Методолог - професія майбутнього

— потребу розв'язати новий клас проблем, а тому діяльно уможливлюють те, що раніше людству було не під силу, розширюючи світ діяльностей, професій, спеціальностей. Загалом метод - це не закон, він не є істина, а тому ним послуговуються, його наслідують, врешті-решт ним володіють - бездарно, доладно, майстерно.

Ідея методу виникла із практичної потреби використання логіки як засобу, головно для керівництва розумом. Тому метод, образно кажучи, - це двокрила практика думки - і наука (правильна логіка), і мистецтво (методологічна лінія унікального діяння). Його простір вибудовується відповідно до типу мислення, у тому числі й до найбільш досконалого

- рефлексивного, методологічного. На підтвердження цього В.Г. Марача пише: «Конкретне «наповнення» зрозумілого уявлення про мислення, яке становить у даний момент актуальну межу розуміння або «методологічну лінію», може бути замінено, але незмінною залишиться конструкція простору, що визначає тип поняття і спосіб його розгортання. Така ненаповнена конструкція простору є схема методу. Методолог входить усередину його й організує в ньому свою практику як практикування думки відповідно до цього методу, а схема методу стає схемою його самоорганізації». І далі: «Метод у його практичному вжитку (разом з методологом, котрий суб'єктивував схему методу) утворюють підхід. Метод розв'язує проблему логіки та онтології в цілому, глобально, а підхід немов відновлює метод в конкретній ситуації і вирішує цю проблему локально - стосовно робочих онто- логій та організаційно-діяльнісних схем» [ 19, с. 27-28].

У будь-якому разі добре відомо, що професійна компетентність високо корелює не тільки із фундаментальними спеціалізованими знаннями фахівця та сформованими на їх основі вміннями, а й із методами та засобами, котрі вибираються й опрацьовуються ним відповідно до виробничих ситуацій трудового процесу. І це природно, зважаючи на широке функціональне поле методу, яке він охоплює в досягненні особою високих рівнів професійної майстерності; щонайперше - це: а) визначення способу досягнення мети, у тому числі й шляху вченого до рефлексивного осягнення предмета вивчення; б) обґрунтування сукупності прийомів та операцій теоретичної, проектної чи практичної діяльності, яка організована певним чином та із застосуванням окремого набору засобів; в) регуляція і контроль перебігу будь-якої діяльності за логікою активного слідування тому чи іншому методу; г) загальне чи окремішнє спрямування-визначення як дослідження, теоретизування, так і будь-якого соціального практикування; д) встановлення принципів уявлення-підходу до об'єкта вивчення, реконструювання чи творення; е) дотримання певного стилю та характеру інтерпретації отриманих результатів; є) рефлексу- вання над об'єкт-предметним простором окремої теорії задля виходу у певну метатеоретичну сферу всередині парадигмальних, унормованих та інструментально забезпечених, орієнтацій у процесі дослідницької діяльності та ін.

Отже, професіонал - це, окрім знаннєво- компетентнісного ресурсу як передумови ефективної діяльності, ще й віртуоз методу і стилю повсякденної праці, майстер відшукання оптимальних способів постановки та розв'язання професійних завдань і проблем, прикладний методолог, здатний мистецьки оперувати формами, методами, засобами та інструментами власної ділової МД. Якщо справедливими є слова, що «немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія» (Кір Гоф), то не менш правдивим буде їх таке продовження: «і водночас немає нічого більш дієвішого, ніж досконалий метод, аніж рефлексивно вивірена методологія». Тоді маємо ту винятково благодатну ситуацію, коли не стільки спеціаліст певного освітньо-кваліфікаційного рівня пристосовується до умов буденної професійної діяльності, скільки його ділове довкілля адаптується до принципів і вимог життєдіяльності цього фахівця як компетентної, креативної та відповідальної особистості, котра добре знає і глибоко рефлексує те, що, як, чому і для чого вона робить свою справу [див. 48, с. 35-37].

ПРИНЦИП, ПІДХІД, МЕТОД І СПОСІБ ЯК БАЗОВІ ФОРМИ ПРОФЕСІЙНОГО МЕТОДОЛОГУВАННЯ

Висвітлюючи основи філософської методології, М.О. Лапонов і В.О. Коміссаров вдало розводять зміст та обсяг понять «підхід», «метод», «спосіб», що позначають щось схоже (за смислом і значенням у людській діяльності - практичній або духовній, фізичній або розумовій), хоча все ж таки й дещо відмінне [див. 14]. Ґрунтуючись на цьому матеріалі та дотримуючись логіки побудови мислесхем, пропонуємо рисунок, що створений за вимогами принципу кватерності (рис. 1).

Рис. 1. Базові форми методологічної організації діяльності

Відтак отримуємо чотири базові форми методологічної організації діяльності. А оскільки методологування - це специфічна практика методології як учення, то аргументуємо наявність його засадничих форм миследіяльніс- ного уможливлення. Першопочатковою формою тут є принцип. У зв'язку із піднятою проблематикою Г.П. Щедровицький під завісу свого життєвого шляху (1993 р.) писав: «...я зрозумів, що принципи мають самостійну цінність як ідеальні об'єкти. Тобто життя відрізняється від натурального існування природних тіл тим, що воно спирається на принципи, які висуваються самими людьми й утворюють наріжний камінь життя як такого. Більше того, життя є слідування певному ідеальному принципу. Як ідеальні принципи, вони ніколи не схоплюють чогось реально існуючого. Загалом обговорювати питання про їх реальне існування бездумно. Принцип є знакова форма, створювана конструктивно для забезпечення природності МД, котрій потім знаходиться зміст, який згодом об'єктивується з допомогою процедури об'єктивації. І тоді принцип починає існувати як такий» [54, с. 13].

Таким чином, принцип в ідеальній площині свідомості віддзеркалює певну базову ознаку чи характеристику предмета й зорієнтовує вченого в цьому контексті чи аспекті його дослідження або перетворення. Як засновок в організації певної сукупності фактів, уявлень чи знань, він становить своєрідний стартовий майданчик пояснення, керівництва до дії, самовизначення особи у повсякденних соціальних ситуаціях. Воднораз сукупність упорядкованих принципів (див. скажімо, нещодавно запропоновану Г.О. Баллом систему принципів раціо- гуманізму [1]) відображає сутність і специфіку предмета, здебільшого оргдіяльнісно здійснюється як підхід або рефлексується як метод і задає спрямованість подальшого його дослідження чи реконструювання.

Якщо говорити про постання методу як форми методологування порівняно із формо- узмістовленням принципу, то його формування «не може співпадати ні з наявною в нашому розпорядженні сумою знань про предмет, ні з будь-яким окремо взятим принципом, ані навіть із сукупністю принципів. Адже сукупність принципів - це, образно висловлюючись, лише палітра художника. Фарби її повинні бути перенесені на полотно так, щоб вийшов упізнаваний нарис натури (предмета)...» [14, с. 209]. Отож принцип, задаючи певне основоположення для можливого спрямованого само- поступу вперед (від потреби суб'єкта до упредметненої мети з орієнтацією на бажаний продукт творчості чи праці), уконкретнює мислесмисловий горизонт свідомості методолога базовими ідеальностями, котрі згодом, у системному поєднанні з іншими принципами, утворюють і підхід як напрям пошукової діяльності, і метод як цілісне знання інваріантних щодо наукового пізнання й усієї сфери застосування раціональних знань, що містять найзагальніші істотні ознаки предмета та інтегрують відповідно до його окремішності визначальний розвиток даної гілки одноцільного довершеного знання.

Методологічний підхід у філософії чи науці - це певна стратегія пізнання як більшою чи меншою мірою збалансований набір принципів і нормативів рефлексивно здійснюваного теоретизування, що визначає спрямованість індивідуальної та колективної МД, яка спричинена проблемним полем свідомості (утрудненням на шляху задоволення пізнавальної потреби, неможливістю відомим способом досягнути мети пошуку тощо). У цьому аналітичному вимірі підхід постає як «комплекс парадигматичних, синтагматичних і прагматичних структур та процесів у пізнанні і практикуванні, що характеризує конкуруючі між собою. стратегії, програми чи школи у філософії, науці, політиці або в організації життя та діяльності людей « [21, с. 794]. Він, засвідчуючи особисту визначеність науковця у виборі спрямованості теоретичної чи практичної діяльності, присутній у мисленні й удіяльненнях як у рефлексованому вигляді (переважно на етапі становлення під час опрацювання відповідних засобів і методів), так і невідрефлексованому (у період усталеного, епістемно незмінного функціонування), нарешті осідає у багатосегментних складниках епістемології, історії і теорії мислення.

Для прикладу слушно навести версію культурно-історичного підходу в психології видатного українського мислителя другої половини XX століття В.А. Роменця [див. 25-- 26; 28-31], котрий, на переконання М.С. Гу- сельцевої [6] та П.А. М'ясоїда [16] , є пост- некласичним, зважаючи на триаспектну методологічну оптику, обґрунтовану у філософській концепції теоретичного знання В.С. Стьо- піна (класична, некласична і постнекласична типи раціональності) [35-37]. Зокрема, основними рисами цього підходу є такі: «ко- мунікативність концепції, категорійна мережа, культурологічна та антропологічна методологічні формати, взаємна доповнюваність мікро- і макроаналізів, діалектика універсального та унікального», подолання дилеми монізму і плюралізму як взаємозалежне функціонування двох дослідницьких стратегій і, нарешті, «можливість долучити до живої канви знання праці мислителів як різних культур та історичних епох, так і налагодити переспів ідей між ними і сучасниками. « [6, с. 102-103].

Вочевидь є підстави констатувати високу складність зреалізованого В.А. Роменцем до історії всесвітньої психології, як він сам називав, культурно-історичного чи культурно- гуманістичного підходу, котрий, крім окреслених принципів і методологічних нормативів, за допомогою категорії вчинку, взятої як пізнавальне знаряддя, так проводить дослідження, що воно ковзає, розгалужуючись від стовбура в крону за параметрами ситуації, мотивації, вчинкової дії, рефлексії і пускає нові пагони аналізу: унікальне виявляє себе через універсальне, а змістове розмаїття безкраїх горизонтів психодуховної феноменології людського буття виявляється структурованим єдиною логікою понятійно-категорійної організації охопленого психологічного матеріалу. Проте, як нами обґрунтовано в 2011-12 роках [див. 25, с. 108-116; 38, с. 7-14] , «винятковою вагомістю характеризуються не лише напрацювання В.А. Роменцем значних істо- рико-психологічних тем у контексті вселюдської культури та створена ним метатеорія вчинку як система систем, а й чи не першочергово шлях-метод, котрим він рухався від теорії творчості та історії всесвітньої психології до психософії вчинку й теорії канонічної психології.» [ 25, с. 110]. Цей метод видатного сина української землі названий нами методом вчинкової діалектики, котрому «за мисле- діяльнісний потенціалом поки що немає рівних на соціогуманітарних просторах сучасної людської думки, а їх автор стає ще й методологом геніальної, величини, зважаючи на грандіозність того Дому, котрий він створив» - наукову школу як храм софійності [26, с. 9].

Із другої половини XX ст., як відомо, чітко окреслилася тенденція методологізації майже всіх сфер мислення і діяльності, у лоні якої методологи почали професійно займатися безпосереднім конструюванням підходів, причому не лише нових, а й тих, які вони заперечують. В останньому випадку яскравим прикладом є методологічна концепція істо- рицизму Карла Поппера [ 24], положення якої оголошуються більш, ніж проблемними, й альтернативою яких обґрунтовується парадигма «відкритого суспільства». Проте найважливіше тут те, що про новопосталий чи той, що перебуває у процесі становлення, «підхід можна говорити тільки тоді, коли продекларовані та обґрунтовані його принципові відмінності від іншого підходу хоча б в одному із трьох епі- стемологічних просторах: у парадигмі (онтологічні картини, схеми та описи об'єктів); у синтагмі (способи і методи доведення, аргументації, мови описання, пояснення і розуміння); у прагматиці (цілі, цінності, завдання, приписи, дозволені і заборонені форми вжитку елементів синтагми і парадигми)» [ 21, с. 795].

Однак у самодостатньому дослідницькому вжитку будь-який підхід ще не гарантує успіху. Тим більше, що головне - досягнути мети, тобто здобути потрібний продукт, у тому числі й інтелектуальний (філософський, науковий, мистецький тощо). І тут справді вирішальну роль починають відігравати знання адекватного предмету МД змісту. Тому метод вихідно являє собою систему знань про принципи і підходи здійснення як пізнання, так і будь-якого компетентного практикування. Хоча зрозуміло, що таке знання не може бути повним і, тим більше, чим ґрунтовніше дослідник проникся у рамках ним зреалізованого підходу в сутність та формовияви предмета пізнання-конструювання, тим масштабнішим і змістовнішим є проблемне поле епістемного протистояння знання і незнання, розуміння і невідання, міркування і неусвідомлення, рефлексії та інтуїції. І все ж таке першопочаткове знання про шлях чи спосіб очікуваного діяння має бути достатнім, щоб спочатку співвіднести обраний предмет впливу чи перетворення із його потрібним - ідеальним, ідеалізованим або реальним - станом, а потім забезпечити правильний напрямок подальшого пошуку, бодай схематично опрацювавши план чи тактику вчинкових дій.

М е т о д - це:

а) заданий окресленою метою і сполучною гіпотезою шлях ученого до осягнення сутності та закономірностей чи особливостей розвитку та функціонування предмета пізнання (вивчення, дослідження, проектування, конструювання, творення);

б) логічно обґрунтований порядок організації науково-дослідницької чи пошуково- мисленнєвої діяльності, за якого науковці, філософи, використовуючи інтелектуальні засоби і зреалізовуючи прийоми і процедури, отримують теоретичний, методичний та емпіричний матеріал для створення нових концепцій, теорій, парадигм і вироблення практичних рекомендацій;

в) окремий тип теоретизування або напрям діяльного перетворення дійсності, кожен із яких містить спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій теоретичного або практичного освоєння цієї дійсності, а також людську МД, організовану чи самоорганізовану певним чином;

г) зразок рефлексивних мислення, діяльності, мислевчинення, що охоплює свідоме і послідовне застосування способу, засобів та інструментів МД, у тому числі технік, процедур і прийомів дослідження, критики, нормування, конфігурування та ін., що забезпечує регуляцію і контроль будь-якої досконалої діяльності, задає її логіку розгортання і здобуті результати (продукти).

Отже, головне в методі полягає у тому, що він знаннєво визначає загальне спрямування дослідження, засадничі віхи у формуванні уявлення про об'єкт пізнання, рамки і характер інтерпретації здобутих вислідів творчої праці. А Мераб Мамардашвілі, скажімо, був переконаний у винятковій значущості філософського методу, тому що «абстрактні формулювання філософії, на його переконання, набагато ближче реальної дійсності, ніж реалістичні, емпіричні формулювання...» [ 18, с. 344]. Адже такого рівня софійності метод передбачає ґрунтовне знання сутності та особливостей предмета філософії, здатність інтелектуально накреслити його логічно не- суперечливий ескіз, виокремити із низки інших упредметнень і деталізувати його окремі частини, й головне - визначити можливості та обмеження цієї ескізно оформленої епі- стемної картини у певному наборі засновків, принципів, базових положень. І хоч «головним завданням філософа в описі методу залишається упорядкування принципів як їх правильної наступності», а похідним - «вибір основоположної засади» [14, с. 209] , все ж постання методу не співпадає і не може співпадати з наявною в розпорядженні мислителя сумою знань про предмет філософування, ні з будь-яким окремо взятим принципом, незважаючи на його світоглядну значущість, ані навіть із сукупністю принципів. Усебічне визначення невичерпного за своїми властивостями і відношеннями предмета пізнання чи об'єкти- вування - це той загальний знаменик, з якого розпочинається і до якого зводиться метод. Однак і формування методу є здебільшого циклічно переривним процесом, у якому він залишається більшою чи меншою мірою довершеним знаннєвим ескізом того, як треба рухатися у напрямку комплексного освоєння предмета.

Спосіб - це певне вчинкове діяння, прийом або система прийомів, яка уможливлює здійснення чого-небудь, а найважливіше - так організовує практику (дослідницьку, соціальну, психодуховну, фізичну), що вона приводить до реального досягнення мети. Водночас спосіб, за умови його належного усвідомлення, рефлексування, слугує знаряддям, засобом чи інструментом мислення, діяльності, МД і ПМ, тобто є практико акцентованою, реконструйованою формою існування методу. «Підхід, метод, фігурально висловлюючись, - пишуть Микола Лапонов і Вадим Коміссаров, - дід і батько способу. Син, зрозуміло, успадковує і дідові, і батькові риси, але він усе ж таки інший: він не мерзне, він не сушить голову - він одягається у шкуру» [14, с. 208]. (До прикладу, мовиться про голу людину, котра переживає природну потребу одягнутися та обирає шкуру тварини для її задоволення; тварина ж, ставши предметом зусиль людини, змушує її добути якомога повніші знання про неї і спосіб її життя, а потім уже організувати власні інтелектуальні та фізичні дії, щоб шкура перейшла за «призначенням».)

ІДЕЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ ТА її ОРГДІЯЛЬНІСНЕ НАПОВНЕННЯ

Із вищевикладеного значущим є таке узагальнення: те, що для еволюції засобів методо- логування й відповідно форм методологічного знання надважливим є організаційно-методологічний контекст, здається, ні в кого не викликає сумніву. Проте ступінь його вагомості - проблема дискусійна. Так, Г.Г. Копилов, обстоюючи ідею методологічних революцій, зазначає, що науковим зсувам-проривам «слугують нові схеми, котрі відповідають на питання, як саме - з допомогою яких мис- леннєвих засобів і всередині якої інституційної організації - треба пізнавати, які конструкції заслуговують іменування знання, яку практику варто формувати для реалізації знань і для навчання нових «жерців науки» [10, с. 117]. На переконання цього вченого, «Діалоги» Г. Га- лілея, «Трактат про світло» Р. Декарта, «Принципи» І. Ньютона, роботи із спеціальної та загальної теорій відносності А. Ейнштейна - це методологічні, а не наукові праці, адже найважливішим у них є не «науковий результат, не нове знання, а формування і демонстрація нових методів, нових форм і схем організації пізнання»; тому вони «використовувалися сучасниками-колегами не у ролі підручників, а як взірці досліджень щораз нового типу, тобто в оргдіяльнісній функції, і лише згодом, у структурах підготовки, доводилися до серійного стану онтологічних тверджень» [Там само, с. 118].

Для нас очевидно, що філософсько- та істо- рико-психологічні праці вже згадуваного нами В.А. Роменця теж є більшою мірою методологічними, а не власне науковими. Пояснення цьому фокусується навколо методологічного осереддя його творчого шляху в науці і філософії: предметно обґрунтовані принципи становлення історико-психологічного знання для побудови історії всесвітньої психології організуються у парадигмальному форматі культурно-гуманістичного підходу, зреалізовують метод учинкової діалектики як еталон раціонального пізнання в гуманітаристиці для учнів і наступників, пропонуючи водночас як дослідницькі канони способи постановки і вирішення найскладніших проблем: творчості, вчинку як логічного осередку історико-психологічного дослідження, життя і смерті в буттє- вій особистісній екзистенції, канонічної психології як шляху до мудрості сходинками екстатичного буття та ін. [див. 28 с. 710--721, 771--783].

Висвітлюючи методологічні революції як етапи професіоналізації методології, підкреслимо виняткову роль схем і схематизації в нарощуванні цієї тенденції у розвитку культури. Так, із 80-х років XX ст. у форматі СМД- методології змісту схем почали надавати статус мисленнєвого існування як ідеального об'єкта (Г.П. Щедровицький та ін.), дещо пізніше - і як окремої самобутньої епістемологічної форми чи одиниці (С.В. Попов, В.М. Розін). А це означає, що схеми стосуються не лише сприйняття і ситуаційного екзистенціювання, а й самого мислення; тому часопростір може бути осягнутий як форма думання, котра допускає всередині себе уявлення про мислимі субстанції. Тоді схематизація - це спосіб оприявнення простору рефлексивно здійснюваного мислення, а схеми - його головні інструменти, що уможливлюють рефлексивну організацію розмірковувань шляхом окреслення параметрів та ознак цього ідеального простору і визначення «логістики» руху- розвитку в ньому методологічного мислення [див. 3, с. 34-40].

В'ячеслав Марача, критикуючи Геннадія Копилова за жорсткість підходу («заміна онтологій є лише наслідком змін в організації наукової сфери»), пропонує розрізняти чотири типи схем, які задають механізм розвитку сучасної науки: 1) нормативно- організаційні схеми наукової сфери та інститутів; 2) концептуально-епістемологічні схеми, що описують розвиток науки в термінах побудови наукового знання і механізмів його розвитку; 3) спрямовувальні схеми підходу (методу, шляху пізнання) - в конкретному науковому предметі чи міждисциплінарні; 4) онтологічні схеми, що перебувають у підґрунті предметних наукових теорій [20]. При цьому автор підкреслює, що опорним елементом усієї конструкції із чотирьох схем є саме інститу- ційно-організаційна схема, що цілком відповідає стабілізаційній ролі соціальних інститутів у суспільстві. Тоді як п'ята схема - світо- утворювальна (запропонована і названа Г. Копиловим [10]) - є крайнім випадком вищезазначеної з тією відмінністю, що відображає радикальні нововведення у сфері науки.

Вочевидь пропонована нами схема методоло- гування як метасистеми професійної діяльності, охоплюючи шість критеріально обґрунтованих рівнів методологічного практикування (аналіз, рефлексія, розуміння, мислення, робота, діяльність) у світі сучасної методології [41, с. 51; 40, с. 54], також відноситься до класу інституційно-організаційних. І пояснюється це принаймні двома моментами: по- перше, ця схема, постаючи як модель-прообраз подвійної рефлексивної роботи зі схематизмами методологічної роботи (об'єктно-онтологічної та оргдіяльнісної) істотно деталізує і розширює сферу можливої актуалізації ідеального формопростору цього мислення як структурованого, багатовимірного, субстанцій- ного; по-друге, вона функціонально відіграє роль нормативної схеми-принципу у ситуа- ційно-екзистенційному здійсненні методологу- вання, адже контурно задає еталон і правила, за якими має реалізуватися філософська чи науково-прикладна МД, будучи «очищеною» від об'єктів, тобто від предметного матеріалу, з яким вона має справу.

Очевидно, що, розглядаючи оргдіяльнісні зсуви в інтелектуальній історії людства як передумову методологічних революцій, існує демаркаційний критерій між онтологемами і методологемами та їхніми центральними утвореннями - теорією і методом. Останні, стосуючись якогось одного упредметнення, хоча й тотожні за змістом, усе ж докорінно відмінні за функціями: перша - теорія - пояснює ту чи іншу осмислену дійсність залежностей і зв'язків у вигляді принципів, концептів, закономірностей, понять і наукових фактів через формат фіксацій ідеального буття предмета пізнання, другий - метод - виявляє спосіб або шлях руху-поступу дослідника до все більш ґрунтовнішого осягнення сутності останнього і потребує четвертинної відповіді: а) з яких позицій виходить науковець, зреалізовуючи власний процес пізнавальної творчості, б) яких правил він при цьому дотримується, в) якими засобами користується і г) як самозвітує про перебіг і результати власної МД.

З іншого боку, «теоретичні конструкти, які застосовуються у реконструкціях, не відмежовані у явному вигляді від пояснювальних ними факторів, а немов сплавлені з ними. Вони... онтологізуються, приписуються реальності і являють собою реконструйований історичний процес як саму реальну історію, а не як одну із її моделей. Ця особливість історичних реконструкцій часто приводить до їх неправомірного ототожнення з емпіричним описом» [34, с. 41]. Звідси логічно слідує те, що один і той же набір фактів суспільного життя чи фрагмент людської історії може бути відображений у різних реконструкціях, точніше як у вигляді різних теоретичних моделей, що претендують на описання, розуміння та пояснення вітаісторичної реальності, так і у формі таких організованостей, як «науково-дослідницька програма» (І. Лакатош), чи «методологічна план-карта дослідження» (Г.П. Щедровицький), чи «парадигмально- дослідницька карта» (А.В. Фурман [див. 4344]). Зокрема, дослідницька програма, утворюючись на підґрунті певної наступності теорій як сукупність методологічних правил щодо вибору та уникнення тих чи інших шляхів пошукування, визначає концептуальний каркас або мову науки [13, с. 78--79, 134], а відтак, - пише П.П. Гайденко, - становить ту «точку», у якій стикуються теоретичні і світоглядні настановлення вченого; іншими словами, саме в її рамках визначається, що треба розуміти під наукою, чим наукове знання відрізняється від ненаукового, у чому полягає засновок його достовірності, які методи і завдання повноцінного дослідження [цит. за 10, с. 115]. Водночас методологічна планкарта, на переконання Г.П. Щедровицького, - це «особливе зображення об'єкта пізнання і разом з тим особливий предмет у науці, зі своїми принципами і методами побудови і розгортання. Вона виконує роль «специфічної програми, котра регулює діяльність дослідника» у розкладанні об'єкта на низку предметів, фіксації послідовності і процедури їх аналізу, а тому є «ефективним методологічним засобом, що дає змогу організувати всі дослідження у певному напрямку, підпорядкувати їх узгодженому руху-поступу до єдиної мети» [50, с. 666].

МЕТОДОЛОГУВАННЯ ЯК СПОСІБ УДІЯЛЬНЕННЯ МЕТОДОЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ

Професійне методологування - це відкрита рефлексивна сфера проблемно-модульної МД, яка, маючи шестирівневу оргфункціональну побудову, так чи інакше взаємодіє з іншими п'ятнадцятьма відомими в СМД-методології суспільно-професійними сферами діяльності, а саме із філософією, мистецтвом, наукою, політикою, релігією, освітою, охороною здоров'я, фізичною культурою і спортом, технологією, проектуванням, комерцією, фінансами, правом, армією, матеріальним виробництвом. Воднораз - це майже безмежний зміст принципів, підходів, методів, процедур, засобів, що важко охопити мисленням. Проте в кожного є можливість черпати інтелектуальне натхнення в гармоніці численних схем і схематизацій, моделей і методологем, створених в оргдіяльніс- йому просторі СМД-методології. Однак всі згадані і не зафіксовані, безсумнівно, культурно вагомі напрацювання представників методологічної школи Г.П. Щедровицького не задовольняють та й, мабуть, не можуть задовольнити нову генерацію дослідників повною мірою. Отож і в нашому досвіді пошукування виникла проблема створення власної методології та відповідної її світу форми практики- методологування, що було відрефлексовано п'ятнадцять років тому. Оскільки розв'язок цієї проблеми виявився надзвичайно складним і не прогнозованим, то довелося піти відкритим іншими шляхом - почали систематично проводити методологічні семінари різні за тематикою, змістовим спрямуванням, комунікативною організацією, рефлексивною повнотою.

Загалом природа методологічного семінару може бути визначена як «тривалісне колективне мислення», «рефлексивна комунікація» чи «пастка для мислення» (Г.П. Щедровицький) . Ось чому в нашому колективному мисле- практикуванні прагнули поступово розширювати модульно-розвивальний оргпростір інтелектуальної міжособистої взаємодії учасників, надавали їм змогу широко користуватися не лише свободою індивідуального мислення, котре ситуативно ставало об'єктом персонально для кожного (тобто утверджувалося як рефлексивне), а драматично насолоджуватися свободою мисленнєвої конкуренції, відкритого раціогуманістичного дискурсу-дискусії. При цьому модульно-рефлексивна організація семінару максимально повно спиралася на вироблені в СМД-методології «відповідні пристрої - методологічні схеми і техніку їх використання в дискусії-схематизації. Вони (схеми і схематизація) виступали засобами і способом постановки та фіксації щораз нової ситуації рефлексивної комунікації. Таким чином техніка схематизації увійшла в «ремесло» методологічної роботи і стала однією з умов професіоналізму у вирішення методологічних завдань» [21а, с. 9].

Крім того, у цих пошуках прийнятних форм організації трансляції і відтворення самобутньої методологічної діяльності нами був здійснений вирішальний поворот у бік осмислення і практичного зреалізування просторовості мислення: рефлексивний оргпростір ПМ був розкладений не на кілька дощок, а на чотири організаційних форми локального онтозмістового наповнення методологічного мислення залежно від типу методологічного модуля. Щоб мінімізувати роз'яснення, наведемо маркери логіки втілення наших дослідницьких дій.

Поняття «методологічний модуль» було введено нами у 1997 році для обґрунтування методології інноваційної системи модульно-розвиваль- ного навчання (головно з освітологічних і психодидактичних позицій), хоча й набуло повнозмістової розробки у 2005 під час визначення структури, змісту і схеми оновленого (порівняно із системомиследіяльніс- ним) організаційним простором ПМ [див. 41, с. 87-107]. Тоді ж була побудована таблиця- карта методологічного модуля як оргдіяль- нісно завершений цикл просторово збагаченої МД, котра, фіксуючи інваріантне покомпо- нентне узмістовлення досконалого методологу- вання, являла собою складний засіб рефлексивних розуміння і мислення, уміле застосування якого перетворювало його на «знаково- знаннєвий інструмент «схвачування» простору» (Г.Г. Копилов). Композиційно площа цієї таблиці-карти [Там само, с. 89; 40, с. 81] організовує топіку різнобічного матеріалу, що, як сьогодні нами розуміється, у двох системах координат: а) за чотирма поясами мислевчи- нення - практичної мД, концепт-інтенцію- вання, думки-комунікації, чистого мислення і

б) за п'ятьма процесами, що їх наскрізно пронизують, збагачуючи сферу ПМ смислово та енергетично - концептизації, розуміння, інтерпретації, рефлексування, категоризації. У результаті була отримана системна топіка як сукупність двадцяти місць, що задаються спочатку функціонально (для того, хто потрапляє, живе та діє у цьому вітакультурному оргпросторі), а потім методологічно і технічно (із якого місця в яке можна перейти і водночас як не можна переміщуватися). До того ж, узявши за відправну точку теоретизування модульність і розвитковість, удалося встановити щонайменше п'ять типів методологічних модулів (інтенційно-індивідний, пізнавально-суб'єктний, нормативно-особистісний, ціннісно-індивідуальнісний, духовно-універ- сумний) і провести їх детальний логіко-пара- метричний аналіз [див. 40, с. 90-93; 41, с. 97-98].

Евристичність концепту «методологічний модуль» не викликає сумніву, хоча на сьогодні повною мірою не виявлено його епістемно- організаційний потенціал не лише на рівні філософського та прикладного методологу- вання, а й в аспекті соціогуманітарного теоретизування. Зокрема, очевидно, що пропоноване картографування методологічних модулів - це не стільки набір карт у повному розумінні слова (адже немає масштабу та умовних позначень), скільки план того, як треба організувати простір вітакультурного зреалізування певного наукового співтовариства чи групи методологів. Воднораз кожну із обстоюваних таблиць-карт можна використовувати не тільки у процесі розуміння, а й як актуалізований засіб методологічного мислення, тобто як модель із чітко визначеним набором функцій-завдань, що притаманні кожному поясу-процесу МД. Окрім того, у сукупності чотирьох поясів мислевчинення, п'яти наскрізних процесів і п'яти типів методологічних модулів створена тривимірна схема-матриця модульно-розвивального орг- простору ПМ, яку можна накладати на наявний обсяг теоретичного, проектного, оргуправ- лінського, психомистецького та будь-якого іншого змісту й, у підсумку систематичної методологічної роботи, отримувати осмислені підходи, ефективно освоювати та перетворювати довкілля, переходити від соціального наслідування до культуротворення в локальних освітніх системах (наприклад, під час методологічних сесій, семінарів чи ОДІ). Якщо до цього врахувати принцип циклічності ПМ, відповідно до вимог якого організовувалося мо- дульно-розвивальне методологування, то закономірно об'єктивувався часовий вимір руху- поступу методологічної діяльності наукового співтовариства за конкретних вітакультурних умов його творчо спрямованої життєдіяльності.

Проте найважливіше те, що концепція методологічного модуля у єдності із їх типологією і схемою-моделлю модульно-розвивального оргпростору ПМ дають змогу істотно упрозорити методологічний горизонт філософсько-психологічного пізнання свідомості як екзистенційно-буттєвої даності, котрій властива парадоксальна, проблемна оптика, спричинена тим внутрішньо напруженим полем, яке окреслене межовими смислофор- мами (головно між трьома векторами думання: я мислю - мислю, що і як мислю - усвідомлюю, що я мислю, і як саме мислю) й відтак значеннями і цінностями. І це тим більше слушно, оскільки окремі методологи (А.О. Тюков) визначають, що основним каналом методологічного мислення є міжпрофе- сійна, міжпозиційна і міжпредметна комунікація, що в його буттєвій екзистенції не визнаються межі свідомості й, більше того, що сама свідомість людини становить предмет методології, а методологічна діяльність, актуалізуючись в актах-ситуаціях проблематизації, саморефлексування, свободи розмірковування і плюралізму поглядів і позицій, безпосередньо пов'язана із розширенням свідомості, для забезпечення якого створює спеціальні інтелектуальні засоби.

Нещодавно проведене нами дослідження [46], показало, що свідомість і самосвідомість, будучи позбавлені власної психологічної специфіки, все ж являють собою багатофункціональну буттєвість, котра забезпечує не лише ситуаційне відображення дійсності, а й породження її смисложиттєвих форм, ідеальних організованостей соціального конструювання та особистісного самотворення. Причому осереддям психодуховного світу зрілої проблемно-діалогічної свідомості і є мислення, вершинними формами якого в історії людства стають філософське, наукове, художнє і методологічне думання. Закономірно, що свідомість і самосвідомість, унаявлюючи найвищі форми буттєвої присутності людини у світі і світу в людині, є рамковою умовою існування та розвитку досконалих мислення, діяльності, методологування. Звідси логічно припустити, що топіка і метрика модульно-розвивального оргпростору ПМ, який містить розрізнення і взаєморозташування сотні місць, становить своєрідну сферну матрицю свідомості, екзистенційна подієвість якої «одночасно виявляється на множині точок» як присутність іншого у зсуві цих точок чи у внутрішній зміні їх пріоритетності (М.К. Мамардашвілі). Доведення цієї гіпотези у пропонований тут спосіб (у тому числі й через «мислення як свідомість уголос»), сподіваємося, уможливить розшифрування цілого набору кодів голосів- свідчень буденно очевидного й одночасно найбільш утаємниченого нашарування людської буттєвості, яким є свідомість.

О.П. Зінченко [7; 9] здійснює ситуаційну прив'язку методологічного мислення, говорячи про те, що методологія - це «бойове мистецтво інтелектуальної боротьби», практичне мистецтво, споріднене ремеслу, і транслюватися може лише за наявності живого взірця - Вчителя. До того ж методологічна думка творить знаки, схеми, ідеальні об'єкти та інші штучні зорганізованості, а вишкіл методологів - це «боротьба зі знаками і схемами, котрі сидять на них». Він указує на три такти зведення складної, динамічної, невідомої за багатьма параметрами ситуації такої боротьби до простої схеми та до організації за нею своїх й усіх інших дій учасників команди: перший - напружена, складна ситуація боротьби, де кожен повинен розуміти ціле і «знати свій маневр»; другий - структурування в рефлексії минулих подій - конструктивна робота з формою; третій - трансляція отриманих схем новим поколінням, адже думка формується, обробляється, шліфується часом.

У результаті як окреслених, так і не згаданих тут численних інтелектуальних зусиль в інструментальній скарбниці СМД-методологу- вання створена «машина виготовлення» думки-мислення, котра дає змогу штучно і швидко продукувати те, що історія робила упродовж століть. При цьому окремі її деталі й агрегати взяті в історії, інші - сконструйовані і спроектовані самими методологами: із філософії взята робота з картинами світу та онтологічна робота (в оргмисленнєвій функції), з науки - робота на схемах ідеальних об'єктів, з інженерії - штучно-технічний підхід, із педагогіки - форми відтворення діяльності та мислення і т. д. Звідси очевидно, що сфера методології, асимілюючи обсяжний арсенал засобів, способів і траєкторій (ліній, рівнів, поясів тощо) організації мислення та діяльності, не лише «збирає й утримує ціле культури» (Г.П. Щедровицький), а ще й збалансовує множинні вектори суспільного життя, розумово дисциплінує строкату ковітальність буденності.

ПОСТАННЯ ЦИКЛІЧНО-ВЧИНКОВОГО ПІДХОДУ ЯК ВАЖЛИВОГО ІНСТРУМЕНТУ МЕТОДОЛОГУВАННЯ

Пропоновані нами типологія методологічних модулів і схема ПМ у вищевикладеному розумінні не відмежовуються від ситуативності МД, проте розглядають її з метаситуативних позицій, себто у довготривалому плині умов та обставин чотиривимірного простору модульно організованого та розвивально спрямованого ПМ як довершеного циклу чіткої наступності методологічних модулів. Найважливіше те, що останні не просто вимагають методологічної роботи певного змісту, а постають як компоненти чи складові цілісного методологічного вчинку-події, а саме як передумова ситуація, мотивація, мисленнєве діяння і післядія групової МД. Тим більше, що кожен із цих компонентів у практиці професійного життя організується як окрема технологічна версія колективного методологування (проблемно-ситуативна, критично-регуляційна, вартісно-світоглядна, духовно-креативна), що відповідно спричиняє домінантний розвиток образів мисленнєвої дійсності, а саме: а) суб'єкта методологічного аналізування, б) особистості методологічних розуміння і мислення,

в) індивідуальності методологічних мислення і рефлексії, г) універсуму методологічної роботи і діяльності. Ці аргументації свідчать як про спробу введення у царину методології науки вчинкового підходу (В.А. Роменець, В.О. Татенко, П.А. М'ясоїд та ін.), так і про повновагоме долучення різних модусів суб'єктивності (В.І. Слободчиков, Є.І. Ісаєв,

О.Є. Фурман (Гуменюк)) до ПМ, що, звісно, вимагає окремого дослідження.

Воднораз в останні роки у низці публікацій [39; 45; 47; 49] нами методологічно обґрунтовані принципи, закономірності та похідні нормативи циклічно-вчинкового підходу, котрий синтезує переваги не лише вчинкового (В.А. Роменець, П.А. М'ясоїд, В.О. Татенко та ін.) та циклічного (М.М. Александров, А.В. Фурман, О.Є. Фурман, А.Н. Гірняк), а й засоби та інструменти методологування у лоні СМД- і ВК-методологій. Так, на тлі критичної рефлексії переваг і недоліків методологічної концепції парадигми Томаса Куна у проекції на сучасний філософсько- науковий дискурс, спочатку запропонована модель повного парадигмального циклу колективної пізнавальної діяльності учених, що зреалізовує логіко-змістову структуру вчинку пізнання в наступності його ситуаційного (виникнення кризи в науці), мотиваційного (розпалення конфлікту уявлень і поглядів), учинково-діяльного (визнане панування нової парадигми) і післядіяльного (рефлексія здобутків і прорахунків чинної парадигми) періодів парадигмально-дослідницької творчості, кожний із яких містить по дві фази її процесного перебігу, а в ієрархічній сукупності характеризує окремий концептуальний модуль науки в конкретно-історичних контекстах національної культури і суспільного повсяк- дення. Крім того, методологічно обґрунтовані принципи (вчинковості, метасистемності, циклічності, синергійності) та закономірності обстоюваної теоретичної моделі, а також окреслена цілісна картина циклічно-вчинкової динаміки розвитку соціогуманітаристики.

Далі, в контексті аналізу змін філософських засновків науки, що спричинені глобальними революціями у цій царині духовного виробництва людства та приводять до оновлення типів наукової раціональності, обґрунтовані основні форми раціонального знання (передусім епістеми, наукові факти, теорії, гіпотези, парадигми, дослідницькі програми) як епісте- мологічні конструкти і водночас як інтегральні показники ґенези науки як глобальної програми. У зв'язку з цим детально переосмислені нормативи наукового мислення, що сформульовані в теорії критичного реалізму К. Поппера, закономірності функціонування розвитку науки в методологічній концепції Т. Куна, а також наукові проекти І. Лакатоша як своєрідна вершина критичного раціоналізму і постпозитивістської думки загалом. Уперше творчий шлях цього відомого філософа науки став предметом методологічних рефлексії та реконструкції, що дало змогу не лише чітко розвести два періоди творчості і відповідно два новаторських учинки пізнання, а й висвітлити принципи, концепти і норми його раціоцентричної миследіяльності. У результаті пошукування запропонована модель біциклічної вчинкової динаміки розвиткового перебігу процесу пізнавальної творчості, що схарак- теризовує взаємодоповнення концепції внутрішньої єдності логіки доведення і спростування та методології раціональних дослідницьких програм у науковій спадщині Імре Лакатоша за принципами вчинковості, метасистемності, циклічності, синергійності.

Насамкінець із позицій авторських концепцій ПМ і принципів та закономірностей циклічно-вчинкової динаміки розвитку науки запропонована теоретична модель повноцінної гри як учинення у логіко-змістовій наступності ситуаційного (виникнення ігрового відношення), мотиваційного (формування поля або часопростору гри), діяльного (замикання гри та постання світу ігрової діяльності) і післядіяльного (рефлексія успішності / неуспішності гри) періодів. Онтофеноменальне оприявнення розвиткового функціонування діяльнісного ігрового практикування розгортається як синхронна відповідність названих періодів ігрового дійства вісьмом фазам про- цесно-екзистенційного становлення, оновлення, здійснення і згасання гри як циклічно довершеного вчинку. Доведено, що кожна вчинково організована гра, характеризуючись специфічними пофазними новоутвореннями, подібна до монади Г.В. Ляйбніца: у своєму трансформаційному розвитку спричинена як невідворотним минулим, так і бажаним майбутнім, прагне до власного самозреалізування й наділена внутрішнім імпульсом до вдосконалення та абсолютизації свого існування-екзистенцію- вання [47; 48, с. 83--107; 49, с. 32--51].

Однак, зважаючи на локальність здійсненого, є підстави констатувати наявність значного евристичного потенціалу циклічно- вчинкового підходу як важливого інструменту ПМ, адже саме цей підхід, методологічно обґрунтовуючи метатеоретизування у широкому філософсько-науковому дискурс-форматі, дає змогу інтелектуально освоювати само- засадничі, буттєві явища. А це означає, як підкреслює М.К. Мамардашвілі, що «тільки там, де є буття, можна щось висловлювати, там, де існує певна реальність (певна сфера, що охоплена буттєвими явищами), артикулю- ються речі, про які можна говорити і щось осмислено висловлювати... « [17, с. 38]. Іншими словами, розроблюваний нами підхід розширює засобовий арсенал рефлексивної МД, відкриваючи нові горизонти інтелектуальної проникливості мислителів й утверджуючи більш ефективні принципи розуміння ними світу.