Освіта та її деформації у сучасній культурі: до актуальності теорії напівосвіти Т. Адорно у сучасних соціокультурних контекстах

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСВІТА ТА ЇЇ ДЕФОРМАЦІЇ У СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ: ДО АКТУАЛЬНОСТІ ТЕОРІЇ НАПІВОСВІТИ Т. АДОРНО У СУЧАСНИХ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ КОНТЕКСТАХ

Марія Култаєва

Анотація

У статті розглядаються соціокультурні контексти створення і рецепції теорії напівосвіти Т. Адорно на основі широкого застосування біографічного методу, що дозволило розкрити інтенціональність цієї теорії крізь призму спогадів учнів і колег. Запропоновано аргументативне підкріплення тези Ю. Габермаса про внутрішню роздвоєність теоретизування Адорно. Аналізуються інтерпретаційні схеми поняття Bildung (освіта, культура, формування) у німецькому ідеалізмі, де домінує семантика формування, а патології цього процесу відповідно концептуалізуються як деформації та розпад форм у різноманітніх маніфестаціях напівосвіти. Теорія напівосвіти є передусім діагностикою стану сучасних розвинутих суспільств, де засобами масової культури постійно продукуються такі патології, як відчуження і стани масового психозу. Цьому сприяє також тенденція рефеодалізації, яка, в свою чергу, виступає також симптоматикою духовної кризи постсучасності. Одним з проявів цієї кризи є радикальний антипод освіти -- антиосвіта, яка є наслідком відмови сучасних навчальних і виховних практик від гуманістичної ідеї освіти. Для виходу із стану кризи критичної рефлексії потребують не тільки напівосвіта і антиосвіта, а й сама ідея освіти.

Ключові слова: освіта, Адорно, напівосвіта, антиосвіта, масова культура, відчуження, дух, патологія, суспільство, критична рефлексія.

Аннотация

Мария Култаева. Образование и его деформации в современной культуре: к актуальности теории полу-образования Т. Адорно в современных социокультурных контекстах

В статье рассматриваются социокультурные контексты создания и рецепции теории полу-образования Т. Адорно на основе широкого применения биографического метода, что позволило раскрыть интенциональность этой теории сквозь призму воспоминаний учеников и коллег. Предложено аргументативное подкрепление тезиса Ю. Хабермаса о внутренней раздвоенности теоретизирования Адорно. Анализируются интерпретационные схемы понятия Bildung (образование, культура, формирование) в немецком идеализме, где доминирует семантика формирования, а патологии этого процесса соответственно концептуализируются как деформации и распад форм в разнообразных манифестациях полу-образования. Теория полуобразования является прежде всего диагностикой состояния современных развитых обществ, где средствами массовой культуры постоянно продуцируются такие патологии, как отчуждение и состояния массового психоза. Этому способствует также тенденция рефеодализации, которая, в свою очередь, выступает также симптоматикой духовного кризиса постсовременности. Одним из проявлений этого кризиса является радикальный антипод образования - анти-образование, которое является следствием отказа современных учебных и воспитательных практик от гуманистической идеи образования. Для выхода из состояния кризиса в критической рефлексии нуждаются не только полу-образование и анти-образование, но и сама идея образования.

Ключевые слова: образование, Адорно, полу-образование, анти-образование, массовая культура, отчуждение, дух, патология, общество, критическая рефлексия.

Annotation

Maria Kultaieva. The Education and its Deformations in the Contemporary Culture: a Contribution to the Actuality Theodor W. Adorno's Theory of Half- educaton

In the article are regarded some social and cultural contexts of the development and reception Adorno's theory of half-education with a spread application of the biographical method, which makes it possible to show the intentionality of this theory through the recalling prism of students and colleagues. It is proposed an argumentative verification of the statement made by Habermas about the splitting in theorization of Adorno. The interpretative schemes of the concept of “Bildung” (education, culture, forming), developed in the German idealism, are analyzed, where the semantic of the forming is the dominated one and the pathologies of this process are conceptualized accordingly as deformation and back-forming in the various manifestations of half-education. The theory of half-educationis at first a diagnostic of conditions in the contemporary societies, where through the instruments of the mass culture are always producing pathologies such as aliens and mass psychoses. This makes possible also the tendency of re-feudalization, which, on its part, can be considered also as the symptomatic of the spiritual crisis of the Postmodernity. One of the crises appearancesis the whole oppositions to education, namely: anti-educationas the consequenceof refusing of educational practices the humanistic idea of education. Overcoming from that crises is needed a critical reflection not only above half- and anti-education, but else above the idea of education itself.

Keywords: education, Adorno, half-education, anti-education, mass culture, aliens, spirit, pathology, society, critical reflection.

Проблеми освіти займають помітне місце у теоретичній спадщині Т. Адорно. Це передусім його лекції та інтерв'ю на радіо і телебаченні, присвячені вихованню зрілої і відповідальної людини у тих ускладнених соціокультурних контекстах, у яких знаходилась Німеччина у роках здійснення так званого «німецького дива», зростання добробуту і демократизації суспільного життя у Німеччині, залучення широких верств населення до культурних благ і передусім - до освіти. Ці процеси супроводжувались структурними змінами у німецькому суспільстві, а також у стилях життя пересічних німців. Американізація, або вестернізація, в ті роки була однією з тенденцій модернізації німецького суспільства, що супроводжувалось поширенням масової культури. Моменти, на які звертає увагу Адорно, нагадують також трансформації у духовній культурі, які сьогодні відбуваються в Україні і також потребують критичної рефлексії.

Не випадково, що зміни, сучасником і включеним спостерігачем яких був Т. Адорно, стали предметом обговорення на З'їзді німецьких соціологів у 1959, де він виступив з доповіддю «Теорія напівосвіти». Низка проблем, піднятих у доповіді, сприймались його сучасниками не тільки як діагностика кризи культури і освіти в індустріальному суспільстві, а й у контексті суперечки між представниками Франкфуртської школи і прихильниками позитивістської традиції у соціології. Останні зосереджували свою увагу не на патологічних змінах у культурі «пізнього капіталізму» з акцентуванням проблематики відчуження, а на соціальній інженерії, яка вважалась перспективою гуманістичної трансформації суспільних відносин (К. Поппер та ін.). Мабуть, через цю довготривалу суперечку філософсько-освітні інтуїції Адорно та їхні соціологічні імплікації тоді не були оцінені у належний спосіб і затьмарювались скандалами. Але ці теоретичні розвідки багато в чому випереджали свій час і передбачили цивілізаційні виклики, адресовані культурі та освіті у новому тисячолітті. Про них «вухо нашого мислення» зазвичай не бажає чути нічого такого, що змогло б збентежити самонадійну суспільну свідомість, яка насолоджується постіндустріальним дизайном своїх інтер'єрів. Але філософсько-освітні ідеї Адорно варті того, щоб бути почутими, бо вчать нас розпізнавати усе деформоване і спотворене у культурі, що руйнує людину, відкриваючи їй найкоротший шлях до варварства, але разом з цим проголошує вимогу духовного оновлення.

Епіграфом до таких роздумів міг би послужити афоризм самого Адорно: «Трансценденція пануючого суспільства здійснюється не тільки через його накопичений потенціал, а також й через те, що не зовсім вписалось до законів історичного розвитку. Теорія вважає своїм завданням виявляти усе, що йде впоперек, непрозоре, неосяжне, усе, що тягне за собою анахронізми, але попри це не залишається у старому, бо щось спрацювало в історичній динаміці» (Adorno, 1994a: 200). Безперечно, таке бачення теорії, як буде показано нижче, далеко не в усіх знайшло схвалення або принаймні розуміння, але саме в суперечках і дискусіях продовжує здійснюватись її вибаглива верифікація. Іншою особливістю теорії Адорно є те, що вона виступає різновидом «таємної біографії». Д. Томе зазначає у цьому зв'язку: «Його теорія кружляє навколо тієї фігури, що знаходиться також в центрі теорії автобіографії: навколо суб'єкта» (Thoma, 2015: 158).

Перш, ніж перейти до аналізу теорії напівосвіти, представленої в доповіді Адорно, треба зробити два невеличкі відступи, які сприятимуть проясненню її біографічних, соціокультурних і теоретичних контекстів, задаючи вимогу теоретичного і практичного розрізнення між освітою та напівосвітою. Метою даної статті є не канонізація філософсько-освітнього доробку цього видатного мислителя, а розкриття евристичного потенціалу теорії напівосвіти у різних соціокультурних контекстах, особливо у тих, які нагадують нам українські реалії.

Тим самим продовжується розробка проблемних ліній, намічених у публікаціях, які вийшли у попередніх числах журналу за 2015-2016 рр. Див.: Філософія освіти. Philosophy of Education. №2, 2015; № 1, 2016. Через це систематичний теоретичний аналіз головних праць Адорно, таких, як «Діалектика просвітництва» та «Негативна діалектика» у даному випадку випускається, натомість широко застосовується біографічний метод, який прояснює не тільки контексти, а й підтекст виступів та доповідей Адорно, де розкриваються його погляди на освіту та її еволюцію. Поштовх до такої дослідницької стратегії надало слушне спостереження Ю. Габермаса про існування двох Адорно. Перший Адорно як педагог і освітній філософ говорив «реформістським, майже соціал-демократичним голосом народного педагога», а другому Адорно було притаманне «чорне як вороняче крило мислення тотальності». Один писав про «рану Гайне» і займався «опрацюванням минулого; інший розробляв «негативну діалектику на самоті та у свободі» (Habermas, 2011: 10). Тут буде представлений здебільшого «перший Адорно», хоча тінь другого постійно відкидається на нього.

При цьому не зайве припустити, що така роздвоєність Адорно, мабуть, певною мірою пояснюється завданням перевиховання (re-education) німців, яку окупаційна влада покладала на інтелектуалів, що повертались з еміграції, особливо з США. Їхні виступи перед громадськістю були частиною цього завдання, яке переслідувало за мету гуманізацію суспільної свідомості у процесі посттоталітарних трансформацій у ФРН - новоствореній демократичній державі. Про такі заходи та участь в них провідних представників Франкфуртської школи розповідав у проведених мною наративних інтерв'ю відомий філософ К.-О. Апель (Київ, 1999), який в ті роки, разом з Ю. Габермасом, був студентом Франкфуртського університету імені Гете і сам проходив усі ці процедури та тести для засвідчення успішності свого перевиховання, спрямованого на вигнання із свідомості тоталітарного духу.

Соціологічна Одисея Адорно. Кар'єра Адорно як соціолога дещо нагадує пригоди Одисея у вправному застосуванні хитрощів розуму перед спокусами у цирцеїних садах американської масової культури. Цей образ як евристичну метафору він, разом з М. Горкгаймером, застосовував у розкритті діалектики просвітництва Просвітництво тут пишеться з малої літери, бо йдеться не про назву усім відомої доби, а про особливий тип раціональності та відповідні практики, дослідження їх позитивного і негативного аспектів бере початок ще з Канта (Kant, Bd.V 1998: 390391) і Гегеля (Hegel,1988: 355-384). як моделі пояснення тенденцій розвитку буржуазного суспільства, але він також - через акцентування хитрощів розуму - придатний і для аналізу стилю життя і стилю мислення представників освіченого бюргерства. Адорно належав до них і за походженням, і за стратегією своєї життєтворчості, отже, був добре обізнаний в тому, з критикою чого йому довелось виступати.

Але доля Адорно склалася так, що він був не тільки критиком просвітництва, а йому самому довелось на собі випробувати енергетичний потенціал діалектики соціологічного розуму, тобто займатись «соціологічним просвітництвом» з усіма перевагами та збитками такого роду просвітницьких практик. До речі, вислів «соціологічне просвітництво» увійшов в обіг з легкої руки Н. Лумана, соціолога іншої генерації та іншого напрямку, який мав досвід тимчасової роботи у цитаделі франкфуртців - Інституті соціальних досліджень. Луман тимчасово заміняв Адорно на семінарах у часи студентських заворушень (див. Horster, 1997: 39) Мабуть, під впливом своїх тогочасних вражень, він доповнив відомий заклик Канта і сформулював гасло «Мужність і соціологічне просвітництво!», ставлячись при цьому критично до дослідницьких проектів, які розроблялись в Інституті. В одному зі своїх численних інтерв'ю Луман зауважує: «На мою думку, з теоретичним концептом «Франкфуртської школи», якщо такий взагалі існує, неможливо працювати», позицію ж франкфуртців він вважає «недостатньо складною, недостатньо варіативною», такою, що «провокує виключно або протестувальну поведінку, або покірність» (Luhmann, 1987: 126). Це гасло, адресоване усім дослідникам сучасних суспільств, підбурює запитати, навіщо взагалі соціологові мужність, якщо він живе в демократичній країні і не переслідується за свої погляди? Відповідь на це запитання можна пошукати у досвіді життєтворчості Адорно, на деяких моментах якої (в рамках означеної проблематики) зупинимось дещо детальніше.

У першій половині ХХ ст., коли відбувалося становлення німецької соціології, більшість з її фундаторів сиділи водночас на двох стільцях: були філософами (або філологами, істориками, мистецтвознавцями, культурологами) і соціологами. Як приклад тут можна назвати Г. Зіммеля і З. Кракауера, а також багатьох інших, особливо представників феноменологічної соціології, соціології знання, а також соціології культури. З В. Беньяміном і З. Кракауером Адорно зв'язувала тісна дружба, а дослідницькі проекти Кракауера, присвячені кіномистецтву і світу службовців, використовувались як аргументативний матеріал у діагностиці патологій освіти і культури у розвинутих індустріальних суспільствах. Те ж саме можна сказати про соціологію мови К. Крауса та соціально-філософські та культурологічні ідеї вже згаданого В. Беньяміна Детальніше про соціологічні розробки В Беньяміна і З. Кракауера, а також про ранній період становлення Франкфуртської школи див. : (Култаєва, 2013: 138-146)..

Щодо самого Адорно можна стверджувати, що соціологія була для нього радше поворотом долі, ніж пристрастю. Остання цілковито належала музиці і філософії, а також маленьким і великим радощам життя, бо він був справжнім майстром і водночас критиком буржуазного мистецтва жити. Але соціологічна складова і досвід соціологічних досліджень також дається взнаки у теоретичних рефлексіях освіти, зроблених Адорно у полі культури. Трамплін до його соціологічної кар'єри був підготований в США, де Адорно брав участь у багатьох соціологічних проектах, але не просто пристосовуючись до американських канонів соціологічних досліджень, а й зберігаючи свою дослідницьку самобутність, а разом з нею - специфічний стиль теоретизування у царині соціального. У всіх цих проектах так званого «трансатлантичного збагачення» він продовжував свою гру - збирав матеріал для обґрунтування власних оригінальних теорій, в тому числі й теорії напівосвіти (Fleck, 2007: 264, 308).

Як приклад тут можна навести діяльність Адорно у проекті Принстонського університету, присвяченого дослідженню музичних радіопередач (1937 р.), куди його запросив австрійський соціолог П. Лазерфельд, який вже емігрував до США і користувався там авторитетом. Адорно тоді не був обізнаним у емпіричних методах дослідження і не дуже бажав цьому вчитись, бо його приваблювали радше теоретичні розробки. Через це виникли складнощі у стосунках з колегами. Не розуміючи комерційної складової свого контракту, Адорно спочатку вирушив на відпочинок, а потім наївно пропонував Лазерфельду зайнятись теорією культури, музики і освіти і навіть приніс 160 сторінок тексту, які не вписувались у формат проекту (Fleck, 2007: 267-280). Конфлікт з керівництвом був неминучим, але деякі матеріали, зібрані для цього проекту, були використані як емпіричне підкріплення аргументативної бази теорії напівосвіти.

Стосунки Адорно з колегами у пізній Франкфуртський період (19491969 рр.) так само, як і в еміграції, були амбівалентними. Після від'їзду Горкгаймера до Швейцарії він став визнаним лідером німецької соціології, хоча його уявлення про предмет і методи цієї науки виходили за межі її дисциплінарного канону і були досить нечіткими. В період з 1963 по 1967 рр. Адорно очолював Німецьке соціологічне товариство. Такий статус Адорно серед німецьких соціологів був встановлений дещо штучно, бо був наслідком люстрації тих соціологів і соціальних антропологів, які «підключились» до ідеології Третього Рейху, а після його поразки прискіпливо ставились до своїх «непідключених» колег. Щоправда, цей режим негативно ставився до соціологів, а сама соціологія вважалась «єврейською наукою», але ті, що залишились у Німеччині (А. Гелен, Г. Фрайєр та ін.) відстоювали її як могли і продовжували соціологічні дослідження. Повернувшись з США, Адорно і Горкгаймер одразу опинились у привілейованому стані. Це викликало у деяких інтелектуалів незадоволення і навіть ресентиментальні реакції, особливо у тих, які тільки починали робити кар'єру у цій галузі і мали свої уявлення щодо дисциплінарної ідентичності соціології.

Так, колишній науковий співробітник Інституту соціальних досліджень. Р. Дарендорф, що став всесвітньо відомим соціологом, поєднавши німецьку традицію теоретизування з англосаксонською, дуже холодно згадує про Адорно: «Сину єврейського виноторговця та італійської співачки, що народився у 1903 р., з великими складнощами вдалось зробити кар'єру, коливаючись між музикою, літературою, філософією та соціологією. Як композитор він зазнав краху, як музичний критик припустився ляпсусу.. Обхідними шляхами йому вдалось почати кар'єрний шлях у філософії» (Dahrendorf, 2007: 122). Але описаний тут (дещо ре- сентиментальний) негативний досвід не треба вважати наслідком меркантильної розважливості, як натякає Дарендорф Такого роду натяки є проявом латентного антисемітизму, спрямованого проти конкурентів, який досліджується в однойменному проекті Франкфуртської школи (дпв.Иогкйеітег, 1988: 396-397)., а варто розглядати його як прояв творчого потенціалу неординарної особистості Адорно. Він постійно випробував себе і узагальнював свій досвід самопізнання. Той факт, що «Адорно говорив про себе, писав про себе та осмислював свою самість (das Selbst)» (Thoma, 2015: 158), свідчить про його постійну роботу над собою, необхідну для формування соціально заангажованого і відповідального суб'єкта. Зовнішнім спостерігачам окремі події життя Адорно, вирвані зі зв'язків його життєтворчості, здавались парадоксальними. Так, Дарендорфа найбільш дратувала непослідовність вчинків Адорно, суб'єктивне ставлення до процесів люстрації, дотримання певних методологічних настанов марксизму, а також нестійкість щодо «спокус несвободою». Наведено його закиди в бік свого колишнього колеги: «Адорно вписувався і вписується під важко доступну для розуміння рубрику «критичної теорії» і «Франкфуртської школи». Його... виступи щодо поблажливого ставлення до культурної бюрократії, яка діяла після 1933 р., розкриває один з боків його сутності. Пізніше він не чинив опору марксистському духу, яким так і тхнуло від нього. Хоча реальність суспільства і політики були йому ближчими, ніж економіка, його споглядання зі скляної клітки з естетичним відчуженням багато у чому було спорідненим поглядам Юнгера Ернст Юнгер (1895-1998) - німецький публіцист і філософ, автор теорії «тотальної мобілізації» як основи національно-революційних перетворень, де ключова роль відводиться робітнику., хоча останній кидав свої грайливі погляди направо, а Адорно - відповідно наліво» (Dahrendorf, 2007: 123). Але закиди Дарендорфа навіяні радше суб'єктивною упередженістю щодо габітусу і уподобань Адорно, його самостилізації, яка насправді мала місце. Навіть Т. Манн, якого консультував Адорно з проблем теорії та історії музики, зобразив свого «самого обізнаного» експерта в романі «Доктор Фаустус» в образі диявола, який спокушає обдарованого композитора. Згодом цей образ, - Adorno as the Devil - з легкої руки Ліота- ра, став застосовуватись у західноєвропейській теоретичній соціології і філософії для позначення віртуозності діалектичного мислення і його стійкості щодо спокус (Hansen, 1983: 64).

Більш реалістичними є спогади Ю. Габермаса, який вбачав у студіях Гегеля і Маркса важливий історико-філософський вишкіл, необхідний для теоретичної підготовки соціолога, а також був вдячним Адорно за пробудження інтересу до психоаналізу. Наведемо його враження: «Я часто брав участь у семінарах, присвячених Гегелю. Відсутність у франкфуртському дискурсі філософії 20-х років накладало на нього відбиток старомодності. Це ще більш контрастувало з духом естетичного і фройдіанського авангарду, який виражав Адорно у самий радикальний спосіб - аж до кінчиків пальців» (Habermas, 2007: 22). Але Габермас забув сказати про найголовніше: про людяність свого професора. Адже Адорно багато в чому допомагав йому, як і своїм іншим асистентам, продуктивно переживати важкі життєві моменти, несправедливість і образи. Адже саме Адорно вимагав Горкгаймера змінити занадто прискіпливе ставлення до Габермаса і дати останньому рекомендацію для захисту габілітаційної праці, а коли це не подіяло, дав пораду переїхати до Марбурга і здійснити габілітацію під керівництвом В. Абендрота (Rath, 2003: 51). Згодом ця особиста травма Габермаса була ним продуктивно опрацьована і зрештою сприяла відкриттю нових горизонтів у дослідженні так званого «організаційного капіталізму» і притаманних йому форм раціональності, передусім комунікативної. Найголовнішим же здобутком тут стало щеплення проти напівосвіти, яка вимагає присудження своєму носію наукового ступеня якомога швидше і за будь-яку ціну. Отже, як слушно зазначав Адорно, «несправедливість є медіумом справжньої справедливості» (Adomo,1994а: 95). Щоб дотримуватись цього у повсякденному житті, потрібна неабияка мужність.

Повертаючись від Адорно-педагога до Адорно-дослідника, треба зазначити, що він аналізує подібні травми як в теоретичній площині, так і на прикладі змін в людській поведінці. В афористичній ущільненості соціально-антропологічні і культурно-антропологічні рефлексії над цими змінами зафіксовані у праці «Minima Moralia». Рефлексії з ушкодженого життя» (1951), яку Габермас вважав головною у творчості Адорно. Як соціолог Адорно досконало володів методом включеного спостереження. У цьому зв'язку варто згадати також дидактичні практики Адорно, описані його колишніми студентами. Особливо цікавим, на думку Е. Шьорле, був семінар «До соціології сміху», який проводився в зимовий семестр 1964/65 рр. Він був своєрідним вступом до іншого семінару «Соціальний конфлікт сьогодні», проведення якого планувалось на літній семестр. Джерельною основою семінару були концептуалізації сміху А. Бергсона, З. Фройда, Г. Плеснера, а також передусім спільна праця Адорно і Горкгаймера «Діалектика просвітництва». Метою цього семінару було розкриття функціонального потенціалу сміху і сміхової культури. Цій проблематиці, як вже зазначалось вище, присвячено достатньо уваги у західній теоретичній соціології та культурології. Але вихідним моментом в даному випадку була не теорія, а спостереження сміху у повсякденних ситуаціях. Е. Шьорле пригадує: «Через навідні питання і вказівки Адорно організовував навчальний процес. Базисом семінару мали стати якомога точно запротокольовані описи індивідуального і колективного сміху. Адорно хотів знати не тільки з чого сміються люди, але і як це відбувається. Важливим був також і соціальний контекст, який треба було так само точно протоколювати.... Як вже зазначалось, Адорно цікавив сміх на перехресті соціології і психології (Schurle, 2007: 253). Від повсякденних ситуацій потім здійснювався поворот до аналізу сміху як прояву соціального конфлікту. За тією ж самою схемою проводились інші семінари, серед них - семінар, присвячений суперечкам. Ці семінари пробуджували інтерес до мікросоціологічної проблематики у поєднанні з макросоціологічною перспективою критичного аналізу суспільства пізнього капіталізму. Деякі семінари, наприклад, семінар з соціології музики, відбувались у Адорно вдома - у найманій квартирі за роялем, де студенти займались аналізом сприйняття музичних творів на основі своїх первинних реакцій на музику. Педагогічним кредо Адорно була відмова від авторитарного впливу на студентів та неприпустимість будь-якого тиску та умовляння. Повага до особистості, визнання і дотримання академічної свободи визначали стиль викладання Адорно (Rath, 2003: 52-53).

Часто він проводив соціологічні семінари зі своїм alterego - М. Горкгаймером, який по-батьківськи усе життя опікав свого молодшого товариша. Їх учень Н. Рат так описує їхнє спільне проведення семінарів: «Між Максом Горкгаймером і Теодором В. Адорно існували не тільки товариські стосунки і співпраця, траплялось також і напруження.... Не можна забути, як вони разом проводили кантівський семінар. Адорно і Горкгаймер починали говорити одночасно з великою наполегливістю. При цьому складалось враження, що Адорно відверто заперечує те, про що мав намір сказати Горкгаймер. Він міг висловлюватись набагато швидше, ніж неквапливий Горкгаймер. З подивом ми спостерігали, як Адорно з його хитромудрою аргументацією, наче тхір, спритно прослизав між ретельно підібраними словами Горкгаймера, але на сам кінець, коли Горкгаймер підбивав підсумки, він опинявся саме там, куди спрямовувалась теза Горкгаймера. Ось на що здатна віртуозна діалектика! Обидва ж діалектики нагадували біг навипередки між зайцем і їжаком. Голова школи, бездоганний дидакт, як їжак, міг зупинитись у будь-якому місці дебатів, сказавши «На цьому я завершую», але спритний заєць також завжди опиняється на тому ж самому місці, присутність його духу завжди відчувалась у підсумках» (Rath, 2003: 54). Але такі семінари в німецьких університетах були радше рідкістю, ніж правилом, бо більшість професорів дотримувалась старих канонів. Не зайве також нагадати, що люстрація у ФРН була поблажливою до безпартійної професури та науково-технічних працівників. Цю ситуацію очима колишнього студента описує бувший канцлер ФРН Г. Шмідт, університетські студії якого припали саме на ці роки: «Найлютішими були ті професори, які зробили кар'єру у часи націонал-соціалізму, а потім занадто швидко пішли вгору і ставились до нас, колишніх фронтовиків, як до сміття. Вони, цілком недоторкані, мали шалений авторитет і впливали на екзаменаційні оцінки, атестати, дисертаційні та габілітаційні праці» (Schmidt, 2010: 250).

На відміну від таких професорів, як вже зазначалось вище, Адорно та його дружина Гретель, яка також брала участь у проведенні семінарів, уболівали за своїх студентів і турботливо ставились до них. Але наприкінці 60-х рр. через те, що Адорно стримано ставився до студентських протестів, бо не хотів, щоб його модель втілювалась у життя за допомогою коктейлів Молотова, почалось справжнє цькування колишнього ідола революційного студентства з боку його радикалізованих представників, деякі з них навіть нічого не читали з творів так званого «ренегата». В цей період Адорно називали не інакше, як Тедді, одначе це була не просто фамільярність чи симпатія, як часто трапляється в академічних спільнотах, а прояв агресивної зневаги, яка заявляла про себе мовою напівосвіти. Малось на увазі не тільки скорочена форма від його імені, а й передусім плюшевий ведмедик (Teddy-Bar) - улюблена, але занадто банальна дитяча іграшка. У пресі навіть не соромились підкреслювати цю семантику (Wie Adorno gemobbt wurde, 2007: 84). Несправедливі звинувачення, які студентські лідери спрямовували в бік Адорно, ототожнення його з усім старомодним і консервативним він сприймав не тільки як особисту образу, а розглядав як симптоматику поглиблення культурної кризи та розростання плісняви напівосвіти. Д. Томе у цьому зв'язку згадує його останнє інтерв'ю в журналі «Шпігель» (1969), яке починалось словами «Пане професоре, ще кілька тижнів тому здавалось, що усе в світі знаходиться у повному порядку». Реакція Адорно була миттєвою: «але не мені», бо провідною темою його досліджень був тріумфальний рух західної цивілізації та притаманний їй нахил до варварства. Ця небезпека, на думку Адорно, походила із середини цієї цивілізації - через це його теоретичні зусилля були чимось на зразок порятунку честі цієї цивілізації від її найбільш виразного ворога - дикої свині» (Thoma, 2015: 157).

Тваринні образи широко представлені у соціологічних і філософських працях Адорно. Окрім дикої свині, він часто згадує динозаврів, мамонтів, носорогів, мавп, вовків, різних птахів тощо, не говорячи вже про родинні інтимні тваринні символи. Символізація тварин тут підпорядкована, з одного боку, завданню соціального конструювання дійсності у дусі феноменологічної соціології, а з іншого - послуговує неомарксистськи орієнтованій діагностиці стану суспільства і культури. Він виявився одним з небагатьох соціологів, які аналізували суспільне призначення зоопарків та амбівалентний статус тварин в індустріальному суспільстві (Adorno, 1994а: 148-148). У даному випадку спрацьовує не логіка еколога, захисника тварин, а логіка соціальної та політичної антропології. За цією логікою, образ тварини здатний генерувати утопічні енергії, «запалювати революційну доброчинність». Б. Шольце, розвиваючи цю думку, слушно зауважує: «Тварини у Адорно не слід вважати наївною втечею до начебто невинної природи, що дружелюбно ставиться до людини. Вирішальними тут є видимість щастя і пробудження фантазії. Разом з цим, щастя може бути не тільки видимістю, а й існувати насправді - кожне маленьке щастя Адорно розглядав як фрагменти, з яких складається велике щастя вільного людства, яке позбавилось панування і завершило свою природну історію. Отже, тварина постійно надає імпульс для змін» (Scholze, 2007: 266-267). Тут Адорно відходить від ніцшеанської традиції з притаманною їй легітимацією прориву звірячого у людині. Образ тварини у нього виконує спонукальну функцію, підтримуючи живильне випромінювання конструктивної утопії від деструктивних антиутопій напівосвіти. У цьому також знаходить прояв протилежність соціологічної інтенціональності Адорно і Дарендорфа. Адорно вважав утопію одним з теоретичних інструментів соціальних трансформацій та джерелом натхнення для їх здійснення, в той час, як Дарендорф шукав шляхи виходу з утопії (Pfad aus der Utopie).

Укорінене у західноєвропейській теоретичній соціології, особливо неомарксистського і позитивістського напрямів, стадіальне розуміння суспільного розвитку, а також некритичне ставлення Адорно до занадто схематизованої діалектики базису і надбудови, яку він застосовує в своїй теорії напівосвіти, обумовили його інтерпретацію індустріального суспільства здебільшого в опціях пізнього капіталізму. На його думку, індустріальне суспільство і його породження - масова культура - створюють передумови для різних форм відчуження, а відтак спричинюють регрес суспільства і людини. Між тим ця теза у сучасній теоретичній соціології вже не підтримується так рішуче, як це було в часи злету Франкфуртської школи. Зокрема, Г. Вільке, обґрунтовуючи зв'язок між індустріалізацією і демократією, звертає увагу на те, що «первісно у цьому понятті йдеться не про індустрію, а про старанність та інші критерії європейської раціоналізації, описаної Максом Вебером. Відтак, індустріальне суспільство означає наскрізне раціоналізовану, функціонально диференційовану форму суспільства, яке в усіх своїх частинах, за винятком релігії, замінює віру на знання і робить наукову достовірність мірою визнаної істини» (Willke, 2016: 124). Така концептуалізація індустріального суспільства, на відміну від стадіальної, дозволяє розкрити соціогенетичні і психогенетичні передумови демократії, які створюються засобами освіти і виховання. Це торкається передусім підвищення у індивідів рівня самоконтролю, володіння культурними техніками раціональної життєтворчості, в тому числі домогосподарювання, а також навичками раціональної витрати часового бюджету. Отже, йдеться про формування людських якостей, від яких залежить дієздатність суспільства знань і мінімізація його суб'єктивних ризиків. Але чи може людина зробити це самотужки, тобто бути виключно автодидактом? Мабуть, ні, бо навчання потребує педагогічного супроводу, але далеко не усі вчителі здатні на це. На застарілість програм підготовки вчителів у Німеччині вказували багато дослідників, пропонуючи як альтернативу перспективу заміни їх на тренерів або ретроспективу повернення гувернантів та гувернанток в освітній простір. Позиція ж Адорно щодо цього виявилась неочікуваною навіть для його найближчого оточення, бо він виступив на захист німецьких вчителів і взагалі - професії вчителя, без якої неможливе конституювання рольової реальності.

Дещо про «елегантні» і «неелегантні» спеціалізації у вищій освіті, або роздуми над професією вчителя у площині теоретичної і прикладної соціології. На відміну від багатьох інших соціологічних, культурологічних, філософсько-педагогічних і навіть політологічних досліджень, присвячених вчительській професії, Адорно цікавить передусім стереотип упередженості щодо неї та специфічне психополітичне підґрунтя інваріантних елементів рольової реальності вчителя, які також можна вважати конститутивними чинниками напівосвіти і через це на них варто зупинитись дещо детальніше. Ці моменти утворюють концептуальну основу доповіді «Табу на професію вчителя». З нею Адорно виступив 20 травня 1963 р. в Інституті освітніх досліджень, який також існував при Франкфуртському університеті. Назва доповіді дещо вводить в оману: начебто тут буде йтись про певні заборони, які накладатимуться на того, хто має намір обрати професію вчителя. Безперечно таки табу існують, закріплюються у професійному етосі вчителя, у писаних і неписаних кодексах учительської честі тощо. В скандинавських країнах проводяться навіть конкурси серед претендентів на цю професію. Але сам Адорно вже на початку своєї доповіді, щоб запобігти хибних інтерпретацій, намагається уникнути подвійної герменевтики. «Під словом табу, зауважує він, - я маю на увазі свідомі або неусвідомлені уявлення про цю професію у тих, хто в неї приходить, а також в усіх інших, кого вона торкається, передусім дітей.... Отже, я дотримуюсь певною мірою суворого вжитку поняття табу в сенсі колективного осаду уявлень, які надійно зберігаються у вигляді психологічних і соціальних упереджень, щоб знову впливати на реальність, перетворюючись на реальні сили» (Adorno, web.site: 1-2).