Актуальність теми. Сучасні тенденції розвитку світової цивілізації, з одного боку, визначають специфіку формування світового співтовариства, входження в нього України як повноправного і активного суб'єкта, з іншого боку, - характеризують кризові явища, що досягли у сучасному світі глобального рівня та охоплюють різні сторони соціальної дійсності. Тенденції кризи активізують соціальних суб'єктів більше, ніж звична стабільна ситуація, обумовлюють формування та зростання песимізму щодо перспектив розвитку різних сфер та рівнів людських відносин.

Одночасно з наростанням песимізму в суспільстві відбувається зниження рівня оптимізму. Останній починає сприйматися як щось ефемерне, як погляд на світ крізь "рожеві окуляри". Формується суспільна візія з переважанням песимізму над оптимістичним світоглядом, що, в свою чергу, дезорієнтує соціальних суб'єктів (людину, соціальні групи, соціум тощо), детермінує втрату ними віри в оптимістичну соціальну перспективу.

Соціальні перетворення в українському суспільстві призвели до серйозних змін у соціальній структурі суспільства, диференціації населення. Це викликало недовіру до реформ, розчарування у владі та зростання соціального песимізму і футурофобії, обмеження горизонтів соціальної перспективи найближчим колом сім'ї та повсякденного життя. Подолання негативних наслідків соціальних перетворень, гармонізація оптимізму та песимізму потребують вдосконалення соціальних технологій мобілізації потенціалу перетворень, зумовлюють формування соціальної перспективи України.

Актуальність теми у загальнотеоретичному та світоглядному плані пов'язана, по-перше, з незмінною важливістю дослідження картини світу, та її динамічного аспекту - соціальної перспективи, по-друге, - з великою значимістю взаємозв'язку оптимізму та песимізму у формуванні світогляду та суспільної активності соціального суб'єкта.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами.

Робота виконана відповідно до положень комплексної цільової програми № 0194У043134 Міністерства освіти та науки України "Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисциплін у вузі як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України", а також Плану перспективного розвитку факультету соціології та управління Запорізького національного університету. Обраний напрямок відповідає тематиці науково-дослідних робіт, що виконуються на замовлення Міністерства освіти та науки України: "Соціальний організм країни" (держреєстрація № 0197V012793) та "Онтогенез соціального організму країни" (держреєстрація № 0100V001733).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є соціально-філософське осмислення взаємозв'язку оптимізму та песимізму, його сутності, змісту і значення у процесі формування соціальної перспективи.

Досягненню мети були підпорядковані такі дослідницькі завдання:

1. Проаналізувати генезис понять оптимізму і песимізму.

2. Виявити основні методологічні підходи і засади вивчення взаємозв'язку оптимізму і песимізму.

3. Визначити сутність, зміст понять "оптимізм", "песимізм", дослідити різноманітність форм їхніх проявів.

4. З'ясувати біологічні передумови формування взаємозв'язку оптимізму і песимізму.

5. Провести аналіз соціальних умов формування та розвитку взаємозв'язку оптимізму і песимізму.

6. Розкрити закономірний характер взаємозв'язку оптимізму і песимізму у суб'єкт-об'єктних та суб'єкт-суб'єктних відносинах, його значення і функції.

7. Вивчити форму і зміст соціальної перспективи, її складники, структуру і змістовну архітектуру, значення у розвитку картини світу і світогляду.

8. Розкрити роль взаємозв'язку оптимізму і песимізму у процесі формування соціальної перспективи.

9. Розглянути інтеграцію соціального капіталу та оптимізацію соціального опору як чинники формування соціальної перспективи.

10. Визначити основні напрями формування проекту оптимістичної перспективи України.

11. Проаналізувати значущість підвищення якості життя у формуванні оптимістичної перспективи розвитку суспільства.

Мета і завдання, які поставлені в дисертації, визначили її структуру.

Об'єктом дослідження є оптимізм і песимізм як світоглядні виміри.

У Вступі розкрито актуальність теми дослідження, сформульовано його мету і завдання, визначено його наукову новизну та зміст положень, винесених на захист, акцентовано їх теоретичне і практичне значення, наведено інформацію про апробацію та публікацію здобутих результатів.

У першому розділі - "ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТЬ "ОПТИМІЗМ" І "ПЕСИМІЗМ" - визначаються і досліджуються семантичні, онтологічні, гносеологічні, аксіологічні та праксеологічні сторони, етапи становлення названих понять у філософській науці, визначаються загальні методологічні питання дослідження теми. Узагальнено результати наукового осмислення предметних аспектів у родових та видових характеристиках понять "оптимізм" та "песимізм", обґрунтовано досягнення ними рівня соціально-філософських категорій, з'ясовано системоутворюючий зміст оцінно-вольового зрізу світогляду.

У першому підрозділі "Генезис понять "оптимізм" і "песимізм" виділено та проаналізовано три основні етапи формування змісту понять "оптимізм" та "песимізм", показано їх концептуалізацію в розширенні проблематики, яка "упаковує" смисли в змісті понять.

Етимологічно поняття "оптимізм" має походження від латинського optimus (найкращий), а песимізм - від латинського pessimus (найгірший), що з часом закріпилося в дослідницькому філософському підході до оптимізму і песимізму. Етимологічний етап є першим у розвитку понять "оптимізм" і "песимізм", котрі ще існують як слова-символи, що відображують образ явища у декількох значеннєвих аспектах: у символічному аспекті закріплена форма вираження, у якій визначено межове, граничне, у аксіологічному - ціннісному аспекті - граничному дається оцінна характеристика - "це краще", "це гірше"; у детермінантному аспекті віддзеркалюється зміст, який оцінюється та оформлюється символом. Зазначені три аспекти нерозривно пов'язані у поняттях "optimus" та "pessimus", які характеризують міру суб'єкта. З одного боку, зменшення гіршого наближує до найкращого і віддаляє від найгіршого, з іншого боку, зменшення кращого наближує до найгіршого та віддаляє від найкращого. Символічний аспект цих понять виявляє схожість з проблемами екстремуму, який включає у себе межовий стан міри та норми. Екстремум отримує характеристику найкращого або найгіршого коли з'являється аксіологічний аспект - значущість для суб'єкта та наповнення детермінантного аспекту, якщо зв'язок "об'єкт - суб'єкт" стає взаємозв'язком, через який суб'єкт визначає свою міру. Норма тісно пов'язана з екстремумом та має серединне положення по відношенню до максимуму і мінімуму та, будучи обмеженою екстремумом, характеризує стабільність. Норма включає, з одного боку, те, що оцінюється як добре, з іншого боку, - те, що оцінюється як погане. Межею, що поділяє погане та добре є те, що взагалі не оцінюється або не має позитивних чи негативних рис - індиферентне. Індиферентне виступає як центр норми.

В етимологічному становленні понять оптимізм і песимізм можливо виокремити як підетап розвиток слів-символів у процесі узагальнення - появу образів: optimum (сукупність найкращих умов) і pessimum (сукупність найгірших несприятливих умов). Optimum та pessimum виникають у розвитку детермінантного аспекту, коли суб'єкт усвідомлює себе як систему (цілісність і тотальність) та знаходиться у пошуку кращого і гіршого стану своєї багатомірності.

У філософському генезисі понять "оптимізм" і "песимізм" перший етап розвитку можливо означити як латентний. Найкраще і найгірше опрацьовувалися філософією насамперед у форматі етичних проблем, у процесі осмислення взаємозв'язку доброчесності та душі (Сократ, Платон, Аристотель), душі та волі (Дж. Локк, Б. Спіноза). Напрям вирішення цих проблем став основою модальної логіки, розвиток якої визначило становлення логіки оцінок або "логіки добра".

З робіт Г. Лейбніца починається новий, "понятійний", етап розвитку "оптимізму" та "песимізму", який пов'язаний із епістемологічним позиціюванням, та визначений пошуком найкращого або найгіршого у світі. На цьому етапі поняття слугують обґрунтуванню якоїсь ідеї. Саме "проект Просвітництва" визначив оптимум розвитку - прогрес, вихідною позицією якого є оптимізм. Традицію статичного оптимізму продовжували Д. Дідро, Г. Лессінг, І. Кант. Традицію динамічного оптимізму уособлювали Р. Декарт, Ж. Кондорсе, Г. Спенсер, Ф. Шеллінг, котрі розглядали рух до кращого як характеристику перспективи. Пошук єдиної основи найкращого і найгіршого на цьому етапі проходив у дослідженні проблеми ідеї та духу (І. Кант). Критична реакція на негативні явища прогресу призвела до позиціювання песимізму, починаючи з робіт А. Шопенгауера. Критика онтологічних визначень заперечувала загальність оптимізму і песимізму відносно до буття в цілому та звужувала їх присутність до онтологічного аспекту. Питання про реалізацію "вищого ідеалу" у мистецтві поставили Ф. Шіллер та В. Ґумбольдт, а Ф. Шеллінг спрямував свої зусилля на вирішення проблеми реалізації ідеалу в історії. Ретроспективно-динамічний підхід Г. Гегеля спробував визначити єдину об'єктивну основу для найкращого та здійснив її в концепції ідеї, в якій Ідеал - це ідея, яка розглядається з боку існування.

Ідея песимізму знайшла своїх прихильників в особі Дж. Леопарді, Ед. фон Ґартмана, О. Ковалевського. Вони стверджували реальність страждання, його відсутність визначали як щастя. Радикальну зміну ціннісної системи запропонував Ф. Ніцше, який перебудував основу найкращого і найгіршого - добре те, що веде до могутності людини (воля до влади). Ніцше також ввів поняття "героїчний песимізм". В гносеологічному підході поняття оптимізму та песимізму використовувались для обґрунтування ідеї пізнання. На понятійному етапі аксіологічний аспект оптимізму та песимізму розвивається до рівня практичного аспекту. Увага до аксіологічного аспекту зруйнувала відособленість понять оптимізму і песимізму. Моністичний оптимізм і песимізм переборювалися плюралістичним підходом у взаємозв'язок оптимізму та песимізму у роботах А. Бергсона, В. Джеймса, у моралі достоїнства В. Хвостова і А. Камю. Особливе значення для розвитку взаємозв'язку досліджуваних феноменів має дискусія з питань найкращої та найгіршої реалізації волі (Л. Толстого, М. Ганді, В. Леніна, І. Ільїна). Подальшого розвитку отримала традиція пошуку єдиної основи найкращого у духовному (М. Ґайдеггер), яке у суб'єктивному світі може належати всім людям і окремій людині. Зміст найкращого та найгіршого розглядався у дослідженні проблеми оцінної формалізації "логіки добра" (формальна аксіологія Е. Гусерля, Р. Ґартмана; концептуальні дослідження цінностей Г. фон Райта, О.О. Івіна) і математичних критеріях оптимізму та песимізму Вальда, Севіджа, Гурвіца, Байєса-Лапласа, в теорії ігор О. Неймана, Дж. фон Моргенштерна, Дж. Мак Кінсі, що ґрунтувалася на відносній стійкості функції оптимізму та песимізму.

З'ясуванню основ діяльності біологічних та соціальних оцінно-вольових механізмів оптимізму та песимізму допомагають роботи М. Зелігмана, К. Лоренца, С. Майєра, М. Рьюза, Е. Уілсона, що досліджують біологічні основи; К. Юнга, Ж. Дельоза, Дж. Лакса, котрі вивчали роль образу, смислу та архетипів у цих механізмах; М. Бережного, П. Куусі, О. Леонтьєва, Е. Морена, П. Сорокіна, в центрі уваги яких знаходилися соціальні основи; М. Мусієнка, який досліджує вплив середовища; А. Бандурки, В. Друзя, котрі звернули увагу на роль соціального обміну. Важливе значення в дослідженні розвитку взаємозв'язку оптимізму та песимізму на різних етапах історії цивілізації мають висновки робіт М. Абаєва, С. Аверінцева, С. Арутюнова, М. Бердяєва, Г. Бонгард-Левіна, Ф. Броделя, Ю. Бромлея, Л. Васильєва, Л. Гумільова, С. Ґантінгтона, Р. Додонова, І. Кривєльова, К. Леві-Стросса, А. Марціано, М. Мацковського, М. Мосса, К. Поланьї, В. Рубеля, Г. Светлова, Е. Сміта, Е. Тайлора, С. Токарева, А. Тристана, Дж. Фрезера, М. Фріда, О. Шпенглера. Уточнити роль взаємозв'язку оптимізму та песимізму в залежності від етапу розвитку суспільства дозволяють висновки робіт Б. Андерсона, А. Бутенка, К. Касторіадіса, С. Макєєва, Р. Мілса, В. Швирьова, О. Шкреби.

Соціальний розвиток України в глобальній соціальній перспективі є предметом досліджень В. Андрущенка, В. Беха, І. Бичка, І. Бойченка, С. Кримського, В. Ляха, М. Михальченка, І. Надольного, М. Поліщука, О. Соболя, В. Табачковського, В. Шинкарука, О. Яценка. Дослідженню соціальних орієнтирів для України в умовах глобалізації присвячені роботи В. Воронкової, І. Гавриленка, П. Гнатенка, В. Дергачова, В. Кременя, В. Лутая, В. Мадіссона, П. Мірошника, М. Недюхи, Б. Новікова, З. Самчука, В. Ткаченка, В. Шахова, М. Шевченка.

Авторський аналіз змісту та основних аспектів визначення понять "оптимізму" і "песимізму" як соціально-філософських категорій ґрунтується на результатах робіт Е. Араб-огли, Е. Гірусова, Г. Гудожніка, М. Ґайдеггера, П. Ґудмена, В. Давидова, Л. Кесельмана, Т. Кітвеля, Д. Майерса, Г. Маркузе, М. Мацкевича, О. Панаріна, А. Печчеі, Т. Роззака, П. Сорокіна, І. Фролова, Г. Хозіна, А. Швейцера, В. Ядова. Для усвідомлення змісту вказаних понять важливе значення має дискусія діяльнісного підходу і меліоризму (Дж. Еліот, Дж. Селлі) та пошук основи оцінювання в загальному в утвердженні життя й обмеженні його смертю (К. Маркс, Е. Морен).

У другому підрозділі"Методологічні основи дослідження феноменів оптимізму і песимізму" обґрунтовуються основні методологічні підходи та напрями дослідження феноменів оптимізму та песимізму у цілісності світогляду.

Діалектичний підхід базується на висновках про оцінно-вольовий зріз формування соціальної перспективи у діалектичній єдності оптимізму та песимізму, яка базується на мірі життя та смерті та уточнюється у діалектичному протиріччі перспективи з ретроспекцією в історичному процесі.

Для вивчення історії проблеми, охопленої взаємозв'язком оптимізму і песимізму використовується феноменологічний, у гносеологічному смислі - проблемний підхід, у центрі якого знаходиться феномен, який має свою історію розвитку. Компаративістський підхід використовується у порівнянні особливостей проявів оптимізму і песимізму в різних суспільно-історичних умовах. Проблемно-порівняльний аналіз уможливив з'ясування тотожності та відмінності різних явищ, виявлення спільного знаменника в дефініціях оптимізму та песимізму як протилежностях, що формують соціальну перспективу.

Системне дослідження людини базується як на загальній концепції системного аналізу, так і на тих методологічних основах, через які виявляються найбільш істотні риси людини, що з ними пов'язуються міра життя і міра смерті. Цілісність, системний характер оптимізму і песимізму детерміновані певними інтегративними властивостями їх складових, поміж яких оцінювання і волевиявлення, структурні і процесуальні частини, що зумовлюють необхідність системного дослідження. Системне дослідження визначає не тільки аналіз (декомпозицію), але і синтез (композицію) розвитку змісту і форми оптимізму і песимізму, тому удосконалення системного методу реалізується у напрямку вивчення основних механізмів композиції картини світу. Суб'єкт формує соціальну перспективу за допомогою основних опозицій, характеристик, визначення яких створює особисту мапу світу з власними координатами та орієнтирами, котрі позиціонують соціальний суб'єкт у реальному світі. Тому у дисертаційній роботі використовується системно-композиційний метод, за допомогою якого визначається роль взаємозв'язку оптимізму та песимізму, його вплив на інші композиційні бінарні опозиції у їх єдності.

Проведене дослідження оптимізму та песимізму у онтологічному (як риси безпосередньо сущого), гносеологічному (як проблема пошуку "найкращого" та "найгіршого" у пізнанні) та атрибутивному (як інструмент виміру властивості і характеристики людини чи суспільства) підходах допомогло виявити недоліки та обмеженість використання відповідних понять в згаданих сферах та визначити їх соціально-філософський зміст.

У третьому підрозділі "Оптимізм і песимізм як соціально-філософські категорії" доводиться необхідність використання категорій "оптимізм" і "песимізм" при розгляді оцінно-вольової сторони світогляду у єдності онтологічного, гносеологічного, аксіологічного та праксеологічного аспектів, обґрунтовується класифікація оптимізму та песимізму.

Використання понять оптимізм і песимізм як соціально-філософських категорій пояснюється їх світоглядним значенням, відображенням суб'єкт-об'єктних та суб'єкт-суб'єктних відношень, рефлексивністю у вивченні соціальних явищ, формулюванням як взаємозв'язку соціально-філософських категорій, віддзеркаленням сутнісних взаємозв'язків соціальних об'єктів, процесів та явищ, що дозволяє використовувати їх як сконцентроване соціальне знання про соціальний світ.

Результати дослідження сфери застосування оптимізму і песимізму, сфери відображення причинно-наслідкових зв'язків, тотожності і відмінності категоріального контексту (у якому вони застосовуються) і категоріального ряду (за допомогою якого визначається їхній понятійний зміст), єдиної основи в різних проявах дозволили визначити сутність цих категорій. Оптимізм - це соціально-філософське поняття, що відображує оцінно-вольову сторону світогляду, яке позитивно визначає навколишній світ, стан і місце людини в ньому і ґрунтується на утвердженні міри життя як найкращого. Песимізм - це соціально-філософське поняття, що відображує оцінно-вольову сторону світогляду, що негативно визначає навколишній світ, стан і місце людини в ньому, ґрунтується на утвердженні міри життя запереченням за допомогою найгіршого, тобто утвердження міри смерті (можливості руйнованості життя).

В оптимізмі центральним принципом є утвердження міри життя як "найкращого". На відміну від оптимізму утвердження міри смерті в песимізмі відбувається через заперечення "найгіршого", того, що руйнує життя. Основними світоглядними елементами є образи, смисли і фантазми.

Родовими ознаками "оптимізму" і "песимізму" є оцінювання і воля, за допомогою яких визначається позитивне - "добро" і негативне - "зло" у відносинах "суб'єкт - об'єкт". Те саме відносяться до понять "добре" і "погано", "краще" і "гірше". А видовими характеристиками оптимізму і песимізму є, по-перше, найвищий ступінь оцінювання ("найкраще" в оптимізмі і "найгірше" у песимізмі), по-друге, граничний ступінь волі у межовій ситуації поліпшення і погіршення, по-третє, оцінювання і волевиявлення з позиції утвердження найкращого - "добра" в оптимізмі, з позиції заперечення найгіршого - "зла" у песимізмі.

Як єдина основа в різних визначеннях оптимізму і песимізму є міра життя, що формує систему цінностей у єдності існування, здійснення (реалізації існування або знаходження душевного і духовного в житті) і реалізації здійснення (справдження душевного і духовного в дійсність). Воля в цьому взаємозв'язку забезпечує взаємодію оптимізму і песимізму у дієвості суб'єкта.

Міра життя безпосередньо пов'язана зі способом (режимом та організацією життєвого шляху), рівнем (відносною кількісною характеристикою життя у порівнянні з іншими суб'єктами життя) та якістю життя (ступенем здійснення життя, суттєвими біологічними та соціальними сторонами життєдіяльності). Міра життя виражає органічну єдність якісної та кількісної визначеності життя. Стиснення міри життя означає спрощення та падіння якості життя, зниження ступеня реалізації суттєвих біологічних та соціальних сторін життєдіяльності, тобто скорочення ступеня задоволення людських потреб, зменшення життєвих ліній творчості та самореалізації, тривалості біологічного та соціального життя.

Розширення міри життя означає підйом якості життя, зростання потреб до рівня душевного та духовного життя, якісно нового стану способу життя, у збільшенні тривалості життя, створення можливостей високого ступеня забезпечення соціального здоров'я, відтворення смисложиттєвих відносин, зв'язків, збереження результатів творчості у наступних поколіннях. Отже оптимізм забезпечує оцінно-вольову спрямованість на підвищення якості та рівня життя, песимізм обмежує здійснення життя та самозбереження суб'єкта.

Узгодженість цінностей існування, здійснення і реалізації життя в сприйнятті, пізнанні, оцінюванні і дії дозволяє сформулювати змістовний (наповнений) оптимізм, що стверджує буття і необхідність узгодженості як "найкращого", і змістовний (наповнений) песимізм, що заперечує буття і необхідність руйнуючої неузгодженості як "найгіршого". Поряд зі змістовним, визначено також відносний оптимізм і песимізм, а також оптимізм і песимізм на помилкових основах. Відносний оптимізм і песимізм, по суті, є неповним чи незрілим змістовним оптимізмом і песимізмом. Оптимізм і песимізм на помилкових основах ґрунтується на цінностях, що руйнують життя, які стверджують насильницьку смерть стосовно існування, руйнують душу і натхнення, блокують здійснення духу.

У другому розділі "ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ОПТИМІЗМУ І ПЕСИМІЗМУ" досліджуються біологічні передумови та соціальні умови формування закономірного характеру взаємозв'язку оптимізму та песимізму.

У першому підрозділі - "Біологічні передумови формування взаємозв'язку оптимізму і песимізму", розглянуто біологічні передумови виникнення взаємозв'язку оптимізму і песимізму, що обумовлені єдністю всього живого світу, в якому більш складні соціальні форми людського життя ґрунтуються на загальних біологічних механізмах, але при цьому не зводяться до них. Розмежування біологічних і соціальних передумов виникнення й формування взаємозв'язку оптимізму та песимізму залежить від вирішення проблеми природи людини, як окремого у єдності живого.

Діалектична єдність природи людини (що складається з характеристик, значимих для всіх людей) і множинності людського здійснення (як альтернативності людських проявів) слугує гуманізації ставлення людини до самої себе й інших людей, з'ясуванню стійких і змінних характеристик людини, як єдності біологічного й соціального.

Біологічні передумови взаємозв'язку оптимізму та песимізму формувались у "біологічній системі координат" розвитку біосфери, у психофізіологічній організації й поведінці тварин, як оцінно-вольові біологічні механізми збереження й удосконалення різноманітними живими організмами власної міри життя. У психофізіологічних процесах такими механізмами є центризм живого організму стосовно зовнішнього середовища; взаємозв'язок збудження і гальмування; система органів чуттів; відчуття, (страждання і насолоди, емоції страху й радості, безпорадності й упевненості); емоції й афекти; стереотипні дії виживання (втеча, агресія, заціпеніння і т.п.).

Біологічні механізми, що визначають вольову сторону передоптимізму і передпесимізму, знаходяться у прямій залежності від абіотичних і біотичних факторів у перенесенні сонячної енергії за допомогою фотосинтезу у біогеоценозах, у трофічних ланцюгах та трофічній мережі, а також вони визначені колективно-групові передумовами у специфіці міжвидової боротьби й внутрішньовидової агресії, важливої ролі території і її центру. Центр у мобільних видів може зміщуватися одночасно з кочовищем та залежить від основного продукту харчування. В осілих колективно проживаючих видів тварин центризм колективу визначається центральним місцем проживання територіальної єдності. Специфіка передумов колективного передоптимізму і передпесимізму залежить від форми об'єднання й симбіозу. Потенціал біологічного угруповання був протопотенціалом соціального капіталу у визначенні сконцентрованої соціальної енергії групи.

Перехід від біологічних передумов до виникнення власне взаємозв'язку оптимізму та песимізму пов'язаний із формуванням соціальної сфери, нової якості міри життя і смерті. Взаємозв'язок оптимізму та песимізму виникає при набутті соціальних характеристик міри життя в єдності соціоантропогенезу, у якому паралельно відбувається збереження біологічної міри життя, розвиток соціальних відносин і психофізичної організації людини. Виникнення взаємозв'язку оптимізму та песимізму визначено формуванням соціокультурної системи. Розвиток діяльності й сезонний характер землеробства і скотарства, циклічний поділ праці (сезонність ремесла, будівництва і т.д.), характер обміну у своїй спільноті і з іншими спільнотами обумовлюють оптимізм та песимізм тих або інших сфер діяльності. Виникнення оптимізму і песимізму пов'язані з усвідомленням факторів життя й смерті у світогляді доцивілізаційного етапу розвитку суспільства. Колективні фактори були визначені ранніми формами соціальної організації й генезисом додержавних інститутів: локальна група мисливців і збирачів, в основі соціальних зв'язків якої знаходиться реципрокатний обмін; первісна землеробська громада як основна одиниця існування осілих народів з ранніми формами нерівності й системи редистрибуції; надобщинні структури - протодержави (чіф-дім).

Поліпшення функції контролю над навколишнім середовищем удосконалює положення у трофічній мережі за допомогою інструменталізації та праці; керованості колективу за допомогою відносин впливу, престижу, влади; спілкування за допомогою другої сигнальної системи - мови.

У другому підрозділі "Соціальні умови формування взаємозв'язку оптимізму і песимізму" процес розвитку взаємозв'язку оптимізму і песимізму досліджується у з'ясуванні межі виникнення та отримання якісно нового стану оцінно-вольової системи у біологічному та соціальному світі, у світогляді на доцивілізаційному, локально-цивілізаційному етапах та етапі світової цивілізації.

На доцивілізаційному етапі взаємозв'язок оптимізму та песимізму ще не визрілий, в якому центральним процесом є існування. Центрами світу є індивід і колектив у межах певної культури, у яких розгортається розмаїття справдження душевності та духовності у житті. Виникнення цивілізацій визначає становлення локального, котре означає досягнення культурою нового якісного рівня и є етапом формування глобального, світового рівня розвитку соціального життя з конкретними центрами, тяжіння чи відштовхування від яких обумовило життя периферійних народів.

Доцентрові тенденції цивілізації і поліцентрична боротьба вимагали додаткових джерел речовини, енергії, інформації за рахунок інших культур та цивілізацій, що спрямувало науково-технічне вдосконалення озброєння і мобільності, згуртування цивілізації та зміцнення зв'язків із колоніями за допомогою релігії, скорочення расових, національних, становими обмежень та забобонів. Ця боротьба визначала оптимізацію системи цивілізаційних ідентичностей та ідентифікацій у ствердженні оптимізму та песимізму ідеалів справедливості, рівності і братерства. У компонентному становленні взаємозв'язку оптимізму та песимізму зокрема і світогляду в цілому спостерігається перевага образів у міфологічному світогляді, фантазмів у релігійному світогляді, смислів у науковому світогляді. Розвиток духу, що піднесений всеєдністю людей, яка сприйнята суспільною свідомістю, зміцнював і об'єднував цивілізацію у визначенні оптимізму і, справдженні надій соціальних суб'єктів, реалізації їх соціальних перспектив.

Особливу роль у пошуку загального зіграла європейська цивілізація, поліцентричність здійснення якої кинула виклик неєвропейським цивілізаціям. Виклик був сприйнятий неєвропейськими цивілізаціями в образах, смислах і фантазмах європейської цивілізації, оптимізм і песимізм якої поставив питання про рівноправність цивілізацій. Ця рівноправність доводилася за допомогою утвердження оптимізму своєї неєвропейської цивілізації та песимізму щодо західної. Дискусія із західним оптимізмом та песимізмом вела до синкретизму і модернізації, до становлення універсального у процесі глобалізації: на етапі колоніалізму, на етапі виборювання незалежності та цивілізаційних трансформацій, формування двохполярного світу, на етапі руйнування біполярних міжнародних відносин або становлення їх плюралізму (багато полярності і полісуб'єктивності формування світової цивілізації).

У центрі дослідження взаємозв'язку оптимізму і песимізму у світогляді на етапі загальносвітової цивілізації знаходилося вивчення нового якісного стану - світової спільності локальних цивілізацій, формування загальних для кожної локальної цивілізації проблем, котрі потребують загальносвітових рішень, та об'єднання локальних цивілізацій у єдину систему. Взаємозв'язок оптимізму і песимізму конкретної цивілізації визначає напрям розвитку її в універсальному, ґрунтуючись на своїй мірі життя і мірі смерті. При цьому універсальне за допомогою песимізму обмежує вплив уніфікування універсального, а за допомогою оптимізму визначає волю здійснення різноманітності в єдиному світовому процесі. Єдине універсальне існування людства вимагає єдності здійснення загальнолюдського у справдженні душі і натхнення конкретного соціального суб'єкта у різноманітності проявів і реалізації здійсненого у світі.

Заперечення духовного, руйнування піднесеного призводило до смертоносних для цивілізації тенденцій, до взаємозв'язку оптимізму і песимізму на помилкових основах бездушшя. Цивілізацію не рятував оптимізм і песимізм існування, оскільки губилися перспективи розвитку душі і духу.

У третьому підрозділі "Закономірний характер взаємозв'язку оптимізму і песимізму" вивчається роль цього взаємозв'язку в діяльності суб'єкта, досліджуються основні функції, які виконує цей взаємозв'язок у суспільний практиці, та його відповідність атрибутивним характеристикам закономірності.

Дослідження суб'єкта оптимізму і песимізму визначає пошук атрибутивних характеристик (діяльність, пізнання і масштабність та інші) і з'ясування специфіки суб'єкта й об'єкта у межових, порубіжних станах міри життя. Суб'єкт життя, як своєрідний ідеал, оптимальний спосіб здійснення життя, в екстремальних умовах, у граничному стисненні міри життя досліджується в активному (суб'єктному) та пасивному споглядальному ставленні до навколишнього світу. В екстремальних умовах пасивне ставлення призводить до того, що людина стає жертвою.

Суб'єкту смерті протистоїть жертва, що розглядається як об'єкт руйнування і смерті або суб'єкт життя при активному опорі. Суб'єкт оптимізму є суб'єктом життя, якщо активність, спрямована на збереження і розширення міри життя, узгоджує міру життя на різних рівнях - індивідуальному, груповому, суспільному, загальнолюдському (зокрема), і в потоці життя на Землі (у цілому). Якщо узгодження не відбувається, то суб'єкт оптимізму на певному рівні стає суб'єктом смерті. Суб'єкт песимізму є суб'єктом життя, якщо обмеження руйнівних тенденцій сприяє узгодженню міри життя на різних рівнях. Суб'єкт песимізму стає суб'єктом смерті, коли обмеження руйнівних тенденцій, обмежує активність у такій мірі, що руйнується воля до життя і міра життя.

Базовим суб'єктом соціальної дії є людина, носій загальнолюдських, національних, групових і особистісних цілей, тому в проблему вивчення оптимізму і песимізму людини входять різнорівневі суб'єктивні зрізи. Об'єктом оптимізму і песимізму є все те, що впливає на міру життя, може бути оцінене, і на що може бути спрямована воля і справдження суб'єкта в цілому. Формування соціальної перспективи суб'єктом оптимізму та песимізму детерміноване предметом дослідження, який у найбільш узагальненому вигляді можливо класифікувати за двома критеріями: часовим принципом - минуле, сучасне і майбутнє, і за направленістю суспільних наук. Знання закономірності взаємозв'язку оптимізму і песимізму дозволяє аналізувати минуле в історії; визначати існування соціального суб'єкта (людини, групи, суспільства) в соціальній психології, соціальній педагогіці, соціології, соціальному управлінні; у загальнотеоретичних дослідженнях прагнути до найкращого стану, позитивної евристики "ядра програми" та негативної евристики як "захисної аргументації" від критичних аргументів, яка застерігає від фальсифікації.

Аналіз практичного застосування закономірності взаємозв'язку оптимізму та песимізму як принципу дозволяє виділити найбільш загальні її функції. Взаємозв'язок оптимізму та песимізму визначає діяльнісну функцію суб'єкта у взаємодії з іншими суб'єктами - вольову складову, у визначенні силових соціальних полів, посиленні пов'язаності соціальних суб'єктів у мірі життя, її розвитку, або опорі тому силовому тиску, який звужує або руйнує міру життя.

Орієнтуюча функція визначена за принципом сервомеханізму, самонаведення, яке, виходячи зі стану та можливостей розвитку міри життя та міри смерті, спрямовує поведінку та діяльність суб'єкта, характеризує життєво важливе або ситуаційно актуальне, що протистоїть індиферентному, неважливому та неактуальному.

Пізнавальна функція пов'язана із дослідженням тенденцій розвитку соціальних суб'єктів та оточуючих умов, у змінах різних явищ, процесів, подій; визначає об'єктивний стан міри життя та суб'єктивні пріоритети душевної і духовної сторони в ній; розкриває роль людського фактору в особистому, соціальному та соцієтальному житті. Діагностична функція визначає стан соціальним суб'єктом своєї міри життя та смерті, неіндиферентність суб'єкта, "соціальну температуру", від високої - з інтенсивного переживання змін на краще або уболівання від гіршого, до низької - з характерною байдужістю до того, що відбувається, безвільністю до участі у змінах або опору їм. Функція ідентифікування потенціалу є визначена процесом відбору та резонування зі структурою або соціальними функціями суб'єкта у більш масштабному суб'єкті та пов'язаності соціальних суб'єктів; характеризує позиціювання соціального суб'єкта у соціальних силах розвитку. Прогностична функція визначає активність, поведінку або діяльність соціального суб'єкта відносно до соціальних процесів або до розстановки та розвитку соціальних сил, пов'язаності соціальних суб'єктів.

Функція форматування світоглядного простору, соціальної перспективи реалізується в упорядкуванні життєвого простору суб'єкта у пізнавальній або іншій діяльності, у бажанні досягти найкращого як певного ідеалу, який може розглядатися як шаблон або інновації, чи у подоланні найгіршого як уніфікації або руйнування міри життя. Ця функція, коли досягає теоретичного обґрунтування та цілісності, претендує на роль ідеологічної. Взаємозв'язок оптимізму та песимізму в ідеологічній функції впливає на виховання, політичну соціалізацію, формування громадськості, політичну культуру населення.

Організуюча функція втілюється у напрямку подолання невизначеності соціального суб'єкта щодо навколишнього середовища у розробці рішення, особливо в умовах ризику та невизначеності, коли підвищується роль суб'єктивного фактора, значення особистісних переваг, які у решті-решт ґрунтуються на мірі життя або смерті.

Зміст та функції взаємозв'язку оптимізму та песимізму у суб'єкт-об'єктних відносинах віддзеркалюють його закономірний характер. Взаємозв'язок оптимізму і песимізму є істотним зв'язком, оскільки виражає оцінно-вольову сторону світогляду; внутрішнім - тому, що відцентрованість оцінно-вольової сторони забезпечує міру життя та міру смерті. Він має загальний характер, оскільки визначає загальне у різних формах, проявах оцінювання та воління соціальних суб'єктів, їх особливості на різних етапах формування світогляду. Взаємозв'язок оптимізму та песимізму характеризується як необхідний зв'язок, оскільки обумовлює світосприйняття та активність людини у відповідності до визначення власної міри життя та смерті в оточуючих умовах. Об'єктивність взаємозв'язку оптимізму та песимізму визначена об'єктивним характером міри життя та міри смерті, які є підґрунтям взаємозв'язку, та не залежить від діяльності та пізнання соціального суб'єкта або ця залежність має опосередковане значення. Взаємозв'язок оптимізму та песимізму є повторюваним зв'язком, оскільки відтворює поведінку, діяльність та оцінювання суб'єкта на основі сформованої міри життя та міри смерті у просторі та часі, має стійкий характер, що відображується у відносній незмінності міри життя і міри смерті при змінах оточуючого середовища.

У третьому розділі "СОЦІАЛЬНА ПЕРСПЕКТИВА ЯК ПРОЯВ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ОПТИМІЗМУ І ПЕСИМІЗМУ" аналізується ідея картини світу та зміст її динамічної сторони, яка відображена у понятті "соціальна перспектива", доводиться сутнісний вплив взаємозв'язку оптимізму та песимізму на формування візії майбутнього.

У першому підрозділі "Сутність соціальної перспективи" досліджується роль соціальної перспективи в ідеї картини світу, обґрунтовується положення про трансформацію "соціальної перспективи" з конвенціонального до соціально-філософського поняття, з'ясовується його зміст у протиріччі перспективного та історичного.

Образ перспективи є важливою частиною ідеї картини світу і відображає динамічну її сторону. Картина світу визначається, як світоглядна форма знання чи синтез знань людей про природу і соціальну реальність, як образ реальності, що включає зразки можливої реальності (картин світу), як щось, що існує у бутті, є інтуїтивно зрозумілим і не вимагає визначення і пояснення.

Основні положення в розумінні соціальної перспективи визначені в такому. По-перше, поняття соціальної перспективи є однією зі світоглядних і теоретичних форм, в якій втілюється ідея розвитку. Поняття соціальної перспективи з'являється як аспект ідеї суспільного розвитку в усій теоретичній варіативності. По-друге, при розгляді соціальної перспективи велику роль відіграє "фокус" перспективи, пов'язаний із центризмом вивчення того чи іншого явища. За межами "фокусу" існує місце для інших підходів і центризму іншого явища. По-третє, соціальна перспектива досліджується як проблема майбутнього, в якій визначаються основні об'єкти і тенденції, тобто можливе - на основі існуючого, належне - на основі реального, бажане і небажане - на основі дійсного. По-четверте, у дослідженні перспективи в цілому і соціальної перспективи зокрема найважливішим є не тільки її нерозривний зв'язок з ідеєю розвитку, але і настільки ж нерозривний зв'язок з ідеєю картини світу.