної підготовки вчителя в Академії приділялася досить велика увага з боку викладачів як духовних, так і світських предметів. Вся освітньо-виховна система спрямовувалася на те, щоб випускник був підготовлений до процесу передачі знань, мав спеціальні вміння і навички, необхідні для освітньої діяльності, майстерно володів мовою та мовленням, технікою та технологіями освітньої роботи, акумулював у собі кращі морально-етичні і соціально-психологічні риси особистості.

Аналіз літературних джерел і документів дає підстави стверджувати, що у формуванні професійної майстерності випускника Києво-Могилянської академії велику роль відігравали класи піїтики та риторики, важливе значення приділялося організації і проведенню диспутів, як одній із форм вправ учнів у красномовстві, можливості перевірити отримані риторичні знання на практиці. Елементи педагогічної майстерності майбутніх діячів освіти застосовувалися в Києво-Могилянській академії шляхом залучення студентів до театральної діяльності. Важливим елементом професійного становлення майбутніх фахівців в Академії було хорове мистецтво. Постановка голосу, дихання, дикція, інтонування, манера вести себе на сцені перед глядачами допомагали студентам отримати досить важливі і необхідні вміння та навички для виховної та викладацької діяльності.

Осередками розвитку традицій підготовки вчителя-майстра, виникнення нових форми та методів становлення елементів педагогічної майстерності стали Чернігівський, Харківський та Переяславський колегіуми. Майстерне володіння словом, уміння скласти поетичний твір, який би зворушив кожного, хто його послухав, - стало невід'ємною традицією в підготовці студентів вищих духовних закладів. Риторичні традиції, які склалися в колегіумах, спонукали студентів ретельно працювати над уміннями складати та проголошувати панегіричні, похвальні, вітальні, судові та інші проповіді, промови та ведення листування. Важливими чинниками риторичної культури випускників вважали: дотримання благопристойності поведінки; вміння регуляції психічного стану та зовнішніх мімічних і пантомімічних реакцій під час участі в диспутах (“конклюзіях”). Результатом суб'єкт-суб'єктних взаємин між викладачами та студентами колегіумів була спільна праця над складанням музики до кантів, церковних псалмів, музичного супроводу шкільних п'єс та ін.

Навчально-виховний процес у колегіумах був організований так, щоб студенти здобували широку і всеохоплюючу освіту, прилучалися певним чином до власне педагогічного процесу, а кращі вихованці, які мали здібності до педагогічної роботи, засвоювали особливості психотехніки і майстерності організації педагогічної взаємодії у процесі залучення їх до перевірки “екзерцій” (письмових вправ, виконаних у школі) та “екупацій” (домашніх завдань). Професійні вміння та навички, що опосередковано прищеплювалися студентам, які прагнули пов'язати своє життя з педагогічною діяльністю, засвідчували бачення тогочасними культурно-освітніми діячами певної професіограми вчителя-майстра. Вимоги до вихователя і вихованців базувалися на засадах гуманізму, на традиціях родинного виховання, на усвідомленні високої місії вчителя в розвитку суспільних інституцій та державотворення в цілому.

Нагромаджений досвід формування особистості педагога-майстра у братських школах, Острозькій школі-академії, Києво-Могилянській академії, духовних школах-колегіумах ХVІ - другої половині ХVІІІ ст. дав можливість виокремити три основних етапи:

1) 1569 - 1631роки - пошук змісту спрямування і технологічності професійної майстерності педагога в Острозькій школі-академії та братських школах підвищеного типу, формування підґрунтя для вищої духовної та світської освіти. Під впливом західних течій - гуманізму, реформації та єзуїтської школи, пробуджувались прагнення прогресивних українських діячів до створення мережі навчальних закладів, які б давали фундаментальну початкову, середню та вищу освіту. Затвердження шкільного статуту Львівського Успенського братства “Порядку шкільного” свідчило про високі професійні вимоги до вчителя-дидаскала, про необхідність володіння ним засобами педагогічної майстерності у взаємодії з вихованцями. Заслуга братських шкіл полягала не лише в поширенні освіти серед українського народу, а й у підготовці вчительських кадрів, спрямуванні особистості випускників на педагогічну професію, необхідності набуття ґрунтовних теоретичних і спеціальних практичних умінь і навичок для досягнення високого рівня освітньо-виховної діяльності.

2) 1632 - 1669 роки - вплив навчально-виховної системи Києво-Могилянської академії на вітчизняні та європейські освітні процеси і становлення в її стінах особистості наставника-вихователя, істинного майстра педагогічної справи. В розглядуваний період Академія, будучи монолітною цитаделлю комплексної освіти, в основі якої визнавалася грецька і латинська культури аж до кінця ХVІІ ст., коли відбувається адміністративно-поліційне втручання в сфери її діяльності з боку царського уряду, здійснює важливі заходи щодо становлення особистості випускника, який в майбутньому працюватиме в освітній галузі. Навчання елементам педагогічної майстерності здійснюється опосередковано в курсах риторики, піїтики, філософії. Риторична школа, започаткована провідними діячами освіти того часу Ф. Прокоповичем, І. Галятовським, С. Яворським, Л.Барановичем та іншими, формувала у студентів елементи комунікативної мовної культури, внутрішньої та зовнішньої педагогічної техніки, слугувала дороговказом для досягнення вершин учительської праці.

3) 1700 - 1800 роки - діяльність колегій, які зробили суттєвий внесок у становлення і розвиток комунікативної та мисленнєво-мовленнєвої культури в підготовці майбутнього вчителя-вихователя та вітчизняних педагогічних кадрів у цілому. Навчальні програми Чернігівського, Харківського, Переяславського колегіумів часто змінювалися залежно від орієнтації на певний вищий заклад освіти (переважно Києво-Могилянську академію, а пізніше - Московський університет, чи Петербурзьку академію).