Дослідження історії педагогіки України

Обряди, як і звичаї, мають досить давню історію і виникли ще за язичницьких часів у наших пращурів - східних слов'ян. Обряд - це соціально-історичний феномен, який оформлює важливі події суспільства, колективу або особистого характеру, котрі є моментом суспільних відносин. Характерним для нього є те, що він не лише оформлює, а й розкриває внутрішній зміст подій, формує пов'язані з ним думки і погляди, почуття та настрої. Виникнення обрядів зумовлювалося трудовою діяльністю людей та побутовими суспільними умовами. Зрозуміло, що обряд пов'язаний з традицією чи звичаєм, але він супроводжує останні протягом всього часу їх функціонування, а виступає лише в певний момент цього процесу. На ранніх етапах традиція чи звичай можуть не мати обрядової сторони. Утворення обряду є завершальним етапом становлення традиції чи звичаю.

Обряд завжди пов'язаний з переломним моментом в житті людини. Він акумулює в собі думки та почуття, які викликані виникненням, зміною чи закінченням важливого для людини суспільного зв'язку, а також відображає зміни зв'язку людини з природою і т.ін. Обряди у нашого народу виконували такі функції: а) соціальну - шляхом спеціально систематизованої зовнішньої предметності поглиблювали і підсилювали ті думки та почуття, які були необхідними для успішної реалізації оформлюваних обрядами суспільних дійств; б) педагогічну - готували підростаючу зміну до участі в обрядах поряд з дорослими, чим сприяли соціалізації особистості, підготовки її до життя та праці.

Зазначимо, що у наших попередників етнічного забарвлення набула ціла система обрядів, зокрема, традиційні, пов'язані з трудовими процесами року (веснянки, обжинки, колядування тощо) та родинно-побутові (родини, хрестини, весілля, похорони). У них розкривалися морально-етичні норми життя козаків і посполитих, інших верств населення. Характерно, що в ті часи значна частина обрядів мала не лише світський, а й релігійний характер.

Очевидно, у мисленні українського етносу на етапі становлення власної нації домінував скоріше не міфічний (релігійний), не раціональний, а магічний аспект. На цю своєрідність при розкритті художнього змісту обрядів вказує сучасний етнолог В.Т.Скуратівський. Серед п'яти вихідних стихій світотворення (вода, земля, повітря, вогонь) перевага віддавалась саме землі. Переважання магічного мислення характерне передусім для сфери землеробства, оскільки врожай селян залежав від метеорологічних умов, на яких і зосереджувалися магічні дії - обряди, ритуали тощо. Тому у дітей та молоді формувалася повага та любов до землі, створювався культ землі (у народі вважалося гріхом бити палицею по землі, стромляти в неї ніж і т.д.). Витоки такого шанобливого ставлення, очевидно, беруть початок ще з язичницької культури.

На трудовій основі ще в глибоку давнину виник народний аграрний календар, який можна розглядати як систему практичної діяльності людей, а опосередковано (у педагогічному аспекті) як основний шлях підготовки дітей та молоді до праці. Він втілює в собі народну мудрість як узагальнення практики, досвіду. Всі дати календаря вироблялися як результат вікових спостережень людьми різних явищ природи (потепління, похолодання, випадання снігу, дощу, явища морозу, туману тощо), від яких великою мірою залежали успіхи їх трудової діяльності. Час народного календаря - циклічний (пов'язаний зі зміною пір року) з ідеєю стабілізації, котра відповідала землеробському типові національного характеру українського селянина, з його прив'язаністю до землі.

Народний календар, вироблений древньоруською народністю ще у дохристиянський період, християнська церква значною мірою пристосувала до свого, церковного календаря, чим об'єднала церковні і народні обряди, свята, що особливо яскраво проявляється у побутовому православ'ї. В основі календаря лежала трудова діяльність, котра була джерелом знань про навколишній світ та сезонні зміни у навколишній природі. Цим об'єднувались акти релігійного, поетичного, громадського життя людей, переплітались аграрна та родинна обрядовість.

Значна частина обрядів українців пов'язана зі святкуванням Нового року, Різдва Христового. Однак, до християнства у цей період в Україні відзначали свято зимового повороту сонця. Звідси й увійшли до різдвяних обрядів найстаріші елементи дохристиянської культури, зокрема, кутя як символ урожаю. Такими ж древніми були обряди колядок, щедрівок, посівання, в яких брали участь, насамперед, діти та підлітки. Завданням колядок та щедрівок було умиротворення та заклинання стихійних сил природи(щоб не діяли на шкоду людям та худобі), закликання доброго врожаю у наступному році, багатства, добробуту і здоров'я у дім господаря. Виконання їх вимагало від юних неабиякого хисту (умінь співати, декламувати), артистизму, ввічливості. Участь у них формувала високі почуття та глибоко емоційні переживання, радісне світосприймання юних, що служило доброю основою становлення власного світогляду, підготовки їх до життя.

Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починався цикл народних весняних звичаїв, свят, пов'язаних з обрядами, іграми та хороводами. Перш за все, діти носили у руках від хати до хати зроблену з дерева ластівку, прославляючи наступаючу весну. Матері виткали з тіста пташок ("жайворонків", "сорок") на честь жайворонків, які вилітають з вирію. За твердженням П.П.Чубинського, весну закликали рано-вранці, до схід-сонця, закликали Її піснями. У цей день жінки разом з дочками виходили в поле зі шматком полотна, розстеляли його, клали пиріг і поверталися до хати з надією, що льон і коноплі цього року вродять добре. Ймовірно, що дії цих обрядів пробуджували у дітей та молоді, насамперед, почуття радості, жадобу до життя.

Народним календарем зумовлювалися не лише свята та обряди, а й відображалися дати, визначені народом, повного трудового року, котрі вказували, коли і в якій послідовності виконувати ту чи іншу роботу. Господарський рік розподілявся на окремі сезони, причому кожна галзь селянського господарства (хліборобство, скотарство, бджільництво та ін.) мала свої особливості. Хліборобський період, зокрема, поділявся на такі сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хлібів, жнива, возовиця, молотьба (яка продовжувалась часто і в зимовий час), оранка під озимину, посів озимини, оранка на зяб. Хлопчики освоювали елементарні вміння, працюючи погоничами, а старші (юнаки 16-17-ти рр.) включалися до досить тяжкої і кропіткої праці по-дорослому, удосконалюючи свій досвід, навички. У процесі праці підлітки та юнаки знайомилися з тонкощами хліборобства від батьків, старших, засвоювали певні звичаї. Зокрема, починаючи сівбу, сівач перекидав через голову першу жменю насіння і при цьому закривав очі, щоб не бачити, куди те насіння впаде. Цей звичай, започаткований ще у древніх слов'ян, був традиційною жертвою ниві.

Дітей та підлітків у повсякденних буднях привчали засвоювати народні прикмети про погоду, від яких залежала урожайність, забезпечення на зиму свійських тварин кормами тощо, спостерігати за поведінкою комах, птахів, щоб передбачити зміну погоди. У цьому зв'язку поширювались приказки: "Комар за тіло - овес у землю", "Зозуля закувала - пора сіяти просо". Пізнання природи поєднувалося з формуванням бережливого ставлення до неї методом навіювання ("запуки" - заборони); "Гнізда ластівки не чіпай, бо станеш рябий", "У лебедя каменя не кидай - сім'ю спіткає горе" і т.ін. Важливим шляхом формування відповідального ставлення до життя, до праці у юних була їх участь у весняних хороводах, іграх, у яких хліборобські мотиви були визначальними. Значна частина їх виконувалася спільно (юнаки та дівчата). Найбільш поширеними в Україні були "Горошок", "Огірочки", "Сіяти просо". У більшості з них (зокрема, "Мак") імітувалися всі трудові процеси від сівби і до збирання, молотьби. Характерним, на думку О. О. Потебні, є те, що ці хороводи були в побуті молоді давньоруського періоду своєрідними священнодійствами, які мали зміцнити, розвинути природні сили, скерувати їх на збільшення врожаю. Як важливі складники народних традицій, хороводи мали певну педагогічну спрямованість - вони надавали можливість для самореалізації підростаючої особистості, чим забезпечували утвердження впевненості її у власних силах, оптимістичного світосприймання.

По закінченню основних весняних робіт (в день Юрія - б травня), коли з'являлись перші сходи ярових, піднялися вруна озимини, зазеленіли сади, гаї, селяни проводили традиційні обходи полів. Здебільшого виходили в поле громадою "на жита" подивитися. Після обходів і святкового обіду вони цілий день проводили в полі. Традиційно існував у цей день обряд обливати водою пастуха.

Пастухування в Україні було тоді досить поширеним. Традиційно дітей до нього готували з шестирічного віку. Спочатку діти пасли гусей, пізніше - свиней, а найстарші з 10-12-ти років - корів і коней. Існував обряд, за яким, виганяючи вперше худобу на пасовисько, мати розстеляла на порозі хвіртки червоний пояс, поклавши на нього сокиру і ключ. Батько ж свяченою вербою виганяв з кошаря худобу за ворота.

Традиційно у дітей та молоді формували ставлення до хліба як до святині, як до символу людського добробуту і трудової доблесті. Це відображене, передусім, у прислів'ях ("Хліб - батько, вода - мати"), легендах, казках, піснях. Уже в підлітковому віці юні трудівники переконувалися, що земля - основа життя всього живого, а хліб є не лише щоденною потребою, а насамперед -святинею, однією з найважливіших цінностей. Сприяла цьому також участь молодих помічників у різних обрядах у процесі збирання хлібів. Разом з матір'ю, коли дозрівали жито, пшениця, молодші виходили в поле. Обряд зажинок, зокрема на Поліссі, передбачав, щоб обов'язково брали в поле буханець хліба, "щоб цілий рік було що їсти". Мати, вижавши невеликий сніп, несла його додому і ставила, частіше, на покуті в хаті, а іноді в стодолі.

Підлітки, юнаки та дівчата брали найактивнішу участь у збиранні хлібів разом з батьками. Копітка праця вимагала, перш за все, значних умінь, неабиякого хисту, сміливості, кмітливості, наполегливості. У процесі цієї діяльності у юних формувалося почуття відповідальності, яке утверджувалося баченням результатів власної праці. Завершувався процес збирання обрядом об-жинок, який передбачав залишання пучка стебел на полі ("на бороду Спасу") та виплітанням вінка з колосся. Вінок клали найкращій дівчині на голову і йшли з піснями до господаря ниви на частування. Важливим чинником формування відповідальності підлітків та юнаків у цьому процесі була не лише безпосередня участь у збиранні врожаю, де кожен випробовував себе на зрілість, а й щоденне бачення власних результатів, поступове просування молодих в оволодіванні хліборобською майстерністю. Обрядовість у такий спосіб зміцнювала здобуті вміння, формувала глибоку емоційність, сприяла оптимістичному світосприйманню оточуючого життя підростаючою зміною.

Осінь в українців починалася із засівання озимих та збирання овочів, фруктів. Традиційно ці роботи розпочиналися після Семена (14 вересня), про що свідчать і відповідні говірки: "Як прийде житосій, то не зважай на врожай, а жито сій". Ще за часів козацької України щорічно 14 вересня (за старим стилем) проводився обряд пострижин хлопчиків, що, очевидно, символізував закінчення періоду раннього дитинства, хоча визначальна ефективність його, швидше, педагогічна (формування у старших дітей родини таких рис, як ввічливість, гостинність, пробудження почуття дорослості). Після закінчення осінніх польових робіт для дітей та підлітків наступала відносно більш вільна пора. Частина їх відвідувала у цей час школу.

Традиції, наслідування яких здійснювалося за допомогою аграрного календаря, мали неабияке значення для формування у підростаючої зміни відповідального ставлення до життя та праці. Виконання підлітками та юнаками трудових операцій за річним астрономічним колом вносило в процес оволодіння вміннями та навичками землеробської праці певну послідовність, що сприяло кращому засвоєнню народних знань та досвіду. Ефективність цього шляху трудової підготовки посилювалась завдяки аграрно-календарній обрядовості. Обряд виконував виховну функцію двома шляхами: по-перше, він вражав молодь своєю незвичайністю, святковістю, чим сприяв формуванню інтересу і прагнення бути причетним до цих подій у житті людей; по-друге, саме оточення пробуджувало постійне бажання продемонструвати власні досягнення, що сприяло розвитку голосу, рухів, міміки, самоствердженню особистості. Отже, виступаючи регулятором, взаємовідносин між індивідом та громадою (а відтак і суспільством), свята, обряди служили своєрідним відпочинком після тяжкої, а іноді і монотонної роботи, були засобом задоволення духовних потреб І в такий спосіб забезпечували соціальну активність молоді.

Юнаки і дівчата пізнавали не лише усталені принципи, норми громадського співжиття села, а й набували досвіду колективної взаємодопомоги, до якої вдавалася громада, проводячи, зокрема, толоку. Толокою проводилося збирання хлібів, сіна, вивіз дерева з лісу, будівництво житлових та господарських приміщень. Важливою особливістю толоки була добровільність участі у ній для допомоги (часто у випадку стихійного лиха, іноді смерті годувальника і т.д.). Після завершення роботи всі запрошувались господарем (господинею) на частування. Отже, молоді люди не лише вдосконалювали навички готовності до праці, а й здобували конкретний досвід безкористя, який ставав опорою у формуванні почуття милосердя, альтруїзму, і на цій основі стверджувалося почуття власної гідності, яке сприяло становленню дорослості, розвитку обов'язку і відповідальності не лише перед батьками, старшими, громадою, але й перед самим собою. Важливо, що така діяльність (участь у толоках) формувала позитивну думку села про молодих людей, на що наші співвітчизники особливо зважали, перш ніж вибирати майбутню пару для сина чи доньки.

Традиційно українці формували у своїх дітей не лише готовність до праці, але й до майбутнього сімейного життя. Участь молоді у толоках, супрягах, вечорницях, святах, обрядах була не чим іншим, як ініціацією ("посвяченням"), перевіркою на трудову та соціальну зрілість. Закономірно, як стверджує відомий американський етнопсихолог М.Мід, що ініціація, як обряд перевірки на соціальну зрілість, залишилася лише у примітивних культурах. Однак, у тій чи іншій формі вона була дійовим екзаменом молоді в минулі століття.

У минулі століття в Україні перевіркою дорослості юнака на косовиці хлібів була постановка його ведучим (першим), а коли той успішно справлявся з роботою, то вважалося, що він може уже й женитися. Неодмінною умовою "посвячення" дівчат була наявність посагу ("скрині" - найнеобхіднішого домашньо-побутового одягу, постелі, рушників і т.д.), які неодмінно мали бути виготовленими молодою трудівницею. Таким чином, "посвячення" -- не лише традиція, а й завершальний етап формування відповідального ставлення до праці юнаків та дівчат, яке передбачало остаточне професійне самоствердження, готовність, котра дозволяла брати безпосередню участь у всіх виробничих діях і в громадському житті поряд з дорослими.

7.4 Форми та методи народного виховання зростаючої особистості

Протягом віків український народ в результаті спостережень, щоденної копіткої праці, аналізу життєвих ситуацій усталеним, традиційним шляхом нагромадив значний досвід формування відповідального ставлення дітей та молоді до трудової діяльності, в якому дослідники виділяють наступні групи методів морально-трудової підготовки: а) методи формування морально-трудового досвіду (ігри, приклад батьків, виконання доручень, обов'язків; дотримання правильного режиму праці та відпочинку;

привчання та вправи; уклад життя та діяльності дітей; безпосередня участь у трудових процесах); б) методи впливу на інтелектуальну та емоційну сфери особистості (роз'яснення, наставляння, розповідь, бесіда, порада, просьба, спостереження за працею та відпочинком старших); методи стимулювання (громадська думка; вимоги батьків; змагання; похвала; навіювання; застереження;

натяк; докір; заклинання; клятва; благословіння; заборона; заохочення; покарання).

Характеризуючи, зокрема, метод покарання, дослідники відзначали, що до нього вдавалися, особливо батько, якого боялися як суворішого і вимогливішого. Все ж, у більшості родин з вимогливістю розумно поєднувалися любов і ласка, чому сприяла і громадська думка: "Учи дітей не стражкою, а ласкою". Особливого значення як методу батьки надавали заохоченню, стимулюючи розвиток трудових здібностей дітей. З цією метою розумно поєднувалися і ласкаве, ніжне слово, і подарунок, і доручення більш відповідальної роботи. Традиційно в українських родинах цінували громадську думку. Громада засуджувала лінощі не тільки дітей, але й батьків за погане виховання: "Та дитина ледача, якої батько не вчив". І, навпаки, того, хто добре, швидко й майстерно брався за діло, не тільки відзначали, ставили в приклад, а й з глибокою повагою ставилися до його сім'ї. Поряд із традиційною трудовою підготовкою в родинах прагнули (особливо зі зростанням кількості початкових шкіл у другій половині XIX ст.), щоб діти оволоділи грамотою, особливо хлопчики - майбутні господарі.

За народною традицією, праця була необхідністю, обов'язком кожного. Формування почуття обов'язку розпочиналося з 5-6-ти років і виявлялося у піклуванні (догляді) старших за найменшими дітьми. З 7-ми років діти мали постійне доручення в сім'ї (наприклад, пастухування), за виконання якого вони несли Індивідуальну відповідальність перед батьками. У підлітковому віці збагачувався життєвий досвід, світорозуміння юних, і почуття обов'язку ставало більш усвідомленим. Це почуття пізніше переростало у переконання, що кожна трудова дія має бути доведена до логічного завершення. Таке переконання підсилювалося впливом обрядовості, громадською думкою, стимулюванням з боку батьків, і на етапі дорослості у юнаків і дівчат відповідальність усвідомлювалась, як критерій (мірило) ставлення до самого трудового процесу та його результатів.

Особливістю традицій, які викристалізувались як мета і виховні засоби родинної педагогіки, було те, що у селянському середовищі процес виховання істотно не відрізнявся від реального життя сім'ї, громади та ін. Джерелом виховних засобів була система взаємовідносин селянської родини, яка створювалась протягом століть, її трудова діяльність. Традиції були безпосередньо вплетені у процес життя, і трудове виховання, передусім, здійснювалось у контексті реального повсякденного життя.

Засобами традицій народна педагогіка формувала у дітей та молоді інтерес, звичку до праці, завзяття і наполегливість, прагнення до переборення труднощів, свідоме ставлення до виконання трудових операцій, уміння співпрацювати. Керуючись громадською думкою, що здорова людина не може сидіти без діла, народна мудрість засобами дитячого фольклору та з допомогою звичаїв, обряд, свят підводила юних до переконання в необхідності праці, розвиваючи почуття обов'язку та індивідуальної відповідальності.

Отже, важливим шляхом реформування системи виховання е відновлення виховного потенціалу народної педагогіки і, разом з тим, впровадження нових форм і методів, що слугувало б головній меті національного виховання, а саме: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

У народній педагогіці сформувалися наступні форми організації виховного процесу:

- індивідуальна, що передбачає раннє родинне виховання;

- групова, для якої характерне включення дітей та молоді у спілкування з однолітками, дорослими;

- фронтальна передбачає участь у народних обрядах, святах. Загалом методи народної педагогіки у вихованні умовно можна поділити на чотири групи:

1. Методи формування свідомості (розповідь, бесіда, пояснення, роз'яснення, порада, наставляння, дискусія).

2. Методи формування досвіду (організація способу життя та діяльності дітей; вправи; участь у праці та відпочинку; виконання доручень; участь в іграх).

3. Методи стимулювання (громадська думка, заохочення, навіювання, заборона, застереження, покарання)

4. Методи самовиховання (самозобов'язання, самонавіювання само переконання, самоконтроль, самооцінка, самопокарання.).

Впровадження ідей народної педагогіки у повсякденну практику особистісно-орієнтованого виховання школярів може здійснюватися наступними шляхами: організацією фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до народних умільців; проведенням календарних і родинних свят, обрядів, вечорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі; веденням літопису; складанням генеалогічних карт; залученням учнів до активної участі у збереженні святинь свого народу, пам'яток історії та культури, його природи; зустрічей з представниками старших поколінь; організацією гурткової роботи* з ознайомлення із народно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інструментами; створенням етнографічних музеїв.

ТЕМА 8. ШКОЛА Й ПЕДАГІКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ІХ-ХІУ століття)

8.1 Традиційні засади виховання дітей в Київській Русі

У У-УІ столітті н.е. завершилося розселення слов'ян та їх поділ на три групи: східну, західну і південну. Традиції національного виховання зароджувалися одночасно із формуванням слов'янської народності. Цікавими з цього приводу є зауваження древніх авторів про спосіб життя слов'ян. Характер виховання, його зміст, форми і методи були зумовлені географічним положенням, природними та соціальними умовами становлення української народності.

Соціально-економічні умови визначили тип виховання, що реалізовувався слов'янськими племенами на кожному етапі їх розвитку. Період матріархату: діти до п'яти-шести років виховувалися матір'ю, пізніше хлопчиків передавали до спільних чоловічих помешкань, дівчаток - до жіночих, де ними опікувалися брати і сестри-матері.

Період патріархату: виникають так звані будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. У великій патріархальній сім'ї: виховання дітей грунтувалося на принципі разового колективізму. У невеликій сім 'ї класового феодального суспільства виникають нові оцінні категорії, що сприяють соціалізації підростаючого покоління (відповідальність батьків за виховання дітей, їх авторитет, достоїнство сім'ї, дитяче побратимство і посестринство, спілки ровесників, молодіжні товариства).

Метою виховання часів Київської Русі була підготовка до праці чоловіка-землероба, мисливця, мужнього воїна-захисника рідного краю і матері - вмілої господарки, продовжувачки роду. Період становлення східнослов'янської народності і державності поділяють на дохристиянський і християнський. Існуючий штамп про бідність і примітивізм язичництва до цього часу накладає відбиток на уявлення про минуле наших предків.

Поступово вірування древніх слов'ян втрачало свої позиції. Поява міста Києва ознаменувала собою створення міцного племінного союзу. УІІ-ІХ століття слід характеризувати як перехідний період до ранньофеодальної держави. У середині Хет. Київські князі починають відстежувати можливість прийняття християнством з метою прилаштування його до своїх політичних інтересів. Клас феодалів, що почав формуватися у державі, відчував гостру потребу у більш прийнятній ідеології, яка б захищяла Їх інтереси, разом з тим давала якусь ілюзію поліпшення становища народу, хоча б і в потойбічному світі. Язичництво не мало таких можливостей.

Якщо звернутися до порівняльних характеристик язичництва та християнства, то варто сказати, що в язичництві існували такі положення: загробне життя розглядалося як продовження життя земного і благополуччя у тому світі; вважалося, що краще смерть, аніж рабство; жерці-волхви відігравали значну роль у житті древніх. У християнстві, навпаки, вважалося, що людину чекає поліпшення становища у потойбічному світі порівняно із земним життям; існувала обіцянка всім гнобленим благ потойбічного світу за їх покору; поширювалася ідеологія, що сприяла посиленню централізованої держави.

Однак, незважаючи на це, дохристиянська культура - усна народна творчість, сказання про богатирів, моральні ідеали, скульптура і архітектура - відображає високий рівень розвитку самобутнього, багатого світосприйняття. Язичницьке вірування -це продукт творчості наших далеких предків - східних слов'ян.

Як вважають вчені, вони були ближчі до природи, краще зберігали практичні досягнення народу, вимагали від людини більшої активності. Крім того, дохристиянське світосприйняття, істинно самобутнє, сформоване на ідеалістичній основі язичницької релігії, стало підґрунтям і самого християнства.

Таким чином, прийняття нової релігії - це лише наслідок зміни соціально-економічних умов розвитку суспільства, оскільки на зміну політеїзму безкласового суспільства мала прийти нова монотеїстична релігія, що відповідала б соціально-класовій структурі Київської Русі. Християнство сприяло розвитку відносин між феодалами та селянами, а також долучало Русь до становища європейської держави і надалі визначало шлях її розвитку. Численні науковці стверджують, що теза про важливість християнства стосовно внесення на Русь писемності, живопису, архітектури і в цілому культури є не зовсім вірною. Можна з упевненістю стверджувати, що з запровадженням християнства Київська Русь була однією з наймогутніших держав Європи (за часів князювання Ярослава Мудрого). Найвищим досягненням раннього феодального суспільства стало створення буквозвукової графіки письма, яка стала однією з основ кириличної азбуки.

8.2 Соціальні умови становлення писемності та виникнення перших шкіл у Київській Русі

Існують декілька підходів до розуміння процесу виникнення у східних слов'ян писемності. Одні дослідники стверджують, що скіфську відсталість Русі можна було б подолати, запозичивши систему освіти у католицьких єзуїтів. Інші пропагують версію візантійського впливу на розвиток давньоруської культури та освіти через писемність.

Видатний вітчизняний історик Б.Греков підкреслює, що письменами руські люди користувалися задовго до прийняття християнства як державної релігії. Угоди з греками, складені по-грецьки, тоді вже переписувалися руською мовою. Крім того, у 60-х роках археолог С.Висоцький відкрив на стінах Київського Софійського собору архаїчну азбуку. В аспекті розвитку освіти відомими були факти існування язичницьких шкіл та шкіл перших християнських общин. Значення перших полягає в тому, що вони створювали умови переходу до давньоруського книжного вчення.

Створенню основ грамотності дітей та молоді сприяли наступні чинники: 1. Становлення феодальної держави з новим способом виробництва. 2. Зростання міст як соціально-культурних центрів. 3. Потреба у грамотному державному апараті. 4. Потреба в єдиній правовій політиці. 5. Дипломатичні зв'язки з іншими країнами. 6. Кирило-Мефодіївська писемна традиція.

Подальшому розвиткові освітніх установ сприяло втручання та підтримка державної влади, у першу чергу освітні реформи видатного воїна, політика й дипломата князя Володимира Свято-славовича (1010-1015), що використовував усі можливості, щоб зміцнити державний лад, внутрішнє та зовнішнє становище Київської Русі. Запровадження християнства та розробка братами Кирилом та Мефодієм азбуки були основними умовами відкриття шкіл книжного вчення.

Сутність поняття "книжне вчення" розкрив П.Греков, підкресливши, що це було не просто навчання грамоти, а власне школи, де викладались рідкісні науки. Крім простого навчання грамоті, існувала й більш високий ступінь освіти - школи книжного вчення. Процес навчання мав енциклопедичний характер. Викладалася діалектика, риторика, граматика, арифметика. У школах книжного вчення вихованці готувалися до діяльності в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

8.3 Зміст та організація навчання у Київській Русі

Двірцева школа Володимира була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. У школі виховувались діти київської знаті (300 осіб), з яких добирались кадри для державного управління, дипломатичної діяльності, розвитку культури. Така кількість освічених людей дозволила Ярославу Мудрому (978-1054) зробити наступний крок у розвитку освіти і культури всієї Русі. Час його князювання -- це період нового піднесення Київської держави та її столиці. За наказом Ярослава у Новгороді зібрали 300 дітей старост і попів і почали їх "учити книгам". Сам Ярослав був високоосвіченою людиною. Він заснував першу на Русі бібліотеку, слава про яку ще й досі хвилює уяву шукачів раритетів.

У ХІст. набула розвитку жіноча освіта. У Києві при Андріївському монастирі відкрилося перше в Європі жіноче училище. Дедалі .частіше питаннями освіти починають займатися монастирі. У 1608 році ігумен Києво-Печерського монастиря Феод ос і й запровадив для ченців монастирську школу. Вони обмежувалися навчанням грамоті лише тих, хто поповнював ряди чорноризців. Провідна роль серед монастирів стосовно випуску книжної продукції належала Києво-Печерській лаврі, де богословська освіта досягла рівня візантійської духовно-патріаршої академії. З її стін вийшли видатні діячі давньоруської культури (Нестор-літописець, князь-монах Святослав Давидович, чернець їларіон та інші).

Поповнення освіченими людьми для розв'язання складних питань державного управління здійснювалося за допомогою шкіл грамоти, які перебували під патронажем світської влади. З кінця XI - початку XII століття з'явилось поняття "навчання грамоті", яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті.

Мережа шкіл обмежувалася містами. Навчання здійснювалося за кошти батьків, і таким чином було фактично недоступним для незаможного населення. Контингент школярів був невеликим, що пояснювалося застосуванням індивідуальних методів навчання. Шкільний курс починався з вивчення буквиці (азбуки) різними методами: а) хорове повторення букв за вчителем; б) дерев'яна азбука - невелика дощечка, на одному боці якої вирізані букви, а інший - вкритий воском; в) самостійне вивчення азбуки за допомогою креслиць чи дитячих гребінців з написами частини алфавіту; г) "розрізна азбука" - глиняні черепки з окремими буквами.

З XII ст. на Русі був відомий буквоскладальний метод. Роль перших текстів виконували акровірші - невеликі молитви, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Навчальними книгами були Часослов, Псалтир. Навчання письму здійснювалось в два етапи: металевими або кістяними паличками (писала-ми) на навощених дощечках; вправи на бересті (тверда березова ор)- Без знання азбуки учні не могли перейти до математики, бо нумерація здійснювалася за допомогою 27 букв грецького по-ходткення (слов'янські букви Б,Ж,Щ,Ш,Ь,Ь для позначення цифр не застосовувалися). Для того, щоб відрізнити слово від цифрового ряду над буквами - цифрами ставили титло (риску), або з одного боку - крапки.

Арифметичні операції (нумерація, подвоєння, роздвоєння, додавання, віднімання, множення, ділення) здійснювалися учнями за допомогою пальців, суглобів, абаки (дошки, розділеної на смути, де пересувались камінчики, кості), гральних кубиків з нанесеними точками, паличок.

Великого значення у "школах грамоти" надавали релігійному вихованню та хоровому співу. Значна увага приділялась засвоєнню дітьми народних прикмет про погоду. Пізнання природи поєднувалось з вихованням бережного ставлення до неї. Під впливом історичних легенд, переказів і билин формувалася патріотична свідомість підлітків та юнацтва.

Отже, можна зробити висновок, що в Х-ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, що за рівнем освіти поділялися на "шісоли грамоти" та "школи книжного вчення" (тобто елементарні та підвищеного типу), за місцем створення та функціональної належності - двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча вони і мали конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл, була релігійна основа освіти. Важливими джерелами, що свідчать про особливості виховання, навчання тієї історичної доби, є пам'ятки педагогічної думки.

8.4 Перекладна література та перші педагогічні пам'ятки Київської Русі

Процес освоєння нашими предками здобутків античних, болгарських, візантійських авторів розпочався уже в ІХст. У Х ст., після створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки, на Русі поширюється перекладна література. Наприклад, грамоту викладали за твором відомого візантійського вченого і богослова Іоаїїна Дамаскіна (VIII ст.). На Русі був також відомий трактат Георгія Хіровоска "О образех'\ створений у Візантії у УШ-ІХ ст., що ввійшов потім у склад "Ізборніка" 1073 р. Відомим твором риторичного мистецтва було "Слово" Іоанна Златоуста (347-407) - візантійського оратора. Вислови Іоанна Златоуста користувалися великою популярністю, вони входили до складу "Ізборників'1' 1073 та 1076 рр., збірників "Златоструй", "Ізмарагд", "Златоуст". Невдовзі, вже у XI ст., з'являються оригінальні твори києворуських авторів. Так, у 1051 р. київським митрополитом їларІоном був написаний перший з таких творів -"Слово про закон і благодать". "Слово1'1 складається з трьох частин, які винесені в розширений заголовок: співставлення закону і благодаті, опису поширення християнства на Русі та похвали Володимиру Ярославичу і його сину Ярославу. Як виразник передових поглядів, Ьіаріон не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у формуванні особистості. Він наполягає на пильному догляді за немовлятами, покаранні за грубе ставлення до матері, що дає підстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

"Ізборнік" 1073 р. - збірник статей різних авторів, що дозволяв читачам отримати відповіді на різні питання старо- та ново-заповітної історії, філософії, поетики, догматики та деяких науково-природничих уявлень Середньовіччя. Протографом "Ізборніка", як відомо, була книга, замовлена болгарським царем Симе-оном. Київську копію, імовірно, замовив Ізяслав Ярославович. Ця книга великого формату, вона написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками.

Хоч "Ізборнік" переписано з болгарського оригіналу, в ньому трапляються східнослов'янізми та окремі слова з повноголоссям. Місце написання "Ізборніка" та його датування не викликає жодного сумніву - це Київ і 1073 р., що підтверджується припискою писаря Іоанна наприкінці книги, присвяченою Святославові. Починається вона висловом про користь книжного читання ченця, "калугера": "Добро єсть братие почитанье книжное...".

Значне місце в "Ізборніку" посідають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова, Сина Сірахова тощо. Упорядкував твір київський книжник Іоан (Грішний). Він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. "Ізборнік" -пам'ятка східнослов'янського ізводу/його лексика насичена схі-днослов'янізмами. Частину творів книги перекладено безпосередньо з грецьких оригіналів, проте деякі тексти взято з місцевих перекладів "Ізборніка" 1073 р. Наприкінці книги поставлено дату написання. Особливо підкреслюється, що це відбулося за Святослава, князя Руської землі.

У книзі сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві, що знайшла відображення у настановах дітям Ксенофонта і Феодори (грецький царедворець V ст. і його дружина).

Збірник під назвою "Пчела" складається не з окремих творів, а з афоризмів, висловів із Святого Письма, отців церкви або стародавніх філософів Сократа, Платона, Аристотеля.

У XII столітті, незважаючи на період феодальної роздробленості і втрату частини свого політичного впливу, Київ залишався центром київської писемної школи, в осередках якої - Печорському і Видубицькому монастирях та Софійському соборі - вирувало культурне життя. До Видубицького монастиря, що був "вот-чим", тобто родовим, Мономаховичів, якоюсь мірою можна віднести і твори Володимира Мономаха - "Повчання дітям" та "Лист до Олега Святославича". "Повчання дітям, назване Володимиром Мономахом "граматицею", написане в 1117 р., коли князь уже кілька років "сидів" на великокнязівському столі в Києві. Твір, вірніше його текст, зберігся у "Повісті минулих літ" 1096 р.

Мономах у творі зобразив Ідеальний образ князя, що піклується про свою державу та народ. Велике значення він надавав навчанню, підкреслюючи, що все життя необхідно вчитися, а хто цього не робить, той позбудеться і того, що знає. Наприклад, він вказує на свого батька Всеволода, який володів п'ятьма іноземними мовами. У сімейних стосунках він радить любити свою дружину, але не давати їй влади над собою. Мономах засуджує пияцтво та неправду. Як представник християнського гуманізму, він дотримується правила: "винний чи невинний - не вбивайте". Чимало місця у творі Мономаха займає автобіографічний опис військових походів і князівських полювань.

Особливе значення для нас у "ПовчаннГ Мономаха має його вислів про необхідність і користь навчання. Він з повагою ставиться до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням.

Володимир Мономах боровся проти роздробленості країни і тям, уперше обґрунтувавши необхідність зв'язку освіти з потребами життя особистості та ЇЇ діяльністю. При цьому особлива увага зверталася на необхідність виховання у дітей ініціативи та працелюбності. Він обгрунтував думку про те, що праця є основним засобом запобігання лінощам у дітей. Значне місце у творі відведено ролі прикладу старших у вихованні, особливо батьків. У повчаннях Володимир Мономах розглядає правила та норми поведінки: любов до Батьківщини, гуманне ставлення до людей, правдивість і чесність. Загалом "Повчання" є визначною пам'яткою давньоруської педагогічної думки XII ст. Володимир Мономах обґрунтував необхідність практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Очевидно, за часів князювання Мономаха у Київській Русі вперше зявляються громадські форми опіки над дітьми - сиротами. Першими було усиновлення бездітними родинами сиріт за рішенням церковної ради певної населеного пункту. Другою варто вважати організацію невеликих сиротинців (божедомок) на 8-1-0 дітей при окремих церквах.

Прогресивне значення цього твору полягає в тому, що Мономах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, здобутків народної педагогіки полягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського і білоруського народу.

ТЕМА 9. ШКОЛА В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ ВІДРОДЖЕННЯ (XVI - СЕРЕДИНА XVIII СТОЛІТТЯ)

9.1 Загальна характеристика культури й освіти українського відродження

Період протягом XIV ст. - середини XVI ст. характеризувався подоланням феодальної роздробленості, з одного боку, перебуванням південно-західних земель України у складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, посиленням феодального і релігійного гніту, з іншого боку, що негативно позначилось на розвиткові української культури. З другої половини XVI - до середини XVII ст. - це період швидкого розвитку ремесел і торгівлі. Посилювалась роль міст, передусім як економічних і культурних центрів, зростала національна самосвідомість, антифеодальна і визвольна боротьба народних мас. На всіх цих етапах формувалася українська народність, утверджувалася система виховання.

Втративши свій культурний цвіт у боротьбі з монголо-татарською навалою. Київська Русь, її українські землі, стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів.

Уже з середини XV століття українське вільне життя припинилося і почалася боротьба проти литовських князів на релігійній основі, оскільки литовці прийняли католицьку віру поляків, що стало початком нещадного соціального, релігійного, культурного гноблення українців.

Католицькі вельможі присвоїли собі право призначати православних єпископів та архімандритів. Часто навіть осіб, які не відповідали цим посадам. Всіх, хто не відповідав канонам римо-католицької віри, переслідували. Значного удару зазнала також і освіта, яка була поставлена в нерівні умови Із освітою в польських закладах, де вона була більш доступною, вигідною й престижною. Це призвело до того, що до польських шкіл, університетів вступало чимало дітей української знаті, заможного міщанства, де вони отримували антиукраїнське виховання.

Українське селянство та незаможне міщанство міцно трималися своєї віри, як запоруки збереження національності. Вони вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків. Підручниками в цих школах служили церковні книги "Часослов", "Псалтир" та "Апостол". Як і раніше, найвизначніша література зберігалася при монастирях, хоча вітчизняної майже не з'являлося.

Відрив української знаті від основної маси населення, виродження, примітивізація православного духовенства спричинили гальмування розвитку української культури. Зовсім була відсутня в Україні національна середня і вища освіта. Полонізація українського народу набула великого поширення. Але саме колоніальний гніт розбудив національну свідомість українців.

Перше національне відродження України ХУІ-ХУИ ст. почалося з організації міських братств, створюваних православними міщанами та шляхтою, духовними особами і козаками, які ставили своїм завданням розвиток громадянської свідомості, здобуття та охорону прав народу. Усі прогресивно настроєні мешканці добре розуміли, що благородній меті найкраще слугуватиме освіта, тобто школа.

6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський собор, результатом якого стало підписання унії з Римом, що дозволило зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд, пробудити національну свідомість українців, захистити українську мову, створити умови для появи національної інтелігенції. Ця унія дала народові національну церкву, національні уніатські школи. Уніатські школи орієнтувалися на західну педагогіку і давали для того часу непогані знання; навчання проводилося рідною мовою.

Певний вплив на формування освітньої справи в Україні того часу мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і Реформацію, послаблюючи цим самим позиції Ватикану в Західній Європі. У XVII столітті в Речі Посполитій набув поширення радикально-реформаційний рух так званих "соцініан". Намагаючись раціоналістично підійти до релігії, соцініани заперечували ряд важливих догматів християнства, допускали вільне трактування Біблії, виступали проти церковної ієрархії, чернецтва, поклоніння іконам і святим. Реформація певною мірою вплинула на появу протестантських шкіл, які через освіту і виховання пропагували свої ідеї. Найбільш відомими серед них були соцініанські й кальвіністські навчальні заклади (Хмільник, Гоща, Берестечко, Киси-лин).

"За віру і волю!" - було гаслом нашого середньовіччя. Завдяки усвідомленню цієї ідеї починається створення будівельних комплексів, які включали церкву, школу, друкарню, шпиталь;

турбуватися про них стало обов'язком. Таким чином, духовність, просвіта, моральність, склавши нерозривну триєдність, лягли підмурком вітчизняного Ренесансу.

9.2 Виникнення братських шкіл

На зламі ХУІ-ХУІІ століть в українському шкільництві відбувались значні зміни. Під впливом західних течій - гуманізму, реформації та єзуїтської школи, пробуджувались прагнення до вищої освіти, потреби підняти рівень знань. Коли тогочасні прогресивні українські діячі розмірковували над причинами занепаду української культури й держави, то початок лиха вбачали в тому, що не було добрих шкіл.

Нові заклади виникали як початкові: вони мали по три класи - інфіми, граматики, синтаксису. Першу школу було відкрито на кошти київського воєводи князя К. Острозького у Турові (1572), далі - у Володимирі-Волинському (1577), Острозі (1580). Князь запропонував у цих школах вивчення не тільки слов'янської мови, але й грецької та латинської. Вчителями були як православні греки, так і протестанти. Училися тут і діти шляхти, і селянські. З цієї школи вийшли М.Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний, І.Борецький, Д.Самозванець. У друкарні Острозької школи були видані перша повна Острозька Біблія (1581), перша граматика церковнослов'янської мови, три видання "Часослова" та цілий ряд полемічної літератури на захист православної віри.

Навіть прихильники католицизму називали Острозьку школу "колегіумом", оскільки вона не обмежувалась вивченням "вільних мистецтв" і брала до уваги вищі студії, особливо богослов'я. Щоб досягти найвищого рівня школи, К.Острозький запросив до неї найвизначніших учених. Першим ректором Острозької школи був Г.Смотрицький, відомий у той час письменник. Тут працював у 1577 р. І.Федоров. До програми навчання Острозької школи входили слов'янська, грецька, польська, латинська мови, граматики цих мов, риторика, діалектика, астрономія, богослов'я. Вихованці цього закладу вважалися досить освіченими людьми. Не випадково поет Пенкальський в 1600 р. в алегоричній формі твердив: музи оселилися в Острозі, навіть бог мистецтв Аполлон покинув свій острів Делос і перебрався на Україну.

Безперечно, діяльність князя К. Острозького заслуговує на особливу увагу, але таких меценатів було дуже мало. Магнати не підтримали починання князя.

На початку XVII ст. мережа середніх шкіл стала досить густою, особливо на західних землях. Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замость, Холм, Люблін, Бересть, Пинськ, Луцьк, Кам'янець на Поділлі - всі ці міста заснували в себе грецько-слов'янські школи. За змістом і рівнем освіти це були середні школи, що забезпечували досить високу на той час загальну освіту, що не поступалася школам Західної Європи. За організацією ж навчання І розпорядком шкільного життя братські школи перевершували західноєвропейську школу того часу. На початку XVII ст. в більшості братських шкіл стала встановлюватися класно-урочна система занять.

Навчальний рік починався з 1 вересня. Були введені літні канікули (липень - серпень), учні стали ділитися на класи. В основу навчання грамоти був покладений буквоскладальний метод. Управління братськими школами здійснювалось за демократичними принципами: ректор і учителі цих шкіл вибиралися на загальних зборах братства, до обрання деякі кандидати повинні були викласти свої ідеологічні та педагогічні погляди. Навчання в школі було платним, хоч найбіднІшим надавалась допомога.

Незважаючи на те, що не всі братські школи показали життєздатність й довговічність, вони високо підняли рівень нашого культурного життя: з них вийшла перша українська інтелігенція.

9.3 Діяльність козацьких шкіл в Україні (січові, полкові, музичні та ін.)

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл з підготовки кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні. Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводились індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистецький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Осередком освіти XVII ст. був звичайно Київ, але такі школи існували і в Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін.

Павло Алепський, котрий в 1652 році їхав через Україну у Москву пише, що козацькі маляри навчились від франків і ляхів малювати ікони.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах І містечках України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському - 217, Лубенському - 172, Чернігівському -154, Переяславському - 119, Полтавському - 98, Прилуцькому - 69, Миргородському - 37.

Ці школи розміщувались переважно у приміщеннях, які належали церквам. Їх іноді й називали за назвою церкви: Покровсь-ка, Успенська та ін. Учителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали "школярами", "молодиками", "виростками". Учні жили в будинку дяка і, крім навчання, виконували роботи по господарству.

Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Вчитель, узявши руки в боки, зображував букву "Ф", піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, - "X"; опустивши руки і розставивши ноги - "Л" і т.д.

Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, часослова - 1-2, Псалтиря - до 5 карбованців.

Дітей навчали читати, писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях.

Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання "військового служителя" і користувалися високим авторитетом.

Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

9.4 Система виховання лицаря-козака

Наприкінці ХУст. - початку XVI ст. в *У країні виникло і сформувалося козацтво як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Багатовіковий визвольний козацький рух зумовив унікальне явище не лише східнослов'янської, а й світової культури - козацьку педагогіку.