Переоцінка цінності історії: історизм та історицизм

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н.КАРАЗІНА

ПЕРЕПЕЛИЦЯ ОЛЕГ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 930.1

ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТІ ІСТОРІЇ: ІСТОРИЗМ ТА ІСТОРИЦИЗМ

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Мамалуй Олександр Олександрович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри теоретичної і практичної філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент Заблоцький Віталій Петрович, Донецький національний університет,професор кафедри державно-правових дисциплін

кандидат філософських наук, доцент Барабаш Олег Васильович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, доцент кафедри логіки

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, м. Київ

Захист відбудеться "20" листопада 2003 р. о 15⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий "20" жовтня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Калиновський Ю.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В епоху ідеології "кінця історії" або "постісторії", про яку було гучно заявлено постмодерністським дискурсом, звернення до історії стає цілком актуальним. Звичайно, ситуація постмодерну, яка характеризується "недовірою до метанарративів" (Ж.-Ф. Ліотар), знайшла своє відображення у проблемах історичної науки, зокрема, в питанні про істинність, об'єктивність історичного пізнання. Так, у постмодерністських концепціях культурного релятивізму проголошується, що кожна культура бачить світ по-своєму, крізь призму власних концептів й інтересів: оскільки мова позбавлена істотної, регулярної кореляції зі світом, то ж нам не слід припускати в описах минулого розкриття дійсності. Крім того, зазначається, що історики описують історичні події у метафоричних категоріях, які не можуть бути розглянуті як істинні чи неістинні, - вони лише "пропонують способи розгляду подій". Скептичне ставлення до істинності/науковості історичного пізнання й можливості покладатися на бодай якусь оцінку соціальної структури й історичного процесу було викликано крахом ренесансних, просвітницьких, модерних теорій прогресу і марксистських теорій звільнення. Втім, такий стан речей, що в цілому позначає ситуацію "переоцінки цінності історії", вказує на таку характерну рису Модерну, як історизація буття, та пов'язану з нею постійну переоцінку минулого і сучасного, яка проявляє себе у різних формах. Власне, одним з цих проявів є криза істори(ци)зму.

У таких умовах історизм та/або - в залежності від дискурсивних конотацій - історицизм, що актуалізували цілий спектр проблем (співвідношення необхідності й свободи, історичність/тимчасовість, взаємозалежність людини й суспільства, свідомість і несвідоме, структура й бажання, істина і симулякр), виявляються у центрі уваги філософів історії.

З іншого боку, про актуальність теми свідчать заяви про "поновлення історії" (а відтак, і про необхідність її переосмислення), які виникають усупереч постмодерністському дискурсу "кінця Історії/метанарративу". Наприклад, у новій передмові до "Кінця ідеології" Д. Белл прямо заявляє, що "кінець ідеології" як "гігантська історична зміна переконань і орієнтирів" вичерпав себе, і тепер знову починається історія, яка характеризується формуванням і становленням ethnie ("людей, що об'єднані емоційними зв'язками й мовою, чиї глибинні інстинкти штовхають їх до самоствердження як спільноти") і "конфліктами усередині країн і народів" Белл Д. Возобновление истории в новом столетии // Вопросы философии. - 2002. - №5. - С. 13-25.. Виходячи з цього, піднімається питання про кінець міжімперських, колоніальних війн і про перенесення головного антагонізму та боротьби усередину "колоніальної" системи Заходу. Більш за це, у світлі подій 11 вересня 2001 року виникає уявлення, що безвідповідальна "грайливість" постмодерну скінчилась, що досягла краю епопея американського "відпочинку від історії", й історія знову ставить свої питання, серед яких антагонізм Заходу і "Третього світу". Дійсно, у такій ситуації може набути своєрідного розвитку і марксистський антиімперіалізм, - тільки тепер у контексті ідеології глобалізації.

У такому контексті, звичайно, і перед інтелектуальною спільнотою України постає завдання переосмислення своєї історії та розробки відповідних методологій її репрезентації. А відтак, в умовах сучасної соціокультурної ситуації в Україні, де триває процес державної розбудови й реформування соціально-політичної системи, залишається необхідним теоретичне осмислення різних дискурсів, які пояснюють минуле в його зв'язку із сьогоденням і майбутнім. Таке осмислення надає змогу виявити можливі способи вирішення різних соціально-політичних проблем і подолання негативних аспектів соціальної практики.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Заявлена нами проблема "переоцінки цінності історії" означає специфічне явище модерної і постмодерної дискурсивності. Існує величезний масив літератури, що так чи інакше торкається та/або вирішує цю проблему. Широко, в онтологічному плані, треба відзначити низку робіт, що стосуються:

1) світоглядної кризи західної раціональності, характерної для межі ХІХ-ХХ сторіч;

2) осмислення витоків і наслідків двох світових війн і соціальних революцій (О. Шпенглер, М. Бердяєв, Е. Трьольч, К. Мангейм, А. Вебер та ін.);

3) питань філософії історії в контексті співвідношення модерну і постмодерну (Ж.-Ф. Ліотар, Ю. Габермас, Ж. Бодрійяр та ін.).

Проте ми маємо за мету вирішити питання завдяки концептуалізації історії як цінності і конкретизації концептів "історизм" та "історицизм", які, на нашу думку, позначають певне методичне і стратегічне поле "переоцінки цінності історії". У зв'язку з цим виникає питання про необхідність встановлення концептів, які досі ще не набули стійкого значення і залишаються дискусійними.

Дотепер не існує загальноприйнятого визначення історицизму, до речі, як і історизму. Широкого розголосу концепт "історицизм" набув у зв'язку з роботами К. Поппера "Убогість історицизму" (1944) і "Відкрите суспільство та його вороги" (1945). Поппер досить жорстко критикував історицизм на тлі власної спроби "удосконалення" історицистської теорії, яка, на його думку, "ніколи достатнім чином не розроблялася"¹¹ Поппер К. Нищета историцизма: Пер. с англ. - М.: Издательская группа “Прогресс” - VIA, 1993. -С.10.. Він розглядав у якості історицистських різні концепції (від Геракліта до К. Маркса й А. Тойнбі), розуміючи під словом "історицизм" переважно "соціально-філософську концепцію, що стверджує можливість відкриття об'єктивних законів розвитку історії, або навіть вважає, що вони вже відкриті, і завдяки їм можна передбачати шляхи історичного розвитку"²² Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2-х т.: Пер. с англ. - М.: Феникс, Международный фонд “Культурная инициатива”, 1992. - Т.1. - С. 32.. При цьому він припускав (без спеціального розгорнутого пояснення) розрізнення історицизму й історизму, який визначався як "вимога дивитися на речі історично", тобто, мабуть, як вимога визнавати, що все соціальне змінюється, має свою історію.

З іншого боку, багато хто з філософів й істориків, навпаки, не проводять відмінності між історицизмом та історизмом. Це притаманне і деяким значним дослідженням, до числа яких входять роботи В. Дільтея, Е. Гуссерля, Е. Трьольча, Р. Арона, Б. Кроче, Г.-Г. Гадамера, Р. Дж. Коллінгвуда. Навіть "новітня" методологія так званого "нового істори(ци)зму" не позначає (чи, принаймні, не підкреслює) такого відрізнення.

Відзначимо, що в радянському марксизмі те, що К. Поппер іменував як історицизм, мало назву "матеріалістичного історизму", під яким розумівся "принцип наукового мислення, що розглядає всі явища як такі, що розвиваються на основі визначених об'єктивних закономірностей". Розрізнення історизму та історицизму було інспіроване якраз роботами К. Поппера. Про це свідчать, наприклад, роботи Е.Ю. Соловйова й А.І. Ракітова. Поза цим радянська історіографія й філософія, йдучи шляхом, прокладеним В.Ф. Асмусом, проводила розмежування тільки між різними формами й етапами становлення історизму, виділяючи буржуазний і матеріалістичний/діалектичний історизм. Не існує спеціальних праць з цього питання і в українській філософській думці, хоча проблеми осмислення витоків сучасної західної цивілізації, української долі в світовій історії та "кінця історії" плідно розглядаються такими авторами, як І.В. Бичко, Т.С. Возняк, С.Б. Кримський, Г. Носова, М.В. Попович, В.Г. Табачковський, В.І. Шинкарук, В. Ярошовець.

Взагалі, можна зазначити, що розрізнення історизму та історицизму в філософії історії, за винятком К. Поппера і контексту його філософії, практично відсутнє або не експліковане. Або ж воно окреслюється в тому розумінні, що історизм, як "визначна риса мислення німецької історичної школи", був першою формою історицизму як стратегії того, хто прагне знайти в історії підступи до людської реальності. Проте, у філософії історії й історичному пізнанні існує низка проблем, що створюють і необхідність, і можливість проведення більш чіткого розрізнення між історизмом та історицизмом: "криза історичного світогляду" або історизму (Е. Трьольч), "криза історичного розуму" (В. Дільтей), проблема меж (об'єктивності) історичного пізнання, проблеми істини, змісту й цінності історії, проблема подолання істори(ци)зму, проблема так званого "нового історицизму" або "нової" нової історії, нарешті, проблема "незавершеності" модерну (Ю. Габермас) та "ситуації постмодерну" (Ж.-Ф. Ліотар).

Так чи інакше, мова тут іде про переосмислення історії та можливість її пізнати й змінити. І ця проблема входить до загальнофілософської кризи/зламу метафізики, до переоцінки усіх цінностей, що вони були рельєфно позначені К. Марксом, Ф. Ніцше і пізніше З. Фройдом і зазнали істотного стимулу після революційних подій, двох світових війн та національно-визвольних рухів ХХ століття. В роботі висувається і теоретично розробляється точка зору, згідно з якою власне "переоцінка цінності історії" є критерієм історицизму та його відмінності від історизму.

І тоді варто відзначити, що насправді не існує якогось єдиного напрямку або школи, що їх можна було б об'єднати під вивіскою "історицизм". До його сутності слід радше віднести критику, або навіть ворожість до своїх (тих чи інших) "попередників". Історицизм з'являється як переоцінка цінності/цінностей усієї попередньої історичної традиції, як перегляд спадщини минулого.

Таким чином, стрижнем історицизму можна вважати ціннісний підхід до історії або загалом філософію історії у цінностях. Це означає, що для нього історичні події мають бути оцінені відповідно до тієї чи іншої системи цінностей, мають бути подані як цінності з точки зору тієї чи іншої актуальності, проте й одночасно відкриті для переоцінки. Отже, те, що зветься "кризою істори(ци)зму" (що передбачав І. Дройзен ще в 1868 р., про що писали і Е. Трьольч у 1922р., і структуралісти в 60-70 р. ХХ століття), власне, і є історицизм у значенні переоцінки цінності/цінностей історії, історицизм як практика переосмислення історичної дійсності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота "Переоцінка цінності історії: історизм та історицизм" виконана в рамках тематичної програми досліджень "Філософія і різноманіття соціокультурних світів" кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в концептуалізації проблеми цінності історії й визначенні сутності історицизму у співвідношенні з історизмом насамперед у контексті радикальних історичних дискурсів К. Маркса і Ф. Ніцше.

Досягнення цієї мети вимагає вирішення таких дослідницьких завдань:

Розрив між історицизмом та християнською есхатологією і провіденціалізмом Просвітництва позначено фігурою "привиду відрізнення", що конституює розуміння історії в філософії К. Маркса та Ф. Ніцше і являє звільнення від ідеології провіденціалізму, репрезентованої філософією історії як "розкриттям" Бога, Духу або Розуму, тобто певної трансцендентної сутності.

Порівняння філософських "(транс)дискурсивностей" К. Маркса та Ф. Ніцше як історицистських практик "переоцінки цінностей/цінності історії" вперше дозволило відрефлектувати їх стратегію як "дисимуляцію", що звернена до "реального/бажання" іншого, із тим, щоб він (інший) міг відкрити для себе свою власну історію, історію своєї свободи. Цю "дисимуляцію", що полягає у грі приховування/відкриття минулого/майбутнього, з якої складається філософія у цінностях, визначено як виклик "реальному/бажанню" (в лаканівсько-жижековському розумінні) іншого.

Прочитання історицизму К. Маркса та Ф. Ніцше як "переоцінки цінностей/цінності історії" вперше подане на фоні розрізнення концептів "сенс історії", що позначає есхатологічну проблему тотожності і кінця історії, та "цінність історії", що репрезентує певним чином проблему актуалізації історії. Завдяки цьому розрізненню просвітницько-історицистську дисимуляцію викрито як розрив, що відокремлює християнсько-просвітницьку ідеологію провіденціалізму, спрямованого відношенням до істини, від постмодерної ідеології плюралізму у світі симулякрів.

Дискурс історицизму як "переоцінки цінностей/цінності історії" включено до процесу подолання існуючих гносеологічних розрізнень, що характеризують епоху "старої", "класичної" метафізики; в ньому переплетені такі форми розуміння й переживання дійсності та дискурсивні й екзистенціальні практики, як поезія, наука та політика. Це позначає межі історицизму як "(транс)дискурсивної" практики.

Практичне значення одержаних результатів. Методологічні підходи, фактологічний матеріал дисертації й осмислені перспективи аналізу сутності переоцінки цінності історії можуть бути основою для подальшої тематизації і концептуалізації даного напрямку дослідження, а також використані в загальних курсах лекцій і спецкурсах із проблем філософії історії, історії філософії, соціальної філософії. Отримані в роботі результати можуть бути включені в дискусійний діалог під час проведення різного роду філософських, історичних і політологічних наукових семінарів, а також одержати подальше осмислення в монографічних дослідженнях філософсько-історичної тематики. На думку автора, розробка поставлених у дисертації проблем має сприяти вихованню установки на плюралізацію соціально-філософської, політичної думки, допомагати побачити багатоманітність (пост)модерного дискурсу, а, отже, має впливати на подальшу демократизацію українського суспільства.

Публікації. Основні ідеї та положення дисертації викладені в 6 публікаціях, зокрема в 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Апробація дослідження. Основні теоретичні та методологічні положення обговорювалися на "Каразінських читаннях" (Харків - 2003), "Сковородинівських читаннях" (Харків - 2003), а також на наукових семінарах кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, які містять 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (22 сторінки, 285 найменувань). Загальний обсяг роботи - 202 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і мету дослідження, визначено стан наукової розробки теми в закордонній і вітчизняній літературі, розкрито наукову новизну роботи та теоретичне й практичне значення отриманих результатів.

В першому розділі "Історицизм: між есхатологією та раціоналізацією", що включає чотири підрозділи, шляхом аналізу філософських джерел доведено можливість і необхідність проведення відрізнення історизму та історицизму, а також у контексті сучасних філософських методик установлено істотну стратегію історицизму, що полягає у сприйнятті історії як цінності.

У першому (вступному) підрозділі "Становлення і специфіка історицизму: постановка питання" виявлено і розглянуто передісторію історицизму, його витоки. Відзначається, що історицизм виникає внаслідок антагоністичної взаємодії християнської есхатології/біблійної екзегетики та античної раціональності/філософської рефлексії. Завдяки цьому історицизм уникає обмеженості провіденціалізму, пропонуючи своє власне бачення історичного розвитку, яке автор, впроваджуючи ідею Ж. Дерріда, позначає концептом "привид". На думку автора, використання "фігури привиду" допомагає розглянути унікальність стратегії історицизму як переоцінки цінності історії всупереч "духу/духовності есхатології", з одного боку, і "тілу/тілесності раціональності", з іншого.

У другому підрозділі "Проблема історицизму і "переоцінки цінностей" у філософії історії" докладніше розглянуто основні попередні вектори вирішення питання історицизму і представлено огляд літератури, так чи інакше дотичної до теми дисертації. Відзначається, що широкий інтерес до проблеми історицизму (і особливо на пострадянському ґрунті) пов'язаний з роботами К. Поппера, який, припускаючи розрізнення між історизмом та історицизмом, майже всю провідну західну філософію (від Гесіода і Платона до Г.В.Ф. Гегеля і К. Маркса) включив до історицизму, етичні і методологічні засади якого, на його думку, обстоюють позиції тоталітаристського, "закритого" суспільства. Втім, попперівське тлумачення історицизму як холістичної, есенціалістської теорії історичного передбачення, по-перше, всю нашу греко-іудео-християнську цивілізацію "укладає у лоно" історицизму. Крім того, по-друге, у таке визначення історицизму, всупереч Попперу, не вписуються цілком ані Маркс, ані Ніцше. Нарешті, така однобічно негативна оцінка історицизму наразі сама потрапляє в історицистську пастку.

З іншого боку, відзначається множинність підходів до розуміння історицизму. Це стосується як тих мислителів, що проголошують власні концепції історицистськими (як, наприклад, Б. Кроче або Х. Уайт), так і тих, що виступають як критики історицизму (Е. Гуссерль). Різноманіття характеристик щодо історицизму - релятивізм, психологізм, еклектизм, "провіденціалізм" - дозволяє нам розглядати його як відкрите питання.

За великим рахунком, і розрізнення історизму та історицизму в філософії історії або взагалі не проводиться, або проводиться на кшталт попперівського дискурсу, або відокремлюється історизм [Historismus] історичної школи Л. Ранке, який, проте, також відносять до першої форми історицизму (І. Олабаррі, Г. Іггерс).

Виходячи з цього, історицизм можна визначити як відношення (рефлексію) до історизму, під яким варто розуміти систему або сукупність методик, способів інтерпретації, вивчення історичних фактів та/або "установку на те, що ми можемо зрозуміти себе тільки через звернення до нашої історії і через її вивчення" (І. Олабаррі)¹¹ Olabarri I. “New” New History: a Longue Duree Structure // History and Theory. -1995.-Vol.34.- #1.- P.2.. Однак, оскільки, як виявляється, історична наука без суб'єкта і його пристрастей, на яку сподівався Л. Ранке, практично неможлива, історизм відразу ж переходить в історицизм, тільки-но намагається репрезентувати, узагальнити наявний або отриманий у результаті дослідження, "розкопок" матеріал (з) минулого, оскільки він запроваджує "факти" у сферу символічного/ідеологічного завдяки тій чи іншій метафоричній інтерпретації.

Власне, становлення історицизму характеризується тим, що його настанова як переоцінки всіх цінностей є наслідком розколу Просвітництва. Якщо застосувати лаканівську термінологію, це розкол між репресивністю (неістинного чи умовного) Закону "реальності", що співвідноситься, або навіть ототожнюється, з симулякром, який відбиває "необхідність", і "(не)можливою" свободою "реального", яке співвідноситься з бажанням окремої людини, з її екзистенційним буттям. Проте, цей розрив помічається та розкривається історицизмом завдяки іронічній стратегії, яку автор пропонує позначити концептом "дисимуляція".

Слід зауважити, що цим словом латиною іменували іронію Сократа, яка полягає в тому, щоб його "істину" проголошував інший, котрий у такий спосіб вимовляв і загальність його "істини". Звернення до цього концепту дозволяє протиставити історицизм К. Маркса і Ф. Ніцше одночасно "дискурсу Істини" й "дискурсу симулякрів", які репрезентують, відповідно, тоталітаризм/провіденціалізм (Проект Модерну) і лібералізм/"соціальну інженерію" або, надалі, "код" (постмодерну). Історицистська дисимуляція в цьому розумінні позначає певний розрив: тобто мова йде про виправдане протиставлення двох стратегій самосвідомості, або репрезентації історії, історизації: Істини і симулякра. Одна формується на базі традиційних уявлень, - у цьому випадку ми самостверджуємось у співвідношенні себе з певним "ідеалом", "Істиною", в остаточному підсумку беззаперечно підкоряючи своє "реальне/бажання" (цю структуру "самості") рескрипту Закону, що його ми сприймаємо як абсолютну Істину, наслідуючи й повторюючи "незрівнянний", але необхідний, ідеал. Інша стратегія характеризується дескрипціями, переписуваннями Закону/симулякру - симуляціями, що конституюють, загалом, постмодерн з усіма його повтореннями та декоративними розрізненнями, з характерною для нього репродуктивністю. Стратегія Маркса й Ніцше протистоїть одночасно обом світосприйняттям: вони не грають ані за правилами істини, ані за правилами симуляції, проте певним чином імітують обидві стратегії, що надає їм можливості для звільнення, для появи/реалізації "реального/бажання".

Цій проблемі головним чином присвячені третій ("Іронічне як світоглядна і гносеологічна настанова: Передбачення та/або привид") та четвертий ("Стратегія історицистської дисимуляції: приховування/відкриття historia abscondita") підрозділи першого розділу роботи, де власне іронічне визначається як настанова історицизму, яка уточнюється концептом "дисимуляція". В цьому контексті можливе відрізнення історизму та історицизму висвітлене шляхом подальшої розробки методологічних засобів "лаканіанця" С. Жижека, а саме - у контексті розрізнення "реального" як нашого несвідомого й (майже) недосяжного бажання і "реальності" як ідеологізованої/символічної дійсності. І завдання, що постає перед Ніцше й Марксом, - відновити "справедливість" - надати "реальному" змогу втілитися: подолати відчуження, яке присутнє в "товарному фетишизмі" (Маркс) або в декадентській моралі (Ніцше) капіталістичної реальності.

Втім, проміжок, що завжди існує між "реальним" і "реальністю", історицизм заповнює "привидами" ("примарами", "фантомами") і їх "втіленням". "Привид" - це те, що знаменує собою перехід від "реальності" до "реального" у спробі його реалізації. Так, комунізм "бродить" як привид, наразі і "реальність" ідеології усе більше перетворюється на, тлумачиться як "примара". В цьому перетворенні і полягає процес "смерті Бога" у М. Штірнера або Л. Фейєрбаха. Але завдання у такий спосіб розтлумаченого історицизму полягає в тому, щоб втілити той "неможливий" привид "реального/бажання" у комуністичному маніфесті пролетарської революції. Це повернення примар, їх обертання-втілення, являє собою і наступний шар дисимуляції: приховування/відкриття або забуття/пригадування історії, тобто ціннісне писання (точніше, постановку) історії з позицій "реального": пролетарської історії, за Марксом, або "конгеніальної" генеалогії, за Ніцше. Це писання/постановка нової історії, у якій можна забути, позбутись старої: ідея про "повторення" в історії (Маркс), проект "переоцінки цінностей" (Ніцше).

Але це писання історії не є ретроспекція чи редукція певного детермінізму, - це ретроактивне писання історії, яке припускає оборотність історичних законів і альтернативні шляхи розвитку подій. Це, природно, припускає з самого початку певну іронічну установку: і Ніцше, і Маркс пишуть про деякі речі так, немов вони існують насправді, але вони є тільки лаканіанське "реальне", або реальне/бажання. Так, Ніцше інколи зізнається, що він вигадав для себе "тих, що вільні на розум", а "молодий" Маркс пише про те, що власне пролетаріату не існує (як класу), - йому ще необхідно ним стати, створити самого себе. Усе це прорисовує історицистську дисимуляцію.

К. Маркс і Ф. Ніцше знаходять позицію, яка найбільш гостро протистоїть сьогоденній ідеології влади. Саме пролетар і творець (геній), відповідно, за Марксом і Ніцше, є суперечним елементом ("симптомом") буржуазного суспільства. Тому "реальне/бажання" пролетаря й художника приймається як позиція звільнення. Виходячи з цього, метою Маркса є створити дійсну маніфестацію комунізму, а метою Ніцше - пройти нігілізм до кінця. Однак таке проникнення в дійсність можливо лише за рахунок особистого/екзистенціального переживання історії, залучення всієї історії до свого досвіду - "драматизація" історії, яка втілюється у революції або у переоцінці усіх цінностей. Тут і загальність історії набуває конкретного, екзистенційного розгортання, залучення кожного як митця історії.

Подібне переживання історії звернене до іншого: історицизм відкритий. І це відкрите звертання вимагає від іншого (пролетаря, генія), щоб він втілив своє "реальне/бажання" в реальність, на практиці, - це і є стратегія дисимуляції, яка розуміється як приховування/відкриття історії іншим/в іншому.

Історицистська дисимуляція містить у собі кілька одночасних рівнів, що утворюють поле визначеної дискурсивної практики. Ми виділяємо тут "негативний добір", утворений ціннісним розколом у підборі історичних подій і подальшої їх (ре)презентації. Так, марксистський історичний дискурс утворений фігурою класової боротьби, ніцшеанський - волею до влади. Ці позиції вимагають звертання до подій-лакун, що віддаються забуттю в межах інституцій дискурсивних практик, які панують у сучасності. Але завдання полягає в ретроактивній (ре)презентації подій минулого, тобто в репрезентації специфіки (тенденцій/законів) розвитку сьогодення й презентації оборотності цих законів. Це скасовує, власне, місце метафізичного (надчуттєвого) світу і встановлює нові засади буття.

Таким чином, дисимуляція є відкриттям-симуляцією симптому історичного (часу/епохи). Дисимуляція примушує реальне/бажання відкритися в іншому/іншим через певний дискурс (марксизм, гіпергеніалізм, психоаналіз) викриття/приховування. Нарешті, основні чинники дисимуляції, що були надані вище, дозволяють визначити історицизм як філософію історії в цінностях і окреслити проблематику цінності історії.

У другому розділі "Сцена історії: Сенс та/або цінність", що складається з чотирьох підрозділів, виявлено і досліджено розрив між "сенсом" і "цінністю", який представляє "план сцени" і стратегію "драматизації", що втілюється у "переоцінці цінності історії".

У першому підрозділі "Концепт "сцена історії": "драматизація історії" докладно концептуалізується метафора "сцена історії", яка, на думку автора, позначає сутність модерної (ре)презентації історії. Мова йде не про читання чи писання історії, а про постановку історії, про історію не як "роман", а як "театр" (П. Слотердайк). У загальному плані ця "драматизація" може здійснюватися двома засобами репрезентації історії: програванням історії: 1) на кшталт звертання до Сенсу або 2) на кшталт розуміння історії як цінності. Цей зазор між сенсом і цінністю заповнено станом "переоцінки всіх цінностей", яку позначає, на наш погляд, концепт "історицизм". Сенс і цінність тут відносяться один до одного так, як "реальність" відноситься до "реального" в лаканівському/жижековському розумінні.

Постановка "сцени історії" дозволяє нам розрізнити і концептуалізувати репрезентацію історії, з одного боку, як (метафізичного) Сенсу, або як цінності - з іншого. Сцена - це повторення минулого, але при цьому - постійна його актуалізація. Звідси, можна провести межу між сенсом історії як історією Сенсу й цінністю історії як історією цінності (тобто, переоцінки всіх цінностей). При цьому, історія Сенсу містить у собі провіденціалізм і презентує філософію історії Духу (метафізику). При такому прочитанні історії все, що відбувалось, може бути виправдане в "кінці історії", який вічно є присутнім подібно до примари в спіралеподібній лінії "гегельянства", у вічній єдності діалектики, де все дійсне є розумним і все розумне - дійсним. Цей "кінець історії"-як-Сенс визначає всю історію, одну єдину історію.

Якраз у другому підрозділі "Сенс історії як "кінець історії" та історицистська релятивізація сенсу" зазначається, що, в остаточному підсумку, реальність маркована постійними, нав'язливими зверненнями до сенсу й обертаннями сенсу. Отже, сенс подається в наступних ракурсах: 1) загальнозначущий, інстанція певної комунікативної єдності (насамперед, як показав Г.-Г. Гадамер, національної чи державної, - не випадково в теорії Г.В.Ф. Гегеля державі приділяється така значна роль), тобто інстанція певного панування; і 2) як спрямованість або прагнення до "кінця" історії - свого роду есхатологія історії - знаходження деякого законсервованого стану як мети історичного розвитку. У цьому відношенні, "історія Сенсу" є серйозна праця, що наближає "кінцеве щастя": в остаточному підсумку, це праця діалектики/реальності і власне праця діалектика. Істори(ци)зм є відбитком цієї стратегії сенсу як "метацінності".

Втім, коли сенс позбавляється метафізичних конотацій, відбувається перехід до розуміння історії як цінності. І вже Маркс і Ніцше порушують питання про подолання гегелівської "діалектики визнання" і кінець метафізики, знаменуючи перехід до мислення в категоріях цінності (партійності/класовості, за Марксом). Так "історія сенсу" набуває нового розгортання, яке знаходить своє концептуальне оформлення у Е. Гуссерля. І, як показав Ж. Дельоз, сенс множиться, релятивізується, розкривається його парадоксальна природа, зрештою, він розуміється лише як те, що розгортається на межі слів і речей, як ефект дискурсу. Це припускає і припинення/розрив у звичних темпоральностях сенсу (цикл або вектор). Темпоральність цінності ми позначили як "час відстрочення" - мить, "монаду" (В. Беньямін) можливості революції, коли все в історії може бути повернене, як привид, що завжди повертається (Ж. Дерріда).

Цінність же, якщо розуміти її, услід за Ф. Ніцше та М. Гайдеггером, складає символізацію сингулярного "реального/бажання". Проте у третьому підрозділі "Цінність історії як актуалізація та екзистенціалізація минулого" вказується, що цінність виступає як "точка зору" чи "умова" певного панування, "волі до влади", "жадання влади" (за Ніцше) і, зрештою, "можливість задовольнити свою потребу", або, власне, бажання (за Гегелем). Виходячи з цього, історицизм перетворює все (Бога, ідеали, Сенс) на цінності (тобто на об'єкти людської оцінки) і в такий спосіб актуалізує минуле, історію в процесі "переоцінки всіх цінностей", обертаючи історію на цінність, і виступає як "переоцінка цінності історії".

Цінність історії полягає в тому, що всі "ціннісні метафори", що відповідали епосі Сенсу, переоцінені/знецінені. Історія як цінність - це стратегія "зняття" панування сьогодення та його "політики забуття". Мислення в цінностях може бути збагнене через ніцшевську "метафізику волі до влади" (М. Гайдеггер): тож цінність історії як умова і можливість певного (майбутнього) панування виявляється в (ре)презентації докорінної зміни засад буття "по той бік" діалектичної тотожності (раба й пана). Якщо історія Сенсу була історією тотожності (діалектичної єдності-перевертання), спрямованої на повторення минулого в дискурсі, то історицизм як історія цінності є історія розходження (загострення протиріч). Однак, якщо епоха Сенсу відповідала рескрипціям істини, що описували і наказували можливу і необхідну ретроспективу й перспективу, то епоха цінності припускає різні дескрипції симулякру. У цьому, власне, і полягає розрив між "метанарративами" "проекту Модерну" і "малими нарраціями" постмодерну, що вони вже презентовані "(транс)дискурсивностями" Маркса й Ніцше.

У четвертому підрозділі "Основні вектори переоцінки цінності історії" наголошується, що переоцінка цінності історії - це власне є знецінювання всіх колишніх конотацій "цінності" історії й розуміння самої історії як цінності. Але в даному випадку її не можна розцінювати як "монументальну", "антикварну" чи "критичну" (у термінах Ніцше), - але тільки як "нігілізм", як пунктир розривів. Тут установлюється невизначений (номадичний) статус самої історії. Вона є "можливість задовольнити (ту чи іншу) потребу, що зберігається", утілити "реальне/бажання". Історицистська дисимуляція представляє кочування історії в просторі, зайнятому іншими "маленькими" історіями у темпоральних відстроченнях майбутнього (у постмодерній цезурі, у diffйrance Маркса й Ніцше). Це (ре)презентація відкритої, незавершеної історії - горезвісний "незавершений проект модерну".

У зв'язку з цим автор розглядає кілька рельєфних векторів "переоцінки цінності історії". Наголошується, що, по-перше, переоцінка цінності історії відбувається шляхом переписування історії, що вносить в її рух ціннісне відрізнення. Подібне переписування підіймає такі важливі питання, як: "що говориться?", "хто говорить?" та "як говорить?" - тобто питання про головний сюжет історії та його розгортання. Автор виділяє кілька провідних сюжетів сучасності, які перебувають у стані постійної переоцінки: жіноче питання, єврейське питання та робоче питання. Окрім того автор, дещо відверто зближуючи Ніцше і Маркса, наголошує, що дискурс революції, в широкому розумінні цього терміну, є найбільш радикальним проявом переоцінки цінності.

У третьому розділі "(Ре)презентація історичного процесу: факт та/або інтерпретація", який складається із чотирьох підрозділів, продемонстровано, як в історицизмі зближуються чи переплітаються різні пізнавальні дискурси і практики, такі як поезія, наука й політика. Для прояснення цієї проблеми було запропоновано дві фігури, що утворюють "(транс)дискурсивну" епістему переоцінки цінності історії: історія/поезія та наука/політика.

Завдяки такій інтерпретації історицизму, "поезію" (пойезіс) було розтлумачено як його сутність, і, більш того, як сутність тієї історії, яку він (ре)презентує, наукову епістему - як форму (ре)презентації, а політичну практику - як її ціль. Таке сполучення створило безпрецедентну раціональність "проекту модерну", що включає в себе "ірраціональну" поетику революції, спрямовану на подолання діалектичної єдності й протистояння логічної теорії та історичної практики.

Критикуючи претензії позитивістів і "історичної школи" на можливість об'єктивного пізнання історії, незалежного від приватних цінностей, Маркс і Ніцше заявили про свою власну ангажованість або партійність: репрезентація історії може бути здійснена тільки з визначеної точки зору, істину якої вона буде і повинна представляти, - і це, насамперед, потрібно усвідомлювати.

Виходячи з цього, Маркс і Ніцше встановили незавершені, відкриті для інтерпретаційних трансформацій, "(транс)дискурсивності": відповідно, "Капітал"/"критика політичної економії" і "Воля до влади"/"переоцінка всіх цінностей", - якщо взяти ці поняття як предмет і метод. Тому в першому підрозділі "Історицистська (транс)дискурсивність: інтерпретаціонна відкритість" автор дещо ширше використовує концепт "(транс)дискурсивність", висунутий М. Фуко та конкретизований О.О. Мамалуєм, наголошуючи на префіксі "транс": це підкреслює інтерпретативну відкритість, номадичність дискурсу, його істотну множинність, навіть парадоксальність, при певній концептуальній стабільності. Характерною рисою цих (транс)дискурсивностей визнається сплетення таких традиційно розрізнених пізнавальних і виразових практик, як "поезія", "наука" й "політика".

В другому підрозділі "Поезія/історія: перспектива реального, "драматична самосвідомість"", виходячи з аристотелівського розведення поезії та історії і залучивши інтерпретації М. Гайдеггера, Х. Уайта, Ж. Бодрійяра, автор відзначив поетичну сутність історицистського дискурсу і самої історії, яку він (ре)презентує. Визначення історицистської дисимуляції як поетичної по своїй суті вмотивовується тим, що, по-перше, історицистський дискурс (Маркса і Ніцше), подібно до будь-якої поетичної творчості, примирює (та/або навпаки - загострює прірву між ними) "реальне/бажання" і "реальність", факт, фактор імовірності та вимисел; по-друге, - марксизм і ніцшеанство намагаються "виробити" свій матеріал (класову боротьбу, нігілізм) до кінця; у третіх, - вони створюють широке метафоричне поле, яке є відкритим для будь-яких інтерпретацій і переінтерпретацій.

При цьому, як відзначається в третьому підрозділі "Наука/політика: (транс)дискурсивність політичного сцієнтизму", власне (ре)презентація утворена фігурою "політичного сцієнтизму", що включає в себе, з одного боку, теоретичну розробку інтерпретації сучасного світу, а з іншого, - політичну практику, спрямовану на докорінну, раціоналізовану зміну світу і власне зміну цієї теорії, знання про світ. Разом з цим, така спрямованість виявляє розбіжність історицизму з історизмом як історичним методом, спрямованим на вивчення дійсності минулого в його динаміці й унікальності подій, які змінюються й ідуть услід одна одній.

Концепції "політичного сцієнтизму", базовані на ґрунті класової боротьби та повторення революції (Маркс) і генеалізованого імморалізму вічного повернення (Ніцше), були покликані встановити "межі" нової несуперечливої раціональності, збудованої або на комуністичній рівноправності, або - на генеалогічній ієрархії.

Ця структура історицизму переоцінки цінності історії може бути простежена у Маркса і Ніцше протягом усього творчого становлення їх концепцій. У зв'язку з цим у четвертому підрозділі "Історизм та історицизми: критичний істори(ци)зм Ніцше та Маркса" розкривається теза, що вже в критичних і полемічних творах, спрямованих проти об'єктивізму "школи історизму", були вироблені основні принципи історицизму, що теоретично розроблялися Марксом і Ніцше на пізніх етапах їхньої творчості. На наш погляд, суттєвими є наступні постулати, що позначають параметри історицистської (ре)презентації:

У Маркса це:

1. Іронічне використання методу "історичної школи", а саме в поводженні з джерелом - свого роду деконструкція (не випадково Ж. Дерріда визнавав корені деконструкції у Маркса).

2. Виявлення протиріч (діалектика), приховуваних ідеологією. Більш того, виявлення антагонізму, принципового розриву між "реальним" і "реальністю".

3. Зайняття позиції, яка представляє "вільний" клас пролетарів.

4. Через драматичне здійснення революції пролетарі можуть установити засади нового буття.

Задача історика (історициста) полягає у драматизації історії революції в дискурсі.

У Ніцше:

1. Екзистенціальне переживання історії у відповідності зі своїм "я".

2. Зайняття "несвоєчасної" позиції, що радикально конфронтує з "точкою зору" сучасності. Така "несвоєчасність" звернена, однак, до двох позицій "величі": виявленої в минулому у греків, героїчної трагедії, і можливої у майбутньому, апології надлюдини.

3. Тут істотну роль відіграє вчення про "вічне повернення", що, з одного боку, затверджує повернення величі, а з іншого - абсолютну значущість нашого особистого життя. Повернути/повторити велич греків - це завдання для "тих, що вільні духом".

4. Але воно може бути здійснене тільки через драматичне переживання/розігрування історії.

При цьому основним повинне бути застосування всіх принципів істори(ци)зму до себе і своєї творчості, що припускає постійний перегляд основ власної теорії, - "подвійна історизація", кажучи словами П. Бурдьє. І, що важливо, це є актуальним для визначення наукового статусу соціально-історичних дисциплін і сьогодні.

ВИСНОВКИ

історицизм філософський модерн цінність

У висновках наголошується, що історицизм є філософією історії в цінностях. Підкреслюється, що істотний розрив між новим (пост)просвітницьким часом та традиційним філософуванням позначено переходом від ідеї і стратегії провіденціалізму, що обмежує ззовні, до "спектральності", - до фігури "привиду", що окреслює внутрішній екзистенційний обрій нашої практики, виходячи з ніцшеанського й марксистського розуміння свободи як "свободи заради". Це позначило революційний зсув, що розкриває "реальне/бажання", звільнюючи його від філософсько-історичної феноменології, пов'язаної з есхатологією, заклопотаної здійсненням "кінця історії", до перспективистської настанови "актуалізації історії", навіть у межах "кінця", що вже здійснився, якщо говорити про постмодерн.

Історія після Шекспіра, "історія Гамлета", історія Модерну, коли було поставлене питання про екзистенціальну відповідальність і цілеспрямованість, рухається усе ще в християнському ритмі. Проте, вона відзначається уже не як характеристика месіанського порятунку, - тепер вона свідчить, скоріше, про "апокаліптичну відплату". Привид ставить людину перед моральним вибором між прийняттям дійсності такою, якою вона є, і відкритою спробою реалізації "реального/бажання". Сутнісним є не "пророкування" майбутнього на основі осягання закономірностей розвитку (К. Поппер), що було б продовженням провіденціалізму, - а "установлення" "етосу" (М. Гайдеггер) для (нової) дійсності замість "надчуттєвого" місця ідеології провіденціалізму.

Завдяки частково деструкції, частково деконструкції буржуазних дискурсивних практик, Маркс і Ніцше установили "(транс)дискурсивності", специфіку яких було визначено нами як дисимуляцію. Така стратегія дозволяє переживати історію як драматичну сцену і (ре)презентувати історичні події за допомогою сполучення поетичної, наукової і політичної дискурсивних практик. Відтоді як історію розуміють не як "роман", а як "театр", уявляють як сцену, тобто - завдяки драматичному переживанню історії, що полягає не тільки в ретроспективному повторенні минулого, але, насамперед, у постійній його ретроактивній (ре)актуалізації, позначається сутнісний перехід від розуміння історії як "загального", "здорового", "загальнозначущого", трансцендентного й статичного Сенсу до історії як сингулярної, умовної і динамічної цінності. Тобто йдеться про перехід від "епохи Сенсу" з її рескрипціями істини, що описували й визначали певну необхідну ретроспективу і перспективу, від історії тотожності (діалектичної єдності-перевертання), спрямованої на повторення минулого у дискурсі, до "епохи цінності", що дозволяє здійснювати різні дескрипції симулякру, до історії розходження (загострення протиріч). У цьому, власне, на наш погляд, і полягає розрив між метанарративами "проекту Модерну" і "малими нарраціями" постмодерну, що вже були презентовані (транс)дискурсивностями Маркса і Ніцше, із тією тільки різницею, що постмодернізм позбавляє розходження гостроти, антагонізму. Вже тут установлюється невизначений (номадичний) статус самої історії, як пунктиру розривів, нарешті, - історії як інтертексту. "Незавершеність" проекту модерну, на наш погляд, багато в чому обумовлена цією відкритою, незавершеною (ре)презентацією поточної історії.

Розглядаючи в такий спосіб історицизм, ми виходили з визнання його актуальності в двох смислах: як істотного, основного дискурсу не тільки Модерну, але і постмодерну, і як дискурсу, перегляд (нехай навіть тільки ревізіоністський) якого усе ще залишається необхідним, поки існує капіталізм/імперіалізм у різних його проявах: чи то постмодернізм чи глобалізація, постіндустріальне чи інформаційне суспільство. Можливо, ми не можемо бути впевнені в необхідності його подолання, але, принаймні, в одному відношенні ми все ще залишаємося історицистами і змушені звертатися до марксизму й ніцшеанства хоча б для того, щоб краще зрозуміти самих себе, а, можливо, і щоб знайти себе. Зрештою, ми повинні визнати, що залишаємося у межах не тільки коперніканського всесвіту, але й у межах історицистського дискурсу.

ЗМІСТ ОСНОВНИХ ІДЕЙ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ