Теоретико-методичні засади навчання фонетики української мови в гімназії

1) наявністю чистого тону;

2) рядом - переднім чи заднім;

3) підняттям язика - низьким, середнім або високим, причому тут ураховується не класифікація фонем, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

4) наголосом - наголошена чи ненаголошена.

Що ж до приголосних, то вони класифікуються за:

1) участю голосу і шуму;

2) місцем творення (за активним і пасивним мовним органом);

3) способом творення;

4) наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації) [477, с. 47-52; 476, с. 30-43].

У вивчені фонологічної системи української мови в гімназії необхідно також подати відсутні в чинних програмах та підручниках відомості про те, що в сучасній українській лінгвістиці виокремлено найголовніші ознаки самостійності фонем:

а) подальша неподільність на значущі одиниці (окремими фонемами сучасної української літературної мови є африкати, але не виступають окремими фонемами подвоєні чи подовжені приголосні);

б) здатність протиставлятися іншим фонемам (так, щоб із заміною однієї фонеми іншою змінювалося або руйнувалося значення слова;

в) незалежність від фонетичного оточення в потоці мовлення;

г) незалежність від позиції у слові, здатність виступати в будь-якій позиції (на початку або в кінці слова, між голосними чи приголосними) [477, с. 44-45].

Отже, на етапі узагальнення та систематизації знань із фонетики в гімназії розглядаємо фонему як: одиницю мови, яка легко вичленовується носіями із суцільного мовленнєвого потоку; абстрактну одиницю, що існує в нашій свідомості, як узагальнення ряду звучань, які мають певну акустичну й артикуляційну спільність; величину сталу, оскільки в мовленні реалізується у вигляді кількох конкретних звуків; соціальне явище, бо узагальнює всі відтінки звучань однієї й тієї ж фонеми, незалежно від індивідуальних особливостей вимови.

Учитель зможе домогтися глибинних знань учнів лише тоді, коли сформує цілісне розуміння фонетичної системи української мови. Тому думки на зразок того, що «немає потреби в умовах викладання мови в школі вимагати від учнів запам'ятовування, які звуки з допомогою яких органів мовлення утворюються», «не слід захоплюватися і витрачати багато часу на пояснення фізіологічної природи звуків», сьогодні, очевидно, є застарілими [309, с. 157]. Адже нерозуміння школярами фізіологічного аспекту звука призводить до зазубрювання класифікацій голосних та приголосних звуків української мови.

Розмежовувати голосні та приголосні звуки мови, спиратися на усвідомлення їхніх ознак, а не на механічне запам'ятовування, можна лише тоді, коли учень матиме уявлення про органи мовлення. Звуки людського мовлення відрізняються від суто фізичних звуків насамперед тим, що є фізіологічним явищем. Фонетика, хоч і послуговується даними анатомії та фізіології органів мовлення, усе ж створює «власну анатомію і фізіологію відповідно до тих особливостей органів, які мають значення лише для творення звука» [194, с. 86]. У фонетиці говорять про частини язика, про вібрацію певних органів, про утворення щілин між певними органами - усе це не є предметом розгляду фізіології.

Рухи і відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того чи того звука, прийнято називати артикуляцією (від лат. articulatio - розчленовано вимовляти) [476, с. 18; 477, с. 23]. Усі органи мовлення поділяють на активні (органи при творенні звука знаходяться в русі: язик, який торкається до різних частин піднебіння і зубів; губи; голосові зв'язки; задня стінка глотки; піднебінна завіса (м'яке піднебіння і маленький язичок) і пасивні (органи під час творення звука залишаються нерухомими: тверде піднебіння, альвеоли, зуби, а також носова порожнина) залежно від їх ролі в процесі звукоутворення [74, с. 12]. Усвідомити роль органів мовлення у творенні звуків конче необхідно. Учні повинні зрозуміти, що, наприклад, участь голосових зв'язок у творенні звуків надає останнім дзвінкості, а відсутність цієї участі створює глухість звуків; опущена піднебінна завіса надає звуку носового відтінку, а піднята - чистоти; підняття середньої частини язика до твердого піднебіння створює м'якість приголосних і т. ін. Якщо вчитель неправильно з'ясує сутності таких процесів, то є небезпека в подальшому припускатися помилок у поясненні фонетичних явищ і законів мовлення.

Отже, етап узагальнення та систематизації знань про звуковий лад української мови передбачає ознайомлення з фізіологічним аспектом.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1. Фізіологічний аспект у вивченні звуків

Для того щоб в учнів склалося чітке розуміння ролі окремих органів мовлення у творенні звуків, необхідно розглядати органи, що творять звуки, серед яких виділяють 3 поверхи (дихальний апарат; гортань та надгортанні порожнини); спостерігати над вимовою звуків у словах, а також осмислювати терміни, якими позначаються органи мовлення та процеси, пов'язані з фізіологічним аспектом творення звуків.

За допомогою узагальнювальної схеми «Нижній поверх мовленнєвого апарату» (див. рис. 1.2) і рисунка «Дихальний апарат» (див. додаток А) можна наочно простежити роботу і зрозуміти основну функцію нижнього поверху мовленнєвого апарату.

Роботу над схемою доцільно супроводжувати інформацією про нижній поверх органів дихання, що складається з легенів (сукупність дрібних пухирців діаметром від 0,1 до 0,3 мм, оточених кровоносними судинами); бронхів (органів, з наявною гладенькою мускулатурою, яка дозволяє їм стискатися), дихального горла, або трахеї (трубки, утвореної зі щільно з'єднаних між собою напівкільцевидних хрящів). Ці органи не беруть безпосередньої участі у звукоутворенні. Основа легенів лежить на діафрагмі (м'язовій пластині, яка сприяє роботі легенів). Під час вдиху легені розширюються, впускаючи повітря, при видиху вони випускають повітря через трахею.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2. Нижній поверх мовленнєвого апарату

Деякі новітні дослідження дають підстави стверджувати, що «більш тонка регуляція дихання здійснюється завдяки мускулатурі бронхів» [194, с. 87]. Говоріння відбувається при видиху. Функції дихального апарату полягають у тому, щоб подавати повітря, необхідне для утворення звуків.

Повітря під час виходу проходить через гортань (середній поверх мовленнєвого апарату), що становить собою частину трахеї і містить голосовий апарат: персневидний, щитовидний і черпаловидний хрящі та голосові зв'язки (див. рис. 1.3).

Рисунок «Голосові зв'язки» (див. додаток Б) допоможе учням усвідомити функції гортані, голосових зв'язок, роботу середнього поверху мовленнєвого апарату: струмінь повітря натрапляє на першу перепону (найважливішу для мовленнєвого процесу частину гортані) - тісно зімкнені голосові зв'язки - м'язова плівка, прикріплена до хрящів таким чином, що утворюється голосова щілина. Коли людина мовчить, голосова щілина відкрита; коли людина говорить, голосову щілину закривають голосові зв'язки, які можуть напружуватися і дрижати від коливання повітря, у результаті чого й утворюється голос.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.3. Середній поверх мовленнєвого апарату

Залежно від положення голосових зв'язок і хрящів повітря, проходячи через щілини, може сприяти як утворенню голосу, так і шуму [69, с. 160-161]. У чоловіків голосові зв'язки довжиною в середньому 1,5 см, у жінок - 1,2 см. Від характеру коливань голосових зв'язок, міри напруження м'язів гортані залежить якість голосу, завдяки чому створюється деяка інтонаційна особливість [76, с. 18]. Отже, основна функція гортані - утворення голосу.

Із гортані повітря потрапляє в надгортанні порожнини (верхній поверх мовленнєвого апарату), до яких належить глотка, ротова та носова порожнини, що виконують роль резонаторів.

У процесі роботи необхідно відзначити нечітку вимову учнями окремих звуків, іншими словами, порушену дикцію, яка залежить передовсім від роботи органів мовлення, розташованих у ротовій порожнині (язик, м'яке піднебіння з маленьким язичком, тверде піднебіння, зуби, губи, нижня щелепа). Правильну дикцію забезпечує бездоганна робота артикуляційних органів. Неабиякої уваги потрібно приділяти артикуляції губ, оскільки їхнє правильне положення й активність забезпечує належну якість звука. Не можна допускати, щоб звук «розпливався» на губах. За чіткої роботи губ звук стає концентрованим, його можна чітко почути. У процесі побутового мовлення учні мало стежать за чіткістю, правильністю, артикуляції. Це призводить до нечіткої вимови, артикуляційні органи, особливо губи, стають малорухомими.

Тут доцільно ознайомитися з будовою мовленнєвого апарату (див. додаток В), прочитати теоретичний матеріал «Верхній поверх мовленнєвого апарату» в поданій схемі (рис. 1.4), а також логічно зупинитися на детальній характеристиці кожного органа.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.4. Верхній поверх мовленнєвого апарату

Порожнина глотки (трубка з діаметром у 3 см і глибиною в 2 см, передня частина якої відкривається в порожнину рота) знаходиться над гортанню, за порожниною рота, і є резонатором під час творення голосних. Завдяки тому, що глотка може звужуватися, у ній утворюються деякі шуми приголосних. Глотка є місцем артикуляційного звука [г]. Верхню частину трубки називають носоглоткою.

З гортані видихуваний повітряний струмінь потрапляє або в ротову, або в носову порожнину. Основну роль у формуванні звуків виконує ротова порожнина, оскільки в ній знаходяться активні органи. Від входу в носову порожнину її відділяє рухомий язичок (виступ на краю піднебіння). Зверху ротова порожнина обмежена піднебінням, передня й середня частини якого тверді й нерухомі. Вони утворюють тверде піднебіння. Задня частина піднебіння - м'яка і рухома, її називають м'яким піднебінням.

Найрухомішим і найгнучкішим органом мовлення в ротовій порожнині вважається язик, який складається з великої кількості м'язів, що діють у різних напрямках. Унаслідок цього язик може рухатися вперед і назад, вверх і вниз, притому не лише всім тілом, а й певними частинами. Тіло язика (з лінгвістичною метою) поділяють на окремі зони: а) кінчик, б) спинка (передня, середня, задня), в) корінь. Артикуляційна функція язика полягає в утворенні повних або часткових зімкнень у різних місцях ротової порожнини змиканням або зближенням з твердим піднебінням [476, с. 19].

Нижня щелепа, що служить основою порожнини рота, поєднана з кістками виска таким суглобом, який робить можливим не тільки опускання челюсті, але і рух її вперед і в боки. Усе це служить для звукоутворення. Вихід струменя повітря, а також зміна порожнини рота пов'язані з опусканням нижньої щелепи, яке здійснюється дією ряду м'язів.

У творенні звука беруть участь губи (верхня і нижня), зуби (верхні й нижні) та альвеоли.

Губи належать до активних мовних органів. Різноманітна мускулатура надає можливість утворювати складні рухи губів: піднімати й опускати верхню та нижню губи, висувати губи вперед, округлювати їх, піднімати й опускати куточки рота. Через зімкнення верхньої й нижньої губ утворюється ряд приголосних звуків. Звуки, утворені активною участю губ, називаються лабіалізованими.

Зуби, що належать до нерухомих органів, відіграють у творенні звука пасивну роль; вони служать лише місцем, до якого наближаються або яких торкаються активні органи. Оскільки таким місцем можуть бути різні частини зубів, то з фонетичної позиції зручно розрізняти кінчики, задню стінку і основу зубів.

Носова порожнина, як уже зазначалося, відділяється від ротової піднебінням. Піднебінна завіса - м'яке піднебіння разом з язичком при підйомі відділяє порожнину носа від порожнини рота; під час опускання м'якого піднебіння повітря потрапляє не лише в ротову порожнину, але і в порожнину носа, оздоблює носовим тембром звуки. Вихід повітря відбувається через ніздрі. Носова порожнина утворена кістками черепа. Як нерухомий резонатор вона бере участь у творенні носових звуків.

Отже, органи мовленнєвого апарату потрібно вивчати не стільки з погляду побудови, скільки з позиції їхньої роботи у процесі звукоутворення, бо від роботи органів мовленнєвого апарату залежить та чи та звукова якість (дзвінкість-глухість, твердість-м'якість). Одночасно з вивченням будови і роботи певного органа варто констатувати і ті властивості звуків, які виникають у процесі або в результаті роботи органа.

У дослідженні для вивчення беруться до уваги не лише ізольовані звуки, а мовленнєвий потік, сполучення звуків, їхня взаємодія, коли, за словами Н. Тоцької, «відбувається своєрідне накладання артикуляції кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків або й цілих звуків» [476, с. 50]. Тому в подальшому не менш важливим у вивченні звука є розрізнення трьох фаз (приступ, або екскурсія, - орган мовлення займає правильне положення, наприклад, язик із положення спокою переходить до положення при артикуляції приголосного [д?] і [д] у словах дім, вода; витримка, під час якої зберігається відносно стабільне положення органів, що артикулюють: наприклад, зберігається зімкнення приголосного [д]; відступ, або рекурсія, - перехід до наступного звука, наприклад, від приголосного [д] до приголосного [ж] у слові віджити, від [д] до [а] в слові вода).

У потоці мовлення рекурсія звука накладається на екскурсію наступного. Ці фази артикуляції виявляються по-різному: екскурсія і рекурсія властиві такту чи цілій фонетичній фазі, а не звукам; «навіть витримка залишається незмінною» [477, с. 26]. Причому якість звука залежить не тільки від центральної фази - витримки, а й від двох інших фаз. Наприклад, приголосні звуки перед [і] стають м'якими або пом'якшеними [475, с. 47].

Відтак засвоєння учнями відомостей про три фази артикуляції (у мовознавчій науці це явище називають коартикуляція) є необхідною умовою для свідомого розуміння того, що основні артикуляційні типи взаємно замінюють свою якість і таким чином виникають відмінні алофони фонем, до того ж у подальшому це сприятиме поясненню таких явищ у мовленні, як асиміляція, дисиміляція, палаталізація.

Фази артикуляції
В артикуляції розрізняють три фази
Екскурсія Підготовка органів мовлення до вимови звука, початковий рух органів мовлення (від лат. excursio - «вибігання, вилазка, приступ»)		Витримка Положення органів мовлення в момент вимовляння (від лат. culmen - «вершина», або «витримка»)		Рекурсія Повернення органів мовлення у вихідне положення (від лат. recursio - «повернення, відступ»)

Рис. 1.5. Фази артикуляції

З акустичної позиції, на думку Л. Зіндера, вимовний апарат людини (мовленнєвий тракт) складається з генератора звука і фільтра. Генератором тону служить гортань із голосовими зв'язками, генератором шуму - перепони, що створюються в надгортанних порожнинах. Фільтрувальну функцію виконують резонатори, утворювані надгортанними порожнинами [194, с. 95].

Докладне вивчення фізичної акустики звуків (звуки мовлення в акустичному аспекті, як і будь-які інші звуки, результат коливальних змін пружного середовища; унаслідок таких коливань утворюється звукова хвиля) стало можливим завдяки появі спеціальних приладів - динамічних спектрографів, осцилографів. Уперше акустичні ознаки звуків описав мовознавець Р. Якобсон [566]. Усі подальші описи акустичних ознак звуків і спроби акустичних класифікацій (М. Жовтобрюх, М. Панов, Н. Тоцька) спираються на дослідження Р. Якобсона, практично не змінюючи основні його положення. Кожен звук мовлення з погляду фізичного аспекту учені характеризують за такими ознаками:

1) висота звука (залежить від частоти коливань пружного тіла, тобто від кількості стисків-розріджень повітря за одну секунду);

2) сила звука (залежить від амплітуди (розмаху) коливань: чим більший розмах коливань, тим сильніший звук);

3) довгота (залежить від часу звучання);

4) чистота звука (залежить від ритмічності коливань: якщо коливання ритмічні, рівномірні, виникають чисті тони; якщо коливання неритмічні, чуються шуми);

5) тембр (залежить від додаткових тонів, які накладаються на основний) [475, с. 44; 476, с. 20-21].

Звук мовлення, як і будь-який звук, має свою висоту, яка залежить від кількості коливань на секунду, від частоти коливань (людське вухо сприймає коливання в межах 16-20000 Гц). Чим частіші коливання, тим вищим є звук.

Висота тону струни, наприклад, залежить від довжини цієї струни, від її напруги. Висота звуків мовлення залежить від коливання голосових зв'язок. Голосові зв'язки можуть змінювати свою довжину і напругу завдяки м'язам. Зі зміною довжини та напруги голосових зв'язок змінюється кількість коливань за секунду, разом із тим змінюється висота тону звука.

Звуки мовлення мають силу (інтенсивність), залежну від амплітуди, тобто розмаху коливань. Чим менший розмах, тим слабший звук. Сила звуків зумовлена ступенем енергії, з якою струмінь повітря коливає голосові зв'язки або тисне на місця, де утворюється перешкода. Інтенсивність звука, на думку Н. Тоцької, не є величиною сталою для кожного голосного звука, у мовленнєвому потоці сила звука перебуває в складному зв'язку з наголосом, позицією в слові, його артикуляційними ознаками: найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні [а], [е], найменшу - закриті [у], [і], що легко переходять у приголосні [в], [й] [476, с. 21].

Унаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон, висота якого залежить від довжини голосових зв'язок, ступеня їхньої напруженості. Чим коротші і більш напружені зв'язки, тим вищий звук. До основного тону в надгортанних порожнинах, залежно від їх форми й розміру приєднуються додаткові тони - так звані обертони, які надають звукові додаткового забарвлення, і називаються тембром. Тембр звуків мовлення у фізиці визначають як звукове забарвлення, характерне для кожного голосу чи інструмента. Тембр зумовлюється кількістю та силою обертонів. Для прикладу учням можна запропонувати струну, що звучить. Вона вся коливається і одночасно коливаються окремі її частини, у результаті чого утворюється складний звук.

Під час утворення тембру неабияку роль відіграє резонанс - поява звучання будь-якого тіла під впливом звучання іншого тіла. Тіло, яке не є джерелом звука, а звучить лише завдяки резонансу, називається резонатором. У мовленнєвому апараті роль резонаторів виконують порожнини рота, носа і глотки. Резонатори підсилюють основний тон звука й обертони.

Відповідно, тембр звука - це досить складне явище, що характеризується сукупністю основного тону, шуму, обертонів.

Звуки мовлення, як і інші, звуки характеризуються тривалістю звучання в часі. Вони можуть бути довгими або короткими. Наприклад, протяжність українських голосних під наголосом довша, ніж ненаголошених.

Людське вухо розмежовує музичні тони і шуми. Це залежить передовсім від характеру коливальних рухів, які можуть бути періодичними (рівномірними) чи неперіодичними (нерівномірними). Якщо коливання здійснюються ритмічно, періодично, через певні інтервали, то така музична хвиля справляє враження музичного тону. Якщо ж коливальні рухи відбуваються неперіодично, неритмічно, то вухо сприймає такий звук як шум. У мовленні людини використовуються і тони, і шуми.

Дослідники звукової системи мови (Ю. Карпенко, Л. Прокопова, Н. Тоцька) сходяться на тому, що голосні звуки - це в основному музичні тони, утворені внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації тонів, що тут виникли, у надгортанних порожнинах; приголосні - переважно шуми [475, с. 50; 476, с. 30].

Отже, звукова система української мови має дві основні категорії - голосні та приголосні. Вони відрізняються одна від одної артикуляцією, структурою і функцією. У мовленнєвому потоці звуки завжди виступають у сусідстві з іншими звуками, піддаються впливові з боку останніх, змінюють свої артикуляційно-акустичні ознаки. Учням доцільно подати узагальнювальний матеріал артикуляції голосних та приголосних, які відрізняються:

1. Положенням органів мовлення. Під час творення приголосних звуків на шляху видихуваного струменя повітря завжди виникає перепона. Повітряний струмінь, що виходить на поверхню, долає перепони і при цьому створює шум, який сприймається як приголосний звук. Під час вимови голосних мовленнєвий канал відкритий і струмінь повітря не має на своєму шляху перешкоди, яка може створювати шум.

2. Напруженням органів мовлення. При творенні голосних увесь мовний апарат напружений, під час творення приголосних напруження сконцентроване лише в місці утворення перепони, у фокусі створення шуму, це так звана концентрована напруга.

3. Різною силою повітряного струменя. У процесі утворення голосних повітряний струмінь слабкий, при творенні приголосних - сильний [5, с. 26].

Щодо акустичних ознак поділу звуків на голосні та приголосні, то однією з основних є характеристика джерела звука. Якщо в основу голосних покладено голосове джерело (музичний тон), то в основу приголосних - одночасно голосове й шумове або тільки шумове [476, с. 30]. Функційна ознака, яка може бути покладена в основу розрізнення голосних і приголосних, виконує неоднакову роль в утворенні складу. Голосні вважають складотворчими, приголосні ж складів не утворюють, а лише входять до складу разом із голосними.

Принципи класифікації голосних звуків мовлення можуть бути різноманітними. По-перше, у сучасній лінгвістиці наявна артикуляційна класифікація, в основу якої покладено роботу органів під час вимови звуків; по-друге, акустична - розглядає фізичні властивості звуків. Голосні звуки акустично найбільш виразні і диференційовані під наголосом, у зв'язку з чим склад голосних визначається насамперед у наголошеній позиції, що є для них сильною.

За способом артикуляції, на думку Л. Зіндера, усі голосні однотипні, «вони утворюються таким чином, що під час їхньої вимови струмінь повітря може безперервно проходити через порожнину рота на поверхню» [194, с. 196]. Різняться вони лише за дією тих чи тих органів. Описуючи артикуляцію голосних, необхідно вказувати на положення органів мовлення: язика, губ, м'якого піднебіння.

Дбаючи про правильну вимову голосних звуків, учитель насамперед повинен брати до уваги нормовану артикуляційну базу - «доведені до автоматизму рухи органів мовлення: язика, губ, м'якого піднебіння, голосових зв'язок, нижньої щелепи та їх положення при утворенні членороздільних звуків» [436, с. 25]. Для характеристики голосних необхідно визначити ряд голосного, підняття, огубленість або її відсутність.

Місце артикуляції голосних визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямі щодо піднебіння. Звуки різняться за ступенем того, яким чином язик просувається: уперед чи назад.

Язик, як найрухоміший орган, відіграє визначальну роль у творенні голосних. Через те що язик легко рухається в горизонтальному й вертикальному напрямках, змінюється форма й розмір резонатора, від чого залежить якість голосного [476, с. 32]. Підняття язика може здійснюватися в передній, задній і центральній частинах ротової порожнини. Це дозволяє поділити всі голосні за рядами їх утворення. Якщо під час вимови звука язик більше чи менше піднімається до твердого піднебіння, лишаючи порівняно невеликий прохід для видихуваного повітря, а в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором, - утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]).

Якщо ж при вимові звука основна маса язика зосереджена в його задній частині й піднімається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). При цьому в задній частині ротової порожнини залишається тільки невеликий прохід, а великий резонатор утворюється в передній частині. Середнє положення між голосними переднього і заднього ряду займають голосні середнього ряду.

Ступінь піднесення спинки язика визначається його підняттям до твердого піднебіння. Найвище язик піднімається при вимові [і], [у], які називають голосними високого підняття (або закритими), оскільки піднята спинка залишає невеликий прохід для видихуваного повітря. Найнижче положення язика - при артикуляції голосного [а], який прийнято вважати голосним низького піднесення (або відкритим). Проміжне положення характеризує язик при вимові голосних [е], [о], які є голосними середнього підняття. В українській мові виокремлюють звук високо-середнього підняття [и].

У мовознавстві за ступенем відкритості ротової порожнини голосні поділяють ще на широкі (відкриті) й вузькі (закриті). До широких належать голосні низького й середнього підняття, до вузьких - голосні високо-середнього та високого підняття. Проте Н. Тоцька зазначає, що в межах чотирьох ступенів підняття кожен голосний також може утворюватися при більш або менш відкритій ротовій порожнині. Тому розрізняють, наприклад, [о] закритий і відкритий [476, с. 33].

Губи при артикуляції голосних можуть перебувати у двох положеннях. В одному разі губи не витягують уперед, а навіть розтягують і відкриваються зуби. Так утворюються неогублені, або не лабіалізовані, голосні [а], [е], [и], [і]. В іншому - губи зближені, округлені і витягнуті вперед. При цьому утворюються огублені, або лабіалізовані, голосні. Міра розтягування губ, як і їхнє округлення й витягування вперед, може бути різною, але ця різниця не враховується, з погляду Л. Бондарко, при загальній класифікації, а береться до уваги під час опису конкретних голосних [76, с. 22].

Немає у мовознавстві єдиної позиції щодо віднесення голосного [и] до певного ряду і піднесення. Ще в середині ХХ століття [и] кваліфікували як звук передньо-середнього ряду високо-середнього піднесення (М. Наконечний) і вміщували не в окремій класифікаційній клітинці, а на перетині високого та середнього піднесень і переднього та середнього рядів [268, с. 140]. Згодом цю думку обґрунтувала Н. Тоцька, визначивши піднесення голосного [и] як високе (обнижене). Із часом Н. Тоцька, зважаючи на те, що [и] порівняно з [і] є голосним обниженим, виділила для нього окреме (четверте) піднесення - високо-середнє [476, с. 35].

Отже, у гімназійному курсі фонетики голосні звуки української мови розглядаємо за трьома ознаками. За місцем творення: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [у]. За ступенем підняття голосні поділяємо на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е], [о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняємо голосні: нелабіалізовані [а], [и], [і], [е] й лабіалізовані [о], [у].

Узагальнити та систематизувати знання про голосні звуки української мови варто за допомогою таблиці.

Таблиця 1.1. Класифікаційна таблиця голосних звуків сучасної української літературної мови

Принципи класифікації	Ряди
	передній	середній	задній
Ступені підняття спинки язика	високий	[i]		[<у>]*
	високо-середній	[и]
	середній	[е]		[<о>]
	низький			[а]

* Примітка. Фігурними дужками < > позначено огублену вимову голосних [о], [у].

Під час навчання фонетики подається визначення голосних звуків і пояснюється, що у процесі їхнього творення видихуваний струмінь повітря проходить через ротову порожнину вільно. У вправах ставиться завдання пояснити роботу мовних органів у творенні голосних звуків. Учні можуть виконати це завдання лише тоді, коли добре засвоять будову мовного апарату і знатимуть, яке положення займає язик при творенні голосних. Тому вчитель, перш ніж давати подібні завдання, повинен пояснити, як утворюється кожен голосний звук: Наприклад, кінчиком язика торкайтеся нижніх зубів і легенько тисніть на них, вимовте кілька разів голосні звуки в такому порядку: [а] - [о] - [у]. Потім вимовте ці ж звуки в зворотному порядку: [у] - [о] - [а]. Ви переконалися, що в такому положенні звуки [а] - [о] - [у] вимовляти важко. Спостереження над усним мовленням учнів довели, що найпоширенішими хибами є неправильна артикуляція ненаголошеного [о]. Механізм його творення полягає в тому, що звук [о] разом із [у] та [а] належить до голосних заднього ряду, язик творення язик по горизонталі максимально відсувається назад.

Вимова звуків [а] - [о] - [у] здійснюється при рухові задньої частини язика по горизонталі до заднього піднебіння, основна маса язика зосереджена в задній частині ротової порожнини, у передній частині ротової порожнини утворюється резонатор. Однак він рухається і по вертикалі, підносячись уверх, утримуючись посередині ротової порожнини чи опускаючись униз. Артикулюючи [о], треба стежити, щоб язик не опускався вниз, бо тоді маємо «акання».

Рух язика в горизонтальному і вертикальному напрямках при вимові голосних заднього ряду можна показати на схемі так:

[а] [о] [у]

Рис. 1.6. Рух язика при вимові голосних заднього ряду

Згодом варто продовжити експеримент. Кінчиком язика учням потрібно торкнутися нижніх зубів і легенько тиснути на них, вимовити кілька разів голосні звуки в такому порядку [е] - [и] - [і]. Потім вимовити ці ж звуки у зворотному порядку: [і] - [и] - [е]. Стежити за рухом спинки язика по горизонталі та вертикалі. При вимові якого з голосних переднього ряду спинка язика високо піднімається вгору, а ротова порожнина ледь відкрита. І, нарешті, необхідно встановити, яка частина язика напружується під час вимови голосних переднього ряду.

Рух язика в горизонтальному і вертикальному напрямках при вимові голосних переднього ряду можна показати на схемі:

[е] [и] [і]

Рис. 1.7. Рух язика при вимові голосних переднього ряду

Голосні звуки з акустичного погляду є періодичними (точніше, квазіперіодичними) коливаннями, викликані дією голосових зв'язок і ускладнені певними частотами, що створюють специфіку звучання кожного голосного. Не випадково і сам термін голосний пов'язаний зі словом голос. На осцилографічній кривій, за свідченням Л. Бондарко, голосні зображаються як послідовність більш-менш однакових за малюнком ділянок, які відповідають періоду основного тону [75, с. 35].

Безсумнівним, на думку Л. Зіндера, є те, що «для розрізнення голосних сила голосового тону не має ніякого значення», «несуттєвою є й висота голосового тону», адже якби характер голосного залежав від висоти тону голосу, «то під час співу кожному тону відповідав би певний голосний» [194, с. 172].

Отже, різниця між голосними визначається тим, що кожний голосний має характерний для нього спектр або, інакше кажучи, значення формант. Наприклад, звук [і] створюється складовими в 400 і 3200 Гц; це його форманти. Форманти володіють більшою силою, ніж інші (не обов'язкові для конкретного звука) складові. Щоб характеризувати звук акустично, необхідно вказувати на його частоту, силу і тембр. Однак «тембр визначається тим, які форманти утворюють звук, а форманти характеризуються частотою і силою», тому, «визначення звука зводиться до частоти і сили формант» [466, с. 51].

Прийнято розрізняти приголосні напружені й ненапружені.

В українській мові більш напруженими є всі наголошені голосні і менш напружені - ненаголошені. Закриті голосні [і], [у], [и] - більш напружені, відкриті [а], [о], [е] - менш напружені.

У фонетиці української мови усталилися певні закономірності утворення приголосних звуків. Беруться до уваги ті чинники, з поєднання і одночасної дії яких складається артикуляція голосного. Адже голос, що утворюється при певній роботі голосових зв'язок, або ж видих повітря з легенів не створює приголосного, як не створює його і зближення губ. Але коли поєднується зближення губ із голосом і з видихом повітря, утворюється дзвінкий губний приголосний, а зближення губ в поєднанні тільки з видихом дає глухий губний приголосний. Л. Зіндер визначає дві умови: 1) тривалість у часі, необхідна для утворення звука взагалі; 2) необхідна для утворення лише приголосного - наявність у будь-якому місці мовленнєвого апарату зімкнення або зближення тих чи тих органів мовлення [194, с. 115].

У процесі артикуляції приголосних в українській мові перепону утворює тільки один орган дії, виникає один фокус утворення шуму. Під час побудови класифікаційної таблиці приголосних мають на увазі передовсім поширені приголосні [76, с. 20].

Отже, класифікація приголосних спирається на різницю між типами приголосних, визначених дією активного артикуляційного органа. Можлива робота інших активних органів, що модифікують якість приголосних, але вона при створенні класифікації приголосних не враховується. Наприклад, приголосні можуть бути не лише повністю дзвінкими або глухими, але й частково одзвінченими чи оглушеними. У класифікаційній таблиці такі властивості звуків не враховуються, вони відзначаються в процесі опису конкретних звуків у потоці мовлення.

В. Лобода приголосними називає звуки, основою яких є шуми, утворювані при проходженні й доланні струменем видихуваного повітря різних перепон [477, с. 28].

Щодо вивчення класифікації приголосних української мови в гімназійному курсі фонетики, то нами обрано характеристику за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їхньому творенні; 2) за місцем творення (за активним і пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації).

Акустичні особливості приголосних звуків частіше залежить від артикуляційних умов їх творення. Творення кожного приголосного, за словами І. Ющука, «становить поєднання чотирьох одночасних мовленнєвих дій» [560, с. 8].

Перша дія природно полягає в участі тону й шуму у творенні звука, відповідно до якої приголосні поділяються на сонорні й шумні. Тривалий час у шкільних підручниках [510; 132] перша та друга група приголосних не розмежовувалися, а звуки однаково зараховували до дзвінких. Так, Г. Передрій зазначає, що в навчанні української мови пари глухих і дзвінких необхідно протиставляти «тільки за наявності чи відсутності голосу, що зв'язано з роботою голосових зв'язок», «безпарними є 9 дзвінких (термін сонорні у шкільному курсі відсутній, вводити його недоцільно) і один глухий» [364, с. 13]. Однак згідно з усталеним у науці тлумаченням їхні властивості зовсім різні.

Сонорні приголосні, або сонанти (від лат. sonorous - звучний), акустично наближаються до голосних: у них тон переважає над шумом. З анатомо-фізіологічної позиції вони мають ознаки приголосних, оскільки творяться в певному місці резонатора, «напруження мовленнєвого апарату зосереджується там, де зближуються чи змикаються активний і пасивний мовні органи» [477, с. 32]. Окрім того, сонорні ніколи не оглушуються, глухі перед ними не стають дзвінкими. Дзвінкі ж можуть оглушуватися, глухі перед ними майже завжди звучать дзвінко.

До сонорних приголосних звуків української мови належать звуки [р], [л], [м], [н], [р?], [л?], [н?], [й], а також [в]. Усі інші приголосні належать до шумних. Шумні приголосні різняться між собою акустичними й анатомо-фізіологічними особливостями: одні з них складаються з голосу і шуму, інші - тільки з шуму. Тому шумні приголосні поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, потрапляє в ротовій порожнині в щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні: [], [ґ], [б], [ж], [], [?], [з], [з?], [д], [д?], [г]. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатню голосову щілину й натрапляє в порожнині рота або глотки на вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні: [ч], [к], [п], [ш], [ц], [ц?], [ф], [с], [с?], [т], [т?], [х].

Учням приголосні за участю голосу і шуму варто подати в такій таблиці:

Таблиця 1.2. Класифікаційна таблиця приголосних звуків за участю голосу і шуму

Групи приголосних (усього 32 звуки)	Приголосні звуки	Словесні ключі
Сонорні (сонанти) - 9 звуків	тверді	[м], [н], [в], [л], [р], -	«Ми Не ВаЛеРіЙ»
	м'які	-, [н'], -, [л'], [р'], [й]
Шумні	дзвінкі (11 звуків)	тверді	[], [ґ], [], [г], [з], [д], [б], [ж]	- ДЗиҐа: «ДЖ» - ГаЗДа: «БіЖи»

Друга дія передбачає чотири можливі розташування перепони: на губах, на зубах, на піднебінні, у задній частині ротової порожнини. Відтак класифікація за місцем творення звука (або за активним мовним органом) ґрунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції, а всі приголосні поділяються на губні, язикові (передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові) і глоткові, або фарингальні.

Результати спостереження за артикуляцією певних звуків дають підстави сказати, що не всі учні вимовляють їх правильно. Тому під час узагальнення знань про приголосні за місцем творення необхідно звернути увагу учнів на вимову деяких із них.

Губні, або лабіальні, приголосні творяться в момент долання повітряним струменем перепони між нижньою губою (вона виступає активним мовним органом) і верхньою губою або верхніми зубами. Коли струмінь видихуваного повітря прориває зімкнення між губами, творяться двогубі (білабіальні) приголосні [б], [п], [в], [м]; коли ж додається зімкнення між нижньою губою і верхніми зубами, творяться приголосні губно-зубні: [ф] та в певних позиціях [в].

Губно-губні [б], [п], [в] та губно-зубний [ф] творяться при піднятому м'якому піднебінні, що не дає змоги повітрю проходити через носову порожнину. Названі звуки у зв'язку з цим вважаються неносовими, або чистими.

При творенні губного [м] м'яке піднебіння опущене; струмінь видихуваного повітря проходить через носову порожнину, де створюється специфічне носове забарвлення, тому цей звук називають носовим.

Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяються на передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.

Активними мовними органами при утворенні передньоязикових приголосних виступають передня частина язикової спинки і кінчик язика. До передньоязикових звуків української літературної мови відносять більшість приголосних, що різняться особливостями творення, специфічним забарвленням, різними якостями слухового сприймання: [д], [д?], [т], [т?], [з], [з?], [с], [с?], [ц], [ц?], [], [?], [ж], [ч], [ш], [], [л], [л?], [н], [н?], [р], [р?].

Передньоязикові приголосні [н], [н?] таким чином, як і губний [м], набувають носового забарвлення. Усі інші передньоязикові чисті (неносові).

Потребує певної уваги й артикуляція деяких передньоязикових звуків. Очевидно, під впливом графіки учні вимовляють [], [] окремо. Ці звуки, як і [ц], [ч], одного зразка творення. Учителеві необхідно застерегти, що у вимові повинен бути злитий звук: [м'нл?], [е^ире^илу], [ґри^енули^е].

У процесі дослідного навчання спостерігалося також невміння артикулювати звуки [ч], [ш], тому для правильної вимови учням потрібно вказати на те, що в українській мові вони тверді, а передня частина язика не лягає на піднебіння.

Середньоязикові приголосні творяться за активної участі середньої частини спинки язика, що піднімається вгору і зближується з твердим піднебінням. Саме тому їх називають ще піднебінними, або палатальними (від лат. palatum - тверде піднебіння). Так твориться приголосний [й].

Варто відзначити, що неврегульованими сьогодні є вживання звуків [г] і [ґ] та літер на їх позначення. О. Сербенська, з'ясовуючи проблеми усного мовлення, підтримує думки науковців, які звук [г] вважають власне українським: «Іван Огієнко писав про те, що ознакою української мови є тільки [г], чому й чужі слова з [ґ] ми українізуємо». Окрім того, «І. Померанцев підкреслює, що це дуже давній звук, і на терезах вічності переважає всі носові французької» [477, с. 24].

Учням потрібно запам'ятати, що українських слів з проривним задньоязиковим [ґ] набагато менше. Це - кілька десятків загальнопоширених слів та кільканадцять діалектних: аґрус, ґанок, ґудзик, ґрати, ґніт, ґеґати, ґринджоли, дзиґа, ґердан, леґінь, ремиґати, балаґан та ін. Варто знати, що при словозміні звук [ґ] чергується з [з?]: дзиґа - дзизі.

Задньоязикові приголосні [ґ], [к], [х] творяться під час проходженні повітряним струменем перепони, що її утворює задня спинка язика при зімкненні чи зближенні з м'яким піднебінням. При вимові глоткового [г] корінь язика підтягується назад і зближується з задньою стінкою глотки. Крізь цю щілину протискується повітря й утворює характерний для цього приголосного шум.

Узагальнити та систематизувати знання про творення приголосних за місцем творення допоможе класифікаційна таблиця:

Таблиця 1.3. Класифікаційна таблиця за місцем творення приголосних

Групи приголосних (усього 32 звуки)	Приголосні звуки
Губні (лабіальні)	губно-губні	[б], [п], [м] (за певних фонетичних умов - [в])
	губно-зубні	[ф] ([в] - за певних умов)
Язикові (26 звуків)	Передньо-язикові (22 звуки)	Апікальні (11 звуків)	тверді	[д], [т], [л], [н], [], []
			м'які	[д'], [т'], [л'], [н'], ['], -
		Какумінальні або церебральні (5 звуків)	тверді	[ж], [ч], [ш], [р]
			м'які	-, -, -, [р']
		Дорсальні (6 звуків)	тверді	[з], [ц], [с]
			м'які	[з'], [ц'], [с']
	Середньоязиковий (1 звук - постійно м'який)	[й]
	Задньоязикові (3 звуки - тверді)	[ґ], [к], [х]
Глотковий (фарингальний) (1 звук - твердий)	[г]

Третя мовленнєва дія містить три можливі способи поєднання перепони: видихуване повітря прориває перепону, повітря проходить крізь щілину, повітря спочатку прориває перепону, а потім проходить крізь щілину. Відповідно, ще однією ознакою приголосних є спосіб творення (характеристика джерела шуму). Така класифікація враховує характер перепони, утворюваної між активними і пасивними мовними органами.

Зімкненими називають приголосні звуки, що творяться в момент прориву струменем повітря повного зімкнення між активним і пасивним мовним органами: [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [м], [н], [д?], [т?], [н?]. Унаслідок раптового проривання повітрям зімкнення ці звуки ще називають вибуховими.

Оскільки артикуляція вибухових здійснюється з надзвичайно малою витримкою, більшість зімкнених приголосних є миттєвими (моментальними). До вибухових (миттєвих) належать [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [д?], [т?]. Приголосні [м], [н], [н?] творяться дещо по-іншому: струмінь повітря частково проривається назовні через ротову порожнину, частково - через носову. Тому вони є носовими.

Певну групу в межах зімкнених приголосних становлять зімкнено-щілинні, або африкати: [], [ц], [], [ч], [?], [ц?].

Група щілинних, або фрикативних, приголосних об'єднує звуки, що складаються з шуму, який твориться при проходженні струменем повітря щілини і виникає при наближенні активного мовного органа до пасивного: [в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [г], [х], [л], [й], [з?], [с?], [л?].

Щілинні приголосні [л], [л?] ще називаються боковими, бо під час їх утворювання виникає перепона в результаті наближення кінчика язика до ясен. Язик при цьому опускається і повітря проходить з обох боків.

З-поміж щілинних приголосних виділяють шиплячі ([ж], [ч], [ш], [] та свистячі ([з], [с], [ц], [], [з?], [с?], [ц?], [?]). Такий поділ щілинних приголосних ґрунтується на слуховому сприйманні звуків.

До дрижачих, або вібрантів, належать звуки [р], [р?]. При утворенні названих звуків активний мовний орган (кінчик язика) вібрує, а тому струмінь видихуваного повітря на дуже короткий час переривається, створюючи таким чином кілька (три-чотири) послідовних ритмічних вибухів невеликої сили.

Для кращого запам'ятовування поданий вище матеріал учням можна подати в таблиці приголосних звуків за місцем творення:

Таблиця 1.4. Класифікаційна таблиця приголосних звуків за способом творення

Групи приголосних - 32 звуки	Приголосні звуки
Зімкнено-проривні, або вибухові - 11 звуків	носові (зімкнено-прохідні)	тверді	[м], [н]
		м'які	-, [н']
	чисті (неносові)	тверді	[п], [т], [д], [б], [ґ], [к]
		м'які	-, [т'], [д'], -, -, -
Зімкнено-щілинні (африкати) - 6 звуків	тверді	[], [], [ч], [ц]
	м'які	-, ['], -, [ц']
Щілинні (фрикативні) - 13 звуків	тверді	[ж], [х], [л], [в], -, [ш], [ф], [з], [г], [с]
	м'які	-, -, [л'], -, [й], -, -, [з'], -, [с']
Дрижачі (вібранти) - 2 звуки	твердий	[р]
	м'який	[р']

Четверта дія полягає в пом'якшенні, або палаталізаціі, приголосних звуків, яке відбувається внаслідок додаткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння. Порушене питання, з погляду Л. Прокопової, вважається «одним із найскладніших і найспірніших в українському консонантизмі через те, що саме тут знаходить свій вияв артикуляційний поліморфізм, явище, за якого в результаті різних артикуляційних рухів виникає приблизно однаковий акустичний ефект» [475, с. 178].

Виділення приголосних за твердістю-м'якістю для учнів також складає певні труднощі з відсутністю у шкільному курсі терміна «фонема». У методичній науці висловлювалися думки навіть про те, щоб «вилучити зі шкільної програми класифікації приголосних за палатальністю» [364, с. 13]. Із такою позицією не можна погодитися, оскільки навряд чи в такий спосіб проблема двоїстості звука буде з'ясована, до того ж із виділенням твердих і м'яких приголосних пов'язана низка правил орфографії та орфоепії.

Н. Тоцька серед палаталізованих приголосні за ступенем вияву м'якості поділяє на три типи м'якості: 1) власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкається твердого піднебіння (і-подібна артикуляція не є додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному); пом'якшені, або палаталізовані, [д?], [т?], [з?], [c?], [ц?], [л?], [н?], [р?], [?], при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною, а додатковою; 3) напівпом'якшені: а) губні: [б'], [п'], [в'], [м'], [ф']; шиплячі: [ж'], [ч'], [ш'], [']; в) задньоязикові: [ґ'], [к'], [х']; г) глотковий [г'], при вимові яких перед голосним [і] додаткова і-подібна артикуляція ослаблена [476, с. 42-43].

У шкільній практиці досить поширеним є хибне твердження про те, що м'який знак служить для пом'якшення приголосних звуків. Учні повинні засвоїти: буквою ь (м'який знак) передається на письмі м'якість приголосних звуків. Наприклад, у слові подальший приголосний звук [л?] м'який не тому, що після нього стоїть м'який знак, а навпаки: м'який знак вживається для позначення приголосного [л?]. У цьому слові звук [л?], а не [л].

Подана нижче таблиця, з використаними словесними ключами, сприяє усвідомленню учнями приголосних звуків за наявністю палаталізації:

Таблиця 1.5. Класифікаційна таблиця приголосних за наявністю палаталізації

Групи приголосних	Приголосні звуки
Тверді, які не утворюють корелятивних пар за твердістю-м'якістю	Губні: [б], [п], [в], [м], [ф] Шиплячі: [ж], [ч], [ш], [] Задньоязикові: [ґ], [к], [х] Глотковий: [г]
Тверді	[д]	[т]	[з]	[с]	[ц]	[л]	[н]	[р]	[]	-
М'які	[д?]	[т?]	[з?]	[с?]	[ц?]	[л?]	[н?]	[р?]	[?]	[й]
Словесний ключ: «Де Ти З'їСи Ці Лини? А «РуДЗі»?

Унаслідок поєднання всіх чотирьох дій утворюється класифікаційна таблиця приголосних звуків української мови за участю голосу і шуму, за місцем творення, за способом творення, за твердістю і м'якістю:

Таблиця 1.6. Класифікаційна таблиця приголосних звуків

За активним мовним органом За способом творення

Губні

Язикові

Фарингальні

губно-губні

губно-зубні

передньо-язикові

середньоязикові

задньо-язикові

тверді

м'які

тверді

м'які

тверді

м'які

тверді

м'які

тверді

м'які

шумні

зімкнені

чисті

дзвінкі

[б]

[д]

[д']

[ґ]

глухі

[п]

[т]

[т']

[к]

африкати

дзвінкі

[], []

[']

глухі

[ц], [ч]

[ц']

щілинні

дзвінкі

[з], [ж]

[з']

[г]

глухі

[ф]

[с], [ш]

[с']

[х]

сонорні

зімкнені носові

[м]

[н]

[н']

щілинні

серединні

[в]

[й]

бокові

[л]

[л']

дрижачі

[р]

[р']

Отже, у гімназійному курсі фонетики на етапі поглиблення, узагальнення та систематизації знань для засвоєння учнями фізіолого-акустичних і функційних ознак звуків як системного явища необхідно вивчати три аспекти звука в поєднанні.

Відомості про акустичні властивості мовних звуків, що виникають унаслідок дії звукових хвиль на орган слуху необхідні старшокласникам для правильного розуміння фонематичних явищ: звуки мовлення розрізняються залежно від того, що покладено в основу - тон чи шум, - і, відповідно, безпомилкового їх поділу на дві групи: голосні і приголосні, останні - на дзвінкі та глухі.

Фізіологічному аспекту, пов'язаному з вимовою того або того звука, потрібно також приділяти значну увагу, оскільки лише детальне вивчення будови мовленнєвого апарату дає змогу збагнути, що в момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване «мовленнєве». А значить, струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань, поштовхами, кількість яких співвідноситься з кількістю складів. У гортані струмінь повітря натрапляє на першу перешкоду - голосові зв'язки, що під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосних чи приголосних звуків.

Якщо голосові зв'язки тісно зімкнені, подібно до натягнутих струн, утворюються голосні звуки, коли ж розслаблені голосові зв'язки - утворюються приголосні звуки.

Із гортані струмінь повітря разом із голосом чи з голосом і шумом, або тільки з шумом потрапляє в надгортанні порожнини (до глотки, ротової чи носової порожнини). У надгортанних порожнинах, завдяки роботі відповідних мовних органів, системі їхньої взаємодії, й утворюються різноманітні звуки.

Анатомо-фізіологічну природу звуків у шкільній фонетиці необхідно засвоювати практично, тому під час ізольованої вимови звука учні повинні спостерігати за його артикуляцією.

Головне завдання на етапі поглиблення знань із фонетики полягає в тому, щоб учні навчилися правильно артикулювати, а також засвоїли класифікацію голосних звуків: 1) за участю губ; 2) за рухом язика по горизонталі й вертикалі; приголосних звуків: 1) за участю голосу і шуму; 2) за місцем творення; 3) за способом творення; 4) за твердістю і м'якістю.

1.3 Проблема статусу фонеми як функційно значущої одиниці в теорії та практиці навчання мови

Мова є системою знаків, які постійно відтворюються, щоб забезпечити процес комунікації. Ці мовні знаки (морфеми, слова, речення) доступні для сприймання і мають два аспекти - позначене (план змісту) і позначення (план вираження). Кожне позначене «(зміст, значення) у мовному колективі у процесі комунікації втілюється в певне звучання» і «забезпечує реалізацію і сприйняття змісту за допомогою органів мови і слуху» [497, с. 29]. Значення і звучання є нерозривним. Цей зв'язок, констатує Н. Тоцька, умовний, але обов'язковий, оскільки кожний мовний знак ідентифікується носієм певної мови, відрізняється від інших мовних знаків і відтак може бути засобом комунікації [497, с. 29]. «Спілкуватися - значить передавати зміст думки», «фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні» [497, с. 31].

...