Філософія Давнього світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія Давнього світу

давньокитайський філософія античний релігійний

1.Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI--III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи -- даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії. Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес.

Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія. Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму.

Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою. Але, за словами російського дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V--III ст. до н. е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця -- подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, -- в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім?я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об?єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії. Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови. Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.

Конфуціанство Засновником конфуціанства -- етичної філософсько-релігійної доктрини -- є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім?я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що; китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), таї її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм. Конфуціанство -- філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень -- людинолюбство. Вчення про жень -- це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини. Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім?ї до тебе не будуть ставитись вороже». Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. Її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда -- це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими. Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління. Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками.

А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім?я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі -- дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги. Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? -- запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» -- одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім?ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм Засновником даосизму -- другої за значенням течії у філософії Китаю -- є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао -- шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) -- найглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», -- зазначається в трактаті. Даосизм -- філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао -- нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв?язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі». Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним.

Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм. Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з?являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні часточки -- «ян» та «інь». За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети -- носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо.

Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погіршення суспільства. Інші філософські течії Китаю -- моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо -- значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце. Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв?язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії -- кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах -- збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією -- кшатріями. Звідси назва ведійської міфології -- брахманізм. Основний мотив ведійської літератури -- панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами. У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об?єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям -- джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв?язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості. Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх?я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна. Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень -- сансару, яка породжена кармою -- відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед. Вайшешика визнає дев?ять субстанцій -- землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно.

Внаслідок їх сполучення і роз?єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей. Санкх?я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман -- принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина. Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм -- світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя -- це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана -- стан незворушності й спокою, який перериває сансару -- безкінечність народжень. Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття--небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям. Чарвака-локаята -- єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п?ять елементів -- воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу -- переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх?я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням. В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя -- це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси.

Докласичний період представлений мілетською школою, Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Мілетці Фалес, Анаксімандр, Анаксімеи (VI ст. до н.е.), як майже всі античні філософи, займались пошуком першооснов буття. За першооснову вони приймали різні предметноконкретні форми буття -- воду (Фалес), повітря (Анаксімен) або щось невизначене («апейрон» Анаксіімандра). На відміну від мілетців Піфагор (580-500 рр. до н.е.) першоосновою буття вважав число. Саме завдяки числу поняття «космос « втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор твердить, що планети, рухаючись навколо Землі по ефіру, створюють монотонні звуки різної висоти, а разом створюють гармонійну мелодію. Піфагор першим вжив поняття «філософія». Він вірив у переселення душі людини після смерті з одного тіла в інше. Геракліт Ефеський (540-480 рр. до н.е.) вводить у філософську мову термін «логос», який означає загальний закон буття, основу світу. Звідси Геракліт доходить до висновку, що субстаційно-генетичним началом всього існуючого є вогонь. Його знамените «все тече...», вчення про змінність світу, боротьба протилежностей як джерело плинності буття є цінним внеском в розвиток діалектики.

У VI ст..' до н.е. в місті Елеї виникає школа елеатів (Ксеію-ф'ан, Паршнід, Зенон). Вчення елеатів -- новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії «субстанція» -- буття. Елеати (Парменід) розвивають вчення про буття-як єдине, неосяжне (універсальне), нерухоме. Існує тільки суще буття, несущого чи"небуття немає. Тут чітко виявляється тенденція до ототожнення буття з мисленням. Елеати, зокрема Зенон, заперечують реальність, істинність руху, вважають, що рух існує лише як ілюзія чуттєвого світу гадки і тому не може визнаватись справжнім буттям.

Сучасник Зєнона Емпедокя (6л. 490-430 рр. до н.е.) схи-.ляється до думки, що першоосновою світу є чотири стихії: земля, вода, повітря і вогонь. Анаксагор у розумінні першооснови зробив подальший крок, вважаючи, що першоосновою є нескінченна кількість гомеомерій -- «насіння» речей. Все існуюче управляється світовим розумом, «нусом». Розглядаючи докласичний період античної філософії, слід зробити деякі висновки:

1. за свою столітню історію докласична антична філософія вперше набула науковоподібного характеру;

2. склалося уявлення про першооснову буття;

3. виникла стихійна діалектика -- здогад про єдність про тилежностей;

4. сформувався космоцентричний характер філософських уявлень цього періоду.

2. Докласична антична давньогрецька філософія

2.1 Натурфілософія Мілетської школи

Основними представниками були Фалес (625-547 pp. до н.е.), Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.), Анаксімен (588-525 pp. до н.е.). Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода -- Фалес, повітря -- Анаксімен, вогонь -- Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису.

Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною. Визначальна тенденція цієї школи -- намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу. Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаосу. Існування Логосу поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей.

2.2 Філософія піфагорейців

Така назва походить від імені засновника -- Піфагора (VI ст. до н.е.). Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон (південна Італія -- колонія Греції). Основними положеннями релігійного вчення були віра в живе тіло Космосу (вогнене кулевидне тіло -- міф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Ця релігійна громада була переконана в переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот. Надалі (V-IV ст. до н.е.) серед піфагорейців набула поширення філософська тенденція самоусвідомлення. Найбільш відомими піфагорейцями були Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон.

Поштовхом до створення власної філософської системи було вирішення проблеми взаємозв'язку Порядку і Хаосу, яке відрізняється від традиції Мілетської школи. Основою вирішення цієї проблеми, як і у мілетців, була ідея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потім межі та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслідок змішування, поєднання протилежностей -- безмежного та межі -- утворюються усі речі, які ототожнювалися піфагорейцямн з числами. Це ототожнення було можливим за умов невіддільності чуттєво даного і неданого в уявленні. Наділення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу із Логосу, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально існуючим, що підкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовідношення чисел. Тому піфагорейці вважали, що тільки математика може дати знання законів Космосу (1 -- це точка, 2 -- лінія, З -- площина, 4 -- тіло тощо). Знаходження числових закономірностей світу готувало народження суто ідеалістичної філософії. Таблицю множення, теорему Піфагора і т.ін. піфагорейці розглядали саме як дока,з їхньої теорії світу.

2.3 Елейська школа

Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорейської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не е опорою ані в теорії, ані в практичному житті. Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність.

Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття "буття" стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття "єдине -- множинне", "обмежене -- необмежене" та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім -- це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

2.4 Філософія Емпедокла

Філософія Емпедокла і Анаксагора Емпедокл із сицилійського міста Агрігента (близько 490-430 pp. До н.е.) і Анаксагор із малоазійського міста Клазомени (близько 500-428 pp. до н.е.) першими здійснили поєднання уявлень про різноманітність та багатомірність дійсності з уявленнями про єдине буття. Емпедокл дійшов висновку про хибність позиції щодо існування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники мілетської школи), проголосивши такими першоелементами відразу чотири "стихії" -- вогонь, землю, повітря і воду, які він називав"коренями усіх речей". Їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден з елементів, нову якість. Самі по собі "корені" незмінні і вічні, але внаслідок своєї відмінності один від одного отримують можливість взаємно обмінюватися місцями, що і становить рух. З'єднання і роз'єднання цих елементів і дає картину народження і руйнування усіх речей і процесів навколишнього світу.

Сам процес з'єднання і роз'єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дією двох космічних сил -- "Любові" і "Розбрату". Коли переважає Любов, усе виявляється "з'єднаним", але таке переважання не вічне, з периферії Космосу починає свій наступ Хаос, що несе Розбрат і призводить до повного роз'єднання усіх "коренів". Потім знову перемагає Любов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають міфологічні теми, за своїми здобутками він -- філософ, який не відноситься до конкретної школи. Аналогічне положення і в Анаксагора, який прожив понад 30 років у Афінах, продовжував "логіку" Емпедокла, відноситься до певної філософської традиції і створив власну традицію, але не може бути віднесений до певної ніколи. Анаксагор, як і Емпедокл, відстоює позицію принципової множинності фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох першоелементів, а з нескінченного розмаїття часточок усяких речовин, що є своєрідним "сім'ям" речей. Подібно до "коренів" Емпедокла, "сім'я" Анаксагора само по собі незмінне і непорушне, але, постійно змішуючись відповідно до законів буття, воно роз'єднується і з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього світу.

Класичний перiод давньогрецької фiлософії Цей этап позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Цей поворот зумовлений втратою домiнуючого значения в соцiальному життi загального (державнi інституції, закона). Воно все бiльше ставало залежним вiд iндивiда (одиницi). Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвiдомлення особою своєї самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального).

Антропоцентризм - фiлософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвiту, найвищою метою всього, що відбувається у свiтi. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб'єктивного й об'єктивного. Софiстiв називають давньогрецькими просвiтниками. Як i просвiтники ХУIІI ст, вони винесли на суд розуму вiрування, традицiї, моральнi засади суспiльства. А основним завданням фiлософії вважали не набуття знання про свiт, а виховувавня людей, навчання їх жити. Софiсти стверджували, що iсин стiльки, скiльки людей, вони мало переймалися питаннями iстинностi знання. а) Сократ

Сократ

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.), думки якого відомі у переказі Платона. Сократ не переймався питаннями космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, які по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл після його смерті (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школукініків, Арістіпп -- кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноті, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки -- у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найплідніший розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

2.5 Філософська система Платона. Вчення про ідеальну державу

Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона - Арістокл, а Платон - прізвисько (від "платюс" - "широкий", "широкоплечий"). Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", - фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне - конкретному, сутність - явищу, оригінал - копії, але і як добро - злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого - джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець - особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло - смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла - бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання - це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу - метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині душі - стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Аристотель

Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу -- Лікей. Перша філософія Аристотеля: вчення про причини початку буття і знання. Перша філософія, яка «має своїм предметом перші початку і причини», викладена у творі, що одержав назву «Метафізика». Слово це виникло випадково - з того, що в зборах Андроника Родоського цей твір слід було «за фізикою» (meta ta physika). Проте з плином часу за цим словом закріпився особливий зміст: вчення про «запріродних», надчуттєвих принципи буття, не розкриваються ще «фізикою», що має справу з цими принципами в тій формі, як вони проявляються в чуттєвих речах, і їхньому русі. Зіставляючи першу філософію з іншими дисциплінами, Аристотель писав, що «натураліст (physikos - фізик) займається всім тим, що складає діяльності і стану такого-то тіла і такий-то матерії ... [Властивості ж], невіддільні від тіла, але, з іншого боку, оскільки вони не є станами визначеного тіла і [беруться] в абстракції, [вивчає] математик; оскільки ж вони відділені [від усього тілесного, їх вивчає] метафізик (protos philosophos ) «. Звідси видно, що Стагирит розглядає першу філософію як вчення не про окремі від речей засадах кшталт ідей Платона, але абстрагує ці початку від існуючих речей, поза і без яких самі початку не існують. Причому це навіть більш високий ступінь абстракції, ніж в математиці. «Метафізика» у прийнятій традицією формі починається з визначення першої філософії («мудрості») і далі розгортається в ході критики попередніх філософів. Дослідження і критика вчень минулого має для нього службове призначення, підводячи до власної його концепції, попередньо її обгрунтовуючи. Так, Аристотель пише, що якщо «перші філософи» вважали початком усіх речей матерію, то Анаксагор вводить розум як причину «благоустрою світу і всього світового порядку». А отже, Анаксагор і Емпедокл з його Любов'ю і ворожнечею вводять у філософію «діючу причину».

Піфагорійці додають до цього твердження, що обмежене, необмежене і єдине, тобто компоненти числа, є не властивостями фізичних реальностей, але їх сутністю, «внаслідок чого число і складало сутність усіх речей». Таким чином, виникає поняття такого початку (причини), як «сутність і суть буття». Нарешті, Платон визнав, що «не можна дати загального визначення для якої-небудь з почуттєвих речей, оскільки речі ці постійно міняються. Йдучи зазначеним шляхом, він подібні реальності (що виражають загальне - А. Б.) назвав ідеями, а що стосується чуттєвих речей, то про них мова завжди йде окремо від ідей, але відповідно до них, бо всі безліч речей існує в силу прилучення до однойменним «. Тим самим остаточно формується розуміння формальної і цільової причин. Але саме тут Аристотель радикально розійшовся з Платоном. Його критика теорії ідей - втім, це в якійсь мірі і самокритика колишнього платоніка - сумарно викладена в 4 і.5 розділах XIII книги «Метафізики», хоча зачіпається й в інших місцях цієї праці. Заперечення Аристотеля Платону такі. (1) Приписуючи всім речам однойменні ідеї, платонік подвоює світ, начебто думаючи, ніби більше число сутностей легше пізнати, ніж менше. (2) Жоден із способів доказу існування ідей не досягає своєї мети. (3) «Третя людина»: зв'язок предмета й ідеї вимагає «посередника».

Так, між людиною взагалі і окремою людиною, Платоном, повинен існувати ще одна «людина», скажімо, «грек». Але в такому разі Між людиною взагалі і 'греком повинен існувати ще одна «людина», припустимо, «біла людина», і т. д. до безкінечності. (4) Ідеї проголошуються причинами, але не можуть ними бути, тому що нерухомі ідеї не можуть бути причиною руху. (5) Платон не з'ясував, що означає «причетність» речей ідеям, - це «порожні слова і поетичні метафори». Нарешті, (6) взагалі неможливо, «щоб нарізно знаходилися сутність і те, сутністю чого вона є». Аналогічні заперечення направляє Стагирит проти пифагорейских уявлень про математичні об'єкти, нібито існують окремо від речей. Ці об'єкти на справі «не є сутностями в більшій мірі, ніж тіла, і ... вони за буттям не передують чуттєвих речей, але тільки логічно «. Своє власне вчення про причини і початки Аристотель починає з закону виключеного протиріччя. Ми вже говорили про його логічної формулюванні - в «Метафізиці» він перетворюється на початок буття. Це «найбільш достовірне з усіх» становище говорить: «Неможливо, щоб одне і те ж разом було і не було притаманне одному і тому ж і в одному і тому ж сенсі». І далі: «Не може хто б то не було визнавати, що одне і те ж існує не існує, як це, на думку деяких, стверджує Геракліт». Посилання на Геракліта показова. Аристотель, всупереч античному діалектику, вводить одночасно твердження, що річ не може бути тим же самим і не тим же самим, існувати і не існувати одночасно і в тому ж самому сенсі, і що таким чином не можна ні про що висловлюватися. Тому він не тільки заміняє діалектику формальною логікою, а й проголошує всю дійсність несуперечливої, а тому по суті незмінною. Нижче ми побачимо, як з цієї точки зору має розглядатися рух і зміна, яких Аристотель, звичайно, не відкидав.

Прийняття Аристотелем принципу виключеного протиріччя формальної логіки як універсального початку буття вело до того, що його метафізика перетворюється у вчення про незмінну сутність світу, відмінної від самого мінливого світу. І тим не менше, оскільки Стагирит не випускає з уваги руху і розвитку існуючих речей, це приводить його до ряду протиріч, що виражають заплутаність і непослідовність його думки. Перш за все це непослідовність у вирішенні проблеми співвідношення загального та одиничного. Критика платонівської теорії ідей підводить до думки, що Аристотель вважає окремі речі тим єдиним, що заслуговує імені самостійно існуючого. Так вирішувалася проблема «першої сутності» в «Категорія». «Вторинна сутність», тобто загальне, повинна з цієї точки зору виявитися «єдиним багато в чому», а не поза багато. Але ж Стагирит успадкував від Платона переконання, що пізнається тільки загальне. Будучи предметом знання, загальне саме по собі виступає для нього як щось первинне і достовірне по відношенню до одиничного. З особливою силою позначається ця думка в навчанні про причини і засадах.

«А про причини (aitian), - пише Аристотель, - мова може йти в чотирьох значеннях: однією такою причиною ми визнаємо сутність і суть буття (oysian kai to ti е" einai), «основа, чому» [річ така, як вона є ] сходить в кінцевому рахунку до поняття речі, а те основне, завдяки чому [річ саме така], є деяка причина і початок, іншою причиною ми вважаємо матерію і лежить в основі субстрат; третьої - те, звідки йде початок рухам четвертої «те, заради чого «і благо (бо добре що є мета всього виникнення і руху)». Отже, причини формальна, матеріальна, діюча і цільова (кінцева) - якщо взяти більш пізню номенклатуру-вичерпують всі можливі причини. Про них так чи інакше, головним чином порізно, говорили колишні філософи, вчення про них утворює ядро першої філософії Арістотеля. Аристотель виходить у своєму аналізі причин зі структури акту людської діяльності. Будь-який предмет, вважає, він, має саме ці причини.

Припустимо, перед нами той прекрасний горщик, яким Сократ так уразив Гіппія. Він має деяку форму, тобто зовнішній вигляд, вид (по-грецьки-еidоs, idea), що робить його тілом певних обрисів, а разом з тим - внутрішню форму, поняття, яке робить його саме горщиком, і без якого гончар не зміг би горщик зробити. Далі, горщик зроблений із глини, деякого субстрату, який сам по собі ще не складає горщика, але без якого горщик все ж таки неможливий. Потрібен, далі, гончар, який на основі поняття (форми) привів би глину в рух, зробив цей горщик, обпік би його і т.д. Нарешті, необхідна мета, заради якої гончар докладає такі зусилля, - зробивши горщик, продати його і тим самим заробити на життя. Визнаючи цю структуру універсальної, Аристотель за аналогією трактує усе світове ціле і кожне з явищ у ньому. Тільки розглядаючи природні процеси, він бачить в них самоздійснення форми: його улюблений приклад полягає в тому, що якщо лікар лікує інших заради здоров'я, то природа схожа на людину, який лікує сам себе. Що ж первинно серед причин? Аристотель вважає, що по суті справи всі причини можуть бути зведені до двох, бо й діюча, і цільова причини можуть бути підведені під поняття «форми». Тоді залишаються матерія і форма. Матерія не може бути первинною: вона пасивна, безформна, а отже, може представляти лише матеріал для оформлення. Сама річ як об'єднання форми і матерії теж не може бути визнана первинною: вона складна. Залишається прийняти, що первинна форма - вона і є сутність і суть буття у власному розумінні. А значить, прагнучи подолати теорію ідей Платона, Аристотель приходить лише до іншого різновиду того ж ідеалізму: первинна форма як поняття, «сенс» речі. Причому форми в Аристотеля настільки ж незмінні «вічні і загальні, як і ідеї у Платона часів» наївної «теорії ідей. У самому справі, міркує Стагирит, виникає виникає під дією чого-небудь, утворюється з чого-небудь і стає чим-небудь. Наприклад, мідна куля - з міді. Але робити мідна куля - не значить робити саму форму «круглого»; вона завжди «є». Тому «очевидно, що й форма також, як би нам не називати в почуттєвій речіобраз, не виникає, і в ставленні до неї процес виникнення не має місця, так само як і суть буття. Вона з'являється в іншому (у субстраті, в матерії. - А. Б.) дією або мистецтва, чи природи, чи здатності «.

Не виникає і матерія - вона вічна, переходячи з одного стану в інше під впливом форми і рушійного (діючого) початку, тобто форми. Однак у такому випадку виникає питання: а як існує «матерія взагалі», безвідносно до форм, і як існує «форма взагалі», безвідносно до матерії, в якій вона втілена? Якщо виходити з викладеного, то питання начебто б, не має сенсу: немає матерії без форми і форми без матерії. Але сам Аристотель це питання ставить і відповідає на нього таким чином. Є й «перша матерія», «те, що саме по собі не позначається ні як визначене по суті, ні як визначене за кількістю, ні як володіє будь-яким з інших властивостей, якими буває визначено суще». Є й «форма форм» - божество. За цією проблемою слід нова. Якщо ні матерія, ні форма не виникають, то як же виникає, річ? Перша відповідь полягав у тому, що вони виникають за допомогою оформлення матерії, поєднання форми і матерії.

Але ж якщо вони - за винятком «першої матерії» і «форми форм» - не існують окремо, то як можуть вони з'єднатися? І не існують тоді речі вічно, не з'являючись і не знищуючись? Уникнути цього «елейскої» виведення Аристотель, зовсім не бажає слідуватиПарменід, зміг за рахунок введення у філософію двох нових важливих понять, а іменне «можливість» (dynamis) і «дійсність» (energeia). Поняття ці тісно ув'язані в нього з поняттями форми і матерії. Матерія - це можливість, оскільки вона не є те, чим може стати згодом. Форма - дійсність, чи дійсне як таке. Звідси своєріднадіалектика матерії і форми, можливості і дійсності. За винятком «першої матерії», всяка матерія в тій чи іншій мірі оформлена, а отже, і сама може виступати в різних функціях. Так, цегла, будучи матерією для будинку, є форма для глини. Тому цеглини - це будинок в можливості, а глина - цегла в можливості. Цеглу ж - дійсність (форма) глини, а будинок-дійсність цегли. Дитина-дійсність дитини, але можливість дорослої людини, і т.д. А виникнення є, отже, здійснення, актуалізація можливості.

Формулювання Аристотелем вчення про можливість і насправді мала важливе значення в історії філософії. По-перше, це вчення дозволило розв'язати парадоксвиникнення: якщо що-небудь виникає, то воно виникає як здійснення можливості, а не «з нічого». І в той же час не з простого сполучення (з'єднання) часток матерії - гомеомерий, «коренів», атомів. По-друге, воно дозволяє більш реалістично уявити джерело руху. Джерело це лежить не поза світом, як у Платона, а в самому світі, представляючи його особливий аспект. Нарешті, тут реалізується вчення Аристотеля про причини, це вже не в статиці, а в динаміці. Стагирит дає як начебто більш повне і всебічне вчення про причини, і тим не менш воно містить цілий ряд слабкостей. Зупинимося на них докладніше. Мабуть, одна з головних слабкостей вчення Аристотеля про причини - його тавтологічні. У самому справі, визначення форми як дійсності веде до того, що на питання про причину того чи іншого явища явнo мається на увазі відповідь, що вона повинна бути відмінна від самого досліджуваного явища.

Але якщо виникнення (зміна) є перехід можливості в дійсність, то нічого нового і тут не виникає - як не виникає сама форма. Звідси безплідність філософствування «за Арістотелем», виявити в середньовічній філософії, довели логіку арістотелівського вчення про причини до логічного кінця. Втім, своєї натурфілософії Аристотель більш адекватно розуміє причинні зв'язки. Що ж стосується першої філософії, то її завершенням (втім, також і початком) можна вважати поняття божества. Вже в першій книзі «Метафізики» Стагирит встановлює, що до числа причин і почав (принципів), за спільною згодою, слід віднести божество. Якщо відносно матерії та форми він виступає як «форма форм», то стосовно до зміни - як «першодвигун» або «нерухомий двигун». Нерухомий - тому, що всякий рух звичайно і логічно вимагає кінця. У той же час бог - «мислення мислення», і блаженство божества полягає у блаженномусамоспогляданні. Звідси ототожнення Аристотелем першої філософії з теологією. Звичайно, це не традиційна теологія з її антропоморфними богами. Бог Аристотеля - «бог філософів», безособове і універсальне світове початок.