Дослідження історії педагогіки України

Козацька педагогіка - частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі. Батьківщині - незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім'ї, школі і громадському житті образ козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка, ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорізького, на Гетьманщині.

Перша школа на Січі, відкрита в 1576 році, слугувала зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебування жінок. Навіть отамани залишали свої сім'1!' десь за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара. Батьки прибували на Січ з синами, щоб ті навчилися грамоти і військової справи. Траплялося, що шукаючи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів і дияконів - у цьому відділі було завжди ЗО учнів. Крім цього, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти (їх було біля 50), яких навчали грамоті, співу та військовому ремеслу.

У січовій школі було реалізовано принцип гармонійного виховання людини, оскільки одночасно з загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи свій організм до складних випробувань долі, козаки влітку спали проти зоряного неба, мріяли про невідомі світи, прагнули проникнути в таємниці Космосу. Вони ґрунтовно знали народну медицину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров'я, повноцінне довголіття. Г.Боплан писав: "маючи міцне здоров'я, козаки майже не знають хвороб".

Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т.д., який супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С.Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили "Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти й списом добре колоти". Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) та ін. Усе це підносило дух учнів, давало наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості.

Як і бувале козацтво, молодь на свята (за народним календарем) у процесі ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль тощо. Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони та ін.). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих коней, про що свідчать теплі звертання до своїх чотириногих друзів ("брате мій", "товаришу мій" та ін.), у прислів'ях ("козак без коня - не козак" тощо).

Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які відчували психологічний комфорт завдяки тому, що однаковою мірою турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток. Усе це створювало в них настрій внутрішнього задоволення, хорошого самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі й тіла.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору і вишколу молодих людей так званих молодиків. "Хто хотів стати козаком - мусив наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура (слуга) робив усяку роботу. Носив за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли".

Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки.

До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

Посібниками для навчання були Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна "Козацька читанка".

Перший розділ "Читанки" містить реєстр "Переяславських статей 1659 року", які були прийняті після виборів гетьманом сина Богдана Хмельницького Юрія.

У чотирнадцяти статтях Богдана Хмельницького 1654 року й дев'ятнадцяти інших авторів, що входять до другого розділу, роз'яснюються обов'язки перед державою гетьмана, старшини та козацького війська. Третій розділ має текст присяги гетьмана, старшини та козацтва на вірність московському урядові. Чимало сторінок книжки відведено художнім творам, характерним для XVII ст., та географічному словнику.

Окремий розділ присвячено питанням моралі. Це уривки з "Великого Зерцала" та книги "Союз всем добродетелям". Книжка завершується низкою снів - проведінь. виховання шкільництво педагогічний освіта

В учнівському колективі діяло самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу двох отаманів: одного для старших, другого - для молодших. Якщо ті не виправдовували довір'я, після закінчення навчального року їх переобирали.

Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов'язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство: хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності та дружбі, християнській любові до кінця життя.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів*я, приказки про козаків тощо). Вони були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавальне - виховним потенціалом національної символіки.

У духовному житті молоді козацькою педагогікою відводилась особлива роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Українська козацька система виховання - глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім - дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської народної козацької педагогіки.

Другий ступінь козацького виховання можна назвати родинно-шкільним. Пізніше юнаки, які прагнули знань, училися у вітчизняних колегіумах, у відомих університетах Європи, отримували підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України та інших слов'янських держав. У січових і козацьких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво одержувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове виховання, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

9.5 Навчальні студії й діяльність громадських об'єднань студентів у Києво-Могилянській академії

Наступ католицизму, що посилювався з року в рік, розорення і занепад ряду православних культурних осередків змусили просвітників України шукати захисту і підтримки в надійному місці. Таким місцем виявився Київ. Економічне становище, духовні традиції Києва, сталі зв'язки з різними землями та містами України відіграли важливу роль в його відродженні як всеукраїнського центру.

Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку XVII ст. стають Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській Лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плете-нецьким. Продовжуючи традиції, започатковані в Острозі та Львові, київські просвітники розгорнули широку діяльність, нерозривно пов'язану з лаврською бібліотекою і друкарнею.

У 1615 році братство заснувало школу, що стала родоначальницею першої вищої школи нашої країни - Києво-Могилянської академії. В організації цій школи взяли участь учені осередку Е.Плетенецького. Саме завдяки підтримці освітніх діячів, більшість з яких мала досвід наукової та педагогічної роботи, школа швидко досягла високого рівня наукового розвитку.

Неабияке значення для становлення школи мала її матеріальна підтримка з боку заможних громадян. Саме її заснування пов'язане з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гулевичівни, дружини мо-зирського маршалка Стефана Лозки. Це була освічена, інтелігентна жінка, котра, вочевидь, добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. 15 жовтня 1615 року при численних поважних свідках Гулевичівна урочисто вписала в київські "городські книги" свій фундуш (дарування), за якими її спадкова земля в Києві на Подолі переходила у власність братства, "на монастир і на школу дітям - як шляхетським, так і міщанським". При цьому вона бажала бачити школу, призначену "всім благочестивим християнам, духовним і світським, всякого звання і стану". Особливо велику матеріальну підтримку Київська братська школа отримала від гетьмана Петра Сагайдачного.

При організації Київської братської школи було, безперечно, враховано досвід уже існуючих шкіл. В основу навчання покладалися слов'янська, грецька, латинська, польська мови, а також "сім вільних наук". Учні чотирьох нижчих класів (їх називали фара, інфіма, граматика й синтаксис) вивчали мови, опановували ази арифметики, геометрії, музики. Учням вищих класів (вони вже називалися студентами) викладалися поетика, риторика, філософія, астрономія.

У Київській братській школі викладав К.Сакович, ректор і професор риторики. Висока ерудиція Саковича, використання ним творів античності й Відродження, широке коло вживаних філософських категорій, його інтерес до ідеологічної ситуації на Україні - все це свідчило і про досить високий рівень філософської думки на Україні, і про те, що вивчення філософії було можливе лише в школах підвищеного типу, якою й була Київська братська школа.

Київська братська школа закладалася як всестанова. Цей принцип завжди зберігав чинність і посідав першість серед численних статей шкільних статутів, які зобов'язували вчителів постійно нагадувати учням про їхні обов'язки перед богом, батьками, наставниками, суспільством, виховувати їх у дусі взаємної самоповаги, любові до свого народу, його мови, традицій, віри.

Восени 1631 року у Києві виникла ще одна школа - Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, ректором став Ісайя Трохимович, префектом - Сильвестр Косов. Молоді здібні викладачі, котрі, як писав Косов, "навчалися в академіях латинських Польщі, Литви й Відня", забезпечували високий рівень навчання.

Лаврська школа проіснувала недовго. Київське братство рішуче виступило за її об'єднання з братською. Цю вимогу підтримали митрополит Іов Борецький, а після його смерті - новий митрополит Ісайя Копинський, а також гетьман Війська Запорізького Іван Петрижицький, який у "Листі войськовому" обіцяв, у разі згоди Петра Могили, "школи охороняти й за них до самої смерті стояти".

Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 року на території братської школи і під наглядом братства. Вона отримала назву колегії. Велику роль у цій справі відіграв Петро Могила - високоосвічена людина, видатний просвітник. Так було зроблено новий крок на шляху становлення вищої освіти на Україні.

Велике значення для розвитку української національної культури мала діяльність Київського Богоявленського братства. При цьому братстві в 1615 р., у маєтку шляхтянки Гальшки Гуле-вичівної-Лозчиної, яка передала братству у власність школу, шпиталь, а також землі й будинки на Подолі, була організована Київська братська школа, родоначальниця славетної Київської Академії. Київська школа, єдина з усіх братських шкіл, досягла ступеня вищої школи, якій судилося відіграти важливу роль в історії вітчизняної освіти, науки, культури. За рівнем навчання вона не поступалася західноєвропейським університетам, довгий час була першим і єдиним вищим навчальним закладом України, Росії, Білорусії і південних слов'ян.

В організації школи брали участь відомі вчені, письменники, книговидавці, що були членами братства. Значну матеріальну підтримку, а також політичний захист надало школі запорізьке козацтво. Найбільш відомими опікунами школи серед українських гетьманів є Петро Конашевич-Сагайдачний, який вступив до братства з усім військом, а помираючи у 1622 р., заповідав школі більшість своїх коштів; а також гетьман Ї.Мазепа, який виділив значні кошти і опікувався зведенням нового великого корпусу Києво-Могилянської академії у 1702 р.

Програма Київської братської школи спочатку мало чим різнилася від інших братських шкіл, оскільки організація її ввібрала весь багатий досвід, що існував на той час. У цій школі викладалися словенська, книжна українська, грецька, латинська і польська мови, а також граматика, піїтика, риторика, філософія, арифметика, геометрія, астрономія, історія й музика. Однак уже в перші роки свого існування Київська братська школа починає розвиватися як вищий навчальний заклад. Цьому сприяли її викладачі - визначні вчені, письменники, громадські діячі. Почесне місце серед них належало першому ректору Київської братської школи професорові Івану Борецькому, одному з найвпливовіших політичних і освітніх діячів того часу.

У 1619-1620 рр. другим ректором Київської братської школи був Мелетій Смотрицький, син учителя й ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, родом з м.Смотрича на Поділлі.

Третім ректором школи, з 1621 р. по 1624 р., був Касіян Са-кович. Народився він у м. Потеличі на Галичині, навчався у Краківській та Замойській академіях.

Незважаючи на всі труднощі, Києво-Могилянська Колегія впевнено розвивалася як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим в усій Європі центром освіти, науки, культури. Збері-гши традиції українських братських шкіл, вона у той же час своєю структурою, обсягом і змістом навчальних програм відповідала вимогам, що ставилися перед європейською вищою школою.

Всього в Київській академії було вісім класів - чотири граматичних та класи поетики, риторики, філософії і богослов'я.

Академія мала при собі бурсу (гуртожиток). У ній прожили та навчалися студенти, що приїздили на навчання з дальніх околиць, і таких було немало. Бурса була серцем школи, де готувалися всі свята Академії.

Києво-Могилянська академія відігравала важливу роль загальноукраїнського освітнього центру, сприяючи, таким чином, визріванню серед народних мас почуття національної єдності. Це мало велике значення в умовах, коли українські землі були роз'єднані і входили до складу різних держав. Те, що Київська академія з самого початку свого існування користувалася визнанням і повагою української знаті, свідчить, що рівень навчання в академії задовольняв її вимоги і був не нижчим, ніж у західноєвропейських вищих навчальних закладах, в яких раніше навчалися діти з багатих родин.

З 1753 р. в Києво-Могилянській академії навчання доводилось проводити тільки російською мовою. А в 1765 р., за наказом Катерини II, в Академії було запроваджено курс російської мови, щоб готувати кадри для Московії. Викладачі академії чинили опір русифікації закладу. На впертість митрополита С.Миславського щодо виконання царського указу про запровадження в академії викладання російською мовою, декілька вчителів академії подали йому клопотання про те, що вони не можуть погодитися з ним і виходять з академії. Це були одні з перших відкритих протестів проти русифікації українських шкіл усіх рівнів.

Однак академія в той час не могла очолити боротьбу за національну школу в Україні. По-перше, вона служила не тільки українцям, але й Іншим народам (сербам, болгарам, росіянам та ін.), в її стінах не було духу українізму. По-друге, академія була православною, а, отже, пізніше підлеглою цивільному правителю - російському царю, що був православної віри і мав спільника в особі Патріарха в Москві. Його воля і воля православного Патріарха ставали законом для світської влади й православних на всій території імперії. Мусила підкорятися цим законам і Київська академія. Протистояти русифікаторській політиці академія не могла, оскільки, вона була позбавлена національного духу. Мало того, академія, точніше, ще школа, організована Петром Могилою, злившись з братською школою в колегіум, позбавилась того національного духу, який до об'єднання вносили козаки як члени братства.

У 1817 р. Києво-Могилянська була закрита. Кращі традиції православної вищої школи України перейняв у 1834 р. Київський університет. Протягом 200-літнього періоду своєї діяльності Київська академія була визначним освітнім і науковим центром. І ось через 175 років, у вересні 1992 року, Києво-Могилянська академія знову відкрила двері тим, хто хоче свої знання і розум присвятити незалежній Україні.

ТЕМА 10. УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІКА ЕТАПУ ВІДРОДЖЕННЯ (XVII - ПОЧАТОК XVIII СТОЛІТТЯ)

10.1 Вплив європейських культурних процесів на освїтньо-культурне відродження в Україні. Перші українські вчені: п. Русин і ю. Дрогобич

Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв'язку і під впливом світових культурних процесів. На зміст, характер і спрямованість української суспільної думки, освіти й культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі у ХУЇ-ХУІІ ст. Гуманізм епохи Відродження знаменував собою становлення нових відносин у Європі- На противагу феодальній ідеології, в основі якої був Бог, гуманістична філософія звертає увагу на людину, її утвердження в поцейбічному світі, на пошук людського щастя, яке гуманісти вбачали в свободі й освіченості особистості, в справедливому суспільному ладі. Гуманізм зародився в Італії і швидко поширився на Інші країни Європи. З пробудженням національної свідомості, інтересу до рідної історії, культури, мови, з виникненням потреби у розвитку освіти й науки гуманістичні ідеї знаходять поширення і на Україні. Їх провідниками здебільшого були представники української інтелігенції, які навчалися в польських та західноєвропейських університетах.

У списках зарубіжних студентів, починаючи з XIV ст., можна віднайти українців, які за національною приналежністю значилися як КЦТЕКиЗ, КОХОЇАІиЗ, Ки55ІСи8 (Рутенія і Роксоланія - це назви України, поширені в Західній Європі в ті часи).

Чимало українців, які навчались за кордоном, стали відомими вченими, професорами, медиками, поетами, художниками, представниками гуманістичної культури на Заході..

Серед них Юрій Дрогобич, або Юрій Котермак чи Георгій з Русі (1450-1494), що народився в Дрогобичі на Прикарпатті, в родині ремісника. На честь рідного міста вибрав псевдонім Дрогобич. Середню освіту отримав у М.Дрогобичі та Львові. Навчався в Краківському й Болонському університетах. Здобув ступінь доктора філософії й медицини. Займав посаду ректора медицини та вільних мистецтв у Болонському університеті, викладав математику й астрономію. Повернувшись до Польщі, викладав меди- * цину й астрономію в Ягеллонському університеті. Університети, де вчився й викладав Ю.Дрогобич, були найбільшими гуманістичними центрами в Європі. Вчителями Ю.Дрогобича були такі відомі італійські гуманісти, як філософ Джовані Гацоні, астроном і медик Джироламо Манфреді, астроном із Кракова Мартін Регіс та ін. Учнями Дрогобича були такі згодом відомі діячі, як поет-гуманіст Конрад Цельтіс з Німеччини, польський астроном Ніко-лай Копернік та ін.

Ю.Дрогобич - перший вітчизняний автор друкованої книги. В 1483р. у римській ти-пографії Зільбера була надрукована його книга Прогностична оцінка нинішнього 1481 року" латинською мовою, яка починалася вступом у вигляді вірша, що дає підстави вважати його першим гуманістичним поетом України. Його перу належить декілька наукових трактатів в галузі астрономії та географії. Ю.Дрогобич - вчений зі світовим ім'ям, ряд його праць зберігається в університетських бібліотеках Західної Європи.

До українських гуманістів також належали Павло Русин із Кросна - нині територія Польщі ( близько 1470 - близько 1517 ), Лукаш з Нового Міста (р.н.невід. - 1542). Станіслав Оріховсь-кий-Роксолан (1513-1566) та ін.

Педагог і поет-гуманіст Павло Русин народився на території, заселеній лемками - українська етнічна група, яка нині проживає на території Закарпатської області, Польщі, Чехії, Словакії. Закінчив Грейсвальдський університет у Німеччині. Все його подальше життя пов'язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1506 році йому присвоєний учений ступінь магістра.

Серед учнів П.Русина були видатні слов'янські поети XVI ст. Ян Лантишек, Ян з Вицліни, майбутні письменники та педагоги, вихідці з України та Білорусії. П.Русин видавав твори хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія.

У 1491 р. у Кракові П.Русин приймав участь у роботі типо-графії Ф.Швайпольта по друкуванню та виданню кириличним шрифтом перших книжок слов'янською мовою. Серед них був Часослов для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Після зруйнування католицьким духовенством давньоруських книгосховищ на західноукраїнських землях, П.Русин вважав їх видання великою перемогою у відродженні освіти на Україні. Як і Ю.Дрогобич, він писав латинською мовою. Літературна спадщина П.Русина величезна. Тільки в збірці "'Пісні Павла Русина з Кросно" нараховується більше 4 тис. рядків. Його твори були знайдені в архівах і почали вивчатися українськими та польськими вченими трохи більше ніж ЗО років тому.

Високу оцінку дістав внесок українців в європейську гуманістичну культуру часів. Відродження "Вихідці з Українських степів", повертаючись на батьківщину після навчання в Європі, яке іноді тривало 10-15 років, не полишали своєї діяльності. Навколо них гуртувалися прогресивна українська молодь, формувалися послідовники.

Таким чином, гуманістична культура доби Відродження зробила значний вплив на розвиток українського духовного життя. А доробок українських гуманістів цілком справедливо вважати частиною культурної спадщини України.

10.2 Українська граматика М. Смотрицького

Максим (Мелетій) Герасимович Смотрицькии (1572-1633) народився в селі Смотричі (Хмельницька область). Батько його був першим ректором Острозької школи.

Суперечлива, бентежна натура М.Смотрицького відома своїми хитаннями між православ'ям та уніатством; він залишив глибокий слід в історії української науки і культури як учений та мислитель.

Із 18 творів М.Смотрицького чи не найбільше значення з іс-торико-педагогічного погляду має "Граматика словеньская пра-вильное синтагма..." - визначна пам'ятка вітчизняної педагогічної літератури. Вийшла друком вона в 1619 р. в місті Евю (біля Вільно). Згодом перевидавалась Москві, була перекладена майже на всі слов'янскі мови. Порівняння підручника М.Смотрицького з "Альфотесом" (1591) показує, що вчений користувався у своїй роботі граматикою греко-слов'янських мов, створеною у Львівській братській школі.

Відомо, як високо оцінена і поширена була ця граматика в XVII та XVIII століттях: вона стала навчальним посібником у школах Росії аж до 1755 року (поки ЇЇ почала заступати граматика М.Ломоносова), а також слов'янських країнах Південної Європи, джерелом для подальших наукових розробок слов'янської мови.

Геніальний М.В.Ломоносов - творець першої повної граматики російської мови, який сам вчився за підручником М.Смотрицького, називав її "вратами учености" та неодноразово зазначав, що саме вона була основою для написання його граматики.

Мелетій Смотрицький розробляв питання орфографії, орієнтуючись на старослов'янську як прамову, на якій базувалися мови слов'янських народів. Саме це і зробило книгу надзвичайно популярною у слов'янському світі. До наших днів збереглося багато її основних понять у граматиці слов'ян (орфографія, синтаксис, етимологія, назви частин мови, роди, відмінки і т.д.). Вся книга насичена прикладами, які полегшували вивчення граматики. Велику педагогічну цінність мають рекомендації щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч середньовічним канонам задобрювання і догматизму.

Ідеї М.Смотрицького про поширення освіти серед народу, ідеї патріотичного виховання і боротьби проти національного і соціального гноблення мали великий вплив на розвиток педагогічної думки в Україні.

10.3 Енциклопедія П. Беринди та риторика італятовського

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики позитивну роль відіграла діяльність Памво Беринди -відомого просвітителя кінця XVI і першої половини XVII ст.

Припускають, що він народився у 50-70 роках XVI ст. в молдавській сім'ї на Прикарпатті, або у Молдові. Соціальне походження невідоме. Освіту здобував у Львівській братській школі, після закінчення якої працював певний час у друкарні Ф.Балабана в Стрятині, поблизу Бережан.

Підтримуючи тісні зв'язки зі Львівським братством, П.Беринда деякий час працював вчителем братської школи, пізніше - в друкарнях Львова, Перемишля, а з 1616 по 1619 р. - в друкарні Києво-Печерської Лаври.

Найбільш відомою працею П.Берниди, яка має велике педагогічне значення, є словник Лексикон славено-россійский имен толкование". Він являв собою енциклопедичне зібрання відомостей про зовнішній світ, природу та людину. При його написанні П.Беринда ставив за мету не тільки полегшити вивчення наук, але й зробити його свідомим.

До історії України Іоаникій Галятовський (близько 1620-1688) увійшов як педагог, письменик-полеміст, публіцист, суспільний діяч.

Освіту отримав в Київській колегії під керівництвом Л.Барановича. В 1649 - 1651 рр. був професором риторики в Київській колегії, в 1951 р. прийняв чернецький сан, в 1659 р. повернувся до Києва та Київської колегії.

У 1664 р. І.Галятовський виїздить з Києва та мандрує по Україні і Білорусії у пошуках матеріалів з життя народу для своїх книжок. З 1669 р. до останніх років свого життя обіймає посаду архімандрита Єлецького монастиря у Чернігові.

Творча діяльність І.Галятовского співпала із закінченням національне визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. У повоєнний час Київська колегія опинилася в тяжкому стані. І.Галятовський багато зробив для її відродження.

Великим внеском у розвиток педагогічної теорії та практики в Україні став його посібник з риторики "Наука, или способ зло-жения казания'\ у якому подано конкретні рекомендації для підготовки та виголошення різного роду ораторських промов. Особливо важливим вважав він те, щоб кожне слово було зрозуміле для слухача, щоб промовець не тільки сам добре уявляв собі суть того, про що веде мову, але й вмів передати ЇЇ слухачам, розтлумачити та донести до їх свідомості. У кожній промові, за Галя-товським, мають бути вступ, основна частина та висновки.

Цей та інші посібники І.Галятовського широко використовувалися в навчальних закладах України, Білорусії та Росії, чим сприяли подальшому розвитку вітчизняної педагогіки.

10.4 Педагогічні погляди Е. Славинецького та сполоцького

У педагогічній думці цього періоду можна виділити офіційну систему освіти і виховання, яка виражала інтереси панівних класів, прогресивну педагогічну теорію і практику, та псевдонародні педагогічні теорії й ідеї.

Між представниками цих напрямів йшла тривала й гостра боротьба. Вона позначилась на виховній і освітній діяльності, педагогічній та художній літературі.

Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в статутах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і політичного характеру, зокрема, в творах видатних діячів братських шкіл Лаврентія та Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького та ін.

У літературно-художніх, полемічних, історичних працях письменників і просвітителів України цього періоду знаходимо думки про соціальну роль, характер і значення виховання й освіти. У розвитку педагогічної думки у XVII ст. можна чітко виділити два напрями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпіфаній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов'янських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки {Симеон Полоцький).

Коли у Московській державі визнали важливість потреби мати вчених людей і задумали видрукувати Біблію, то цар Олексій попросив для такої організації вчених з Києва. Отже, 12 липня 1649 року приїхали в Москву українці-справщики, серед яких був і Єпифаній Славинецький. Це була високоосвічена людина, "муж многоучений, аще кто ин во времени сем, на токмо граматики й риторики, но й философии й самьіе феологии извесньїй бьіть списатель й искустньїй расудитель". Славинецький придбав славу чоловіка "вельми ученого й мудраго" і мав великий вплив у Москві, він добре знав декілька мов, був "опасньїй претолковник зллинского, славянского й польского діалектов" і лишив по собі "лексикон греко-славяно-латинский".

Через 15 років, у 1664 р. прибув до Москви українець Симеон Полоцький (1629-1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія І Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив у Москві і в державному житті, і в літературі, де особливо вславився як поет. Написав багато праць, і серед них такі, як "Обєд душевний" (1681) та "Вечеря душевная" (1683), чим зажив собі великої слави. "Псалтир рифмованая" Симеона Полоцького була широко скрізь розповсюджена у Московії, і по наказу царів Івана та Петра її було покладено на ноти.

Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький були першими казнодіями (промовляли проповіді по церквах на відміну від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книжок).

Представників обох напрямів єднало прагнення поліпшити освіту і виховання народу, сприяти піднесенню рівня його культури, відстояти національну незалежність.

Є.Славинецький не дише виправляв помилки у церковних книгах, а й перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, створював підручники.

Серед праць Є.Славинецького найбільший інтерес, з педагогічного погляду, становить твір "Громадянство звичаїв дитячих". Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А.Коменського "Правила поведінки ...", а також з твором Ераз-ма Роттердамського "Похвала глупотГ. Однак твір Е.Роттердамського мав розповідальну форму, а "Громадянство звичаїв дитячих"- катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є.Славинецького сприяли утвердженню прогресивних ідей у справі виховання підростаючого покоління.

10.5 Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича

Входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави, за наслідками російське - польської війни 1654-1667 рр., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей період зростає роль Києво-МогилянськоЇ колегії як культурно-освітнього центру України.

Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф.Прокопович, Г.Кониський та інші у своїх лекціях з філософії критикували католицизм і його носіїв в Україні, орден Єзуїтів та Уніатів, хоча проблеми тогочасного суспільства бувало залишалися поза академічними аудиторіями.

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича. Народився він у м, Києві у сім'ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він і

виховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ'я. З 1705 р. читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи гуманізму на Україні.

У своїх лекціях Ф.Прокопович завжди згадував про старокла-сичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от,

Еразма Ротердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від'їзду (1715) до Петербурга. У Росії він був активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718), архієпископ (1724), віце-президент 1721) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.

Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду "Епінікіон'\ де оспівував Полтавську перемогу.

Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф.Прокопович може іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, він може висловити жаль, що "ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології", бо на "божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку". Ідеалізуючи Петра І, активного душителя України, підтримуючи його реформи, Ф.Прокопович з теплотою пише про "нашу Батьківщину" -Україну, проголошує похвалу Дніпрові: "Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий...Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих....О, славо і гордосте наша одвіку", присвячує вірші Києву ("Опис Києва"). Суперечливість відчутна і в його наукових творах.

Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф.Прокопович був енциклопедичне обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.

У "Духовному регламенті" (1721) для Синоду Ф.Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. За цим регламентом Прокопович пропонував три типи навчальних закладів: архірейські школи, семінарії та академії. На жаль за його життя регламент так і не був зреалізований у межах російської імперії. Слід зазначити також, що його буквар "Перше учіння отрокам1'1 витримав 12 видань за перші 5 років.

Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.

ТЕМА 11. УКРАЇНСЬКА ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА ПЕРІОДУ РУЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII СТОЛІТТЯ)

11.1 Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода

(1722-1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник народився в сім'ї малоземельного козака в с.Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у шко-лі-дяківці. По закінченні сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської академії. В 1742 р., як вдалого співака, його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській академії переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов.

Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського та ін. Отже, до 1750 року юний Сковорода скінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750 р., як церковний служитель, у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г.Вишневським), він відбув до Угорщини. Зазначимо, що Києво-Могилянська академія у ті роки давала ґрунтовні знання. Кращі її професори ознайомлювали студентів з передовими досягненнями світової науки.

Очевидно, саме це спонукало допитливого Г.Сковороду залишити експедицію і таємно пішки мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідує Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Природно, майбутній вчений прослуховує курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах (зокрема, у Галле він вивчав філософію у Вольфа).З 1752 р. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного підручника "Рассуждение о поззии й руководство к исскус-тву" чимало новацій. Це звичайно не сподобалося Переяславському єпископу, котрий звільняє Сковороду з посади викладача.

Після звільнення Сковорода працює домашнім вчителем, навчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергієвській лаврі (Підмосков'я).

З 1759 по 1769 рік Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму. Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс "благонравності". Останній курс Сковорода читає принципово по-новому. Для цього він підготував підручник "Начальная дверь ко христианскому добронравию". Природно, що цей його курс не був підтриманий церковниками і він був звільнений за вільнодумство.

З цього часу Сковорода деякий час працює добровільно з найкращими студентами Харківського колегіуму у позанавчаль-ний час у монастирських садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрує лівобережною Україною, навчаючи при цьому простий український люд.

Першу збірку "Сад божественних пісень" він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, він зібрав багатий матеріал для власної творчості. Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні та літературні твори - трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник "Басни Харковськія".

Будучи вже немічним, останні роки свого життя Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалинсьского у с. Івані-вці. Він, як свідчать матеріали листування з М.Ковалинським, розмірковував над "Біблією. Помер він 9 листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району). У наші дні у бувшому маєтку М.Ковалинського знаходиться музей Г.С. Сковороди.

Г. Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Крім знань філософії, іноземних мов, літератури, тодішньої педагогіки, він чудово співав, грав на скрипці, флейті, на, філософська, педагогічна спадщина належить до визначних надбань прогресивної вітчизняної культури XVIII ст.

Науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи XVIII століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у XVIII ст. на основі значних наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного прогресу.

Природно, що вирішальну роль у цьому зв'язку зіграли професори Києво-Могилянської академії. Цьому сприяли також його викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей- з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25-ти років серед простого українського люду.

У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирізняються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Сковорода до останніх років свого життя глибоко вивчав "Біблію" і був набожною людиною, хоча з іронією (іноді й з презирством) ставився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та слідуючи античній філософії про пізнання світу і внутрішнього духовного стану самої людини, він у той же час є матеріалістом. Людина, за його переконанням є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макро-космосі".

Загалом у педагогічних поглядах Г.Сковороди чітко відбилися тогочасні соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення українського козацтва, заміна українсько-державної автономії царсько-чиновницьким централізмом.

Проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його притчі "Благодарний Єродій", вірші "Убогий жайворонок", збірці "Сад божествених пісень", байках та численних листах. Заслугою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природовідповідності у вихованні.

Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обгрунтовано представниками епохи Відродження. Заслугою Г.Сковороди є те, що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особисті-сне начало, та в силу виховання. За Г. Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г.Сковородою можна вважати той факт, що коли протягом 1764-1769 рр. він вже не працював у Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохго-лосі кантати самого Г.Сковороди і т.ін.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обгрунтовано Я.А.Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує поняття "народності". Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, кажучи сучасною мовою, ментальністю народу.

Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я-А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.-Ж.Руссо. Останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи, готувати дитину до майбутнього життя. Про різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.

На відміну від своїх попередників, Сковорода висуває ідею "спорідненого", тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Виходячи з власних принципів. Сковорода у притчі "Благода-рний ЄродіУ писав: "Главизна воспитания єсть: 1) благо родить;

2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности".

У вірші "Убогий жайворонок" та ін. творах він уточнює завдання виховання зростаючої особистості. До них вчений насам перед відносить: 1) розумове виховання дітей; 2) становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до "спорідненої" праці); 3) моральне виховання.

11.2 Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей

Розумовий розвиток людини, за Г.Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу І самої себе - щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Загалом школи мають бути рідномовними та доступними для навчання. Крім рідномов-ності, вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості.

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.

Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та їх індивідуальні особливості.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог-просвітитель. Це уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний спосіб життя. Дещо по-новому Сковорода використовував листування як метод навчання. В численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність й індивідуальність кожного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.

Сковорода одним з перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню у процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем.

Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з народом. Учитель - це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати "спорідненість" до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Зазначимо, що й сам Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів І друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дієвого переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін. ,

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до "спорідненої" трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г.Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу ("кураж"), а також гуманізм та милосердя.

Моральне виховання має спиратися на відзначенні подяки. "У подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідаю. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, як вдовольняється власним своїм котпа посилається їй віл Бога? З невдячності смуток, не увага і жадоба, з жадоби - заздрість, а з заздрості - лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва беззаконів".

Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про "серце" людини. Серце, за Сковородою, - це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії.

Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка "не в знаний живет, но в делании". Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень. Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.

Загалом виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "вінець" щастя, як сенс життя людини.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Г. С. СКОВОРОДИ

Мета виховання:

Самопізнання та самовдосконалення, досягнення щастя, якого можна досягти цілковитою перемогою духу та душевним спокоєм. Виховний ідеал:

...