Теорія і методика виховання

Основні прийоми використання вправ у школі: постановка виховного завдання і пробудження в учнів потреби в тій чи іншій діяльності: роз'яснення способів діяльності і набуття дітьми відповідних знань; практичний показ дій; організація початкового відтворення учнями показаних дій (зразків поведінки); подальші тренування у вдосконаленні і закріпленні способів діяльності.

Вправи в різноманітній діяльності використовуються з метою вироблення в учнів навичок до праці, переборювання труднощів, виховання наполегливості, сили волі, самостійності. У діяльності діти привчаються до культури спілкуванні.

Режимні вправи стимулюють дітей до дотримання встановленого в школі та в сім'ї режиму, що примушує їх повторювати і закріплювати позитивні дії, тренуватися у виконанні правил поведінки, керувати своїми бажаннями і діями, привчає до розумного використання робочого і вільного часу.

Спеціальні вправи тренувального характеру використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведінки, дотримання елементарних правил, пов'язаних із зовнішньою культурою. Реалізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом визначення визначених завдань вчителя, батьків, колективу, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності.

Виховні ситуації -- створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Педагогічний ефект забезпечується не прямим зверненням до учнів, а цілеспрямовано організованими обставинами, які і створюють ситуацію. Прийоми непрямого впливу на особистість школяра (створення виховних ситуацій) прямо відповідають вимогам життя. В основному, виховна ситуація не викликає у школяра почуття образи, приниження власної гідності. Вона розрахована на участь і підтримку батьків, ровесників, вчителів та ін., доречна при вирішенні гострих питань спілкування ровесників, при встановленні позитивних стосунків між батьками і дітьми. У той час виховну ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують у залежності від цільової установки особистих якостей дитини, авторитетності вчителя тощо.

Організація такої ситуації потребує особливо глибокого і різнобічного знання психологічних особливостей вихованців, домінуючих мотивів їх діяльності, інтересів, потягів, рівня домагання (B.C. Каспіна, 1979).

Таким чином, методи організації діяльності і формування досвіду моральної поведінки вирішують завдання формування відносин між людьми, навичок, умінь, звичок, що веде до виховання рис характеру. Учень іде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи -- до звичок поведінки.

Методи стимулювання і корекції поведінки

Головні методи цієї групи -- заохочення і покарання, які здійснюють функцію стимулювання і коректування діяльності і вчинків особистості.

Заохочення -- це підтвердження правильності вчинків, дій дитини. Значення його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних форм поведінки людини і може знайти прояв у різноманітних формах: вдячність, усна похвала, схвалення діяльності, преміювання, нагорода, доручення почесних обов'язків. Заохочення буде позитивним за певних умов: 1) лише за позитивні дії, вчинки. Воно повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри в заохоченні (надмірне часте заохочення одних і тих людей знижує виховний ефект методу, може призвести до формування у школярів підвищеної самооцінки, завищеного рівня вимог, недоброзичливого ставлення однокласників).

Покарання -- вплив на особистість школяра, який відображає засудження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушуює учнів дотримуватися цих норм. Призначення покарання -- виховувати у школярів вміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі. Розумна система стягнень не тільки законна, а й необхідна. Вона допомагає формуванню міцного людського характеру, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх. В практиці різні форми покарання пов'язані: а) з покладанням додаткових обов'язків; б) втратою або обмеженням певних прав; в) вираженням морального осуду в різних формах.

Окрему групу становлять методи самовиховання.

ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

Що треба розуміти під методами виховання? У чому проявляється взаємозв'язок методів виховання з його прийомами і засобами?

Метод виховання (від гр. methodos -- спосіб, шлях) -- це спосіб впливу вихователя на свідомість, волю та поведінку вихованця з метою формування у нього стійких переконань і бажаних норм поведінки.

Прийоми виховання -- це складові методу, які визначають шляхи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. Для дієвості методів і прийомів потрібно використовувати відповідні засоби.

Засоби виховання -- це надбання матеріальної і духовної культури (наукова та художня література, засоби масової комунікації, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які використовують у процесі дії того чи того методу.

Важливе місце в системі засобів виховання, які підвищують дієвість методів, посідають праця, природа, національні здобутки (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Які чинники покладено в основу класифікації методів виховання?

Методи виховання класифікують залежно від їх функціональної спрямованості. Виділяють такі групи методів виховання:

1) формування свідомості та переконань;

2) організації діяльності та формування поведінки;

3) стимулювання й коригування поведінки і діяльності особистості.

Які методи виховання належать до групи формування свідомості та переконань і в чому їх сутність?

У демократичному суспільстві, де взаємини між людьми ґрунтуються на засадах гуманізму, повноцінна діяльність особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування таких якостей, є визначальною. До цієї групи належать: переконування, приклад, вимога.

У діяльності вихователя переконування є основним інструментом впливу на особистість вихованця.

Переконування -- це метод виховання, що передбачає умисний цілеспрямований вплив на свідомість, волю й почуття вихованців з метою формування в них стійких переконань, певних норм поведінки. Отже, переконування -- педагогічна категорія, яка вказує на інструмент дієвого впливу на особистість, а переконання -- це результат цього впливу. Основним засобом реалізації вимог методу переконування є слово вихователя.

Переконування як метод виховання реалізується через низку прийомів. Варто зауважити, що прийоми можуть виступати складовою методу, а також виконувати функцію самостійного методу. У цьому разі вимоги методу переконування можуть бути реалізовані через систему таких прийомів, як пояснення, розкриття можливих наслідків діяльності чи бездіяльності, бесіда, умовляння, диспут, звернення до почуттів совісті й честі.

Поясненняпередбачає розкриття сутності норм і правил поведінки з метою регулювання наступної діяльності, наприклад пояснення правил поведінки вихованця в класі, в громадських місцях тощо. Ця діяльність вихователя довготривала, потребує від нього терпеливості та наполегливості, врахування вікових й індивідуальних особливостей вихованців.

Особливості соціально-психічного розвитку дітей молодшого й середнього шкільного віку характеризуються недостатнім рівнем сформованості здатності до самооцінки, аналізу можливих результатів власних дій. Тому в системі використання методу переконування вихователь змушений вдаватися до прийому розкриття можливих наслідків дій конкретного вихованця у певній ситуації з метою попередження негативних дій, наприклад розкриття можливих наслідків у разі порушення техніки безпеки, купання в незнайомому водоймищі, користування небезпечними хімічними речовинами та ін. Проте це не повинно змушувати вихователя вдаватись до так званої "охоронної педагогіки". Треба включати вихованців у різні види діяльності, розкриваючи наслідки можливих помилок, створюючи цим самим належні умови для формування соціальної зрілості особистості.

Важливе місце у системі виховання, зокрема формування переконань особистості, займає такий прийом бесіди, який передбачає створення умов для усвідомлення особистістю сутності тих чи тих правил і норм поведінки.

Формуючи поведінку вихованців на засадах свідомості, в окремих випадках доречно звертатись до прийому умовляння.

Умовляння спрямоване на упередження навмисних дій вихованця з метою їх гальмування, враховуючи індивідуальні особливості його соціально-психічного розвитку. Наприклад, вихователь, знаючи індивідуальні особливості вихованця, схильності його до недбайливості у виконанні обов'язків чергового по класу в разі відсутності прямого контролю з боку педагога, завчасно нагадує учневі: "Ти сьогодні черговий, а тому подбай про ретельне прибирання класної кімнати. Не припустись помилки, яка зашкодить тобі добре виконати обов'язки чергового".

У системі виховної роботи з учнями старшого шкільного віку необхідно формувати переконання щодо складних моральних категорій. Оскільки вихованці цього віку мають значний соціальний досвід, а також до певної міри сформовану здатність до самооцінки, варто вдатися до диспуту як специфічного прийому формування свідомості та переконань, хоча диспут може виступати як самостійний метод і навіть як своєрідна форма виховної роботи.

Диспут -- це прийом формування переконань і свідомої поведінки шляхом суперечки, дискусії в процесі вербального спілкування з членами первинного колективу та іншої соціальної групи.

Важливу роль у соціально-психічному становленні особистості відіграють такі моральні категорії, як совість, сумління та честь.

Совість -- це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Цікаво заглибитися в етимологію слова "совість". У древньоруській мові це слово пішло від совгдть, в якому дт трансформувалось в ст і перейшло у совгсть; со+вьдать -- відать про себе. Справжнє виховання має ґрунтуватися на совісті. Лише совість є внутрішнім контролем власної діяльності, мірилом відповідальності за свої вчинки. Совість стоїть поряд із словом сумління, яким передають почуття й свідомість моральної відповідальності за свою поведінку і вчинки перед собою і перед суспільством. Тому педагогові, по-перше, потрібно наполегливо працювати над формуванням у вихованців почуття совісті і, по-друге, у процесі виховання свідомості й переконань вдаватися до прийому звертання до почуття совісті. Цей прийом має сенс у роботі з вихованцями старшого підліткового і юнацького віку, які набувають певного соціального досвіду та мають здатність до об'єктивної самооцінки.

У цьому ж ряду стоїть прийом звернення до почуттів честі. У древньоруській мові відбувалась певна трансформація цього слова: чьтть -- чьту -- чьсть.

Честь -- це категорія етики, що характеризує особистість з позиції готовності відстояти, підтримати достоїнство, репутацію --свою особисту чи колективу, до якого вона належить. Це може бути честь сім'ї, дівчини, юнака, лікаря, вчителя, офіцера та ін. Поняття честі пов'язане з поняттям гідності. В народі поняття честі виступає важливим критерієм моральної досконалості особистості. Тому вихованцям нагадували: "Бережи одяг знову, а честь змолоду". Виховані люди, підкреслюючи відповідальність за свої дії, відстоюючи свою гідність, достоїнство перед іншими людьми, говорять: "Маю честь". Як і совість, честь -- категорія досить складна. У процесі формування особистості завдяки системі комплексних виховних впливів потрібно формувати честь людини і звертатися до почуття честі старших підлітків та юнаків. Цим інструментом треба користуватися вельми обережно, не допускаючи знецінення його щоденним вжитком.

Отже, переконування -- це найбільш цінний, але водночас складний інструмент виховного впливу педагога на особистість вихованця.

Чільне місце у системі формування свідомості і переконань займає метод прикладу.

Приклад -- це метод виховання, який передбачає організацію взірця для наслідування з метою оптимізації процесу соціального успадкування. Роль педагога-вихователя у цьому процесі полягає в організації позитивного прикладу, своєрідного ідеалу, який зміг би захопити вихованця.

Ідеал (від гр. idea -- уявлення, ідея) -- поняття моральної свідомості і категорія етики, що містить у собі вищі моральні вимоги, можлива реалізація яких особистістю дала б їй змогу набути досконалості; образ найбільш цінного і величного в людині.

Прикладом для виховання можуть бути батьки, інші рідні та близькі дитини, учителі-вихователі, історичні національні персонажі, особистості, які оточують вихованців у повсякденному житті; літературні персонажі, діячі науки і культури та ін. Важлива місія професійного вихователя у пошуках ідеального прикладу полягає в тому, щоб особа чи персонаж, що має слугувати прикладом для вихованця, була по-справжньому носієм морально-духовних цінностей, а не кон'юнктурним витвором біографів під впливом фальшивих ідей. Адже у суспільних стосунках "все таємне стає очевидним". І коли під впливом обставин, виховного впливу в уяві та свідомості вихованця був створений ідеальний взірець для наслідування, а пізніше виявиться, що він фальшивий, позбавлений правди і реальності, настає гірке розчарування, руйнується віра в будь-який ідеал, виникає підозріле ставлення до будь-яких прикладів, навіть справді ідеальних.

Вихованці, як і всі люди взагалі, перебувають не в ідеальному педагогічному вакуумі, а в реальному соціальному середовищі, в якому поряд з позитивними прикладами на дитину згубно можуть впливати приклади негативного змісту. Як же діяти в такій ситуації вихователеві? Передусім наполегливо формувати стійкі переконання як стрижень позитивної поведінки. Разом з тим, виходячи з конкретних умов, формувати у вихованців критичне ставлення до негативних проявів у діях людей, які їх оточують.

Тема 19. Загальні методи і засоби виховання

19.1. Поняття про сутність методів, прийомів і засобів виховання. Умови, що визначають вибір методів виховання

Метод (від грецького "методос" - шлях) - шлях досягнення визначеної мети.

Стосовно шкільної практики методи виховання - це конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою вирішення педагогічних завдань у процесі спільної діяльності вихованців і вихователів.

Проблема вибору методів виховання є надзвичайно складною. Не існує універсального чи універсальних методів виховання. Але завдання удосконалення методів є необхідною умовою будь-якого процесу виховання і кожен вихователь в міру своїх сил і можливостей, вирішує їх, вносить в розробку загальних методів свої частинні зміни, доповнення, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі частинні удосконалення методів називають прийомами виховання. Прийом виховання -- частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.

Виділяється також поняття засобу виховання (засобами виховання, як правило, є предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються для вирішення педагогічних завдань). Під прийомом розуміють одиничну дію, під засобом -- сукупність прийомів виховання. Засіб - це вже не прийом, але ще й не метод. Наприклад, праця - це засіб виховання, але зразок, оцінка праці, вказівки на допущені помилки в роботі - це прийоми. Слово (в широкому розумінні) - засіб виховання, але репліка, іронічне зауваження, порівняння -прийоми. У цьому зв'язку інколи метод виховання визначають як систему прийомів і засобів, що використовуються для досягнення визначеної мети.

Знання методів, прийомів і засобів виховання, уміння вірно й ефективно їх використовувати - це одна з найважливіших характеристик рівня педагогічної майстерності.

Розглянемо загальні причини (умови і фактори), що визначають вибір методів навчання. В першу чергу повинні бути враховані наступні.

1. Мета і завдання виховання. Мета не лише обумовлює методи, але й визначає їх. Яка мета, такі повинні бути й методи для її досягнення.

2. Зміст виховання. Необхідно пам'ятати, що одні й ті ж завдання можуть бути наповнені різним змістом. Тому дуже важливо пов'язати методи не зі змістом взагалі, а з конкретним змістом.

3. Вікові особливості вихованців. Одні й ті ж завдання вирішуються різноманітними методами в залежності від віку вихованців. Виховувати, наприклад, почуття відповідальності необхідно і в молодшому, і в середньому, і в старшому шкільному віці, але методи виховання повинні змінюватись, бо ті, що ефективно діють на першокласника, критично сприймаються третьокласниками і не сприймаються п'ятикласниками.

4. Рівень сформованості колективу. В міру розвитку колективних форм самоврядування методи педагогічного впливу змінюються: гнучкість керівництва - необхідна умова успішного співробітництва вихователя з вихованцями.

5. Індивідуальні особливості вихованців. Методи виховання повинні бути такими, щоб вони сприяли розвитку усіх сил, здібностей і можливостей кожної дитини, реалізації її власного "Я".

6. Умови виховання. До них крім названих вище - матеріальних, психофізіологічних, санітарно-гігієнічних, - належать і відносини, що складаються в класі, клімат у колективі, стиль педагогічного керівництва та ін. Обставини, в яких здійснюється процес виховання називають педагогічними ситуаціями.

7. Засоби виховання. Методи виховання стають засобами, якщо вони є компонентами виховного процесу. Крім методів існують і інші засоби виховання, з якими методи тісно взаємопов'язані і використовуються в єдності. Наприклад, научні посібники, твори образотворчого і музичного мистецтва, засоби масової інформації та ін. - необхідне підґрунтя для ефективного використання методів. До засобів виховання належать також різноманітні види діяльності (ігрова, навчальна, трудова), педагогічна техніка (мова, міміка, рухи тощо), засоби, що забезпечують нормальну життєдіяльність учителів і учнів.

8. Рівень педагогічної кваліфікації. Чим вищий арсенал методів, прийомів і засобів, якими володіє вихователь, тим більш ефективний виховний процес і його результати.

9. Час виховання. Коли часу мало, а завдання серйозні, то використовують досить "ефективно діючі" методи виховання, а в сприятливих умовах застосовують "помірковані" методи виховання. Поділ цей умовний: перші пов'язані з покараннями і примусом; другі -- з роз'ясненням і поступовим привчанням. Ефективно діючі методи використовуються переважно в процесі перевиховання, коли за максимально короткий термін потрібно викоренити негативні стереотипи поведінки. Єдиної точки зору щодо того, чи достатньо шкільного часу для формування стійких якостей особистості, немає. Деякі педагоги вважають, що часу обмаль, а тому надають перевагу ефективно діючим методам. Як би там не було, але фактор часу залишається дуже важливим при плануванні і виборі методів виховання.

10. Очікувані результати. Вибираючи метод (методи), вихователь повинен бути впевнений в успіху. Для цього необхідно передбачати, яких результатів варто очікувати, використовуючи даний метод. [29.-Кн.2,99-101]

Загальний принцип вибору методів виховання - це гуманізм відносин педагога і вихованців.

У виховному процесі вихователь має справу з цілою системою методів, а не з одним методом, прийомом чи засобом.

Будь-який метод вимагає логічного завершення. Метод не допускає шаблону. Використання методу передбачає врахування психологічних особливостей учнів та ін.

Методи стимулювання навчальної діяльності учнів

Методи стимулювання навчальної діяльності учнів спрямовані на формування позитивних мотивів учіння. що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню навчальною інформацією.

До них належать методи формування пізнавальних інтересів та методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні.

Методи формування пізнавальних інтересів

Ефективність навчальної діяльності учнів залежить від прояву пізнавальних інтересів, які спрямовують особистість на відповідну пізнавальну діяльність, ознайомлення з новими фактами. Ці пізнавальні інтереси піддаються стимулюванню різноманітними методами.

Метод навчальної дискусії

Ґрунтується цей метод на обміні думками між учнями, вчителями й учнями, вчить самостійно Мислити, розвиває вміння практичного аналізу і ретельної аргументації висунутих положень, поваги до думки інших. Навчальна дискусія використовується під час спільного розв'язання проблеми класом або групою учнів, її мета - обговорення наукових положень, даних, що потребують безпосередньої підготовки учнів за джерелами ширшими, ніж матеріал підручника. Як метод формування інтересу до знань, вона покликана не лише дати учням нові знання, а й створити емоційно насичену атмосферу, яка б сприяла глибокому проникненню їх в істину, отриманню від цього позитивних емоцій. Під час дискусії учні взаємно збагачуються навчальною інформацією. Одні з них усвідомлюють, що ще не все знають, і це спонукає їх до заповнення "прогалин", інші - відчувають задоволення від того, що знають більше за інших, і прагнуть утриматися на такому рівні.

Навчальна дискусія створює оптимальні умови для попередження можливих помилкових тлумачень, для підвищеної активності учнів і міцності засвоєння ними матеріалу. Вона вчить прийомів аргументування, наукового доведення. Участь у дискусії виховує в учнів уміння активно обстоювати власну точку зору, критично ставитися до чужих і власних суджень. Цей метод дає бажаний результат, якщо навчальний процес відбувається в атмосфері доброзичливості, поваги до думки товариша, що дає змогу кожному висловлюватися, не боячись осуду, скептицизму тощо.

Метод забезпечення успіху в навчанні

Цей метод передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх. Ефективний він у роботі з учнями, які мають проблеми з навчанням. Учитель надає такому учневі допомогу доти, доки він наздожене однокласників і отримає першу хорошу оцінку, яка піднімає настрій, пробуджує усвідомлення власних можливостей і на цій основі прагнення закріпити успіх. Уважно спостерігаючи за навчальною діяльністю кожного учня, вчитель може своєчасно прийти на допомогу тому, кому вона потрібна. Так запобігають появі прогалин у знаннях окремих учнів і водночас усувають причини незадоволення й небажання вчитися. Забезпечення успіху в навчанні ефективніше, коли в учнів зміцнюють віру у власні сили, пробуджують почуття власної гідності.

Метод пізнавальних ігор

Пізнавальною грою є спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок. Гра у навчальному процесі забезпечує емоційну обстановку відтворення знань, полегшує засвоєння навчального матеріалу, створює сприятливий для засвоєння знань настрій, заохочує до навчальної роботи, знімає втому, перевантаження. За допомогою гри на уроках моделюють життєві ситуації, що викликають інтерес до навчальних предметів.

Ігровий метод навчання визначає цілеспрямований вплив на зміст освіти, що підлягає засвоєнню, характер взаємодії вчителя й учнів, передбачає вид навчальної діяльності.

Для ігрових методів характерні особливості, що відрізняють їх від традиційних: наявність ігрових моделей об'єкта, процесу або діяльності; активізація мислення й поведінки учня; високий ступінь задіяності у навчальному процесі; обов'язковість взаємодії учнів між собою та вчителем або навчальним матеріалом; посилення емоційності і творчий характер заняття; самостійність у прийнятті рішення; прагнення набути вміння і навички за відносно короткий термін.

Метод створення інтересу в процесі викладання навчального матеріалу

Полягає цей метод у використанні цікавих пригод, гумористичних уривків тощо, якими легко привернути увагу учнів. Особливе враження справляють на учнів цікаві випадки, несподіванки з життя й дослідницької діяльності вчених.

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу

Він передбачає, що у процесі викладання вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими збагатилися учні, створює таку морально-психологічну атмосферу, в якій вони отримують моральне задоволення від того, що інтелектуально зросли хоча б на йоту. Коли учень відчує, що збагачує свої знання, свій словниковий запас, свою особистість, він цінуватиме кожну годину перебування в школі, намагатиметься ефективніше працювати над собою.

Метод опори на життєвий досвід учнів

У повсякденному житті за межами школи учні спостерігають найрізноманітніші факти, явища, процеси, події, які можуть ґрунтуватися на певних закономірностях, з якими вони знайомляться під час вивчення шкільних предметів. Наприклад, спостерігаючи за зведенням будівлі, вони бачать, як за допомогою важелів пересувають важкі предмети, як подають на висоту цеглу або розчин за допомогою простого пристрою, не підозрюючи, що ці механізми діють на основі певних принципів (принцип дії важеля, принцип дії рухомого і нерухомого блоків). "Відкриття" на уроці наукових основ перебігу процесів, які учні спостерігали в житті чи самі брали в них участь, викликає інтерес до теоретичних знань, формує бажання пізнати суть спостережуваних фактів, явищ, що оточують їх у житті. Тому, готуючись до уроку, вчитель повинен визначити, що в новому навчальному матеріалі може бути відоме учням, на що можна буде спертися.

Методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні

Ці методи передбачають пояснення школярам суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; заохочення до сумлінного виконання обов'язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби - вказівні на недоліки, зауваження.

Почуття відповідальності виховують залученням слабших учнів до повторного виконання зразків роботи (варіантів) сильніших (наприклад, можна запропонувати учневі розв'язати виконану вже задачу раціональнішим способом або задачу, розв'язану сильним учнем, повторити оригінальне обґрунтування історичного явища та ін.); закріпленням усталених способів діяльності (постійним ускладненням їх); повторним залученням школярів до аналізу складних завдань; підтриманням емоційно-творчої атмосфери на уроці; вмінням учителя висувати вимоги і перевіряти їх виконання (повторно, в системі, засобами багаторазових відповідей на одне й те саме запитання, кооперуванням, порівнянням).

Методи контролю й аналізу ефективності виховання.

Їхнє завдання -- з'ясувати результативність конкретних виховних заходів, виховної роботи в колективі загалом. До них належать педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів діяльності студентів тощо. Який би метод педагог не використовував, він повинен бути елементом конкретної програми вивчення особистості чи колективу.

Поведінка людини залежить не тільки від її особистісних якостей, а й від характеру стосунків із колективом, особливостей життя колективу. Особистість студента та колектив постійно розвиваються. Дослідження змін має практичне значення для подальшої виховної роботи, зокрема для правильного прогнозування її змісту і добору методів, форм виховного впливу. Відомості про студента та колектив, отримані за допомогою одного методу, для достовірності й об'єктивності потребують перевірки іншими методами.

Вивчення поведінки студентів і виховання відбуваються одночасно. Прийом чи метод вивчення особистості може бути водночас прийомом чи методом виховання (бесіда, доручення). Аналіз реагування особистості (колективу) на певний виховний вплив допомагає дібрати адекватні йому способи. До основних функцій вихователя належать:

¦ статуто-позиційна - забезпечує розуміння й прийняття науково-педагогічних працівників і педагогічних колективів свого соціального статусу, ролі, місця, кола функціональних завдань, відповідальності та обов'язків як основних суб'єктів виховного процесу;

¦ розвивальна - полягає в активному впливі на процес розвитку й саморозвитку студентів, розвиток у них критичного ставлення, громадянської позиції тощо;

¦ формуюча - спрямована на формування у студентів необхідних цінностей (переконань), морально-психічних і громадських якостей;

¦ інформаційно-комунікативна - зумовлює активний вплив виховання на процес пізнання студентами один одного, а також розвиток соціальних зв'язків і статутних взаємин у студентських колективах і ВНЗ;

¦ мотиваційно-мобіаізуюча - полягає у формуванні спонукальних сил студентів до продуктивного навчання та оволодіння майбутньою професією

¦ профілактична - полягає в прогнозуванні й запобіганні небажаних виявів поведінки студентів;

¦ перевиховання - спрямована на викорінення, ліквідацію негативних якостей і рис характеру студентів, а також соціально-психічних утворень у соціальних групах в інтересах формування й розвитку соціально-ціннісних орієнтацій.

¦ Суб'єктами виховання у ВНЗ вважають науково-педагогічних працівників, ректорат, працівників різних відділів, центрів, інститутів, факультетів, науково-педагогічні колективи кафедр, факультетів, інститутів і студентські колективи, а також педагогічне середовище вищого навчального закладу і навіть окремих студентів. Об'єктами виховання у ВНЗ є насамперед студенти, а також науково-педагогічні працівники та ін.

Однак у сучасних умовах у розв'язанні складних виховних завдань дедалі частіше наявні суб'єкт-суб'єктні відносини, що припускає взаємоактивність і взаємодію всіх студентів як повноправних учасників процесу виховання.

Такий характер стосунків стимулює активність студентів. Це зумовлено тим, що будь-який студент ефективно розвивається й формується тоді, коли йому надають можливість розкритися, виявити свій творчий потенціал та активність.

Виховання стає плідним, якщо воно звернено до суб'єктних, творчих сил студента. Тоді об'єкт виховання не тільки правильно розуміє виховний вплив, а й приймає його та активно виконує всі вимоги.

Важливо розуміти, що безліч взаємодій, у які вступає студент, він не засвоює пасивно й механічно. Одні з них стимулюють діяльність і формують мотиви поведінки; інші виявляються нейтральними; треті спричинюють опір. У вихованні спонтанно виявляються природні сутнісні сили людини. Усе це характеризує студента як цілісний феномен, що одночасно є і суб'єктом, і об'єктом виховання.

Як суб'єкт виховного процесу студент становить індивідуальність, що розвивається.

Іншими повноправними суб'єктами виховного процесу є кожен педагог.

Третій учасник виховного процесу - науково-педагогічний колектив ВНЗ. Як суб'єкт виховання, колектив науково-педагогічних працівників впливає на кожного студента, зумовлює його діяльність, формуючи світогляд, поведінку, життєві стратегії. Водночас колектив науково-педагогічних працівників сам є об'єктом виховання.

Четвертим учасником виховного процесу є педагогічне середовище ВНЗ. Саме в ньому студент здобуває сприятливі умови для свого розвитку, задоволення власних потреб та інтересів, застосування своїх здібностей для самовдосконалення, самоутвердження і самовиявлення.

Значні виховні можливості закладено у впливах, які чинять суспільні інститути, державні органи, родина та інші суб'єкти виховання. Без сумніву, виховує також соціальне середовище, соціальна дійсність.

Змістова сторона виховної діяльності у ВНЗ зумовлена цілями та завданнями держави. Зміст виховання ґрунтується на загальнолюдських цінностях, досвіді й традиціях сучасної цивілізації, Батьківщини тощо. Основні напрями виховання у ВНЗ в сучасних умовах такі: ідейно-національне, патріотич-не, духовно-моральне, естетичне, соціально*правове, екологічне, фізичне і трудове.

Ідейно-національне віосовання полягає у формуванні в студентів національної свідомості й самосвідомості, гордості й гідності, утвердження у свідомості студентів почуття обов'язку, честі, совісті, любові до українського народу, ненависті до тих, хто зазіхає на його незалежність і волю, територіальну цілісність держави тощо.

Духовно-моральне виховання спрямоване на формування в студентів цілісного світогляду, загальнолюдських цінностей, вищих моральних якостей, ставлення до людини як до вищої цінності, поваги до її суджень, поглядів, цінностей, до-лучення до багатств сучасної культури. Воно ґрунтується на усвідомленні й прийнятті загальнолюдських і національних моральних цінностей, сприяє формуванню свідомості й необхідності дотримуватися норм моралі в повсякденній життєдіяльності.

Усі складові виховання відображають змістовий аспект єдиного виховного процесу у ВНЗ, який має ґрунтуватися на національних ідеях, ідеях побудови державності, патріотизмі, вірності своєму народові тощо. Реалізація цих напрямів дає змогу формувати студента як цілісний феномен, усебічно розвинену особистість.

Основу структури виховання у ВНЗ становлять такі його елементи: суб'єкт виховання, об'єкти виховання, мета виховання, система відносин, система впливів, система взаємозв'язків між елементами, які входять до структури процесу виховання, результати виховання. їх аналіз сприяє глибшому розумінню психолого-педагогічного механізму формування у студентів тих чи інших якостей.

Алгоритм виховання у ВНЗ вказує на сувору його послідовність:

¦ аналіз фактичного стану справ для виявлення суперечностей у цілісному діяльнісно-виховному процесі й визначення шляхів їхнього розв'язання;

¦ планування ефективних виховних заходів та організація їхнього виконання для досягнення необхідного виховного впливу;

¦ створення умов для ефективного виховання у ВНЗ;

¦ оцінка результатів виховної діяльності на кафедрах і в середовищі ВНЗ та корекція всього діяльнісно-виховного процесу у ВНЗ.

Методи контролю та аналізу рівня вихованості

До цих методів виховання належать педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

Орієнтовна програма вивчення особистості учня:

І. Загальні відомості про учня.

1. Біографічні дані. Прізвище та ім'я учня, рік народження, національність.

2. Соціально-побутові умови. Адреса проживання, склад сім'ї, освіта, місце роботи батьків. Допомога сім'ї у навчанні й вихованні дитини. Режим праці та дозвілля учня. Участь учня в домашній праці. Любов до праці.

3. Стан здоров'я. Крім загальної характеристики стану здоров'я учня за даними шкільного лікаря, обов'язково слід виявити сенсорні (пов'язані з органами чуття) дефекти, якщо вони є.

II. Загальний рівень розвитку учня.

1. Психічний розвиток учня. Характеристика його уваги. Особливості сприймання і розуміння навчального матеріалу. Швидкість, точність і міцність запам'ятовування.

Характеристика прийомів запам'ятовування. Особливості мислення. Рівень володіння операціями аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування й узагальнення. Особливості уяви. Рівень розвитку мовлення (культура мовлення, багатство активного словника, логічність мовлення). Розвиток вольових якостей (цілеспрямованість, принциповість, самостійність, ініціативність, витримка тощо).

2. Інтелектуальний розвиток, ерудиція учня. Інтерес до питань світогляду, моралі, науки, техніки, мистецтва, спорту. Наявність провідного інтересу. В яких гуртках і спеціальних дитячих установах працює? Особливості читацьких інтересів, їх широта і стійкість. Самостійність, критичність, гнучкість та логічність мислення.

3. Індивідуально-психологічні особливості учня. Його збудливість і енергійність, врівноваженість та емоційна вразливість. Темп роботи і мовлення. Чи легко він переходить від одного виду діяльності до іншого?

Наполегливість, упевненість, охайність учня. Рівень розвитку почуття колективізму, обов'язку, власної гідності.

Скромність, сміливість, рішучість, правдивість, чесність, самокритичність учня. Ставлення до вчителів, товаришів, батьків. Вид діяльності, до якого він має нахил. Справи, які він може виконувати найуспішніше. Професія, яку в майбутньому хоче обрати. Характеристика загальних і спеціальних здібностей учня.

III. Навчальна діяльність учня. Мотиви навчальної діяльності.

Ставлення учня до занять у школі. Наявність пропусків занять, їх причини. Уважність на уроках. Навчальні предмети, якими найбільше цікавиться. Якість і систематичність виконання домашніх завдань. Які прийоми індивідуального підходу використовувались у роботі з ним? їх наслідки. Ставлення учня до оцінювання вчителем його успіхів і невдач у навчанні. Успішність з різних навчальних предметів. Участь у предметних гуртках. Які навчальні предмети опановує легко, а які з труднощами? їх причина. Яких заходів було вжито для підвищення успішності з цих предметів і які їх наслідки?

IV. Громадська активність учня.

Участь у громадському житті класу і школи. Які доручення має і як їх виконує? Дисципліна учня (якщо він припускається порушень, то охарактеризувати їх причини). Становище учня в колективі класу (офіційний чи неофіційний лідер, лідер малої групи, не прийнятий у колектив). Участь у суспільно корисній праці. Мотиви громадсько-корисної діяльності.

Інтерес до суспільно-політичних подій в Україні та за кордоном. Почуття національної самосвідомості.

Чи були спроби підвищити інтерес учня до громадської роботи? Як вони здійснювалися? їх наслідки.

Орієнтовна програма вивчення учнівського колективу:

1. Склад класу за віком, національністю і статтю.

2. Актив класу. Наявність у нього авторитету серед учнів. Характеристика активістів (ініціативність, самостійність, наполегливість, вимогливість, організаторські здібності). Наявність у класі неофіційного активу, його характеристика і стосунки з офіційним активом.

3. Стан згуртованості та організованості класу. Вміння розподілити роботу і обов'язки. Вміння підкорятися розпорядженням уповноважених осіб. Критика і самокритика в колективі. Стан дисципліни в класі. Випадки порушення дисципліни та їх характерні причини. Взаємини між учнями класу. На чому вони ґрунтуються: на спільній роботі, спільних інтересах, визнанні авторитету, взаємодопомозі тощо? Наявність малих груп, основа їх виникнення і ступінь зацікавленості загальними справами колективу. Характер і спрямованість товаришування і дружби. Взаємини між хлопчиками і дівчатками. Наявність кругової поруки в класі.

4. Ідейно-політична спрямованість колективу класу. Моральні переконання та ідеали учнів. Інтерес до суспільно-політичних подій і соціальних проблем у країні та за кордоном. Рівень розвитку почуття національної самосвідомості.

5. Успішність класу. Загальний показник успішності класу з навчальних предметів. Ставлення учнів до окремих навчальних предметів і вчителів. Взаємодопомога в навчанні. Дисципліна на уроках. Негативні моменти в навчальній діяльності (списування, шпаргалки, підказування). Невстигаючі учні, причини їх неуспішності.

6. Громадська робота класу. Інтерес класу до загальношкільного життя і участь у ньому. Місце суспільно корисної праці в житті колективу. Види праці та характер її виконання класом. Вияви свідомої дисципліни в праці. Громадські обов'язки учнів.

7. Кругозір учнів. їх загальний розвиток, інтерес до мистецтва, літератури і спорту. Форми його вияву (колекціонування, читацькі конференції, диспути, обговорення переглянутих кінофільмів, спектаклів тощо). Культура мовлення.

8. Культура поведінки учнів у школі та поза нею. Ставлення до вчителів, батьків і товаришів.

Хоч який би метод вивчення особистості або колективу застосовувався, педагог повинен чітко уявити, для чого йому потрібні певні відомості про об'єкт вивчення. Необхідна конкретна програма вивчення учня або колективу.

Особистість формується і виявляється в різних видах діяльності. Що свідомішою, активнішою та цілеспрямованішою є діяльність особистості, то повніше й достовірніше виявляються її якості. Педагог бачить, як учень ставиться до навчання, фізичної праці, спорту, громадських справ. Вияв певних рис у різних видах діяльності підвищує достовірність даних про учня. Вивчення учня здійснюється у взаємозв'язку з колективом, у системі колективних взаємин. Його поведінка залежить не лише від особистих якостей, а й від характеру стосунків з колективом, специфіки життя колективу. Педагог має знати специфіку впливу колективу на учня та його реагування на цей вплив.

Особистість вихованця і сам колектив не є чимось застиглим і незмінним. Вони проходять складний процес розвитку й формування. Тому дослідження змін в особистості й колективі має практичне значення для виховної роботи з ними, правильного прогнозування її змісту й добору методів та форм виховного впливу.

За час навчання учень може побувати в різних класах та школах, однак процес його вивчення повинен тривати всюди. Кожен новий вихователь, починаючи вивчення і виховання нового учня, має встановити, що вже було зроблено раніше, щоб продовжити розпочате.

Відомості про учня або колектив, отримані за допомогою одного методу, потребують перевірки іншими методами, щоб гарантувати достовірність і об'єктивність.

Вивчення і виховання здійснюються одночасно, взаємодоповнюються. Прийом або метод вивчення особистості може бути водночас і методом її виховання (бесіда, доручення та ін.). Аналіз реагування учня або колективу на певний виховний вплив допомагає дібрати способи впливу для наступної роботи.

Народна педагогіка про методи виховання:

Добрий приклад кращий за сто слів.

Приклад кращий за правило.

Бурчання наскучить, приклад научить (приклад).

Шануй батька і матір. Поважай старших (вимога). Стид хоч і не дим, а очі виїсть.

Раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать (громадська думка).

Перед тим як карати, полічи до ста. Злість - погана порадниця (покарання). Перехвалення - як пересолення (заохочення). Не вчи дитину штурханами, а добрими словами. Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться (переконання).

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте методи формування суспільної свідомості.

2. Розкрийте технологію використання методів організації діяльності і суспільної поведінки.

3. За яких умов методи стимулювання діяльності і поведінки стають ефективними у вихованні учнів? Що спричинює зниження їх виховної ефективності?

4. Охарактеризуйте основні умови творчого підходу до вибору і використання методів виховання.

5. Доведіть взаємозумовленість і взаємозв'язок різних методів виховання.

6. Які прийоми індивідуального виховного впливу найчастіше використовує вчитель?

7. Які заохочення і покарання вчителі застосовували до вас під час навчання у школі і який виховний ефект вони мали?

8. Розкрийте зміст орієнтовної програми вивчення особистості учня.

9. Яких умов слід дотримуватися під час вивчення особистості учня і учнівського колективу?



Література

Коротов В. М. Общая методика учебно-воспитательного процесса. - М., 1983.

Натанзон Э. Ш. Приемы педагогического воздействия. - М., 1972. Подласый И. П. Педагогика. - М., 1999.

Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. - Івано Франківськ, 1996.

Сухомлинський В. О. Слово про слово. Вибр. твори: У 5-ти т. - К... 1976. - Т. 5.

Сухомлинський В. О. Сто порад учителеві. Вибр. твори: У 5-ти т. - К., 1976. - Т. 2.

Ушинський К. Д. Людина як предмет виховання. Вибр. пед. твори: У 2-Х т. - К., 1983. - Т. 1.

Размещено на Allbest.ru

...