Дослідження історії педагогіки України

Після 12 години дня у вальдорфських школах починаються уроки, які не пов'язані з великим інтелектуальним напруженням. Це ще одна особливість організації навчального процесу у подібних школах. Такий розподіл навчального часу пояснюється врахуванням щоденних біологічних ритмів дитячого організму, пік інтелектуальної активності припадають на першу половину дня -від 5 до 12 годин. Опівдні ж наступає спад інтелектуальної активності.

Отже, після інтелектуально насичених занять першої половини дня йдуть два інші компоненти, що разом складають потрійний ритм життя вальдорфської школи. Другий компонент -заняття естетично-художнього циклу - музика, живопис, скульптура, архітектура, театр, евритмія (особливий вид мистецтва, синтез думки і слова, кольору і музики, рухів тіла І душі). Нарешті, третій компонент - заняття ручною працею; столярною і слюсарною справою, шиттям, плетінням тощо.

Навчання у вальдорфській школі являє собою процес результативної дії. Учитель викладає матеріал не рецептивним, а продуктивним методом, тобто не дає готових визначень та рецептів, а сам здійснює разом з дітьми всі дії, необхідні для відповідних умовиводів: малює разом з ними малюнок до прочитаної казки, складає план місцевості під час уроку-походу. І у всіх випадках в процесі спільної дії у кожного народжується свій зразок.

Один із головних методів вальдорфської школи - образний виклад матеріалу на будь-якому занятті. Дітей вчать образно мислити, співпереживати, співчувати, тобто включають у процес пізнання всю людину, її уявлення, фантазію, почуття.

Традиційним для вальдорфських шкіл є гетеаністичний метод пізнання, який означає буквально --пізнавати світ, пізнаючи себе, пізнавати себе, пізнаючи світ.

Традиційно велика увага приділяється різним формам співпраці з батьками. Це і батьківські вечори, і проведення батьками уроків ручної праці, і заняття разом з дітьми евритмією тощо. Управління школами здійснюється на основі самоврядування.

У кінці XX століття у Німеччині нараховувалось 180 вальдорфських шкіл, у яких навчалося понад 50 тисяч дітей, а всього у світі на той час було 512 таких альтернативних навчальних закладів.

5.5 Ідеї виховання й навчання у педагогіці екзистенціалізму

На рубежі ХІХ-ХХ століть традиції гуманістичного виховання підтримали і розвинули численні представники реформаторської педагогіки і, передусім, засновники педагогічної течії педоцентри-зму О.Декролі, Р.Кузіне, Дж.Дьюї. Методологічною основою сучасних неогуманістичних педагогічних концепцій є персоналісти-чні філософські, соціологічні та психологічні ідеї, серед яких провідну роль відіграють екзистенціалізм, гуманістична психологічна школа та соціально-критична франкфуртська школа.

На думку представників соціально-критичної франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе та ін.), в сучасному технократичному суспільстві людина все більше відчужується, знеособлюється, втрачає своє "Я", все більше усвідомлює, що її життя спрямовується сторонніми для неї силами, знеособленими соціальними інститутами, як то засоби масової інформації, реклама тощо. Саме вони формують смаки людей. Їх потреби, життєві цінності, стосунки. В уніфікованому суспільстві виникає уніфікована або "одномірна", за Маркузе, людина.

Питання про те, як повернути людині її істинну людську сутність, як зробити її вільною особистістю становить центр уваги філософії екзистенціалізму. Її представники (Ж.-П.Сартр, К.Ясперс та Ін.) вважають, що людина повинна творити себе сама, вірити у себе, у свої власні сили. Своєрідним гаслом стали для прихильників цієї філософської течії слова Ж.-П.Сартра "людина є не що інше як те, якою вона творить себе". Таке "творіння себе" відбувається у життєвих ситуаціях, коли людині доводиться робити вибір, приймати рішення, керуючись такими загальнолюдськими моральними категоріями, як доброта, довіра, терпимість, любов, вдячність, допомога.

Близькими до екзистенціалістських концепцій "олюднення" людини є і погляди представників "третьої сили" - неогуманісти-чної психологічної школи. Лідером цієї школи є найвидатніший американський психолог XX століття, батьки якого були вихідцями з України, А.Маслоу. У його оригінальній концепції особистості йде мова про те, що сутність людини є апріорно заданою, визначеною, закладеною з моменту народження у "згорнутому" вигляді. Людина залежить від своєї внутрішньо закладеної сутності, тому не може мати повної свободи волі, як це стверджував Ж.-П.Сартр. Головним призначенням людини, за Маслоу, є "відкриття своєї ідентичності, свого справжнього "Я".

ТЕМА 6. СУЧАСНІ ОСВІТА У НАЙРОЗВИНЕНІШИХ КРАЇНАХ СВІТУ

6.1 Еволюція освітніх систем у найрозвиненіших країнах на перетині XXI століття

Людство переживає сьогодні тривалий та складний процес переходу від багатовікової індустріальної фази до науково-технічної. Вносяться кардинальні зміни у сферу виробництва (використання нових видів енергії, невідомих раніше матеріалів та способів їх обробки, автоматизація та роботизація, комп'ютеризація виробничих процесів), корінним чином змінюється побут людей, їх соціальне та духовне життя,

Ці перетворення особливо помітні у високорозвинених країнах світу, що є лідерами у темпах НТП. Саме в цих країнах найбільш помітними є і зміни в структурі робочої сили. Провідне місце в сфері праці займає діяльність, що вимагає від людей підготовки в обсязі вищому від середньої школи (в США таких працівників більш як 91 %).

У зв'язку з високим динамізмом виробництва особлива увага приділяється таким якостям працівників, як професійна мобільність, вміння швидко переучуватися і набувати нові знання, психічна та фізична рівновага.

Новий етап у розвитку людської цивілізації суттєво змінює уявлення про формування людини, пріоритети її особистісних якостей, життєвих настанов, цінностей. Якісно нові вимоги висуваються до системи освіти, через яку вступає у життя практично все підростаюче покоління.

На початку XXI століття освітня сфера кардинально змінюється. Здійснюється інформатизація навчального процесу, відкриваються нові його напрямки (дистанційне навчання, використання системи Іпіегпеї та ін.). Освітні реформи набули глобального характеру, стали важливою складовою соціальної політики держав. НЇП, участь в системі глобальної економіки висувають комплекс спільних вимог до освітніх структур різних країн, що сприяє їх уніфікації, інтернаціоналізації. Однак і зараз система освіти кожної країни відображає особливості її соціально-економічного розвитку і політичної структури, специфіку культурно-історичних і власне педагогічних традицій.

6.2 Система освіти в США

Управління освітою в США традиційно є децентралізованим. Воно здійснюється на рівні штатів. Значні права у вирішенні шкільних питань надані графствам, містам, навчальним округам, яких у країні нараховується близько 15 тисяч. Дошкільне виховання здійснюється в дитячих яслах (до 3 років) і садках ( від 3 до 5 років). Система дошкільних закладів включає приватні, державні та кооперативні установи, що суттєво відрізняються між собою метою, організацією та програмою діяльності. Починаючи з 80-х рр. відмічається активізація уваги до цієї освітньої ланки, суттєве зростання кількості дошкільних установ. Пояснюється це необхідністю забезпечення більш раннього інтелектуального та загального розвитку дітей як важливої умови їх успішного навчання в школі І, певною мірою, досягнення життєвого успіху.

Отже, провідною метою закладів дошкільного виховання є підготовка до школи. Для дітей, які позбавлені такої можливості у дитячих установах або в домашніх умовах, здійснюється урядова програма "Хед старт" (початковий старт), що передбачає набуття початкових освітніх навичок за допомогою телевізійних навчальних програм.

Шкільне навчання починається з 6-7 років, залежно від штату, і здійснюється у дванадцятирічній загальноосвітній школі, що має таку структуру: початкова школа (1-6 класи), неповна (молодша) середня школа (7-9 класи), старша середня школа (10-12 класи), тобто діє схема "6+3+3". У деяких штатах (малонаселе-них) існує структура "6+6", тобто початкова та об'єднана середня школа, або "8+4".

У країні існують як державні загальноосвітні школи, так і приватні, більшість з яких є конфесійними (такі, що організовуються релігійними общинами) (71%). Особливе місце серед приватних належить "незалежним" школам, в яких виховується еліта сучасного суспільства. Відбір абітурієнтів до таких шкіл здійснюється за допомогою вступних тестів, платні за навчання (10-20 тис. доларів за навчальний рік) та соціального статусу батьків. Метою таких шкіл є формування різнобічне розвиненого джентльмена, який має гарні манери, розважливий у справах, вміє планувати своє життя, акуратно витрачати гроші та час заради досягнення головної мети - стати багатим.

На всіх етапах шкільного навчання в американській школі відсутні єдині навчальні програми, підручники. Кожен навчальний округ розробляє свої рекомендації щодо навчального часу, друкує програми з окремих предметів, як і займається фінансуванням шкіл.

З молодшої середньої школи починається диференціація навчання згідно з рівнем здібностей та бажанням учнів. У 9 класі, крім обов'язкових предметів (рідна мова, історія, математика, біологія, географія, предмети естетичного циклу, фізичне виховання, гігієна, праця), вводиться значна кількість предметів за вибором (елективних курсів), які дозволяють обрати певний профіль навчання у старшій середній школі. Диференціація змісту освіти посилюється ще й тим, що більшість обов'язкових предметів викладається за програмами різних рівнів складності.

Старша середня школа США являє собою установу, в якій навчання здійснюється за трьома основними профілями: академічним, загальним та виробничим (трудовим). Навчання на академічному профілі є підготовкою до вступу у вищий навчальний заклад і здійснюється за збагаченими ускладненими програмами. Залежно від подальшого професійного вибору школяра навчання може мати гуманітарну, суспільствознавчу, природничу або іншу орієнтацію. Загальний профіль орієнтує учнів на вступ до середніх навчальних закладів. Виробничий профіль призначений для учнів, які одразу після школи почнуть працювати. Саме тому цей профіль пов'язаний із здобуттям певної спеціальності.

У зміст навчання входять як предмети "ядра" - обов'язкові (рідна мова та література, суспільствознавчі науки, математика, природничі науки, комп'ютерна грамотність), так і предмети за вільним вибором учнів (елективні). У школах США існує кілька сот таких предметів. Введення нових елективних предметів здійснюється спочатку на рівні кількох шкіл, а потім влада штату приймає рішення про доцільність їх запровадження.

В середині 80-х рр. XX століття на вивчення елективних курсів приділялось 50% усього навчального часу. На початку 90-х рр. XX ст. ця цифра зменшилась до 40-35% у зв'язку з тенденцією інтелектуалізації змісту освіти для всіх учнів, що здійснюється за допомогою розширення "ядра" і, перш за все, його природничо-математичного компоненту.

Однією з особливостей діяльності американської школи є значна увага до служби "гайденс"(що означає керівництво), метою якої є допомога дитині у досягненні повного розвитку.

Система вищої освіти в США включає два сектори: приватний та державний. Більшість вузів - приватні, однак в них навчається лише 23% від загальної кількості студентів. До вищих, за американськими стандартами, відносять будь-який навчальний заклад, що йде за школою: одно -, дво - та трирічні технічні інститути, дворічні коледжі гуманітарних наук, незалежні (автономні від університетів) професійні школи, учительські коледжі, школи мистецтв, семінарії тощо; університети, політехнічні та технологічні інститути. За рівнем освіти всі вони об'єднані у три категорії:

І - дворічні коледжі;

II - коледжі гуманітарних та природничих наук і професійні школи;

ПІ - аспірантські та вищі професійні школи, коледжі та університети.

У США відсутні єдині вимоги до абітурієнтів. Все залежить від типу вузу, його престижності, ряду соціально-економічних факторів. Так , наприклад , дворічні коледжі не вимагають вступних екзаменів, чотирирічні коледжі та університети, особливо престижні (Гарвард, Йель, Принстон, Стенфорд, Чикаго та деякі інші) проводять конкурсний відбір абітурієнтів.

Метою вищої школи США є підготовка спеціалістів, здатних систематично мислити, робити вірні оціночні судження, застосовувати творчу уяву. Основний акцент робиться не на обсяг, а на фундаментальність навчання, на знання спеціалістами концепцій розвитку певних галузей науки і техніки, на формування у них навичок подальшої самоосвіти.

6.3 Освітня система у Великобританії

Сучасний розвиток англійської освітньої системи визначається Законом про реформу освіти 1988 р. На відміну від континентальної Європи, він визначається філософією ессенціалізму, згідно з якою метою освіти є передача основних (е8&еп1іа1) знань та навичок. Отже, школи повинні зосередитись на найважливішому, не відволікаючись на другорядне.

Управління системою освіти в масштабах країни здійснює Міністерство освіти та науки, але традиційно місцеві органи та керівництво шкіл продовжують визначати суттєві сторони шкільного життя: навчальні плани, програми, підручники, режим роботи тощо.

Початковою ланкою освітньої системи є дошкільне виховання. Ним охоплено майже 100% дітей. Установами дошкільного виховання є муніципальні (державні) та приватні денні ясла, ясельні школи та класи, ігрові групи, де здійснюється догляд за дітьми та їх виховання переважно від 3 до 5 років. Останнім часом у різних типах дошкільних закладів практикується перехід до різновікових "сімейних" груп, куди можуть входити діти від кількох місяців до 5 років. Певна частина дітей дошкільного віку відвідує початкові школи, що пояснюється недостатньою кількістю дошкільних установ.

Шкільне навчання починається з 5 років у школі для малюків (]ипіаг ксНооІ), де навчання є максимально наближеним до домашніх Ігрових умов. Від 7 до 11 років діти навчаються у початковій школі. З першого дня шкільного життя дітей розподіляють по групам за рівнем інтелектуальних здібностей та навчальних умінь. У початковій школі це три потоки: група "А" - здібні, підготовлені діти, "В" - з посередніми здібностями, "С" - з низьким рівнем здібностей, недостатніми навичками читання, письма, лічби.

Середня школа є обов'язковою до 15 років. Існує кілька типів середніх шкіл: граматична, об'єднана, сучасна, технологічна. Крім того існують елітні приватні "риЬІіс сНооН" - школи інтернатного типу з роздільною системою навчання.

Середня граматична школа дає повну середню освіту і право на вступ до вищого учбового закладу на будь-який факультет. До таких шкіл вступають до 15% кращих випускників початкових шкіл - вихідців із середнього стану. У процесі навчання учнів часто перегруповують за здібностями. Традиційно освіта в таких школах завжди мала класичний характер. У сучасних умовах в таких школах діють гуманітарні, природничо-математичні та інші відділення. Старшокласники мають можливість вивчати дисципліни за індивідуальними планами.

Середня сучасна школа є найбільш масовою в країні. Після закінчення якої випускник отримує довідку, а не атестат (як в граматичній), що не дає права на вступ до вузу. Її головною метою є підготовка учнів до оволодіння масовими професіями, тому велика увага приділяється професійному навчанню, в той час як загальноосвітня підготовка зведена до мінімуму.

Середня об'єднана школа є кроком на шляху до демократизації системи середньої освіти. Вона повинна об'єднувати всі типи середніх шкіл. Формально навчальні плани школи є єдиними, але на практиці навчання здійснюється у потоках та групах на різних рівнях складності.

Міська технологічна середня школа (коледж) - новий тип навчального закладу, який дозволяє здобути широку загальну освіту з акцентом на природничі науки та виробничу технологію. Її мета - підготовка для промисловості спеціалістів високого рівня.

Паблік скулз готують своїх випускників до вступу в університет та до зайняття керівних посад у політиці, економіці, армії, церкві. На сучасному етапі існує близько 120 чоловічих шкіл такого типу, де навчається більше 50 тисяч учнів. Відбувається активне реформування змісту освіти у відповідності до вимог НТП: введені, крім гуманітарної, природничо-математична та практична спеціалізації.

У країні нараховується понад 850 вищих навчальних закладів (43 університети, 159 педагогічних коледжів, ЗО політехнічних інститутів тощо). Усі вони державні. Найпрестижнішими серед університетів є Оксфорд (1168) та Кембридж (1269), які разом іноді називають Оксбридж. 65% їх студентів є випускниками па-блік скулз.

Курс університетського навчання продовжується у Великобританії, як правило, 3 роки. Навчальний рік поділяється на З триместри. Основними формами організації навчання є лекції, семінари, дискусії, тьюторські заняття; заняття невеликої групи студентів з одним наставником протягом усього вузівського періоду. Тьютор (наставник) тримає в полі зору успішність студентів, формування кожного як спеціаліста.

6.4 Характеристика освітньої системи у Німеччині

За Конституцією ФРН держава має право загального контролю над системою освіти в країні. У кожній землі (області ФРН) існує Міністерство культів, що відає всіма питаннями освіти. Координація та співробітництво центральних та земельних органів освіти здійснюється через Постійну конференцію міністрів культів земель. У 1965-1970 рр. створені нові державні органи керівництва: Міністерство науки та освіти. Комітет з наукових досліджень та питань освіти. Наукова рада. Рада з питань освіти.

Сучасна система освіти ФРН являє собою єдину структуру від дошкільних закладів до освіти дорослих. Вона включає такі ланки:

* дошкільне виховання (елементарний ступінь), що здійснюється у дитячих садках (переважно приватних), нульових класах та шкільних дитячих садках. До останнього часу ця освітня ланка була розвинута недостатньо. Її відвідувало близько 75 % дітей;

* початкова освіта, що надається у 4-річних початкових школах;

* перша ступінь середньої освіти - неповна середня освіта (5-10 класи) - включає різні типи шкіл: основну школу (5-9 класи), реальну школу (5-10 класи), гімназію (5-Ю класи), загальну школу (5-10 класи) та профшколи нижчої ланки;

* другий ступінь середньої освіти - повна середня освіта:

11-13 класи гімназій різних типів, профшколи підвищеного типу, ПТУ, що готують до вступу у вуз з певної спеціальності;

* освіта дорослих;

* вища освіта.

Навчання у початковій школі починається з б років. Після її закінчення учні отримують направлення-рекомендацію до певного типу середньої школи, де містяться відомості про фізичний та психічний розвиток дитини, її успішність, поведінку та здібності, схильність до практичних або теоретичних занять.

Гімназія дає найбільш повноцінну, фундаментальну середню освіту. Існують різні спеціалізовані типи гімназій: класичні, природничо-математичні, соціально-економічні, музичні, педагогічні, музично-педагогічні,. спортивні, сучасних мов та жіночі гімназії. У всіх зазначених типах гімназій учні обов'язково вивчають німецьку мову, історію, географію, соціологію, релігію, фізику, біологію, хімію, першу іноземну мову - латину або німецьку, другу - англійську, третю - одну з скандинавських або російську;

у класичних гімназіях вивчають ще грецьку або давньоєврейську.

Диференціація навчання починається з 5 класу, найбільш інтенсивно вона здійснюється у старших класах: на профілюючі предмети відводиться третина навчального часу. 311 класу гімназисти мають право вільного вибору форм та змісту навчання.

Основна школа дає неповну середню освіту. Її випускники після закінчення обов'язкового 9 класу (існує ще 10-й - необов'язковий) переходять, як правило, до системи професійної освіти. Відмінна успішність в основній школі дозволяє після закінчення 10 класу перейти до старшого ступеня гімназії. Однак такі випадки є дуже рідкими у зв'язку з низьким рівнем підготовки, який отримують у таких школах.

Реальна школа дає загальну освіту (5-6-річну) та робітничу професію найвищої кваліфікації. Навчання диференціюється за професійною ознакою. Існують такі профілі: природничо-математичний, іноземних мов, соціально-історичний, домашнього господарства, музичний.

На особливу увагу заслуговують нові типи середніх шкіл -т Реальна школа, яка до 1985 р. називалась експериментальною. У таких школах активно застосовують нові, прогресивні методики навчання та виховання, що сприяють максимальному розвитку здібностей учнів. В цілому, існування власної оригінальної педагогічної концепції, яка реалізується шляхом творчих зусиль усього педагогічного колективу, є характерною рисою діяльності значної кількості німецьких шкіл.

Однак <, існує кілька типів середніх шкіл, розбіжності між якими досить розмиті: є багато варіантів переходу з одного типу школи до іншого.

Вища освіта. Перший німецький університет був заснований у 1386 р. у Гейдельберзі. У період середньовіччя на території Германії університетів було більше, ніж у всіх інших країнах Європи разом узятих.

Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичній теорії В.Гумбольдта, згідно з якою університет є центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Його головна мета - сприяти гармонійному розвитку особистості, забезпечувати на високому рівні загальнонаукову освіту.

На сучасному етапі до вищих навчальних закладів ФРН приймають всіх, хто успішно склав екзамени на атестат зрілості. Традиційною особливістю організації навчального процесу є академічна свобода: студент самостійно визначає для себе зміст освіти та тривалість навчання. Результатом такої свободи часто стає подовження строків навчання ( як правило університетський курс розрахований на 4 роки), часта зміна спеціальностей, великий відсів студентів (до 25%), що приносить державі великі збитки. Саме тому обговорюється пропозиція ввести чітко визначені строки навчання для всіх спеціальностей. Важлива роль належить індивідуалізації навчання. Від 50 до 70% обсягу навчальної роботи відводиться на самостійну роботу студентів.

6.5 Характеристика освітньої системи у Франції

Система освіти Франції характеризується високим рівенем централізації: навчальні плани та програми, розпорядок шкільного життя, призначення та звільнення педагогічного персоналу детально регламентується урядовими циркулярами та інструкціями.

Навчальними закладами керує Міністерство національної освіти. Територія країни поділена на 19 академій (навчальних округів), які включають декілька департаментів. Принцип свободи освіти дає право на відкриття приватних навчальних закладів, більшість з яких знаходиться під контролем церкви. У приватних школах навчається близько 20% загальної кількості учнів.

Система народної освіти Франції складається із закладів дошкільного виховання, загальноосвітньої школи, професійно-технічної та вищої освіти. Шкільне навчання починається з 6 років і продовжується до 18. Перші п'ять років діти навчаються у початковій школі, після якої їх автоматично переводять до першого 4-річного циклу середньої школи - неповної середньої школи, що є обов'язковою. Після її закінчення учні переходять до "короткого" або "довгого" варіанту другого циклу середньої освіти. "Короткий" являє собою професійну підготовку без права на продовження навчання у вузах. "Довгий" - це три старших класи ліцею, де після успішної здачі державних екзаменів випускники отримують диплом''бакалавра, що відкриває шлях до вищої освіти.

Дошкільне виховання здійснюється у "материнських школах" (дитячих садках) та в "класах для малюків" (підготовчих курсах при початкових школах), які відвідують приблизно 90% дошкільників. Завданням цих установ є не тільки загальний розвиток дитини, а й підготовка до школи. Їх випускники вміють рахувати, читати і навіть писати. Існує прямий зв'язок між змістом, формами та методами діяльності "класів для малюків" та початковою школою.

Початкова школа складається із трьох курсів: підготовчого (від 6 до 7 років), елементарного (від 7 до 9 років) та середнього (від 9 до 11 років). Діти навчаються 4 дні на тиждень по 6 годин щоденно. Неділя - день відпочинку, середа та четвер - відвідування богослужіння для віруючих, екскурсії та прогулянки. Домашні завдання та перевідні екзамени у початковій школі відсутні. Головною метою початкової школи є розвиток особистості школяра, формування у нього навичок критичного та раціонального мислення, самостійних суджень.

З метою зміцнення здоров'я школярів створюються "снігові", "морські" та "зелені" класи, де діти протягом 2-3 тижнів одночасно з розумовим розвитком отримують інтенсивне фізичне загартування.

Середня школа. Обов'язковими для середньої школи є навчання в б - 3 класах (у Франції зворотна нумерація). Існують три типи середніх освітніх закладів: класичний та сучасний ліцей, загальноосвітній колеж, старші класи початкової школи. Повноцінна середня освіта отримується лише в ліцеях.

Навчальний процес у неповній середній школі має два цикли:

спостереження (6-5 класи), де діти навчаються за загальною програмою, і орієнтації (3-4 класи), де вводяться диференційовані за напрямами програми та предмети за вибором. У колежі це предмети, що носять практичну допрофесійну спрямованість. У ліцеї - давня мова, друга іноземна мова при посиленому вивченні основної іноземної мови.

Для тих, хто закінчує неповну середню школу, відкриваються два шляхи: професійні навчальні заклади (2 роки навчання), старші класи ліцею (3 роки). Напрями навчання в ліцеях визначаються системою елективних предметів. Перший рік навчання включає три секції: А - гуманітарну (більша увага приділяється вивченню іноземних мов), С - природничо-математичну (математика, фізика), Е - технічне навчання та практична робота у виробничій сфері. Протягом наступних двох років диференціація навчання посилюється. Встановлюється 5 секцій: А - філософія і філологія, В - соціально-економічні науки, С - математика і фізика, Д - біологія, Е - техніка. Найбільш престижною вважається перша секція.

Професійно-технічну освіту отримують у ліцеях професійного навчання. Існують ліцеї промислового та сільськогосподарського профілів. Випускникам видається свідоцтво про професійну підготовку до однієї з 250 спеціальностей. Якщо учень досяг 16-річного віку, він може залишити ліцей і оволодівати професією в центрі учнівства, де після 2 років навчання видається свідоцтво про професійну придатність за профілем того чи іншого сектора економіки.

Вища освіта у Франції має дуже довгу історію. Паризький університет існує з 1150 р., Сорбонна - з 1200 р. Нині в країні існує 250 вищих навчальних закладів, із них 77- університетів (65 з яких - державні). Університети складають провідну ланку системи вищої освіти, в них навчається 88% студентів.

Особливе місце в системі вищої освіти займають "великі школи", що перевищують за академічним престижем університети. Серед таких шкіл Вища нормальна школа. Політехнічна школа, Національна школа східних мов та інші.

Більшість приватних університетів належить церкві. Їх випускники мають, як правило, високу кваліфікацію і користуються великим попитом. Навчання в університеті поділене на кілька циклів, після закінчення кожного з них присвоюється певна наукова ступінь та видається диплом. Студент, як правило, сам організовує свою роботу (відвідування занять не є обов'язковим), але двічі на рік необхідно здати встановлені екзамени. За їх результатами студентів поділяють на розряди, що має велике значення під час розподілу вакансій серед випускників.

6.6 Система освіти в Японії

Система освіти, що діє сьогодні в Японії, була створена після другої світової війни за безпосередньою участю американських спеціалістів, тому за своєю структурою вона практично повністю копіює американську: 6-річна початкова, 3-річна молодша середня, 3-річна старша середня школа, 2-4-річні коледжі та університети.

Для Японії характерна висока повага до освіти, навіть "культ

освіти". Японці називають своє суспільство "суспільством дипломів", де багато важить не тільки рівень навчального закладу, що його видав, але і його престиж, <.

На відміну від європейського та американського, японський навчальний рік починається 1 квітня і закінчується 31 березня. Він є найдовшим серед навчальних років у розвинених краї-нах.Зокрема у 1990 р. японські школярі навчалися протягом 243 днів, діти ФРН , та Росії - 210; Англії - 192; Франції- 185; Америки ж тільки 180. Після перехідних екзаменів вони мають літні, зимні та весняні канікули .

Дошкільне виховання здійснюється в дитячих садках, які відвідують діти, як правило, з 5 років. 63% дитячих садків належать приватним особам. Вже на цьому етапі починається урахування престижності виховного закладу: він повинен забезпечити найбільш успішний початок шкільного життя.

Початкова школа. Більшість шкіл в Японії державні. Програма початкової школи включає 8 обов'язкових предметів (японська мова, соціальні предмети, арифметика, природознавство, музика, мистецтво та праця, домашнє господарство та фізичне виховання), основи морального виховання і спеціальну діяльність (шкільні та класні збори, гурткова робота, різні церемонії, екскурсії, спортивні змагання, користування бібліотекою, заняття з гігієни, правил безпеки тощо).

Молодша середня школа. У навчальний план входять як обов'язкові предмети, так і предмети за вибором. Відбір обов'язкових предметів здійснюється не самими учнями, а місцевими керівниками освіти згідно з локальною необхідністю та нахилами школярів. Серед предметів за вибором - іноземна мова (часто англійська) або комбінація професійного та естетичного циклів.

Характерною рисою японських шкіл є високе наповнення класів: у початковій школі - до 40 учнів, у молодшій середній -від 41 до 45. Багатолюдність у класах, орієнтація на заучування примушує батьків звертатися до репетиторів. Масовим явищем стало навчання школярів на приватних додаткових курсах "дзю-ку" (понад 25% учнів початкових шкіл та близько 60 % - молодших середніх). Використання такої системи компенсуючого навчання, діяльність якої не переривається навіть влітку, є однією з важливих причин ефективності японської школи.

Старша середня школа. Перехід до старшої середньої школи пов'язаний із вступними екзаменами у вигляді тестів, що визначають успішність навчання з окремих предметів та коефіцієнт розумової обдарованості. Навчання диференційоване, з поділом на потоки та профілі. Як правило існують два відділення: загальноосвітнє, з поділом на академічний (гуманітарний та природничо-математичний) ,що готує до вступу в університет і загальний профілі; та професійне із сільськогосподарським, риболовним, промисловим, комерційним, домогосподарським профілями й циклами більш вузької спеціалізації.

Порівняльна характеристика відділень показує, що на загальному відділенні вивчають приблизно ті ж предмети, що і на академічному, але на нижчому рівні. Отже, знання мають більш прикладний характер. Професійне відділення готує учнів до праці з певної спеціальності. Загальноосвітня програма зведена до мінімуму.

Навчання в старшій середній школі Японії є платним як в державних, так і в приватних школах, які відвідує близько 28% школярів.

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійних школах двох типів:

а) технічні коледжі для тих, хто закінчив молодшу середню школу (строк навчання 5 років);

б) молодші коледжі для випускників старших класів середніх шкіл (строк навчання 3 роки). В країні нараховується близько 800 професійних шкіл, з яких більшість (96%) приватні.

Вища освіта здобувається в університетах та інститутах. Після 4 років навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть продовжити навчання у магістратурах та докторантурах вузів. 75% японських студентів навчаються в приватних вузах, але значення державних у підготовці інтелектуального потенціалу нації є значно вагомішим, оскільки саме в них навчається абсолютна більшість студентів природничого, технічного, медичного, педагогічного, сільськогосподарського профілів, майбутніх магістрів та докторів наук, значно кращими є умови навчання та викладацький корпус.

ТЕМА 7. НАРОДНА МУДРІСТЬ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

7.1 Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки

Переважно аграрний характер виробництва праукраїнців (І тисячоліття до н.е. - ІІ-ІХ ст. н.е.), української сім'ї у XVII - на початку XX століття передбачав формування у дітей відповідального ставлення до праці, яке ставило за мету прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами - спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Система підготовки дітей до праці будувалася в основному на народних традиціях, звичаях та обрядах. Багато з них виникло на грунті трудової діяльності та реальних людських взаємин і виконували функцію не тільки регуляторів суспільної та особистісної поведінки, а й використовувалися як засіб передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду взагалі та морально-трудового, зокрема.

Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в поезії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодоступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорстокості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, милосердя, "внутрішньої свободи" і людської гідності.

Зазначимо, що педагогічний аспект народних трудових традицій, звичаїв, обрядів і свят є предметом дослідження етнопеда-гогіки (термін, введений академіком РАО, Г.Н.Волковим), народної педагогіки (вперше до цієї звернувся О.В.Духнович). Протягом останнього часу ця проблема досліджується в Україні(С.Д.Бабишин, Т.І.Мацейків, М.Г.Стельмахович, Є.Ї.Сявавко, ЇО.Д.Рудїїо та ін.).

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в громадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини.

Система звичаїв і традицій нашого народу є результатом його виховних зусиль протягом багатьох віків. Через цю систему народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер та психологію в історичному процесі зміни поколінь. Спадкоємність поколінь, вірність дітей звичаям і традиціям батьків народ розглядав як основний закон свого життя. Звичаї і традиції виконують спільні для них соціальні функції: по-перше, служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; по-друге, здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь. Проте існують свої особливості і навіть деякі відмінності у трактуванні традицій та звичаїв, що особливо важливо у межах нашої проблеми дослідження. Головною умовою існування традицій є їх збереження і передача. Традиція проявляється у вигляді усталених стереотип і зованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо. Традиції можуть бути сімейними, регіональними, національними, загальнолюдськими. За змістом вони можуть бути прогресивними, консервативними і навіть відкрито реакційними. Для успішного розвитку людського суспільства важливою є закономірність: цілеспрямована діяльність людей веде до виникнення нових елементів культури - інновацій, які розвиваються в межах певного суспільства і традиціоналізуються.

Народні традиції є тим соціальним механізмом, за допомогою якого здійснювалися наслідування та спадкоємність підростаючим поколінням морально-трудового досвіду.

Узагальнений морально-трудовий досвід народу (в традиціях), природно, впливає на всі сторони суспільного життя: погляди, переконання, норми поведінки, звички і підтримується силою громадської думки. Цим самим з допомогою трудових традицій та інших соціальних механізмів створювалася модель формування особистості взагалі та її морально-трудового становлення зокрема.

Характерною особливістю традицій є те, що вони включають емпірично відкриті і перевірені практикою способи трудової діяльності людей та відповідної їх поведінки. Виконуючи функцію "залучення" підростаючої зміни до багатого морально-трудового досвіду, традиції служать провідним етнопедагогічним фактором, який справляє вирішальний вплив на здійснення передачі суспільних цінностей від покоління до покоління, на формування внутрішньої єдності і національної своєрідності культури народу. Отже, вони сприяють тим самим цілеспрямованому розвиткові особистості.

Однак, зв'язок традицій з формуванням морально-трудових якостей, відповідальності особистості не прямий, а є для неї лише системою соціальних установок, ціннісних орієнтацій. Складність тут, насамперед, у процесі перетворення знань, морально-трудового досвіду у переконання особистості. Головне, щоб вони стали особистісно значущими для молодої людини, тобто, щоб традиції інтегрувалися особистістю. Отже, народні трудові традиції - це морально-трудовий досвід народу, ідеали, засоби підготовки підростаючого покоління до праці, котрі склались історично, передавалися з покоління в покоління стереотипізованим усталеним способом та підтримувалися силою громадської думки.

Переважна більшість дослідників відзначає як компоненти традицій звичаї, обряди, ритуали, свята, ігри, іграшки, дитячий фольклор, усну народну творчість, продуктивну працю. Не заперечуючи такого твердження, слід, очевидно, все ж уточнити призначення звичаїв і визначити їх місце у формуванні ставлення підростаючої особистості до праці.

Звичаї - стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, соціальні групи за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись від покоління до покоління. Вони є засобом соціальної регуляції діяльності, яка відтворюється у певному суспільстві і є звичною для їх членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Звичаї, котрі підтримуються моральними відносинами, називають уподобаннями. Загалом, звичаї неофіційно і завжди підтримуються громадською думкою. Трудові звичаї завжди фіксують елементи прийнятого в суспільстві способу трудового життя, тому формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспільства. Трудовий звичай ніби вводить юну особистість у русло, яке прокладене попередніми поколіннями через детальну регламентацію трудових дій у конкретних практичних ситуаціях. Разом з тим, звичай, завжди даючи конкретні орієнтири у трудовій діяльності, не ставить вимог до духовних якостей людини. Саме традиція і вирішує вищезазначене завдання тим, що регламентує чітко ті морально-трудові якості, які необхідні для правильних (з точки зору народу) дій у конкретній сфері трудової діяльності.

Отже, традиція має безпосередню, а звичай - лише опосередковану педагогічну спрямованість. Звідси звичай можна розглядати лише як форму вираження традиції, хоча "звичай" є значно старшим поняттям у історичному аспекті. Традиції ніколи не діють без зв'язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Традиції доносять до нових поколінь зразки переконань, почуттів, установок, розкриваючи, в ім'я чого слід трудитися.

Характерно, що у етно педагогіці народний трудовий досвід базувався на емпіричних, буденних знаннях, реальних життєвих потребах, що дозволяє розглядати його як певну систему, котрій притаманні свої принципи виховання дітей та молоді. До найважливіших принципів формування у юних відповідального ставлення до праці, на наш погляд, доцільно віднести: виховання у праці; зв'язок з життям; природовідповідність; послідовність і наступність; систематичність; єдність поваги і вимог до особистості дитини; врахування вікових особливостей.

7.2 Засоби народного виховання дітей та молоді

До найважливіших засобів підготовки дітей до життя та діяльності слід віднести усну народну творчість, ігри, іграшки, дитячий фольклор, продуктивну працю, звичаї, обряди, ритуали, свята.

Зазначимо, що переважна більшість традицій та звичаїв українців, пов'язаних з виробничою діяльністю, з потребами життя, побутом людей, має глибоку історію, хоч з розвитком етносу вони змінювалися, певна частина з них відмирала або трансформувалася, набуваючи іншого значення. Характерно, що протягом своєї багатовікової історії народ створив, примножив і зберіг у своїй пам'яті та передав нащадкам надзвичайно багаті за змістом, духовним та емоційним враженням родинні звичаї і обряди, пов'язані з народженням дитини, вибором кумів, хрещенням. Варто погодитись з твердженням М.Г.Стельмаховича, що традиційний український обід на честь новонародженого має давнє слов'янське походження і пов'язаний із вшануванням персонажів слов'янської міфології, зокрема. Берегині (покровительниці природи, землі і плодючості), із культом божества Роду і Породіллі.

У підготовці дітей до праці з найдавніших часів велика роль відводилась іграшці, основна роль якої полягала у підготовці дитини до майбутньої діяльності, до життя в суспільстві. Найпопу-лярнішими в українських дітей були іграшки, котрі відтворювали предмети хатнього вжитку, знаряддя сільськогосподарської праці, свійських тварин, ляльки, транспортні засоби. Д.І.Фіголь підкреслює, що українська народна іграшка завжди виготовлялася в дусі давньоруських народних мистецьких і педагогічних традицій, але не була позбавлена й національного забарвлення. У процесі маніпуляцій, включення дітей у гру у них розвивалися перші уявлення про взаємини людей у повсякденному житті, побуті, праці, формувалися риси майбутнього трудівника.

Вимоги до фізичних та духовних якостей особистості, що відображають ідеал людини-трудівника у народному вихованні, зафіксовані у великому пласті народної творчості - передусім у приказках та прислів'ях. У них коротко відображена програма народного виховання, а праця розглядається як потреба людини:

"Праця чоловіка годує, а лінощі марнують", "Бджола мала, а й та працює" та ін. У народних прислів'ях відображено сутність і сукупність тих морально-трудових якостей, котрі знайшли підтримку у народі (старанність, працьовитість, уміння, акуратність, обов'язок і т.ін.) і вад (лінь, неробство, марнотратство і т.д.), котрі повсякденно піддавалися осудові громадою. Спеціальними сферами прислів'їв, приказок були праця і життя народу. В них сформульовані народні уявлення про честь і безчестя, про обов'язок і гідність людини праці, тим самим підкреслювались прості норми народної трудової моралі. Серед них: "Менше говори, а більше діла твори", "Без труда нема плода". Отже, у змісті прислів'їв та приказок виділяються два аспекти: з одного боку, вони містять педагогічну ідею, а з іншого - сприяють виховному впливові на дітей. Поясненню сутності зазначених засобів дітям великого значення надавав К.Д.Ушинський. Характерним є те, що ці засоби усної народної творчості містять у собі поради, осудження, натяки, докори, які прямо адресуються дітям, а також практичні поради дорослим з виховання юних. Перші переконують, що лише в процесі праці формуються важливі моральні якості людини (почуття людської гідності, наполегливість, послідовність, почуття обов'язку та відповідальності).

Якщо прислів'я та приказки відображають програму народного виховання, то казки, легенди, пісні створюють образи героїв, котрі гідні наслідування. У них у художній формі відтворювались зразки виконання вимог народної моралі, а також прищеплювались тівикості підростаючій зміні, які вважались бажаними і необхідними. Уже з перших років життя діти з інтересом сприймають "Колобко", "Івасика-Телесика", "Золоту яблуньку", "Про дідову дочку і бабину дочку" та ін. Під впливом казок у них розвиваються не лише фантазія, збагачується мова, а й закладаються "міцні основи замилування до чесноти, правдивості і справедливості". К.Д.Ушинський ставив казки набагато вище від усіх оповідань, називаючи їх першими блискучими спробами народної педагогіки, "педагогічним генієм народу".

У народі дітям постійно прищеплювалась ідея важливості праці для людини, для її життя та ідея праці як природна необхідність. У цьому зв'язку уже з малих років важливим засобом ефективного впливу на емоційну сферу були народні пісні, особливо на теми праці. Вони пробуджували інтерес до трудової діяльності дорослих, формували психологічну готовність до праці. Етнологи та фольклористи доводять, що усна народна поезія виникла у наших древніх предків безпосередньо із трудової діяльності у формі пісні. Її вважають, отже, досить древньою ("Сороки", "Два півники", "Огірочки" та ін.).

Діти наслідували родинні традиції, погляди, ставлення до різних подій та явищ життя. Часто у своїх іграх, розвагах вони відтворювали явища життя та праці, насамперед, "господарювали":

сіяли, косили, збирали хліб, варили обід, будували хатинки з піску, робили човники і т.ін. Загальновідомо, що гра не ставить за мету участі дитини у створенні матеріальних цінностей, але вона має опосередковане відношення до праці тим, що привчає підростаючу особистість до тих фізичних і психічних зусиль, які у недалекому майбутньому будуть для неї необхідними.

Характерним було й те, що ігри, забави, засоби усної народної творчості сприяли формуванню уявлення про працю та вимоги до неї у дітей 5-6-ти років. Саме цей період є необхідним для фізичного загартування дітей і психологічної Їх підготовки до праці. Академік М.Г.Стельмахович продовжує межі згаданого періоду до 6-7-ми років, називаючи його вступним. Природно, що за народною традицією, чим раніше дитина вступає у трудову діяльність, тим краще, бо це повністю відповідає вродженому потягу людини діяти, щось робити. Дотримуючись, за Стельма-ховичем, назви цього періоду (вступний), вважаємо, що він продовжувався в українських родинах до 6-ти років.

Характерно, що на першому етапі формування в дітей відповідального ставлення до праці провідними прийомами були показ та спостереження, котрі розширювали кругозір юних, давали Їм елементарні уявлення про різні види трудової діяльності. Вони охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про працю, прищеплення загальних уявлень про трудову діяльність, забезпечуючи цілеспрямований вплив на емоційно-мотиваційну сферу майбутніх трудівників. Важливо, що трудовій спрямованості дітей сприяло саме оточення (спостереження за кропіткою працею батьків, старших братів і сестер, сусідів тощо), сприймання усної народної творчості, участь у різних сюжетно-рольових іграх, в яких відтворювались реальні (уявні) види трудової діяльності батьків, дорослих, а також посильна допомога батькам у праці (догляд за молодшим братом чи сестрою, домашніми тваринами, рослинами, прибирання будинку, самообслуговування та ін.). В результаті цього дитина починала розуміти важливість праці для життя людини.

Другий період підготовки дітей до праці, як свідчать першоджерела, продовжувався з 6 до 14-ти років. Дотримуючись класифікації Стельмаховича, його можна назвати помічним.

Патріархальний спосіб житія українців визначав традицію селян в основному виготовляти все для себе у власному господарстві. Це зумовлювало, закономірно, і відповідне ставлення підлітків до праці. Вони пізнавали сам характер праці, оволодівали трудовими операціями, беручи безпосередню участь у трудовій діяльності. Форма трудового навчання була загалом індивідуальною, хоча з цього періоду і до повноліття відбувалася чітка диференціація у виконанні видів праці за статевою ознакою (хлопчик-пастушок, погонич, помічник батька; дівчина-городниця, хатня господарка, помічниця матері і т.п.). Отже, здійснювалося не лише формування трудових умінь та навичок у процесі праці, а й велася підготовка до конкретних видів трудової діяльності. Слід виділити два аспекти традиційної підготовки підлітків до праці:

по-перше, моральну, яка передбачала формування переконання трудитися, усвідомлення свого людського обов'язку через вплив на всі сфери особистості (передусім на сферу свідомості); по-друге, психологічну, котра передбачала неможливим стан бездіяльності, незадоволення від погано виконаної роботи, і котра здійснювалася у процесі безпосередньої трудової діяльності. Природно, що для забезпечення такої підготовки народом використовувалися не лише певні засоби, а й конкретні форми, методи, окреслювались достатні умови.

Беручи безпосередню участь у трудовій діяльності, підлітки оволодівали найбільш характерними трудовими операціями землеробства (вміння орати, сіяти, косити, молотити), скотарства (догляд та випасання свиней, овець, кіз, корів, коней), а дівчата засвоювали навички землеробства (полоти, жати, в'язати, збирати овочі і т.д.), хатніх справ (варити, прати, прясти, вишивати, прибирати і т.п.) та ведення господарства (доглядати і доїти овець, кіз, корів та ін.). Отже, традиційно ставлення підлітків до праці формувалося через безпосереднє залучення їх до діяльності дорослих. Характерним було дотримання наступності в оволодінні трудовими операціями, що зумовлювалось віковими можливостями дівчат та хлопців.

7.3 Шляхи народного виховного впливу

Народні традиції передбачали не лише трудові доручення, участь підростаючої зміни у процесі праці, а й широкий вплив на інтелектуальну, емоційну сферу майбутніх працівників. Підлітки, насамперед, пізнавали сенс життя, природу, своє місце в оточуючому світі через активну участь у обрядах, святах, ритуалах, піснях, танцях, які виконували не лише функцію соціалізації особистості, а, що особливо важливо, були одним із шляхів становлення загальної трудової спрямованості підростаючих поколінь.