Суспільна раціоналізація і право у процесі модернізації

Отже, умовою інституціоналізації регулюючих засобів є досягнення постконвенціонального ступеня розвитку морально-практичної свідомості в суспільстві, коли традиційна моральність розпадається на мораль, що керується принципами, і позитивне право, легітимність якого також заснована на принципах. У сфері життєвого світу, діючи з орієнтацією на взаєморозуміння, людина керується мораллю. У рамках системи нормативною умовою, обов'язковою для виконання, є абстрактне підкорення закону, що може розглядатися як ззовні нав'язані рамки цілераціональних дій. Принципи легітимації з'єднують правову сферу і мораль.

У підрозділі 2.4 «Критика абсолютизації роз'єднання системи і життєвого світу» показано, що дворівнева модель - життєвий світ/система - є теоретичним конструктом, який не можна розглядати як емпіричний опис сучасного суспільства. Ступінь диференціації системи і життєвого світу в процесі модернізації не слід перебільшувати, як це часом робить Ю. Габермас. Хоча в сучасному суспільстві підтримуване державою позитивне право усе більше витісняє інші механізми соціального контролю, нормативні порядки, що стихійно складаються, продовжують відігравати істотну роль не тільки в життєвому світі, але й в економічній і адміністративній сфері. Це досить досліджений у філософії і соціології права феномен нормативних порядків, що діють паралельно з установленим правом, який визначається як «живе право» (Е. Ерліх), «мовчазне право» (Л.Л. Фуллер), «неформальне право» (Л. Фрідмен), «інфраправо» (Ж. Карбоньє). Тому не можна вважати, що економічна й адміністративна сфери, на відміну від життєвого світу, конституюються винятково позитивним правом. Дослідження з проблеми довіри (Р. Патнам, А. Селігмен, Ф. Фукуяма) також указують на те, що в адміністративній і економічній сферах значну роль в узгодженні взаємодій продовжує відігравати установка акторів на взаєморозуміння, отже, на цінності, які поділяє спільнота, і на універсальні моральні принципи. Емпіричну мотивацію економічних і політичних акторів не можна абсолютизувати.

Дворівнева модель - життєвий світ і система, а також право як єдина сполучна ланка між ними - є дуже сильною ідеалізацією, яка може бути корисною, якщо не намагатися онтологізувати її. Ця модель дозволяє сфокусувати увагу на ролі права як провідника впливу, з одного боку, життєвого світу на систему, з іншого боку - системи на життєвий світ.

У підрозділі 2.5 «Соціальні патології сучасності» досліджуються ті феномени модерну, що представлені в описі Вебера як парадокси суспільної раціоналізації і які Маркс позначив як відчуження. Веберівська критика наслідків капіталістичної модернізації була зосереджена на бюрократизації суспільних відносин, тоді як увага Маркса була спрямована на їх монетаризацію. Теоретико-комунікативний підхід дозволяє побачити загальну природу цих явищ і розкрити їхню єдину причину, що була визначена Ю. Габермасом як колонізація життєвого світу системою.

Патології сучасного суспільства породжуються тим, що система має здатність проникати назад у життєвий світ. При цьому механізми системної інтеграції дій через гроші і владу витісняють механізм координації за допомогою досягнення взаєморозуміння в тих сферах, де комунікативна дія незамінна, тобто там, де відбувається передача культурної традиції, соціалізація, підтримка групової солідарності. Це веде до бюрократизації і монетаризації суспільних відносин у сфері життєвого світу. Розвиток держави благоденства підсилює колонізацію життєвого світу системою. Борючись за електоральну підтримку в умовах масової демократії, політична система повинна пропонувати рішення всіх проблем, які хвилюють громадян. Регулятивна активність держави поширюється на всі сфери життя суспільства. В умовах правової демократичної держави вторгнення адміністративної системи в життєвий світ може здійснюватися тільки в правовій формі, тому колонізація життєвого світу системою здобуває вид юридифікації, коли право проникає в неформально організовані сфери дії і при цьому не підсилює і доповнює моральне регулювання, а заміщає його. Право повинне по-різному використовуватися у межах системи й у життєвому світі. У першому випадку з його допомогою встановлюються нові відносини, у другому випадку воно може тільки підкріплювати консенсусні механізми регулювання взаємодій, але не підмінювати їх. Порушення цього принципу спричиняє соціальні патології у вигляді формалізації, бюрократизації й уречевлення суспільних відносин повсякденного життя.

У розділі 3 «Демократичний потенціал розвитку сучасного суспільства і право» розглядається, яким чином право може передавати вплив від сфер комунікативної дії, або життєвого світу, до сфер цілеспрямованої дії, якими є економічна й адміністративна підсистеми суспільства. Комунікативно діючі громадяни можуть протистояти монетаризації й бюрократизації соціально інтегрованих сфер, спільно створюючи правові норми, що підкорять процес самозбереження системи обмеженням життєвого світу. Пріоритет інтересів життєвого світу над імперативами економічної й адміністративної підсистем є досяжним тільки при демократизації правотворчості, реалізації ідеї самозаконодавства громадян. Розвиток демократії є необхідним також для вирішення проблеми легітимації сучасного права.

Підрозділ 3.1 «Легітимація права у сучасному суспільстві» присвячений проблемі, актуалізація якої викликана процесом суспільної раціоналізації. У традиційному суспільстві домагання права на легітимність, на визнання його правильним і таким, яке заслуговує на повагу з боку тих, хто повинен йому підкорятися, мали основу в сфері священного. Раціоналізація життєвого світу при переході до сучасного суспільства, секуляризація культури і плюралізація релігійних вірувань позбавили правовий порядок колишньої опори. Модернізація веде до позитивації права: право починає сприйматися як позитивне право, тобто не як наперед встановлений незмінний божественний закон, котрий людина може лише відкривати для себе, а як створене недосконалими, здатними помилятися людьми, як людське встановлення. Так виникає питання: що служить підставою легітимності правил, які можуть бути змінені у будь-який момент політичним законодавцем?

Правовий позитивізм (Г. Кельзен, Х.Л.А. Харт, Дж. Рез та ін.) зводить легітимність до легальності, вважаючи, що значимість правової норми забезпечується винятково дотриманням при її прийнятті формальних, визначених законом процедур законодавства. Елімінація посилань на які-небудь позаправові фактори при процедурній легітимації юридичних норм забезпечує автономію правової системи. Однак такий найважливіший аспект легітимності законів як їхній моральний авторитет зовсім ігнорується при даному підході. Правовий позитивізм відкидає можливість моральної критики позитивного права й держави, яка використовує право як своє знаряддя. На противагу позитивістській правовій доктрині теорія природного права завжди відстоювала можливість і необхідність моральної критики наявного, фактично даного права й держави. Виступаючи проти перетворення права в просте знаряддя держави, яким влада маніпулює за своїм розсудом, прихильники природного права апелювали або до божественного світового порядку, або до незмінної людської природи, або до самоочевидних аксіом загальнолюдського розуму. Але в епоху постметафізичного мислення теорія природного права втрачає переконливість, тому що вона націлена на пошук універсальних, вічних і незмінних основоположень, спираючись на які можна було б критикувати існуючі закони і владу. В той же час постметафізичне мислення, хоча і визнає безнадійність пошуку граничних основ достовірного знання і правильних норм, але не відкидає ідеали істини й справедливості. Якщо трактувати природно-правовий підхід в ослабленому смислі, як спробу зайняти стосовно держави і права моральну позицію, то до прихильників сучасного природного права можуть бути віднесені Г. Дж. Берман, Ю. Габермас, О. Гьофе, Р. Дворкін, Дж. Ролз, Дж. Фінніс, Л.Л. Фуллер.

Несуперечливе сполучення тези про моральний зміст права з положенням про процедурну легітимацію стає можливим завдяки акценту на демократичному характері процедури законодавства, що означає виведення легітимності правових статутів не з легальності самої по собі, а з ідеї самовизначення громадян. Моральні міркування входять у право через демократичні законодавчі процедури. Гарантувати справедливість закону може лише реалізація ідеї самозаконодавства громадян.

Належна демократична процедура законодавства забезпечується тільки при здійсненні основних прав людини і принципу народного суверенітету, які є ключовими принципами легітимації правової системи в цілому. Між правами людини і народним суверенітетом існує внутрішній взаємозв'язок. З одного боку, права людини в їх повному обсязі забезпечують умови, за яких громадяни можуть вільно і на рівних обговорювати й приймати закони. З іншого боку, права людини не є щось наперед задане законодавцю. Виступаючи як автори законів, громадяни надають один одному ці права. У цьому виявляється залежність індивідуальних свобод від принципу народного суверенітету.

Положення про необхідність демократизації правотворчості з метою вирішення проблем, які породжуються модернізацією, вимагає прояснення питання про те, як можлива реалізація ідеї самозаконодавства громадян в умовах сучасних складних суспільств.

У підрозділі 3.2 «Ліберальна і деліберативна моделі демократії» виявляються обмеженість і протиріччя, властиві ліберальній теорії демократії, яка домінує в західній політичній філософії. У сучасних умовах принцип народного суверенітету не може бути реалізований так, як це припускається ідеєю прямої демократії, відповідно до якої всі громадяни безпосередньо приймають рішення щодо законів і політичних курсів. У масштабних і складних сучасних суспільствах при наявності загального виборчого права неможливо обійтися без представницької системи демократії, коли громадяни шляхом виборів призначають і зміщають своїх представників, уповноважених обговорювати і приймати закони й політичні програми. Однак це не виправдовує вкрай звужене розуміння демократії, характерне для сучасної ліберальної теорії. Ліберальне трактування представницької демократії зводить політичну участь громадян до загальних виборів, а вони розглядаються тільки як засіб добору ефективних, компетентних лідерів і спосіб захисту від авторитарного переродження влади. Вважається, що вирішення насущних політичних проблем є прерогативою лідерів. Уявлення про те, що електорат не може визначати суспільну політику, суперечить самій ліберальній ідеї автономної особи, оскільки заперечує здатність рядового громадянина виступати в сфері політики в якості вільного активного суб'єкта, а не пасивного об'єкта чужої волі. Демократична ідея самозаконодавства громадян припускає, що суспільна думка і воля направляють політику, що політичні рішення є результатом колективного вибору.

Але колективне рішення не можна тлумачити як результат механічного поєднання незалежно сформованих преференцій, які індивіди виявляють при голосуванні. Демократія, коли вона розуміється як просте збирання наперед заданих преференцій, ставить у невигідне становище як чисельну меншість, так і ту більшість, чия соціальна й економічна нерівність із привілейованими групами виправдовується пануючими нормами і цінностями. За відсутністю попереднього публічного обговорення навіть представники груп, що дискримінуються, формулюють свої потреби, виходячи з розхожих стандартів. Об'єднання наперед заданих преференцій не породжує новаторську політику.

Дискурсивна (деліберативна) теорія демократії дотримується іншого розуміння демократичного процесу, аніж концепція ліберальної демократії. Суспільна думка і воля, які через вибори впливають на законодавчі органи, не є деякими наперед заданими величинами, але й не являють собою просту суму протилежних переконань і устремлінь. Суспільна думка і суспільна воля формуються в процесі вільного, аргументованого обговорення політично релевантних питань у неформалізованій публічній сфері, що є частиною життєвого світу. У процесі такого обговорення відбувається трансформація первісних індивідуальних преференцій і поглядів учасників через те, що вони повинні враховувати точки зору інших. Публічний дискурс робить як моралізуючий вплив на первісні погляди учасників, змушуючи їх відмовлятися від вузькоегоїстичних преференцій, так і раціоналізучий вплив. Вільний обмін думками, утягуючи необмежений потік аргументів і інформації, дотичних до обговорюваної проблеми, сприяє підвищенню якості суджень учасників. Громадська думка, яка складається в результаті дискурсу - це інтерсуб'єктивне утворення, породження комунікативної взаємодії індивідів.

Деліберативна демократія припускає менший ступінь впливу громадян на прийняття політичних рішень, ніж це мається на увазі в концепції прямої демократії, але значно більшу, ніж це допускається ліберальним трактуванням представницької демократії. Усі громадяни не беруть безпосередню участь у прийнятті рішень щодо законів і політичного курсу. Однак їхня політична участь не обмежується тільки періодичним вибором між конкуруючими політичними програмами і лідерами. Вільне обговорення в неформалізованій публічній сфері впливає на поточні політичні рішення, відкриваючи нові проблеми, знаходячи нові аргументи, виробляючи переконання і сприяючи зміні установок і цінностей. Зміни в неформальному політичному дискурсі впливають на інституціоналізоване формування думки і волі в парламенті, де через обговорення законопроектів і прийняття рішень політична воля громадян одержує правовий вираз. Тільки взаємодія парламенту й публічної сфери є основою демократичного походження закону. Лише за умови цієї взаємодії всі члени спільноти мають можливість взяти участь у дискурсі, хоча й не однаковим чином. Демократично створені правові норми програмують діяльність державного апарату і встановлюють суспільно необхідні обмеження стихійної саморегуляції ринкової економіки. У такий спосіб здійснюється вплив життєвого світу на систему через політико-правове регулювання. Боротьба за демократизацію сучасного суспільства повинна бути спрямована на зміцнення незалежності публічної сфери й зростання її впливу на формально організовану політичну систему.

У підрозділі 3.3 «Громадянське суспільство як організаційна основа публічної сфери» дається визначення публічної сфери, виявляються умови її функціонування, розглядається її становлення і виділяються її компоненти. Основна увага приділена громадянському суспільству, яке являє собою організаційну основу публічної сфери. Добровільні асоціації і соціальні рухи, які й становлять громадянське суспільство, виступають виразниками громадської думки, що складається неформально. Саме в неформальних групах громадськості і засобах масової інформації (за умови, що вони не придушуються адміністративною чи економічною владою) здійснюються вільні дискурси з питань, які мають загальний інтерес.

Розуміння громадянського суспільства як організаційної основи неформалізованої публічної сфери, що є частиною життєвого світу, веде до ідеї відокремлення громадянського суспільства як від держави, так і від економіки. У межах добровільних асоціацій, організацій і соціальних рухів дії індивідів, які об'єдналися для пошуку рішення суспільно значимих проблем, координуються орієнтацією на взаєморозуміння. Тут має місце соціальна інтеграція, джерелом якої є солідарність. Економіка й державний апарат є областями не комунікативної, а стратегічної дії, це сфери системної інтеграції, що здійснюється за допомогою грошей і влади. Таким чином, громадянське суспільство, економіка і держава розрізняються між собою способами інтеграції, що є методологічною підставою розмежування політичної, економічної і громадянської сфер.

Тричленна модель, що відокремлює громадянське суспільство і від держави, і від економіки, дозволяє врахувати уроки як лібералізму, так і марксизму в боротьбі за емансипацію людини. Ліберали зосередили свої зусилля на пошуку засобів обмеження державної влади суспільством, тематизуючи погрозу життєвому світу з боку адміністративної системи, яка саморозвивається. Однак вони не звертали уваги на поневолення людини економічною владою, на руйнування сутнісно необхідних для особи відносин солідарності, що викликається необмеженим ринком. Марксистський проект емансипації був спрямований проти влади економічної, заснованої на приватній власності. Але при цьому він ігнорував ліберальну традицію пошуку засобів проти зловживання державною владою, оскільки припускав відмирання держави в майбутньому, заміну державних інститутів вільною самоорганізацією суспільства. На практиці спроба реалізації марксистського радикально демократичного проекту привела до панування адміністративної підсистеми. Аналітичне відмежування громадянського суспільства не лише від держави, але й від економіки дозволяє розглядати його як особливий спосіб організації людей, котрі добровільно об'єднуються для захисту життєвого світу від експансії як адміністративної, так і економічної влади.

На сучасному етапі особливо важливу роль у демократизації суспільства відіграють нові соціальні рухи, зразковим представником яких можна вважати жіночий рух. Специфіка сучасних рухів протесту полягає в тім, що вони не тільки захищають комунікативно інтегровані сфери життєвого світу від експансії з боку системи, тобто державного апарата і самоорганізовуваної ринкової економіки. Вони розширюють границі політичних дискурсів і демократизують саму публічну сферу. Емансипаційна активність нових соціальних рухів сприяє викриттю і викорінюванню проявів панування, придушення і нерівності в сферах соціалізації, культурного відтворення і соціальної інтеграції. При цьому йдеться про такі форми обмеження особистісної автономії, які властиві самому недостатньо модернізованому життєвому світу, а не є результатом бюрократизації або монетаризації соціального життя. Усвідомлена орієнтація рухів протесту на зміну традиційних норм, цінностей і колективних ідентичностей свідчить про те, що ці рухи є агентами демократизації і раціоналізації самого життєвого світу.

Висновки. У дисертації вирішено проблему теоретичної реконструкції процесу модернізації як суспільної раціоналізації, виявлено складну взаємодію в цьому процесі трьох типів раціональності - комунікативної раціональності, цілераціональності і системної раціональності, розкрито ключову роль права в раціоналізації суспільних відносин, показано необхідність демократичної легітимації правових норм на етапі рефлексивної модернізації та наведені шляхи її досягнення.

У роботі обґрунтовано положення про те, що установка на усвідомлене перетворення суспільних інститутів самими учасниками соціальних взаємодій в ім'я реалізації цінностей свободи особи, рівності, солідарності і демократії складає суть сучасного суспільства, а не просто є однією з його характеристик. Зараз зберігається центральна установка модерну на свідомий контроль людей над суспільними інститутами з метою вивільнення людини від усіх форм пригноблення, однак особливість нинішнього етапу (пізньої сучасності) полягає в необхідності контролювати екологічні і соціальні кризи, породжувані самою раціональною діяльністю людей. Суспільна раціоналізація набуває рефлексивного характеру.

Одним з аспектів модернізації є вивільнення цілераціональної дії від форм традиційного регулювання. Засобом інституціоналізації цілераціональної дії стає формальне раціональне право, яке характеризується передбачуваністю функціонування через високий ступінь незалежності від інших джерел нормативного порядку (релігії і моралі). Однак автономію права не можна абсолютизувати: законотворча діяльність, здійснювана парламентом, спирається на моральні та політичні міркування, соціальна держава використовує право як інструмент соціальної справедливості, корегуючи недоліки ринку.

Зведення модернізації тільки до експансії цілераціональності не дає пояснення парадокса суспільної раціоналізації, коли модернізація веде одночасно до збільшення свободи (у результаті вивільнення цілераціональності від пут традиційного регулювання) і зменшення свободи (цілераціональна діяльність людини породжує інститути, які діють відповідно до своєї логіки, що складається над головами індивідів). Звернення до теорії систем дозволяє пояснити утрату контролю людини над створеними нею суспільними інститутами тим, що сучасне суспільство диференціюється на функціонально спеціалізовані системи, що самоорганізуються. Здатність системи до саморегулювання можна умовно назвати системною раціональністю. Даючи переконливе пояснення невдач спроб цілеспрямованих соціальних змін, теорія систем, однак, не в змозі пояснити їх успіхи, ігноруючи всі досягнення свідомої, навмисної соціальної інтеграції.

Найбільш адекватним для аналізу суспільної раціоналізації є теоретико-комунікативний підхід, який дає можливість критичної оцінки й синтезу результатів досліджень модернізації, проведених з позиції розуміючої теорії соціальної дії і об'єктивуючої теорії систем. У ході модернізації здійснюється не тільки експансія цілераціональності, але й вивільняється потенціал комунікативної раціональності. Ці два типи раціональності відповідають двом елементарним типам дії, кожний з яких не редукується до іншого (цілеспрямоване й комунікативне). Модернізація як експансія цілераціональності веде до посилення контролю людини над природним середовищем, а комунікативна раціоналізація сприяє удосконалюванню нормативних структур суспільства. Вихід з-під контролю людини сфер цілеспрямованої дії (ринкова економіка і бюрократичне управління) пояснюється в термінах теорії систем перетворенням цих сфер у систему, що самоорганізується. Ступінь суспільної раціоналізації визначається тим, наскільки інтерсуб'єктивний комунікативний розум може направляти системну раціональність (саморегулювання системи), установлюючи правові рамки цілеспрямованої дії.

Теоретико-комунікативний підхід відкриває продуктивну можливість досліджувати динаміку нормативної структури суспільства, не зводячи цей процес до еволюції матеріального виробництва, оскільки від самого початку комунікативна дія мала свою власну історію, незалежну від історії становлення праці (цілеспрямованої дії), і регулювалася нормами, які не продукувалися ходом трудового процесу. Реконструкція генезису комунікативної дії показує його самостійні корені, які сягають ще в ритуальну практику древньої людини, підкреслює особливу роль мови в процесі наступної комунікативної раціоналізації життєвого світу, коли авторитет священного, як підстава значимості норм, що регулюють соціальну взаємодію, поступово заміщається раціонально мотивованою згодою (яка досягається через мовленнєву комунікацію) щодо того, що та чи інша норма виражає загальний інтерес усіх, кого вона зачіпає.

Одним з найважливіших факторів комунікативної раціоналізації є зміни в моральній свідомості. Розвиток морально-практичної свідомості в суспільстві задає темп соціальної еволюції, у процесі якої комунікативна і цілеспрямована діяльність диференціюються одна від одної. При переході до сучасності суспільство диференціюється на дві різні сфери, одна з яких визначається комунікативною дією (життєвий світ), а інша є комплексом цілеспрямованих дій (система, що включає в себе ринкову економіку і бюрократичний держапарат).

Останній комплекс зміг відокремитися від сфери комунікативних дій і перетворитися на систему, яка саморегулюється, завдяки тому, що в цій області як засоби координації соціальних взаємодій стало можливим використовувати гроші і владу, а не механізм досягнення взаєморозуміння. Регулювання соціальної взаємодії за допомогою грошей і влади скоротило часові витрати і знизило ступінь ризику розбіжностей, які неминучі при регулюванні через комунікативну дію. Відокремлення системи від життєвого світу істотно збільшило свободу цілеспрямованої дії і забезпечило більш успішне вирішення задач матеріального відтворення.

Роль права в долі сучасності стає вирішальною, тому що воно є сполучною ланкою між системою і життєвим світом через свою двояку природу. З одного боку, воно спирається на силу державного примусу, що примушує акторів, діючих цілеспрямовано у межах системи, рахуватись з правовими обмеженнями. З іншого боку, легітимний правовий порядок спирається на раціонально мотивовану довіру суб'єктів, що діють у рамках життєвого світу з установкою на взаєморозуміння. У сучасному суспільстві легітимність права забезпечується підставами правової системи в цілому, тобто принципами, які повинні бути морально обґрунтованими.

Дворівнева модель (життєвий світ/система і право як єдина сполучна ланка між ними) є дуже сильною ідеалізацією, яка може бути корисною, якщо не намагатися її онтологізувати і не розглядати як емпіричний опис сучасного суспільства. Перевага цієї моделі в тім, що вона дозволяє сфокусувати увагу на ролі права як провідника впливу, з одного боку, життєвого світу на систему, з іншого - системи на життєвий світ.

Патології сучасного суспільства породжуються тим, що система має здатність проникати назад у життєвий світ. Механізми системної інтеграції дій за допомогою грошей і влади витісняють механізм координації за допомогою досягнення взаєморозуміння в тих сферах, де комунікативна дія незамінна, тобто там, де відбувається передача культурної традиції, соціалізація, підтримка групової солідарності. Це веде до бюрократизації і монетаризації суспільних відносин у сфері життєвого світу. В умовах правової демократичної держави вторгнення адміністративної системи в життєвий світ може здійснюватися тільки в правовій формі, тому колонізація життєвого світу системою набуває виду юридифікації, коли право проникає в неформально організовані сфери дії і при цьому не підсилює і доповнює моральне регулювання, а заміщає його. Право повинне по-різному використовуватися в рамках системи й у життєвому світі. У першому випадку з його допомогою встановлюються нові відносини, у другому воно може тільки підкріплювати консенсусні механізми регулювання взаємодій, але не підмінювати їх.

Подолання патологій сучасного суспільства не вимагає ліквідації автономії системи. Комунікативно діючі громадяни можуть протистояти монетаризації і бюрократизації соціально інтегрованих сфер, спільно виробляючи правові норми, що підкорять процес самозбереження системи обмеженням життєвого світу. Пріоритет інтересів життєвого світу над імперативами економічної й адміністративної підсистем є досяжним тільки при демократизації правотворчості.

Розвиток демократії є необхідним також для вирішення проблеми легітимації сучасного права. Гарантувати справедливість закону може лише реалізація ідеї самозаконодавства громадян. Проблема демократичної легітимації права не може бути вирішена у межах ліберальної моделі демократії, оскільки прибічники цієї концепції обмежують ідею демократії участю громадян у загальних виборах, вважаючи, що політичні рішення є прерогативою лідерів. Переконливе обґрунтування можливості демократичної легітимації права надає деліберативна теорія демократії, яка припускає, що громадська думка і воля направляють політику, що політичні рішення є результатом колективного вибору. Громадська думка і воля, які через вибори впливають на законодавчі органи, формуються в процесі вільного, аргументованого обговорення політично релевантних питань у неформалізованій публічній сфері, яка є частиною життєвого світу. Громадська думка, що складається в результаті дискурсу - це інтерсуб'єктивне утворення, породження комунікативної взаємодії індивідів. Основою демократичного походження закону може бути тільки тісний зв'язок парламенту і публічної сфери.

Демократизація сучасного суспільства повинна бути спрямована на зміцнення незалежності публічної сфери і зростання її впливу на формально організовану політичну систему. Для посилення публічної сфери є необхідним розвиток її організаційної основи, яким є громадянське суспільство. Добровільні асоціації і соціальні рухи, становлячи громадянське суспільство, виступають виразниками громадської думки, яка складається неформально.

У сучасних умовах важливої ролі набуває трактування концепту громадянського суспільства. Розуміння його як організаційної основи неформалізованої публічної сфери, що є частиною життєвого світу, веде до ідеї відокремлення громадянського суспільства як від держави, так і від економіки. У рамках добровільних асоціацій, організацій і соціальних рухів дії індивідів, що об'єдналися для пошуку вирішення суспільно значимих проблем, координуються орієнтацією на взаєморозуміння. Тут здійснюється соціальна інтеграція, джерелом якої є солідарність. Економіка і державний апарат є областями не комунікативної, а стратегічної дії, це сфери системної інтеграції, яка реалізується за допомогою грошей і влади. Отже, громадянське суспільство, економіка і держава розрізняються між собою способами інтеграції, що є методологічною підставою розмежування політичної, економічної і громадянської сфер.

Тричленна модель, що відокремлює громадянське суспільство і від держави, і від економіки, дозволяє врахувати уроки як лібералізму, що виступає проти загрози поневолення суспільства державно-адміністративною системою, так і марксизму, який боровся проти безконтрольної економічної влади, заснованої на приватній власності. Аналітичне відокремлення громадянського суспільства і від держави, і від економіки, яке відстоюється в дисертації, дозволяє розглядати його як особливий спосіб організації людей, що добровільно об'єднуються для захисту життєвого світу від експансії як економічної, так і адміністративної влади.

Література

1.Бусова Н.А. Идеология и социальный миф // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного универитета. Серия: Философия. - Харьков, 1993. - № 380. - С. 11-21.

2. Бусова Н.А., Кривуля А.М. Власть, насилие и социальные нормы // Влада і насильство: Збірка наукових статей. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1997. - С. 11-28.

3.Бусова Н.А. Homo publicus - герой нашего времени // Социологические исследования. - М., 1998. - № 4. - С. 108-111.

4.Бусова Н.А. Типологія форм правового мислення за Максом Вебером // Вісник Університету внутрішніх справ. - Харків, 1999. - Випуск 9. - С. 163-170.

5.Бусова Н.А. Культурные корни социального капитала // Социологические исследования. - М., 1999. - № 8. - С. 144-148.

6.Бусова Н.А. Макс Вебер про роль права в становленні ринкового капіталізму // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - Київ, 1999. - № 3. - С. 119-135.

7.Бусова Н.А. Проблема кризи правового регулювання у світлі теорії соціальних систем Н. Лумана // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - Київ, 2000. - № 1. - С. 52-61.

8.Бусова Н.А. Справедливость в контексте современного либерализма и коммунитаризма // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. - Харків, 2000. - № 474. - С. 20-26.

9.Бусова Н.А. Институциональные предпосылки делиберативной демократии // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. - Харків, 2001. - № 509. - С. 56-61.

10.Бусова Н.А. Комунікативна дія як засіб соціальної інтеграції // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ, 2001. - Вип. XII. - С. 22-30.

11.Бусова Н.А. Модернізація як раціоналізація суспільного життя // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ, 2001. - Вип. Х. - С. 83-91.

12.Бусова Н.А. Рационализация коммуникативного действия и дискурсивное обоснование норм // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. - Харків, 2001. - № 531. - С. 39-47.

13.Бусова Н.А. Делиберативная модель демократии и политика интересов // Вопросы философии.- М., 2002. - № 5. - С. 44-54.

14.Бусова Н.А. Легітимація правового порядку в сучасних суспільствах // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ, 2002.- Вип. ХІV. - С. 55-63.

15.Бусова Н.А. Этика блага и мораль справедливости // Человек. - М., 2002. - № 3. - С. 21-28.

16.Бусова Н.А. Ю. Хабермас о развитии морали и права // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. - Харків, 2002. - № 561. - С. 62-68.

17.Бусова Н.А. Роль релігійної свідомості та ритуальної практики у становленні комунікативної дії // Наукові записки Харківського військового унівеситету. Соціальна філософія, психологія. - Харків: ХВУ, 2003.- Вип. 1 (16). - С. 76-84.

18.Бусова Н.А. Громадянське суспільство: еволюція поняття // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, психологія. - Харків: ХВУ, 2004. - Вип. 2(20). - С. 113 -121.

19.Бусова Н.А. Диференціація ціннісних сфер як наслідок релігійної раціоналізації // Філософська думка. - Київ, 2004.- № 4. - С. 125-136.

20.Бусова Н.А. Постмодерн или поздний модерн? // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. - Харків, 2004. - № 623. - С. 5-10.

Размещено на Allbest.ru