Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕДАГОГІКА

Питання до іспиту

ЗМІСТ

1. Предмет, основні поняття, етапи розвитку педагогіки

2. Галузі педагогіки. зв'язок педагогіки з іншими науками

3. Українська етнопедагогіка про формування й розвиток особистості дитини

4. Функції та професійні якості вчителя

5. Суть, категорії, завдання сучасної дидактики початкової школи

6. Основні принципи навчання молодших школярів

7. Навчальні плани початкової ланки освіти

8. Специфіка використання словесних методів навчання в початковій школі

9. Історичні форми навчання, їх характеристика

10. Типи та вимоги до сучасного уроку в початковій школі

11. Основні методи перевірки і контролю знань молодших школярів

12. Мета та завдання національної системи виховання в сучасній Україні

13. Принципи виховання особистості молодшого школяра

14. Народна педагогіка про мету та принципи виховання особистості

15. Фізичне виховання молодших школярів

16. Поняття про методи виховання, їх класифікація

17. Поняття дитячого колективу, стадії його розвитку та шляхи формування

18. Форми роботи класного керівника з сім'ями молодших учнів

19. Основні положення Концепції НУШ

20. Особливості атестації педагогічних працівників України. Сертифікація педагогічних працівників відповідно до ЗУ «Про освіту» (2017)

21. Передовий педагогічний досвід: суть, види, критерії оцінки, шляхи і форми впровадження

22. Педагогічна система Я. А. Коменського

23. Вплив педагогічних ідей В. О. Сухомлинського на розвиток вітчизняної педагогіки

24. Організація навчально-виховного процесу в братських школах України (кін. XVI - XVII ст.)

1. ПРЕДМЕТ, ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІКИ

етнопедагогіка навчання школа коменський

Термін «ПЕДАГОГІКА» походить від двох давньогрецьких слів, що у перекладі означають «діти, дитина» і «веду». Дослівно педагог - це «дітоводій», «поводир дітей». У Давній Греції так називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи. До XVII ст. педагогіка - складова філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Виокремлення педагогіки як самостійної науки здійснив 1623 р. англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У трактаті «Про достоїнство і примноження наук» Ф. Бекон зробив спробу класифікації наук. Окремою галуззю наукового знання вчений назвав педагогіку, яку визначив як «керівництво читанням».

Остаточно статус педагогіки як самостійної науки був закріплений видатним слов'янським педагогом Яном Амосом Коменським (1592-1670) у працях «Велика дидактика», «Материнська школа», «Правила поведінки дітей», «Закони добре організованої школи», «Загальна порада про виправлення справ людських» та ін. Коменський вважається основоположником педагогічної науки, батьком педагогіки.

Педагогіка - це наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка - це: 1) наука, яка має свої закони і закономірності; 2) практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень; 3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення педагога; 4) навчальний предмет у педагогічних ВНЗ. Педагогіка є наукою, бо охоплює такі аспекти: знання, наукова кваліфікація, досвід учених; наукові установи; методи науково-дослідницької роботи; наукові поняття і категорії; система наукової інформації; історія становлення і розвитку.

Видатний український педагог К. Ушинський розглядав педагогіку як мистецтво виховання і визначив людину як предмет виховання (у праці «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології» (1867). У іншому своєму творі «Про користь педагогічної літератури (1857) він предметом виховання назвав «людську душу», а «тіло» - предметом медицини.

Предметом сучасної педагогіки є дослідження сутності розвитку та формування особистості й визначення на основі цього теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу (І. Харламов). Предмет педагогіки ще визначають як сферу суспільної діяльності щодо виховання людини, складовими якої є освіта й навчання (М. Ярмаченко).

Предмет педагогіки як науки конкретизується в завданнях.

Основні завдання педагогіки як науки: 1) дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів; 2) визначення мети і завдань виховання й освіти; 3) теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання; 4) вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду; 5) обґрунтування сучасних ефективних гуманних педагогічних технологій.

Категорії - найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості і зв'язки явищ об'єктивного світу. Вітчизняна педагогічна термінологія налічує понад 1000 років. Перший педагогічний термін «книжне вчення» зафіксований у давньоруському літописі «Повість минулих літ». Термін «виховання» виник пізніше (запозичений із польської мови). Педагогічна термінологія має різні джерела творення: лінгвістичні (грецька, польська, церковнослов'янська мови, латинь); письмові - архівні матеріали, художня література, нормативні документи XVIII і XIX ст.; етнографічні - культура і побут народу; суміжні науки (із психології).

Найважливіші педагогічні категорії:

Виховання - цілеспрямований та організований процес формування особистості. Термін «виховання» вживається у різних значеннях. Це провідна категорія педагогічної науки. З поняттям «виховувати» в українській народній педагогіці тісно пов'язане поняття «навчати». Поняття навчати і виховувати часто використовувались як рівнозначні. Але в сучасних умовах вони вживаються як два самостійні поняття. Виховання - діяльність з метою передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду.

Навчання - це двостороння пізнавальна діяльність учителя й учнів, в процесі якої здійснюється їх розвиток, освіта і виховання.

Освіта - це процес і результат засвоєння учнями знань, умінь і навичок. Освіта - цілеспрямована діяльність, пов'язана із залученням людини до культури, до знань.

Самовиховання - діяльність, спрямована на перетворення особистістю самої себе. Самовиховання - систематизована і цілеспрямована діяльність особистості, що передбачає формування у собі бажаних позитивних якостей, форм поведінки та подолання негативних рис характеру.

Самоосвіта - систематична пізнавальна діяльність, спрямована на задоволення людиною потреб у знаннях. Самоосвіта - здобуття освіти самостійно, без навчального закладу.

Розвиток - це процес і результат кількісних та якісних змін в організмі людини.

Формування особистості - це дія сукупності всіх факторів, зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих, соціальних і природних; це надання певної форми, завершеності процесові становлення особистості, досягнення нею рівня зрілості, стабільності.

Німецький педагог Франц Гофман у книзі «Мудрість виховання. Педагогія. Педагогіка» виділяє три періоди в розвитку педагогіки: 1) мудрість виховання (період людства від примітивного педагогічного мислення до мислення перевіреного досвідом; джерела - стародавні єгипетські папіруси, «Книга притч Соломонових» та ін.); 2) «пайдагогія» (названий у стилі письменників епохи Відродження) - педагогічна думка стародавньої Греції; педагогічні знання є частиною політичних, філософських і психологічних знань; 3) формування педагогіки як самостійної наукової теорії (пов'язане з іменем видатного чеського педагога Я. А. Коменського і його працею «Велика дидактика»).

Стадії розвитку педагогіки за М. Фіцулою: 1. Народна педагогіка - галузь педагогічних знань та досвіду народу. 2. Духовна педагогіка - галузь педагогічних знань та досвіду виховання засобом релігії. Набула розквіту в епоху середньовіччя. Представники: діячі церкви Тертуліан, Августин Блаженний, Фома Аквінський. 3. Світська педагогіка пов'язана з іменами Коменського, Локка, Руссо, Песталоцці, Дістервега, Ушинського та ін.

2. ГАЛУЗІ ПЕДАГОГІКИ. ЗВ'ЯЗОК ПЕДАГОГІКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

Сучасна педагогіка - багатогалузева наука. Всі галузі педагогічної науки знаходяться на різних етапах свого розвитку: деякі з них отримали вже чітке оформлення і розроблені достатньо глибоко; інші знаходяться в процесі становлення; формування деяких галузей тільки починається. Галузевих педагогік на початку XXI ст. налічується близько двадцяти.

Сучасну педагогіку складають такі галузі.

1. Загальна педагогіка - вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп та навчально-виховних закладів. Має чотири розділи: 1) основи педагогіки; 2) теорія навчання та освіти; 3) теорія виховання; 4) теорія управління навчально-виховним процесом.

2. Вікова педагогіка - вивчає особливості виховання і навчання в різні вікові періоди: 1) дошкільна педагогіка; 2) шкільна педагогіка; 3) педагогіка дорослих.

3. Методики навчання різних навчальних предметів - мови, історії, математики тощо.

4. Спеціальна педагогіка (дефектологія) - теорія виховання, освіти і навчання аномальних дітей. Залежно від виду дефектів спеціальна педагогіка має такі галузі: сурдопедагогіка вивчає глухих дітей і таких, що мають вади слуху; тифлопедагогіка - наука про навчання і виховання сліпих і слабозорих дітей; олігофренопедагогіка - досліджує розумово відсталих дітей; логопедія - наука, що вивчає різні порушення мови у дітей.

5. Історія педагогіки вивчає розвиток педагогічних ідей та виховання в різні історичні епохи. Поділяється на історію зарубіжної педагогіки та історію вітчизняної (української) педагогіки.

6. Порівняльна педагогіка порівнює системи освіти і виховання у різних країнах.

7. Соціальна педагогіка вивчає закономірності й механізми становлення та розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання в різних соціальних інститутах: агогіка (проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків); герогіка (соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку); андрагогіка (освіта й виховання людини протягом усього життя); віктимологія (проблеми категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства).

8. Професійна педагогіка, галузева педагогіка - педагогіка професійно-технічної освіти, педагогіка вищої школи, спортивна, авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, театральна педагогіка, музична педагогіка, кінопедагогіка.

9. Народна педагогіка - це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в його домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання; це сукупність життєвих уявлень і практичного досвіду формування особистості в дитячому віці. Народна педагогіка - це основа наукової педагогіки, її золотий фонд. Етнопедагогіка - це спеціальна наукова дисципліна, яка займається дослідженням національного виховного досвіду і пов'язаних з ним уявлень про виховання.

10. Ґендерна (анг.gender - стать) педагогіка - це галузь педагогіки, яка є сукупністю підходів, спрямованих на підготовку дітей до статево-рольової поведінки у сім'ї, суспільстві.

Наприкінці XIX ст. виникла комплексна наука про дитину - педологія, яка поєднувала знання фізіології, психології і педагогіки. Ця наука сформувалася 1893 року і отримала назву від американського психолога Оскара Хрисмана.

Педагогіка пов'язана з багатьма науками: філософією, етикою, соціологією, естетикою, психологією, анатомією і фізіологією людини, економічними науками, етнологією, педіатрією, кібернетикою, медициною, генетикою, етнографією, шкільною гігієною, математикою, історією, літературою, географією, антропологією, екологією, археологією, демографією, політикою, фольклористикою, біологією, мистецтвом. Ідеї суміжних наук про людину дають змогу педагогіці глибоко і всебічно досліджувати закономірності виховання й освіти. На це вказував ще К. Д. Ушинський: «Якщо педагогіка хоче виховувати людину всебічно, то вона повинна спочатку пізнати її також всебічно». Отже, йдеться про необхідність глибокого вивчення педагогікою всіх антропологічних наук, що досліджують людину.

3. УКРАЇНСЬКА ЕТНОПЕДАГОГІКА ПРО ФОРМУВАННЯ Й РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

Великого значення в родинній педагогіці надавалося трьом чинникам:

1) спадковості; багаторічні народні спостереження переконують, що в спадковість передаються лише певні фізичні ознаки (будова тіла, колір шкіри, очей, волосся), природні зачатки яких-небудь рис, здібностей або властивостей, деякі риси характеру;

2) середовищу - стан взаємин у сім'ї, розпорядок життя, побут, звичаї і традиції, матеріальне становище, житлові умови («З ким поведешся, від того й наберешся», «З розумним будеш розумним, а з дурним і сам будеш таким», «Ниточка веде до клубочка», «Який стук, такий грюк», «Кожна птичка свою пісню співає і своє гніздечко має»); вплив на дитину таких чинників, як домашнє оточення, уклад життя родини, особливо зростає тоді, коли вона починає ходити й оволодівати мовленням;

3) виховання, особливо виховання прикладом. Це виражено, зокрема, в народних афоризмах: «Добрий приклад кращий за сто слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило».

Усі три чинники в народній педагогіці розглядаються як однаково важливі, проте в різних ситуаціях кожний з них може стати вирішальним:

спадковість («Яке коріння - таке й насіння», «Яке зіллячко, таке й сім'ячко», «Від лося - лосята, від свині - поросята»),

середовище («Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся», «Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття»),

виховання («Що виховаєш, то й матимеш»),

спадковість і виховання («Яке дерево, такі його віти, які батьки, такі й діти», «Яка гребля, такий млин: який батько, такий і син»).

Визнаючи необхідність вікового та індивідуального підходу до дитини, сучасна педагогіка спирається на ідеї української етнопедагогіки, яка увібрала психолого-педагогічні знання про вікові та індивідуальні особливості дітей і виховання. Про новонароджену дитину кажуть «пискля», «народженяточко». Назви кількамісячної дитини характеризують її дії як здобутки розвитку. Дитина, яка емоційно спілкується з дорослим, - «сміхун», «плакса»; починає сидіти і повзати - «сидун», «плазун», «лазуночка»; ходить - «дибун», «ходун»; вчиться говорити - «сокотун», «белькотун», «воркота»; має успіхи в оволодінні мовою, - «щебетун», «цвіркотун»; повільно вчиться говорити - «мовчун». Уже в цьому віці звертали увагу на індивідуальні особливості дітей: швидка дитина - «бігунець», голосна - «зіпун», любить хвалитися - «хвастунець». Дворічну дитину називають «стрижак», «друга каша», «друге літо», її як індивідуальність характеризують словами «балакуча», «никла», «понура», «тихоня». На третьому році життя: «третяки», «третє літо», «гулячки», бо допитливість і активність у пізнанні світу є головною ознакою цього віку. Чотирирічна дитина - «четвертак», «четверте літо», «четверта каша». Її рухливість і самостійність позначають назвами «метунець», «шмиглик» та ін. П'ятирічна дитина - «п'ятак», «п'ятиліток», «підпасок» (готується допомагати старшим дітям по господарству, виявляє інтерес до праці). Коли дитині виповнювалося шість років, у день її народження здійснювали обряд «постригу»: хлопчиків під чоловічу стать, а дівчаток - під жіночу. Перехід у підлітки звичайно супроводжується проявом свідомого інтересу до протилежної статі. Підліток уже не дитина, але ще й не дорослий. Якщо він кмітливий, рослий, працює, отже, вже не дитина, а «пастух», «півробітник», «трудівничок», «виросток», «великий уже», «напівюнак» чи «напіввідданиця». Широковідомим є традиційний вислів про те, що «в підлітка розум і серце часто не в ладу». Він яскраво свідчить про тонке розуміння батьками складності й суперечливості підліткового віку.

4. ФУНКЦІЇ ТА ПРОФЕСІЙНІ ЯКОСТІ ВЧИТЕЛЯ

Історичний шлях становлення. Професію вчителя називають вічною. У Древньому Вавилоні, Єгипті, Ассирії, на Древньому Сході вчителями були здебільшого жерці. Оскільки жерці складали привілейовану релігійну касту, то соціальний статус учителя був надзвичайно високим. У Стародавніх Афінах учителями були вільні громадяни, їх називали граматистами, кифаристами, дидаскалами. У Древньому Римі вчитель вперше стає державним службовцем. В епоху середньовіччя вчитель повинен був обов'язково бути духовною особою і вести чернечий спосіб життя. У пізньому середньовіччі починає формуватися інститут найманого світського вчительства. У період Відродження професія вчителя вперше набуває масовості, зростає кількість приватних учителів. Я. Коменський писав: «Вчителям вручена прекрасна посада, вищою від якої не може бути нічого під сонцем». Учительські семінарії як педагогічні заклади для підготовки вчителів початкових шкіл виникли в Німеччині в XIX ст.

Вихователів у східних слов'ян називали пестунами і пестунками. У часи Київської Русі вчителів називали книжниками, майстрами грамотами. Довгий час роль вчителя в Україні виконували дяки (мандрівні дяки, дяки-бакалаври). Вчительські семінарії в Україні набули поширення з 60-х років XIX ст. ( перші були відкриті в Коростишеві та Острозі Волинської губернії). В основу діяльності учительських семінарій покладено «Проект учительської семінарії», створений К. Ушинським.

Педагог - це: 1) особа, фахом якої навчання й виховання в школі чи дитячому садку, школі-інтернаті чи виправній колонії, позашкільному закладі чи вузі; 2) науковий працівник, який досліджує проблеми педагогіки як науки.

Функції вчителя: навчальна (вчити, як здобувати знання); розвивальна (розвиток психічних процесів, творчості); виховна (формування особистості).

Вимоги до особистості вчителя, які ставить суспільство: загальногромадські - оптимізм, бажання працювати, загальнолюдський гуманізм; морально-педагогічні - висока ерудиція та культура, високий рівень моральних відносин з людьми, педагогічна самоактуальність; індивідуально-психологічні - самостійність і діловитість, наявність певних педагогічних здібностей; практично-соціальні - загальнопедагогічні, загальнотрудові, вимога постійної самоосвіти.

Властивості характеру педагога: комунікабельність, товариськість; самовладання (керування емоціями); наполегливість у досягненні мети; оптимізм і гумор. Вимоги до особистості педагога викладено у законах України «Про освіту» (1996 р.) та «Про загальну середню освіту» (1999 р.). Державна програма «Вчитель» (2002 р.) спрямована на розв'язання проблем, пов'язаних з підготовкою, професійною діяльністю працівників, на забезпечення гарантованої державної підтримки у цій сфері, підвищення ролі вчителя у формуванні громадянського суспільства.

Складові педагогічної майстерності як комплексу властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності на рефлексивній основі:

1. Гуманістична спрямованість (альтруїзм - любов до ближнього до дітей, людяність, емпатія - вміння поставити себе на місці іншого).

2. Професійна компетентність (знання предмету методики викладання психології, педагогіки, суміжних дисциплін).

3. Педагогічні здібності (дидактичні, організаційні, комунікативні, перцептивні, креативні (здатність до творчості), сугестивні.

4. Педагогічна техніка (зовнішня, внутрішня), міміка, жести, техніка мови; високий загальний культурний рівень, володіння емоційним станом.

5. Усебічний загальний розвиток.

5. СУТЬ, КАТЕГОРІЇ, ЗАВДАННЯ СУЧАСНОЇ ДИДАКТИКИ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ

Слово дидактика грецького походження (didacticos - той, що повчає і didasko - той, що вивчає). Вважається, що вперше термін «дидактика» використали 1613 р. німецькі педагоги Кристоф Хельвег і Йохим Юнг у праці «Короткий звіт з дидактики, або Мистецтво навчання Ратихімія». Є й інша думка щодо запровадження терміну «дидактика» в науковий обіг німецьким педагогом Вольфгангом Ратке (1571-1635). Проте виокремлення дидактики в самостійну наукову галузь із системи філософських знань здійснив англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626) у трактаті «Про достоїнства і примноження наук» (1623).

Сучасна дидактика - найбільш усталений розділ педагогіки. Дидактика вважається: 1) галуззю (розділом) педагогіки, що досліджує теорію освіти і навчання; 2) самостійною наукою, яка досліджує теоретичні і методичні основи навчання, бо має ознаки, які надають дидактиці статусу науки, - предмет, методи дослідження, категоріальний апарат, структуру, історію тощо. До широкого вжитку слово «дидактика» запровадив знаменитий слов'янський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670), який вважав дидактику „універсальною теорією вчення всіх усього». У своїй праці «Велика дидактика» (1632р.) він стверджує, що дидактичне мистецтво є корисним для: 1) батьків; 2) учителів; 3) учнів; 4) шкіл; 5) держави.

Вагомий внесок у дидактику здійснили ряд педагогів: Ж.Руссо, Й.Песталоцці, А.Дистервег, Й.Гербарт, О.Духнович, К.Ушинський, В.Сухомлинський та ін.

У педагогіці є кілька підходів до визначення предмета дидактики: процес навчання в цілому (Ю.Бабанський, С.Баранов, О.Савченко); дидактична діяльність, що виражається в процесах навчання, у їх змісті, перебігу, методах, засобах, організації та залежить від поставлених цілей (В.Оконь); дослідження всього того, що складає процес викладання й учіння (Ч.Куписевич).

Поряд з терміном «дидактика» вживається і термін «народна дидактика» (етнодидактика). Народна дидактика входить до складу народної педагогіки. Це та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки в галузі освіти й навчання, і виражається в поглядах народу на принципи, зміст і методи забезпечення молодих поколінь знаннями, уміннями і навичками, розвитку їх пізнавальних сил і здібностей.

Категорії дидактики - найістотніші та найсуттєвіші поняття, які відображають предмети і явища навчальної діяльності.

Це можуть бути предмети і явища, дослідження яких дає відповіді на такі питання: ля чого навчати? (мета навчання); що вчити? (зміст освіти); яким способом вчити, як вчити? (методи і засоби навчання); у якій формі, де вчити? (форми організації навчання); що дало навчання, як учні навчилися? (результати навчання).

Важливі категорії дидактики:

Навчання - цілеспрямований педагогічний процес організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів з оволодіння науковими знаннями, уміннями і навичками, розвитку творчих здібностей, світогляду, морально-етичних поглядів і переконань; навчання - процес двосторонній: діяльність учня - учіння і діяльність вчителя - викладання.

Освіта - це процес і результат засвоєння учнями знань, умінь і навичок.

Самоосвіта - здобуття освіти самостійно, без навчального закладу.

Закономірності навчання - стійкі педагогічні явища, які базуються на повторюваності фактів, навчальних дій і є теоретичною основою принципів навчання.

Принципи навчання - система вимог до практичної організації навчального процесу.

Правила навчання - окремі лаконічні вимоги до викладацької діяльності, у яких конкретизуються різні аспекти принципів навчання.

Зміст освіти - динамічна категорія, що окреслює певну систему знань, умінь, навичок, які необхідні для всебічного розвитку особистості, її виховання та формування у неї наукового світогляду і моралі.

Методи навчання - способи пізнавальної, теоретичної і практичної діяльності вчителя і учнів.

Засоби навчання - допоміжні матеріально-технічні засоби із їх специфічними дидактичними функціями.

Форми організації навчання - це об'єднання учнів для організації вчителем занять, у процесі яких здійснюється навчально-пізнавальна діяльність.

Мета навчання - передбачення кінцевого результату навчання, що забезпечується його організацією й управлінням.

Результати навчання - навчальні досягнення відповідно до поставленої мети навчання, визначені через систему методів і засобів контролю й оцінювання знань учнів.

Завдання дидактики в умовах сучасної школи: 1) визначення педагогічних основ змісту освіти; 2) дослідження сутності закономірностей, принципів та правил навчання; 3) аналіз та обґрунтування шляхів, які мають забезпечувати інтелектуальний розвиток школяра; 4) пошук ефективних засобів і методів взаємообумовленої діяльності учителя й учнів, розробка шляхів інтенсифікації навчального процесу; 5) дослідження і розробка ефективних форм організації навчального процесу.6) перехід від традиційних, інформативних, монологічних методів і форм навчання до діалогічних; 7) комп'ютеризація і технологізація навчання; 8) цілеспрямоване впровадження особистісно-орієнтованих технологій навчання.

Дидактика пов'язана з різними науками: методиками навчальних предметів; психологією; анатомією, фізіологією, шкільною гігієною; філософією; кібернетикою; народною дидактикою; логікою; теорією виховання; філософією освіти (онтологією, аксіологією, едукологією); загальною і педагогічною соціологією; естетикою; медициною.

6. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Принципи навчання (дидактичні принципи) - основні положення, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.

Традиційні принципи навчання:

1. Науковість (усі факти, знання, положення і закони, що вивчаються, повинні бути науково правильними, так само як і способи їх обґрунтування). Вимоги щодо реалізації принципу: розкривати причинно-наслідкові зв'язки явищ, процесів, зв'язків; демонструвати могутність досягнень людських знань і науки; розкривати історію розвитку науки; необхідність орієнтації на міжпредметні наукові зв'язки.

2. Систематичність і послідовність (послідовний виклад навчального матеріалу, виділення основного, логічний перехід від попередньо засвоєного до нового матеріалу. Навчальний матеріал у початковій школі вивчається: за принципом лінійності (новий матеріал на основі попереднього); за принципом концентричності (без повторення попереднього, але на більш високому рівні з кожним уроком, семестром, роком). Цей принцип вимагає від учителя: спиратися на пройдене при вивченні нового матеріалу; вивчати новий матеріал частинами; фіксувати увагу учнів на вузлових питаннях; продумувати системи уроків; здійснювати внутрішні і міжпредметні зв'язки в навчанні. Цей принцип вимагає від учня: систематичного відвідування школи; систематичного виконання домашнього завдання; уважності на уроках; систематичного повторення навчального матеріалу.

3. Доступність (компенсування складнощів змісту навчального матеріалу майстерним його викладанням учителем або вдалою подачею автором підручника). Вимоги щодо реалізації принципу: враховувати межу можливостей учнів; чим складнішим є матеріал, тим дохідливіше його слід подавати; пояснювати від простого до складного.

4. Зв'язок навчання з життям (показати об'єктивні зв'язки між наукою і виробництвом, теорією і практикою). Вимоги щодо реалізації принципу: використання на уроках життєвого досвіду учнів; розкриття практичної значимості знань; застосування теоретичних знань на практичних заняттях, участь у громадському житті.

5. Свідомість і активність (спрямування і керування пізнавальною діяльністю учнів завдяки активізації їх роботи, забезпечення осмислення і творчого підходу до опанування знань). Вимоги щодо реалізації принципу: формування позитивного ставлення до навчання, інтересу до навчального матеріалу; єдність інтелектуальної і мовленнєвої діяльності учнів; наявність взаєморозуміння між учителем і учнями; використання проблемних ситуацій, диференціювання матеріалу відповідно до індивідуальних особливостей учнів; уміння вчителя враховувати психологічний стан учнів.

6. Міцності знань (тривале збереження в пам'яті учнів набутих знань, умінь і навичок). Вимоги щодо реалізації принципу: повторення матеріалу за розділами, частинами; запам'ятовування нового матеріалу повинно здійснюватися у поєднанні з пройденим; виділення не тільки за змістом, а й за формою головних ідей; організація самостійних робіт, щодо творчого застосування знань; нове групування матеріалу з метою його систематизації.

7. Наочність (навчання повинно ґрунтуватись на життєвому сприйманні конкретних предметів і явищ або їх зображень). Види наочності: натуральна (рослини, тварини, гірські породи, прилади); образна (картини, таблиці, моделі, муляжі, математичні фігури); символічна (геометричні карти, схеми, графіки, формули). Вимоги щодо виготовлення наочних засобів: наочність має бути відповідної величини (чітко видно з останньої парти); не використовувати надто яскравих і надто блідих кольорів, що погіршує зір учня; образи повинні відповідати дійсності; таке розміщення об'єкта, щоб він був доступний для споглядання усіма учнями; наочність не повинна створювати додаткових асоціацій і не містити нічого зайвого. Вимоги щодо реалізації принципу наочності: недопустимість надміру наочності в навчанні; чітка мета використання наочних засобів у структурі уроку (Коли ввести наочність? З якою метою? Який висновок буде зроблено?); заздалегідь показана наочність дезорганізує сприймання учнів, розсіює їх увагу.

8. Індивідуальний підхід (дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному учневі йти до оволодіння навчальним матеріалом своїм шляхом). Вимоги щодо реалізації принципу: вивчення і врахування індивідуальних особливостей учнів; виявлення та усунення причин відхилення у поведінці та навчально-пізнавальній діяльності окремих школярів; організація індивідуальної роботи з тими, хто відстає у навчанні та з обдарованими дітьми.

9. Емоційність (емоційний стан і почуття, які виникають у пізнавальній діяльності учнів повинні сприяти успішному засвоєнню знань. Вимоги щодо реалізації принципу: керування формуванням емоцій, які виникають у навчально-пізнавальній діяльності; педагог сам повинен володіти своїми емоціями, щоб не було негативних наслідків передавання їх дітям; виховувати в учнів уміння володіти своїм настроєм, емоціями, переживаннями.

Нетрадиційні принципи навчання: демократизації, виховання і навчання здорової дитини, диференціації, оптимізації, співробітництва.

Принципи розвивального навчання Л. Занкова: навчання на високому рівні складності, швидкий темп навчальної роботи, провідна роль теоретичних знань.

7. НАВЧАЛЬНІ ПЛАНИ ПОЧАТКОВОЇ ЛАНКИ ОСВІТИ

Зміст освіти традиційно відображається в навчальних планах, програмах, підручниках, дидактичних матеріалах для самостійної роботи, наочних посібниках.

Навчальний план - документ, затверджений Міністерством освіти і науки України, який визначає склад навчальних предметів (для кожного типу шкіл), розподіляє їх за роками навчання із визначенням кількості годин (уроків), які відводяться на вивчення кожного предмета в тиждень, а також: встановлює структуру навчального року.

Введення дисципліни в навчальний план визначається її функціями у змісті освіти і замовленням суспільства. З урахуванням цього в навчальний план введено нові предмети: основи інформатики з 5-го класу, етика, екологія.

У практиці загальної середньої освіти використовується кілька типів навчальних планів: базовий, типовий і навчальний план школи.

Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів - це основний державний нормативний документ, який є складовою державного стандарту загальної середньої освіти. Він визначає структуру змісту загальної середньої освіти (інваріантна і варіативна складові), освітні галузі, забезпечує розподіл годин між ними за роками навчання; обумовлює гранично допустиме тижневе навантаження учнів для кожного класу. Інваріантна складова змісту є спільною для всіх загальноосвітніх закладів України і визначає її загальнодержавний компонент, який забезпечує необхідний для кожного учня обсяг і рівень знань, умінь і навичок. Варіативну складову формує навчальний заклад, враховуючи інтереси, бажання учнів і батьків, можливості школи (шкільний компонент).

Базовий навчальний план є основою для розробки Міністерством освіти і науки України типових навчальних планів для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів.

Базовий навчальний план початкової школи

Освітня галузь	Кількість тижневих годин у класах
	1	2	3	4	Разом
Інваріантна складова
Мови і літератури	8 +1*	9 +2*	9 +2*	9 +2*	35+7*
Математика	4	4	4	4	16
Здоров'я і фізична культура**	4	4	4	4	16
Технологія	2	1	1	1	5
Людина і світ	1	1	2	2	6
Мистецтво	2	2	2	2	8
В с ь о г о	21+1*	21+2*	22+2*	22+2*	86+7*
Варіативна складова: Додаткові години на освітні галузі, індивідуальні консультації та групові заняття	2	3	3	3	11-3*
Сумарна кількість навчальних годин інваріантної та варіативної складових, що фінансується з бюджету (без урахування поділу класів на групи)	23 +1*	24 +1*	25 +1*	25 +1*	97 +4*
Гранично допустиме тижневе навчальне навантаження на учня**	20	22	23	23	88

Примітки:

*Додаткові години на вивчення мови національної меншини у школах з навчанням цією мовою або на вивчення іноземної мови у спеціалізованих школах з поглибленим вивченням іноземної мови (на такі цілі частково використовуються години з варіативної складової).

** Години фізичної культури освітньої галузі «Здоров'я і фізична культура» не враховуються при визначенні гранично допустимого навантаження учнів.

Навчальний план загальноосвітньої середньої школи - це нормативний документ, який не тільки визначає структуру навчального року, кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет, але й враховує додаткові години на проведення індивідуальних і групових занять, факультативів, гуртків тощо.

Вимоги до навчального плану:

1. Спрямованість на всебічний розвиток особистості школяра.

2. Забезпечення потреб суспільства.

3. Урахування рівня розвитку науки.

4. Урахування рівня розвитку учнів, їх потреб та інтересів.

5. Урахування здобутків національної культури і традицій.

На основі навчального плану створюють навчальні програми, які розкривають зміст навчального матеріалу з кожного предмета і встановлюють послідовність його вивчення.

8. СПЕЦИФІКА ВИКОРИСТАННЯ СЛОВЕСНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

1. ХАРАКТЕРИСТИКА СЛОВЕСНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ, ОСОБЛИ-ВОСТІ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

Розповідь - це монологічний виклад навчального матеріалу, який використовується для послідовного, систематизованого, зрозумілого, емоційного повідомлення знань. Вимоги до розповіді: достовірність змісту; логічна послідовність; чіткість і доказовість; образність та емоційність викладу; мова вчителя (чітка, доступна, правильна). Види розповідей: художня (образний переказ фактів); наукова; науково-популярна ; розповідь-опис.

Бесіда - діалогічний метод викладу навчального матеріалу, це метод навчання, що передбачає питання-відповіді. Види бесід: вступна; повторення; контрольна; репродуктивна; евристична; катехізисна. Вимоги до формулювання запитань: повинні бути короткі і точні; задаватися в логічній послідовності; стимулювати думку учня, розвивати її; кількість запитань повинна бути оптимальною. Вимоги до відповідей учнів: повні (особливо в молодших класах) - свідомі й аргументовані; точні і зрозумілі; правильно літературно оформлені.

Пояснення - переважно монологічна форма викладу навчального матеріалу, коли є необхідність доведення або обґрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи певного явища, його суті. Вимоги до пояснення: докладне і чітке формулювання навчального завдання, сутності проблеми; послідовне розкриття причинно-наслідкових зв'язків; наявність переконливих прикладів, аргументів, доказів; використання порівняння, зіставлення, аналогії, бездоганної логіки викладу.

Робота з книгою полягає в самостійному опрацюванні учнями друкованого тексту, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні. Робота з підручником на уроці має навчальний ефект, якщо учитель дотримується таких правил: 1) правильно обирає матеріал (темп) для самостійного вивчення за підручником, враховуючи принцип доступності; 2) перед самостійною роботою учнів з підручником проводить ґрунтовну вступну бесіду, в якій визначає тему, загальний зміст матеріалу, виділяє питання для засвоєння, дає конкретні поради щодо порядку самостійної роботи і самоконтролю; 3) спостерігає за ходом самостійної роботи, допомагає окремим учням розібратися в труднощах; 4) приділяє серйозну увагу виробленню в школярів уміння самостійно осмислювати і засвоювати новий матеріал за підручником; 5) для більш вдумливого осмислення використовує перед самостійною роботою демонстрацію дослідів, наочних посібників, створює проблемні ситуації тощо; 6) роботу з підручником поєднує на уроці з іншими формами і методами навчання: перевіркою якості засвоєння матеріалу, який вивчався; вправами, пов'язаними з виробленням умінь та навичок і подальшим поглибленням знань учнів.

Інструктаж - короткі, лаконічні, чіткі вказівки (рекомендації) щодо виконання дій. Види інструктажу:

- вступний (перед початком самостійної роботи учнів, щоб ознайомити їх з метою та способами виконання завдання);

- поточний (у процесі самостійної роботи, передбачає допомогу учням);

- заключний (підбиття підсумків, оголошення результатів роботи).

9. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ НАВЧАННЯ, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

Індивідуальне навчання. Зародилося в античності (в Україні кормильство - в Давній Русі). Специфіка полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Потребує значних матеріальних витрат, учень позбавлений можливості співпрацювати з однолітками. Тепер використовується у формі репетиторства і консультування.

Індивідуально-групова форма навчання. Широко використовувалась у середньовічних школах. Згідно з нею учитель займається з групою дітей (10-15 осіб), навчальна робота є індивідуальною, оскільки діти різного віку неоднаково підготовлені. Діти приходять на заняття в різний час. Тепер її використовують в малокомплектних сільських школах, де на уроці одночасно навчаються учні різних класів.

Класно-урочна форма навчання. За феодального ладу розвиток виробництва і підвищення ролі духовного життя в суспільстві сприяли виникненню форм масового навчання дітей. Однією з перших було групове (колективне) навчання у братських школах Білорусі та України (XVI ст.). Воно започаткувало класно-урочну форму навчальної роботи, теоретично обґрунтовану в праці Я. А. Коменського «Велика дидактика». Як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна «усіх навчати всьому», вона існує понад три століття, переважає і тепер. Сутність полягає в тому, що учнів одного віку розподіляють на класи, заняття з ними проводять поурочно за попередньо складеним розкладом. Усі учні працюють над засвоєнням одного й того ж матеріалу. Із формуванням класно-урочної системи навчання в педагогіці почали використовувати такі поняття як навчальний рік, навчальний день, урок, перерва, чверть, канікули. Її ефективність була настільки очевидною, що незабаром вона стала головною у школах багатьох країн світу.

Белл-ланкастерська система взаємного навчання. У XVIII ст. ідея Коменського про можливість залучення кращих учнів до навчання інших була поширена у Західній Європі. Вона була названа белл-ланкастерською системою взаємного навчання (від прізвищ англійського священика Ендрю Белла і вчителя Джозефа Ланкастера, котрі одночасно застосували її в Англії та Індії). Сутність її в тому, що через нестачу вчителів один учитель навчав 200-300 учнів різного віку. До обіду він займався з групою старших учнів, після обіду кращі учні займались із молодшими, передаючи їм засвоєні знання. Замість підручників застосовувались наочності, здебільшого саморобні таблиці. Цю систему подекуди запроваджували у вітчизняній школі: вона виправдовувала себе там, де не вистачало вчителів, але значного поширення не набула, оскільки не забезпечувала необхідної підготовки дітей. Здебільшого застосовувалася в сільських малокомплектних школах, де вчитель навчав два-три класи одночасно.

У кінці XIX ст. у США з'явилася батавська система, яка передбачала розділення всього навчання на дві частини. Перша - проведення звичайних уроків, на яких учитель працював з усім класом. Друга частина - індивідуальні заняття з тими учнями, які не встигають і мають труднощі в засвоєнні матеріалу, або з тими, хто бажає і може більш глибоко вивчати запропонований матеріал.

Концепцію диференціації навчання втілила мангеймська система. Доктор Йозеф Антон Зіккінгер (1858-1930) запровадив її в Німеччині, у Мангеймі. Він поділив дітей на 4 групи: 1) основні класи - для дітей, що мають середні здібності (50-60 %); 2) класи - для учнів малоздібних, які, зазвичай, не закінчують школу (20-30 %); 3) допоміжні класи - для розумово відсталих дітей (2-2,5 %); 4) класи для обдарованих (20-25 %). Головний недолік системи в тому, що в її основі - уявлення про вирішальний вплив біологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів. Елементи цієї системи збереглися в Австралії та США, де в школах створюються класи більш здібних і менш здібних учнів. Вона стала основою для створення шкіл різного типу в Англії, куди набирають учнів за результатами тестових іспитів після закінчення початкових класів.

Дальтон-план. На початку XX ст. у США, Англії та деяких інших країнах Заходу виникли системи індивідуалізованого навчання, що мали готувати активних, ініціативних, енергійних функціонерів. З усіх систем навчання найбільшого поширення набув дальтон-план, вперше застосований 1909 р. в американському місті Дальтоні (штат Масачусетс) учителькою Оленою Паркхерст. Ця система ґрунтується на забезпеченні кожного учня можливістю працювати індивідуально, відповідно до свого темпу. Загального плану (розкладу) занять не було, колективна робота проводилась протягом години, решту часу учні вивчали матеріал індивідуально, звітуючи про виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета. За відсутності уроків навчальні класи перетворювались на предметні «лабораторії», кожен учень працював самостійно, виконував тижневі, місячні завдання («підряди») відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі консультували і контролювали їх. Елементи цієї системи застосовуються у заочному навчанні.

Бригадно-лабораторна форма навчання. У другій половині 20-х років XX ст. дещо змінений дальтон-план був використаний в організації бригадно-лабораторної форми навчання, яка поєднувала колективну роботу бригади (частини класу) з індивідуальною роботою учнів. Розподілені на невеликі групи-бригади (по 5-7 осіб), учні вчилися за спеціальними підручниками («робочими книгами»), виконували спеціально визначені вчителем денні, тижневі, місячні «робочі завдання» з кожного навчального предмета.

Ця система себе не виправдала, оскільки знижувала роль учителя, не давала міцних знань, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Але окремі її елементи виявились ефективними: групові завдання при виконанні лабораторних і практичних робіт, самостійне опрацювання підручника, довідкової та допоміжної літератури.

План Трампа. У XX ст. у США виникла форма навчання «план Трампа», розрахована на максимальну індивідуалізацію навчального процесу на основі використання технічних засобів, поєднання індивідуального навчання з колективною роботою учнів. На думку її автора - американського педагога Трампа, у процесі навчання потрібно поєднувати масову, групову та індивідуальну його форми. Для цього 40 % навчального часу учні проводять у великих групах (100-150 осіб), де читаються лекції з використанням різних технічних засобів; 20 % часу - у малих групах (10-15 осіб), де обговорюють лекційний матеріал, поглиблено вивчають окремі розділи, виробляють уміння та навички, 40 % - працюють індивідуально з використанням додаткової літератури та комп'ютерної техніки.

Комплексний метод навчання. Виник на початку XX ст., започаткований педагогами швейцарцем Адольфом Фер'єром, бельгійцем Овідієм Декролі, німцем О. Шульцем. Його суть - об'єднання навчального матеріалу в теми-комплекси: «Праця», «Природа», «Суспільство». Але це не формувало міцних, систематизованих знань. Тому в 30-х pp. школа й педагогічна наука повернулися до класичної класно-урочної системи.

10. ТИПИ ТА ВИМОГИ ДО СУЧАСНОГО УРОКУ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

Урок - це цілісний, логічно завершений, обмежений у часі, регламентований за обсягом навчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну і навчально-планомірну діяльність групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв'язання поставлених навчально-виховних завдань (за С. Бондарем).

Класифікація (типологія) уроків. Основною класифікаційною одиницею уроків є поняття «тип». Уроки класифікують за типами на основі певних ознак. Найбільш поширеною у педагогічній теорії і практиці є класифікація уроків за дидактичною метою (В. Онищук). За цією ознакою виділяють такі типи уроків: 1) уроки оволодіння новими знаннями; 2) уроки формування і вдосконалення вмінь і навичок; 3) уроки узагальнення і систематизації знань; 4) уроки комплексного застосування знань, умінь і навичок; 5) уроки перевірки і корекції знань, умінь і навичок; 6) комбіновані уроки.

Нетрадиційні уроки відрізняються від традиційних формою проведення. До них належать: інтегровані - коли вивчається матеріал кількох тем одним блоком; міжпредметний, який об'єднує споріднений матеріал декількох предметів; урок-есе; театралізований урок; урок-конкурс; урок-аукціон; урок-КВК; урок-телеміст; урок - прес-конференція; урок-ділова гра; урок-концерт; урок-вечорниці; урок-суд; урок-практикум; урок-семінар; урок-екскурсія; урок-діалог; урок-гра «Поле чудес»; урок-брейн-ринг тощо.

Вимоги до уроку: 1. Організаційні вимоги - чітке визначення мети і завдань уроку, раціональна структура, підтримання високої працездатності, дисципліни, оптимальне використання часу.

...