Про універсальні способи осягнення людиною світу

Б) Феноменальність. Культурна предметність не фактуальна, а ціннісно-сенсова, феноменальна реальність, яка не вимагає постійних безкінечних вправ як гносеологічна (теоретико-пізнавальна). Вона долає, визнаючи їх, межі предметної речевості й ідеальної предметності, що вже свідчить про безпідставність проблеми «матеріальної» й «духовної» культури. Ціннісно-сенсова реальність особливий феноменальний світ, у якому внутрішній світ, артефакти і натуральна фактуальність сплавлені, який має фізично-метафізичний, чуттєво-надчуттєвий характер. Чи не тому культурна реальність здається ефемерною, ілюзорною, віртуальною. У культурному предметі нерозривно поєднані предмет і суб'єкт, об'єктивний субстрат і весь спектр сенсозначень для буття людини. Людина не знаходить культурні предмети, а творить їх з матеріалу, осягнутому духом. І у природі ми беремо людиномірний матеріал, трансформуючи його як сенсову модель власної універсальної життєдіяльності. Такий характер культурної предметності є критерієм для віднесення речей до феноменів культури. Віднайти у певному явищі феномен культури це значить розкрити його роль у розвитку людини, тобто сенсотворну функцію, помітити не природою задані, а суспільні якості [10, 69].

Від явища катання дитини з гірки механік візьме лише похилу площину з певним кутом та масу тіла, початкову й кінцеву швидкість (тобто «фізичний» факт), а не всю повноту ситуації з усією сукупністю ознак «сенсовируючого» феномена. До того ж він зведе той факт до кількісних відношень, згубивши інтегральну якість. У нього це буде шматок ідеалізованого буття, але не у духовно-практичній (явище в контексті людських сенсів), а виключно в логіко-теоретичній площині. Ось чому позитивізм у філософії виявився просто безсилим у розумінні духовно-практичного змісту, він не може побудувати адекватної теорії культури.

В) Комунікативність. Предметні форми культури не можуть розглядатися лише у вигляді «об'єкту», бо ж саме стосунки спілкування найбільш реальний контекст трансформації природної невизначеності предмету. Справжній зміст предметів культури не в об'єкті, не у відношенні до нього суб'єкта, а в міжсуб'єктних стосунках. Звідси й виростає інтерсуб'єктивний характер культурних цінностей. Підсумково сенси культуротворчої діяльності залежать від спілкування, консолідованого життя людей. «Соціально-стосунковий сенс це, мабуть, і є справжній сенс будь-якої з конкретних форм культурної предметності» [3,47]. «Предметна форма культури є матеріально-речовою об'єктивацією практично освоєного людиною предметного змісту, трансформованого у суспільні стосунки» [3,50]. Але не лише від змісту актів спілкування, але й від способів оформлення та засобів їх залежать неймовірні можливості культурних предметів завдяки комунікативним сенсо-духовним актам, які здійснюються не лише у просторі синхронного контакту, але й у діахронній спадкоємності та діалозі між різними часами. Продукт культури низка можливостей, що реалізуються у довгому часі живою сенсодіяльністю людини. Звільнена від зрощеності з предметно речовими структурами за допомогою міжсуб'єктної функціональної регуляції предметність повинна ще отримати власне особистісну форму, щоб стати живою культурою, стати предметом людського буття.

«Міжсуб'єктний» простір це перш за все простір живої спільності етносу. У ньому речі отримують людиномірну оформленність, а людина знаходить себе саму, власні «сутнісні сили», своє «Я» (індивідуальність). Відношення людини до предмету долає однобічність користування ним, споживання, володіння. Корисність речей (здібність задовольняти вітальні потреби) поза людською оформленністю для культури не має значення. Корисність дуже недостатня умова існування культурного предмету. Вода корисна, але «вода» як культурний концепт мало схожа на предмет споживання, на теоретичне поняття особливого агрегатного стану Н2О. Згадайте стихію води в архаїчну добу, елемент світу у античних мислителів. Дійсним змістом культури є саморозвиток людських сил, здібностей, відношень, стосунків і форм спілкування. Множина й багатство різноманітних предметів утворює безпосередню предметну основу існуючої культури. Кожна людська потреба створює свій особливий предмет потреби й особливі засоби їх задоволення. Людиномірна оформленність, як стійка форма, незалежна від утилітарно-емпіричних значень, не лише соціальна, історична, функціональна, вона й самоцінно-значима. Вона забезпечує певність, конкретність (при збереженні універсальності) живу закарбованність сенсоворотів навколо всяких предметних знаків будь-якої реальності.

Г) Контекстуальність й континуальність предметної реальності культури. Континуальність це сенсова щільність простору й часу, їхня голографічність. Культуру не можна вихоплювати з контексту часу та простору, в яких вона існує. Інтенція духу континуальна: щільно охоплює вона простір (екстенсивно вшир й інтенсивно вглиб) і час (ретроспективно реконструювання минулого й перспективно прогнозування того, що має ще бути). Інтуїція простору головна сила розуму. Інтуїція часу основний алгоритм розуму. З інтуїцій континуальності розум, перекладаючи на мову понять, черпає сенсонасичення, ущільнення сенсів, операційність. Чуттєві образи ейдетизуються, концептуалізуються. Просторовочасова сенсова модель завжди утримується, рухаючись до свого сенсового центру людини, одухотвореної сакралізацією, естетизацією, інтелектуалізацією, моралізацією. Ніцше влучно сказав про великі події і значних людей: «Навколо винахідників нових цінностей обертається світ: нечутно обертається він».

Висхідною «клітиною» культури є не діяльність, а її перехід з форми руху в форму предметності, а отже подолання утилітарно-функціональної (лише практичної) визначенності. Повинна бути й відповідна форма сенсопорухів у особистості «суб'єкта» культури, поза якою найкультурніший для одних предмет може бути культурно пустим для інших. Культура протиставляє собі байдужу предметність і намагається ухопити й «годувати» безодні сенсів, ціннісно їх трансформуючи, зігріваючи холодний простір безодні, долаючи площінність глибиною сенсозанурень й співставлень, розширюючи сенсогоризонт, зв'язуючи з універсальною людською ойкуменою. «Присвоюючи» предмет як опредметнену в ньому форму діяльності, людина сенсово постійно повертається до сукупності (цілого пука) універсальних можливостей. «У культурі причинність не лінійна, а системна» [3,35]. Це також наслідок її контекстуальності й континуальності (щільності сенсонасичення).

Головні світоглядні орієнтації людини не йдуть за лінією відношення матеріального й ідеального. Не починає людина і з теоретично-пізнавального відношення. Задовольняючи свої вітальні нужди, людина формує утилітарне відношення, потреби використання речей і сил природи, її інформаційних можливостей. Водночас вона виробляє й удосконалює засоби практичного та духовно-практичного освоєння природного світу завдяки здібностям ідеалізації. Таким чином утворюється і закріплюється одна з провідних ліній відношення до світу бінарна опозиція «утилітарне» «ідеальне». Друга лінія закріплює опозицію «речовий світ» «внутрішній світ особи». Перетворюючи предметно-чуттєве буття, людина перетворює себе, як індивіда, отримуючи якість особи і розвиваючи її. Творення себе, свого внутрішнього світу, умова удосконалення перетворень речового світу (речовини, енергії, інформації). За третьою основною лінією світоглядних орієнтацій (бінарна опозиція «ціле» «часткове») найзначніше забезпечуються саме сенсові перетворення: узагальнення, абстрагування, трансформація ідей, символізація значень певних явищ і подій, їх усталення в знаках. На цій лінії сформувались нові опозиції: аналізу синтезу, множини єдності, хаосу гармонії тощо. Важливо усвідомити, що орієнтування людини у цих трьох лініях координат саме й утворюють систему культури, її континуум щільність змістовного заповнення дивну єдність стійких форм (стабільності, яка дає можливість і наснагу пізнанню й навчанню) і відкритості, мінливості, дискретної безперервності (динаміки, яка забезпечує можливість розвитку). Культура єднає космічний, історичний і екзистенційний виміри часу цього стрижня світоладу, цього хронографа культури. Культура перервно-безперервний, мінливо-стабільний і стабільно-мінливий процес.

Що ж дозволяє утримувати щільність і системний контекст сенсів? Головним засобом до цього є мова! Це вона може емпіричний галас змінити на нечутну метафізику подій і навпаки: непомітну терплячість буття підняти до всесвітнього крику. Це вона зберігач, транслятор і ретранслятор сенсу, його охоронець, виразник, оформлювач. Мова означеність дійсного буття сенсовсесвіту людини. Слово ранить, вбиває, миттєво змінює вираз обличчя, воно привід для зачепок і звинувачень, вироків і мотивації. І воно ж може бути кволим, зів'ялим, немічним. Енергема слова реальність, але чи у ньому самому акумулятор? Сила слова надто залежить від ситуації мовлення, його суб'єкта й об'єкта. Слово повноважний представник тексту в контексті спілкування, людської консолідації. Куля сама по собі не вбиває, як і зброя. Їх енергія спрямовується стосунками людей у всьому історичному контексті. Як і їх винахід. Сакральне слово надособова зануренність у розчин трансцендентного буття. Воно найзначніше насичене сенсом. Досить одного погляду на мандалу, досить лише звуку мантр і може відбутися прострація психіки, екзальтація духу. Знак тут не словесний, але відповідний сенсоворот без слів би не склався. І магія забезпечується словесними еквівалентами фетишистської взаємозалежності.

Д) Резонансність культурного предмету (завдяки його контекстуальності й континуальності) надзвичайна: багатоаспектність сенсу в динаміці взаємної недеструктивної трансформації. Споглядальні можливості культури. Надзвичайно резонансною є мова у її етнонаціональному змісті. «Москва! О, як багато в цьому звуці для серця росіянина сплелося, і як багато в ньому відгукнулось». Резонатором є й полісемантика мови: «круглий стіл» емпіричний предмет; форма олігархічного правління; форма коференції тощо. Мірка резонансності також може бути мірилом культурності предметів.

Завдяки резонансності культура виглядає ритмікою актуалізації сенсів минулого через майбутнє (мету, проект, творчість), через забезпечення єдності спадкоємності й новаційності. Минуле пливе у прийдешнє і у сьогодняшнє. Античність могила радості. Класичне мистецтво невмируще.

Світогляд забезпечує особливу інтенцію культури трансцендентну світоглядну перспективу. Л.П. Карсавін вірно колись зауважив: «Тому, хто не здібний дати самому собі інтуїцію тривалості, яка складає його буття, ніщо й ніколи її не дасть». Завдяки їй людина здібна свідомо чи підсвідомо виходити за межі безпосередньо-життєвої взаємодії людини з дійсністю, сприймати себе як істоту, що виходить за свої власні межі. Кожний історичний тип культури відкривав особливі можливості трансцендування перспективи. Християнська догматика своєю просвітленністю торувала шляхи просвіченості, ідеям прогресу. Людина вище себе самої, відкрита для іншого в собі, не звершена й не завершена істота (це добре ухопив Ф. Ніцше у своїй бестії-надлюдині, ще краще висловили екзистенціалісти).

І будь-які події культури сенсові, ціннісні, вмотивовані людськими вимірами, внутрішніми зрушеннями духовності, всією складною диспозиційною структурою особи, готовністю до дії. Вони включають так чи інакше трансценденцію. Що надихає людину? Вихід за межі. Почуття підйому це й підйом почуттів. Та й те й інше насолода Універсумом, транцендуванням до Абсолюту чи Його до нас. «Вище вершини нічого немає» [9,140]. Вище людських не існує висот. Гори захоплюють велич людську: Августин вперше дав опис духовному станові підйому в гори, Петрарка вже рухався туди ж по духовних слідах. В дитинстві манить нас все високе, хоча б і горище. Манять і підвали, печери, льохи. Захоплюють горизонти: сторони світу. «Лише крайнощі надають світові його ціну, лише середній рівень стійкість» (Поль Валері). Отож зрозуміла мудрість народних прислів'їв та казок: хто ж справді дурник, а хто розумний. «Розумний в гору не полізе»? Що ж тягне альпіністів аж до «зони смерті»? Так «є натхнення і в бою», притягує «загибель у безодні на краю». У культурі теж важливо мати струм, а йому треба різниця потенціалів. Захоплює напруга, ще більше межова. Бердяєв помітив у Р. Штайнера (засновника антропософії) бачення людини як нашарування всіх планів буття, всіх планетарних еволюцій. Це від німецьких містиків (особливо Я. Бьоме): відчуття, що ти посланець зверху в ті миті, коли ти на підйомі, вище себе самого.

Культурна подія місце зустрічі «вічної ідеальної історії» (Дж. Віко) зі стихією історичного життя етносів і націй. її початок не тут і тепер, а у вічності й безкінечності: сенсонасичена, контекстуально-континуальна дія не буває актом окремішності це акт універсальності, який у своїй дискретності зоветься подією (префікси лише у мовних знаках такі короткі, сенс вони змінюють дуже масштабно). Цінність, як сенсооформлене предметне значення чогось реального для людини, трансформує плинне у вічне, обмежене у безмежне, конечне у безкінечне. Такими є не лише художні образи. Технологія також суттєвий, але ж не єдиний, момент культури. Вона сенсоутворення, що характеризує послідовність певного роду подій, які рухають предмет до його всезагальності й універсальності. Х. Борхес: «Страхітлива подія не підкоряється часові». Галаслива подія не буває, як правило, значною для культури.

Все говорене підводить до проблеми відношення культури і життя. Ніяка культура не може стати самим життям, хоча людське життя дуже занурене у розчин культури, а справжня культура оживлена. Бувають підйоми й занепади духу і в духовному житті, й у будьяких ритмах і циклах побутового, подружнього, родинно-шлюбного, інституалізованого життя. Сентименти й ніжності змінюються агресивністю і гнівом. Культура може це значно знівелювати, але вона не може забезпечувати стабільність «плоскогір'я» життєвих процесів і досягнень. Вона вічний рух до вершин при відсутності торованих шляхів, постійна підзарядка акумуляторів духу й духовності у пошуках мети, засобів, технології успіху в самотворенні себе й витисненні з себе, сенсонаповнення й сенсоутримання, у забезпеченні мистецтва знань і умінь. «Сенсорівновага» духу породження ілюзій раціональності; «сенсохаос», як норма духу, породження ірраціоналізму, яке вправно культивується «постмодернізмом». Для обох випадків є онтологічні підстави, але хіба ж не був правим поет ХУІІ сторіччя Джон Донн: «Справи тим кращі, чим частіше вони змінюються».

Кожна людська особистість в певній мірі оволодіває всіма трьома способами освоєння світу, але ж які різні «життєві світи» у кожної. В найзначнішій мірі ці відмінності пов'язані з духовно-практичним осягненням, від якого залежить і основна орієнтація-настанова на «теоретичність» чи «практичність» життєздійснення, його масштаб і сенсове наповнення.

Література

1.Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979.

2.Шибутани Т. Социальная психология. М.: Прогресс, 1968.

3.Диалектика деятельности и культура. К.: Наукова думка, 1983.

4.Витаньи И. Общество, культура, социология. М.: Прогресс, 1984.

5.Свасьян К.А. Человек как творение и творец культуры.//Вопросы философии, 1987, № 6.

6.Кьеркегор С. Страх и трепет.//Антология мировой философии. М.: Мысль, 1971, т. 3.

7.Межуев В.М. Культура и история. М., 1977.

8.Ортега-и-Г ассет Х. Положение науки и исторический разум.//Ортегаи-Гассет Х. Что такое философия. М.: Наука, 1991.

9.Сенека Л.А. Письма к Луцилию. Трагедии. М.: Художественная литература, 1986.

10.Федотова В.Г. Душевное и духовное.//Философские науки, 1988, №

7.

11.Шпет Г.Г. Эстетические фрагменты.//Шпет Г.Г. Сочинения. М.: Правда, 1989.

Heidegger M. Holzwege. Frankfurt am Mein, 1950.

Размещено на Allbest.ru