Багатомірність рольової реальності: соціально-філософський аналіз

П'ятий підрозділ “Маска як результат соціокультурних трансформацій рольової реальності в ігрову” присвячено аналізу соціальної маски. Означений феномен аналізується з використанням структуралістської методології, де форма є самодостатньою, знаковою реальністю. За бартівською схемою взаємозв'язку означуваного і означаючого доводиться, що маска є міфом, а міф виступає в масці реальності. Та маска може бути не лише міфом, маскуванням, втечею, а й засобом самореалізації, виконує функцію психотерапевта, певним чином полегшуючи життя за тих обставин, де доводиться мати болючі контакти з оточуючими. До таких ролей належать ролі вчителя, військового, міліціонера, лікаря. Дається розрізнення соціальної і театральної маски через протипокладання театральних практик як професійної ігрової поведінки (К. Станіславський, Б. Брехт, А. Арто, Є. Гротовські) і театру для себе (М. Євреїнов). Розрізняється маска як архетип первісної свідомості і маска симулякра, за допомогою якої особа намагається відкривати і перевідкривати себе, міняючи маски, висвітлюючи імітаційну природу персоніфікації соціуму. Зроблено висновок, що соціальна маска знаходиться поза рольовою реальністю, є намаганням уникати ролей.

У четвертому розділі “Рольова реальність і конституювання владних ролей” феномен рольової реальності корелює з феноменом політичної реальності, де отримує смислову наповнюваність за допомогою понять суб'єкт, об'єкт, мова влади, провина та кара як її символи. Вичленовуючи теоретико-філософський корелят основного владного відношення між суб'єктом та об'єктом влади, означено, за яких умов людина може вважати себе покликаною робити політику і яка система значень відтворює логіку політичної рольової дії. Це тим більш суттєво, що політика може виступати свого роду грою чи містифікацією, діяльністю чи заняттям, а політик - персоніфікованим представником народу, нації, держави з означеним статусом, з певним іміджем, якого вимагає політична роль. Беручи участь у ритуалах і політичних діях, будь-який учасник повинен уміти відтворити логіку інтерсуб'єктивного моменту, визначеного і передбаченого політичною грою, частіше не ним розробленого сценарію. Це останнє робить його залежним від тих, хто створює ці сценарії.

В першому підрозділі “Взаємозв'язок форм влади і політичних ролей в західній культурі” з посиланнями на роботи Платона, Аристотеля доводиться, що принцип поліфункціональності політики мав фундаментальне значення ще в стародавньому світі. Вже в порівняно ранні періоди людської історії ставлення до політики і держави носило складний характер. Воно відігравало важливу роль в соціальних рухах, формуванні їх ідеології, у творенні програм тодішніх реформаторів. Ось чому політична свідомість, як відображення політичної реальності, здатна заперечувати чи стверджувати, іноді містифікувати дійсність. Вона знаходить свій вияв в філософських текстах давніх мислителів.

В Давній Греції уявлення про правління кращих вже у піфагорійців набуває рис інтелектуального аристократизму, відображаючи складний процес диференціації інтелектуальних ролей, який знаходився, в свою чергу, в тісному зв'язку з трансцендентними імпульсами, що надходили від філософських шкіл, які висували власні критерії оцінки державних інститутів.

Уявлення про державу та її сутність були ніби побічним продуктом магістральної грецької політичної думки, з її намаганнями дати рекомендації, як уникнути конфліктів. Коли грек архаїчної доби говорив про закони і навіть коли він говорив про закони у множині, як правило, мав на увазі не зміст зібрання статутів, а традиційні звичаї у всій їх сукупності, що цілком керували його громадянською, соціальною і релігійною поведінкою, він думав про закон не як про щось, що може бути змінене наступного року, а як про отриманий спадок, що сформував постійну основу його життя. Закони представляли колективну мудрість минулого. Відповідно і поняття держави Арістотеля набуло подвійного сенсу набагато пізніше, коли погляд на благозаконня тлумачився не з позицій божественної справедливості, а з позиції людей, які складають закони і вміють примусити решту громадян підкорятись цим законам.

Надбання античної політичної філософії визначили подальшу долю тлумачення сутності держави і влади. Найбільш цінними з них є: опора на владу кращих, демократія як форма правління, необхідність середнього класу, який блокує егоїзм плутократії і прагнення охлосу до тоталітарних форм. Гарантією стабільності суспільства виступає реальне представництво інтересів всіх суспільних груп, що забезпечує громадянський мир і міцність влади. Враховуючи сьогоднішні реалії, можна додати: могутність правлячої партії, яка залежить від наявності добре підібраного апарату, правильного розподілу ролей при наявності унормованих реальностей, володіння популістськими методами політичного тиску та пропаганди.

У другому підрозділі “Артикуляції рольових реальностей владного типу” виокремлюються рольові типи, носії владних ролей: харизматичний, інтелектуал, номенклатура чи бюрократ. Влада кожного з них тлумачиться як вольовий вплив, здатність нав'язувати свою волю об'єктам влади. Таким чином, влада за означенням включає в своє концептуальне поле маніпулювання свідомістю об'єкта, коли пануючий примушує діяти всупереч інтересам тих, ким маніпулює, при цьому примушує вважати, що вони вчиняють так з власної волі відповідно до своїх інтересів. На це здатен лідер, який володіє цим мистецтвом.

Політичне лідерство має свою типологію і ознаки. Кожен лідер утверджує свою рольову реальність, яка змінює його сутність, в лоні якої твориться соціальна роль і особа її виконавця, який стає Я, від чогось вивільнившись. Пройшовши шлях обранця, лідера, завдячуючи ролі, лідер утверджує і певне світовідчуття, уособлене в рольовій реальності. Можливо, ця зміна сутності людини під час виконання ролі лідера і є роботою над власним вдосконаленням, щоб бути потрібним світу та людям, що оточують лідера. Праця над собою, установка на зміну себе, над вдосконаленням своєї особистості, горіння та напружена робота душі - це ті якості, які можуть компенсувати енергію потягу до владарювання в прийнятливій для людини формі. Доводиться, що лідер - явище соціальне.

Харизма є вирішальним чинником, що робить з деяких лідерів вождів. Харизматичне лідерство, за М.Вебером, виникає в критичних ситуаціях, в періоди революцій і перебудов, на відміну від бюрократичного лідерства, яке виникає і функціонує в стабільних системах і пристосоване до вирішення повсякденних проблем. Виокремлене агресивно орієнтоване харизматичне лідерство, покликане гнобити інших, намагаючись утвердити в світі свою могутність, ліплячи власну харизму. Цей тип лідерства присутній в працях Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, С. К'єркегора, як деструктивний тип - у працях Е. Фромма. Харизматичним воно стає не за змістом, а за способом реалізації, індивідуальною самотворчістю образу.

Соціальні ролі інтелектуалів в політиці корелюють з поняттями еліти і інтелігенції, мають різне смислове навантаження (М.Вебер, П.Рікер, М.Фуко). Подається генерація української еліти, яку характеризує національна ідентичність і зв'язок з формуванням культурного та політичного простору України. Та все ж варто відзначити, що шлях самореалізації інтелектуала в політичній ролі - не властивий його природі, а є засобом чи ілюзією самореалізації або спричинений зовнішніми обставинами.

Виокремлення такого явища як номенклатура спровоковане працею М. Восленського і наступними опрацюваннями означеного феномена, зарубіжними і українськими дослідниками. Вітчизняна номенклатура, яка вийшла з надр радянської, змінивши імідж і ролі, займає досить міцні позиції в силу багатьох причин: володіння мистецтвом управління, знаннями шляхів у сакральні сфери, особистими зв'язками тощо.

У третьому підрозділі “Інституалізації рольових реальностей у техніках покарань” проводиться ідея кореляції технологій влади з карними системами. Методологічним підгрунтям виступає ідея М.Фуко, що є спільні моделі - епістемолого-юридичного гатунку, коли сцена кримінального правосуддя з її розподілом ролей обслуговується не лише судовою практикою, а й усім науковим знанням. З посиланнями на напрацювання філософії права зроблено висновок, що конкретні карні системи треба вивчати не тільки як юридичні, а й як соціальні феномени, в яких практики покарань корелюють не тільки з правничими теоріями, а й з політичною анатомією суспільства.

Авторитет є більш обмеженою категорією, ніж влада, і спирається на таке поняття як легітимація ролі. В державній установі, армії, міліції відносини складаються відповідно до їх ролей, а не базуються на особистих симпатіях та антипатіях. Якщо ці ролі зв'язані з необхідністю віддавати накази, контролювати поведінку підлеглих, то їх можна вважати інституалізованою і легітимною формою влади.

У четвертому підрозділі “Гуманізація рольових реальностей владного типу - засада громадянського суспільства” аналізується сучасний політичний процес в Україні, який супроводиться волінням до самоствердження нації. Цю ідею, хоча і по різному, експлуатують і політики-прагматики і політики-романтики. Політики-романтики в своїх політичних орієнтаціях керуються культурно-історичними особливостями держави, хоча залежать ці орієнтації в значній мірі від політичної кон'юктури. Політики-прагматики також мають різну політичну орієнтацію: від лобізму інтересів криміналізованого національного капіталу і компрадорської буржуазії до прихильників економічних реформ. Експлуатуючи бюрократичну традицію імітації соціально значущої рольової діяльності, кожен з них має на меті легітимацію саме свого політичного курсу через вплив на нормотворчість.

Рольова реальність у сфері політики має широкий спектр проявів - від самоусунення з політичного життя і небажання грати політичні ролі до активного втручання в політичні рольові взаємодії і готовності брати на себе керівні ролі в державі. Гуманізація політичних рольових реальностей передбачає уособлення в них тих цінностей, які завжди були притаманні українству: милосердя до знедолених, старих, малих та хворих. Прагнення до соціальної справедливості в означеному контексті постає важливою передумовою формування правосвідомості. Це впливає на політичну ситуацію в країні, яка набуває екзистенціального виміру, спонукає до вміння виокремити свій геополітичний простір у взаєминах з сусідами і поєднати це з прагненням входження в Європу, хоча це і віддалена перспектива і її не слід переоцінювати.

Локально-регіональні тенденції впливають на політику, блокуючи або сприяючи певним політичним рішенням, оскільки мають різну соціальну і політичну пам'ять. Це формує певну політичну культуру, яка упредметнює відповідні цінності і рольові модифікації. В такій ускладненій політичній взаємодії владні ролі потребують професіоналізму та вміння впливати на інших. Вперше у новітній історії України значна частина її лідерів стала формуватись в умовах відкритого політичного ринку. Успіх чи невдача того чи іншого претендента на владний статус чи роль на цьому ринку залежить вже не лише від рішень вузьких груп політичної еліти, яка не афішує свої інтереси, а від успіху в конкурентній боротьбі. Практично всі кандидати на політичні ролі намагаються подати себе у привабливому іміджі. Сьогодні з урахуванням сучасних технологій на імідж політика працюють вже не лише іміджмейкери, а піарщики (піермени). Враховуючи досягнення public relations, проблема іміджу в ролі набуває суспільного значення, особливо в контексті образу, закріпленого в свідомості виборців.

У п'ятому розділі “Рольова реальність - підстава людиновимірності історії” підкреслюється, що до поняття рольової реальності можна застосувати предикат антропосферність. Аналізуючи історичний матеріал, уособлені в ньому цінності, можна обґрунтувати примат практичного розуму в історії. Якщо на первісних етапах розвитку цивілізації, формування соціальної взаємодії і розподіл ролей відбувався шляхом інтуїтивного пошуку найбільш доцільних форм суспільного устрою і розподілу ролей, які забезпечували життєво важливі функції роду чи племені, то з переходом до цивілізації рольова реальність стає способом оформлення, збереження і трансляції соціальних смислів, які відповідають певному статусу і соціальним очікуванням. Ролі жреця, полководця, імператора, воїна, дружини, чоловіка і т.ін. відчужувались від “живої рольової дії”, втілювались і оформлялись в теоретичних уявленнях, соціальних практиках (розподіл ролей в політичній структурі суспільства, в судочинстві, ритуалах побутового і суспільного характеру). Ці ролі стають культурними і соціальними нормами, в яких концентрується і переплавляється рольовий досвід, шляхом концептуалізації тих смислів, які засвоюються носієм ролі, а затим і рефлексії оцінки ролі, яка свідомо приймається особою.

Саме жива діяльність присутня у великому часі історії і розкриває його смисл: ролі стають соціокультурними формами, в яких концентрується і перетворюється рольовий досвід (досвід буття у ролі). Фіксуючи соціальні універсалії (дочки - матері, господар - слуга, влада - народ і т.ін.), регламентують тип рольової взаємодії (побут, ритуал, церемоніал, протокол і т.ін.). При збереженні логіки рольової дії трансляція соціальних набутків дає можливість виховати людину соціальну.

В першому підрозділі “Архаїчна рольова реальність як начало історії” обґрунтовується думка, що рольовий розподіл і ритуальна рольова взаємодія явились стимулом і началом історії, бо сформували людину соціальну, істоту, здатну до творення життєвого світу, а відтак і історії. При цьому варто розрізняти ті ролі, які є позаінституціональними (сімейно-побутові, ролі неформального спілкування) і інституціалізовані (президент, король, дипломат). Можна виділити і епідейктичні ролі як ролі урочисті, які мають на меті викликати захоплення, незалежно від ритуалу і комунікації. Правдоподібність має тут не референційний, а відкрито дискурсивний характер, який визначається місцем ролі в історії (державний діяч, пророк, месія), до них, як правило, додається символіка (батько нації, спаситель, визволитель, герой нашого часу).

На противагу таким ролям, ролі, народжені повсякденною стихією рольового досвіду, відкриті для сприйняття і засвоєння, не вимагають спеціальних знань, навичок, досвід такої ролі передається стихійно: особа, спостерігаючи чужу рольову дію, вчиться, відбирає з чужого рольового досвіду те, що, на її думку, варто запозичити (буду, як мама). Повсякденний досвід рольової дії, занурений у житейське море є синкретичним, поєднує статусну визначеність і оформлення ролі на власний розсуд (приятель). На противагу цьому рольове дійство в обряді має на меті втілення у формах конкретно-чуттєвих дій суспільних уявлень, ідей, цінностей, норм, які, в свою чергу, викликають бажані переживання, прагнення наслідування, почуття злиття з колективом.

У другому підрозділі “Рольова реальність цивілізованих суспільств - перехід до загальної історії” вказано, що цей перехід супроводжувався трансформаціями у рольовій взаємодії. Якщо раніше зразки живої рольової дії (родичі, вороги, герої, негідники) жили поряд, то тепер вони замінюються писаними правилами, рольовою реальністю, яка уособлювала ці правила. Підставою нормо творчості у рольовій реальності є міра інституалізації тих форм рольової визначеності, у яких виникають, уособлюються, транслюються бажані соціальні цінності, які мають здатність ідеологізуватись. Вони породжують і відтворюють суспільні відносини й інститути, в яких зацікавлений перш за все такий інститут як держава. Виникнення інституціолізованих імперативів, які визначають рольову діяльність, не відмінило традиційних, позаінституційних вимог до традиційних ролей (лідерів, батьків, дітей), архаїчних за походженням і наслідуванням за способом трансляції історичного і соціального досвіду, що забезпечує механізми історичної спадковості.

Цей процес набуває статусу стихійного і зосереджується у сімейно-побутовій сфері життєдіяльності суспільства. В той же час інституалізовані норми, юридичні закони визначають суть і тип соціальних ролей і рольової взаємодії у тих сферах соціального життя, в яких особливо зацікавлене суспільство і які безпосередньо впливають на його функціонування і життєдіяльність: професійна, політична, освітня, економічна сфери. У традиційних типах суспільств рольова нормотворчість відповідає логіці формування універсальних соціальних норм, в яких представлений не стільки раціоналізований досвід буття у ролі, скільки синкретизм традицій.

Іншим типом рольотворчості є тоталітарні суспільства, де суб'єктом нормотворчості виступають правителі, ідеологи-професіонали, ролі яких за походженням чи за статусом дають їм право інституціалізувати ті цінності, які, на їх погляд, варті того. У традиційних суспільствах такою підставою є поєднання побутово-стихійного й інституціонального рівнів нормотворчості, де повсякдення є модусом нормотворчості. В тоталітарних суспільствах побутово-стихійний рівень нормотворчості повністю залежний від інституціонального. Техногенна цивілізація з її індустрією впливу на людину полегшує проникнення інституціональної нормотворчості в приватне, повсякденне життя людей. Індивідуальне буття в соціумі втрачає сенс для людини маси.

У третьому підрозділі “Взаємодія історичної свідомості нації і життєвого світу особи як резерв рольових ідентифікацій” розгортається ідея, що історія крокує в напрямку емансипації індивіда, який у виконуваних ролях керується власною совістю, своїм вибором і готовий відповідати за нього. Історичне і позаісторичне буття народу - це поняття, дослідження яких дає можливість вписатись в історичний простір і час, дозволяє по-новому підійти до філософських проблем і визначити абсолютну загальнозначущість підстав філософського дискурсу, орієнтованого на пізнання можливості нації відповісти на виклик часу (А. Тойнбі, К. Ясперс).

Аналізуючи складні трансформації свідомості народу, їх вплив на особу, вказується, що в кризові епохи всередині самого життя формуються об'єктивні структури і взаємозв'язки, за допомогою яких здійснюється саморефлексія життя в історії (М. де Унамуно, Х. Ортега-і-Гассет, В. Дільтей). Оскільки рольове буття особи в історії є фактом свідомості і зберігає принцип феноменалізму, то все, що нам дане як феномен свідомості, долається через нову інтерпретацію досвіду. У такому разі рольова реальність як феномен, даний в переживанні історичного життя, актуалізується в ролі.

У четвертому підрозділі “Рольова реальність як людиновизначеність історії” обґрунтовується ідея, що соціальна роль як поняття і рольова реальність як актуальна реальність з'являються в науці ХХ століття, коли особа стає трагічно відповідальною за вибір цінностей, за себе, соціум і історію. Як дослідницький прийом соціальна роль, присутня історично і актуально, є регулятивною координатою в соціальній взаємодії, з якої тчеться плетиво історії. Соціальні ролі різних епох не схожі за предикатами, тому і плетиво різне. Багатомірність рольової реальності передбачає не стирання, а загострення граней, які уособлюють рольовий досвід творення історії. Це - намагання розглянути цілісність людської історії як осмислений процес реалізації особою своєї соціальної природи через виявлення однопросторових і одночасових один до одного смислотворчих чинників, які, завдячуючи живій людській життєдіяльності, перетворюють світ в справжнє історичне місце і дійсний неповторний історичний час звершення.

Висновки

Практичне значення отриманих результатів - це, перш за все, формулювання певних теоретичних передумов для визначення пріоритетів соціальної політики українського суспільства. Крім того, результати роботи вадкривають можливість подальшого обговорення заявленої в роботі проблематики. Їх також можна враховувати в спеціальних роботах, присвячених теоретичним та методологічним проблемам соціальної філософії.

У результаті теоретичних пошуків були отримані висновки та положення, що мають практичну цінність. Результатом ролетворчості є певним чином впорядковане та зієрархізоване суспільство як частина життєвого світу особи. Збалансоване суспільство намагається уникати дисбалансів у рольових реальностях різного типу, жодна з них не повинна перешкоджати іншим. Спонукальна сила рольових реальностей в тих цінностях, які упредметнені в рольових реальностях, і є значимими для особи або в значимості яких її переконали інші. Це складає змістовний аспект рольової реальності і актуалізується в соціальній ролі як бажаній ідентифікації. Аби людина не знехтувала своєю соціальною сутністю, необхідно у виховній роботі культивувати відчуття її єдності з іншими, повагу до них у рольовій взаємодії. Активно оволодіваючи формами соціального життя, особа сприяє відтворенню соціальних інститутів у напрямку їх наближення до інтересів самореалізації особи. Розсоціалізація людини, втрата нею інтересу до соціального життя веде до деградації соціальних інститутів, а відтак і суспільства. Необхідно дати простір індивідуальному моральному вчинку і розглядати рольові реальності як засіб для виявлення морального діяльнісного Я.

Відхилення від інституційно унормованих рольових реальностей у рольовій діяльності буде тим більшим, чим далі інститути відриваються від першопочаткових конкретних взаємодій, в контексті яких виникають. Держава зацікавлена у підтриманні пріоритетів інституційних визначень у рольових реальностях. Бажані для неї рольові реальності повинні нести позитивну смислову і емоційну установку, прагматичну орієнтацію, бути реалістичними.

Особливої уваги вимагають політичні рольові реальності і владні ролі, вони підлягають найбільшій стереотипізації і нормуванню з боку держави. Адресне розв'язання цієї проблеми вимагає рангової оцінки рольових реальностей. Претенденти на владні ролі в державі повинні відповідати цим реальностям за своїми особистими якостями, харизмою, відношенням до країни, народу, вмінням спричиняти тиск на інших.

Опрацювання проблеми рольової реальності дозволяє науково обґрунтовану діагностику стану, динаміки і спрямованості розвитку рольових переваг певного типу, їх привабливості з метою прийняття управлінських рішень. Проведений теоретико-методологічний аналіз може представляти інтерес для політичних діячів, спеціалістів-аналітиків, експертів, які займаються політичними і управлінськими технологіями, рекламою, профорієнтацією. Можуть виявитися корисними в процесі підготовки державних службовців.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Корабльова Н.С. Багатомірність рольової реальності: ролі і маски - лик та личина. - Харків: ХНУ, 2000. - 288 с.

2. Плахотный А.Ф., Кораблева Н.С. Социальные роли как интегральная характеристика целостности личности // Материалистическая диалектика и социальная обусловленность сознания. Вестник Харьковского Университета № 261. - Харьков: ХГУ. - 1984. - С. 3-8.

3. Кораблёва Н.С. Значение метода типологизации в исследовании ролевой структуры личности // Проблемы социальной активности, свободы и ответственности в социалистическом обществе. Вестник Харьковского университета № 281. - Харьков: ХГУ. - 1985. - С. 46-51.

4. Кораблёва Н.С. Влияние идеологии на мотивационную сферу личности ученого // Философские проблемы современного естествознания. Вестник Киевского университета № 62. - Киев: КГУ. - 1986. - С. 54-59.

5. Кораблёва Н.С. “Конец идеала” или переоценка ценностей. // Квинтэссенция философии и время: Сборник научных трудов. - Харьков: ХГУ. - 1992. - С. 83-90.

6. Кораблёва Н.С. Социокультурные ценности и национальная “философия жизни” // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета № 380. - Харьков: ХГУ. - 1993. - С. 61-72.

7. Кораблёва Н.С. Ценности познания и гуманизация науки // Вестник Российского университета дружбы народов № 1. - М.: РУДН. - 1995. - С. 49-57.

8. Кораблёва Н.С. Ответственность как принцип познания духа // Проблема ответственности на рубеже ХХ и ХХІ веков (материалы мемориальных чтений, посвящённых 60-летию А.Ф.Плахотного). - Харьков: ХГУ. - 1996. - С. 12-15.

9. Кораблёва Н.С. Власть и её язык в структуре человеческой субъективности // Влада і насильство. Збірка наукових статей. - Харків: Ун-т внутр.справ. - 1997. - С. 28-45.

10. Корабльова Н.С. Профілі і маски культури запозиченої чи унаслідуваної (за І.Франком) // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета № 394. - Харьков: ХГУ. - 1997. - С. 134-136.

11. Корабльова Н.С. Постструктуралістські схеми як принцип реальності жіночого в світі вітчизняного досвіду (Роздуми, навіяні “Польовими дослідженнями з українського сексу” О.Забужко) // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета № 409. - Харьков: ХГУ. - 1998. - С. 36-39.

12. Кораблёва Н.С. Тараненко В.М. Новая “революция” и старые концепции переустройства мира (по прочтении философской книги А.Камю “Бунтующий человек”) // Сборник научних трудов Харьковського института социального прогресса. - 1998. - Вып 3. - С. 15-23.

13. Корабльова Н.С. Рольова реальність як мистецтво існування в ролі (екзистенціальний вимір) // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. - Вип. ІІ. - С. 9-16.

14. Корабльова Н.С. Історичний годинник нації і екзистенційний страх неготовності до ролі // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. - Вип. ІІI. - С. 3-13.

15. Корабльова Н.С. Дух народу і національна філософія історії // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. - Вип. ІV. - С. 3-10.

16. Корабльова Н.С. Герменевтичні підстави стереотипової і варіативної стратегій рольової комунікації // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. - Вип. V. - С. 10-15.

17. Корабльова Н.С. Рольова реальність як конструювання соціального типу в культурі // Науковий вісник № 8. Серія “Філософія”. - Харків: ХДПУ. - 1999. - Вип. 3. - С. 36-41.

18. Корабльова Н.С. “Фемінізація” філософії або мода на дискурси: міфи та реальність // Вісник Харківського національного університету № 465. Серія “Теорія культури та філософія науки”. - Харків: ХНУ. - 2000. - Вип. 23. - С. 143-149.

19. Корабльова Н.С. “Основний істинкт” та розототожнювання суб'єкта // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна № 474. Серія: філософія. - Харків: ХНУ. - 2000. - С. 84-86.

20. Корабльова Н.С. Філософський концепт як комунікативний процес чи пошук філософією соціального смислу // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. - Вип.VІ. - С. 13-18.

21. Корабльова Н.С. Статусно-рольові розподіли в світлі нового досвіду конструювання соціальної реальності // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 2000. - Вип.VІІ. - С. 18-24.

22. Корабльова Н.С. Проекти виховання і структури досвіду в постметодиці // Науковий вісник №10. Серія“Філософія”. - Харків: ХДПУ,2000. - Вип.4. - С. 88-93.

23. Корабльова Н.С. Суб'єкт філософування і пошук істиної реальності буття // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна № 486. Серія: філософія. - Харків: ХНУ. - 2000. - С. 6-8.

24. Кораблёва Н.С. Гуманизм как стиль мышления философа (поиск приоритетов) // Гуманизация науки и образования: материалы научно-методической межвузовской конференции. - Харьков, 1991. - С. 90-91.

25. Кораблёва Н.С. Технология разрешения ролевых конфликтов // Материалы международной научно-практической конференции “Современные социальные технологии: сущность, многообразие форм и внедрение”. - Часть 4. - Белгород. - 1991. - С. 43-45.

26. Кораблёва Н.С. Проблема понимания и научное творчество // Тезисы докладов 11-й Всесоюзной научной конференции “Творчество: теория и практика”. - Часть I. - Киев: КПИ. - 1991. - С. 136-137.

27. Кораблёва Н.С. Роль духовных ценностей в разрешении противоречий между экзистенциальным бытием и социальными ролями личности // Материалы Всесоюзной научно- теоретической конференции : Человек и духовные ценности. - Часть I. - Тирасполь, 1991. - С.157-158.

28. Кораблёва Н.С. Механизмы саморегуляции в становлении индивидуальности // Тезисы докладов и выступлений на научно-методической конференции “Индивидуализация обучения студентов социально-политическим наукам в условиях демократизации высшей школы”. - Херсон, 1991. - С. 42-44.

29. Кораблёва Н.С. Механизмы символического принуждения и функционирования власти // Тезисы докладов и сообщений международной научно-теоретической конференции “Проблемы развития федерации и высшей школы”. - Харьков, 1991. - С. 41-42.

30. Корабльова Н.С. Етичні, естетичні та релігійні погляди Г.С.Сковороди // Тези доповідей Харківських Сковородинівських читань, присвячених 270-річчю з дня народження Г.С.Сковороди. - Харків, 1992. - С. 162-164.

31. Корабльова Н.С. Техніка як елемент культури // Тезисы докладов и сообщений межвузовской научно-методической конференции “Инженерное образование - единство технического и гуманитарного образования”. - Харьков, 1993. - С. 23-24.

32. Кораблёва Н.С. Национально-экзистенциальные модусы бытия и проблемы этнокультурной консолидации нации // Матеріали II Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Національна філософія: минуле, сучасне та перспективи ”. - Харків, 1993. - С. 61-64.

33. Корабльова Н.С. Філософія “серця” Г.С.Сковороди і філософія серця П.Д.Юркевича у пошуках сутності людини // Матеріали науково-практичної конференції “Сковородинівські читання: Григорій Савич Сковорода - філософ, письменник, педагог і культуролог (1722-1794)”. - Харків, 1995. - С. 21-23.

34. Кораблёва Н.С. Постмодерн - культурная катастрофа или возврат в цивилизацию // Матеріали III Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Філософія: класика і сучасність”. - Харків, 1996. - С. 18-19.

35. Корабльова Н.С. Метафізичні аргументи на користь нового педагогічного мислення // Матеріали III Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Філософія: класика і сучасність”. - Харків, 1996. - С. 79-80.

36. Корабльова Н.С. Хвороба в семіотичній системі інтерпретації як суспільній досвід виживання // Матеріали міжвузівської конференції “Філософія виживання у системі загальнолюдських цінностей”. - Харків, 1996. - С. 87-89.

37. Корабльова Н.С. “Воля до ринку” і” доля людського капіталу” як характеристики політичних зрушень в Україні (на захист соціалізму) // Глобализация политики в контексте современной политической культуры: опыт и перспективы Восточной Европы. Материалы Международной научно-практической конференции. - Харьков, 1996. - С. 127-130.

38. Корабльова Н.С. Ідея національної філософії у новому духовному просторі // Григорій Сковорода і проблеми національної філософії. Матеріали II Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Національна філософія: минуле - сучасне - перспективи”, присвячених 200-річчю з дня смерті Г.С.Сковороди. - Харків, 1996. - С. 82-88.

39. Корабльова Н.С. “Театр абсурду” у структуралістському вимірі рольової реальності: маска у грі, комбінація у житті і в грі життя // Матеріали IV Харківських міжнародних Сковородинівських читань: Культура у філософії XX століття. - Харків, 1997. - С. 365-367.

40. Корабльова Н.С. Дух рідного капіталізму і три його складові частини (спроба раціоналізації) // Матеріали V Харківських міжнародних Сковородинівських читань: Проблема раціональності наприкінці XX століття. - Харків, 1998. - С. 285-287.

41. Корабльова Н.С. Справедливість як відношення до себе // Матеріали VI Харківських міжнародних Сковородинівських читань: Ідея справедливості на схилі XX століття. - Харків, 1999. - С. 141-143.

Анотація

Корабльова Н.С. Багатомірність рольової реальності: соціально-філософський аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Університет внутрішніх справ, Харків, 2000.

Досліджена у дисертації проблема рольової реальності актуалізована тими суттєвими трансформаціями, які переживає нині Україна. Зрушення, що відбуваються у нашому постсоціалістичному суспільстві, несуть у собі і конструктивні, і деструктивні можливості. Ефективна соціальна політика, віднайдення нових соціальних перспектив потребують аналізу проблеми соціальної сутності людини і її репрезентації у соціальних формоутвореннях. До таких феноменів можна віднести поняття рольової реальностї, яке грунтується на теорії соціальних ролей, опрацьованій рядом гуманітарних дисциплін, та філософській теорії реальності. Дискурс рольової реальності поєднує західноєвропейську традицію розгляду діяльнісної сутності людини з конкретно-рольовою визначеністю цієї сутності у національній філософії історії. Сконцептуалізована на такій підставі соціально-філософська теорія рольової реальності дозволяє відпрацювання нової стратегії в ситуації, коли людська сутність зводиться до ансамблю сутнісних можливостей і нескінченності проектів цієї сутності постмодерном.

Ця нова сутність особи і взаємодія особи і суспільства пов'язана з більш складним типом соціальності ніж той, на ґрунті якого виникла і розвивалась теорія соціальних ролей. Доведено, що суперечливий характер рольової реальності в межах інтерпретації історії, її дискретних і континуальних витоків представлено топологією символічної форми, універсалізм якої не в безмежній експансії ролей, а в універсальному самоздійсненні сутнісних сил людини.

Рольові реальності як топоси історії дозволяють розгорнути ідею людиновимірності історії, яка визначається надлишком соціального як резервуару рольових ідентифікацій, що надають історії антропомірних характеристик. Обґрунтована необхідність творення національної філософії історії з опредметненими в ній національними символами, в основу яких покладено: антеїзм, екзистенційно-межове світовідчуття, кордоцентризм, ліризм. Це суттєво трансформує уявлення про механізми життєдіяльності суспільства, дозволяє здійснювати продуктивні спроби переходу від історичного до надісторичного, до загальнозначущих цінностей.

Ключові слова: рольова реальність, рольовий дискурс, людина соціальна, соціальна маска, соціальна роль, ідентичність.

Аннотация

Кораблёва Н.С. Многомерность ролевой реальности: социально-философский анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора философских наук по специальности 09.00.03.- социальная философия и философия истории.- Университет внутренних дел, Харьков, 2000.

В диссертации рассматривается проблема ролевой реальности, актуализированная теми трансформациями, которые происходят на Украине в постсоциалистическом обществе. Они несут в себе как конструктивные, так и деструктивные возможности, повлиять на которые способна соответствующая социальная политика. Она требует учёта человеческого фактора и его репрезентаций в социальных формообразованиях. Сориентированные на деятельностную парадигму западноевропейского сознания идеи ролевой теории позволяют существенно переосмыслить и конкретизировать понятие социальной сущности человека с новыми импликациями, рассмотреть его как проективную меру и норму социального творчества. История, которая передвигает ролевую реальность как формообразование к границе меры, на определенное время делает проект своей главной творческой действительностью.

Дискурс ролевой реальности, основанный на использовании теории социальных ролей, традиционной для ряда гуманитарных наук, и философской теории реальности, позволяет осуществить перевод ролевой теории на трансдисциплинарный уровень с соответствующими импликациями и возможностями. Пересмотр ресурсов ролевой теории вызван рядом причин, основная из которых - появление более сложного типа социальности, чем тот, на почве которого возникла и розвивалась эта теория, а также тенденциями десоциализации человека, потерей им интереса к социальной жизни. Высокая знаковость современного общества отождествляет социализацию человека с семиотизацией, когда социальные роли и желаемые идентификации есть нанесение знаков на бытие личности с использованием современных манипуляционных технологий. Такое господство трансцендентальной социальной инстанции стремится господствовать над человеком, релятивизируя социальное поведение. Доказывается, что человек способен выворачиваться из-под заданных схем путем ускользания от ролей, одевая социальную маску, которая несет иную смысловую нагрузку и есть протестом против принудительных ролевых идентификаций, хотя потеря ролевых идентичностей не всегда свидетельствует о разрушении личности.

Установлено, что противоречивый характер форм репрезентации личности классической и неклассической теориями связан с появлением новых подходов к сущности человека. Если классикой эта сущность сводилась к ансамблю сущностных сил, то постклассика демонстрирует нескончаемость проектов этой сущности, постулируя ансамбль сущностных возможностей. Плюрализируя эту сущность постмодерн делает проект единственной инстанцией бытия и события. Тотальный плюрализм требует ролевых реальностей как меры социальности определенного сверхличностного еквивалента. В исследовании показано, что единственно возможным способом бытия человека есть его событие с другими, которое творит человеческую универсальность и позволяет ввести понятие человекомерности истории, которая поглощает этот излишек социальности, где корелируют историческое сознание нации и жизненный мир человека. При этом указывается, что ролевые реальности определяют нескончаемость, незавершаемость человеческого желания играть роли в истории. Эта незавершенность - потребность истории и резерв ролевых идентификаций, где ролевая реальность - свёрнутый код управления социальным поведением со стороны общества.

Ролевая реальность как метафизическая идея дает основание для интерпретации определенных социально-исторических явлений, связанных с жизненным миром человеком, нации, общности. Реконструкция этого феномена как определенной исторической реальности отражает целостность и универсальность истории, в которой действует человек как социальное существо.

Ключевые слова: ролевая реальность, ролевой дискурс, человек социальный, социальная маска, социальная роль, идентичность.

Annotation

Korablyova N.S. The multi-measuring of the role reality: social philosophy analysis. - Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in philosophy specializing in 09.00.03 - "Social philosophy and philosophy of history". - University of Internal Affairs, Kharkiv, 2000.

The dissertation investigates the role reality problem that is actualized by those transformations taking place in Ukraine in the post-socialist society. These transformations including both constructional and destruction possibilities can be influenced by the appropriate social politics. It demands taking into account the human factor and its representations in different social formations. The concept of the social essence of the human being with new implications in reappraise and given concrete expression in this research work.

It is determined that conflicting character of representative forms of personality in classical and neoclassical theories is connected with the appearing of new approaches to the essence of a human being. The classical theory identifies the essence as an aggregate of essential powers? But neoclassical theory postulates an aggregate of the essential potentialities.

This dissertation shows that the only way of existence for a human being is his co-existence with other human beings; that creates human versatility and introduces the notion of human-measured history. It is indicated that the role realities determine interminable and never-ending nature of the human wish to play definite roles in history. Such interminability is the requirement of historical process and the reserve for the role identifications, where the role reality is a shortened code for managing social behavior by the society.

The role reality as a metaphysical idea gives some reasons for the interpretation of the definite social historical phenomenon connected with the vital world of a human being, nation, community. Such an approach is also worked out in the dissertation.

Key words: role reality, role discourse, homo social, social mask, social role, identity.

Размещено на Allbest.ru