Феномен слова в духовному житті українського суспільства: соціально-філософський аналіз

Щоразу, коли слово включено до соціально-культурної взаємодії, воно постає явленістю неоднакового вмісту. Людина по-різному реагує на слова, ідеологічно обтяжені. Це залежить від багатьох чинників, серед яких найважливіші можна сформулювати так: 1) проголошені ідеологічні засади не належать до духовних цінностей цієї людини. Тоді вона може бути до них байдужою або, навпаки, активно войовничою, що зумовлено духовною культурою, вихованням та ерудицією; 2) почуті слова викладають важливе для духовної орієнтації людини і вона активно реагує на почуте, мобілізується для дії та прагне розширити коло однодумців. Обидва ці варіанти можливі лише за умови усвідомлення ідеологічної заангажованості, коли людина піднімається над рівнем буденної емпірії, живе духовно, тобто вміє розрізнити красиві зовні, але облудні слова і вагомі, як стиглий колос, глаголи. Тут небезпека чатує на душевно ницих, лінивих, кому затишно під чиєюсь опікою, кому не хочеться брати відповідальність ні за себе, ні за ближніх. Вони найчастіше імітують бурхливу діяльність: нездатні до активної позитивної дії, неспроможні визначитися ідеологічно, вони щомиті готові змінити орієнтири і долучитися до протилежної сторони, бо переконань не мають.

Панівна роль ідеології значною мірою досягається вербальними засобами, які влада успішно використовує в розмаїтих структурах - офіційних та неофіційних. Репресивна роль офіційного слова постає як бажання влади, витончено накинута нею воля, яку громадяни повинні виконувати, часто при цьому не розуміючи, чому вони це роблять і чи їхні дії історично виправдані. Саме тому, що долучення до ідеології як вищого рівня свідомості потребує напруженої роботи мислі, можливі маніпуляції зі свідомістю пересічної людини, яка на своєму емпіричному рівні послуговується буденними поняттями, задовольняючись комфортом невігластва.

Мораль, релігія, мистецтво як форми суспільної свідомості становлять потужну силу духовного життя суспільства, адже саме в них із давніх-давен акумулюється досвід людства у найширшому значенні слова. Всередині етносу є різні соціальні структурні елементи, роль яких у цій взаємодії визначається статусом, а він зумовлений тими відносинами, які сформувалися в соціальній спільноті. Можна багато сперечатися про їхні джерела - є вони породженням діалектики (взаємодії) продуктивних сил і виробничих відносин, як доводить марксизм, чи проявом первинності духовного чинника - ідей, які постають проводирем суспільного просування, руху вперед; можна пошукати інших філософських доктрин чи, нарешті, визнавати єдину провідну і незрівнянну ні з чим волю Божого провидіння, та неспростовним є факт: людина живе на землі, коренями своїми занурена в природу і не може від неї - природи - відірватися. Свідомість допомагає їй розв'язувати свої проблеми у стосунках із природою і в суспільстві, тобто в своєму середовищі, між людьми.

Ідеологія, оптимально представлена словом, здатна заангажувати сучасників незалежно від статі, тому жінка включається до активної дії саме як соціальна одиниця, без урахування особливостей статі. Проблема жінки - матері, дружини, коханої, подруги, громадянки-сучасниці - захаращена застарілими шаблонами розуміння, серед яких - одіозне розуміння рівноправ'я.

Історично склалося так, що статева приналежність відіграє визначальну роль для соціального статусу особистості, і це спотворює правдиву гуманістичну сутність стосунків між статями в історії. Природна диференціація статей вельми часто змішується (сплутується) із соціально-культурними ролями, які виконують люди в суспільстві. Ґендерні проблеми однаковою мірою стосуються як жінок, так і чоловіків, але утвердився хибний стереотип ототожнення їх із феміністичним рухом. При цьому випадає з уваги, що феміністичний рух пройшов складний шлях розвитку, і що в різних країнах він виявляється неоднаково.

У підсумку наголошено, що феномен слова маніфестується в суспільстві тією духовною наповненістю, розуміння якої можливе внаслідок інформаційного прориву в суспільствознавстві (суспільствознавство “третього рівня”, за Ю.Канигіним). Цей феномен є не фіксацією конкретного знаку, а живим наповненням цілокупної енергії, яка актуалізується в діях суб'єкта.

У третьому підрозділі 2.3. “Слово, герменевтика тексту, символ” дисертантка переконує, що соціально-культурні ідеї епохи, які концентруються у вияві конкретного світогляду етносу, нації, людства, та особистісні переживання, породжені специфічними реаліями етносу, не бувають ідентичними для представників іншого народу (саме з причин специфічності). Залежно від розвою духу на конкретній національній основі формулюється життєва ідеологія у складних суперечностях різновекторних духовних пошуків. Це породжує широкий соціальний контекст, для маніфестації якого необхідне слово як значущий елемент мови, що може бути незамінним засобом розуміння, тлумачення, символізації.

Соціальний зріз функціонування слова, його життя та вияв має велике значення в житті людей, але в суспільстві кожне слово оживає в діяльності та мисленні конкретної особистості, яка додає до його об'єктивної реальності свої глибокі суб'єктивні ознаки. Слово не просто актуалізує якість реалії зовнішнього для людини світу, а постає тою тканиною, в якій може бути реалізована суб'єктивна потенція. Остання також не ізольована від цілокупності духовних процесів у соціумі (де виявляється діалектика загального та одиничного). Безперечно, не можна обійтися без аналізу слова в тексті та контексті, але не можна полишити поза увагою і психологічний бік явлення слова. Для цього широко залучається спадщина психоаналізу, передовсім праці Фройда, Фромма, Юнґа, Крістевої та ін.

Докладно аналізується значний корпус герменевтичного доробку Габермаса, Рікера, Гайдеґґера та іних класиків.

У дисертації показано, що спроба класифікувати численні тлумачення категорії “символ” може дати декілька груп. Передовсім це розуміння споконвічних символів. Юнґ розрізняв “природні” символи та внесені культурою: перші “виникають із підсвідомого вмісту психіки і є незліченними варіаціями основних архетипічних образів… символи культури зазвичай використовувалися для вираження (позначення) “вічних істин” і досі використовуються так само в багатьох релігіях. Пройшовши через множину перетворень і навіть через довгий етап більш чи менш свідомого ліплення, вони стали колективними образами, які прийняла цивілізація”.

Авторка обґрунтовує висновок: кожна людина здатна творити власні символи, але цей процес не завжди усвідомлюється. Суб'єкт долає межу дії означування і переходить до символотворення, наповнюючи слово конкретним змістом. У процесі реалізації соціальних функцій мови кожне слово може постати знаком, символом, терміном, метафорою - залежно від суб'єкт-об'єктних обставин, від культурної насиченості спілкування, від ідеологічної заангажованості суб'єктів мовленнєвої взаємодії. Але завжди воно (слово) несе на собі ті незнищенні ознаки, що притаманні трансцендентному у конкретних актуальних виявах.

У четвертому підрозділі 2.4. “Слово в освіті і виховання нових поколінь” наголошується, що життя суспільства як генетична взаємодія поколінь може бути успішним лише за умови збереження набутої традиції та ефективного входження в неї молодої порості, яка актуалізує накопичені епістемологічні скарби, засвоюючи трансльоване освітою знання, і своїми духовними зусиллями збагачує їх. Без освіти і виховання суспільство немислиме.

Освіта потрібна зокрема для того, щоб нові покоління активно включалися до розв'язання політико-економічних проблем, щоб вони були ерудованими, компетентними, тобто професіоналами (не йдеться про універсалів). Тут необхідно врахувати потребу здолати вельми поширені міфи, які оволоділи свідомістю сучасників, хоч є продуктом давніх часів. Один із них формулюється так: щоб мати належну, сучасну освіту, нам необхідно вибрати із світового доробку найкраще та впровадити у вітчизняну практику. Тобто існує ілюзія: у світі є такий взірець, нам треба ним оволодіти.

Насправді ж немає у світі такої системи освіти - найкращої, бездоганної, трансплантувати нічого. Але можна зробити інше: вивчити чужий досвід і творчо його запроваджувати, не забуваючи здобутків своєї власної школи. Творчо, не механічним пересаджуванням. Серед дослідників діалогу в соціокультурному та психологічному аспектах є послідовники різних шкіл; практично невичерпною є спадщина Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, М.М.Бахтіна, О.Ф.Лосєва, В.С.Біблера, Ю.М.Лотмана, українських авторів Митрополита Іларіона (Київського), Петра Могили, Григорія Сковороди, активістів “Просвіти”, М.Драгоманова, С.Русової, Івана Франка, Лесі Українки, В.О.Сухомлинського.

Авторка пропонує власну класифікацію специфічних рис діалогу в навчальному процесі.

1. Цей діалог провадиться не на довільну тему (навіть якщо так, то вона десь передбачена у стратегічних планах учителя), а постає ланкою у процесі взаємодії двох суб'єктів; роль одного з них ex offitio провідна.

2. Маючи ex offitio пріоритет, викладач може усунути з розмови (діалогу) небажані аспекти, оскільки вони розпорошують увагу чи відволікають у бік від основної теми, яку йому (викладачеві) треба обговорити (його пропозиція до обговорення найчастіше зумовлена програмою курсу).

3. Зазвичай діалог у навчальному процесі змінює студента, допомагає йому вдосконалити знання чи набути нові. Викладач у цій взаємодії не лише шліфує свою майстерність, але, заглиблюючись у проблему з метою з'ясувати її для учня (студента), бере дещо нове і для себе. Учень своєю недосконалістю вдосконалює вчителя - звучить як парадокс, але парадоксом не є. Вчитель повинен стати більш умілим, щоб його міг зрозуміти учень.

4. Діалог у навчальному процесі значною мірою орієнтований на ті знання, які вже мають партнери, тобто важлива роль належить пам'яті як скарбниці. Дисертантка обґрунтовує висновок: слово як найважливіша зброя вчителя ніколи не може вичерпати свого потенціалу (а це в умовах постмодерну тлумачиться як анахронізм). Воно потрібне для обміну інформацією, для комунікаційних екскурсів у різні сфери науки і культури, для спільного з учнями переживання емоційного потрясіння, для вербального вияву туги, радощів чи скрухи з огляду на події в світі та країні. У школі необхідна особлива атмосфера шанування мови взагалі, рідної - особливо, і це повинно виходити з гуманістичних засад педагогіки, яка категорично забороняє некоректний слововжиток і домагається спілкування на засадах щирої любові та доброзичливості. Лагідність у мовленні, у поводженні з учнями зовсім не означає зорієнтованість на солоденькі слова чи “сюсюкання”, такі методи не бувають популярними; часто вони ображають гідність учня і принижують учителя. Школа покликана не лише розвивати і збагачувати інтелектуальний потенціал учнів, вона водночас виконує важливу місію суспільства - виховує його громадян патріотами, захисниками своєї землі, традицій та майбуття або ж, навпаки, руйнівниками усталених норм, які вже віджили і тому повинні бути усунені. Зруйнувати старе під силу саме патріотам, які чуються на силі “лупати скалу”, прокладаючи шлях майбуттю. Яким воно буде - залежить від виховання.

У третьому розділі “Слово світське і сакральне в культурному процесі” досліджується складна взаємодія слова в оточенні профанному та сакральному. Релігія як символічна форма подвоює світ, об'єднуючи у процесі духовно-практичної взаємодії людей за ознакою визнання засад неспростовних цінностей, якими вони долучаються до вищої сутності - Абсолюта. Водночас вона роз'єднує людей на тих же засадах, якщо вони (люди) мають протилежну (або відмінну) ціннісну орієнтацію.

Історія Церкви має дуже багато славних імен душпастирів та простих віруючих, життя яких є правдивим подвигом, це неспростовні факти, але вони мало знані, бо така інформація або повністю приховувалась від широкого загалу, або подавалася спотвореною. Той неоціненний духовний скарб, який мав би живити спраглу душу налаштованням на добро, був під забороною, і замість орієнтації на толерантність та злагоду люди тривали в очікуванні “часу розплати”, коли будуть знищені класові вороги. Як формальний і заяложений сприймається вислів “боротьба за душі людей”, але він передає правдиву суть того двобою.

У першому підрозділі 3.1. “Релігія як символічна форма: раціональні та ірраціональні аспекти” досліджуються особливості функціонування релігії водночас як раціонального, так і нераціонального явлення. Раціональні та ірраціональні аспекти - невід'ємна риса функціонування релігії як символічної форми. Раціональне та ірраціональне - це не єдина загальновизнана антитеза-протилежність; успішно протистоїть раціональному нераціональне, дораціональне, а в разі заміни раціонального свідомим маємо нову низку понять: несвідоме, підсвідоме, досвідоме. Останнім часом значно зросла увага до вивчення феноменів раціонального та ірраціонального, аспектів їх співіснування та взаємодії (А.Бичко, В.Ільїн, В.Скотний). Доба всевладного царювання раціонального як маніфестації безмежного впливу і тотальної влади мислячої людини практично над усім світом змінилася добою непевності, сумніву, розпачу, адже з'ясувалося, що розум насправді зовсім не всевладний і йому часто доводиться відступати перед незббгненим у світі, а то й визнавати його незбагнйнним. Оте “царювання” виявилося ілюзорним, неправдивим, а ця ілюзія завдала великої шкоди цивілізаційному процесу людства.

Виняткова роль належить слову (мові, мовленню) у культовій діяльності, де воно має важливі функції: інтеґруючу, комунікативну, сеґрегуючу, світоглядну. Дуже поширений квазірелігійний вплив, коли під “релігією” приховується щось зовсім інше, прагнення говорити про релігію як щось вище, Богом дане і тому сакральне, що може бути спаплюжене спробами раціонального втручання у його глибини. Тертулліанове “credo, quia absurdum est” постає в цьому зв'язку найавторитетнішим аргументом для відкидання будь-яких спроб осмислити феномен релігії.

Всебічно аналізуючи спадщину Отців Церкви, богословів і представників світської науки сучасності (від Василя Великого, Іоана Ліствичника, Томи Аквінського, Іоанікія Ґалятовського, Петра Могили, Григорія Сковороди до Андрея Шептицького, митрополитів Іларіона (Огієнка), Липківського, Філарета (Денисенка), Володимира (Сабодана), Кардинала Івана Любачівського, Кардинала Любомира Гузара, діячів протестантських церков, сучасних релігійних достойників), автор обґрунтовує висновок, що залежно від соціальної структури суспільства можна вирізнити рівні функціонування слова (ідеться не про уявний лінійний причиново-наслідковий зв'язок, а про складні взаємодії матеріального і духовного в суб'єктивній реалізації). Опозиція слова “писане - мовлене” постає значно пізніше в історії, оскільки мовлене слово - ровесник людства. Воля вождя чи інших владних структур передавалася в племені теж по-різному: іноді він сам це робив, іноді - його найближче оточення. Часто це був волхв, добре обізнаний з ритуалом (а ритуал, нагадаю, мав винятково велике значення для первісного суспільства). У його словах переплетене сакральне і земне, вірніше, воно ще не розмежоване, синкретичне.

У дисертації значну увагу приділено аналізу мовчання, коли воно вплетене у комунікативний процес. У релігії комунікація здійснюється не лише в емпіричному, речовинно-предметному світі, але і з трансцендентними сутностями, адже віра у реальність надприродного є характерною рисою релігії. Мовчання буває спричинене різними обставинами. Найважливіші з них дисертант класифікує так: А. Мовчання з продовженням розмови. Б. Мовчання з припиненням розмови. В. Мовчання від ясності. Г. Мовчання від неможливості сказати щось. Д. Мовчання в молитві. Може настати така хвиля, коли віруюча людина промовляє молитву і замовкає, немовби очікуючи на якийсь знак, який має бути відповіддю, має засвідчити, що слова почуто. Впевнивши себе, що така відповідь надійшла (або, навпаки, зі скрухою збагнувши, що її нема), людина повертається до молитви, продовжує говорити Богові чи комусь із святих про своє потаємне; вона налаштована тлумачити цю молитву як діалог із вищою силою і при цьому розуміє, що чіткого слова від Бога у відповідь не почує, бо то вона сама повинна зрозуміти, яку відповідь Бог посилає їй. Усе це концентрується в її душі. Це своєрідний різновид мовчання з продовженням. Може бути мовчання, що настає внаслідок входження людини в стан екстазу, коли вона відчуває безпосередній контакт із трансцендентним, проривається до нього. Розчиняючись у трансцендентному, вона не зауважує своєї речовинності, соматичності, бо вся поглинута тим особливим психічним станом, який немовби підносить її над емпіричним світом. Особливий різновид мовчання в молитві - це молитва мовчазна, так звана “молитва ума”, вельми поширена в ісихазмі. Про неї докладно вчив Іоан Ліствичник.

Проблема мовлення і мовчання привертає до себе увагу саме в контексті розуміння символізму слова: воно знаходиться на межі двох світів.

У другому підрозділі 3.2. “Слово в християнському культі” наголошується, що складні умови сьогодення висувають на чільне місце в наших сукупних зусиллях проблему єднання всіх свідомих людей незалежно від їхньої віросповідної включеності, безрелігійності чи світськості переконань. В дисертації показано, що віруючих до храму привели різні причини: когось - правдива віра, а іншого - фарисейська суєтність, прагнення показати собою “доброчесність”. У храмі вони більше пильнують не за тим, щоби набути відповідного душевного настрою і прагнення єднання з Богом, а за тим, щоб усі бачили їхню молитву. Слово в храмі по-різному звучить для різних людей. Якщо за межами храму ці люди перебувають під тиском ідеологічного протистояння, конфронтації, антагоністичного зіткнення, то їм практично неможливо звільнитися від того впливу, переступивши поріг храму.

Глибокий аналіз праць зарубіжних та вітчизняних містиків (починаючи творами Отців Церкви і долучаючи до них спадщину знаного середньовічного церковного діяча Івана від Хреста, представників ХІХ - ХХ століття - П.Флоренського, Л.Карсавіна, батька і сина Лосських, Мінського, М.Еліаде, Володимира Меня та ін.) і світських дослідниківкультової практики дає підстави зробити такий висновок: для молитовного спілкування з Богом у храмі дуже важливий внутрішній стан людии, її серця, сумління, душі, а це залежить від таких чинників: 1) чи це сумління праведної людини, відродженої чи ветхої; 2) чи здатна людина вивільнитися від впливу буремних ідеологій і звертатися до Бога із правдивим християнським смиренням; 3) як відчуває себе людина - безсловесним гвинтиком чи істотою, котра несе в собі образ Божий.

Мова завжди нерозривна з усіма соціальними процесами. Окрім того, що вона дуже чутлива до динаміки змін у всьому суспільстві та в окремих його верствах і шарах, вона включена до складних механізмів взаємодії соціальної системи і безпосередньо причетна до організації соціального досвіду. Те, що не піддається доказам за браком переконливих і прийнятних для розуму і розсудку фактів, досягається апеляцією до вищих, потойбічних сил, до авторитетів Бога, Богоматері, святих праведників, до всього священного, яке підноситься на таку височінь, з якої можуть іти на світ лише вищі істини, котрі осягаються щирою вірою. Тут для інтелекту не залишається ніякої роботи: віра все осягнула, бо тільки вона й могла це зробити.

Авторка робить висновок, що розуміння природи сакрального в християнському храмі неоднозначне. З точки зору богослов'я, його наявність - це абсолютна прерогатива вищої сили - Бога (в усіх іпостасях). До простих людей сакральний зміст може дійти через звичайне слово або ж невербальним шляхом; це залежить від Бога. Сакральний зміст у словах віруючих може бути лише наслідком Божої благодаті. “Влити” цей зміст Бог може як доказ визнання особливих заслуг віруючих (простих прочан чи святих). Світська наука пояснює функціональність слова у храмі соціально-культурною детермінацією діяльності та свідомості суб'єкта.

У третьому підрозділі 3.3. “Світське і сакральне осягнення слова Біблії” аналізується сучасне богословське тлумачення людини та її сутності і доводиться, що воно не може бути буквалістськи взяте з Біблії, хоча й базується на ній. “Образ і подоба” - це вияви духовні. Матеріальна атрибуція речовинного світу постає засобом буттєвості і функціонування продуктів креативності Бога, а людина до богоподібності повинна доростати власними духовними зусиллями.

Соціально-філософський аналіз християнського вчення про людину переконує, що на різних етапах суспільного розвитку духовні потуги були найвагомішим рушієм поступу, що усвідомлення людиною себе як богоподібної істоти сприяло мобілізації її душевного потенціалу та утвердженню почуття відповідальності за все, що діється на землі. Непростими були стосунки між релігією, філософією, мораллю, наукою, іншими типами раціональності впродовж історії, їхня взаємодія іноді виливалася в непримиренний конфлікт, у якому суб'єктами поставали одиниця чи загал, людина чи суспільство, індивідуалізм чи колективізм. Християнське розуміння богоподібності залишається актуальним чинником духовної реальності сьогодення. На межі світського і сакрального осягнення слова Біблії знаходиться творчий доробок Петра Могили.

У дисертації показано, що в богослужебному ритуалі повторюється усталена практикою послідовність, молитва - передусім безкровна жертва Богові, але це водночас і спосіб виявити усвідомлення свого місця в цьому світі, усвідомлення своєї гріховності та очікуваної кари за неї. На особливу увагу заслуговують ті молитви, в яких спостерігається подвійна апеляція.

Важливим аспектом учення Петра Могили про Христову віру є християнська символіка. Вона виникла не на вікових спостереженнях певного етносу з його конкретною історією, а мала в своїй генезі “кабінетну” процедуру конструювання моральних постулатів рабинів-жерців, які у ветхозавітні часи в такий спосіб викладали необхідні для того часу норми. У новозавітніх умовах та символіка перейшла значну еволюцію. Важливою особливістю її треба назвати різкий розрив із символікою язичницьких первісних народів: вона відкинула “символіку речей (за винятком незначної кількості священних предметів) і ввела символіку знака, слова, зображення, символіку образа, порівняння, метафори і притчі, тобто не лише окремого слова або виразу, але й символіку цілого оповідання, ситуації, символічної сцени. Європейська культура несе на собі вагомі знаки Христової віри, яка насичує соціальне довкілля і суб'єктивний світ людини специфічними символами, образами, персонажами, ідеями, значною мірою задовольняючи духовні потреби людей. Незалежно від того, вірить людина в Ісуса Христа як Спасителя, чи ні, у повсякденному житті вона постійно перебуває під впливом феномену християнства. Цей вплив часто навіть не усвідомлюється, оскільки атрибути віровчення і культу стали компонентами буденної свідомості, екології особистості.

У четвертому підрозділі 3.4. “Функціональність біблійної символіки в сучасному суспільстві” дисертантка доводить, що приналежність до атеїстичного кола (чи спільноти, чи гурту) науковців (і пересічних громадян) у часи тоталітаризму ніколи не була однозначною, вона радше маніфестувала прояв якоїсь ситуативності, специфіки усвідомлення індивідом своєї буттєвості, власної екзистенції, на якій (ситуативності) позначались об'єктивні реалії та обставини суб'єктивного плану. Саме ця “даність” була домінантою у поведінці, вчинках, налаштованості суб'єкта і визначала його дії. У сучасному світі релігійна віра, при всій своїй популярності, далеко не для всіх є визначальною засадою життя і діяльності, адже щиро віруючі люди часто розмежовують своє духовне життя і діяльність у суспільстві. Попри свою релігійну заангажованість, віруючий у нинішньому секуляризованому суспільстві включений до різноманітних світських інституцій та структурних угруповань, котрі або повністю позбавлені зв'язків із релігійними джерелами, або реалізують ці зв'язки частково. Не можна не брати до уваги світоглядну строкатість сучасників: є люди, байдужі до релігійної віри як життєвої орієнтації, інші вважають себе послідовними атеїстами. Для них релігійна віра як життєва засада - нонсенс. Нарешті, є такі котрі жадали б знищити релігію, видалити її з реалій суспільства. На противагу їм декотрі вважають за необхідне повне панування релігії в усіх сферах життя. Про це важливо пам'ятати як у наукових розвідках, так і в практичному житті.

Біблійне слово в нинішньому герменевтичному процесі (тобто процесі розуміння і тлумачення) постає з новим смислом, який є продуктом не стільки занурення людського пошуку в онтологічну глибочінь віків, скільки зростання здатності повніше осягати об'єктивні реалії та духовні здобутки сучасності. Тому вічні архетипічні образи, наприклад, блудного сина, висіяного зерна, каменя, відкинутого будівничими, розумних та нерозумних дів тощо в нових історичних умовах здобувають специфічних ознак часу. Проблема множинного смислу нині є не лише проблемою екзегетики, беремо ми це слово в біблійному чи в світському розумінні: вона - проблема міждисциплінарна. Слово як мовна і мовленнєва одиниця не існує самй, воно вживається в конкретному тексті, тому ізольовано, поза текстом його розуміти і тлумачити неможливо.

Дисертантка доводить актуальність біблійної символіки в українській діаспорі, особливо в реаліях ХХ століття, зосереджуючи увагу на найближчому оточенні Дмитра Донцова на початку 30-х років, активістах редагованого ним “Вістника”: - Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга. Щиро плекаючи національну ідею, вірячи, що індивідуальна активна наставленість особистості спроможна запалити багатьох до боротьби, вони свідомо орієнтувалися на жертовний шлях для блага Вітчизни.

Аналізуючи сучасний стан функціонування біблійного слова в повсякденному вжитку, дисертантка доходить висновку, що біблійною лексикою послуговуються як звичною термінологією, без урахування її можливої сакральної генези, її коренів, у гонитві за реальними земними благами, і наголошує, що до Біблії потрапили слова, взяті із звичної, буденної мови пересічного загалу, але вони набули сакралізованого забарвлення саме завдяки свідомому виокремленню їх, наданню їм особливого статусу, і в цьому чимала роль належить екстатичним станам та містичній практиці ритуальних процесів у спілкуванні з Надприродним началом. Авторка доводить, що важливо розрізняти слова Біблії та дух біблійних висловлювань, адже всі реалії земного світу накладають відбиток на переклад чи тлумачення (розуміння) біблійного слова. Звідси логічний висновок:

1. У сучасному українському суспільстві активно функціонує біблійна лексика, що є додатковим свідченням глибинних християнських коренів нашої культури, оскільки Біблія є Святою книгою християн, які становлять переважну більшість народу України.

2. Іноді біблійне слово вживається з метою камуфляжу, для загравання з оточенням, щоб приховати свої корисливі прагнення і домогтися підтримки своїх намірів: звична для оточення біблійна лексика повинна приспати пильність і відіграти роль ознаки “свого”, а такому суперечити “не годиться”.

3. Послуговування біблійною лексикою стало звичним і відбувається без особливого пієтету перед “сакральним” словом; ця лексика сприймається як буденна, іноді навіть залучається до нешанобливих, а то й брутальних словосполучень, що є свідченням низької культури і спаплюженої духовності.

4. Проблеми очищення духовності від чужого недоброзичливого впливу, спрямованого на знищення питомих цінностей, повинні бути предметом особливої уваги сучасників, свідомих цінностей свого культурного спадку.

Четвертий розділ “Слово в мистецтві красного письменства” розглядає роль творів літератури як важливого чинника суспільного життя.

У духовній культурі народу (як і всього людства) твори красного письменства постійно перебувають під особливо уважним і пильним контролем (далеко не адекватно доброзичливим і прихильним). Важко визначити, що для митця краще - прискіплива увага офіційних інституцій і пропаганда творів як значного досягнення сучасного розвою літератури чи офіційне забуття, коли владна рука правителя не накладає своє підступне тавро, називаючи твори кращим досягненням сучасності і тим прирікаючи письменника на роль співця досягнень того шляху, яким “партія веде”. Інша важлива тема - стосунків митця і черні, автора і натовпу, який його не розуміє, але вимагає якоїсь конкретної поведінки за певних обставин.

У першому підрозділі 4.1. “Соціальний статус поета (письменника)” показано, що стародавня проблема взаємин поета-митця і його оточення - вузького чи широкого - залишається актуальною і тепер. Слово, наповнене енергією серця і переживаннями душі поета, послане ним до читача чи слухача, фіксує лише його, поетову, частину дороги до розуміння; друга частина повинна бути реалізована активними зусиллями реципієнта, а це залежить від багатьох обставин. Тут і об'єктивна соціальна реальність, і суб'єктивна екзистенція особистості, її морально-етична та світоглядна заанґажованість. Якщо духовні потенції автора та його адресата сумірні (лінійність як принцип тут повністю виключається, вона можлива лише як варіант, випадковість), тобто не збігаються повністю, але належать до одного ряду (і до них можна застосувати ті самі ціннісні критерії) або частково взаємно покриваються, можна очікувати, що опредметнена в слові думка поета буде більш-менш правдиво розпредметнена читачем. А як він до неї поставиться? Може бути три варіанти: прихильно, неприхильно, байдуже. У першому і другому випадках він активно долучить те слово до свого духовного потенціалу, буде використовувати його для утвердження своїх життєвих намірів (ідеться про духовність, а не про матеріальні блага), або, навпаки, активно боротиметься з ним - з прямо протилежних причин. У третьому випадку слово залишається свідомо повністю незатребуваним. Але воно буде функціонувати в довкіллі (адже хтось його прийме) і впливатиме на мовленнєве і світоглядне тло, і ті впливи буде вельми важко простежити і визначити.

У другому підрозділі 4.2. “Автор - твір - читач: особливості вербального контакту” всебічно аналізуються аспекти взаємодії автора і реціпієнта - читача - через художній твір. Про цю співпрацю автора і читача, про психологію творчого процесу у ХХ столітті написано дуже багато, зокрема, Іваном Франком, Лесею Українкою, З.Фройдом, К.Ґ.Юнґом, С.Балеєм, А.Бичко, М.Бахтіним, Р.Бартом, М.Бердяєвим, Геґелем, Ж.Дерріда, Ю.Крістевою, С.Кримським, М.Мамардашвілі, П'ятигорським, Т.Гундоровою, С.Павличко, В.Топоровим, В.Проппом, Л.Левчук, М.Фуко, Е.Фроммом та ін. Осмислення цих процесів у сучасних умовах, коли постмодернізм все більше виявляє свій наступ, дасть можливість розробити стратегію виховного процесу, оскільки в непростих умовах ринкових відносин зростає потреба опіки над молодими поколіннями.

Дисертантка показує, що слово у творі є тою ланкою, котра з'єднує в цілісність духовні потенції автора і читача, адже один із них виклав те, що його боліло, а інший прагне це сприйняти. Художній твір зовні виглядає як сукупність слів, вибудувана певною цілісністю. Але ця цілісність складена з таких компонентів - слів, які можуть вириватися з неї і вибірково вступати у взаємодію зі словами іншої цілісності, від чого руйнується задум комплексної дії твору.

У творі авторський задум одягнуто у слова, але слово не залишається на рівні раціо, воно неминуче тягне за собою образ або символ, невіддільний від світу емоцій. Запропонований твором комплекс емоційно-раціонального викладу читач (або слухач) сприймає через власний комплекс, набутий в онтологічному процесі навчання та виховання.

У підсумку дисертантка арґументує тезу про актуальність впливу ірраціонального на читача, оскільки в тексті необхідно розрізняти раціональність автора і раціональність читача. Раціональність як вияв вищого рівня інтелектуальної явленості не існує осібно, відірвано від чуттєвої складової психіки: остання “підпирає” собою раціональний шар. Увага до ірраціонального компонента, на думку дисертантки, допоможе уникнути формалізму та механіцизму, розблокує творчі потенції сучасника.

У третьому підрозділі 4.3. “Освітній потенціал творів красного письменства” показано, що у виховному процесі винятково важливу роль мають твори красного письменства, які фіксують виклад художньо осмисленої історії в особах. Зокрема, не можна переоцінити видатну креативну природу художнього слова Івана Франка. Поняття креативності зазвичай асоціюється із проявами якоїсь вищої субстанції, але дисертантка веде мову про ту творчу потенцію мовленого (чи написаного) слова, котра спонукає появу - маніфестацію - думки і чину, в такий спосіб породжуючи активність мислячого і свідомого суб'єкта. Слово до чогось закликає, щось забороняє, застерігає, пояснює, обіцяє, пропонує співпрацю або провокує неприйняття, протистояння, малює перспективу тощо. Платон, Аристотель, Кант, Г.Сковорода, М.Костомаров, М.Драгоманов, С.Русова, О.Пчілка, І.Огієнко, Я.Ярема, Г.Ващенко, В.Сухомлинський, Ш.Амонашвілі, В.Давидов, О.Леонтьєв, Л.Костенко, І.Драч, Д.Павличко, А.Пашук, М.Чепіль, О.Вишневський присвятили цьому питанню багато уваги, засвідчуючи всезагальне визнання непроминущої ролі красного письменства. Знаний вираз Івана Франка “Учителем школа стоїть” неначе акумулює ті сподівання, які суспільним поступом покладені на цю важливу діючу особу. Вона повинна бути не сліпим знаряддям владних структур, а творчим чинником, здатним пробудити душу вихованців, розвинути у них громадянське світовідчуття і світосприймання, налаштувати на діяльність для блага народу.

Вербальне забезпечення навчально-виховного процесу реалізується значною мірою через вивчення творів красного письменства для оволодіння програмовими курсами і для духовного гартування молоді. Інтелектуальна еліта, яку гідно репрезентують українські поети і прозаїки, зокрема Іван Франко та його сучасники, активно в цьому задіяна. Ми повинні бути зваженими й обережними, послуговуючись їхніми творами в актуальному державотворенні (а піклування про молодь - його складова), адже тут постійно наявна небезпека додати щось від себе улюбленому авторові, аналізуючи його спадок.

З'ясовуючи, як много важить слово, необхідно взяти до уваги, що воно функціонує в розмаїтих сферах людської діяльності, тому тут можна говорити як про соціальний аспект, так і про міжособистісні стосунки, як про культуру, так і про політику чи економіку, про ідеологію чи психологію, про суто офіційні стосунки чи про інтимні.

У Висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження та визначено можливі перспективи подальшого розгортання сформульованих у дисертації теоретичних положень та практичних пропозицій.

Феномен слова - це явленість речей і процесів свідомості суб'єкта, що постають для одного як результат їх вербалізації іншим, які можуть бути предметно несумірні: окрема людина і все суспільство. Але саме в тому, як речі та процеси з'являються у свідомості суб'єкта, полягає неповторний факт конкретизованої варіативності актуалізованого слова у суб'єктивній практиці.

Сценарії поведінки задані людині соціумом, усталеною традицією. Можна жити без усвідомлення логіки суб'єктивної включеності (залученості) до життєдіяльності суспільства. Таке трапляється часто, але цей процес не можна вважати життям. Коли актуалізується фізіологічна функція організму, а спілкування вичерпується зв'язками стимул - реакція (причому стимул - зовнішній, а реакція породжена інстинктом, тобто тваринним началом), не можна говорити про людське життя: це існування на рівні рослинної веґетації. В такому разі феномен слова сприймається лише як зовнішня репресивна сила.

У вербальних контактах суб'єкт виконує водночас складні герменевтичні процедури, переважно не задумуючись про це. Слово, яке традиційно визначається як одиниця мови, є також одиницею мовлення, оскільки воно не може існувати в абсолютній ізоляції і при вживанні (актуалізації) неминуче тягне за собою величезний спектр асоціацій, аналогій, спогадів, образів, символів, які з віртуальних сфер перебування конкретизуються у певному наповненні залежно від оточення інших слів. Звична метафора “цеглинка мови” надає йому характер механічного об'єкта, що неприпустимо при аналізі духовного життя суспільства.

Для спілкування у суб'єкта є готові форми, елементи, з яких можна складати послідовний ланцюг взаємопов'язаних знаків. Чим більше людина знає, тим легше їй “задіяти” у своєму спілкуванні ці елементи - знаки, слова. Але це на рівні бездушному, механічному, де в пригоді стане (згодиться) техніка послуговування тим мертвим матеріалом.

Але це може бути живе слово, що постає в душі суб'єкта із небуття. Це слово не просто вимовлене, а зроджене. Воно повинне визріти, щоби влитись у наявну в суспільстві форму. Отже, маємо протилежний процес: не форма приходить до людини і збуджує її почуття; це саме вони, почуття, постають із небуття у пошуках відповідника для своєї маніфестації, коли суб'єкт сам здійснює креаційний процес. Людина творить слово, коли її дух активний, коли він діє, а не послуговується готовими шаблонами. Смисл, що зароджується в свідомості (в душі) суб'єкта, відшукує відповідну форму - наявне в тезаурусі слово, щоби влитися до неї (форми) чи до нього (слова).

Слово в духовному житті суспільства постає модусом об'єктивного і суб'єктивного. Матеріалізація духовного вербального первня у процесі відчуження душевних потенцій помножує культурне довкілля засобами облаштування “дому буття”. Провідна роль тут належить психологічним засадам, оскільки у називанні, попри об'єктивну детермінованість реальним світом, людина здійснює вибір: вона називає не все поспіль, а багато чого не прагне виокремлювати, часто діючи підсвідомо, активізуючи символи та архетипи. У подальшому триває процес вибору слова - з того, що є в культурному набутку. Цей вибір значно більше залежить від свободи людини, яка (свобода) також має об'єктивні та суб'єктивні складові.

Втеча від свободи не характеризує суть теоретичною аспектацією, а є констатацією одного з найпоширеніших виявів свідомо обраного конформізму. Тут свобода цілеспрямовано обмежується або ідеалізується перекосами чи привабливістю невігластва.

У духовному житті українського суспільства слово репрезентує передовсім потужні впливи соціальних переваг, які могли бути суголосні процесу або ворожі йому; часто вони дістаються у спадок новим поколінням від минулого. У наш час до таких належить пам'ять про імперські репресії, пов'язані з російською мовою - спершу мовою “єдиной неделимой”, а в радянські часи - “мовою міжнаціонального спілкування”. Тепер залишається небезпека реанімації давнього протистояння з іншим вектором напруги. Той факт, що для значної частини українських громадян рідною є мова російська, не може бути підставою для запровадження офіційної російської мови. Декому кортить роздмухувати на цьому тлі чвари міжнаціональні, адже їм здається (чи вони свідомо спотворюють правду, видають за неї брехню), що російську мову “потіснили”; насправді ж це всього лише спроби українців надати своїй мові належного їй статусу. У суверенній державі не може бути засилля чужої мови - чи англійської, чи російської, чи якоїсь іще.

Отже, феномен слова в духовному житті українського суспільства є знаковим не своєю лінґвістичною природою (якою, звісно, не можна нехтувати), а тим соціально-ідеологічним наповненням, яке об'єднує людську спільноту для втілення стратегій поступу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Монографії:

Біленко Тетяна. Феномен слова в українських реаліях (філософський аспект). - К.: Знання України, 2003. - 432 с.

Біленко Тетяна. Феномен слова в християнському культі України. - Дрогобич, 1993. - 96 с.

Статті в наукових фахових виданнях та зарубіжні публікації:

1. Язык и понимание в контексте культуры // Преподавание языка в условиях реального билингвизма (учебно-методическое пособие для филфаков пединститутов). - Дрогобыч: ДГПИ, 1991. С.114 - 134. - 21 с. - 1,2 печ. л.

2. Біленко Т.І. Культура, мовне спілкування та розуміння в контексті перебудови вищої школи // Філософські проблеми сучасного природознавства. 1992р. Випуск 78. Методологічні проблеми перебудови університетської освіти. - КДУ, 1992. - С.23 - 31. - 9 с. - 0,5 др. арк.

3. Біленко Т.І. Дискусійний клуб і формування професійної і духовної культури вчителя. // Формування світоглядних позицій вчителя: методологія, методика, досвід (Монографія). - Львів: Світ, 1992. - С.138 - 158. (авторський текст - 21 с. 1,5 др. арк.).

4. Біленко Т. Національний елемент у християнській проповіді. // Церква і національне відродження. Колективна монографія. - К.: Інститут національних відносин і політології України, 1993. - С.369 - 377. 0,5 авт. ар. 9 с.

5. Біленко Т.І. Рідна мова і самореалізація особистості в контексті культури. // Другий міжнародний конгрес україністів (Львів, 22 - 28.08.93). - Львів, 1993. - С.166 - 171. 5 с.

6. Біленко Т. Мова (слово) в контексті культури. // Гуманізм і людина в контексті культури. Матеріали людинознавчих читань. Випуск перший (у трьох книгах). Кн. Перша. Гуманістичні цінності та духовне відродження. - Дрогобич: б.в., 1995. - С.36 - 52. - 17 с.

7. Біленко Т. Соціальні функції слова (мови) в контексті християнської традиції // Онтологічні проблеми культури. Збірник наукових праць. - К.: Наук. думка, 1994. - С.104 - 114. - 0,5 др. арк.

8. Біленко Т. Слово і суб`єктивність у діалозі культур // Діалог культур. Україна у світовому контексті. Випуск 2. Міжвузівський збірник наукових праць. - Львів: Каменяр, 1996. - С.113 - 118.

9. Біленко Т. Духовність і феномен слова в контексті вітчизняної культури. // Гуманізм і духовність у контексті культури. Книга перша. Дрогобич: б.в., 1995. - С.13 - 21.

10. Біленко Т. Слово християнської науки в тлумаченні Івана Франка. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Випуск ІІ. - Дрогобич: б.в., 1997. - С.117 - 124.

11. Біленко Т. Слово і мовчання в молитві. // Гуманізм і моральність: екзистенційні виміри. - Львів: Край, 1997. - С.98 - 105.

12. Біленко Т. Мистецьке осмислення Біблійного слова і національний контекст. // Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах. Матеріали людинознавчих філософських читань. Випуск ІV. - Львів: Край, 1997. - С.168 - 177.

13. Біленко Т. Слово і душа митця: аспекти самореалізації. // Людина: становлення та розвиток Філософські пошуки. Випуск ІV. - Львів - Одеса, 1997. - С.44 - 49.

14. Біленко Т.І. Слово, розуміння, культура та космічний контекст // Slowo a kultura. Lublin: Wydawnictwo UMCS, 1998. - S.51 - 61.

15. Біленко Т. Поняття любові в християнстві та неоплатонізмі // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. Випуск п'ятий. - Дрогобич: Вимір, 2000. - С.39 - 50.

16. Біленко Т. Феномен слова в історичних реаліях (філософський аспект) // Людинознавчі студії. Випуск другий. - Дрогобич: Вимір, 2000. - С.44 - 53.

17. Біленко Т. Функціональність християнської символіки у творах української діаспори ХХ віку // Literatura emigracyjna Rosjan, Ukraiсcуw i Bialorusinуw. - Lublin: Wуd. KUL, 2001. - С.143 - 154. 12 с.

18. Біленко Т. Слово як компонент мови та феномен сталого і триваючого // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 101. Філософія. - Чернівці, 2001. - С.42 - 45. 4 с.

19. Біленко Т. Філософські засади діалогу в навчальному процесі // Гуманітарна освіта України на межі століть / Науковий семінар 2-3 жовтня 2000 р. Збірник наукових праць. - Випуск 4. - Дрогобич: Відродження, 2001. - С.56 - 62. 7 с.

20. Біленко Т. Світоглядні засади діалогу в освітньому процесі // Освітньо-виховний та професійний потенціал світоглядно-філософських дисциплін: класичні парадигми та альтернативи ХХІ ст. - Чернівці: Золоті літаври, 2001. - С.48 - 51. - 4 с.

21. Біленко Т. Слово і процес пізнання. // Людинознавчі студії. Випуск четвертий. - Дрогобич: Вимір, 2001. - С.34 - 43. 10 с.

22. Біленко Т. Слово як істина в діалозі навчального процесу // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 130. Філософія. - Чернівці: Золоті літаври, 2002. - С.75 - 79. 5 с.

23. Біленко Т. Слово в освітньому процесі // Освіта і управління. Науково-практичний журнал. Том 5. Число 2. 2002 рік. - С. 45 - 53.; 0,5 др. ар.

24. Біленко Т. Біблійне слово у контексті сучасного спілкування // Людинознавчі студії Збірник наукових праць ДДПУ Випуск шостий. - Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2002. - С.54 - 65.; 0,5 др. ар.

25. Біленко Т. Творчість і слово: культурний контекст // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 3. - Львів: ЛНУ, 2001. - С.205 - 212.; 0,5 др. ар.

26. Біленко Т. Слово молитви: діалог з Богом // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 148 - 149. Філософія. Збірник наукових праць. - Чернівці: Золоті літаври, 2003. - С.85 - 87. 0,3 др. ар.

27. Биленко Т. Вербальное оснащение образовательного процесса // Ci№gіoњж reform edukacyjnych - uczestnictwo spoіeczne / Praca zbiorowa pod redakcj№ Stanisіawa Kmiecia. - Rzeszуw: Politechnika Rzeszowska, Uniwersytet Narodowy Politechnika Lwowska, 2002. - S.191 - 195.; 0.4 др. ар.

28. Біленко Т. Синергетичний потенціал вербального спілкування // Філософські науки Збірник наукових праць (за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції “Філософські проблеми синергетики: постнекласична трансформація наукового знання”) 4 - 5 липня 2003 р. - Суми: СумДПУ ім. А.С.Макаренка, 2003. - С. 106 - 112; 0,4 др. арк.

29. Біленко Т. Творчість Бруно Шульца і символіка слова // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. №587 а. Філософські проблеми науки та культури. - Харків - Дрогобич: Коло, 2003. С 29 - 33. 0,6 др. арк.

30. Біленко Т. Слово в контексті ідеологічної заангажованості // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. Випуск одинадцятий. - Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2003. - С.14 - 24. 0,5 др. арк.

31. Біленко Т. Слово в тексті: між автором і читачем // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. №598. Філософські проблеми науки, освіти та культури доби постмодерну / Серія “Теорія культури і філософія науки”. - Харків - Житомир: ХНУ, 2003. С 49 - 52. 0,5 др. арк.

32. Біленко Т. Вербальне спілкування в контексті синергетики // Людинознавчі студії. Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка. Випуск восьмий. - Дрогобич: Вимір, 2003. - С.37 - 47. 0,5 др. арк.

33. Bilenko T. Jкzyk a byt czіowieka // Byt i jego pojкcie / Praca zbiorowa pod redakcj№ A. L. Zachariasza. Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego. - Rzeszуw, 2003. Strony: 225 - 232.

34. Художній твір: вербальна маніфестація духовності. Актуальні проблеми духовності. Збірка наукових праць Криворізького педуніверситету. Випуск 5. - Кривий Ріг: Видавництво СП “Міра”, 2004. - С.40 - 51. 0,5 др. арк.

35. Біленко Т. Біблійне слово в сучасному українському контексті // П'ятий Конгрес Міжнародної Асоціації Україністів. Соціально-гуманітарні науки. - Чернівці: “Рута”, 2004. - С.140 - 144. 0,5 др. арк

36. Біленко Т. Слово у мовній грі та теорії мовленнєвих актів // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна №635-1/2004. - Харків: ХНУ, 2004. - С.16 - 20. 0,5 др. арк.

37. Біленко Т. Слово і мовна картина світу: діалектика раціонального та ірраціонального // Сучасна картина світу: інтеграція наукового та позанаукового знання. Збірник наукових праць. Випуск 3. - Суми: ВПП “Мрія-1” ЛТД УАБС, 2004. - С. 228 - 233

38. Біленко Т. Проблема біблійного слова у Григорія Сковороди // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. - К.: Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ, 2003. - С.503 - 511. 0,5 др. арк.

39. Біленко Т. Цінність слова у вербальному спілкуванні // Людинознавчі студії. Збірник наукових праць ДДПУ. Випуск десятий. Філософія - Дрогобич: Вимір, 2004. - С.48 - 58. 0,5 др. арк.

АНОТАЦІЯ

Біленко Т.І. Феномен слова в духовному житті українського суспільства: соціально-філософський аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня доктора філософських наук зі спеціальності 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню феномена слова у складній взаємодії об'єктивного і суб'єктивного чинників соціальних процесів через екзистенційну маніфестацію особистісного начала, в чому виявляється діалектика загального та одиничного. Висвітлюються важливі проблеми функціонування слова (і мови загалом) у цілісності духовного комплексу, зокрема, символічних форм. Дисертант доходить висновку, що складна структурованість суспільства породжує структурованість тезаурусу різних його верств, отже слово в дискурсі може бути щонайменше не трьох рівнях: нижчому; середньому; вищому. Змістове наповнення слова залежить від соціального статусу верстви суспільства, від культурно-освітнього рівня, від світоглядово-моральних засад і сумлінності індивіда.

Проаналізовано залежність прагматики слова від екзистенційності суб'єкта, включеного до сукупності мовних ігор суспільної практики. У культурному та цивілізаційному плані неприпустимо ні зводити рольову функцію мови лише до засобу спілкування, ні брати до уваги лише її здатність втілювати у собі своєрідність народу, бути витворювачем енергетики і можливостей самоідентифікації народу як нації через мову.

Ключові слова: феномен, мова, слово, символ, духовне життя, тезаурус, діалог, дискурс, біблійна лексика, розуміння, комунікація, текст, автор, творчість, особистість, ґендер, рівні та форми суспільної свідомості, освіта.

АННОТАЦИЯ

Биленко Т.И. Феномен слова в духовной жизни украинского общества: социально-философский анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2005.

Диссертация посвящена исследованию феномена слова в сложном взаимодействии объективного и субъективного факторов социальных процессов через экзистенциональную манифестацию личностного начала, в чем проявляется диалектика общего и единичного. Освещаются важные общетеоретический и прикладные проблемы функционирования слова (и языка вообще) в целостном духовном комплексе. Общество не может существовать без языка, но общество - это не только язык. Существует еще весомый комплекс символических форм, которые, кроме материального фундамента как основы исторического генезиса, помогают обществу гармонизировать социальную практику. Именно потому, что приобщение к идеологии как высшему уровню сознания требует напряженной работы мысли, возможны манипуляции с сознанием рядового человека, который на своем эмпирическом уровне пользуется обыденными понятиями, довольствуясь комфортом невежества.