Суспільна раціоналізація і право у процесі модернізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільна раціоналізація і право у процесі модернізації

право суспільний раціоналізація евристичний

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається тенденціями еволюції суспільства наприкінці ХХ - початку ХХI століття, що вимагають прояснення нормативного саморозуміння сучасності. В епоху модерну суспільна самоорганізація набуває усвідомленого характеру, а основним її засобом стає право. Позитивне, встановлене право займає центральне місце в регулюванні суспільних відносин. Процеси позитивації права і юридифікації суспільства спричинені відмовою модерну пасивно рухатись за звичаєм, його установкою на раціональне перетворення як природного середовища, так і соціальних інститутів.

Однак, як показують останні десятиліття, раціональна діяльність, що спрямована на вивільнення людини від панування природи й традицій, сама стає причиною екологічних і соціальних криз. Високорозвинена промисловість, яка ґрунтується на науці, не просто забруднює довкілля, а й загрожує самим умовам людського існування. На відміну від епохи початкової індустріалізації, сучасні техногенні ризики не обмежені локально. Для них характерна тенденція до глобалізації, що перетинає національно-державні кордони. Це погіршує відносини між промислово розвиненими країнами і третім світом. Прогрес біотехнологій уможливлює цілеспрямовану зміну самої людської природи. Наслідки ж такої технізації природи людини для моралі й політики непередбачувані. У детрадиціоналізованому суспільстві загострюються проблеми соціальної інтеграції, оскільки на зміну традиційній моральності, яка забезпечує консенсус з питання про те, що є благо, прийшов ціннісний плюралізм і «війна богів». Ситуація ускладнюється політикою мультикультуралізму сучасних демократичних держав, що спрямована на рівноправне співіснування «форм життя» різних етнічних спільнот, мовних груп і конфесій. Секуляризація культури, ослаблення позицій релігії як сили, що формує спільноти, здатні викликати порушення колективної ідентичності. На думку деяких дослідників, саме криза колективної ідентичності призвела в останні десятиліття ХХ століття до зростання націоналізму, що бере на себе інтеграційну функцію релігії.

Нові ризики і загрози породили запеклі суперечки щодо проекту модерну. Прихильники комунітаризму покладають відповідальність за проблеми сучасного суспільства на універсалістські претензії розуму, а представники постмодернізму розглядають раціональність як утілення волі до влади. За такої інтерпретації розум постає не як знаряддя емансипації людини, а як засіб інструменталізації довкілля й самої людської природи. Впливова в сучасній соціології теорія систем взагалі усуває проблематику, що пов'язана з розумом, обмежуючись дослідженням системної квазіраціональності. Відповідно до цього підходу, суспільство в процесі модернізації розпадається на функціонально спеціалізовані саморегулюючі підсистеми, чия аутопоетична закритість імунізує їх від спроб цілеспрямованого впливу ззовні. Люди з їхньою свідомістю розглядаються лише як елементи навколишнього середовища соціальної системи, що непередбачуване реагує на зовнішні впливи.

Ціною такої радикальної критики розуму стає фаталізм, що веде до паралічу політичної волі. Відмова від проекту суспільства, що навчається і яке впливає на власну долю за допомогою політичної волі й свідомості, не може бути адекватною відповіддю на виклики часу. Вірність регулятивній ідеї модерну можна зберегти, подолавши зредуковане трактування розуму і визнавши, що на сучасному етапі проста модернізація змінюється рефлексивною модернізацією.

Класична концепція модерну виходила з ототожнення розуму з одним типом раціональності - цілераціональністю або інструментальним розумом, що реалізується в суб'єкт-об'єктних відносинах. Такий розум перетворює все у предмет можливої маніпуляції. На етапі простої модернізації перетворювальна діяльність людини була спрямована на задані наперед умови існування суспільства. Це стосувалося як природних ресурсів, так і традиційних норм та цінностей, які були породжені домодерновим суспільством і забезпечували його соціальну інтеграцію. Тепер суспільство повинно вирішувати проблеми, породжені самою модернізацією. Виснажені суспільною раціоналізацією традиційні джерела солідарності мають бути замінені рефлексивним виробленням соціальних зв'язків і нормативних угод. Це є задачею комунікативного розуму, який здійснюється в суб'єкт-суб'єктних відносинах. Вихід з апорій простої модернізації полягає не у відмові від універсальних норм і цінностей, на чому наполягають постмодерністи і близькі до них комунітаристи, адже це унеможливлює солідарну політичну дію. Комунікативна раціоналізація суспільства відкриває можливість створювати й обґрунтовувати нові легітимні правила соціального регулювання за допомогою дискурсивного формування суспільної думки й волі.

Таким чином, необхідність дослідження проблем суспільної раціоналізації в аспекті взаємодії декількох типів раціональності і звертання в зв'язку з цим до аналізу ролі права обумовлені зміною парадигм модернізації в наш час. Дослідження має особливу актуальність для сучасної України, яка вирішує складну задачу реформування посттоталітарного суспільства, що суперечливо поєднує сучасні риси з домодерновими характеристиками. Проблеми модернізації, демократизації і розвитку правової форми суспільної самоорганізації набувають додаткової гостроти у нашій країні, яка взяла курс на європейську інтеграцію.

Стан наукової розробки проблеми. Проблеми модернізації віднайшли своє місце в дослідженнях зарубіжних і вітчизняних авторів численних напрямків філософського і соціально-гуманітарного знання. Дослідження різних аспектів переходу від традиційного суспільства до модерного інтенсивно проводяться з другої половини XIX ст. У роботах К. Маркса становлення сучасного суспільства подано як генезис капіталізму, у Е. Дюркгайма - як перехід від механічної солідарності до органічної. Ф. Тьонніс аналізує відмінності між традиційним і модерним суспільством у термінах Gemeinschaft (спільнота) і Gesellschaft (суспільство), підкреслюючи, що у сучасному суспільстві соціальні інститути стають все більш загальними і абстрактними. М. Вебер розглядає процес модернізації як раціоналізацію, розуміючи під цим експансію цілераціональності в усіх сферах життя суспільства.

У соціальній теорії XX ст. стає впливовим підхід, який зводить сутність модернізації до диференціації суспільства на окремі сфери з властивими їм правилами й логікою розвитку. Ю. Габермас всебічно аналізує передумови, механізми й наслідки роз'єднання сучасного суспільства на сферу комунікативної дії (життєвий світ) і сферу цілеспрямованої дії (система). П. Бурдьє пише про розпад суспільства на окремі інституціональні поля; автори теорії систем - Т. Парсонс і Н. Луман - про відокремлення функціонально спеціалізованих автономних підсистем. Інакше використовує системну термінологію І. Валерстайн, описуючи сучасне суспільство як глобальну капіталістичну світ-систему, відмітною рисою якої є пріоритет безперервного накопичення капіталу. Т. Маршалл досліджує розширення прав громадянства у процесі капіталістичної модернізації. М. Фуко розглядає становлення сучасного суспільства з точки зору розвитку технік і технологій влади, епоха модерну для нього - це, насамперед, формування дисциплінарного суспільства. Увага П. Бергера спрямована на трансформацію «символічного універсуму» у процесі модернізації, зміну організації знання і структур свідомості. Ж. Бодріяр зводить розвиток новоєвропейської цивілізації до історичної еволюції симулякрів, вважаючи, що основною ознакою суспільства наразі є універсальне розповсюдження штучних, несправжніх форм соціального буття, перемога «порядку симулякрів» над реальним світом.

Значну кількість праць присвячено осмислюванню специфіки актуальної сучасності. Тенденції еволюції суспільства пізнього модерну досліджували Дж. Александер, І.І. Антонович, Е. Арато, З. Бауман, У. Бек, Д. Бел, Дж. Ваттімо, Ю. Габермас, С. Гантінгтон, Е. Гіденс, Дж. Грей, В.В. Гусаченко, В.Л. Іноземцев, М. Кастельс, Б.Г. Капустін, І.І. Кравченко, Дж. Коен, Ж.-Ф. Ліотар, О. Лазоренко, К. Леш, С. Леш, Ж. Ліповецькі, У. Макбрайд, О.О. Мамалуй, О.С. Панарін, А. Селігмен, Дж. Стігліц, Е. Тоффлер, А. Турен, В.Г. Федотова, Ф. Фукуяма, П. Штомпка. Акцентуючи увагу на тій або іншій характеристиці суспільного укладу, який формується сьогодні, дослідники визначають його як постіндустріальне суспільство (Д.Бел, В.Л. Іноземцев), інформаційне суспільство ( Е. Тоффлер, М. Кастельс, К. Леш), суспільство ризику (У. Бек, Е. Гіденс, З. Бауман). Автори, які прагнули підкреслити радикальну відмінність соціальної реальності нашого часу від усієї епохи модерну, використовували для позначення актуальної сучасності термін «постмодерн» (Ж.-Ф. Ліотар, З. Бауман, Дж. Ваттімо, А. Селігмен). Прибічники постмодернізму у соціальній теорії, як правило, розвивають критику проекту Просвітництва (що була започаткована засновниками Франкфуртської школи М. Горкгаймером, Т. Адорно, Г. Маркузе), звинувачуючи розум у підкоренні природи й поневоленні людини. На демократизацію, як на провідну тенденцію розвитку суспільства у останні десятиліття, звертають увагу С. Бенгабіб, Ю Габермас, Дж. Коен і Е. Арато, А. Турен, Ф. Фукуяма. Останнім часом на перший план у соціальній і політичній теорії виходить осмислення викликів глобалізації, чому присвятили свої роботи З. Бауман, У. Бек, П. Бергер, Е. Гіденс, К. Леш, У. Макбрайд, О.С. Панарін, Дж. Стігліц.

Проблеми раціональності, включно з раціональністю у соціальній сфері, досліджувались у роботах Н.С. Автономової, Р. Алексі, М. Вебера, Ю. Габермаса, П.П. Гайденко, В. Гьосле, Ю.М. Давидова, М.В. Поповича, К. Поппера, В. Поруса, М. Раца, В.С. Стьопіна, Дж. Сьорля, Дж. Томпсона, В.С. Швирьова, Г. Шнедельбаха.

Дослідження права як знаряддя цілеспрямованих соціальних змін проводяться з середини XX ст. (Дж. Гроссман, У.М. Івен, Р.С. Саммерс, Л. Фрідмен та ін.). Це відображує прагнення сучасної соціальної держави широко використовувати позитивне право для реструктуризації, регулювання й стимулювання економічної діяльності, а також для реформування суспільних відносин з метою викорінення дискримінації меншин. Недоліком таких досліджень є те, що право розглядається у них не як один з аспектів складного соціуму, а як незалежний засіб державного контролю, що впливає ззовні на суспільство, яке підлягає регулюванню. Перебільшення автономії встановленого державою права відносно інших форм соціального контролю (мораль і релігія) є типовим для правового позитивізму, одного з найбільш поширених підходів у сучасній філософії і соціології права, репрезентованого такими авторитетними фігурами, як Г. Кельзен, Х.Л.А. Харт, Дж. Рез, Н. Луман. Правовий позитивізм відображує таку важливу рису модернізації, як відокремлення держави, що має монополію на легітимне застосування примусу, від громадянського суспільства. Однак ігнорування взаємодії формального права з іншими нормативними системами веде до зменшення ефективності правового регулювання. На противагу правовим позитивістам, зв'язок права з морально-етичними нормами й цінностями розглядають К.-О. Апель, Г.Дж. Берман, Ю. Габермас, О. Гьоффе, Дж. Ролз, С.І. Максимов, Е. Ю. Соловйов, Дж. М. Фінніс, Л.Л. Фуллер, В.В. Шкода.

Аналіз публікацій дозволяє зробити висновок, що хоча окремі складові теми знайшли своє висвітлення в літературі, однак спеціального комплексного дослідження модернізації у аспекті взаємодії декількох типів раціональності й ролі права у цьому процесі не проводилось. При вирішенні поставленої задачі у дисертації поряд з наведеними вище дослідженнями використовувались результати праць, що присвячені критичному аналізу і подальшому розвитку наступних підходів:

- теорії соціальної дії М. Вебера (П.П. Гайденко, Е. Гіденс, Ю.М. Давидов, Н.М. Зарубіна, А.Т. Кронман, Ш.-А. Кюен, П. Кутуєв, С. Леш, Г. Рот, Д.М. Трубек, Е. Хант, Р.П. Шпакова. С. Юінг);

- теорії систем Н. Лумана (Е. Бленкенберг, А.В. Гарник, В.В. Гусаченко, А.М. Єрмоленко, Е. Крістодоулідіс, М.Д. Култаєва, Г. Ротлойтнер, О.В. Садоха, Г. Тойбнер, К.А. Феофанов);

- теорії комунікативної дії Ю. Габермаса (Р. Алексі, Е. Арато, С. Бенгабіб, А. Дєнєжкін, Дж. Драйзек, А.М. Єрмоленко, Р. Зимовець, Дж. Коен, Е. Крістодоулідіс, Т. Маккарті, Д.М. Расмуссен, Ю.В. Романенко, К. Самнер, Л.А. Ситниченко, Дж. Томпсон, Дж. Твіді, М.Г. Тур, Б. Флівберг, В.М. Фурс, Е. Хант);

У дисертаційному дослідженні також використовувався аналіз дискусій стосовно особливостей еволюції сучасного суспільства, проведений у працях В.Л. Іноземцева, П. Штомпки, В.Г. Федотової, О.А. Фісуна, Т.І.Ящук.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Виконане дисертаційне дослідження зв'язане з державною бюджетною науковою темою кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна «Проблема цивілізаційних трансформацій: соціально-філософський аспект» (номер державної реєстрації 0100U003358).

Мета дисертаційного дослідження - сформулювати і обґрунтувати соціально-філософську концепцію модернізації як суспільної раціоналізації, розкрити роль права у цілеспрямованих соціальних змінах і на цій основі показати вирішальне значення демократичної організації законодавства для долі сучасного суспільства.

Досягнення поставленої мети вимагає виконання наступних завдань:

- провести порівняльний аналіз двох соціально-філософських стратегій концептуалізації актуальної сучасності: теорій постмодерну і пізнього модерну;

- виявити евристичний потенціал і межі застосування основних парадигм дослідження модернізації, у яких ключове місце приділяється правовій формі суспільної самоорганізації;

- дати теоретичний опис взаємодії різних типів раціональності на етапі рефлексивної модернізації;

- представити реконструкцію правової форми регулювання соціальних відносин у світлі історично мінливих критеріїв раціональності;

- дослідити діалектику взаємного конституювання сучасного права і демократії.

Об'єкт дослідження - процес модернізації суспільства.

Предмет дослідження - суспільна раціоналізація як сутність модернізації і право як засіб цілеспрямованих соціальних змін.

Методи дослідження. Обрана тема потребувала використання плюралістичної стратегії дослідження, яка поєднує підходи соціальної, моральної, правової та політичної філософії, а також теоретичної соціології. У дисертації застосовувались соціально-філософський теоретико-комунікативний підхід, методологія розуміючої соціології, структурно-функціональний аналіз і нормативний підхід практичної філософії.

Наукова новизна отриманих результатів визначається всебічним обґрунтуванням авторської концепції модернізації як суспільної раціоналізації: на основі синтезу методологічних підходів розуміючої теорії соціальної дії, об'єктивуючої теорії систем і теорії комунікативної дії розроблено теоретичну модель процесу суспільної раціоналізації як складної взаємодії трьох типів раціональності - комунікативної раціональності, цілераціональності і системної раціональності; розкрито вирішальну роль права у раціоналізації суспільних відносин і встановлено способи демократичної легітимації правових норм на етапі рефлексивної модернізації.

Більш конкретно наукова новизна виявляється в наступному:

- Розвинуто положення про те, що установка на усвідомлене перетворення суспільних інститутів самими учасниками соціальних взаємодій в ім'я реалізації цінностей свободи особи, рівності, солідарності і демократії складає суть сучасного суспільства, а не просто є однією з його характеристик. При домінуванні такої ціннісної орієнтації в суспільній свідомості всі зміни в технології, економіці, політичній організації, соціальній структурі і способах комунікації слід розглядати як рух у межах модерну.

- Використання сформульованого критерію дозволило виявити безпідставність концептуалізації актуальної сучасності, тобто останніх чотирьох-п'яти десятиліть, як ери постмодерну, якісно відмінної від епохи модерну. Запропоновано членування модерну на три етапи: рання сучасність (XVI-XVIII ст.), зріла сучасність (XIX - перша половина XX ст.), пізня сучасність (починаючи з другої половини ХХ ст.).

- Одержало додаткову аргументацію положення про те, що характерне для постмодерністської соціальної теорії редукування розуму до одного типу раціональності - цілераціональності чи інструментального розуму - було закладено дослідженням модернізації, проведеним у рамках «розуміючої» теорії соціальної дії М. Вебера.

- Вперше у вітчизняній літературі реконструйовано веберівську концепцію формального раціонального права як засобу інституціоналізації цілераціональної дії. Критично оцінено модель автономного формального права у світлі сучасних тенденцій матеріалізації права.

- Доведено, що для пояснення парадоксів суспільної раціоналізації, зафіксованих теорією соціальної дії, необхідно ввести концепт системної раціональності.

- Визначено межі застосування системно-теоретичного підходу і заснованої на ньому аутопоетичної теорії права як інструментарію аналізу рефлексивної модернізації.

- Одержала подальший розвиток упроваджена теорією комунікативної дії дворівнева модель сучасного суспільства (життєвий світ/система). Виявлено її евристичний потенціал у дослідженні права як сполучної ланки між системою і життєвим світом. Разом з тим, на основі дослідження неформальних норм у формально організованих системах і ролі довіри в політичній та економічній сферах подана критика абсолютизації роз'єднання системи і життєвого світу.

- Показано актуалізацію проблеми демократичної легітимації правових норм на етапі рефлексивної модернізації.

- Проведено порівняльний аналіз деліберативної і ліберальної моделей демократії. Доведено перевагу деліберативної демократії у вирішенні проблеми легітимації сучасного права.

- Аргументовано положення про те, що основою демократичного походження закону може бути тільки взаємодія парламенту і неформалізованої публічної сфери. Обґрунтовано, що демократизація сучасного суспільства має бути спрямована на зміцнення незалежності публічної сфери і зростання її впливу на формально організовану політичну систему.

- Розвинуто ідею про необхідність концептуального відмежування громадянського суспільства як організаційної основи публічної сфери не тільки від держави, але й від ринкової економіки.

Теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що отримані результати є суттєвим внеском у розробку методологічних засад комплексного аналізу сучасного суспільства. Результати дослідження можуть бути використані при розробці стратегії діяльності по подоланню соціальних патологій пізнього модерну, демократизації суспільства, розвитку громадянського суспільства й публічної сфери в цілому. Теоретичні положення й висновки дисертації, а також наведений фактологічний матеріал знайдуть широке використання у навчальному процесі при викладанні курсів лекцій з соціальної, правової та політичної філософії, соціології й політології.

Особистий внесок здобувача. У статті № 2 списку публікацій у наукових фахових виданнях особисто автору належить 70% опублікованого матеріалу, ним проаналізована проблема легітимності соціальних норм. У інших публікаціях: у № 1 особисто автору належить 60% матеріалу, ним визначені базові норми, які складають основу поведінки людини у періоди соціальної кризи; у № 2 особисто автору належить 75% матеріалу, ним обґрунтована відмінність філософського знання від соціально-теоретичного у встановленні підстав соціальності.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретико-методологічні положення дисертаційного дослідження доповідались автором на 11 міжнародних, регіональних та інших науково-теоретичних конференціях: «Девіантна поведінка неповнолітніх і молоді: можливості впливу (Харків, 1994), «Толерантність як культурна універсалія (Харків, 1996), «Філософія: класика і сучасність» (III Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 1996), «Третье тысячелетие: гармония человека, общества и природы» (Чугуев, 1996), «Культура у філософії ХХ століття» (IV Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 1997), «Проблема раціональності наприкінці ХХ століття» (V Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 1998), «Ідея справедливості на схилі ХХ століття» (VI Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 1999), «Соціально-політичний механізм правотворчості» (Дев'яті Харківські політологічні читання. - Харків, 1999), «Практична філософія і правовий порядок» (VII Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 2000), «Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність» (IX Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 2002), «Проблема свободи у теоретичній і практичній філософії» (X Харківські міжнародні Сковородинівські читання. - Харків, 2003). Результати дослідження також пройшли апробацію на засіданнях і теоретичних семінарах кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, на міждисциплінарному семінарі «Право і громадянське суспільство», який проводився Харківським юридичним товариством у 1998-1999 рр., на засіданнях Харківського міського товариства «Філософська освіта» (1998-2005 рр.).

Публікації. Результати наукового дослідження відображені у монографії «Модернізація, раціональність і право» (21 д.а.), у 20 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, загальним обсягом 13,8 д.а., а також у 7 інших публікаціях загальним обсягом 1,7 д.а.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають 12 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 478 сторінок, з них 448 сторінки основного тексту, 30 - бібліографії (364 найменувань, з яких 74 англійською мовою).

У Вступі обґрунтована актуальність обраної теми, аналізується ступінь розробки проблеми, сформульовані мета і завдання роботи, визначені об'єкт, предмет і методи дослідження, його новизна, теоретична і практична значимість, наведені дані про апробацію результатів та публікації.

У розділі1 «модернізація і право: теоретико-методологічні основи дослідження» аналізуються основні парадигми дослідження модернізації, у яких ключове місце надається праву, виявляються їхній евристичний потенціал і межі застосування, визначаються основні для даного дослідження концепти, обґрунтовуються методологічні засади дослідження.

У підрозділі 1.1 «Постмодерн чи пізній модерн: дві стратегії концептуалізації актуальної сучасності» дається визначення модернізації, прийняте для мети цього дослідження: модернізація - це перехід західних країн від традиційного суспільства до сучасного і їхній подальший рух у рамках сучасності. Полемізуючи з прихильниками постмодерністської соціальної теорії (З. Бауман, Дж. Ваттімо, Дж. Грей, Ж. Ліповецькі, А. Селігмен та ін.), автор доводить, що говорити сьогодні про вихід за межі сучасності (модерну) передчасно. Специфіка сучасного суспільства, що прийшло на зміну традиційному суспільству, полягає, насамперед, у певній ціннісній орієнтації, під впливом якої міняються відносини спільності, норми, що регулюють взаємодії людей. Модерн існує доти, доки в суспільній свідомості домінує установка на те, щоб, спираючись на людський розум, перетворювати суспільні інститути в ім'я цінностей свободи особи, рівності, солідарності, демократії. Серйозні трансформації в технології, економіці, політичній організації, соціальній структурі, способах комунікації свідчать про зміну етапів у розвитку суспільства, але за умов незмінності ціннісної орієнтації їх слід розглядати як етапи руху в рамках сучасної епохи.

Зараз зберігається кардинальна установка модерну на свідомий контроль людей над суспільними інститутами з метою вивільнення людини від усіх форм пригноблення, однак особливість нинішнього етапу полягає в необхідності контролювати екологічні і соціальні кризи, які породжені самою раціональною діяльністю людей. На основі розвитку ідей Е. Гідденса, У. Бека і С. Леша в дисертації пропонується визначати актуальну сучасність як пізній модерн, а нинішній етап модернізації як рефлексивну модернізацію. У рамках сучасної епохи можна виділити три етапи: рання сучасність, зріла сучасність і пізня сучасність. Рання сучасність (XVI-XVIII ст.) поклала початок секуляризації культури і підірвала традиційні підстави легітимності соціальних норм і політичної влади. Для зрілої сучасності (XIX - перша половина XX ст.) характерні: в сфері технології - індустріалізація, у економіці - необмежена воля ринку, у сфері політичної організації - національна держава. Пізня сучасність принесла із собою високі технології, що знаменують перехід до інформаційного суспільства, соціально орієнтовану ринкову економіку і глобалізацію, з її явною тенденцією руху до наднаціональних політичних утворень. Перехід від традиційного суспільства до сучасного і подальший рух у рамках сучасності є єдиним процесом модернізації, якщо під модернізацією розуміти суспільну раціоналізацію.

Постмодерністські критики проекту модерну, що покладають відповідальність за проблеми сучасного суспільства на розум, подають його винятково як засіб установлення панування суб'єкта над навколишнім середовищем і самим собою як об'єктом і вказують, що експансія такого роду раціональності не тільки веде до інструменталізації природи, але й породжує безпідставні проекти тотального перекроювання соціальної реальності. Подібна критика не враховує тих змін, яких зазнав раціоналізм із часів класичного Просвітництва. Прихильники постмодерністської соціальної теорії ігнорують самокритику розуму, здійснену критичним раціоналізмом у формі критики історицизму (К. Поппер), а також редукують розум до одного типу раціональності - цілераціональності (інструментальному розуму). У дисертації доводиться, що традиція подібного редукціонізму була закладена класичною концепцією модерну М. Вебера.

У підрозділі 1.2 «Модернізація як експансія цілераціональності» аналізуються результати дослідження модернізації, проведеного Вебером у рамках «розуміючої» теорії соціальної дії. Вебер убачав суть модернізації в суспільній раціоналізації, котру він розумів як вивільнення цілераціональної дії від традиційних форм регулювання. Раціональність зводиться до розрахунку оптимальних засобів, необхідних для досягнення мети. Цілераціональність, що втілена в найбільш чистому вигляді в капіталістичній економічній діяльності і бюрократичній владі, вивільняється від обмежень релігії і традицій внаслідок диференціації ціннісних сфер. Західна культура розпадається на самостійні сфери - релігія, наука, мораль, право, економіка, політика, мистецтво. Кожна з цих сфер починає розвиватися відповідно до своїх власних правил і цінностей. Інституціоналізація цілераціональної дії в економіці й управлінні здійснюється за допомогою формального раціонального права, критерії й умови становлення якого уперше виділив і систематизував Вебер. Формальне раціональне право являє собою автономну стосовно релігії, моралі й політики сукупність правил, які застосовуються за допомогою формальних процедур, що робить функціонування права передбачуваним. Така прозора форма контролю поведінки людей сприяє цілераціональній діяльності, оскільки соціальні рамки дії легко піддаються обліку й калькуляції. Однак автономію права не можна абсолютизувати, як це робив Вебер. Право ніколи не було закритою логічною системою, про що свідчить той факт, що законотворча діяльність, здійснювана парламентом, спирається не тільки на логічну дедукцію, але й на моральні і політичні міркування. Уявлення про повне відокремлення права від моралі й політики спростовується також самим ходом розвитку сучасного суспільства. Перехід від необмеженої свободи ринку до соціально орієнтованої ринкової економіки означає, що держава бере на себе відповідальність за корегування недоліків ринку, використовуючи право як інструмент соціальної справедливості.

Обмеженість «розуміючої» теорії соціальної дії виявляється в тім, що ця парадигма не дає пояснення парадокса суспільної раціоналізації, коли вивільнення цілераціональності від традиційного регулювання обертається втратою контролю людини над створеними нею суспільними інститутами, що виявляється, насамперед, у бюрократизації. Зазначений парадокс не можна пояснити, приписуючи цілераціональність самій бюрократії, як це робив Вебер, тому що цілераціональність припускає волю й знання, що є характеристиками індивіда, а не організації чи інституту.

У підрозділі 1.3 «Системна раціональність і право» критично переглянуто системно-теоретичний підхід до дослідження модернізації й ролі права в цьому процесі.

Відзначена Вебером утрата контролю людини над формами організації діяльності концептуалізується в теорії систем Н. Лумана як результат диференціації сучасного суспільства на функціонально спеціалізовані автономні підсистеми. Підсистеми, що самоорганізуються, у тому числі політика, право й економіка, постають як квазісуб'єкти, чиє відтворення і зміна не залежать від мотивів і інтересів індивідів, що намагаються впливати на них. Кожна з підсистем прагне максимізувати свою ефективність у рішенні тих проблем, які ставить перед нею навколишнє середовище. При цьому інші підсистеми сприймаються окремою підсистемою лише як складова частина її навколишнього середовища. Здатність системи до саморегулювання можна умовно назвати системною «раціональністю», не залишаючи поза увагою, що раціональність у справжньому змісті слова - це характеристика суб'єкта, система ж є квазісуб'єктом.

За Луманом, соціальні підсистеми закриті одна для одної, тому що кожна з них використовує свій специфічний бінарний код і свої програми для добору й обробки інформації з навколишнього середовища. Кожна підсистема сприймає вплив інших підсистем як шум, з якого вона відбирає інформацію відповідно до свого коду. У цьому доборі є елемент випадковості, тому результат взаємодії систем непередбачуваний. Крім випадковості діє фактор труднощів перекладу з коду однієї системи на код іншої. Позитивна оцінка якогось феномена в одному коді не викликає автоматично позитивну оцінку в інших кодах.

У дисертації критично оцінюється теорія аутопоесису в праві Гюнтера Тойбнера, який використовує теоретико-системний підхід для аналізу сучасного права. Луманівська теорія систем привернула увагу теоретиків права, тому що вона добре пояснює провали спроб сучасної держави використовувати право як знаряддя цілеспрямованої соціальної зміни тим, що при правовому регулюванні має місце взаємодія трьох автономних саморегульованих соціальних систем - політичної, правової і відповідної сфери суспільства, яка підпадає під регулювання. Результат взаємодії закритих автономних систем передбачити неможливо, тому право, застосовуване соціальною державою як засіб контролю і управління, або виявляється неефективним, або руйнує цінні структури, що склалися у регульованих сферах. Даючи переконливе пояснення невдач правового регулювання, теорія систем, однак, не в змозі пояснити його успіхи. Вона залишає поза увагою всі досягнення свідомої, навмисної інтеграції в суспільстві. Обмежуючись системно-теоретичним аналізом процесів модернізації, дослідник неминуче дійде висновку про безнадійність спроб людей раціонально перетворювати суспільні інститути. Подібна установка веде до повного паралічу політичної волі.

У підрозділі 1.4 «Соціальна еволюція в аспекті комунікативної раціоналізації» дана реконструкція теоретико-комунікативного підходу до аналізу модернізації, який розробив Ю. Габермас. У дисертації показано, що цей підхід є найбільш адекватним для дослідження модернізації в аспекті суспільної раціоналізації, він дає можливість синтезу методологічних установок «розуміючої» теорії соціальної дії й об'єктивуючої теорії систем, дозволяючи подолати їхню обмеженість.

Розглядаючи цілеспрямовану діяльність (праця) і комунікативну діяльність як елементарні типи діяльності, кожний з яких не може бути зредукованим до іншого, теорія комунікативної дії дозволяє виділити не один, а два процеси раціоналізації, що характеризують перехід від традиційного суспільства до сучасного. У процесі модернізації здійснюється не тільки експансія цілераціональності, але й вивільняється потенціал комунікативної раціональності. Ці два типи раціональності відповідають двом основним типам діяльності і являють собою раціональність у справжньому змісті слова, тому що вони характеризують орієнтації дії індивідів. Цілераціональність є здатністю актора вибирати найбільш ефективні засоби для досягнення мети, комунікативна раціональність характеризує здатність індивідів досягати взаєморозуміння, погоджувати взаємні поведінкові очікування. Модернізація як експансія цілераціональності веде до зростання контролю людини над природним середовищем, а комунікативна раціоналізація сприяє свідомому удосконалюванню нормативних структур суспільства самими учасниками соціальних взаємодій. Дискурсивна етика, що розвивається у межах теорії комунікативної дії, проясняє, як можливі раціональне обґрунтування, критика й удосконалення норм і цінностей.

Вихід з-під контролю людини сфер цілеспрямованої дії (ринкова економіка і бюрократичне управління) пояснюється в термінах теорії систем перетворенням цих сфер у системи, що саморегулюються. Імперативи самозбереження системи, які діють поза свідомістю акторів, умовно можна назвати системною раціональністю, пам'ятаючи, що остання не може іменуватися розумом. Ступінь суспільної раціоналізації визначається тим, наскільки процеси саморегулювання системи можуть бути поставлені під контроль інтерсуб'єктивним комунікативним розумом, що створює правові рамки цілераціональної дії.

Таким чином, синтез методологічних підходів теорії соціальної дії, теорії систем і теорії комунікативної дії дає можливість подати процес суспільної раціоналізації як складну взаємодію трьох типів раціональності - цілераціональності, комунікативної раціональності й системної раціональності.

У розділі 2 «роз'єднання системи й життєвого світу у процесі модернізації» одержала подальший розвиток уведена теорією комунікативної дії дворівнева модель сучасного суспільства (життєвий світ/система), здійснено критичний перегляд і реорганізацію цієї моделі, виявлено її евристичний потенціал у дослідженні права як сполучної ланки між системою і життєвим світом, показані її пояснювальні можливості на прикладі аналізу патологій і напружень сучасного суспільства.

У підрозділі 2.1 «Раціоналізація життєвого світу у процесі соціальної еволюції» реконструйована логіка процесу соціальної еволюції, результатом якого постала диференціація життєвого світу і системи. У дисертації надана модель соціальної еволюції з позиції незвідності комунікативної дії до цілеспрямованої дії або праці. Комунікативна дія регулюється нормами, які не є результатом процесу праці, а мають свою власну історію. Теоретико-комунікативний підхід відкриває продуктивну можливість дослідити розвиток нормативної структури суспільства, не редукуючи цей процес до еволюції матеріального виробництва. На основі синтезу концепцій Дж. Г. Міда, Л. Вітгенштайна і Е. Дюркгайма здійснена реконструкція генезису комунікативної дії як антропологічно фундаментальної, що забезпечує соціокультурне, а не генетично запрограмоване регулювання взаємодій. Ця реконструкція виявляє корені комунікативної дії, що заглиблені у ритуальну практику древньої людини. У родовому суспільстві нормативна згода членів групи, яка є умовою існування комунікативної спільноти, породжувалася сферою священного. Історично першою формою прояву нормативного консенсусу, який конституював групову ідентичність, була релігійна свідомість, котра встановлювалася і відновлювалася в ритуальних практиках.

Якщо визначати життєвий світ як область комунікативної дії, де регулювання взаємодій здійснюється через взаєморозуміння (соціальна інтеграція), то можна стверджувати, що з самого початку суспільство і життєвий світ збігалися. Основу життєвого світу складала сфера священного, нормативний консенсус був жорстко наперед заданим, однак зв'язки взаємодії, через їхнє укорінення в загальній для всіх міфології, були зрозумілі для всіх учасників. Функція мови обмежувалася відтворенням наперед заданого нормативного консенсусу. У процесі комунікативної раціоналізації життєвого світу авторитет священного, як підстава значимості норм, що регулюють соціальну взаємодію, поступово заміщається раціонально мотивованою згодою (яка досягається через мовленнєву комунікацію) стосовно того, що дана норма виражає загальний інтерес усіх, кого вона стосується.

Найважливішим фактором комунікативної раціоналізації є зміни в моральній свідомості. У розвитку морально-практичної свідомості проглядаються онто- і філогенетичні збіги. Становлення моральної свідомості суспільства проходить ту ж послідовність ступеней, яку Л. Колберг виділив у розвитку моральної свідомості індивіда: доконвенціональний, конвенціональний і постконвенціональний рівень. В архаїчному або родовому суспільстві моральна свідомість знаходиться на доконвенціональному рівні. Тут ще немає загальних норм, що регулюють соціальні взаємодії, а є конкретні очікування певної поведінки, що вплетені в ритуалізовані форми діяльності. Поведінка людини регламентована до найдрібніших деталей приписами, що мають священний характер. На доконвенціональному рівні мораль і право не розділені. Традиційному або державно-організованому суспільству відповідає конвенціональна стадія розвитку моральної свідомості, коли вже відбувається орієнтація на загальні норми. Ці норми сприймаються індивідом як звичай, що передається з покоління в покоління, як квазіприродний порядок, котрий не підлягає критиці. Чіткого розмежування між мораллю і правом ще немає, те й інше ще не відокремилося від звичаю. На постконвенціональному рівні морального розвитку, що відповідає сучасному суспільству, відбувається поділ традиційної моральності на автономну мораль і позитивне право, а також універсалізація моральних і правових норм. Вони стають більш абстрактними і ґрунтуються на загальних принципах, що можуть критикуватися, а не на специфічних цінностях, безпосередньо прив'язаних до форм життя конкретних спільнот.

При переході від одного рівня розвитку моральної свідомості до іншого відбувається «зняття» когнітивних структур, властивих попередньому рівню. Ці структури заміщаються, але в той же час зберігаються в реорганізованому вигляді. Орієнтація дії індивіда на конкретні поведінкові очікування оточення змінюється орієнтацією на загальні норми, що являють собою генералізацію поведінкових очікувань («очікування узагальненого іншого» за Дж. Мідом). Узагальнення норм породжує принципи, за допомогою яких можуть бути потім обґрунтовані самі норми (принципи справедливості, рівного врахування інтересів усіх, кого зачіпає дана норма). Таким чином, у ході соціальної еволюції відбувається генералізація орієнтацій дії, вони стають усе більш загальними і формальними, що означає раціоналізацію соціальної поведінки.

Розвиток морально-практичної свідомості в суспільстві задає темп соціальній еволюції, у процесі якої комунікативна і цілеспрямована діяльність диференціюються одна від одної. Раціоналізація життєвого світу є первинною в процесі суспільної раціоналізації.

У підрозділі 2.2 «Зростання складності системи» простежується зростання складності системи, її відокремлення від життєвого світу і роль раціоналізації життєвого світу в цьому процесі. На відміну від життєвого світу, у рамках системи механізм координації дій акторів не усвідомлюється ними, суспільна інтеграція відбувається «над головою» діючих осіб через функціональне взаємозчіплювання наслідків дій (системна інтеграція). Узгодження своїх дій не є усвідомленим наміром учасників взаємодії, кожний з яких діє цілераціонально, а не комунікативно. Приховане від акторів анонімне регулювання їх взаємодій може бути пояснено перетворенням сукупності їхніх дій у систему, що самозберігається та відтворює й підтримує себе.

Як показав Т. Парсонс, основним напрямком еволюції будь-якої системи є зростання її складності або підвищення здатності до адаптації, що відбувається в результаті диференціації функціонально спеціалізованих підсистем і появи нових інтегративних механізмів, які зв'язують між собою підсистеми, що виділилися. Стосовно системи соціальної взаємодії зростання її складності є результатом розвитку поділу праці, який веде до диференціації соціальних ролей.

У родових суспільствах життєвий світ збігається зі слабко диференційованою соціальною системою. Система спорідненості, що обґрунтована міфом, який відомий усім членам спільноти, визначає поділ суспільства на групи і відносини як усередині групи, так і між групами. Поділ праці має місце скоріше усередині сімейної групи, ніж між групами, що складають плем'я. Усередині групи обмін результатами діяльності не сприймається акторами як функціональний взаємозв'язок: у своїй діяльності члени групи орієнтуються на взаємні поведінкові очікування, що задаються відносинами спорідненості. Зародки функціональної спеціалізації з'являються в родовому суспільстві разом з вертикальною стратифікацією кланів, котрі розрізняються за своїм походженням: членам груп з більш високим статусом делегується організаційна влада, яка не зв'язана ні з використанням засобів примусу, ні з матеріальними перевагами. Стратифікація як механізм системної диференціації залишається прив'язаною до системи спорідненості й міфології.

Справжня функціональна спеціалізація груп, що складають суспільство, виникає завдяки появі нового механізму системної диференціації - державної організації. У суспільстві, організованому навколо держави, формується істинно політична влада, авторитет якої заснований уже не на престижі кланів, привілейованих за своїм походженням, а на праві виконувати судові функції й розпоряджатися засобами примусу. Влада відокремлюється від структур спорідненості і перетворюється в механізм системної інтеграції, що забезпечує здатність колективу діяти як ціле. Новий рівень функціональних взаємозв'язків у формі держави піднімається над рівнем взаємодій, зрозумілих і прозорих для учасників. Сам системний механізм породжує нові соціальні структури. На зміну кланам приходять політичні стани, що розрізняються не за принципом спорідненості, а за ступенем і формою їхньої участі в політичній владі.

Становлення політичної влади зв'язано з інституціоналізацією відправлення правосуддя і виконання покарання. Право розпоряджатися засобами примусу випливає з права виконувати судові функції. Виділення особливої соціальної ролі судді, який охороняє правовий порядок, можливе тільки при переході на конвенціональну ступінь розвитку морально-практичної свідомості в суспільстві, коли виникає уявлення про загальні норми, що регулюють поведінку людей. Отже, становлення політичної влади як засобу системної інтеграції і формування нового механізму системної диференціації у вигляді державної організації має своєю необхідною умовою певний рівень раціоналізації життєвого світу, який пов'язаний з переходом до конвенціональних моральних і правових уявлень.

Перехід від традиційного, державно-організованого суспільства до сучасного суспільства відзначений появою нового механізму системної диференціації і, відповідно, новим рівнем системної складності. Провідну роль у системній диференціації починають відігравати такі засоби, які регулюють взаємний обмін результатами діяльності, а саме гроші і влада. Врегульовані цими засобами сфери соціальної взаємодії вивільняються від норм та цінностей і відокремлюються від життєвого світу у вигляді двох взаємодоповнюючих підсистем цілераціональної економічної й адміністративної дії. Координація взаємодії в цих сферах через гроші і владу не вимагає від акторів орієнтації на взаємні поведінкові очікування, а припускає лише їхню здатність розраховувати засоби, які необхідні для досягнення мети. Кожна з двох підсистем виконує окрему функцію, необхідну для дії суспільства як цілого: економіка спеціалізується на матеріальному відтворенні суспільства, а державна адміністрація здійснює функцію колективного ціледосягнення. У межах життєвого світу, що нерозривно пов'язаний з комунікативною дією і не може розглядатися в термінах теорії систем, здійснюється культурне відтворення, соціалізація і соціальна інтеграція, яка заснована на солідарності.

З відокремленням системи від життєвого світу завершується диференціація комунікативної і цілеспрямованої дії. У родових суспільствах у ритуальній практиці комунікативна і цільова діяльність злиті. Ритуали виконують як функції комунікативної дії (відтворення культурної традиції, соціалізація підростаючого покоління, зміцнення солідарності членів спільноти), так і функції цільової дії (забезпечення родючості, успіху в полюванні, захисту від стихійного лиха). У ритуалі можна лише аналітично виділити комунікативний і цільовий аспекти дії. Далі в традиційному суспільстві в профанній області виділяються комунікативна і цільова діяльність як самостійні типи дії, але це роз'єднання не стосується області священного. І, нарешті, при переході до сучасності область священного розпадається, а суспільство диференціюється на дві різні сфери, одна з яких визначається комунікативною дією (життєвий світ), а інша є комплексом цілеспрямованих дій (система, що включає в себе ринкову економіку і бюрократичний держапарат).

У підрозділі 2.3 «Основні умови відокремлення системи від життєвого світу» простежене формування регулюючих засобів (гроші і влада) і проаналізована роль позитивного права у диференціації системи й життєвого світу.

У ролі регулюючого засобу спочатку виступають гроші, потім схожої властивості набуває влада. Внутрішні і зовнішні ринки існували й у традиційному суспільстві, але тільки при капіталізмі економіка перетворюється в регульовану грошима підсистему суспільства. Ринок починає контролювати сам процес виробництва, коли розвиваються ринки факторів виробництва - землі, праці і капіталу. Поява ринку праці зв'язана з відокремленням виробництва від домашнього сімейного господарства, розвиткові фінансових ринків сприяло вивільнення «лихварства» від релігійних обмежень. Економічна діяльність регулюється опосередкованим грошима ринковим обміном товарів і послуг, а не релігійно обґрунтованими цінностями і приналежністю до групи, що формує особу. Гроші регулюють взаємодії не тільки усередині самої економічної системи, але й її взаємодію з позаекономічним оточенням. Умовою цього є відокремлення економіки не тільки від життєвого світу, але й від політичного порядку. У сучасному суспільстві, на відміну від традиційного, політична влада не може безперешкодно відчужувати власність і примушувати до праці. Зв'язок економіки з державою здійснюється через податки. Державний апарат стає залежним від економіки, що змушує його реорганізовуватися і веде, поряд з іншим, до уподібнення влади грошам.

Ринкова економіка мала потребу в раціональній організації влади, здатної забезпечити контроль за дотриманням контрактів і захист приватної власності. Взаємозалежність держави і ринкової економіки вела до перебудови політичного порядку, до переходу від традиційного панування й організації управління до раціонального легального панування й бюрократичної організації державної адміністрації. У традиційному суспільстві влада виступала у формі авторитету посади, прив'язаного до певних осіб і позицій. У сучасних умовах легального панування і раціональної адміністрації влада перетворилася в абстрактну величину, не пов'язану симбіотично з пануючою особою і, відповідно, з контекстами її використання. Влада уподібнюється грошам у тому сенсі, що у межах, окреслених публічним правом, вона може функціонувати як генералізований, тобто узагальнений, незалежний від контекстів життєвого світу, засіб регулювання взаємодій.

Як показав Т. Парсонс, перетворення грошей і влади у регулюючі засоби стало можливим у результаті генералізації орієнтацій дії, що відбувається у процесі соціальної еволюції. Генералізація орієнтацій дії (символів, цінностей і мотивів взаємодії) виявляється у тому, що вони стають усе більш загальними й формальними. Взаємний обмін результатами діяльності між людьми опосередкований символами. Основним символічним засобом обміну є мова. Генералізація орієнтацій дії уможливила відокремлення від мови таких регулюючих засобів як гроші і влада, що символізують в узагальненому вигляді винагороди й покарання, являють собою узагальнені цінності (гроші - вигоду, влада - організаційну ефективність) і пов'язані з узагальненою емпіричною мотивацією (прагненням до задоволення потреб). У той же час ці символічні засоби вузько спеціалізовані: гроші опосередковують тільки економічні взаємодії, влада регулює інтеракції тільки при досягненні колективно визначених цілей. Гроші і влада, заміщаючи мову в її функції координації взаємодії, не потребують досягнення взаєморозуміння, а відповідно не мають потреби й у контекстах життєвого світу. Тому їхнє використання для координації дії приводить до виділення підсистем цілераціональної економічної й адміністративної дії з життєвого світу.

Поряд з формуванням регулюючих засобів, другою умовою відокремлення системи від життєвого світу є становлення формального раціонального права. З його допомогою відмежовуються сфери суспільства, усередині яких актори можуть діяти цілераціонально, орієнтуючись тільки на наслідки своїх дій, а не на взаєморозуміння. Соціалізація індивідів відбувається в життєвому світі через комунікативну дію. Орієнтація на узгодження поведінкових очікувань є первинною для власне людського, соціального способу взаємодії. Тому переключення з орієнтацій комунікативної дії (на загальні цінності, норми, взаєморозуміння) на орієнтації стратегічної дії (на максимізацію ефективності) також задається поведінковими очікуваннями, зв'язаними з виконанням певної соціальної ролі (службовця організації, продавця або покупця). Ці соціальні ролі конституюються позитивним правом, що і є засобом інституціоналізації, нормативного закріплення грошей і влади в життєвому світі.

Право грає потенційно вирішальну роль у долі сучасності, тому що воно є сполучною ланкою між системою і життєвим світом через свою двояку природу. З одного боку, воно спирається на силу державного примусу, і тому емпірично мотивовані цілераціонально діючі суб'єкти змушені зважати на правові норми як на зовнішні рамки своєї діяльності. З іншого боку, легітимний правовий порядок спирається на раціонально мотивовану довіру акторів, що діють у рамках життєвого світу з установкою на взаєморозуміння. У сучасному суспільстві легітимність права забезпечується засадами правової системи в цілому, тобто принципами, що повинні бути морально обґрунтованими.