Багатомірність рольової реальності: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Багатомірність рольової реальності: соціально-філософський аналіз»

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Корабльова Надія Степанівна

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант:заслужений діяч науки і техніки України,

доктор філософських наук, професор

Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Новіков Борис Володимирович, Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”, декан соціологічного факультету, завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор Любивий Ярослав Валерійович, інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний співробітник відділу сучасної зарубіжної філософії;

доктор філософських наук, професор Лозовий Віктор Олексійович, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології.

Провідна установа:

Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, філософський факультет, Міністерство освіти і науки, м.Київ.

Захист відбудеться 25 жовтня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 при Університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, ауд.209.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці університету внутрішніх справ за адресою 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий 22 вересня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованой вченої ради, Гоц В.Я.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми визначається історичним моментом, який переживає наша країна і людство. Націленість на формування власного вітчизняного соціокультурного середовища, переходу його на рівень державно-політичної саморегуляції, ставить проблему вибору способу облаштування соціального життя, диктує нові ціннісні орієнтири, що спрямовують людину в соціальний світ. Поширеним явищем в нашому суспільстві останнього десятиліття є добровільна зміна соціального середовища, втрата біографії, власного образу, що спричинено вимушеною зміною статусних і рольових ідентифікацій. Намагання увійти в європейське співтовариство передбачає і перенесення його проблем, які зумовлені появою нової суспільної організації, основною ознакою якої є розповсюдження симулякрів, паразитарної форми соціальності, для якої характерне розростання штучних утворень і механізмів соціальної взаємодії (Ж. Дельоз, Ж. Батай, Ж. Бодрійяр).

Цей процес співпав з періодом зламу традиційних понять і методологій гуманітарного знання. Якщо в умовах панування класичної соціальної філософії могло виникнути питання лише про детермінанти суспільної сутності людини: індивід із суспільства (Е.Дюркгейм) чи суспільство із індивідів (М.Вебер), то сучасна посткласична філософія вказує на новий модус існування соціальної інстанції - її повне панування над свідомістю людини. В умовах високої знаковості суспільства соціальні ролі і бажані ідентифікації виступають трансцендентною соціальною інстанцією, набуваючи філософсько-онтологічного статусу.

В ситуації переконструювання загальної конфігурації знання необхідним є розвиток міждисциплінарних зв'язків. Крім застосування в опрацюванні соціально-філософських проблем, рольова реальність має вплинути і на розвиток соціологічних, соціально-психологічних, педагогічних уявлень про соціальну сутність людини. Сьогодні очевидно, що в цих науках відчувається потужне прагнення до оновлення форм та методів аналізу соціальних структур в ситуації, коли не працюють класичні оціночні парадигми. Зрозуміло, що проблеми, які стосуються суто внутрішнього устрою цих галузей, не можуть бути вирішені за межами власних теорій, незважаючи на будь-які намагання соціально-філософського знання, але цілком можливо можуть стати приводом для оновлення власного підгрунтя.

Введення в коло цих проблем поняття рольової реальності, яке інтегрує уявлення про людину як уособлення соціуму і історії, дозволить розширити засоби філософської рефлексії, спираючись на які можна переосмислити специфіку становлення нових стандартів наукового знання, усунути серйозні претензії до його організаційних, когнітивних та світоглядних установок. Серед чинників, що зумовлюють цей процес, чільне місце посідає переосмислення феномена соціальної сутності людини. На цю сутність впливає складна інфраструктура сучасного соціуму, необмежена сукупність ресурсів і засобів його конструювання. Це, у свою чергу, вимагає дослідження тих чинників, які спрацьовують у нинішніх експериментах у соціально-політичний та економічній сферах, конституюють, власне, життєвий світ людини, розмаїття виявів її реального буття, одним з яких є рольова реальність.

Введення феномена рольової реальності дозволить виділити загальні закономірності самоактуалізації людини у різноманітних рольових практиках, що потребують філософського осмислення, піддати критиці сучасний стан ролетворчості у рольових реальностях національного типу, де домінують етнографізм і національний романтизм, з одного боку, а з іншого - особа, яка деградує до рекламного іміджу. Саме це складає змістовну єдність, проблемне поле пропонованого дослідження. Тема дисертації розкриває окреслену проблематику і відкриває актуальні аспекти соціальної філософії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний із завданнями науково-дослідницької програми, що здійснюється кафедрою філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна: “Філософія і розмаїття соціокультурних світів”.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертації - виявити соціально-філософський потенціал рольового дискурсу, інтерпретованого як соціальний універсум, що дозволяє побачити, як зреалізовує себе особа в соціумі й історії, створює і відтворює в рольовій реальності як окремому фрагменті життєвого світу світ соціальний, а відтак історичний.

Реалізації поставленої мети підпорядковане рішення таких дослідницьких завдань:

-·в межах когітальної й діяльнісної стратегій, репрезентованих різними типами дискурсів, експлікувати людську суб'єктивність через рольову реальність, обгрунтувати місце рольової реальності в конструюванні соціальної реальності на основі принципу соціальності людського буття;

-·поєднати традицію розгляду діяльнісної сутності людини західною філософією з конкретно-рольовою визначеністю цієї сутності у національній філософії історії;

-·виокремити феноменологічний зріз історії, явлений у рольовій реальності, представленій різними рівнями: вищим - унормування її суспільством; середнім - уявним програванням ролей особою в свідомості; нижчим - поведінковим, діяльнісним, на якому відбувається рольова актуалізація як життєтворчість;

-·охарактеризувати рольову і статусну орієнтацію особи у життєвому світі як вихоплювання різних рольових реальностей, виділивши їх типові складові;

-·дослідити головні аспекти і умови людської здатності бути соціальною в думці, виходячи з напрацювань соціальної феноменології, у якій феноменологічний універсум життєвого світу особи визначає топос соціотворчості в історії;

-·з'ясувати номічну функцію рольової реальності: ієрархію, вертикаль в історії, ризому, горизонталь рольової реальності сучасності;

-·віднайти можливості відпрацювання нової стратегії в ситуації “смерті суб'єкта”, домінування нової чуттєвості і пов'язаними з ними ринком ролей, іміджів, соціальних масок - атрибутів сучасного соціуму.

Об'єктом дослідження є дискурс рольової реальності у контексті діяльнісної парадигми європейської самосвідомості.

Предмет дослідження - рольова реальність як соціально-філософський феномен. рольовий реальність соціальний філософія

Методи дослідження визначаються необхідністю опрацювання багатомірності рольової реальності, пошуком її феноменальних підстав, вирізняючи у ній міру соціального: від універсалізації даності соціального світу в свідомості до феноменологічного універсуму життєвого світу особи йде пошук аргументів на користь людської здатності бути соціальною і в уяві і в дії, від акту самоданості до рольової актуалізації. Для її розв'язання використовуються праці з соціальної онтології, філософії життя, соціальної герменевтики, теорії цінностей баденської школи неокантіанства. Таким чином, теоретико-методологічною основою є компаративний аналіз, принцип онтологізації дискурсивності рольового.

Щоб виявити різну мірність рольової реальності використовуються напрацювання відчизняних і зарубіжних авторів в сучасних філософських дискурсах: феноменологічному, екзистенціональному, структуралістському, що у сукупності формує парадигму рольової реальності. Певною мірою враховані конотації, що їх набуває новітня європейська філософія завдяки представникам постмодерну. Методологічні принципи дисертаційного дослідження визначаються спробою поєднання соціально-філософського і герменевтичного аналізу, методу іманентної критики, яка реалізується в дисертації за допомогою прийому конструктивної діалогіки. Достовірність зроблених висновків обгрунтовується з використанням сучасних засобів теоретико-методологічного аналізу, верифікацією пропонованих теоретичних положень, емпіричними спостереженнями над реальною соціальною практикою.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше обґрунтовується рольова реальность як соціально-філософська теорія, всебічно аналізується феномен рольової реальності, який означає фундаментальну характеристику соціального буття людини у його емпіричній рольовій визначеності. Ця ідея знайшла своє відображення в тому, що:

-·в рамках феноменологічного дослідження рольової реальності концепція соціальних ролей, межова для ряду гуманітарних наук, отримує трансфактичне представлення у філософській теорії реальності. Це дозволяє виявити і розгорнути евристичний потенціал теорії рольової реальності, у якій статуси і ролі набувають фундаментальних характеристик людського буття;

-·поєднання емпіричних форм соціальних ролей з феноменологічними дослідженнями рольової реальності дає можливість: репрезентувати суспільну сутність людини у конкретно-рольовій визначеності, протистояти деонтологізаторській традиції у соціальній філософії (теорії конфлікту, інтеракціонізму, структурно-функціональному аналізу, в яких соціальне життя постає статичним, а не історичним утворенням);

-*доведено, що примусовість соціального світу уособлена в бінарності рольової реальності. З одного боку, вона виражає універсум родового потенціалу і родової сутності соціального, об'єктивованого у соціальній реальності; з іншого - має референційний знак - емпіричну роль як відповідь особи на соціальну ситуацію, коли у ролях безпосередньо твориться ця реальність;

- в межах інтерпретації історії з дискретних і континуальних витоків соціотворчості рольова реальність представлена топологією символічної форми, універсалізм якої не в безмежній експансії ролей, а в універсальному самоздійсненні сутнісних сил людини;

- соціально-філософський потенціал дискурсу рольової реальності інтерпретується як соціальний універсум, що дає можливість побачити, як вивершує себе людина в соціумі й історії, як в окремому фрагменті буття, рольовій реальності, творить соціальний світ;

- доведено, що соціальність, грунтована на посткласичних теоріях, ототожнює соціалізацію з семіотизацією, а статуси, ролі, бажані рольові ідентифікації є нанесенням знаків на буття особи, коли влада кодів як трансцендентна соціальна інстанція з її претензією на тотальне панування і ринком життєвих світів релятивізують інституційну поведінку, спричиняють радикальну трансформацію соціальних ролей у соціальні маски;

- цей ефект підсилюється плюралізацією людської сутності постмодерних проектів, які демонструють нескінченність цієї сутності. На цій підставі зроблено висновок, що тотальний плюралізм потребує рольової реальності як міри соціальності, як певного надособистого еквіваленту, що дозволяє протистояти цій плюралізації і релятивізації соціальної поведінки;

- поєднуючи екзистенціалістські проектності життєвого світу особи, його незавершуваності з діалогічним напрямком філософії, доведено, що єдино можливим способом буття особи у світі є її співбуття з іншим, яке продукує людську універсальність і дозволяє ввести поняття людиновимірності історії;

- рольові реальності як топоси історії дозволяють розгорнути ідею людиновимірності історії, яка визначається надлишком соціального як резервуару рольових ідентифікацій, що надають історії антропомірних характеристик. Історія, яка пересуває рольові реальності як формоутворення на межу міри, робить проект своєю головною творчою дійсністю;

- обґрунтована необхідність творення національної філософії історії з опредметненими в ній національними символами і смислами. Можливість теоретичної історії на національному ґрунті є апологією історії, побудованої на відкиданні чи обмеженні того, що не сприймає душа народу. Дискурси про кінець історії, постісторію, несокровенність буття не є інтелектуальною перешкодою у творенні національної філософії історії, в основу якої покладено сокровенні національні символи: антеїзм, екзистенційно-межове світовідчуття, кордоцентризм, ліризм.

Практичне значення одержаних результатів визначається, перш за все, новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшої розробки проблеми і визначення сутності феномена рольової реальності.

Наукові рекомендації, викладені в дослідженні, сприяють більш глибокому розумінню умов самореалізації особи у суспільстві і підстав людинорозмірності історії. Демонстрація причин і умов конструктивних і деструктивних впливів на рольову реальність вказує на наявність певних тенденцій у суспільстві, дозволяє розглядати процес формування особи як оволодіння певними типами рольових реальностей, оскільки рольова реальність - одна із здатностей суспільства дати людині можливість реалізувати потенціал творчості в історії. Ці рекомендації можуть бути використані державними органами при розробці програм соціального розвитку країни, трансформації системи освіти, дозволяють проведення гуманітарної експертизи соціально-управлінських, виховних, політичних проектів і програм, допоможуть у розробці соціально-гуманітарних соціальних технологій.

Дисертаційне дослідження є основою курсів лекцій і спецкурсів з філософії, соціальної філософії, культурології, історії і теорії української та зарубіжної культури, які читалися автором впродовж останніх років в Харківському національному університеті і Харківському військовому університеті.

Особистий внесок здобувача. У публікації № 2 особисто автору належить 50% опублікованого матеріалу, ним проаналізовано соціальні ролі та їх значення в характеристиці цілісності особи. У публікації № 12 автору належить 75% опублікованого матеріалу, ним особисто проведений аналіз людини, що бунтує, з використанням праць А. Камю, М. Хоркхаймера, Т. Адорно, М. Фуко, Е. Фрома.

Апробація результатів дисертації. Найважливіші теоретико-методологічні положення доповідались на міжнародних, республіканських і регіональних наукових, наково-практичних конференціях і семінарах. Серед них: міжнародна науково-теоретична конференція "Людина і духовні цінності" ( Тирасполь, 1991 ), міжнародна науково-теоретична конференція “Творчість: теорія і практика” ( Київ, 1991), республіканська науково-практична конференція “Наукові засади реформування вищої освіти України” (Київ, 1993), міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 1992 - 1999), а також регіональні наукові конференції.

Публікації. Результати наукового дослідження достатньо повно висвітлені у монографії обсягом 16,3 др.арк. та 40 публікаціях автора загальним обсягом 18 др.арк., 22 з яких - статті у наукових фахових виданнях загальним обсягом 12,5 др.арк..

Структура роботи. Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи, яка складається зі вступу, п'яти розділів, кожний з яких містить підрозділи, висновку та списку використаної літератури з 262 найменувань. Обсяг роботи 406 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета та завдання дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Рольова реальність в конструюванні соціальної реальності” визначено вихідні положення і поняття, що характеризують рольову реальність як епістемне утворення, за допомогою якого можлива інтерпретація соціального світу як життєвого світу особи. Визначено сенс і пізнавальні можливості даного поняття для соціальної філософії, доведено, що рольова реальність спрацьовує як метод, фіксуючи норму соціальної сутності особи. Вказується, що соціальна роль знаходить в рольовій реальності феноменальну суть, її внутрішню міру, яка визначає потенціал саморозвитку її змісту, вимірюється поняттєвою та нормативною межами, що оберігає соціальну діяльність від вседозволеності теоретичної свідомості. Підкреслюється, що рольова реальність пов'язана, з одного боку, з поняттєвою, а з іншого - з актуалізованою рольовою діяльністю. Обидві міри входять в змістовний обсяг поняття.

У першому підрозділі “Стан опрацювання проблеми, її витоки і актуалізація” виокремлене те коло наукових праць, які є евристичним засновком до опрацювання проблеми рольової реальності чи окремих її аспектів. Широко використані роботи західних філософів різних шкіл і напрямків - від Г. Ріккерта, В. Дільтея, К. Леві-Стоса, М. Гайдеггера, Х.-Г. Гадамера до М. Фуко, Р. Барта, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, Ж. Бодрійяра, Ж. Батая. Ці блискучі дослідження своїми наскрізними темами, текстами спрямовували методологію розгляду, були корисними у перспективі дослідження та розміщення смислових акцентів.

В контексті дослідження необхідним стало критичне опрацювання підходів до вивчення таких феноменів, як культура, цінність, історична традиція, що присутні у працях М. Вебера, Л. Вітгенштейна, Х.Г. Гадамера, Е. Кассірера, Ф. Ніцше, Х. Ортеги-і-Гассета, Г. Ріккерта, Ж.П. Сартра, З. Фрейда, Е. Фромма, М. Шелера. Щодо проблеми раціональності та цивілізації, то корисними виявились роботи Г. Башляра, Д. Блура, М. Гайдеггера, Р.Дж. Коллінгвуда, Т. Куна, І. Лакатоса, М. Полані, К. Поппера, С. Тулміна, П. Фейєрабенда.

Використовуючи ідеї В. Дільтея, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера у розв'язанні конкретних проблем, автор виходив з того досвіду переосмислення їх спадщини, котрий викладений у працях Є.К. Бистрицького, В.В. Бібіхіна, П.П. Гайденко, М.К. Мамардашвілі, В.І. Молчанова, Ю.Л. Мельвіля, В.О. Подороги, В. Табачковського та ін. Найбільш важким у намаганні осягнення мірності рольової реальності виявився пошук того смислового підгрунтя,підстав, які дозволяють проблематизувати дане поняття, виходячи з можливостей сучасних філософських дискурсів, спираючись на традицію. До того ж мова йде не просто про історико-філософську ретроспективу, бо проблема рольової реальності не існувала в минулому філософському досвіді рефлексії, а про пошук підстав з цілком неочевидними та часто опосередкованими знахідками у працях різних авторів. На такий підхід наштовхнув розгляд європейської філософії В.С. Біблером, І.В. Бичком, П.П. Гайденко, В.С. Горським, А.В. Гулигою, Ю.М. Давидовим, В.П. Івановим, О.М. Кривулею, М.Д. Култаєвою. Використані напрацювання в галузі аналізу європейської філософської свідомості, що у працях Е. Агацці, Ж. Бодрійяра, М.К. Мамардашвілі, М. Мерло-Понті, Х. Ортегі-і-Гассета, П. Рікера, М. Фуко.

Пропонована стратегія розгляду соціуму і історії через рольову реальність спирається на попперівську історичну школу у філософії науки, де наука не лише знання, а й інтелектуальна діяльність всередині соціальної активності як більш широкої області. Констатація тієї ідеї, що світ не замикається рефлексивними конструкціями і лише в обмеженій кількості пізнавальних ситуацій він може схоплюватися через образ свідомості, виявилась досить плідною у пошуку методологічних підстав дослідження. Цей висновок отримано завдяки працям Ж. Бодрійяра, М. Бубера, Є.К. Бистрицького, М. Гайдеггера, С.Б. Кримського, О.О. Мамалуя, М.К. Мамардашвілі, М. Мерло-Понті, Х. Ортегі-і-Гассета, П. Рікера, М. Фуко, В.В. Шкоди.

Процес становлення особи, загальні проблеми її розвитку та самотворчості - предмет широкого наукового дослідження українських вчених Є.К. Бистрицького, А.М. Єрмоленка, І.В. Іванова, В.О. Лозового, Я.В. Любивого, В.А. Малахова, М.М. Мокляка, Б.В. Новікова, П.Ю. Сауха, Л.В. Сохань, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука та інших, які розглядають онтологічні проблеми діяльності особи, взаємодію соціального і особистого в життєвому світі особи, зв'язок культурно-історичного процесу з особистою долею людини, роль протиріч у самоактуалізації особи.

У творенні рольової реальності як культурного типу в історії надано переваги соціально-культурним факторам. Культурологічний вимір рольової реальності сконструйовано з використанням праць М. Вебера, М.М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Е. Кассірера, Г. Рікерта, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса. Виходячи з власного світогляду, зазначені автори надавали смислу поняттям “національна культура”, “національна ментальність”, вказували, що національна єдність забезпечується не лише через ідентифікацію людини з певною культурою, а передусім через особистий самовибір. Ці напрацювання своїм підгрунтям мають розробку теорії менталітету французькою школою “Анналів”, яка констатує, що національна філософія історії неможлива без врахування глибин духовного життя людей з певними інтенціями волі та світовідчуттям. Саме тому ідеї цієї школи широко використані у відповідних розділах дисертації. На підставі ідей, присутніх у працях В. Дільтея, Х. Ортегі-і-Гассета, М. де Унамуно, О.Шпенглера, отриманий висновок про кореляцію екзистенційної історії народу з національною філософією історії. Обгрунтування цієї ідеї потребувало звернення до робіт М. Мерло-Понті, П. Рікера, А. Шюца, в яких історія переживається як потік життєвого світу, а філософія історії включає екзистенційні переживання, властиві певним етнічним спільнотам, уособлює їх світовідчуття.

Подання діалогу як однієї із стратегем комунікації обумовило звернення до праць Ж. Батая, М.М. Бахтіна, М. Бубера, М. Гайдеггера, Ж. Дельоза, Е. Левінаса, М. Мерло-Понті, М. Фуко та інших. Необхідне для діалогічної стратегеми відкидання логоцентризму викликало інтерес до праць Т. Адорно, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, Ж.-Ф.Ліотара. Запровадження до наукового обігу некласичних понять потребувало вивчення ідей М.М. Бахтіна, Р. Барта, Х.Г. Гадамера, Ж. Дерріда, Е. Кассірера, Ж.Ф. Ліотара, П. Рікера. Зацікавлення динамікою стосунків у ситуації абсурду, як моделлю заміни рольової визначеності униканням ролей і масочним дійством, потребувало вивчення ідей структуралізму Р. Барта, К. Леві-Строса, Є.М. Мелетинського та ін. Звернення до ігрової парадигми спирається на праці Й. Хейзінги. Опрацювання владного феномену у співвіднесеності з політичними ролями стало можливим завдяки працям М. Вебера, П. Рікера, М. Фуко, В.О. Подороги.

Рольова реальність як символічне утворення, мислереальність потребували робіт феноменологів - від Е. Гуссерля до сучасних феноменологічних досліджень у відчизняній філософії. Оскільки вищеозначені проблеми розглядаються у двох перспективах - континуумній і дискретній, їх темпоральність, просторовість і історичність потребували відповідно звернення до робіт тих авторів, які розробляли ідеї в галузі філософії історії і соціального часу. Широко використані праці представників комунікативної філософії, особливо тих, які опрацьовували ідеї глибинної комунікації: М. Бубер, Е. Левінас, Г.С. Батіщев. Дослідження етнопсихологічних характеристик рольової реальності спиралось на ідеї історичної школи В. Дільтея, раннього М. Гайдеггера, представників етнометодології.

На підставі проведеного аналізу констатується, що намагання утримати проблему соціальних ролей в межах “рольовика” (Г.С. Батіщев) переводить її в розряд застарілих, а вихід за окреслені їй межі репрезентує новий етап у розвитку наук соціально-гуманітарного профілю. Необхідність перегляду ресурсів рольової теорії підсилюється і тим, що людство на межі тисячоліть творить незмірно складніший тип соціальності, ніж той, на ґрунті якого виникла теорія соціальних ролей. Осягнення життєвого світу за посередністю рольової реальності робить недостатньою концентрацію дослідницьких наголосів лише на соціальній діяльнісній сутності людини. Воно з необхідністю включає й знання про навколишній щодо самої людини світ та багатоманітність умов її існування. Обрана тема дослідження має достатню базу джерел, хоча і залишається невирішеною проблема рольовика і соціальної сутності людини з сучасними імплікаціями і використанням напрацювань сучасних філософських дискурсів.

Таким чином, є необхідним введення поняття рольової реальності, виявленні її людинотвірного характеру і значення для розвитку соціально-філософського знання.

У другому підрозділі “Поняття рольової реальності, його сенс і пізнавальні можливості” обгрунтовується необхідність введення поняття рольової реальності як епістемного утворення, з метою розв'язання проблеми: за яких умов теорія соціальних ролей, конституююча і похідна рольової реальності, може інформувати про нормоустановлення суспільства, його інститути, тип людини залежно від форм рольового досвіду як досвіду буття у ролі. Підкреслюється, що сьогоднiшнi парадигмальнi зрушення в напрямку постнекласичної науки на методологiчному рiвнi вимагають вiдповiдних трансформацiй i на рiвнi епiстемологiчному, де засобом конкретизацiї та органiзацiї соцiально-фiлософського знання є переведення фiлософської теорiї в розряд епiстемної.

З посиланнями на сучасний аналiз знання, який починається не з фiксацiї концепцiї, а з побудови соцiально-iсторичної картини пiзнавальної ситуацiї i наступним накладанням її на знання, що пiдлягає аналiзу, підкреслюється, що в результаті таких процедур ми отримуємо не знання про об'єкт, а фiксуємо способи дiяльностi з ним, де об'єкт уявляється не як деяке наявне буття, а як актуалiзацiя рiзноманiтних можливостей буття. Мiждисциплiнарний пiдхід до епiстемологiї дозволяє перехiд вiд дослiдження соцiологiчного суб'єкта, центрованого навколо соцiальних зв'язкiв у рольовій взаємодії, до епiстемологiчного суб'єкта.

Введення якісно нової міри у рольову теорію- філософської рефлексії дозволяє визначити наявнiсть у структурi пiзнавальної моделi рольової реальності таких рис, як багатомiрнiсть, рухливiсть, невизначенiсть є виразом бiльш глибинних змiн, а саме вказує на новий принцип, шо закладений в основi моделi. Таким чином, в намаганнях одночасного вивчення ряду аспектiв можна бачити не окремi намагання, а прояв методологiчного статусу iдей iндивiдуальностi, багатомiрностi, невизначеностi, що перетворюється на нову стратегiю пiзнання i новий образ науки.

Таким чином, епістемологічна мірність цієї проблеми очевидна: скоректувати мислення і його пізнавальний контекст залежно від пануючої парадигми і культурно-історичних умов. Епістема як смислова об'єктивація рольової реальності дозволяє створювати нові значення, які поєднують ті смисли, які вже властиві різним інституційним практикам і виражені в нормах.

У третьому підрозділі “Герменевтичний дискурс розуміння та інтерпретації рольової реальності” підкреслюється, що рольова реальність є синкретичним утворенням, позбавленим розрізнення розуміння і пізнання, що для виконавця ролі розуміння її є способом життя у ролі, навіть коли вона є міфічним утворенням його свідомості. В такому тлумаченні рольова реальність є онтологічною категорією, укоріненою в рольовій діяльності і бутті людини. В цьому феномені злиті образно-чуттєве й ідея, чуттєво-конкретне й абстрактне - вони неподільні і виступають вихідною, базовою реалією. Первинною реальністю є рольові відносини, в яких особа намагається відстояти власну ідентичність, здійснюючи пошук себе в ситуації підходу до людини як поля емпірично експлуатованої даності, взаємодіючи з іншими.

Ці узагальнені інші дають можливість здійснити функціональну інтеграцію різних ролей і осіб, дозволяючи зберегти те, що ними інтегрується, і залишаються відкритими для творчих модифікацій, що підтверджує література перебудовчого і постперебудовчого періоду формування нових соціальних, економічних, політичних структур. У періоди зламу чітко визначених співтовариств створюється простір для нових диференціацій, появи нових чи перерозподілу старих ролей. Оскільки людина є суспільною істотою, то її відмінність від інших, її рольова ідентифікація повинна визнаватись іншими, якщо вони хочуть еволюціонувати в певному напрямку. Нові потенційні розрізнення не можуть бути визнаними, якщо ми не живемо в такому співтоваристві, яке дає можливість реалізувати численні ролі і забезпечує умови для підтримки цих ролей іншими. Сьогодні таких співтовариств, об'єднаних узагальненими іншими, стає все більше, модель поведінки будь-кого є постійним переміщенням з однієї ролі в іншу. Тут соціальна роль виступає як набір емоційно-поведінкових норм, які визначають, як повинна поводити себе людина в тій чи іншій соціальній ситуації. Успіх взаємовідносин з людьми великою мірою залежить від вміння органічно і своєчасно перевтілюватись в різноманітні соціальні ролі.

Суттєве значення надається середовищу рольової діяльності особи, тому життєвому світу, з якого вихоплюються рольові реальності. Цьому присвячено четвертий підрозділ “Етнокультурне середовище як умова соціальної творчості ролі”.

Етнокультурне середовище є обов'язковим елементом буття, способом життєтворення певного соціального простору як постійно присутньої реалії для особи. Ця проблема завжди була актуальною для філософії, але особливо зріс інтерес до неї в умовах державотворчого процесу. Поступово стає усталеним розуміння місця і ролі національного життя у здатності народу відповідати на виклик історії. У такому тлумаченні етнокультурне середовище є умовою соціальної творчості у ролі, а рольова реальність є соціокультурною проекцією, яка здійснює персоналізацію соціальної діяльності ідеального людського типу, який створюється національною культурою і виступає ідеальним носієм національного характеру конкретних індивідів.

Особливу увагу звернуто на історико-проективну форму самореалізації національного типу, котрий потребує виваженого коректного осмислення традиційних тенденцій формування етнокультурного середовища, його коригування відповідно до головних орієнтирів національного розвитку в сучасних умовах. Доведена необхідність використання у соціальній та національній політиці цих напрацювань з врахуванням особистісного фактору суспільного розвитку.

Проводиться ідея необхідності творення національної філософії історії через визначення історичних типів рольової реальності, яке може відбуватись на перетині різних інтелектуальних течій: як таких, що навертають до історії, фіксують межу традицій пам'яті і намагаються зберегти спадковість передачі її символів, так і тих, що децентрують історію,позбавляють її першопочатку, джерела, і, як наслідок, розведення значного і незначного, важливого і неважливого, центрального і периферійного, сутнісного і епіфеноменального.

Отже, представлений у рольовій реальності етнічний стереотип є породженням стереотипу соціальної поведінки. Визначення його є імпульсом у розбудові української держави, а рольова реальність, таким чином, залучається до структур соціально-перетворюючої практики, набуває статусу соціально значущої норми, виявляючи актуальні і потенціальні способи репрезентації у різних соціальних утвореннях. Поєднання етнічних і ціннісних компонентів рольовою реальністю дозволяє її епістемологічну інтерпретацію як специфічний прояв позараціонального знання.

П'ятий підрозділ “Евристичний потенціал рольової реальності для соціальної філософії” обгрунтовує ідею збережених смислів у соціально-філософській теорії, які є своєрідним імунітетом проти намагань її безоглядних оновлень, відмови від традиції, революційних постмодерністських заперечень класики. При цьому варто відмовлятись від застарілих інтерпретацій і традицій, які не спрацьовують в новому контексті, а пошук ефективних форм нової раціональності вимагає переходу до термінів динамічних у взаємодії між світом ідей і життєвим світом особи. Намагання утримати проблему соціальних ролей в межах рольовика переводить її в розряд застарілих, а вихід за окреслені межі дозволяє нові інтерпретації соціальної сутності людини.

Отже, рольова реальність не просто теоретичний конструкт, вона породжує різноманітні форми суспільного життя, оскільки теоретично підтримує їх, оформлює, узгоджує з соціальними нормами. Рольова реальність як символічне утворення тим самим легітимує ролі, норми їх програвання, визначає пріоритети, розташовуючи як промислювальні схеми. Цей засновок визначає моделі поведінки особи, соціальне буття якої є постійним переміщенням статусів і ролей.

У другому розділі “Рольова реальність - уособлення соціальної природи людини” йдеться про суб'єктивне буття людської сутностi. Саме людське буття виплiтає тканину соціальної реальностi з урахуванням домiнуючого культурного досвiду, в пошуках власного мiсця вказуючи на те, з чого формується саме полiтичне i культурне полотно епохи, оголюючи окремi волокна власної практики i власного досвiду, чинячи опiр намаганням нівелювати особистiсну текстуру. В рольовому досвiдi особа намагається осягнути іншого, вступити з ним в контакт, соцiальну i культурну взаємодiю (iнтеракцiоналiстська парадигма). Цей досвiд i ця взаємодiя-iнформацiя для прогнозiв та проектiв реформування соцiальних iнститутiв та соцiальних зв'язків.

В першому підрозділі “Рольова реальність як привласнення особою родової сутності в марксизмі” аналізується класична марксистська парадигма, де найважливішим визначенням людської сутності є її здатність виступати суб'єктом тих змін, які здійснюються у суспільному житті. Історичність людини як роду і індивіду в класиці визначається її діяльністю, в якій об'єктивується, упредметнюється, перетворюється й ідеально відтворюється об'єктивний світ як соціальний у його історичній змінюваності. При цьому діяльна активність суб'єкта, спрямована на пізнання і перетворення створених людством форм життєдіяльності, здійснюється як нескінченний процес самопізнання суб'єкта, який супроводжується творчістю нових форм життя, а значить і історії. Навіть серйозні концептуальні зрушення в структурі соціального знання не можуть заперечити того факту, що людина є "ансамблем суспільних відносин" (К.Маркс). Правда, за умови, коли ці відносини не зводяться до виробничих. Саме у цьому напрямку розвивала марксизм Франкфуртська школа соціальної філософії, поіменована “неомарксизмом”.

Тим самим ми можемо означити рольову реальність як теоретичний конструкт, який допомагає досліджувати типи зв'язків людини із соціальним світом засобами гносеологічного аналізу, дає підстави тлумачення рольової реальності як категорії теоретичного розуму, а також створює можливості виявлення природи соціальних ролей як активного, перетворюючого начала в життєдіяльності конкретної особи.

Зміни в історії отримують своє відображення в рольовій реальності, відносно якої ролі не можуть бути відтворені як формальний ізоморфізм. Сформована на базі теперішнього, через ставлення до минулого, рольова реальність як ідеальне утворення виражає прагнення особи в майбутнє. Все це визначає специфіку ідеалізування дійсності в рольовій реальності марксизмом. При цьому відображення буття людини в ній не завжди виступає в позитивних рольових визначеннях чи уяві. Негативні авторитети і моральні володарі криміногенного світу, кілери та інтердівчата з погляду класичного ідеалу є відхиленнями від моральних норм. Часто вони набувають форми протесту, бунтарства проти існуючого соціуму, де такі реалізації вже стали суворою необхідністю виживання. Тому використання формально-логічного поняття ізоморфізму при аналізі відносин рольової реальності до рольової актуалізації спрощує дійсну природу взаємодії суб'єкта і об'єкта ідеального. Результатом такого відображення можуть бути теорії, гіпотези, ідеї, а не лише ідеали-образи. В такій редакції рольова реальність є специфічно духовним утворенням, формою усвідомлення людиною протиріч дійсного буття як протиріч своєї власної сутності.

Реальне подолання протиріч між сутністю й існуванням в марксизмі є подоланням неадекватних, незрілих форм людської життєдіяльності, які на першому етапі існування людини отримують свій вираз в існуванні відчужених форм рольової діяльності і відчужених форм свідомості. Процес рольової діяльності є реальним історичним рухом пізнання людиною своєї сутності в її конкретно- історичній реалізації.

У другому підрозділі “Практична установка на розвиток людини у персоналістській версії рольової реальності” підкреслюється спільність марксизму з персоналізмом, яка, на перший погляд, недоречна, та вона зумовлена сумісністю і подібністю багатьох положень, особливо в сучасному контексті. Те, що споріднює марксизм з персоналізмом, стосовно предмета нашого аналізу, так це “розуміння існування як діяльності, а більш досконалого існування - як більш досконалої діяльності” (Е.Муньє). Але якщо в марксизмі принцип діяльності зведений до виробничої як основи життя суспільства, то персоналізм під діяльністю розуміє діяльність в найширшому смислі, де людина уособлює сукупний духовний досвід її буття - його внутрішню переповненість. Через цілісну модель особи як єдності індивідуального, колективного та трансцендентного при збереженні суб'єктивності конструюється смисл людського буття і людської сутності.

Спільними для персоналізму і марксизму є сюжети про рівність, братерство і солідарність між людьми. Всі люди - персони, створені Богом, і всім Бог дав можливість спасіння: у персоналізмі воно в пошуках Бога в душі і здатності до трансцендування, у марксизмі - зовні, відповідно до комуністичної ідеї. Соціально ціннісною є особа, яка в рольовій діяльності не лише присвоює родову сутність, але й реалізує суб'єктивні якості. Рольова реальність як унормованість соціального або створює перешкоди, або сприяє цьому. Вона визначає міру присвоєння людиною її соціальної сутності, стає одночасно об'єктом її рольових актуалізацій.

У третьому підрозділі “Рольова реальність як ансамбль сутнісних можливостей у виробництві людини соціальної” вказано, що з введенням поняття рольової реальності проблема людської сутності набуває трансдисциплінарних тенденцій. Вони стали можливими з появою постмодерну, який демонструє нескінченність проектів людської сутності. Таким чином, цю сутність, яку класика в особі К.Маркса зводила до ансамблю сутнісних сил, постмодерн перетворив на ансамбль сутнісних можливостей. Частіше цей ансамбль стає дисамблем, загострюючи абсурдність людського існування. Та навіть у неможливості людина віднаходить можливість продемонструвати природу власної проектності. Проективні міри рольової реальності вказують на здатність особи до соціотворчості. Представники постмодерну, тотально плюралізуючи людину і її життєвий світ, роблять проект майже єдиною тенденцією співбуття.

Проектність життєвого світу особи, його незавершуваність криються у тотожності світу і людини, вказуючи, що в сучасних умовах плюралізації й ускладнення соціальних структур, їх розпаду і новоутворень є підстави для нескінченних проектів життєтворення. Це створює надлишок соціального, де корелюють історична свідомість нації і життєвий світ особи, вдовольняючи потребу історії в резерві рольових ідентифікацій через взаємодію з іншими.

У четвертому підрозділі “Співбуття з Іншим як продукування людської універсальності” відзначається, що сучасна філософія людини є філософією комунікації, де інтерсуб'єктивність виступає головною засадою осмислення людського буття. Без взаємодії з Іншими, без їх підтримки людина не здатна реалізувати свою сутність. Ці питання опрацьовуються з залученням ідей розуміючої соціології А. Шюца та Дж. Міда, франкфуртської школи соціальної філософії Г. Маркузе, Е. Фромма. Аналізуються ті ситуації, за яких порушується нормальна комунікація і діагностувати які має здатність повсякденна свідомість. Вказується, що сьогодні відсутня потреба в глибинній комунікації, підстави якої опрацьовані М. Бубером, Г.С. Батіщевим, Е. Левінасом, К. Ясперсом.

Апологією відсутності потреби в глибинній комунікації є модульна людина як тип особи інформаційного суспільства А. Тоффлера. Доводячи ту ідею, що фрагментація і свобода ідуть поряд, А. Тоффлер пов'язує модуляцію комунікації зі свободою вибору і рольовою фрагментацією особи, без яких неможлива сучасна цивілізація і відтворення цінностей постіндустріального суспільства. Миттєвість контактів, їх мультикількість позбавляють підстав глибинну комунікацію. Важко погодитись з характеристикою глибинної комунікації як застарілої, що не відповідає структурі постіндустріального суспільства, комунікація якого наскрізь раціональна. Це щось на зразок теорії суспільної домовленості в моральній сфері, побудованій на відсутності глибинної комунікації, прагматиці, нехтуванні істинами серця, моральними смислами, що чуже “загубленій українській душі” і навряд чи допоможе її відшукати в горизонталі трансцендентального.

Протиріччя індивідуального і соціального життя не є необхідним моментом людського існування, не є породженням соціальної природи людини і мають тенденцію розв'язуватись в процесі удосконалення форм суспільного життя. У цьому їх суттєва відмінність від екзистенціальних протиріч. Людина може реагувати на історичні протиріччя, розв'язуючи їх своєю власною діяльністю, але вона не може усунути екзистенціальні протиріччя. Хоча саме останні - детерміновані відповідальністю за буття і за соціальне також.

У третьому розділі “Нескінченність проектів людської сутності - екзистенційна міра рольової реальності” узагальнено новi форми людського досвiду зв'язанi з прогресом техногенної цивiлiзацiї, яка не є носiєм моральних чи полiтичних iмперативiв, а виступає такою за умови вкорiнення в певному соцiальному i культурному середовищi. В такiй ситуацiї розрив мiж буттям в ролi i екзистенцiальним буттям особи поглиблюється, а це створює напругу самоусвiдомлюючого iндивіду в його свiтовiдчуттi та свiтоставленнi. Аналiз цих зрушень в життi суспiльства, їх вплив на людську життєдiяльнiсть в захiднiй соцiальнiй фiлософiї зумовлений двома iдейними ситуацiями: тими, хто робить акцент на зовнiшнiй детермiнацiї свiтовiдчуття людини, i тими, хто джерелом змiн суспiльства вважають сферу свiдомостi, розглядаючи її стан як репресивне свiтовiдчуття, нову полiморфну чуттєвiсть, взаємопроникнення безумства i норми. Екзистенціальне світоставлення - такий вимір реальності, в якому місце доктрини посідає особистість, екзистенція є респонденцією запитань до буття відповідно до стану власного існування.

В першому підрозділі “Самотворення особи в екзистенційному досвіді ролі” головним засновком є твердження, що жадоба самоздійснення, потреба бути всім штовхає людину на програвання ролей. Створюючи рольовий проект, людина намагається бути всім у кожній з програваних ролей. Нерозчленована цілісність рольової реальності як феномена - ось засновок для дослідження образу-ролі, який іманентно входить в цю рольову реальність. Образи-ролі це мислеобрази, що завжди зберігають в собі елемент наочності та самоочевидності, тобто в них немає соціологічної і психологічної визначеності, але в той же час вони сприймаються безпосередньо, наочно і саме це виражає їх специфіку. Ролі-образи виступають засобом феноменологічного аналізу. Наприклад, коли Я на власному досвіді, нехай в уяві, переживає певну рольову дію, пов'язану з уявленням про певну роль (ігри типу “коли б директором був Я”), то в його досвіді можна віднайти антропологічну універсалію, що складає реальність образу директора в соціумі і культурі. Коли Я не директор і це лише формальна можливість, то в уявній ролі образ директора є відстороненим, а тому позбавленим характерних для виконавців цих ролей ознак, тобто справжніх директорів, замовчувань про нормальне, повсякденне, що зв'язане з їх реальною діяльністю і що вони сприймають як саме по собі зрозуміле і не варте особливої уваги. Аналізується філософська свідомість, яка має на меті скинути рольову заданість за допомогою самої ролі, де роль виступає досвідом розрізнення, класифікацією типів філософування (Ж.Батай, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда).

У другому підрозділі “Мистецтво існування в ролі як турбота про себе”, власне, мова йде про людину бажаючу (М.Фуко), якій притаманна турбота про себе, про стилістику власного існування. Це, у свою чергу, вимагає вивчення тих форм рольової реальності, через які людина винаходить і самовинаходить себе. Це і духовні пошуки і пошуки шляхів самореалізації. З погляду неокласики, це - заперечення методологічних установок класичної науки, які призводять до того, що світом починають правити абстракції, а людина з її реальними проблемами витісняється на периферію свідомості. Але вносячи смисл у світ, ми маємо не його перед собою, а власні уявлення про нього, надаючи переваги теоретичному світу перед життєвим. В такому тлумаченні людина бажаюча М.Фуко тотожна cogito Декарта, Dasein Гайдеггера, концептуальним персонажам Дельоза і Гваттарі, спокуснику К'єркегора. Це їх соціальні ролі - ролі інстанції одиничного рефлектуючого Я, здійснюючи теоретичне насильство в різні часи, формували моделі поведінки як мистецтво існування в ролі. Вміння розрізнювати смислові ситуації потребує орієнтування в часі, а часовість людського буття є визначальною в осягненні рольового буття екзистенціалізмом.

Мистецтво існування пов'язане з рольовим експериментуванням, яке може відбуватись на соціальному, міжособовому, екзистенціально-біографічному рівнях. Певному вибору сприяють обставини: оцінка мети, потреб, можливих наслідків, втрат і винагород. Визначення пріоритетних цінностей не вимагає особливих зусиль, але узгодження власних дій відповідно до обраних цінностей іноді вимагає не лише зусиль, а й мужності. Вчинки і роль, в яких знаходить вираз людське життя, не лише розрізняються залежно від типу суспільства, часу, але залежать від здатності людини здійснювати вищі ментальні функції. Різні типи людей, спрямовані на виконання неоднакових ролей, різною є і мотивація в рольовій діяльності: одні шукають самореалізації в приватних ролях, інші обов'язково хочуть стати символом нації. Наміри виступають лише бажанням, що стало активним: воно виникає тоді, коли в результаті оцінки будь-чого є прагнення зробити кроки, щоб отримати це щось. Подібні кроки складають більшу частину щоденної життєдіяльності: це цілеспрямовані пошуки, досягнення, зв'язані зі звичайними повсякденними діями. Бажання провокує рольову дію, а отриманий результат підтверджує правильність вибору. Коли зусилля не приносять результату чи обходяться занадто дорого, то, в кінцевому підсумку, особа схиляється до їх перегляду. Сьогодні особа, в основному, користується сконструйованими ролями-ідолами, які відповідають певному набору значень, більшість з них - це образи індустрії культури, які творяться іміджмейкерами та засобами масової інформації (секс-символи, топ-моделі, рок-зірки).

Третій підрозділ “Темпоральні підстави експлікації рольової реальності” узагальнює досвід інтерпретації часу в генезі філософської свідомості, підкреслюється, що сучасне людство живе ніби в єдиному часі. В часі індивідуальне життя планується в термінах кар'єри, а отже статусів і ролей, є рухом особи в різних життєвих світах. Діалог з часом суттєво впливає на вибір рольових реальностей і їх актуалізацію.

Здатність ставити цілі, володіти можливістю духовного проектування має за основу існування людини в часі, котре є первинним по відношенню до актів її свідомості. Темпоральність як властивість свідомості дозволяє інтерсуб'єктивну інтерпретацію, коли послідовність подій, яка включає очікування часу з певною наповнюваністю (побачення, визначна подія), вимагає приведення у відповідність проектів, тобто їх співпадіння в часі. Очікування будуть тривожними у тій мірі, в якій кінечність часу посягає на проект, відпущений в часі. Темпоральна структура передбачає історичність, визначає ситуацію в життєвому світі людини, якій властиве відчуття свого часу. Таким чином, в основі здатності людини до буття у ролі лежить не деяка універсальна надособистісна сила, незалежна від конкретного часу, а внутрішнє відчуття часовості, історичності людського буття. Увага до історичності, часової відповідності дає можливість розкрити специфіку буттєвого виміру, осмислити рольове буття в рамках онтологічного підходу.

Четвертий підрозділ “Духовний телос нації у рольовому вимірі” має своїм підгрунтям методологію Анналів як намагання пояснити історію через людину, віднайти ті чинники, що не є зовнішніми щодо неї, а змістовно їй близькі. Особливо евристично плідним є цей підхід в аналізі духовного телосу українства та української історії в силу близькості методології і світовідчуття українців з їх кордоцентризмом. Результативним є використання методологічного потенціалу категорії ментальності, опрацьованої школою Анналів, яка уособлює глибинні пласти народного духу.

Тема духу присутня в європейській філософії, починаючи з праць Е. Гуссерля, В. Дільтея, В. Віндельбанда. Випрацьоване ними поняття життєвого світу має підмурівком поняття життя, що доцільно діє, творячи духовні феномени. Як життя культуротворче в єдності певної історичності- воно є предметом дослідження різноманітних наук про дух. Рольова реальність може мати смисловим інгредієнтом у субстанціалізації родової сутності людини її духовну сутність.

В періоди зламу життєвих меж і усталених стереотипів, коли моральний досвід важливіший від кодів законів, особи позбувається необхідності опікуватися моральними нормоустановленнями суспільства, а має можливість вільно вчиняти, творячи і змінюючи власний життєвий простір. Свобода дає можливість вибору стилістики поведінки і боротьби з самим собою за допомогою тих засобів, які особа вважає доцільними в даній ситуації. В цьому і проявляється мистецтво існування в рольових практиках як на рівні особи, так і на рівні нації. Спонукальна сила національної духовності в онтології її буття як суб'єктивної оцінки світу, що складає ціннісний аспект рольової реальності і об'єктивується в ролі, завдяки визнанню особи тим народом і культурою, яку людина вважає своєю.