Проблема компетенції церкви й компетентності церковних служителів у підтриманні моралі й злагоди в суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема компетенції церкви й компетентності церковних служителів у підтриманні моралі й злагоди в суспільстві

Рябченко В.І.

Дослідження суспільної ролі церкви в підтриманні моралі й громадянської злагоди в суспільстві, що мають створювати міцне підґрунтя для його стабільності й поступального розвитку, є актуальним для будь-якої людської спільноти. А для України й поготів, оскільки на її теренах за останні 15-20 років спостерігаються дві очевидні й водночас суперечливі тенденції - бум церковного будівництва й зниження суспільної моралі, суб'єктами якої, у першу чергу, мають бути можновладці та церковні служителі.

Оскільки немає позитивної кореляції між будівництвом церковних храмів, створенням церковних общин, зростанням чисельності церковних служителів та підвищенням суспільної моралі, яка б нівелювала цинізм у життєвих виявах громадян сучасного українського соціуму, то актуалізуються питання щодо адекватності церкви й церковних служителів своїй суспільній ролі. Чи займаються наші сучасні церкви тим, чим належить їм перейматись за своїм призначенням, тобто тим, що входить до їхньої компетенції? Чи відповідають своїм статусам і суспільній ролі церковні служителі, починаючи з вищих ієрархів і закінчуючи тими, хто служить у сільських приходах? Це питання не лише компетенції, а й реальної компетентності, як церкви, так і церковних служителів. З'ясуванню зазначених питань і присвячена ця публікація.

За роки державної незалежності У країни, коли вона стала вільною від войовничого атеїзму, спостерігається жвава розбудова храмів різних церков. Як традиційних, так і новітніх, для українського соціуму, релігійних орієнтацій. Це мало б радувати, якби за таким церковним відродженням, намітилась, хоча б слабенька, тенденція зростання моралі й святості в душах українських громадян, яка б їх вирізняла в кращу сторону від учорашніх атеїстів не лише тим, що вони почали відвідувати церковні храми. Звідси слідує висновок, що церковне відродження не є тотожнім релігійному відродженню. He повинно виникнути заперечень до твердження, що визначальним критерієм релігійного відродження має слугувати вселення Бога в людську душу, ознакою чого є совість людини. Коли совісті немає, то про бога згадувати в сує - це святотатство. Це стосується як тих, хто без совісті переступає церковний храм для позначення своєю присутністю здійснення релігійних практик, так і тих, хто ці практики відбуває, тобто церковних служителів, якщо вони живуть не за совістю. Така категоричність не повинна тлумачитись як завуальований атеїзм чи прихована позиція адепта якоїсь окремої релігійної доктрини.

Автор стоїть на позиції аналітика, який не претендує на критичний аналіз будь-якої з релігійних доктрин, хоча б тому, що ірраціональне не піддається раціональному аналізу. Атеїзм у цьому потерпів фіаско. Огульно заперечуючи й нещадно критикуючи будь-яку з релігій, він скотився у своїй раціональності до ірраціонального, оскільки безапеляційно захищав позиції комуністичної ідеологічної доктрини, яка не підлягала раціональному й критичному аналізу, а мала сприйматись на віру від її адептів. Воістину, святе місце порожнім не буває. Заперечення будь-якої з релігійних доктрин як менш переконливої чи не достатньо обґрунтованої, на думку автора, є метаморфозою атеїзму, до якої скочуються теологи, що відстоюють свої позиції в такий войовничий спосіб, заперечуючи право на існування іншої релігії.

У кінцевому рахунку перемагає та релігійна доктрина, яка веде людину до Бога, вселяє реальну віру в нього, що постає в душі людини як совість, з якою людина звіряє своє життя й життя інших людей. Ta ж релігійна доктрина, яка насаджується авторитарно, силоміць, а в результаті не приводить до віри в Бога, множить у соціумі лицемірство й безсовісність, деморалізує людей. І її домінанта в релігійній свідомості є ілюзорною. В атеїстичному соціумі люди не були поголовно безсовісними. У невіруючих людей совість формується й утверджується шляхом раціонального осмислення й усвідомлення праведності, необхідності сповідування засадних людських принципів, доброчинності та розуміння людської гріховності. Для того щоб бути коректним у раціональному аналізу сфери релігійного, необхідно визначитись з тим, що відноситься до реального та раціонального й може бути предметом наукового дослідження, та вивести за межі цього аналізу власне ірраціональне. До реально існуючого, що може підлягати науковому аналізу, логічно віднести віруючих людей, віру як соціальний феномен релігійної свідомості людини, що репрезентується її життєвими виявами, церкву й церковних служителів, які є носіями й адептами певної релігійної доктрини. Бог і конкретні релігійні доктрини знаходяться в сфері ірраціонального. Тому вони не підлягають раціональному аналізу. Сприймаємо їх як соціальні феномени через свідомість і поведінку віруючих людей та церковних служителів як адептів релігійних доктрин.

Така позиція дозволяє не лише толерантно відноситись до віруючих людей, а й поважати право свободи совісті, до якої людина торує шлях за власним вибором, а не під чиїмось диктатом. Цей шлях може пролягати через церковний храм. А може й бути суто особистісним і проходити мимо конкретної церкви. Принципово важливо, щоб совість була у свободі, а не являлась свобода без совісті. Коли є совість, тоді людина відповідальна у своїй свободі. Біда, коли совісті немає. Тоді в реальності постає не свобода, а свавільність, від якої страждає оточуючий світ. І якщо ті, хто наділені статусом церковних служителів, позиціонують свою прихильність до свавільних суб'єктів, у душі яких совість і не ночувала, а суспільна мораль і право для них нічого не означають, тоді годі очікувати на справжнє релігійне відродження. Тобто, те відродження, яке можна ототожнити з відродженням духовності. Якщо церква виявляє свою прихильність очевидним безбожникам лише за те, що вони її підтримують матеріально, то на яке майбутнє така церква може розраховувати.

На жаль, поки що, на теренах України церковне відродження має більше ознак номінального, а не реального характеру. Окремі церкви й багато церковних служителів демонструють себе прислужниками можновладців, а не служителями Бога. Тих, хто брутально й нахабно обкрадає український народ, принижує людську гідність, множить неправедність і несправедливість у нашому суспільстві, що є очевидним для громадян України, наші церкви вшановують публічно високими церковними нагородами. Декому вже не вистачає грудей і живота, що б ці нагороди розвішати. Це засвідчує, що такі церковні служителі потурають владному цинізму, а не засуджують його. Адже ціна незаслужених нагород як державних, так і церковних тотожна цинізму, що привселюдно й публічно себе репрезентує в особах тих, хто нагороджує, і тих, хто без докорів совісті їх незаслужено отримує чи купляє.

Ще не в такому далекому радянському минулому кепкували з того, що декому для розміщення державних нагород треба збільшувати грудну клітку. Тоді таке кепкування було не зовсім чемним, оскільки насміхались над фізично нездоровою людиною. Але нинішній маразм, що ототожнюється не з фізичним безсиллям, а з духовним виродженням, не викликає співчуття. Навпаки, збурює сарказм та іронію посміховиськом, до якого девальвовані сучасні суспільні нагороди тим, кому, за що і як вони вручаються.

Під компетенцією, у цьому контексті дослідження, ми розуміємо не лише коло повноважень, а й місію та суспільну роль церкви як важливого соціального інституту в забезпеченні моралі й злагоди в суспільстві. Це має бути запорукою як подолання цинізму влади, так і розбрату серед громадян та забезпечення соціальної стабільності як підґрунтя успішного суспільного розвитку. На наш погляд, інтегральним критерієм того, наскільки успішно церква вирішує проблему власної компетенції, є вселення Бога або, як тлумачать Святі Писання, Божої Благодаті в душу людини, яка за допомогою чи під впливом цієї церкви здійснює релігійні практики й набуває глибокої віри в те, що Бог всюдисущий, бачить усі її життєві вияви й знає її помисли як праведні, так і грішні. Відчуття відповідальності перед Богом за свої грішні дії й думки пробуджує совість людини, а значить породжує людину в людському індивіді.

Віруюча людина набуває здатності до покаяння, що дозволяє їй тримати свою совість у тонусі й очищати власну душу від гріховності. Совість виступає як внутрішній регулятор. Людині, у якої пробуджена совість, не треба наглядачів із батогами, які о чинили фізичні чи правові санкції щодо асоціальних відхилень у її вчинках. Tака людина самодостатня в особистій відповідальності, щоб самостійно вносити корективи у власну поведінку. Віруюча людина не заходить у церкву як у гастроном чи лазню, де можна щось придбати для споживання тілом, або фізично відмити це тіло за певні кошти. Лише циніки можуть ходити в церкву в такий спосіб.

Компетентність церковних служителів логічно визначати через їхню здатність привернути, у першу чергу, себе, а потім, прихожан, до Бога. Церковний служитель, який не є, по-справжньому, віруючою людиною, за визначенням не може вважатись компетентним, якби він глибоко не володів церковною грамотністю. Адже невіруюча людина в сані церковного служителя - це лицемір і лицедій. Церковний служитель, який творить неправедні справи, демонструє усвідомлено схиблену релігійну свідомість, тобто цинізм [1,с.22]. Церковний цинізм, на думку автора, є значно більшим гріхом, аніж світський цинізм. Якщо цинізм до пори-часу можна приховувати від прихожан, то його неможливо приховати від Бога. Той, хто вважає, що це можливо, не вірить у Бога.

Звідси виходить, що церковний служитель - це лише номінальний статус, який не завжди можна ототожнювати з поняттям священнослужитель. Щоб називатись священиком, церковна особа має це підтверджувати реальним образом власного життя й служінням Богу, а не дияволу. Зробимо обґрунтування правомірності цієї тези, оскільки вона є принциповою в усвідомленні компетенції церкви й компетентності церковних служителів.

Зіпремось при цьому на тлумачення сутності праведності. Як відомо, праведність - це святість. Той, хто сповідує правду й справедливість, уважається праведником, що семантично означає святим. Коли людина йде до церкви, щоб спокутувати свою гріховність як антипод святості, а відповідно, правди й справедливості, вона повинна усвідомлювати, що таке святість, а що таке гріховність. Адже, для того щоб просити Бога простити, а прагматичною мовою не зовсім моральної людини це може звучати як списати гріхи, то, напевно, треба усвідомлювати, що ти просині. Хоча б із Богом у цьому житті треба поводити себе чемно. He можна ж просто «забавлять» церковним служителям, а вони нехай заочно відшкрібають та очищають твою грішну душу. Тим більше, якщо довірив цю справу не праведнику, а звичайному грішнику, що рясою й церковним саном не приховаєш, якщо в душі не той зміст, у голові не ті помисли, а в діяннях гріх. Адже Бог відрізняє праведність від гріховності за критеріями Небесної Правди, а не земної, юридично влаштованої, дійсності, що видається за істину в останній інстанції.

До чого ведеться така мова? Щоб знайти шлях до тих занапащених душ людей, які найбільше нехтують правдою, творять кривду й множать несправедливість на землі, можливо, навіть, не відаючи того. Це означає, що вони перебувають у гріховному засліпленні. А для того, щоб по-справжньому, а не формально, спокутувати гріх через покаяння, його спочатку треба усвідомити. Глибоко занурившись власноруч, а не чужими руками, у свою душу й, відійшовши, хоча б на коротку мить, від мирської суєти, покопатись в ній, переглянувши, що там праведне - залишити, а що грішне - дати не на відкуп, а на спокуту. І ось тоді може виникнути проблема, як відрізнити у власній душі гріховність від святості, що ототожнюється із правдою й справедливістю.

Автор не має ні сподівань, ні ілюзій, що текст цього дискурсу може зацікавити людей, які не переймаються й не обтяжують себе, а ні пошуками й утвердженням правди, а ні сповідуванням справедливості у своїх життєвих виявах. Але щиро зичить, щоб вони знайшли можливість зменшити свої гріхи ще за власного життя, по-справжньому, а не вдавано й уявно, не перекладаючи їхній тягар на інших, у тому числі, і на своїх нащадків. А для цього спочатку, як мінімум, треба з'ясувати для себе й осмислити, у чому полягає сутність правди й справедливості. Це допоможе не лише усвідомлено спокутувати допущені гріхи, а дозволить трохи іншими очима та з інших позицій дивитись на білий світ і бачити по другому в ньому своє місце та роль, а можливо, навіть, і власну місію, якщо є значимий суспільний статус. А якщо вдасться свій образ життя підпорядкувати моральним принципам «Полюби ближнього твого як самого себе» та «Хочеш зменшити страждання в земному житті - зменш у ньому свої бажання», дивись, згодом можна буде переступати поріг Храму з легкою душею, що не обтяжена гріхами, принаймні, великими.

В усвідомленні компетенції церкви й компетентності церковних служителів доцільно зробити важливий акцент. Усім добре зрозуміло, а політикам, у першу чергу, що в суспільстві, де постійно розхитується маятник політичної боротьби, дуже важливо, щоб не стала заручником цих політичних баталій економіка країни, коливанням якої в таких умовах важко, а може навіть і неможливо запобігти. Принципово бажано, щоб вона не входила в резонанс із політичною нестабільністю, оскільки таке розбалансування може мати плачевні наслідки для самої економіки, народу та держави як інституту влади.

Aлe не менш важливим є й те, щоб політичні розхитування не розпалювали й не резонували суспільний розбрат та антагоністичну ворожнечу в такій боротьбі. А тут важлива стабілізуюча місія покладається на соціальні інститути суспільства, серед яких у сучасних умовах чільне місце може займати церква, яка, щоб виконувати таку суспільну роль, має зберігати рівновіддаленість від політичних баталій і не ставати їхнім активним суб'єктом. Гра в політику церковних служителів небезпечна як для суспільства і його народу, так і для самої церкви як важливого соціального інституту, що має стояти на сторожі Правди, Праведності, Моральності.

По-перше, у суспільстві, де постійно розхитується маятник нестабільності, мусять залишатись нейтральними, хоча б деякі соціальні інститути, які в змозі виконувати стабілізуючі функції. Церква покликана здійснювати саме таку місію, а не підігрівати розбрат і ворожнечу в суспільстві.

По-друге, приставання на чийсь бік у політичній боротьбі неминуче приведе церкву до її ототожнення з політичною партією, а її служителів - із пропагандистами, слова яких на віру людьми не сприймаються, а критично аналізуються. Але ж церковним служителям, крім слів минущих, що народжуються й умирають разом із програмами політичних партій, треба в людський світ нести слова вічні, Святих Писань, які мають сприйматись на віру й не підлягають критичному аналізу. Адже в них акумульована квінтесенція настанов людині, щоб вона не збочувала зі шляху Правди, Праведності, Моральності й не переходила на дорогу гріховності. І тут принципово важливо не втратити довіру в людей тим, чиїми устами мовиться правда божа.

Місія церкви - нести в народ слова Правди й бути на сторожі Правди, що йде від Бога, з небес, а не підміняти її чиїмись тимчасовими й примхливими земними інтересами, що далекі не лише від правди, а й земної істини. Церква може благословляти на Добро й Правду в державних і політичних справах, віддавати шану владі за її благі діяння, але не повинна агітувати за тих, хто прагне отримати владу. Адже благими намірами, що на цьому етапі кожен раз декларуються, дорога може бути вимощеною до Аду земного, а не потойбічного. Це, напевно, страшніше, оскільки є реальністю, яка може, як підтверджує історія, ставати звіданою. І великий гріх бере на свою душу та церковна особа, що помиляється у своєму виборі об'єкту підтримки, коли включається у світське життя й стає агітатором грішника, а не служителем Бога. А ризик помилитись неминучий у суспільстві, де чинними суб'єктами політичної боротьби виступають чисельні бутафорні партії-фантоми й влада наскрізь просякнута цинізмом. Церква не може спекулювати правдою, як роблять це політики, оскільки в такий спосіб вона разом із Правдою краде в народу ще й Віру. А це вже гріх непоправний, який неможливо спокутувати. Співучасниками такого гріха стають і політики та їхні прибічники, які, зловживаючи земною слабкістю людей, що покликані служити Богові, спокушуючи їх, втягують у свої неправедні діла.

З урахуванням очевидних загальних тенденцій глобалізації людства й розвитку сучасної світової цивілізації, фундаментальною проблемою якої є виживання людського роду, на думку автора, висловлені вище положення, судження й розмірковування стосовно компетенції церкви й компетентності церковних служителів у підтриманні суспільної моралі й злагоди мають сенс для всіх світових релігій та людських спільнот. Для підтвердження актуальності цієї тези аргументів і фактів у розвитку сучасної цивілізації вистачає. Достатньо лише пригадати скільки горя й жертв людство мало в конфліктах і справжніх війнах на релігійному протистоянні й розбраті. І сучасний людський світ потерпає в значній мірі від релігійного антагонізму. Aлe здійснювати поглиблену рефлексію в цьому напрямку, не перебуваючи в контексті певного соціокультурного середовища, а головне, не переживаючи й не проживаючи конкретну соціальну дійсність цього середовища, було б некоректним із боку автора.

Тому подальше заглиблення в з'ясування зазначеного питання буде здійснюватись через осмислення протиріч між належним і дійсним християнського світу, у середовищі якого протягом тисячоліття проживає український народ. Сформулюємо деякі відправні положення.

Коли належне видається за дійсне, якого немає, це може бути різновидом цинізму як антиподу моралі. Злагоду не можливо вибудувати на нетерпимості. Церква повинна вести людину до Бога, а не затуляти й не перегороджувати до нього шлях. Ця теза стосується й кожного, зокрема, церковного служителя. Дорога, що веде до певного церковного храму, не завжди веде до Бога. Бог один, а релігій та церков багато. Церкви повинні виборювати не монополію в соціальному просторі через експансію в будь-які способи фізичного простору та доктринальним диктатом, із претензією на безроздільне володарювання релігійною свідомістю людей, які опиняються волею долі в цьому просторі. На насильстві й аморальності церкву не розбудуєш, оскільки, що посієш, те й пожнеш. Для того щоб церква не загнивала через соціальне паразитування своїх служителів і їхнє розтління, вона повинна підтримувати свій тонус в умовах конкуренції за здобуття прихильності до неї прихожан. Без праведності, тобто святості таку прихильність не отримаєш. Праведність, святість набувається не в жируванні плоті, а в аскезі, у сповідуванні правди, а не брехні, у підтриманні справедливості, а не кривди, в істинному служінні Богу, а не в імітації цього служіння.

В умовах монополії церкви її служителям не треба щоденно підтримувати прихильність громадян і демонструвати своїм образом життя людські доброчинності. За таких умов плоть завжди перемагає душу. І тоді, замість істинної церкви, яка веде до Бога, постає ритуальна служба, яка імітує присутність церкви, що веде в нікуди. Приводить чи заводить у ту порожнечу, яку називають бездуховністю, де в кращому випадку присутня квазірелігія й відповідна їй релігійна свідомість. Таке жирування особливо небезпечне на стадії відродження церков, коли утрачені традиції реального духовенства. Адже за таких умов у церквах будуть абсорбуватись нероби й сумнівні суб'єкти, що мають схильність до соціального паразитування. А в такому соціальному субстраті відродити святе неможливо.

У розумінні автора, соціальне паразитування - це, коли той, хто живе за рахунок суспільства, не виконує належним чином своєї суспільної ролі й не відповідає за критеріями компетентності зайнятому соціальному статусу.

Щоб зазначене вище не сприймалось як безпідставне теоретизування автора, звернемось за прикладами, які мають унаочнити актуалізовану проблемність у церковному будівництві крізь призму компетенції церкви й компетенції церковних служителів, з огляду на певні історичні уроки, які отримала сучасна цивілізація в становленні й розвитку християнства, коли воно переживало кризові стани.

Навіть дотичний ретроспективний погляд із рівня не теоретичної, а буденної свідомості, без заглиблень у колізії, протиріччя, суперечності й, тим паче, нюанси кризових ситуацій та етапів розвитку християнства, дозволяє побачити й зрозуміти, що в цьому проглядається не божий промисел, а людський суб'єктивізм. Ним рухав не альтруїзм, а егоїзм адептів релігійних доктрин та церковних служителів, що прагнули в будь-які способи забезпечити свій панівний статус у плотському житті й фізичному просторі шляхом експансії духовної сфери. Ця проблема має вирішуватись у відповідності з основоположним принципом, що позначає своєрідну демаркаційну лінію між світським і церковним життям - «Кесареві кесареве, а Боже Богові» [2,с.26].

Саме претензії церкви на світське життя й втручання в державну політику, а в Середньовіччі - це й перебирання на себе державної політики, призводили до нехтування зазначеним принципом, що закінчувались сумними й трагічними наслідками. Страждала від цього не лише церква як соціальний інститут, а й цілі держави, а головне, народи, які ставали заручниками між ієрархами церкви й світськими можновладцями в їхніх протистояннях і, навіть, відкритих війнах за владу.

А скільки насильницьких дій здійснила християнська церква своїм втручанням у науку й освіту того ж Середньовіччя, жертвами яких стали праведні люди. Потім, через декілька століть, деякі з найбільш відомих із них були церквою реабілітовані. Незрівнянно більше безвинно покараних праведників із невідомими іменами залишились невиправданими. Але, який сенс у реабілітації, коли праведна людина потерпала й страждала у своєму єдиному й неповторному, Богом і батьками даному, житті лише від того, що її праведність не вкладалась в прокрустове ложе релігійної доктрини, яка суб'єктивно й ортодоксально інтерпретувалась її адептами та авторитарно насаджувалась в соціальному просторі, де вона проживала.

Безроздільне й тотальне панування не лише в сфері релігійній, а й у світському житті, занурення в суто матеріальне й плотське життя, комерціалізація церковних послуг, про що свідчив цинізм церковних служителів, які, спекулюючи іменем Бога, наліво й направо продавали індульгенції можновладцям за їхні злочини й свавілля, у свій час призвели до системної кризи римо-католицьку церкву. Очевидною ознакою й результатом цієї кризи, що стало віхою в історії розвитку сучасної цивілізації, виявився розкол цієї церкви, який породив протестантизм. Як відомо, однією із причин утворення цього релігійного напряму в християнстві була саме проблема компетенції римо-католицької церкви та її церковних служителів. Основоположники протестантизму вважали, що церква має в цьому сенсі бути обмеженою й не перебирати на себе те, що належить Богові та не претендувати на тотальний контроль світського життя. А церковні служителі не повинні затуляти людині шлях до Бога.

He будемо заглиблюватись в аналіз Середньовіччя, що позначене палаючими вогнищами інквізиції, на яких, напевно, праведників згоріло неменше, аніж грішників. А скільки красивих дівчат та жінок згоріло на тих кострищах лише тому, що були позначені тавром відьом за наклепами інших жінок, які з ревнощів, що сексуально незатребувані, у такий спосіб демонстрували свою прихильність тодішній суспільній моралі й християнській етиці.

Перемістимо ретроспективний погляд у XVIII століття православного світу й пригадаємо життєвий шлях і долю Григорія Сковороди [3,с.256], праведність якого поза сумнівами. На прикладі життєвої долі видатного й всесвітньо визнаного українського філософа надзвичайно показово унаочнюється протиріччя між розумним і грамотним. Саме між тим грамотним, яке вважається таким за чиїмись суб'єктивними й формально визначеними чи утвердженими критеріями або нормами. Надзвичайний розум й енциклопедична ерудиція Г. Сковороди вражають і захоплюють. Але вони не відповідали внормованій, релігійною доктриною, грамотності тогочасної православної Росії. Український праведник, якого без перебільшень можна вважати совістю не лише нашого народу, а й усього людства, був брутально відлучений від викладацької роботи саме за таку невідповідність свого розуму канонізованим знанням, тобто релігійній грамотності. Показовим є й той адепт, що стояв на сторожі ортодоксальної грамотності та відправив із торбою по світу Г. Сковороду, якого за його праведність охрестили диваком. В епіскопа Порфирія Крайського, що позбавив Г. Сковороду права викладати в Харківському колегіумі, після його смерті в 1768 році описували особисте майно й не виявили жодної книги. Зате було 10000 рублів і багато матеріальних цінностей. Тільки за накопичені в епіскопа гроші, що залишилися після його смерті, за тогочасними цінами можна було купити 25000 баранів.

Зрощення й симбіоз православної церкви з монархічним режимом Росії теж породили гіркі плоди й призвели до того, що гноблений народ повстав не лише проти царизму, а й пішов на церкву. Безумовно, що церковним служителям зручніше цей гріх списати на антихристів-більшовиків, які очолили такий, за визначенням церкви, диявольський похід. На думку автора, таке твердження є напівправдою. Більшовики дійсно прагнули до тотального панування над свідомістю громадян. І, як підтвердилось життям, згодом комуністична ідеологічна доктрина як квазі-релігія до певної міри опанувала цією свідомістю. Але це відбулось не одразу й не тоді, коли громили церковні храми під проводом більшовиків.

Є очевидні історичні парадоксальні ситуації, через одну з яких пройшла православна церква в 20-30-х роках минулого століття на теренах колишньої царської Росії, а в іншій перебуває останні 20 років на пострадянському православному просторі. Тоді, у набожній Росії, громили, руйнували й закривали церковні храми, а нині, у безбожних пострадянських країнах, їх розбудовують. Чому ті, хто в багатьох поколіннях ходили до храмів і здійснювали систематично релігійні практики, щоденно молилися Богові, піднялися проти церкви, а виховані в умовах атеїзму люди її відновлюють? На наш погляд, логічний аналіз крізь призму компетенції церкви й компетентності церковних служителів дозволить у певних межах з'ясувати сутність зазначених парадоксів, з яких доцільно було б вилучати повчальні уроки.

Зіпремось в нашому логічному аналізі на твердження, які не повинні викликати заперечень. Віруюча людина не підніме руку проти Бога. Якщо людина повстала проти Бога, це є ознакою того, що вона перестала вірити в нього, або не набула такої віри. Віруюча людина може виступити проти церкви чи конкретного церковного служителя, якщо вона їх не ототожнює з Богом як його намісниками. У свідомість більшості людей віра в Бога вселяється не одразу, а в результаті здійснення ними тривалих і систематичних релігійних та особистих звертань до Бога та покаяння перед Богом. Віруючій людині зректися Бога, напевно, що не легше, чим зректися своїх батьків. Світ людей, хоча й далекий від досконалості, але, на щастя й слава Богу, люди не демонструють масового зречення своїх батьків. Tому нелогічно й некоректно вважати, що всі чи переважна більшість віруючих людей зненацька, або за короткий період можуть стати безбожниками й войовничими атеїстами. Звідси окреслюється логіка розмірковування над можливими причинами, які породили войовничий атеїзм у нетрях релігійної свідомості православної Росії, оскільки він гучно заявив про себе не через 30-50 років панування радянського режиму, а на етапі започаткування більшовицької влади.

Спочатку візьмемо до уваги найзручніший, з точки зору церкви та її служителів, варіант, який знімає зазначені вище твердження й припущення. Будемо вважати, що проти церкви пішли дійсні безбожники. Але й у цьому разі постають питання. Звідки вони взялися? Чому на захист церковних храмів не стали їхні прихожани, які вірили в Бога? Якщо тому, що цей похід руйнації церковних храмів улаштувала й очолила влада, то хіба всі, хто був тоді в тій владі, не ходили до цього в церковні храми й не справляли там релігійні практики, які передбачені релігійною доктриною православної церкви? Коли ж у лавах руйнівників церковних храмів були вчорашні прихожани, тоді постає питання щодо компетентності церковних служителів цих храмів, - чому вони не спромоглися навернути їх до віри в Бога? Це дає підстави заглибитись в критичний аналіз проблеми компетенції церкви та компетентності її служителів, які поряд із більшовицьким свавіллям, що було освячено їхньою ідеологічною доктриною, створили для такого антицерковного походу передумови слабкою чи нестійкою релігійною свідомістю своїх прихожан.

Якщо взяти до уваги, що, усе ж таки, громили церковні храми ті, хто в них не ходив, тоді виникають питання щодо спроможності православної церкви впливати на свідомість населення, у соціокультурному середовищі якого вона домінувала протягом століть. Адже, за значно коротший час, місіонери римо-католицької церкви спромоглися утвердити свою релігію не лише в Південній Америці, а навіть, серед населення Африки. А протестантизм за стислий історичний період опанував релігійною свідомістю частини Старого Світу й протягом століття утвердився в Північній Америці. І це було досягнуто в менш сприятливих умовах, а ніж у слов'янській аграрній Росії з її патріархальним домостроем, у якій, здавалось, православна релігія мала б органічно сприйматись та сповідуватись. Що цьому було на заваді, - неприйнятність релігійної доктрини чи недостатній рівень компетентності церковних служителів, які не спромоглися навернути до віри таких безбожників?

На думку автора, найменше підстав ставити під сумнів компетентність церковних служителів із позицій їхньої відповідності формально внормованій церковній грамотності, яка регламентувалась ортодоксальною православною релігійною доктриною. Загально визнано, що православна церква традиційно має доволі жорсткі освітні стандарти, через невідповідність яким, як уже згадувалось вище, був у свій час вилучений з офіційного освітнього процесу Г. Сковорода. Із цієї нагоди доречна ремарка, оскільки наше дослідження має предметом світську, а не церковну освіту. Надмірна формалізація й стандартизація освіти омертвляють знання та навчальний процес. Зацикленість досліджень у межах визнаних парадигм стереотипізує наукові пошуки та консервує знання. А зараз нагадаємо, що крім жорстко внормованих доктринальних знань, православна церква мала розгалужену мережу церковних освітніх закладів, які ґрунтовно готували свій клір, робили йому необхідний вишкіл для кваліфікованого ведення релігійних практик. Будь-які відхилення від канонів у здійсненні цих практик і тлумаченні Святого письма відслідковувались та санкціонувались в процесі церковної діяльності.

У чому ж тоді полягала некомпетентність церковних служителів, якщо вони все робили грамотно у своїх релігійних практиках, а не змогли навернути до віри безбожників у православній Росії, які стали соціальним субстратом для розгулу войовничого атеїзму, що з поваленням монархії пішов на церкву. Логіка виводить на розгляд, по-перше, реального образу життя й цінностей, які вели й сповідували церковні служителі як адепти православної релігійної доктрини, та, по-друге, здатності самої доктрини формувати стійку релігійну свідомість, що приводить до справжньої віри в Бога. Якщо церковні служителі в здійсненні релігійних практик усе робили грамотно, а в повсякденні своїм образом життя підтверджували сповідування тих цінностей, які вони проповідували, тоді постає питання щодо спроможності в зазначеному сенсі релігійної доктрини.

Коли ж церковні служителі своїм реальним образом життя, а також сповідуванням життєвих цінностей дискредитували релігійну доктрину в середовищі прихожан, тоді цілком логічно могла виникати недовіра до таких проповідників, яка породжувала відповідні наслідки. Як мінімум, такі церковні служителі не асоціюються у свідомості прихожан із намісниками божими, а значить реальними священнослужителями. А це суперечить православній релігійній доктрині, що вбачає в церкві й церковних служителях посередників між прихожанами й Богом, через яких має вселятись Божа благодать у душі віруючих. Як максимум, це може відштовхувати прихожан від церковних храмів та вселяти в них зневіру до Бога.

Отже, ті церковні служителі, які грамотно здійснюють релігійні практики, але дискредитують приписи релігійної доктрини у своєму повсякденному житті, не можуть уважатись компетентними, оскільки вони не лише не забезпечують очікуваної від їхньої діяльності результативності, але є неадекватними зайнятим статусам за визначенням. При осмисленні сутності компетентності церковних служителів будь-яких релігій, а не лише православної, унаочнюється значимість, крім необхідних знань, умінь та навичок, що передбачає певна професійна діяльність, ще й моралі, совісті, інших людських цінностей як необхідних складових елементів компетентності, без наявності яких вона унеможливлюється чи стає недосяжною. Тут мова йде не лише про опановані знання людиною, її розум, а й про здатність до милосердя, співучасті й співпереживання, тобто всього того, що ми співвідносимо з душею й серцем людини. Це підтверджує актуалізацію людського виміру компетентності в будь-яких сферах діяльності на противагу утилітарно-технократичному, що традиційно культивується в соціальній дійсності. Адже освіта легітимізується в суспільстві виключно через знання й, до певної міри, уміння та навички, тобто стерилізований професіоналізм. Te, що співвідноситься з людськими якостями, лише декларується як належне, але ігнорується й не вимагається як дійсне.

З одного боку, суто людські якості неможливо формалізувати й підвести під таке нормативне оцінювання, як це робиться у відношенні до знань, умінь та навичок, тобто до професійної грамотності. А з іншого боку, ігнорування людськими якостями може не лише зводити нанівець, а й робити недоцільною грамотність, оскільки вона неспроможна забезпечити очікуваний від її застосування результат. Це особливо унаочнюється при розгляді компетентності церковних служителів, які мають вести людей до віри в Бога, забезпечивши спочатку довіру до себе як намісників божих. Таку довіру не вибудуєш на одних лише доктринальних знаннях. Te, що проповідується, повинно підкріплюватись власними прикладами проповідників. Адже від людського ока нічого не приховаєш, тим паче, від тих людей, серед яких живеш, а не буваєш наїздами як проповідник-гастролер, коли вирішальне значення набувають харизма й риторика. Саме в розходженні належного й дійсного як прояву цинізму й полягає некомпетентність тих, хто за соціальним статусом та суспільною роллю й має не лише проповідувати мораль, а й сповідувати її у своїх виявах у повсякденному земному житті серед людей. Це стосується більшості професій, а не лише церковних. Але, у першу чергу - тих, хто діє в сферах релігії, політики, державної служби, освіти, науки, охорони здоров'я, культури, соціальної роботи тощо.

Тепер проаналізуємо феномен нинішнього церковного буму в Україні, який дехто патетично йменує духовним відродженням. Більшість це називають релігійним відродженням. За основними ознаками розгортання цього явища на вітчизняних теренах, варто було б, поки що, зупинитись на скромнішій оцінці - церковному відродженні. Чи, навіть, церковному будівництві в тому сенсі, що відроджуються й будуються не лише храми, а й церкви як соціальні інституції, які відрізняються між собою за конфесійними ознаками.

Логічно, визначальною ознакою релігійного відродження вважати не наявність церковних храмів та служителів, а сформовану стійку релігійну свідомість як у тих, хто здійснює служби в церквах, так і в тих, хто до них ходить. Критерієм стійкої релігійної свідомості є не вияви екзальтованого фанатизму на кшталт «білого братства» чи якихось колективних психозів сектантського штибу, а віра в Бога.

Про духовне відродження коректно говорити тоді, коли в суспільстві духовні цінності отримають пріоритет над матеріальними. Під духовністю в релігійному вимірі розуміють присутність Духа Божого в людині, який репрезентує себе через її совість. У безсовісних людей Дух Божий відсутній за визначенням. Якщо віру в Бога можна приховати, то відсутність совісті людина приховати нездатна, оскільки це стає очевидним у її життєвих виявах. І коли безсовісна людина починає себе публічно позиціонувати глибоко віруючою особою, це стає виявом відвертого цинізму, можна сказати, цинізму з викликом для суспільного оточення, де в такий брутальний і нахабний спосіб утверджує себе суб'єкт, що апелює до Бога, спекулюючи його іменем. Є очевидним, що прагматизм, причому, цинічного штибу, домінує над духовними цінностями в сучасній У країні. T ому, називати нинішнє церковне будівництво духовним відродженням не лише некоректно, а й цинічно. Далі, з позицій прагматизму, зробимо інтерпретацію зробленого твердження.

Оскільки нинішні церковні послуги за багатьма ознаками як їхньої форми, так і змісту, нагадують утилітарне обслуговування населення в ринкових умовах, то зіпремось в цій інтерпретації на хрестоматійне твердження ринкової економіки - попит формує пропозицію. У сучасному церковному відродженні є більш очевидна пропозиція, аніж попит. Отже, через пропозицію, можемо отримати уявлення про попит. Спостерігається церковне будівництво не однієї й не декількох, а багатьох конфесій. При чому, як традиційних, що утвердились в Україні до 1917 року, так і тих, яких, або зовсім не було на вітчизняних теренах, або вони не мали раніше значимого впливу в релігійній сфері. Така церковна «всеїдність» свідчить про знеособленість попиту, тобто про невизначеність більшості населення України у своїх релігійних орієнтаціях. Цьому є логічне пояснення. Адже це населення в декількох поколіннях зростало й виховувалось в атеїстичному суспільстві.

І те, що громадяни за традицією та генетичною пам'яттю масово ходять у православні храми, особливо, на престольні свята, ще не є ознакою сформованої в них стійкої релігійної свідомості як у православних віруючих. Нижче аргументуємо зроблений висновок.

По-перше, за такий короткий термін стійка релігійна свідомість у більшості населення не може бути сформованою за визначенням. Це можливо не в масових, а лише в поодиноких випадках. Зазвичай, таке трапляється, коли людина переживає надзвичайне душевне потрясіння, або отримує осяяння в результаті напруженої духовної роботи. Другий варіант найменш вірогідний у нинішніх соціально-економічних умовах України. У тих, хто у владі чи дотичний до неї, свідомість затьмарена «золотою лихоманкою», і їм не до духовної роботи над собою. Світ людей, на жаль, не дуже часто демонструє феномен чи ефект Будди, коли принц, вийшовши за мури батьківського маєтку й побачивши злидні простого люду, більше не повернувся в розкіш, створену на стражданнях народу, а поринув у напружену духовну роботу й став просвітленим [4,с.348]. Більшість населення України нині переймається елементарним виживанням і в нього немає часу на роздуми й занурення в духовну роботу.

Але страждання простих українських громадян від матеріальної скрути та несправедливості, ескалації цинізму в суспільстві, занурення в нестерпну деморалізовану й бездуховну атмосферу їхніх душ, спонукають їх шукати для себе якусь віддушину. Саме в цьому, на думку автора, найбільше проглядається логіка формування попиту на церкви з боку пересічних громадян України, які шукають у них для себе не лише віддушину, а й смислове життєве опертя. Можна без перебільшень прогнозувати, що людина, яка страждає у своєму житті від свавілля й цинізму, несправедливості, неправедності, безчесності, аморальності й безсовісності та шукає із цієї безвиході для своєї душі дорогу до Бога, не затримається в тій церкві й у тому храмові, де не побачить у цьому сенсі альтернативи, тобто не знайде для себе від соціально-аморальної задухи необхідної віддушини. На жаль, як підтверджує соціальна дійсність, розвелось багато мисливців за такими душами, що в сумнівних церквах сектантського штибу розставляють для них павутиння, у якому людина знаходить не віддушину, а зашморг на свою душу.

По-друге, феномен войовничого атеїзму, що сформувався в суспільній свідомості православної Росії поставив під сумнів здатність православної церкви та її служителів формувати стійку релігійну свідомість. Обґрунтування цієї тези було зроблено вище.

По-третє, ортодоксальність православної релігійної доктрини, архаїчність та надмірна офіційність і поважність форм здійснення церковних ритуалів, з одного боку, дистанціюють прихожан від церковних служителів, а із другого боку, накладають на останніх підвищені зобов'язання щодо їхньої поведінки й образу життя. Наприклад, протестантські церкви дозволяють адаптувати свої служби й ритуальні обряди до умов соціокультурного середовища, ментальності, цінностей та інтересів їхніх прихожан. Тому їхнім церковним служителям у цьому сенсі простіше. Якщо вони на церковних зібраннях можуть танцювати й співати разом зі своїми прихожанами, або взагалі поєднувати це з молодіжною дискотекою, не вирізняючи себе пишним убранням, то й у світському житті до них не пред'являються завищені соціальні очікування щодо поведінки та стилю й образу життя. Звичайно, мова не йде про те, щоб у православних храмах здійснювались служби на кшталт того, як це робиться в протестантських церквах.

Зараз лише констатуємо залежність церкви від її релігійної доктрини, яка може заводити в патову ситуацію. Внесення змін у релігійну доктрину загрожує церкві втратою своєї ідентичності. А збереження її ортодоксальності та архаїчності обмежує можливості впливу на свідомість прихожан та накладає підвищені вимоги до кліру щодо образу й стилю життя в суспільстві, у цілому, і серед своїх церковних громад, зокрема. Адже церковна особа, яка у відповідності з релігійною доктриною має статус посередника між прихожанином і Богом, мусить свою богоугодність підтверджувати у всіх своїх життєвих виявах, перш за все, благовірністю, благопристойністю, благочестивістю, благородністю, благочинністю, благозвучністю. І коли церковний служитель, навіть, не замінюючи церковне вбрання цивільним одягом, бере участь у світських трапезах, де демонструє свої переваги кількістю вжитого спиртного та спожитої непісної їжі в доктринальний піст, чи взагалі дозволяє собі мати непристойний, як для людини, вигляд, він цим самим публічно перекреслює релігійне, духовне, святе. Якщо ж не богоугодні та непристойні для людини життєві вияви трапляються у своєму корпоративному церковному оточенні чи наодинці, то це, можна вважати прихованим цинізмом, святотацтвом, наругою над Богом. По-четверте, розгортання на теренах сучасної України потужної діяльності церков не православного спрямування та залучення до них широких верств і значної чисельності населення свідчить та наочно підтверджує як релігійну невизначеність наших громадян, так і те, що вони знаходять у цих церквах те, чого не побачили, чи не знайшли в храмах православної церкви. Автор не знаходить підстав висловлювати якусь однозначну оцінку цьому явищу. Життя покаже, до чого може привести такий релігійний плюралізм у суспільстві. Хоча й можна зробити певне застереження, ураховуючи історичні уроки та споглядаючи на сучасну дійсність. Традиційна нетерпимість на конфесійному ґрунті, мотивована сучасною комерціалізацією церковної діяльності, в ідеологічному вакуумі суспільства, що характерно для незалежної України, буде посилювати, а в загострених соціально-політичних ситуаціях може й резонувати суспільний розбрат, що не сприятиме утвердженню злагоди в сучасному українському соціумі. А від комерціалізації церковної діяльності застерігав сам Icyc Христос.

Є очевидним, що православна церква знаходиться перед новими історичними викликами й випробуваннями. Наскільки вона буде успішною у своїх відповідях на них, настільки реальним, а не номінальним буде її утвердження серед своїх прихожан та в суспільній свідомості українського народу. Самій церкві, її ієрархам та кліру, у цілому, належить відповідати цим викликам та випробуванням. Але без довіри й підтримки народу істинну церкву не розбудуєш. Довіру силоміць не візьмеш, як насильно не втокмачиш і віру у свідомість. Довіру не вибудуєш на обмані й шулерстві, до чого, за звичай, запобігають проповідники-гастролери шарлатансько- сектантського штибу. Довіру можна лишень заслужити служінням Богу й народу, а не тим, хто його гнобить.

Без урахування історичних уроків, отриманих у результаті своєї діяльності, та цивілізаційних реалій початку третього тисячоліття, які докорінно відрізняються від соціокультурного контексту перших століть після Різдва Христового, церковне відродження може набути сурогатних форм на кшталт того, як це виглядає з відродженням козацтва. На переконання автора, православна церква має шанси суттєво зміцнити свої позиції й розширити вплив на суспільну свідомість українського народу, не вносячи принципових змін у свою релігійну доктрину та обрядовість, завдяки лише декільком чинникам, зокрема: дистанціюванням від можновладців і реальним, а не вдаваним, чи то номінальним, служінням на благо та в інтересах народу, не позиціонуючи себе як інституцію, чи засіб експлуатації простого люду та маніпулювання свідомістю громадян в інтересах владних суб'єктів; підвищенням вимог до кліру не лише у навчанні церковній грамотності, а саме головне, у праведному образі життя, який має слугувати взірцем святості; сповідуванням філософії громади, яка допомагає прихожанам згуртовуватись у церковних приходах і долати соціальне відторгнення, неприкаяність та задовольняти вітальні й духовні потреби.

По-п'яте, найменше сподівань на сформованість стійкої релігійної свідомості в можновладців, які ходять до багатьох церков, а не лише православної, і визначально формують попит на церковне будівництво різних конфесій, оскільки, в основному, за їхньої підтримки й фінансування воно відбувається. Індикаторів, що свідчать про несформовану в них будь-яку релігійну свідомість достатньо, серед яких інтегральним показником є відсутність у їхніх душах праведності, а отже, святості та совісті. Мабуть, що це єдине, у чому представники вітчизняного істеблішменту одностайні й послідовні, невпинно демонструючи цинізм у своїх життєвих виявах українському народові, вийшовши з його лав, а точніше, покинувши ці лави.

Безумовно, що в середовищі сучасного українського істеблішменту є й такі, хто не демонструє цинізм. Але, на жаль, їхня життєва позиція не визначає результуючу нашого суспільного розвитку та не репрезентує обличчя, а точніше нутро, української влади в новітньому державотворенні. Й до того ж, таких усе менше стає в лавах вітчизняної влади. Одні, не витримуючи спокус від можливостей, які надає їм влада для забезпечення власного благополуччя, піддаються відповідним метаморфозам. Інших, які принципові у своїй праведності, система влади виштовхує зі своїх лав або перемелює своїми лещатами, коли вбачає в них для себе загрозу. Від незагрозливих влада дистанціюється й ізолюється як від диваків.

На феномені праведності як дивакуватості зробимо наголос. Г. Сковорода за свою праведність, якою він вирізнявся на тлі цинізму влади й церкви, отримав статус дивака [3]. З «легкої руки» церковних служителів чверть століття поневірявся з торбою по чужих хатах, сіючи зерна мудрості у свідомість і пам'ять українського народу. Згодом, після смерті філософа, народ увічнив ім'я свого праведника-мудреця в національній пам'яті. Це справедливо й морально. Aлe цинічно, коли сьогодні, в умовах незалежної У країни, а не метрополії, праведники сприймаються як диваки. І якщо непошану до праведників із боку влади можна пояснити її цинічною природою, то церква не повинна в цьому відношенні вподібнюватись владі, а тим більше солідаризуватись з нею в цинізмі. Чи праведникам ніколи не судилося бути шанованими за життя, навіть, церквою? Але ж не шанування праведності - це нехтування святістю, отже, потурання гріховності. А шанування святості заднім числом, без наслідування їй у реальному житті - це лицемірство, отже, цинізм.

Тому що новоявлені, хто з компартійно-комсомольсько-господарської номенклатури, а дехто із соціального дна, українські можновладці зненацька стали «набожними», є банальне пояснення - вигода. Саме вигода можновладців у набожності не стільки своєї, як підвладного їм населення, у впливі на церкви й церковних служителів як пастирів цього населення, є основним локомотивом нинішнього церковного буму в Україні. Українська влада споріднюється з більшовицькою владою цинізмом, але вона докорінно від неї відрізняється своєю безідейністю. В Україні немає не лише ідеології, а будь-яких ідей, які б консолідували суспільство й народ у державотворенні й визріванні та зростанні українських громадян у політичну націю, визначальним критерієм чого є успішна Держава для всього народу, а не держава як інструмент збагачення для купки обраних із нього. Tе, що проголошується з олімпу чи підмостків влади є цинічним популізмом, оскільки першими дискредитують і зраджують ідеї ті, хто їх проголошує. Навіть національна ідея, яка б мала згуртувати народ у незалежній Україні, теж була девальвована, зганьблена й сплюндрована спекулятивним використанням у виборені влади для власного, а не загальнонаціонального блага. Ідеї не оволоділи масами в У країні в пострадянський період тому, що не було, власне, ідей. Влада виявилась нездатною на продукування конструктивних ідей. Ще більшу неспроможність вона продемонструвала в продуктивній реалізації будь-яких ідей, окрім деструктивних для суспільства та народу й вигідних для себе проектів та схем. Але владі треба володіти масами. Ось тут і знадобились церкви.

Тоді, на зорі радянської влади, щоб попасти в її структури, а також триваліше затриматись в них, було вигідне безбожництво як ознака прихильності до комуністичної ідеологічної доктрини, що треба було підтверджувати войовничим атеїзмом, найбільш жорстокі вияви якого закінчувались руйнуванням церковних храмів та нищенням їхніх служителів. Такі життєві позиції владних суб'єктів були зумовлені чи продиктовані комуністичною ідеологічною доктриною, адептами й втілювачами якої вони зобов'язані були ставати. Соціальний статус владних суб'єктів передбачав їхню відповідальність не лише за проповідування комуністичної доктрини, яка була протиставлена будь-яким іншим ідеологіям та релігійним доктринам, а й за втілення в життя її положень. Це спонукало до певної послідовності в сповідуванні життєвих цінностей та діяльності тих, хто позиціонував себе прихильником та носієм і втілювачем ідей та положень цієї доктрини. Таке позиціонування було невід'ємною складовою влади, тобто її атрибутом. Хто нехтував цим атрибутом, автоматично втрачав і владу.