Теорія і методика виховання

Методи формування свідомості

Ця група методів виховання охоплює методи різнобічного впливу на свідомість" почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань. До методів формування свідомості належать: словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, диспут); метод прикладу. їх ще називають методами переконування, оскільки за їх допомогою розвивають і доводять до свідомості учнів сутність норм поведінки, долають помилкові погляди Й переконання, негативні прояви поведінки.

Роз'яснення

За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективні вони під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз'яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

Бесіда

Використовують її для з'ясування, а також цілеспрямованого формування психологічних особливостей, переконань, інтересів особистості. З огляду на особливості проведення бесіда може бути фронтальною або індивідуальною. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен обґрунтувати тему як життєво важливу, а не надуману, так формулювати питання, щоб вони спонукали до розмови, спрямовувати її в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, своїх громадських і моральних обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення обговорюваної проблеми, накреслює конкретну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми. Фронтальна бесіда охоплює кілька етапів. На першому вихователь розкриває суть теми бесіди, її значення, відтак переходить до бесіди у формі розповіді. Розкриваючи зміст, він спирається на наявний в учнів запас уявлень і понять, який виявляє попереднім анкетуванням чи в індивідуальних бесідах. На другому етапі він залучає до бесіди учнів, які висловилися з приводу думок вихователя стосовно теми бесіди. На підставі цих висловлювань він розкриває суть поставленої проблеми, що допомагає учням виробити певні світоглядні поняття, пов'язані з темою. На третьому етапі, виходячи з аналізу конкретних фактів, наголошують на актуальності обговорюваної проблеми, пов'язують її з поведінкою і діяльністю учнів. На четвертому - учні усвідомлюють значення розглянутої проблеми для власної поведінки.

При підготовці й проведенні фронтальних бесід на будь-яку тему враховують вікові особливості учнів. Так, у молодших класах доцільно проводити бесіди на морально-правові теми: "Поважай своїх друзів", "Бережи все, що створено людською працею", "Красиве і потворне у поведінці людей", "Будь чесним і правдивим" тощо. Класоводи намагаються пов'язати зміст цих бесід з поведінкою учнів, запобігти негативним вчинкам. З цією метою використовують випадки з життя, сюжети з дитячих газет і журналів. Під час бесід дітей привчають оцінювати достойні й недостойні вчинки персонажів оповідань.

Бесіди з учнями середнього шкільного віку більш насичені морально-правовим змістом: "Відповідальність школярів за свою поведінку", "Твої учнівські права і обов'язки", "Охорона природи - твій громадянський обов'язок", "Людина без "гальм" - зіпсована машина" тощо. Методика їх проведення дещо інша. Насамперед слід враховувати, що підлітки вже мають певний досвід виконання вимог і правил поведінки, брали участь в обговоренні поведінки однокласників та ін. Водночас педагоги під час бесід навчають учнів самостійно оцінювати морально-правові факти і події.

У старших класах варто проводити бесіди, зміст яких спирається на наявні в учнів правові знання, здобуті під час вивчення навчальних дисциплін: "Твій обов'язок - виявляти і запобігати правопорушенням", "Право, мораль, звичаї й традиції", "Знати, поважати і виконувати закони - обов'язок кожного юнака і дівчини" та ін. Такі бесіди повинні відбуватися в невимушеній обстановці. Педагог має прагнути дохідливо розкрити тему, ії основні положення, вказати джерела, в яких можна знайти додаткову інформацію. Важливо спонукати учнів до обміну думками, докладно відповісти на їх запитання.

Фронтальну бесіду з класом можна проводити на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статевого виховання, естетичну та ін. Певні труднощі виникають за необхідності переконувати учнів у хибності їхніх поглядів і переконань, неправильності їхньої поведінки. Тому педагог повинен використовувати різні прийоми підвищення ефективності фронтальної бесіди.

Психологи стверджують, що учні критичніше ставляться до дій і вчинків інших людей, ніж до власних. Позитивно впливають на них аналогії та зіставлення подібних випадків під час бесіди. Нерідко учні скоюють вчинки, не замислюючись над тим, що ці вчинки є свідченням їхніх негативних рис. Наприклад, кругову поруку в колективі можна кваліфікувати як відсутність принциповості в Його членів. У такому разі ведуть мову про неправильне розуміння таких моральних понять, як товаришування, колективізм і дружба.

Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розглядуваних фактах, процесах учні відкривають для себе щось нове. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Педагог ніби погоджується з ними, приймає їхню точку зору, але, виявивши слабкі й суперечливі місця в аргументації вихованців, спростовує їх: "Я з вами згоден, але як пояснити...", "Припустімо, ви маєте рацію, проте як бути, коли..." Слід продумати запитання, якими можна спонукати учнів до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження. Аргументи педагога мають бути неспростовними.

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокійній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спонукав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст почутих моральних сентенцій, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомогти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з'ясовують причини і мотиви порушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.

Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бесіду до розвінчувала вчинків учнів. Проте досвід переконує, що бесіда корисніша, коли її починають з аргументованого розкриття правильного розуміння сутності вчинку, дії, явища і на цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.

Лекція

Сутність її полягає в систематичному викладі навчального матеріалу, будь-якого питання. Вона відкриває для учня можливості живого спілкування з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питаннями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів.

Читають лекції здебільшого у старших класах, зрідка - в середніх. Готуючись до них, важливо продумати побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження уваги учнів. Лекція може бути епізодичною, належати до певного тематичного циклу або кіно лекторію. Епізодична лекція дає уявлення про одне питання чи проблему і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо.

Теоретичні положення лекції розкриваються в тісному взаємозв'язку з практикою, з життям учнівського колективу. Лекторові легше встановити контакт з аудиторією, якщо він використовує факти з життя і діяльності колективу учнів. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання. Ці запитання можуть потребувати уточнення або оцінки факту лектором, його думки з приводу певної проблеми, можливі гострі запитання полемічного характеру. Лектор не повинен ухилятися від відповідей, в тому числі й на гострі запитання, оскільки учні можуть дати своє, можливо, й неправильне трактування тих чи інших складних проблем.

Читаючи лекцію, важливо вміти переходити до невимушеної розмови з аудиторією, враховуючи її вікові особливості, рівень загальної культури, обізнаність з проблемою, про яку йдеться. Це створює атмосферу співпраці, посилює вплив на думки, почуття, поведінку учнів. Для активізації сприймання інформації лектор використовує і вплив учнів один на одного, що зовні виражається в обміні репліками, аплодисментах та інших емоційних виявах. В атмосфері взаєморозуміння між лектором і слухачами легше відповідати на гострі полемічні запитання, залучати до відповідей на них учнів, дискутувати. Не слід обминати гострих тем.

Певна кількість лекцій, присвячених одній проблемі, утворюють цикл лекцій. Його обсяг залежить від характеру проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення найістотніших і найактуальніших для учнів питань. Приміром, старшокласникам можна запропонувати цикл лекцій з трудового законодавства, який може об'єднувати такі теми: "Конституція України про право громадян на працю", "Трудові права і обов'язки працюючої молоді", "Особливості трудової діяльності неповнолітніх", "Пільги працівникам, які навчаються без відриву від виробництва" та ін.

Підвищений інтерес в учнів викликають кінолекторїі - лекції на моральну" правову, антиалкогольну, естетичну та іншу тематику, які супроводжуються демонструванням кінофільмів або їх фрагментів. їх ефективність зумовлена тим, що пізнавальне значення лекції зростає, якщо вона доповнена фактами конкретної діяльності, відображеної в науково-популярному чи художньому фільмі. Кіно лекторії об'єднують кілька лекцій однією ідеєю, їм дають різні назви: "Підліток і закон", "Мораль, право, обов'язок" та ін. Тематичні плани кінолекторію передбачають одну-дві лекції на місяць з найактуальніших питань виховання школярів й орієнтовані на постійну аудиторію з урахуванням віку, освіти" рівня вихованості слухачів. Кіно лекторії влаштовують переважно для учнів середнього і старшого шкільного віку. До роботи над ними залучають фахівців з конкретної тематики. Цілий кінофільм або його фрагменти демонструють під час бесіди чи лекції для переконливішого звучання висунутих лектором теоретичних положень. Іноді спершу читають лекцію, а відтак демонструють кінофільм. Якщо кінофільм доволі інформаційний, достатньо прокоментувати його матеріал, поставити учням запитання, зосередити їхню увагу на головному.

Кінолекторій забезпечує послідовний, тривалий і цілеспрямований вплив на учнів, сприяє формуванню цілісного уявлення з багатьох проблем, отриманню вичерпних відповідей на запитання, що виникають під час лекції. Для підвищення його ефективності проводять підсумкові заняття, які охоплюють запитання і відповіді з вивчених тем, переглянутих кінофільмів, анкетування слухачів щодо оцінки роботи кінолекторію і врахування потреб учнів, обговорення з ними найзлободенніших питань тощо.

Диспут

Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів. Особливо ефективний він у роботі зі старшокласниками. Під час диспуту учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, виявляють свою ерудицію, культуру, темперамент, розвивають логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, щастя, обов'язок людини перед суспільством. Можна обговорювати факти з життя класу, школи, літературний твір, газетну чи журнальну статтю. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати, наскільки учні обізнані з нею, як ставляться до неї. Відтак окреслюють коло питань для обговорення. Диспут повинен відбуватися в атмосфері невимушеності, ніхто не повинен повчати, виступи мають бути аргументованими. Для цього необхідні вільний обмін думками, рівність учасників диспуту, їх опора на факти, логіку аргументів. Некоректні жарти забороняються, гостре влучне слово схвалюється.

Успішність проведення диспуту залежить від попередньої підготовки. Вже за три-чотири тижні в класі має бути відома його тема, винесене на обговорення питання. Учнів бажано ознайомити з правилами диспуту. Нерідко напередодні диспуту готують спеціальний випуск стіннівки, оформляють вітрину з книгами, журнальними і газетними статтями, організовують анкетування, індивідуальні та групові бесіди, радіопередачі тощо.

Ведучий повинен добре підготуватися до нього, продумати, як викликати обмін думками між його учасниками, вміло керувати полемікою, спрямовувати її так, щоб вона не перетворилася на беззмістовну балаканину. Він має вчасно зупинити тих, хто надто відхиляється від головного, допомогти тим, хто висловлює розумні думки, але не вміє їх аргументувати, підвести учасників дискусії до необхідних узагальнень і висновків. Анкетування, попередні бесіди з учасниками диспуту полегшать роботу ведучого, підкажуть йому, на кого можна розраховувати, вбережуть від випадковостей, затяжних пауз або поверхового розв'язання спірних питань. Наприкінці диспуту підбивають підсумки, відзначають спірні чи помилкові погляди і судження, детальніше зупиняються на тому, чим збагатив диспут його учасників.

Словесні методи виховного впливу на учнів влучно охарактеризував В. Сухомлинський: "В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарб і пензля - живопису, без мармуру й різця - скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово - це ніби той місточок, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність".

Метод прикладу

Як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів приклад є взірцем для наслідування, активно впливаючи на свідомість і поведінку школяра. Прикладом для виховання можуть бути педагоги, батьки, рідні й близькі люди, однокласники, історичні герої, літературні персонажі, діячі науки і культури, відомі політики, підприємці. Наслідування пропонованого взірця відбувається у три етапи: на першому - на основі сприймання конкретного прикладу виникає суб'єктивний образ взірця, бажання наслідувати його; на другому - діє зв'язок між взірцем для наслідування і поведінкою вихованця; на третьому - здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків.

Реалізовуючи свої виховні функції, приклад може допомагати педагогові в конкретизації певного теоретичного положення, доводити істинність конкретної моральної норми і бути переконливим аргументом, спонукати до певного типу поведінки. Особливість виховного впливу прикладу полягає в наочності, конкретності його дії. І що ближчий і зрозуміліший учневі приклад, то більша його виховна сила. Використання прикладу у вихованні потребує врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Так, у роботі з підлітками і старшокласниками виходять з того, що вони вже не сліпо наслідують приклад, а критично ставляться до пропонованого їм взірця. Хоча іноді учні наслідують не те, що гідне схвалення.

Одним з недоліків виховання на позитивному прикладі є поверхове розкриття вчителями його суті, простий перелік позитивних героїв художніх творів, кінофільмів, кращих учнів без детального, образного, емоційного аналізу. У виховній роботі нерідко використовують приклади з навколишнього життя, в тому числі й шкільного. Проте не кожен приклад зі шкільного життя однаково хвилює учнів. Інколи пропонований учителем взірець для наслідування викликає репліки, негативну реакцію. Адже не всі учні, зараховані педагогом до кращих, користуються авторитетом у колективі.

На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність їх наслідування. Прийомами їх застосування можуть бути громадський осуд негативних проявів у житті класу чи школи; розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутності; протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки; розкриття на конкретних і відомих учням прикладах наслідків аморальної та асоціальної поведінки. Аналізуючи негативні факти з життя, слід прагнути, щоб в учнів сформувалися негативне ставлення до них, морально-правова стійкість до зла, наголошувати на шкідливості наслідування недостойного прикладу.

Умовами виховної ефективності методів формування свідомості є:

1) урахування під час формування конкретних світоглядних понять, поглядів і переконань "бази" (раніше сформованих понять, поглядів і переконань), на яку накладається пропонована учням інформація. Для цього перед кожним виховним заходом треба не лише ставити конкретну мету щодо формування певних якостей, а й вивчати рівень вихованості учнів і враховувати його під час проведення заходу. Інакше користі буде мало: адже одні вихованці погодяться з пропонованими сентенціями, інші - сумніватимуться в них, а ще інші - сприйматимуть їх скептично, а то й вороже. І якщо вони відверто не виявлятимуть свого ставлення (зокрема, під час лекції), то педагог не знатиме, що робиться в їхній свідомості й не зможе скоригувати її;

2) апелювання не лише до розуму, а й до емоційно-почуттєвої сфери учнів. Переконування ефективніше, коли учень відчуває сором за скоєне. Посилює переконування й пробудження в учня совісті;

3) переконування на конкретних прикладах, що затор-кують інтереси дітей, до яких вони мають безпосередній стосунок. Коли йдеться про бережливе ставлення до речей, обладнання, доцільно вести мову про власні речі, обладнання навчального кабінету, шкільний інвентар і тільки згодом - про віддаленіші приклади і узагальнення;

4) володіння педагогом якостями особистості, які він прагне сформувати в учнів. Якщо ці якості не притаманні йому, він втрачає головний аргумент переконування. Наприклад, коли педагог, який курить, закликатиме учнів не робити цього, його слова мало кого переконають.

Враховуючи, що формування свідомості полягає у створенні суб'єктивних образів об'єктивного світу, педагог має дбати, щоб його слова і його вчинки утворювали гармонійну єдність, адекватно педагогічним цілям впливали на мислительну та емоційну сферу школярів.

Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки

У формуванні позитивного досвіду поведінки особистості, її переконань, ставлень до навколишньої дійсності вирішальну роль відіграє діяльність. У зв'язку з цим організація діяльності школярів розглядається у педагогіці як серцевина виховного процесу.

До групи методів організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки належать методи тренування, привчання, педагогічної вимоги, ситуацій вічьного вибору, ігровий метод. Усі вони базуються на практичній діяльності вихованців. Управляти цією діяльністю педагоги можуть завдяки поділу її на складові частини - конкретні дії і вчинки, а інколи на ще менші частини - операції. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім - до управління діяльністю вихованців (В.О. Сластьонін).

Організація різнопланової діяльності школярів обов'язково залучає учня до багатогранних відносин, які виникають на основі спілкування у процесі діяльності. Різні позиції учня у системі внутрішньо-колективних відносин приводять його до певних рішень, вчинків, на основі чого формуються складніші акти поведінки, риси особистості.

Тренування - метод формування необхідних якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків учнів.

Метод тренування як специфічний спосіб виховання одержав визнання у вітчизняній педагогіці не одразу. У 20-тих роках, коли ідеалізувалася теорія вільного виховання, головними, майже єдиними були методи роз'яснення, переконання й апеляції до свідомості дітей. Поняття "тренування" асоціювалося тоді з примусом. Суттєво змінилося становище у 30-х роках, коли широкого визнання у педагогіці набули творчі досягнення A.C. Макаренка, зокрема його виступи з теоретичних і методичних питань виховання. Визнаючи роль свідомості у моральному розвиткові школярів, видатний педагог вважав, що в процесі виховання надзвичайно важливо озброювати їх практичним досвідом, формувати у них навички і звички поведінки шляхом постійного тренування у правильному вчинку.

Пізніше проблема формування умінь, навичок і звичок поведінки в процесі виховання стала привертати увагу психологів.

Не можна виховати мужньої людини, якщо не поставити її в такі умови, коли б вона змогла проявити мужність, все ] одно в чому - у стриманості, прямому відкритому слові, деякому позбавлянні, терпеливості, сміливості. А.С. Макаренко

У сучасній школі тренування як загальний метод виховання використовується для вирішення найрізноманітніших завдань громадянського, морального, естетичного, трудового, фізичного розвитку учнів: формування патріотизму, громадянськості, відповідальності, працелюбності, милосердя, культури поведінки, фізичного загартування, санітарно-гігієнічної культури, розвитку художніх здібностей та ін.

Метод тренування має велику різноманітність засобів його реалізації. У ролі таких засобів виступають різні форми навчальної роботи, різноманітні позакласні виховні справи, позашкільні форми виховання, спілкування, тобто будь-яка практична діяльність учнів, якщо вона відповідним чином організована.

Педагогічні основи організації тренування з метою формування в учнів практичних умінь, навичок і звичок у тій чи іншій діяльності ґрунтовно розкрив К. Д. Ушинський. Відповідно до психологічної структури особистісних якостей у процесі вироблення навичок і звичок він виділив такі етапи. 1) постановка виховної завдання і збудження в учнів потреби в тому чи іншому виді діяльності, 2) роз'яснення способів діяльності й озброєння учнів відповідними знаннями (розвиток свідомості), 3) практичний показ дій по вирішенню поставленої задачі, 4) організація первинного відтворення учнями показаних дій (зразків) поведінки, 5) наступне тренування в удосконаленні і закріпленні способів діяльності та поведінки, 6) висування вимог до учнів з питань удосконалення організованих вправ, 7) контроль за поведінкою.

Виховання, яке цілком оцінило важливість звичок і навичок і споруджує на них свою будівлю, споруджує її міцно.К.Д. Ушинський

В організації тренування важливо враховувати такі умови:

- формування стійких навичок і звичок поведінки слід розпочинати якомога раніше; чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички (К.Д. Ушинський);

- між частотою, обсягом вправ і досягнутими результатами існує пряма залежність: чим більше і частіше вправ виконується, тим вищий рівень розвитку якостей, які формуються з їх допомогою;

- кількість вправ, які повинні виконувати різні учні для вироблення якостей на тому самому рівні, не збігається: там, де одним достатньо декількох вправ, іншим потрібно десятки і навіть сотні спроб;

- чим складніша якість, тим більше вправ необхідно виконати для вироблення стійкої звички, тим частіше їх потрібно повторювати для того, щоб не забути.

Привчання - метод, який забезпечує інтенсивне формування необхідної якості. На жорсткому привчанні базуються всі казармові системи виховання, наприклад, армійська, де цей метод поєднується з покаранням.

Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання, яке нагадує дресирування і суперечить правам людини. Вона допускає використання методу лише за умови, коли властиве йому насильство спрямовується на благо дитини; коли метод використовується в комплексі з іншими методами і передусім ігровими.

Умови правильного застосування методу такі:

- чітке уявлення про завдання виховання у вихователя і його вихованців; якщо вихованці не бачать смислу в тих чи інших діях, то привчання можливе лише на основі безумовного підкорення;

- не давати казенно-бюрократичних вказівок типу: .,Будь ввічливим", "Щоденно вмивайся", "Вітайся з людьми", а сказати приблизно так: "У нечепури немає майбутнього: брудні вуха лякають людей", "Привітай сусіда - і він буде ввічливим з тобою";

- спочатку турбуватися про точність виконання дій, а потім - про їх швидкість;

- показувати, як виконуються дії, які їх результати;

- контроль повинен бути доброзичливим, але строгим, обов'язково поєднуватися з самоконтролем.

Педагогічна вимога - метод впливу, за допомогою якого педагог викликає і стимулює чи припиняє і гальмує дії вихованців, виявлення у них тих чи інших якостей.

Залежно від форми пред'явлення вимоги бувають прямі й опосередковані. Для прямої вимоги характерні імперативність, визначеність, конкретність, точність, однозначність. Ці вимоги висуваються рішучим тоном, причому можлива ціла гамма відтінків, які виражаються інтонацією, силою голосу, мімікою.

Опосередковані вимоги (порада, прохання, довір'я, схвалення тощо) відрізняються від прямих тим, що стимулом для зумовленої дії стає вже не стільки сама вимога, скільки спричинені нею психологічні фактори: переживання, інтереси, прагнення самих дітей.

Найважливішими формами опосередкованих вимог є:

Вимога-порада. Це апеляція до свідомості вихованця, переконання його в доцільності, користі, необхідності пропонованих педагогом дій. Порада сприймається, якщо учень бачить у наставникові старшу, досвідченішу людину, авторитет якої є визнаним, і думку якої вій цінує.

Вимога-довір'я Якщо між вихователем і вихованцем складаються дружні стосунки, довір'я проявляється як природне ставлення сторін, що поважає одна одну.

Вимога-прохання. Прохання є формою виявлення співробітництва між людьми, взаємного довір'я і поваги. В добре організованих колективах прохання стає одним з найуживаніших засобів впливу.

Вимога-натяк. Характерним для цієї форми впливу є не тільки те, що діти повинні розуміти вчителя з півслова. Головне в натяку - роль поштовху, що призводить до дії вже сформовані якості дітей. Виражається вимога у формі міміки, жесту, погляду, риторичного запитання.

Вимога-схвалення. Схвалення, похвала, вчасно висловлені вихователем, діють як сильний стимулятор діяльності дітей. Схвалення заохочує, надихає дитину на більш успішні дії, часто виступає в ролі навіювання дитині тих якостей, якими вона повинна володіти.

Вимоги викликають позитивну, негативну чи нейтральну реакцію вихованців. Тому виділяються позитивні і негативні вимоги. Прямі вказівки є здебільшого негативними, тому що майже завжди викликають негативну реакцію у вихованців. До негативних опосередкованих вимог належить осуд і погроза. Вони здебільшого породжують подвійну мораль, формують зовнішню покірність при внутрішньому опорові.

Важливою умовою ефективності даного методу є почуття міри.

Для становлення досвіду суспільної поведінки вихованця надзвичайно важливо, щоб він міг діяти не тільки відповідно до вимоги педагога, в рамках його конкретного доручення, де все визначено, а й самостійно. Щоб він міг прийняти самостійне рішення, мобілізуючи свої знання, почуття, волю, звички, ціннісні орієнтації.

Ситуація вільного вибору - метод виховання, що моделює момент реального життя, в якому виявляється і підлягає випробуванню на стійкість система вже сформованих позитивних дій, вчинків, ставлень.

На кожному кроці перед дитиною, підлітком, юнаком - камінь, якого можна обійти і можна прибрати з дороги, вивільнивши її для інших людей і розчистивши доріжку до власної совісті. Мистецтво і майстерність виховання полягає в тому, щоб жоден камінець не залишився обійденим. В. О. Сухомлинський

Ситуації вільного вибору бувають за своїм інструментарієм природними і штучними (реальними і вербальними).Природні ситуації вільного вибору час від часу спонтанно виникають у житті. Вихователь використовує їх для того, щоб вихованці зробили самостійний вибір. Наприклад, вирішити: грати чи не грати з ворогуючим однолітком в одній команді, що виступає за честь школи; їхати разом зі всіма на відпочинок чи залишатися з хворим товаришем; поступитися місцем незнайомій літній людині чи продовжувати сидіти; сказати правду чи промовчати і под.

Однак вихователь не завжди може чекати такого природного збігу обставин. Йому доводиться самому створювати зовнішню обстановку, яка викликає в учня необхідний психічний стан, уявлення, почуття, мотиви, вчинки. Такі спеціально організовані педагогічні умови називають штучними ситуаціями вільного вибору. Наприклад, учитель біології запропонував учням самостійно вирішити долю зібраного на навчально-дослідній ділянці урожаю; учитель математики запропонував дітям оцінити свою контрольну роботу і обіцяв оцінки занести до класного журналу; класний керівник вніс пропозицію провести акцію милосердя, в якій кожен учень опиниться в ситуації, що потребує прояву уваги до людей, співчуття, доброти тощо.

Ситуації вільного вибору спонукають вихованця пригадати свій досвід поведінки в аналогічних ситуаціях, проаналізувати його наслідки і одночасно прогнозувати наслідки вибору, який необхідно здійснити. Прийняття остаточного рішення викликає сильне емоційне переживання, оскільки він бере на себе відповідальність за вибір. У зв'язку з цим ситуації вільного вибору можуть довго і стабільно визначати спрямованість поведінки й діяльності вихованця.

Ігровий метод включає ігрові моделі діяльності, в яких вихованці проявляють високу активність мислення і поведінки, вступають у взаємодію між собою, набувають звичок поведінки за відносно короткий термін.

Ігровий метод сприяє організації життя і діяльності вихованців шляхом включення їх в умовні захоплюючі події, ситуації, виконання ролей. В колективній грі відтворюються обставини, правила поведінки, які відповідають потребам дітей, їх інтересам і прагненням. Тому гра викликає у них високу психологічну активність, ініціативність, полегшує складний процес засвоєння норм і правил, умінь, звичок поведінки; включає дітей у вільну творчу діяльність, спілкування, формує зацікавленість у спільній справі, колективність, співробітництво, партнерство.

Гра може бути використана у будь-якому виді діяльності вихованців: трудовій, соціально-комунікативній, громадсько-корисній, фізично-оздоровчій, художньо-естетичній, туристсько-краєзнавчій, еколого-натуралістичній тощо.

У практиці виховної роботи вживаються рольові ігри, в яких відпрацьовується тактика поведінки, дій, виконання функцій, обов'язків конкретної особистості ("Як допомогти товаришу", "Що робити, якщо біда...", "День менеджера", "День підприємця", "Я створюю власну справу" тощо); симуляційні (імітаційні) ігри, коли школярі імітують діяльність якої-небудь установи, організації ("Кабінет Міністрів", "Парламент", "Суд" тощо); діловий театр, коли розігрується ситуація, поведінка людини в конкретних умовах; психодрама - соціально-психологічний театр, в якому відпрацьовується вміння відчувати ситуацію в колективі, групі, оцінювати та змінювати поведінку іншої людини. Вихователі, вчителі використовують вже розроблену гру або імпровізують разом з вихованцями: обговорюють сюжет, розподіляють ролі, визначають правила, форми і способи взаємодії, підводять підсумки, заохочують переможців.

Методи організації діяльності учнів і формування досвіду позитивної поведінки

Діяльність -- основа здорового способу життя, важливе джерело збагачення досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім до управління діяльністю. Відомо, що учні включаються у такі види діяльності: навчальну, самообслуговуючу, громадсько-корисну, продуктивну, ігрову, творчу. Виховують усі види діяльності, тому потрібно використовувати їх у комплексі. Кожна діяльність повинна мати особистісне значення, а учень повинен бути підготовлений до вибору мети і способів діяльності. Необхідно поєднувати різні методи і прийоми привчання, вправ, формування досвіду позитивної суспільної поведінки. До діяльнісних методів виховання належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи, привчання, доручення, створення виховних ситуацій, колективні творчі справи (КТС).

Педагогічна вимога -- це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування дій і вчинків, якщо вони мають негативний характер. А. С. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічна вимога -- це процес озброєння учнів нормами поведінки. Зміст вимоги визначається моральними нормами, правилами, статутом школи, заповідями Біблії. Вимоги бувають прямі (наказ, вказівка) і непрямі (прохання, порада, натяк). Вимога впливає не тільки на свідомість учнів, а й активізує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сферу діяльності в позитивному напрямі, сприяючи цим самим виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Поставлена учням вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і сильною, її пред'являють тоді, коли свідомість учня підготовлена до її сприймання. Щоб учні не заспокоювалися на досягнутому, вимоги повинні зростати. Якщо вимога справедлива, то учень скоріше буде її виконувати, а якщо вона дріб'язкова і формальна, то така вимога втрачає своє виховне значення і сприймається вихованцем як несправедливість. Крім того, вимога повинна ставитися чітко, переконливо, конкретно, тоді її виконання буде відповідальним. У школі існують єдині вимоги до учнів з боку всього педагогічного колективу, які ставляться систематично і послідовно.

Вимога -прохання ставиться тоді, коли між педагогом і учнями встановилися добрі взаємини, довіра і повага.

Вимога-довір'я застосовується у вигляді різного типу доручень, як повага до учня.

Вимога-схвалення використовується в тих випадках, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності.

Вимога-натяк -- це може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до учня чи класу, вони застосовуються тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний вплив.

Вимога-умова ставиться учням тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше.

Вимога-осуд полягає в негативній оцінці конкретних дій і~ вчинків учня і розрахована на гальмування небажаних вчинків та стимулювання позитивних.

Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Погроза має бути обґрунтованою, а невиконання вимог повинно призвести до реалізації погрози до кінця.

Громадська думка -- відображення колективної думки, активна впливова сила в руках умілого вихователя. Для формування громадської думки вчитель залучає вихованців до колективного обговорення явищ і подій у житті класу, школи, привчає учнів давати їм принципову оцінку. Громадська думка сприяє активізації учнівського колективу за утвердження норм моралі, є опорою педколективу в цій боротьбі, робить набутком колективу кращі зразки поведінки. Громадська думка це вимога, і вона повинна формуватися наперед, не чекаючи негативного явища, спрямовуватися на тих, хто з нею рахується, обережно пристосовуватися до учнів підвищеної емоційності та вказувати вихід зі становища. Етапи формування громадської думки такі: а) виявлення і вивчення індивідуальних думок; б) узагальнення і об'єднання думок; в) цілеспрямована діяльність і творчість колективу.

Вправи -- багаторазове повторення певних дій, вчинків, це не механічний, а свідомий творчий процес. У результаті вправ формуються уміння, навички, звички, нові знання, манери поведінки, розвиваються розумові здібності. Учні щоденно вправляються у виконанні розпорядку дня, вимог шкільного режиму, у навчальній і трудовій діяльності. До застосування вправ педагог повинен підходити вдумливо і творчо, дотримуватися таких вимог: обґрунтованість необхідності вправ, доступність вправ, ЇХ систематичність, достатня кількість для формування певних навичок і звичок поведінки.

Привчання -- організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми громадської поведінки. Метод привчання має особливе значення у вихованні, учень повинен постійно дотримуватися певних вимог з перших же днів перебування у школі. Привчати потрібно за допомогою чітких правил, показів зразка. Для цього потрібен час, поспішність шкодить. Важливе значення має доброзичливий контроль і самоконтроль. Суворий режим формує динамічний стереотип, який лежить в основі утворення звичок.

Доручення -- це метод виховання, який своєю метою має вправляння в позитивних діях і вчинках. Застосування цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей учнів. Наприклад, неорганізованим учням корисно давати завдання підготувати і провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість, значення для колективу і для себе. Доручення повинне бути посильним для учня, нескладним, педагог повинен навчити учня виконувати його і з часом 1 ускладнювати. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Виконання доручень повинно оцінюватися.

Створення виховних ситуацій поділяються на дві групи: а) творчі прийоми: доброта, увага, піклування, пробудження гуманних почуттів, прояв засмучення, зміцнення віри в свої сили, довір'я, залучення до цікавої діяльності; б) гальмуючі прийоми: паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, прояв обурення, попередження, вибух.

Для створення виховних ситуацій необхідно визначити умови, продумати свої дії і вчинки, викликати в учнів нові почуття, думки, позитивні мотиви.

В індивідуальній виховній роботі позитивні наслідки дає прояв доброти, уважності і піклування з боку педагогів до учнів, вона викликає у вихованця почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довіри.

Прояв педагогом своїх умінь і знань у певній галузі, яка цікавить учня, викликає в нього здивування, захоплення, піднімає в його очах авторитет педагога.

Велике значення має зміцнення віри вихованця у свої власні сили, тому досвідчені педагоги так організовують процес навчання і виховання, щоб учні помічали успіхи один одного.

А. С. Макаренко часто застосовував прийом паралельної дії, тобто не прямий вплив на вихованця, а через колектив. У цьому випадку педагог виступає з претензією до колективу, вимагає від нього відповіді за поведінку його членів. Колектив засуджує поведінку одного зі своїх членів, а вони певним чином реагують на дії колективу.

Прийом удаваної байдужості полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і цим роззброює вихованця, який відмовляється від своєї затії.

Колективна творча справа (методика колективного творчого виховання І.П. Іванова) -- це спільний пошук кращого розв'язання важливих завдань збагачення колективу і особистості щодо поліпшення навколишнього життя. КТС -- це справа, бо це система практичних корисних дій. КТС -- справа колективна, бо планується, проводиться і обговорюється вихованцями і вихователями. КТС -- справа творча, бо на кожній її стадії є пошук кращих шляхів, засобів здійснення життєво важливої практичної роботи. Головне правило КТС: "Усе творчо".

Перед проведенням КТС класний керівник обмірковує комплекс виховних можливостей цієї справи, визначає мету, продумує участь батьків, шефів, учителів-предметників. КТС складається з шести стадій:

Перша стадія -- стартово націлююча бесіда. Класний керівник допомагає учням у виборі теми, проводить конкурс на кращий проект КТС, пропонує свої варіанти. Обговорюється питання: Що? Де? Коли? З ким? Мета -- захопити учнів КТС.

Друга стадія -- колективне планування КТС. Спочатку в мікроколективах, потім на загальних стартових, зборах заслуховуються всі варіанти КТС, уточнюються завдання, ставляться додаткові питання для роздумів, визначається особиста участь кожного учня у справі.

Третя стадія -- колективна підготовка КТС. Спільний проект уточнюється і конкретизується спочатку Радою КТС, потім у мікроколективах. Мікроколективи, або бригади, готують сюрпризи, справи "по секрету" від інших.

Четверта стадія -- проведення КТС. Класний керівник стежить за тим, як учні проводять КТС, допомагає їм, координує "їхні дії, створює і зміцнює мажорний тон, дух бадьорості, упевненості у своїй силах, у своїй здатності нести людям радість. Ця стадія -- це підсумок підготовчої роботи -- сюрпризи, експромти, імпровізації.

П'ята стадія -- колективне підбиття підсумків. Проводиться загальний збір -- "вогник", присвячений результатам конкретної справи. Можна провести анкетування або поставити запитання для роздумів: що було доброго? Що нам вдавалося з наміченого? Завдяки чому? Що не вдалося? Чому? Що нам варто використати надалі? Що нам перетворити в традицію? Як діяти по-іншому?... Класний керівник збирає кращі пропозиції, систематизує і узагальнює висловлені думки і пропозиції.

Шоста стадія -- найближча післядія КТС. На цій стадії виконуються рішення, які були прийняті загальними зборами. Даються доручення мікроколективам, намічається нова КТС, проводиться робота з рекомендованою літературою.

Колективна творча справа -- це конкретне втілення багатогранної громадської турботи в єдності трьох сторін -- практичної, організаторської, виховної. Колективні творчі справи бувають: пізнавальні, трудові, художні, спортивні, святкові.

Пізнавальні: вечір веселих завдань, конкурс "Випробуй себе", вечір-подорож, захист фантастичних проектів, вечір розгаданих і нерозгаданих таємниць, прес-конференція, турнір знавців тощо.

Трудові: трудова атака, трудовий десант, фабрика, подарунки далеким друзям тощо.

Художні: концерт-блискавка, літературний вечір, конкурс музикантів, читців, танцюристів, вечір "В гостях у картин".

Спортивні: "Веселі старти", весела спартакіада, похід, свято "Тато, мама і я -- спортивна сім'я" тощо.

Святкові: новорічний вечір, день 8-го Березня, День учителя, День молоді тощо.

Трудова справа "Сюрприз". Трудовий сюрприз може бути підготовлений до всенародного свята, на честь якої-не-будь знаменної події в житті людини або колективу (наприклад, до дня народження), а також у звичайні дні, щоб зробити людям радість, перетворити будні у свято. У святковому сюрпризі можуть брати участь класні колективи, окремі мікроколективи, зведені об'єднання різного віку. Можливі види сюрпризів:

о трудовий сюрприз типу ССМ (святковий сюрприз малятам). Це підготовка новорічного свята в дитячому садку, на дитячому майданчику з іграми і хороводами навколо ялинки, з атракціонами і подарунками;

о святковий сюрприз типу НШ (нашим шефам) -- це, наприклад, виступ зі святковим концертом у виробничому колективі, установі, військовій частині;

о трудовий сюрприз типу РШ (рідній школі) -- святкове оформлення приміщення, упорядкування подвір'я;

о трудовий сюрприз типу ПДД, (подарунок далеким друзям);

о трудовий сюрприз типу "снігова казка".

Як і будь-який сюрприз, святковий слід готувати по секрету від тих, кому призначений подарунок. Розробка плану операції проходить на загальних зборах учасників, керує підготовкою сюрпризу рада справи (штаб операції) або командир зведеного загону. Дорослі беруть участь у розробці і проведенні операції в ролі комісарів, членів штабу, його радників і рядових бійців. Підсумки операції потрібно обговорити на спільному зборі -- "вогнику", щоб зробити висновки для майбутніх сюрпризів.

"Філософський стіл". Мета: допомогти старшокласникам розібратися у складних філософських та соціальних проблемах. Учасники "філософського столу" діляться на групи: технічну, музичну, оформлювачів, проблемну. Групи отримують завдання від ради справи. За консультаціями звертаються до педагогів. Учасники розмови сідають за "круглий стіл". Початок розмови символізує запалена свічка. Задовго до дискусії учасникам пропонується не більше п'яти питань, рекомендується філософська література, словники. За столом не допускається виголошення доповідей, читання написаних виступів, книг. Можна користуватися планом виступу, цитатами, фактами. Час дискусії не повинен перевищувати 1,5 години. Останнє запитання повинно бути таким, щоб у відповіді на нього підбили підсумок усій розмові. "Філософський стіл" присвячується таким проблемам: "Совість", "Воля і необхідність", "Щастя", "Суть життя", "Людина і її призначення", "Духовна культура", "Природа і суспільство". Змістом столу може бути проблема з життя старшокласників. "Філософський стіл" можна присвятити видатним філософам: Сократу, Платону, Гегелю, Сенеці, Спінозі, Фейербаху...

Перелік запитань "філософського столу" на тему: "Гідність людини":

1. Людина ставиться до себе стихійно чи свідомо?

2. Яким може бути ставлення людини до людини?

3. У якому віці людина повинна усвідомлювати ставлення до самої себе?

4. Який зміст ви вкладаєте у слово "гідність"?

5. Чи є зв'язок між поняттям "гордість", "скромність", "гідність" ?

День етикету. Мета дня: виховання культури поведінки. У програмі дня:

--конкурс на кращу шкільну форму; --конкурс на крашу зачіску;

--конкурс на вміння запросити партнера на танець;

--конкурс на крашу організовану гру, атракціон;

--змагання на кращу сервіровку стола, прийом гостей.

Операція "Турбота". Має на меті піклування про близьких, про рослини і тварин, про птахів і риб, про все живе. План операції розробляють на зборі -- старті або в процесі мозкового штурму чи аукціону ідей. Якщо йдеться, наприклад, про птахів, то учні майструють шпаківні та годівниці, збирають матеріал про життя птахів для альбому, запрошують малюків дитячого садка і проводять святковий ранок на тему "Птахам потрібна наша турбота". Виявляючи турботу про інших, учасники операції глибше усвідомлюють життя, стають більш милосердними.

Операція "Радість людям". Це колективна творча справа, мета якої -- принести радість рідним, товаришам, малюкам, ветеранам і т.д. Фіналом операції "Радість людям" можуть стати виступи "мандрівних акторів" на дворових майданчиках, конкурс на кращу гру з групою малюків, подарунки, виготовлені в "Майстерні саморобок", привітання ветеранів війни і праці щирими словами, піснями, віршами, своїми думка ми про життя сьогоднішнє.

"Дзеркало". Мета: пізнай самого себе. Завдання кожної МІГ (малої ініціативної групи): показати гідність класу в пантомімі. Час для підготовки 15-20 хвилин. Кожна МІГ показує свою пантоміму. Керівник ставить нове завдання. Дзеркало не обдуриш. Покажіть свої недоліки. Наприкінці всі разом обговорюють, як виправити недоліки.

Методичні розробки інших КТС дивіться в книзі І.Іванова "Энциклопедия коллективных творческих дел".

Психолого-педагогічні прийоми виховання

Прийоми виховання -- складова частина методу, що забезпечує застосування його в певних умовах. Тому деякі дослідники розглядають методи виховання як певну сукупність прийомів виховної взаємодії з вихованцями. Методи та прийоми можуть у конкретних ситуаціях переходити один в одного.

Дослідники В.Г. Рогожкін (1971), М.1. Болдирев (1981), І.С. Мар'єнко (1971) виділяють такі групи методів виховання: методи формування свідомості, методи формування досвіду поведінки, методи стимулювання і корекції поведінки школярів (В.І. Лозова, Г.В. Троцко, 1997).

Методи формування свідомості особистості. Головна мета цих методів -- вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведення правильності чи необхідності певної поведінки, норм і правил спілкування, ставлення до оточуючого світу та ін. До цієї групи належать методи: інформативність, навіювання, переконування, приклад, наслідування.

Основними засобами реалізації методів формування свідомості індивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово.

Бесіда передбачає цілеспрямовану організацію обміну думками. Тематика, зміст бесід визначається виховними завданнями, які стосуються окремого індивіда чи певної групи школярів. За змістом бесіди охоплюють різні питання моралі, етики, естетики фізичного виховання, політичних подій та ін.

За формою проведення визначають бесіди фронтальні -- з групою школярів і індивідуальні. Індивідуальна бесіда може бути відстроченою, щоб стимулювати дитину до осмислення своїх вчинків. Розрізняють також заплановані та епізодичні бесіди.

Методика проведення бесіди залежить від поставленої мети, завдань, змісту, форм бесід. Це може бути обмін думками з приводу певного вислову, прочитаної статті, вчинків школярів, подій у житті держави, школи, класу, окремих учнів.

Розповідь проводиться, щоб викликати почуття співпереживання з героями розповіді, радості від усвідомлення хороших вчинків, розкрити зміст моральних норм і правил поведінки, уявити ідеальний образ тощо.

Лекції проводяться із старшокласниками з метою розкриття різних питань, пов'язаних з формуванням особистості школяра.

Метод прикладу -- це метод впливу на свідомість, почуття, поведінку особистості через наслідування, оскільки діти навчаються раніше наслідувати, ніж пізнавати. Виховний вплив прикладу -- це своєрідна наочність у виховній роботі. Шляхом наслідування у дітей формується моральна мета особистої поведінки, тобто це складний процес, в якому можна прослідкувати конкретні дії, вчинки іншої особи в певних життєвих ситуаціях, що викликають бажання вести себе так само, хоча це ще не означає, що бажання буде реалізоване, відбувається формування виконавчих, вольових і закріплення наслідувальних самостійних дій.

Методи і прийоми формування досвіду громадянської поведінки

Головним завданням у процесі формування особистості є досягнення єдності свідомості і поведінки. Справді вихованою можна назвати людину лише тоді, коли вона не тільки засвоїла певні вимоги, але коли в неї виникла потреба діяти у відповідності з цими вимогами і вона не може поводитися інакше. Знання, що не підштовхують учня до позитивних дій, стають ширмою, за якою ховається лицемірство. Тому процес виховання повинен передбачати привчання людини до позитивної поведінки і виробляти звичку до неї. Під звичками розуміємо стійкі навички організації особистістю своєї діяльності, спілкування, які закріплюються в поведінці і стають рисою характеру людини. Це завдання можна розв'язати в процесі конкретної діяльності, що в певних умовах сприяє виробленню вмінь, звичок, рис характеру, засобів поведінки. Цьому сприяють такі методи, як: привчання, вправи, доручення, виховні ситуації (П.Р. Ігнатенко, В.Л. Поплужний 1997).

Привчання -- організація планомірного і регулярного виконання дітьми визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (не розмовляти на уроці, дотримуватися режиму тощо).

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення засобів дій як стійкої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання вихованцями різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис характеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами, цілеспрямованими і багаторазовими діями.

...