Проблема компетенції церкви й компетентності церковних служителів у підтриманні моралі й злагоди в суспільстві

Зараз абстрагуємось від хибності комуністичної ідеологічної доктрини й від критичного аналізу її сутності, а з'ясуємо механізм оволодівання масами через ідеологію, з допомогою якого радянська влада не підганяла в спину, а вела за собою народ у втіленні в життя проголошених нею ідей, планів, проектів. За будь-якого критичного ставлення до соціальних феноменів, науковий підхід спонукає до неупередженості в їхньому дослідженні. Ця ремарка доречна в контексті здійснюваного аналізу. He дивлячись на весь тоталітаризм і репресивність радянської системи влади, які нічим не можуть бути виправдані, було б упереджено й некоректно залишити поза увагою феномен, саме як раз, ведення владними суб'єктами за собою народних мас у здійснюваних суспільних проектах, коли демонструвались героїзм, звитяга, самовідданість, не зі страху, а за совістю як керівників, так і їхніх підлеглих. Й ведучою ланкою в такому механізмі ведення народних мас був приклад тих, хто ними управляв. «Роби як я!» або «Комуністи вперед!» тривалий період радянського часу були не популістськими гаслами владних суб'єктів на кшталт нинішніх, а реальними й продуктивними закликами, які сприяли єднанню влади з народом та згуртовували суспільство. Для більшості керівників, - бути прикладом для наслідування, братись за тяжчі ділянки роботи, нести відповідальність за прийняті рішення й власні дії, тоді ставали життєвим кредо.

Доки влада підтверджувала власним прикладом прихильність до проголошуваних нею цінностей, доти народні маси й вірили владі та проявляли самовідданість і звитягу в суспільних перетвореннях не за гроші, а за ідеї. Коли ж влада почала віддалятись від народу й вибудовувати свій стиль і образ життя за іншими нормами та власними пільгами, тоді народні маси це сприйняли як зраду їм і тим цінностям, що були задекларовані комуністичною доктриною. Для українського народу моментом істини такої зради стала Чорнобильська катастрофа, коли дітей й онуків владних суб'єктів оперативно евакуювали з Києва, а народних дітей вивели на першотравневу демонстрацію під радіацію.

Покинутий радянською владою український народ кинув цю владу в історичний смітник на своєму референдумі в 1991 році. Започаткована ним державна влада мала б належним чином оцінити свою незалежність від метрополії й віддячити своєму народові вірним служінням на його благо. Але не так сталося. Влада майже зі старту свого, започаткованого народом, існування стрімко почала дистанціюватись від цього народу. Влада дуже швидко зметикувала, які шалені можливості в неї відкриваються для власної вигоди, коли їй не треба бути підзвітною й підконтрольною метрополії чи якійсь іншій вищій керівній інстанції. Ще в першій половині 90-х років була якась підзвітність влади народові, а потім вона все більше почала ставати номінальною. І результати новітнього державотворення, як кажуть, на лице.

Якщо порівняти, що було збудовано, а що зруйновано в Україні за перші сімнадцять років утвердження більшовицької влади, яка була промосковською, і що відбулось в цьому сенсі під проводом незалежної всенародно обраної української влади, то результат буде не нашу користь. За цей же період тій владі вдалося здолати безробіття, а доморощена влада з кожним роком безробіття примножує. При цьому треба взяти до уваги, що У країна на старті започаткування радянської влади була аграрною й, до того ж, тотально зруйнованою та виснаженою двома війнами, а у свою державну незалежність вона входила розвиненою сучасною індустріальною країною з атомною енергетикою, ядерною зброєю, космічними технологіями й потужним аграрним сектором економіки, який утримував соціальну інфраструктуру сільської місцевості й сприяв розвитку українських сіл. Зараз ці села соціально деградують, фізично руйнуються й реально вимирають. Зламано віковічний соціально-трудовий ритм українського села. Суспільно незатребувані селяни тиняються неприкаяними у своїх селах, мов у резерваціях. На тлі такої руйнації й убозтва розкіш і золотий блиск церковних храмів, які з'являються в нашій сільській місцевості мов гриби після дощу, не лише сприймаються дисонансом, а й наштовхують на сумні роздуми та неоптимістичні розмірковування щодо істинності в утвердженні праведності й моральності в нашому суспільстві.

Тодішні радянські успіхи в розбудові економіки й держави не можуть виправдати людські жертви, серед яких були й церковні служителі. Але й нинішня суспільна руйнація як наслідок цинізму й некомпетентності влади не має морального виправдання, оскільки вона породила й продовжує невпинно множити чисельні гуманітарні жертви. Й церковні служителі не повинні знаходитись в союзі з можновладцями, які творять суспільне зло. Цинізм радянської влади був запрограмований чи закладений комуністичною ідеологічною доктриною, яка передбачала примат суспільного над індивідуальним і суто особистісним. Цинізм української влади породжується вмотивованою матеріальною вигодою, безідейністю й безвідповідальністю її суб'єктів, що культивує домінування індивідуальних та корпоративних інтересів над суспільними. Aлe ж таким полярним крайнощам суспільних трансформацій, що сходяться в цинізмі, заручником якого стає народ, є розумні й, по-справжньому, цивілізовані альтернативи, коли влада не експлуатує нещадно народ і не паразитує на ньому, а виконує компетентно свою суспільну роль. А церковні інституції сприяють підтриманню моралі, злагоди й згуртованості в суспільстві на шляху його успішного цивілізаційного розвитку.

Показовими в цьому сенсі є Федеративна Німеччина та Японія. Німеччина менше ніж за два десятиліття, тобто в межах періоду нашої державної незалежності, відродилась, не метафорично, а буквально, з попелу й зайняла чільне місце не лише серед західноєвропейських держав, а й у світі. Японія за три десятиліття з феодальної й відсталої модернізувалась у світову супердержаву. І це політично-економічне чудо відбулося в країні з обмеженою територією, як для такої чисельності населення, та за відсутності власних сировинних ресурсів.

Унікальним щодо порівняння соціального експериментування в межах соціумів із власними державами є досвід Південної та Північної Кореї. Ці країни споріднені історично, етнічно, мовно, ментально, культурно, географічно. їх відрізняє, лишень, модель політичного й економічного устрою на незначному відрізку історичного часу. У результаті обрання різних шляхів суспільного розвитку, ще до недавно, один і той же народ бідує й злидарює, потерпає від свавілля й цинізму влади, можна сказати без перебільшень, перманентно перебуває в стані гуманітарної катастрофи в державі, яка заклякла у фазі військового комунізму, і живе повноцінним цивілізованим життям у країні, яка пішла альтернативним шляхом і за цей період увійшла до числа лідерів земної людської спільноти.

Північна Корея наочно демонструє вичерпаність і безперспективність диктатури влади та закритості суспільства в забезпеченні його успішного розвитку в сучасному цивілізаційному контексті. Це показовий урок тим, хто сподівається на одноосібну міцну владу чи руку в суспільстві, яка одним махом у ньому має навести порядок і запровадити справедливість. Як історія, так і сучасність підтверджують, що така влада дуже дорого коштує народові й не лише через втрату ним свободи. Авторитаризм неминуче приводить до диктатури, а це потребує колосальних ресурсів як на втримання системи влади, у першу чергу, її силових структур, так і на розвиток економіки закритого типу, яка приречена на вічне відставання від світових досягнень. Одна країна не може виробляти все й так якісно, як це робить економічно інтегроване й спеціалізоване світове цивілізоване співтовариство. Це підтвердила економіка Радянського Союзу.

Україна за багатьма параметрами того, що в ній діється й коїться, не стикується із цивілізованою спільнотою, де сповідуються реальна демократія й прагнуть жити за законами. Цим самим вона демонструє ознаки закритого суспільства й, у першу чергу, тим, що влада живе не за законами, а за правилами, які встановлюються й постійно змінюються нею за межами чинного правового простору. Про дотримання норм моралі некоректно й згадувати, оскільки ними тотально нехтують. Це паралізує суспільний розвиток та заводить у безвихідь саму владу, яка є заручником власного свавілля й цинізму. Але за європейським історичним часом, світовою геополітичною ситуацією та безідейністю вітчизняної влади, У країна реально трансформуватись в закрите суспільство, на щастя, не може.

Для нас ближче Німеччина, як приклад, для наслідування у відродженні економіки країни, де була проголошена й суворо дотримувалась всіма, починаючи з державних мужів, загальнонаціональна ідея та, відповідна цій ідеї, політика затягування ремінців. Коли це відбувалось, ніхто, починаючи з вищих державних чинів і закінчуючи керівниками місцевого рівня, не дозволяв собі розкошувати ні в службовому, а ні в приватному житті, ні за власні накопичення, а ні тим більше за державний бюджет. Коли бідував народ, вони не транжирили на гедонізм та всілякі витребеньки гроші, не купляли й не їздили на фантастично дорогих у вимірах прожиткового мінімуму та мінімальної пенсії автомобілях, не будували власних палаців і не оздоблювали службові приміщення, офіси за такими видатками, що не можуть дозволити навіть сьогодні представники справжньої, а не бутафорної як у нас, національної еліти Федеративної Німеччини. Вони не робили державу інструментом особистого збагачення за рахунок власного народу.

У нас же все відбувається навпаки. Німці рухались із глибокого провалля тотальної руйнації на нульовий рівень попередніх досягнень своєї економіки, а потім далі в гору, що забезпечило їм почесне місце серед країн-лідерів сучасного цивілізованого світу. Ми ж, через виміри благополуччя не лише матеріального, а й морально-психологічного, широкого загалу громадян, які власне й репрезентують український народ, умудрились з рівня їхньої, хоча й мінімальної, але соціальної захищеності та впевненості в завтрашньому дні зіпхнути їх, мов бульдозером, у соціальне провалля. Коли ці громадяни своїм волевиявленням приймали рішення мати власну Державу в нас не було тотальної повоєнної руйнації, а були розвинуті трудові колективи, у яких об'єднувались кваліфіковані кадри, що були налаштовані не на гедонізм та соціальний паразитизм, а на продуктивний соціальний темпоритм життя.

Отже, завершуючи публікацію, що присвячена висвітленню дослідження проблеми компетенції церкви й компетентності церковних служителів у підтриманні моралі й злагоди в суспільстві, з'ясуємо можливі наслідки й небезпеки для цивілізаційного розвитку від симбіозу влади й церкви, коли пріоритетом стають не служіння Богу й народу, а персональна вигода владних суб'єктів і церковних служителів будь-яких конфесій, а не лише православної.

Виходимо з того, що в сучасній техногенній, технократичній, цинічній цивілізації релігію можна розглядати як своєрідний форпост, ар'єргард і редут суспільної моралі й моральності людини. Адже на відміну від світського життя, де мораль підмінюється законами, які у своїй сутності, а ще більше, у юридичних інтерпретаціях можуть бути цинічними, релігійне життя передбачає шлях людини до Бога лише через мораль і совість. Поза мораллю й совістю дійти до Бога не можна. Релігія репрезентується церквами та їхніми служителями. Той, хто стає церковним служителем, займає певну нішу чи місце в релігійній діяльності, яке за визначенням повинно бути святим. Звідси постає моральна відповідальність церковної особи, яка зайняла відповідне місце в церковній ієрархії. Якщо вона займає місце церковного служителя заради вигоди й зиску та ситого й заможного життя, безвідносно того, як досягнення цього узгоджується з мораллю й совістю, можна констатувати, що місце в релігійній діяльності зайняте неправедною людиною. Індикатором чи ознакою їхньої неправедності в суспільному оточенні є те, коли церковні служителі позиціонують свою прихильність і підтримку суб'єктам, які здійснюють неправедні життєві вияви. За таких умов те місце, де має бути святе, займається його антиподом. Доки там буде інше, святому на це місце зась. Коли таке трапляється випадково, це є проблемою локального рівня, яка врегульовується системою церковної інституції. Але, коли це набуває системного характеру, то на місці справжньої релігії з'являється квазірелігія.

Отже, неприйняття праведності як святості в життєвих виявах людини за критерій істинної релігійної свідомості, результатом чого є віра в Бога, створює передумови в суспільстві для псевдо чи ерзацнабожності, яка посилює й резонує цинізм влади, особливо, коли та безідейна. Для безідейної влади ерзацнабожність дуже зручний засіб маніпулювання масами через вплив на їхню релігійну свідомість. А можливість управляти масами через їхню релігійну свідомість мотивує владних суб'єктів до безідейності, принаймні, конструктивної, тобто раціональної. Адже, для генерування конструктивних, раціональних ідей, реалізація яких може забезпечити ефективний суспільний розвиток, треба, по-перше, напружуватись в компетентності й бути відповідним їй, а по-друге, виявляти ще вищі компетентність та зусилля, щоб проголошені ідеї втілити в життя, і, по-третє, що саме невигідне для влади, поступатись власними інтересами заради суспільного блага. Безідейність вигідна для влади. Іншими словами, ідейність влади відрізняється від її популізму своєю зримістю як у сказаному, так і зробленому, тобто, коли проголошене владою як належне стає дійснім у бутті своїх громадян.

Ерзацнабожність, якщо в суспільстві зневажається праведність і нехтується мораль, не піддається публічному спростуванню й звинуваченню в популізмі та обмані. По-перше, сповідування тієї чи іншої релігії, це особиста справа, а не суспільна, і свобода совісті не підлягає сторонньому контролю й підзвітності. По-друге, будь-яка релігійна доктрина ірраціональна за своєю сутністю й не підлягає раціональному аналізу, а тим паче, критиці, як то можливо у відношенні до ідей, що проголошуються владою. За те, що написано у Святих Писаннях ніхто відповідальності не несе. Це сприймається як даність. Церковні служителі виконують роль трансляторів, інтерпретаторів, проповідників релігійних текстів та настанов. Тому тим, хто вдає із себе віруючого, не потрібно напружуватись, щоб усвідомити сутність віросповідання, у якому він себе ідентифікує. І не треба звітувати перед народом за втілення релігійної доктрини. Достатньо проголосити себе віруючим й імітувати це, необов'язково регулярним і систематичним, відвідуванням церковних храмів й участю в релігійних практиках. Бажано не плутати конфесії. Але в умовах сучасного українського соціуму це не є принциповим. У нас, у залежності від політичної кон'юнктури, міняються як партії, так і церкви. Більше того, в одній особі одночасно може вміщуватись як багатопартійність, так і поліконфесійність. Коли сповідується цинізм, тоді продається все, але спершу, - совість.

Удавана набожність дозволяє публічно висловлювати будь-яку нісенітницю й не нести за це ніякої відповідальності, оскільки віра сприймається на віру. У першу чергу, тими, хто вірить і сприймає лицемірство за реальну набожність. Звідси постає проблема релігійної свідомості прихожан конкретних церков та храмів. Адже, громадяни, які відвідують церковні храми з поваги чи за традицією, або взагалі туди не ходять, і раціонально аналізують те, що відбувається в нашій соціальній дійсності, здатні до критичного сприйняття ерзацнабожності. Таке населення незручне для маніпулювання свідомістю й управління. За звичай, щиро, а не лицемірно, не віруюча людина починає звертатись до Бога не в благополучні часи свого життя, а тоді, коли це життя стає скрутним або взагалі нестерпним. Більшість громадян України ввійшли в пострадянський період невіруючими. І те, що багато з них почали торувати дорогу не лише у свята, а й у будні дні, до церковних храмів, є ознакою саме їхньої життєвої скрути. Для церковних служителів і влади чим більше прихожан, тим краще. Тут проглядається мотивація до знедолення громадян у тих, хто цинічний у своєму життєвому прагматизмові й заради власної вигоди готовий знехтувати праведністю, моральністю й, навіть, іменем Бога. А це союз із дияволом. Але ж від правди нікуди не втечеш і правду нікуди не сховаєш. Як перше, так і друге можна лише, до пори часу, імітувати, але ж шило з мішка раніше, чи пізніше все ж виглядає.

Адже не підлягає спростуванню факт у новітній історії У країни, що масове знедолення її населення є наслідком гіпертрофованого збагачення невеликої чисельності осіб неправедним шляхом й, перш за все, через використання влади в суспільстві. Зараз ці особи позиціонують себе, хто в більшій, а хто в меншій мірі, набожними людьми. У престольні свята фігурують на телеекранах зі свічками в руках і смиренними обличчями, які не здатні приховати цинізм та бездуховність душі. Регулярно здійснюють чартерними чи іншими рейсами паломництво у святі місця й, безумовно, до гроба Господнього. Там демонструють ще більшу смиренність. Виступають щедрими меценатами будівництва та втримання церковних храмів, що в реальності є спонсорством, а точніше, інвестиціями в церковні бізнес-проекти. Дають жалюгідні подачки у вигляді благодійних обідів та наборів продуктів громадянам, які знедолені ними ж. Це широко популяризується у масовій свідомості й рекламується у суспільстві як богоугодна справа. Навідуються в інтернати й приюти до сиріт і покинутих напризволяще дітей, що є результатом соціального знедолення їхніх батьків цими ж можновладцями. Tакі та інші разові благодійні акції з величезною помпою на широкий суспільний загал репрезентуються, як альтруїзм і пожертвування можновладців, і часто здійснюються в супроводженні церковних служителів. Реально злиденне й невлаштоване по-людські життя знедолених дітей і немічних дорослих з їхніми повсякденними стражданнями залишається за кадрами публічних благодіянь.

Aлe ж моральні діяння як богоугодні справи, які нарочито виставляються на показ для самореклами чи нарощування власного політичного капіталу, що в нашій соціальній дійсності тотожно реальному капіталу, перестають бути такими за визначенням. Адже моральним уважається той учинок, коли доброчинність здійснюється не лише усвідомлено й добровільно, а й без розрахунку на визнання та винагородження. Цьому вчив і наставляв Icyc Христос. Пізніше І. Кант зазначав, що істинною нагородою за доброчинність є сама доброчинність.

З'явись сьогодні Месія перед такими «набожними» циніками, які відвідують його гроб, вони б виставили перед ним праведника як грішника й забили б його камінням, якби той сказав, - хто вважає себе негрішним, першим кинь у грішника каменем. Воістину цинізм обділений совістю. А солідаризація в гріховності резонує зло, що в умовах ноосфери постає страшною руйнівною силою, яка здатна знищити не лише праведність, а й людство. Це підтверджується нашою соціальною дійсністю, коли циніки звинувачують в аморальності й гріховності праведників та своїми корпораціями руйнують суспільство, що, як мінімум, може призвести до втрати Україною державності.

Можна, обіпершись на концепти чи окремі положення релігійних доктрин, виправдати будь-яку гріховність людини, з огляду на її первородний гріх та нездатність до безгрішності за своєю природою. Але, чи буде це утвердженням праведності як святості, коли в такі способи виправдовується цинізм і ховається в білі одежі чорнота зла. Адже така позиція церковних служителів ні чим не відрізняється від софістики й словоблуддя юристів, які за гроші роблять очевидних злочинців постраждалими, а їхніх жертв винними. І така позиція затуляє дорогу до Бога.

В одну й ту ж саму річку не можливо зайти двічі, але можливо багато разів наступати на одні й ті ж самі граблі. Тож чи варто прагнути до нездійсненого й повторювати помилки? Зазначені сентенції не втрачають своєї актуальності й у вітчизняному церковному відродженні, яке за ознаками свого перебігу в меншій мірі нагадує розбудову інституцій, що утверджують праведність, моральність і злагоду в суспільстві, а в більшій мірі асоціюється із запровадженням засобу експлуатації українського народу, який із кожним роком усе щільніше й міцніше припасовується на його шиї. Можновладці щедро діляться із церквами награбованим із радянського доробку, що отримано Україною в спадщину, та набутками від поточної експлуатації народу. Церкви та їхні служителі не потерпають від матеріальної скрути, так як інші важливі соціальні інститути, зокрема: культура, освіта, наука, охорона здоров'я. Ситий голодного не зрозуміє. Ця сентенція особливо актуальна для тих, кого грабують та експлуатують. На даному історичному етапі вона повчальна й для українського народу, який не шанує власну гідність і дозволяє так брутально знущатись над собою.

Соціальна дійсність сучасного українського соціуму підтверджує, що мораль неможливо запровадити технологічно з допомогою якихось окремих інституцій, зокрема, сім'ї, церкви, школи, вищої школи, у тому суспільстві, де матеріальний добробут, у цілому, життєва успішність досягаються цинічними, а не праведними, шляхами та способами. Мораль і гуманізм неможливо приживити в суспільстві, де на п'єдестал пошани й подіум суспільного визнання виставляють цинізм, а на праведність дивляться з іронією та презирством.

Але ж це шлях в історичне нікуди. Суспільство, у якому панує цинізм, разом із владою, яка його породжує, приречені на політичне й історичне фіаско та на неприкаяне блукання в цивілізаційному контексті й загальному річищі розвитку людства. Народ, який дозволяє не лише затримуватись на своїй шиї недолугій у компетентності владі, а й поганяти себе як робочу худобу, демонструє свою неадекватність можливостям і тому шансу, які надала йому історія для влаштування й полегшення свого становища та утвердження себе як самодостатнього суб'єкта в розпорядженні власного долею. Нездатність народу самостійно творити свою історію й розпоряджатись на власну користь своєю незалежністю можна кваліфікувати як його некомпетентність, що обертається для нього приниженим становищем і брутальною експлуатацією не стільки фізичною, як морально-психологічною. На завершення доречна ремарка щодо позиціонування автора у відношенні до українського народу як об'єкта здійснюваного дослідження в сучасному цивілізаційному контексті. Автор не відокремлює себе від народу й не виносить себе як суб'єкта аналізу за межі об'єкта дослідження й, тим більше, не протиставляє себе власному народові. Наш народ - це всі ми, у тому числі, і суб'єкти влади. Науковий аналіз - це, перш за все, критичний аналіз, оскільки він має сенс тоді, коли є проблемність, яку необхідно досліджувати. Немає проблеми, - немає й предмету дослідження. Тому, критичний аналіз соціальної дійсності, у якій ми живемо і яку творимо, через моральний вимір нашої відповідальності як співучасників цього творення, автор усвідомлює і як самокритику.

Список використаних джерел

церква мораль злагода компетентність

1. П. Слотердайк визначив цинізм як «усвідомлену хибну свідомість». / Слотердайк П. Критика цинічного розуму: Пер. з нім. - K.: Тандем, 2002.

2. Євангелія від Сьв. Маттея. Голова 22. / Святе письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською. Перекл. П.О. Куліша, І.С. Левецького, І. Пулюя. - K.: Видавництво «Рада», 2000.

3. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / Худож. оформ. О. Білецького. - K.: Майстерня Білецьких, 2007. - 256 с.

4. Будда. Конфуций. Магомет. Франциск Ассизский. Савонарола: Биогр. очерки. - М.: Республика, 1995. - 348 с.

Размещено на Allbest.ru