Філософія демократичної державності

Феномен влади базується, з одного боку, на волі, а з іншого - на усуненні перешкод для досягнення бажаного за допомогою різних засобів. Звідси можна зробити висновок, що влада як поняття позначає реалізацію волі, спрямовану на обмеження проявів умов, що перешкоджають досягненню мети, за допомогою визначених засобів. У свою чергу, феномен влади можна звести до п'яти її складових: параметрів мети, визначення шляхів досягнення мети, реалізації вольового начала, засобів обмеження умов, що перешкоджають досягненню мети, засобів, необхідних для реалізації мети. У взаємозв'язку цих складових можна знайти суть будь-якого різновиду влади. демократія державність влада народ

Визначення вольового начала влади дозволяє розмежувати сфери реального використання понять “вплив”, “діяння”, “влада”. Як форма проявів відносин діяння вказує на процес обумовленості, котрий може мати визначені наслідки, а може і не мати. У свою чергу, вплив як поняття вказує на те, що додалося дещо з того, чого не було раніше. Безумовно, влада - це завжди діяння і вплив, але вплив і діяння як такі не є владою. Влада як цілісність не може бути зведена до своїх найпростіших складових частин діяння і впливу. За допомогою поняття “влада” характеризується посилення й обмеження, що у більшій частині існують потенційно. Діяння це спосіб зміни дійсності, у результаті якого може відбуватися обмеження і посилення, але воно не планується як довгострокова мета. Діяння вносить визначені зміни, але у цьому немає цілеспрямованої дії на володіння результатами, хоча зміни можуть бути значними. Діяння не передбачає підпорядкування, отже у ньому немає навіть і елемента влади. Крім того, прояв влади як феномену ідеальної реальності потенційний по своїй суті. Потенційність як атрибут влади вказує на те, що ступінь її потужності в якому-небудь відношенні існує в схованому виді та може проявитися за певних умов. Прояви впливу і діяння, навпаки, завжди актуалізовані в існуючому бутті, тому істотні тільки для дійсного моменту часу. Якщо влада виявиться як діяння або вплив, то вона не реалізує свою сутнісну основу, тобто не буде владою як такою. У цьому закладений весь пафос розв'язання проблеми. Влада, виявляючись як вплив або діяння, - це вже не влада, а щось інше, схоже на сурогат.

Феноменальна природа влади полягає і у тім, що вона виявляється як ідеальна реальність, що породжує в процесі своєї актуалізації таке різноманіття форм, що здатні жити самостійним життям. Виходячи з поняття влади, можна виділити п'ять її складових. По-перше, влада - це воля. У контексті цілого ця частина виражає силове начало і є присутньою у всіх інших частинах як енергетичне начало. По-друге, влада співвідноситься з метою, під якою слід розуміти образ бажаного майбутнього. Істотним моментом у розумінні мети є система зворотного зв'язку. Через це відношення “воля - мета як система зворотного зв'язку” виявляється як влада у формі контролю. По-третє, те, що ми називаємо шляхами, котрі мають привести до бажаного результату, за необхідністю припускають процес структурування умов. У цьому міститься суть організації як форми прояву влади. По-четверте, мета досягається за допомогою визначених засобів. Засоби як необхідний елемент створення відповідних умов несуть у собі заряд додаткової енергії, що має підсилити волю. Зв'язок волі з засобами створює передумови для проявів ще більшої активності, яку варто постійно направляти у визначене русло. Так створюється підстава для утворення влади у формі управління. Нарешті, по-п'яте, здійснення влади проходить у різноманітних умовах. Деякі з них можуть перешкоджати досягненню мети, інші - сприяти. Розібратися в тому, що йде на користь у даний момент, а що завдає шкоди не так вже і просто. Для цього потрібно не тільки цілісне бачення всього, що відбувається, але й вміння вносити визначені корективи як в організацію, так і в управління. Така форма реалізації волі може бути під силу тільки одній людині, здатній уособлювати собою цілісність, у якій внутрішні та зовнішні умови будуть оптимально співвіднесені. Дана форма влади виявляється як влада керівництва.

Вихідні підстави, які варто розглядати як критерії розрізнення засобів влади, мають співвідноситися зі сферами буття людини. Влада виявляється в процесі взаємодії людини з природою, а також у суспільних відносинах і врешті-решт у вольовому регулюванні людиною свого психічного стану. Засоби для досягнення поставлених цілей у кожній системі господарювання будуть різноманітними і кожний з них буде мати свою специфіку.

Взаємодія людини з природою, що здійснюється в матеріальному світі, будується як відносини “суб'єктно-об'єктні”. Засоби в процесі реалізації владних повноважень у системі відносин “людина-природа” мають відбивати в собі характеристику пасивності об'єкта і відповідати матеріальним параметрам докладених зусиль. Визначальним параметром для них є характеристика речовинності, основу якої утворює силова складова. До об'єкта відносяться тільки як до умов, що перешкоджають досягненню мети. Тому влада тут виявляється у формі панування.

Система відносин “людина-людина” у рамках прояву влади може будуватися в двох площинах: або як “суб'єктно-об'єктні”, або як “суб'єктно-суб'єктні”. Відношення до людини як до безликого чинника дозволяє розглядати її просто як об'єкт впливу. У такому вигляді людина має всі характеристики природного стану. До неї найчастіше застосовується влада, заснована тільки на силі. Ця форма взаємодії стає тим випадком, коли людина використовується як засіб. Другий бік “суб'єктно-суб'єктних” відносин у процесі прояву владних повноважень зводиться до упорядкування цих відносин, до процесу їх структурування. З одного боку, визначаються “правила гри”, котрі влаштовують дві сторони, що є однопорядковими за своїм активним началом, а з іншого - вводиться обмеження у використанні засобів для досягнення мети. Тут немає насильства. Набувають чинності договірні відносини, в основі яких закладена діалектика прав і обов'язків.

Влада стосовно самої себе виявляється як реалізація людського начала. Вона так само може бути визначена як “суб'єктно-об'єктні” відносини. Це стає можливим у тому разі, коли людина, розрізняючи в собі душу і тіло, протиставляє їх один одному, не розуміючи суті їх єдності. Найбільш яскраво це виражено в аскетичних культах.

Процес використання засобів у повноваженнях державної влади також має свої особливості для кожної форми прояву влади. По-перше, використання засобів можна розглядати під кутом правомірності-неправомірності вибору тих або інших засобів для здійснення владних повноважень тією або іншою формою влади. По-друге, використання засобів припускає розв'язання проблеми “мета - засоби - результат” з мінімальними витратами для кожної форми влади в рамках наявних умов, тому що саме умови найчастіше визначають як характер використання засобів, так і те, що саме треба використовувати для досягнення мети. По-третє, коли говорять про використання засобів, то виявляють дві проблеми: що краще (як засіб) використовувати в даних умовах і як (цей засіб) використовувати. У зв'язку з поставленим таким чином питанням, необхідно враховувати наступну обставину: якщо ми вже визначилися із засобом, то ми повинні знати, як він найбільш ефективно використовується. Більш того, із усього спектра можливих умов необхідно виділяти тільки демократичну форму їх реалізації.

У четвертому розділі аналізується “Правова підстава демократії”. У цьому розділі право розглядається як ступінь реалізації свободи. Для осмислення всіх можливих аспектів визначення ідеї свободи пропонується використовувати основні системи координат проявів людини. У першій системі координат життєдіяльності людини - “суб'єктно-об'єктній” - ступінь її свободи визначається за допомогою єдності волі та необхідності. У другій системі координат - “суб'єктно-суб'єктній” - ступінь свободи людини визначається через синтез прав і обов'язків. У “суб'єктно-суб'єктній” системі координат кожен суб'єкт у процесі визначення загального за допомогою абстракції ототожнення наділяється повноваженнями за типом “взагалі”: “громадянин взагалі”, “працівник взагалі” і т.ін. “Суб'єктно-суб'єктні” відносини мають бути при цьому рівнозначними, рівновеликими, мати одну й ту саму ступінь зрілості. Тільки тоді вони можуть бути правомочними, правоздатними. Якщо в “суб'єктно-суб'єктних” відносинах замість права буде використовуватися воля, то замість свободи виникне свавілля. У третій системі координат - “суб'єктно-об'єктній” - ступінь свободи людини знову вимірюється через взаємозв'язок волі та необхідності. У “суб'єктно-об'єктній” системі координат людина щодо себе самої може використовувати тільки волю. Творячи свій дух, саму себе як людину, вона знову стикається з необхідністю (яка визначає її внутрішній світ), що може перебороти тільки через волю.

Свобода для людини можлива тільки за допомогою знаходження влади над майбутнім, тому що немає у людини влади ні над минулим, яке вона змінити не в змозі, ні над теперішнім, що вже вилилося в конкретні форми. Своє майбутнє людина закладає в теперішньому, але воно є пластичним лише в руках творчої волі розумної людини. Розумна людина здатна передбачити можливі наслідки причин, що нею створюються. Теперішнє у вигляді створених причин формує майбутнє й існує вже в ньому. Ставлення до минулого не має бути однозначно негативним. Його треба розрізняти за ступенем корисності майбутньому, тобто робити конструктивне заперечення. Тільки корисне в минулому може бути основою для майбутнього.

Щоб право відповідало ідеї свободи, у ньому має бути закладено одночасно і визначення здійснення, і те, що має бути здійснено. Саме свобода знаходить у праві своє здійснення і вона не обмежена в ньому. У процесі здійснення свободи обов'язок виступає не тільки як протилежність праву, але і як засіб його реалізації, тобто стає тотожним праву. Через діалектику єдності прав і обов'язків, у якій закладена ідея свободи, можна зрозуміти, що людина має обов'язки лише остільки, оскільки в неї є права. Критерієм, що свідчить про те, що даний стан є дійсна, а не вигадана свобода є відповідальність.

Як гарант правового забезпечення демократії в дисертації розглядається конституція. Життєздатність конституції демократичної держави не забезпечується лише зовнішніми чинниками. Не робить її дійовою ні всенародний характер її обговорення, ні затвердження її тими “чвертями”, які нібито свідчать про найбільший ступінь реалізованості повноважень народу. Головне полягає не у тому, яким чином конституція сприймається, а те, що її основу будуть складати принципи, які відповідають сутності людини і дозволяють їй мати більше влади над майбутнім. Далі важливо знати, яким чином вона буде здійснюватися і як буде гарантуватися її дотримання.

Як правова основа демократичного державного устрою конституція має бути “законом законів”. Тоді вона буде подібна універсальному ключеві, яким можна користуватися для розуміння всіх таємниць буття держави. У такій якості конституція зможе виступати тільки тоді, коли ідея демократичної державності буде визначена за допомогою закономірностей розвитку сутнісних сил людини. У ній мають відбиватися основні моменти ідеї демократичної державності та механізми її здійснення, що реалізують єдність свободи і справедливості.

“Організовувати себе в народ” людина може тільки в рамках “суб'єктно-суб'єктних” відносин. Державна влада поширюється лише на соціальну реальність. Вихідною підставою соціальної реальності є робоче місце, що складається із шести елементів: функцій, засобів, обов'язків, прав, відповідальності й влади. Ці елементи визначають основні начала конституції демократичної держави стосовно людини. За допомогою функцій у ній визначаються умови для прояву соціальних ролей і політичного статусу людини. Як засоби конституція зобов'язує державу створювати умови для реалізації сутнісних сил людини в межах наявних ресурсів. У ній вказується, як за допомогою здійснення обов'язків, які складають суть будь-якого закону, що приймається в державі, громадянам забезпечується значний ступінь свободи. У конституції фіксується здійснення свободи за допомогою права і всі свободи, які декларуються, розкриваються через діалектику прав і обов'язків. Правомірність обмеження зовнішнього прояву свободи та її механізм у разі протиправних дій громадян у конституції визначається за допомогою відповідальності. У конституції розкриваються можливості активної участі громадян в управлінні державою і громадським життям, показуються засоби і методи здійснення влади народу у формі контролю.

Реалізація конституції забезпечується зовнішнім і внутрішнім чинниками. Зовнішній обумовлений механізмом контролю за дотриманням конституційних норм. Внутрішній залежить від ступеня розвитку людського начала в індивіді й достатньо повноти вираженості в ньому громадянського начала.

Міцність правової підстави демократії може бути забезпечена через розкриття нових граней законодавчої творчості. Однією такою гранню є знання особливостей проявів закону в ідеальній реальності. Закон ідеальної реальності тільки тоді може виражати внутрішню логіку розвитку події, коли буде відомо, за яких умов необхідне та істотне викликають очікувані зміни. Для цього необхідно знать, що саме обов'язково має настати та які відносини мають бути зафіксовані. Це дає можливість не тільки передбачати майбутнє, але і визначати “сферу припустимих значень” для його реалізації в теперішньому. Закони ідеальної реальності демократичної держави виражають ідею свободи і виявляються у формі права. В ідеальній реальності закони, що утворюються, тільки тоді будуть мати силу самодетермінації, яка виявляється як потенційність будь-якого впливу взагалі, коли зможуть наблизити процес реалізації майбутнього.

Важлива грань законодавчої творчості виявляє себе в критеріях прийнятності законів для демократичної держави. Усі ці критерії можна звести до шести умов. По-перше, закони мають бути доведені до загального відома. Виконати цю умову можна тільки в тому разі, коли народ зможе їх осмислено сприймати. По-друге, щоб громадяни додержували законів, вони не тільки мають бути їм зрозумілими і загальнодоступними, але і мати силу своєї дії. По-третє, вимога досконалості законів не має зводитися до збільшення їх кількості. По-четверте, природний закон створює умови для здійснення свободи. Неприродний закон породжує свавілля, тому що в ньому збережено вольове начало, але воно виявляється за межами норми. По-п'яте, закон у демократичній державі має бути неупередженим. Усі не тільки є рівними перед законом, але й ні для кого не повинно бути чинників винятковості в його виконанні. Жодний громадянин держави, яким би не був його соціальний статус, не повинен мати імунітет перед законом, тому що тим самим створюється прецедент піднесеності над законом. По-шосте, закони в демократичній державі повинні мати моральні підстави.

Істотною гранню творчого процесу є те, що законодавство завжди має бути сполучене з виходом за межі наявної даності, що не тотожна поняттю “сьогодні”. Суб'єктом творчого процесу в законодавчій діяльності можуть бути тільки професіонали. Діяльність законодавця повинна будуватися за законами концептуального моделювання. За допомогою законів моделюється вихідна структура державного устрою і процес відтворення відносин елементів, що утворюють її, не пов'язаних із внутрішнім світом людини, для знаходження більшої її влади над майбутнім. У формі закону мають бути зафіксовані ті властивості елементів, у яких закладена потенційна енергія для самодетермінації і саморуху реалізації сутнісних сил людини.

У п'ятому розділі обґрунтовується “Життєздатність влади народу”. Розуміння життєздатності як такої у філософії ґрунтується на єдності протилежностей, взаємозумовленість яких має відбиватися в принципах організації влади народу.

Структурування цілісності державної влади демократичної держави припускає як вихідну підставу владу суб'єктності в особі народу, що уособлює у своїй цілісності сутність громадянського начала людини. У такому разі державна влада, коли вона завершує своє внутрішнє розрізнення, виявляється у формах, що відповідають ступеням її еволюційного перетворення. Цими ступенями є: контроль, організація, управління і керівництво. Якщо народ у достатній мірі “організований сам у себе”, то його владне начало зводиться до контролю. У такому разі, контроль як форма вияву влади в особі народу є тією першоосновою, що у процесі своєї диференціації перетворює представницький орган влади, так звану законодавчу владу у формі організації і владу правителя у формі керівництва. У свою чергу, влада у формі організації і керівництва створює урядову (виконавчу) владу у формі управління. У такому способі делегування владних повноважень у процесі утворення нових структур державної влади народ як суб'єкт влади не позбавляється свого владного начала контролю як форми влади.

У самому роздвоєнні єдиного на протилежності вже закладена підстава, за якою визначається, яка зі складових несе в собі стійкість, а яка виражає тенденцію до мінливості. У процесі структурування цілісності державної влади також виділяються моменти активного і пасивного начала, що мають бути властивими кожній формі влади. Воля народу, спрямована на здійснення демократичної державності за допомогою права, через принципи стійкості, загального і пасивного має бути оформлена як влада народу і законодавча влада. Мінливість умов протікання цього процесу, різноманіття форм диференціації державної влади в її особливих проявах вимагає створення відповідного механізму управління, у який оформлюються влада в особі субстанціональної індивідуальності влада у формі керівництва і виконавча влада. У своїй єдності ці сфери влади утворюють зовнішній і внутрішній суверенітет. Зовнішній суверенітет виражає влада у формі керівництва. Внутрішній суверенітет уособлює владу народу у формі контролю. Прояв єдності влади в зовнішньому і внутрішньому суверенітетах покликаний у демократичній державі - позбутися розходження протилежностей в собі й тим самим бути гарантом здійснення ідеї демократичної державності.

Дійсна життєздатність влади народу визначається його реальними владними повноваження. Істотною характеристикою цих повноважень є дійсний суверенітет народу, який відповідно до природи самого поняття має означати верховну владу, тобто бути незалежним і самостійним у здійсненні владних повноважень, у державах, що називають себе демократичними, його насправді не існує. Виборність органів влади відбиває лише зовнішній бік демократії. Громадянин, оголошений вільним і суверенним у державі, фактично має нульове значення як складова влади народу. Рівність виборчих прав являє собою лише ілюзію демократії. Механізм демократичних виборів у кращому разі пропонує виборцям кинути своєрідний жереб і визначити, хто прийде першим. Демократія однозначно ототожнюється з прийняттям рішень за більшістю голосів і підпорядкуванням меншості більшості при їх здійсненні. Але ухвалення рішення за більшістю голосів є ознакою охлократії. У процесі ухвалення рішення за більшістю голосів не визначається головне - вагомість думок. Життєздатною державна влада народу стане лише тоді, коли народ стане як джерело влади.

Народ як єдиний повинен являти собою самопородження і самоствердження як громадянського начала, так і державної влади. Внутрішня єдність породжує себе як розділення цілісності, залишаючись самою собою в кожній окремій своїй частині, тобто в кожній індивідуальності, що утворює її. Індивідуальність кожного громадянина породжує себе як народ шляхом визначення сутнісної єдності в тому чи іншому пункті реалізації державної влади. Народ як єдине виявляється і як джерело зовнішньої форми. У такій якості він сам із себе породжує своє інобуття в різних формах влади (організації, керівництва, управління), але при цьому залишається тим же повновладним єдиним джерелом державної влади. Структурна єдність влади народу можлива за умови, що у народу завжди має залишатися найбільш істотна і стійка її частина, що виражає її сутність - контроль. Контроль як форма прояву влади має забезпечувати реалізацію мети, що ставить для себе народ, за допомогою наявних засобів. Народ виконує найбільш пасивні функції влади: відповідає за процес прийняття рішень за допомогою визначення вихідного “дано” і, володіючи перевагою “прерогативи користувача”, вчасно реагує на відхилення в його реалізації. Критерій для визначення параметрів “дано” влади народу у формі контролю міститься у самій ідеї демократичної державності, що не може бути зрозумілою без мети розвитку сутнісних сил людини. Щоб стати суб'єктом влади, народу варто відповідним чином “дозріти”. Визначення народу як суб'єкта влади має містити в собі розвинене громадянське начало людини.

Сутність організації як форми державної влади полягає в процесі структурування всіх складових моментів влади як такої у рамках цілого. Відповідно до принципів диференціації влади будь-яка структура влади в демократичній державі має двополюсну основу, тому влада у формі організації за своєю структурою являє двопалатний парламент. Одна з них уточнює сутнісну основу тих зв'язків, за допомогою яких можна мати більше свободи, а інша затверджує їх через призму доцільності для даних умов життєдіяльності людини. Творчість тих, хто створює закони, і тих, хто їх і затверджує для реальних умов, обмежена сферою первісно припустимих значень, обумовлених тільки народом. Влада у формі організації не несе в собі функції керівництва та управління і не може формуватися з їх представників. Інакше ми знову одержимо недиференційовану єдність, яка за своїми можливостями малопродуктивна і не відповідає суті демократії.

Керівництво як форма державної влади покликано відповідати за сприятливі умови для реалізації мети за допомогою наявних засобів. Самі по собі умови не мають самостійного значення. Одна й та сама умова на різних людей може мати протилежне значення або вплив. Не сама умова, але свідомість і воля накладають на неї рамки визначеного впливу. Тому влада у формі керівництва покликана витягати з умов усе, що вони можуть дати для повної реалізації свободи.

Влада у формі управління в державі займається проведенням і забезпеченням вже прийнятого рішення, застосуванням заведених законів, збереженням установ, усього того, що йде на загальну користь. Усе мистецтво управління полягає в умінні діяти в рамках “дано” і не вводити нові змінні, які були б бажані, але для їх функціонування не створені нові умови. Тому виконавча влада не вправі що-небудь змінювати в параметрах мети, і всі її функції зводяться до того, щоб підтримувати дані параметри в заданому стані.

Життєздатність влади народу залежить від того, які є повноваження суду в державі. У демократичній державі суд не може бути органом влади. Влада народу базується на принципі справедливості. Здійснення справедливості припускає як свою першооснову ідею неупередженості. У свою чергу, атрибути неупередженості, що являють собою символи правосуддя, свідчать, що суд нічого спільного не має з владою як такою. Цим положенням визначаються принципи правосуддя, процес судочинства і справедливість правосуддя.

Якщо ми хочемо співвіднести діяльність людей, пов'язану зі здійсненням державної влади, то маємо погодитися з Платоном в тому, що їм слід бути філософами за духом, а не за освітою. Для цього треба мати розвинений розум, виняткове терпіння і самоконтроль, уміти підкоряти собі всі спокуси, виносити усі фізичні нестатки і прагнути до істини.

У висновках пропонуються наступні узагальнені положення:

Державність держави як такої у своїй повноті реалізації ідеї має бути демократією, тому що в найбільшій мірі в ній реалізується її сутність. Народ організує себе для себе, щоб одержати більшу міру свободи. Саме публічна свобода є критерієм визначення повноти реалізації ідеї держави як такої. Тому реалізація сутнісних сил людини має співвідноситися з демократичною формою державного устрою. Інші форми держави можуть тільки тією чи іншою мірою бути придатними для цього. Якісну визначеність перехідного періоду в становленні нової держави не можна зводити однозначно до якісної визначеності різного, але суб'єктивно вона ідентифікується за принципом “або - або”. Реалізація сутнісних сил людини як одиниця виміру демократичної державності найбільшою мірою відповідає ідеї держави як морального цілого, що дає реалізацію свободи людині. Зрозуміти ці закономірності можна тільки розумом.

Феномен державної влади народу повною мірою може бути зрозумілим, якщо буде врахована сфера ідеальної реальності, складовою частиною якої вона є. Не розкривши сутності влади як такої, не осмисливши її ідею, не можна перебороти описовість її феноменологічних аспектів, кожен з яких має право на існування, маючи у собі момент істотності, і водночас нічого загального не має з визначенням її змісту.

Пошук граничної підстави в понятті “влада” так чи інакше має привести до вольового начала суб'єкта влади. У свою чергу, вольове начало влади як свої атрибути передбачає: обмеження, концентрацію зусиль і цілепокладання. Прояв волі обумовлений не стільки свідомістю, скільки самосвідомістю. Влада як така у своєї зрілій - демократичній - формі виявляється як цілісність, диференційована на частині, що, знаходячи відносну самостійність, стають владою у формах контролю, організації, керівництва і управління. Форма влади, що є похідною від іншої форми влади, не має владних повноважень щодо того, хто її породив. Породжена форма влади може тільки за допомогою суду впливати на вищу форму влади. Реалізація влади як такої можлива тільки тоді, коли є можливість використовувати ті чи інші засоби. Державна влада народу може спиратися тільки на право як єдиний можливий засіб досягнення публічної свободи.

Правова підстава демократії може бути осмислена через міру реалізації свободи. У рамках “суб'єктно-об'єктних” відносин свобода виникає як синтез волі й необхідності, а в рамках “суб'єктно-суб'єктних” відносин - як єдність прав і обов'язків. Найбільш інтегральним проявом свободи варто вважати владу над майбутнім. Ненастання відповідальності в матеріальній, соціальній і духовній сферах виступає єдино вірним критерієм найбільш повного здійснення свободи. Право як засіб реалізації державної влади народу в ідеальній реальності може існувати тільки у формі закону, який виражає його сутність. Лише досліджуючи міру визначеності закону в ідеальній реальності й встановлюючи критерії прийнятності законів для демократичного суспільства, можна подолати укорінене в масовій свідомості та у суспільному житті уявлення про закон як вольовий прояв суб'єкта влади. Дані критерії мають співвідноситися з безпосередньою реалізацією сутнісних сил людини. Формування законів соціальної реальності має бути обумовлене моральним началом людини.

Успішність законодавчої творчості цілком залежить від принципів організації державної влади народу, що мають бути зафіксовані як Основний Закон держави. Тому конституційна основа демократичного устрою держави обов'язково містить у собі, з одного боку, принципи організації державної влади, а з іншого - принципи реалізації свободи людини, що покликані забезпечити найбільш повну реалізацію сутнісних сил людини. Ці принципи мають бути не лише зрозумілими для всіх громадян держави, охоплювати всі сфери життєдіяльності людини, але й не перевищувати в кількісному вираженні число сім, щоб їх можна було постійно пам'ятати як параметри контролю за мірою реалізації свободи.

Правове забезпечення державної влади народу не можна створити без чіткого визначення повноважень суду. І найбільш істотним у цій визначеності є розуміння того, що суд не є якою-небудь формою влади. У демократичній державі здійснення принципів справедливого правосуддя можливе лише тоді, коли суд буде знаходитися “по той бік” влади. Суд є формою, за допомогою якої народ має можливість здійснювати свою владу у формі контролю, беручи участь у ньому як присяжний засідатель.

Демократія здатна бути життєздатною тільки тоді, коли будуть встановлені владні повноваження народу, визначені параметри дійсного його суверенітету. Подолавши обмеженість повсякденних уявлень і розумових схем у питанні про критерії демократії, на рівні розуму стає зрозумілим, що виборність органів влади є не більше, ніж зовнішня сторона демократії, що рівність виборчих прав настільки несуттєва риса влади народу, що про неї можна і не згадувати, що найголовніше завоювання демократії - визначення істинності рішень за більшістю голосів - є типовим проявом охлократії. Демократію не можна зрозуміти як форму організації державної влади, не визначивши саме поняття “народ”. У свою чергу, критерій визначеності поняття “народ” не слід зводити до зовнішніх сторін життєдіяльності людини. Становлення народу як соціальної спільноти можна зрозуміти через діалектику індивідуального і суспільного, за допомогою якої визначається ступінь зрілості його духу і міра відповідності людини до того загального, яке дозволяє кожній особі організувати себе в народ. Тільки “організований у себе народ” може виступати як джерело державної влади.

Організацію державної влади не слід розглядати як стихійно утворений процес, у якому не можна знайти цілепокладної активності людей. Спроби установити принципи підпорядкованості влади в державі (Локк) і визначити механізм взаємодії влади за принципом стримування один одного (Монтеск'є) свідчать про прагнення внести в процес організації державної влади те чи інше структуроутворююче начало. Але до Гегеля всі ці спроби зводилися тільки до пошуку основ для проведення зовнішнього розходження. Запропонований Гегелем підхід до поділу державної влади за внутрішнім критерієм ґрунтувався на розумінні єдності загального і особливого. У даній роботі було показано методологічне значення цього принципу для організації державної влади і розглянуто його взаємозв'язок із принципом диференціації цілісності на частини, проявом тенденцій до стійкості й мінливості, із принципом асиметрії, з визначенням активного і пасивного начала в різних формах влади. І якими б важливими ці принципи не були для поділу державної влади народу, але її життєздатність усе-таки забезпечується єдністю в ній різного.

Структурна єдність державної влади народу досягається лише тоді, коли народ має владу у формі контролю і визначає вихідні принципи життєдіяльності людини, що дозволяють найбільшою мірою реалізувати їй свої сутнісні сили; коли влада народу у формі організації виникає як двопалатний парламент, що створює правила взаємодії між людьми, що дозволяють досягати бажаного ступеня свободи; коли державна влада у формі керівництва координує всі зусилля для створення сприятливих умов для використання держави як засобу досягнення публічної свободи; коли державна влада у формі управління стає не урядом, а виконавчою владою, що у даних умовах реалізує волю народу, використовуючи для цього правове поле, визначене парламентом, і наявні засоби. Взаємодія форм державної влади як єдиної структури можлива тільки тоді, коли влада у формі організації, керівництва і управління одержить своє належне професійне забезпечення. Лише завдяки професійному підходу до формування державної влади народу ідея демократичної державності здатна знайти ефективні шляхи втілення в реальність.

Влада народу - це влада до такої міри завершена і розвинена, що всі її складові частини є реальними розходженнями. Звідси демократичний устрій державної влади повною мірою відповідає цьому визначенню, тому що вона виникла як похідна від людини. У цілому і у всіх своїх частинах вона являє собою одну ідею. Усі наявні у ній форми та їх взаємозв'язок походять з єдиної ідеї: усі ці особливі частини за метою лише дзеркала і відображення одного життя - влади як такої. Усі форми влади мають свою дійсність лише в цій єдності, а їх розходження визначають суть ідеї державності демократичної держави.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Гаврилов Н.И. Мера государственности демократического государства. - К.: Наук. думка, 1997. - 115 с.

2. Гаврилов Н.И. Феномен государственной власти народа. - Севастополь: Вебер, 2003. - 300 с.