Тому соціальна перспектива - це соціально-філософське поняття, що виражає динаміку розвитку тієї частини картини світу, яка визначає міру життя і міру смерті суб'єкта і на яку спрямована активність суб'єкта. Сьогодення як діалектична єдність динамік у майбутнє й у минуле розмежовує історичне - позачасове, життєво важливе для суспільства, сформоване минулим, і перспективне, те, що формується як життєво важливе для майбутнього. Перспективними є ті суспільні зміни, майбутній результат яких набуває історичного характеру, істотно впливає на життя суспільства. У свою чергу, історичними є ті суспільні зміни, досвід яких є значимим для наступних поколінь, для майбутнього життя суспільства. Взаємозв'язок оптимізму і песимізму визначає єдність минулого і майбутнього в сьогоденні, котрий узгоджує минулий життєво важливий досвід з життєво важливими змінами, відтинаючи все смертоносне, неісторичне, неважливе та нежиттєве в майбутньому. У протилежному випадку відбувається деформація історичного досвіду і перспективи у дисгармонії і кризі соціального суб'єкта із собою та з іншими суб'єктами і навколишнім світом.

Життєво важливе як позачасове чи довгострокове закріплюється у топіці суспільства - устрої, "архітектурі" суспільства, що дозволяє розв'язувати життєві проблеми за допомогою минулого досвіду і знаходитись у трансформації в результаті постановки і вирішення перспективних проблем. У топічному устрої основою є природний, екологічний, базис, на якому ґрунтується суспільний фундамент - економіка, надбудовою якої є соціальна, політична і духовна сфери. Топічний підхід дозволяє виділити основні групи суспільних детермінант: фундаментальні (екологічні та економічні) детермінанти і домінуючі, залежні від розвитку та актуальності суспільних проблем - соціальні, політичні і духовні детермінанти.

У другому підрозділі "Змістовна архітектура і формальні характеристики соціальної перспективи" досліджується універсальне у різноманітності побудов змістовної архітектури в елементному, компонентному та функціональному аспектах і формальних проявах соціальної перспективи.

Залученість людини до масштабних соціальних суб'єктів вимагає створення загального бачення картини світу у вигляді універсального для окремих людей, яке пов'язане зі сферою особистого життя, конкретною картиною світу; чи як цілісності індивідуальних і групових фрагментів, пов'язаних принципом доповнення з існуванням загального, котре "цементує картину світу". Перший підхід розглядає загальне - універсальне як надособисте масштабних соціальних суб'єктів. У другому підході в більшій мірі досліджується можливість появи нового і поширення його на усі фрагменти соціальної картини світу.

Структуру соціальної перспективи визначають такі елементи і компоненти. По-перше, картина світу і соціальна перспектива є чимось суб'єктивним, що виявляється в особистому сприйнятті змін картини світу і соціального світу в цілому. Тому елементами і компонентами соціальної перспективи є суб'єктивні уявлення про динаміку картини світу і суб'єктивна активність в соціальному світі. Образи, смисли, нонсенси, фантазми, міфологеми й ідеологеми стають елементами соціальної картини світу не тільки, коли знаходяться в процесі зміни, перетворення чи заміщення, але і коли відображають зміни, які важливі для майбутнього. По-друге, соціальна перспектива є віддзеркаленням динаміки об'єктивного світу. Тому соціальну перспективу складають об'єктивні процеси, що не залежать від сприйняття суб'єкта, але відображаються в ньому. Як об'єктивні елементи соціальної перспективи визначені процеси, тенденції, зміни, умови, фактори, виклики.

По-третє, елементарна і компонентна база соціальної перспективи визначена в активності соціальних суб'єктів. Поведінка, що визначає соціальну перспективу, може бути самостійною, соціокультурною і наслідуваною. Діяльність, що визначає соціальну перспективу, може бути виробляючою, інноваційною і відтворюючою, та виявляється у закріпленні чи об'єктивізації суб'єктивної перспективи в інституціональній і ціннісно-нормативній формі. Так, стереотипи, сценарії, програми, рішення, проекти, плани, прогнози, стратегії, технології, виступають об'єктивованими елементами соціальної перспективи, якщо визначають соціальні інститути і регулюють їхні відносини із соціальним світом.

По-четверте, активність соціальних суб'єктів у природному і соціальному світі призводить до збурювання середовища, що може оцінюватися соціальними суб'єктами не тільки негативно, але і позитивно. Інформацію і зворотній вплив об'єкта на суб'єкт прийнято розглядати як зворотний зв'язок, що також є компонентом структури соціальної перспективи. Елементами соціальної перспективи в компоненті зворотного зв'язку є кризи, конфлікти, протиріччя, проблеми та технології їх вирішення.

Дослідження детермінант соціальної перспективи вимагає визначення перспективних проблем і процесів, які визначають архітектуру соціальної перспективи. У визначенні проблеми соціальний суб'єкт з'ясовує об'єктивні основи соціальної перспективи поза залежністю від суб'єкта, а також виявляє суб'єктивний зміст соціальної перспективи, визначає свої вимоги та ідеали до частини соціального світу, що залежить від активності і пізнання суб'єкта. Перспективна проблема не тільки обмежує коло перспективних елементів об'єктивними вимогами і суб'єктивними бажаннями, але і з'ясовує можливості, роль соціального суб'єкта у формуванні соціальної перспективи і ступінь його активності.

Функціональну цілісність соціальної перспективи у змістовній архітектурі складають у своїй єдності процеси діагностики, прогнозування, проектування, планування і корекції. Причому результатом діагностики є перспективні проблеми як основа формування суб'єктної перспективи, а інші етапи оформлюють перспективу як цілісність підсистем, компонентів і елементів. Прогнозування спрямоване на виявлення можливого, найбільш імовірного, майбутнього стану об'єкта і умов, що впливають на нього. Проектування як об'єктивація нового в соціальному світі визначає майбутній стан як ціль, а планування - послідовність здійснення нового. Вони випереджають суб'єктивну діяльність і складають горизонт майбутнього в картині світу. Зміни об'єктивних умов соціального оточення можуть істотно коригувати плани і проекти, аж до неможливості їхнього втілення, створюючи умови, які соціальний суб'єкт не може спрогнозувати і перебороти.

У третьому підрозділі "Взаємозв'язок оптимізму і песимізму як інтегративний принцип формування соціальної перспективи" досліджується роль взаємозв'язку оптимізму і песимізму у формуванні соціальної перспективи та можливість використання цього напряму моделювання у соціальних та гуманітарних науках.

Сучасні дослідження моделювання соціальних процесів використовують методи соціальної картографії, які засновані на критиці існуючого стану справ і побудові ідеалу знання, морального життя, політичного устрою, рефлексії над граничними основами культури, універсаліями соціального життя у спробі "дизайну світу" з урахуванням суб'єктивного фактору. Суб'єктивні плани на майбутнє в соціальному моделюванні визначаються характеристиками взаємозв'язку оптимізму і песимізму як оцінно-вольової складової впливу соціального суб'єкта на формування динаміки картини світу в універсаліях, індикатумах, що дозволяє визначити тренди соціального розвитку. Взаємозв'язок оптимізму і песимізму соціального суб'єкта реалізується в моделюванні соціальної перспективи у формуванні змісту, у втіленні триєдиної міри життя. Крім змістовного аспекту важливу роль відіграє формальна сторона, композиція взаємозв'язку оптимізму і песимізму у процесі формування соціальної перспективи методом приведених бінарних опозицій.

Часова характеристика в бінарній опозиції "сталість - тимчасовість" визначена в об'єктивному змісті міри життя, у залежності індивідуального визначення і включеності в масштабні ідентифікації в опозиції "персоналізація - деперсоналізація". Процес персоналізації і деперсоналізації ґрунтується на змістовних, неповних чи помилкових основах взаємозв'язку оптимізму і песимізму. Форма взаємозв'язку оптимізму і песимізму визначена центром і периферією композиції, що пов'язане зі становищем суб'єкта. Композиційний центр оптимізму і песимізму може не тільки не збігатися із центром положення, але і бути зовсім іншого рівня (космоцентризм, теоцентризм, європоцентризм, сходоцентризм, антропоцентризм тощо), при цьому явища взаємозв'язку оптимізму і песимізму можуть бути одноплановими чи багатоплановими в соціальній перспективі. Бінарна опозиція "одноплановість - багатоплановість" залежить від кількості і узгодженості суб'єктних і об'єктних ідентифікацій. Явища взаємозв'язку оптимізму і песимізму залежать від симетрії чи асиметрії, що виявляється як у "нестачі" - нерозвиненості чи стисненні міри життя, або ослабленій волі, так і в "надлишку" - гіпертрофованому оптимізмі чи песимізмі. Вертикальна урівноваженість оптимізму і песимізму тісно пов'язана з горизонтальною збалансованістю в різних сферах життєдіяльності на принципах доповнення. При цьому домінування тієї чи іншої сфери викликане динамікою або статикою суб'єкта, обсягом оптимізму і песимізму. Динаміка і статика взаємозв'язку оптимізму і песимізму взаємно детермінується проблемою ритму і контрасту, а також напрямком руху (проблема центризму, замкненості й відкритості). Ритм взаємозв'язку оптимізму і песимізму характеризує моноритмію і поліритмію у чергуванні оптимізму і песимізму (і їхнього обсягу), що відображується у флуктуації міри життя і міри смерті. Контраст виявляється як переривчастість, порушення повторюваності і відображає характеристики стійкості чи статичності.

Ритм життєдіяльності як зміна пасивності й активності істотно визначає обсяг оптимізму і песимізму. У суб'єкта в екстремальних умовах знижується обсяг оптимізму у зв'язку з виснаженням резервів організму. І навпаки, тривалість і неекстремальність нормальних умов істотно знижують обсяг песимізму. Обсяг оптимізму визначає доцентрову чи відцентрову спрямованість і мобільність суб'єкта, фокус соціальної перспективи. Межі соціальної перспективи обумовлені бінарною опозицією відкритості і замкненості (потайливості). У цьому плані відкритість і замкненість взаємозв'язку оптимізму і песимізму визначені відносинами "суб'єкт - навколишній світ" у залежності від соціокультурних правил або всупереч їм. Композиція соціальної перспективи залежить від цілісності чи фрагментарності взаємозв'язку оптимізму і песимізму. Формальна цілісність взаємозв'язку оптимізму і песимізму визначена узгодженістю пріоритетів життєдіяльності суб'єкта, його зовнішніх центрів, що визначають міру життя і реалізації внутрішнього змісту у відносинах з цими центрами. Сфери і рівні життєдіяльності суб'єкта, що є периферійними, характеризуються фрагментарністю форми взаємозв'язку оптимізму і песимізму. Фрагментарність оптимізму і песимізму характеризує у більшій мірі сферу індиферентного.

Взаємозв'язок оптимізму і песимізму пізнається й оцінюється у моделюванні соціальної перспективи лише в тому ступені, у якому міра життя і міра смерті характеризуються у специфіці визначених композиційних дихотомій. При цьому відсутність композиційної цілісності і розгляд стабільних факторів обстановки дають велику похибку у формуванні соціальних перспектив. Воля чи безпорадність суб'єкта багато в чому залежать від його здатності збільшувати масштаб свого впливу або знижувати рівень впливу навколишнього світу, ідентифікації соціальних перспектив з оптимізмом чи песимізмом.

Формування волі до перемоги є одним із визначальних у вихованні й освіті суб'єктів, тому комплекс характеристик змісту і форми оптимізму і песимізму дозволяє уточнити параметричні і критеріальні вимоги суб'єктів, що визначають плани на майбутнє. Взаємозв'язок оптимізму та песимізму як закономірність формування соціальної перспективи може використовуватись як принцип пізнання та практики у свідомому покращенні соціального життя, або відбуватись у процесі самоорганізації діяльності суб'єктів, що переслідують свої цілі та інтереси, за рахунок селекції та конвергенції у боротьбі, конфліктах або узгодженні.

У четвертому розділі "ДЕТЕРМІНАНТИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ" досліджуються механізми оптимізації та деформації соціальної перспективи, визначаються риси та критерії формування оптимістичної перспективи України.

У першому підрозділі "Інтеграція соціального капіталу й оптимізація соціального опору як чинники формування соціальної перспективи" на основі триєдиної міри життя визначаються оптимізація та деформація соціальної перспективи в процесі інтеграції соціального капіталу розвитку та опору.

Дослідження формування соціальної перспективи вимагає розмежування оптимізації і деформації. Найбільш істотною відмінністю оптимізації соціальної перспективи від її деформації є вплив на триєдину міру життя у характеристиках існування, здійснення душевного і духовного, та справдження їх в соціальному світі. Оптимізація як процес удосконалення наближає життя як цілісність до оптимуму у збереженні та розвитку міри життя у процесі здійснення змістовного взаємозв'язку оптимізму і песимізму, характеризується керованістю змін, що відбуваються, і постійною позитивною результативністю управління (на кожному наступному етапі збільшується обсяг "кращого життя" соціального організму). Деформація характеризується погіршенням, стисненням, активним руйнуванням міри життя і визначена взаємозв'язком неповного оптимізму і песимізму чи на помилкових основах, зростаючою некерованістю соціальних змін, і її результатом є погіршення існування життя людей, скорочення в житті суспільства душевних і духовних відносин. Деформація соціальної перспективи може торкнутися окремих компонентів соціальної перспективи або спотворити цілісність перспективи.

Механізм соціального опору може втілювати протистояння деформуючому впливу на життя суспільства чи власне процес деформації. Соціальний опір виникає тоді, коли з'являється загроза руйнування або стиснення міри життя, і виявляється як стан соціальної цілісності або як процес протидії напрузі чи тиску. Соціальний опір як стан цілісності характеризується напругою цілісності як наслідку якогось впливу на цю цілісність; увагою, реакцією і відповідною дією на протилежне як джерело впливу, що напружує; спрямованістю на усунення напруги або збільшення внутрішньої стійкості цілісності. Соціальний опір як процес характеризується вторинністю стосовно якоїсь соціальної зміни, негативним сприйняттям і оцінюванням суб'єкта соціального опору і зворотним впливом суб'єкта зміни.

Основними формами соціального опору є індиферентність до соціальних змін і відкрита протидія. Індиферентність може виявлятися у вигляді розсіювання сили суб'єкта соціальних змін, обмеженості людського потенціалу та концентрації його частини на іншому; соціальної інертності - індиферентності відчуження, душевної і духовної байдужості, відчуженості від свого потенційно наповненого життя; пасивного, латентного опору - небажання брати участь чи сприяти саме цим соціальним змінам. Протидія у формуванні і реалізації соціальної перспективи визначає, як правило, усвідомлену і цілеспрямовану непохитність у неприйнятті соціальних змін.

Основною формою деформації соціальної перспективи є насильство, яке виявляється в перекрученому погляді на розвиток суспільства й активності, яка спрямована на руйнування громадського життя. Граничною формою деформації особистості є некрофілія (Е. Фромма), безумовна форма досягнення любові до мертвого. Поширення некрофілії виявляється як цілісна тенденція деформації соціальної перспективи, єдності людей у скороченні міри життя, у руйнуванні існування, душевності і натхнення духу в соціальній дійсності. Некрофілія як тенденція деформації соціальної перспективи вимагає опору, об'єднання біофілії у добрі, готовності "мечем, що припиняє" протистояти некрофілії. Формою деформації є невротичне прагнення до влади (К. Хорні), що народжується з тривожності, ненависті і почуття власної неповноцінності. Найважливішою умовою можливості деформації соціальної перспективи є технологія насильства, сучасний розвиток науки і соціальних технологій, що дозволяють некрофілам і невротикам, що прагнуть до влади або володіють нею, збільшувати свавілля, успішно застосовувати і приховувати насильство.

Деформація соціальної перспективи потребує не тільки регенерацію соціального капіталу після "великого розриву" з традиційними нормами, але й інтеграцію соціального капіталу розвитку. Соціальний оптимізм зростає в процесі розвитку й укріплення соціального капіталу тією мірою, якою соціальний капітал із потенційного переходить у практичний розвиток міри життя суспільства. Тому проект оптимістичного розвитку з державної політики як ієрархічного детермінування розростається до історичного сценарію в умовах цілеорієнтації соціального капіталу у формуванні громадянського суспільства в цілому і мережевих структурах зокрема. Соціальний песимізм є процесом формування соціального капіталу опору у формуванні потенційного соціального капіталу як солідарності у неприйнятті руйнації міри життя.

Інтеграція соціального капіталу відбувається у залежності від ступеня здійснення силової та організаційної функції взаємозв'язку оптимізму і песимізму, в якому оптимізм спрямовує об'єднання та концентрацію людських дій, а песимізм визначає процеси деконцентрації та роз'єднання, розпорошення сил за рахунок опору. Цінності опору можуть слугувати першим кроком об'єднання, за яким або слідує міжусобна боротьба суб'єктів за свої інтереси (руйнація загального капіталу), або формується ґрунт для оптимістичних цінностей концентрації соціального капіталу позитивних перетворень.

У другому підрозділі "Ескіз до проекту оптимістичної перспективи розвитку України" на основі аналізу сучасного стану міри життя України визначаються фактори формування оптимістичної перспективи у розвитку країни.

Ескіз оптимістичної соціальної перспективи України починається з рекогносцировки соціальних суб'єктів у визначенні тих незбалансованих і асиметричних сторін соціальної перспективи, що вимагають гармонізації взаємозв'язку оптимізму і песимізму соціальних суб'єктів. Стиснення міри життя як виклик для оптимістичної перспективи визначає необхідність зняття основних протиріч. Тому необхідним є цивілізаційний оптимізм у ствердженні суверенності і цілісності України в міжнародному житті, у формуванні світової цивілізації.

Істотними керованими умовами суб'єктивності України, що визначають проект оптимістичної перспективи, є такі фактори. По-перше, фактор підвищення пов'язаності регіонів у єдиній цілісності акумулювання соціального, політичного й економічного капіталу розвитку цивілізаційного проекту України, зниження транспортного опору у вирішенні завдань, що забезпечують життя, наприклад, паливної проблеми, розвитку зв'язків українських виробничих комплексів у єдині мережі із закордонними партнерами.

По-друге, фактор розвитку соціального капіталу в протиріччі "держава - громадянське суспільство", що безпосередньо пов'язане з посиленням солідарності і рефлексуванням ідентифікацій суспільства у проекті соціальної перспективи, у персоналізації діючих суб'єктів проекту оптимістичної перспективи (формування політичної партії соціального прогресу, формуванні громадських українських фондів, економічних мереж, кластерів, системи взаємодії з діаспорами), зміцнення довіри до держави "заради України" як центру формування ієрархічної структури проекту.

По-третє, фактор об'єднання і цілеорієнтації соціального капіталу малого і середнього бізнесу, інтелігенції, студентства, "індустрії смислів", тих соціальних верств, які мають високу соціальну температуру.

По-четверте, оптимізація системи соціальних ліфтів і технології ухвалення рішень в інтересах України, що одночасно включає напрямки розвитку індустріальної сили України і постіндустріальної концентрації енергії в єдності критеріїв біологічної і соціальної якості життя, у ствердженні "української ідеї і загальної справи".

По-п'яте, фактор оптимізації розвитку соціальної держави в Україні у переході від стратегії соціальної допомоги до стратегії соціального інвестування в основі процесів децентралізації і формування громадянського суспільства на принципі доповнення до держави.

По-шосте, створення збалансованої політики соціального і людського розвитку у визначенні свого підходу в теорії розвитку в інформаційному, постіндустріальному суспільстві.

По-сьоме, центральним, системоутворюючим критерієм є повнота, пов'язаність "української ідеї" з єдиною "суспільною справою" у триєдності загальнолюдського блага, блага для України, блага для конкретної людини, у житті, яке збільшує душевність та духовність.

У третьому підрозділі "Підвищення якості життя як критерій формування оптимістичної перспективи розвитку суспільства" обґрунтовується комплексність критерію якості життя, який відображає стан розвитку суспільства та залежність процесу формування оптимістичної перспективи від сталого зростання добробуту України.

Оскільки формування соціального оптимізму є процесом концентрації енергії розвитку, а змістовний песимізм є механізмом обмеження соціальної дисперсії, розсіювання енергії, тому у концепції формування оптимістичної перспективи існує два методологічні підходи. Один відноситься до конструювання майбутнього, у якому перспектива є метою діяльності соціальних суб'єктів. Другий визначається підходом самоорганізації: краще майбутнє еволюціонує поза проектуванням в процесі взаємодії суб'єктів, оцінно-вольова складова яких є одним із силових полів, що спрямовують соціальний розвиток. Поєднання цих напрямів як вибір перспективи залежить від спроможності України бути суб'єктом життя, знаходитися в постійному удосконалюванні свого життя, в усвідомленні свого буття у світі - "української ідеї".

Незмінною, безумовною цінністю в українській загальнонародній ідеї є життя народу, що не залежить від тієї чи іншої точки зору, підходу, методу, або від розуміння того або іншого періоду розвитку України, але в них утілюється, в спільному житті, співучасті її громадян. Проект оптимістичної перспективи України має підтримку глобального соціального капіталу в реалізації концепції людського розвитку в динаміці удосконалення якості життя.

Оптимістична екологічна перспектива ґрунтується на дослідженні міри життя людини, що проживає в Україні, на порівнянні її характеристик з якістю міри людського життя в інших країнах, на знанні біологічних та біосоціальних характеристики життя людей у відношенні "людина - природа", "суспільство - природа". Екологія життя України в соціальному зрізі є відношенням соціальних суб'єктів в екологічній діяльності, а також соціальним середовищем існування, що визначає душевні і духовні (або бездушні і бездуховні) характеристики міри життя. Концепція екологічної безпеки знаходить свої засади в підході органічного росту економічної і політичної сили держави, в характеристиці повноти біологічної і соціальної якості міри життя України, критеріях безпеки екологічної діяльності для природи і людини, її естетичного й етичного розвитку.

Економічний розвиток української держави, пов'язаний із освітянським фактором виробництва, розвитком матеріально-технічної бази, рівнем зрілості виробничих відносин та організаційних структур та розвитком науки (В. Андрущенко, М. Михальченко), справедливим механізмом розподілу національного капіталу в країні за рахунок зваженої державної політики та створення суспільних амортизаторів вирівнювання якості життя незаможних громадян до рівня економічно спроможного стану.

Зміна структури вартості зробленого сукупного продукту в інформаційному суспільстві означає доповнення додаткової вартості (яка створюється неоплаченою працею найманих робітників та привласнюється капіталістом) надлишковою додатковою вартістю, що виникає за рахунок зниження витрат виробництва завдяки застосуванню нових технологій та удосконалюванню методів організації виробництва. Саме зміна структури вартості зробленого сукупного продукту визначила домінанту духовно-культурного та наукового фактору розвитку суспільства, при цьому його основною тенденцією стає конкуренція за якість життя. Конкуренція країн у людському розвитку за більш високий рівень якості життя поступово стає системним критерієм оптимістичної перспективи розвитку суспільства.

Більшість інших факторів є підсистемними або свідчать про залежність соціальної перспективи від центризму проблеми усталеності суспільства. Спрямованість і зусилля держави в напрямку оптимістичних соціальних перспектив дають позитивний результат, якщо у підсумку основним є підвищення рівня якості життя. Інформаційна цивілізація внесла суттєві зміни у структуру потенціалу суспільства, оскільки часто-густо на перший план виходить інформаційна війна, метою якої є знищення або послаблення потенціалу інших держав, використання їх потенціалу собі на користь. Інформаційна війна використовує, перш за все, надлишкову додаткову вартість для впливу через систему управління, науковий потенціал, на морально-політичну та економічну складову суспільного розвитку. При цьому актуалізується проблема мобілізації потенціалу в ситуації деконцентрації та децентралізації економічного та політичного розвитку.

Зміна способу життя суспільства як режиму та конфігурації ліній життя, які визначають певну організацію життєвого шляху, визначає людський розвиток, умовою якого є формування соціального капіталу цих змін. У свою чергу динаміка розвитку суспільства відображується у рівні життя, відносній кількісній характеристиці життя, порівняно з іншими суб'єктами життя, та як життя. Ці характеристики дозволяють оцінювати стан та динаміку розвитку суб'єкта життя, вони є своєрідним зворотнім зв'язком задоволення суб'єкта на об'єктивних основах, у відображенні об'єктивних умов життя, у гармонійному поєднанні духовно-культурної домінанти та детермінанти, чим залишається економічний фактор.

Невизначеність цілеорієнтованих критеріїв якості життя у суспільній справі призводить до великих помилок у соціальній, економічній політиці, розпорошує людський капітал, деконцентрує соціальну енергію у вирішенні головних питань розвитку. Іншим недоліком використання лише кількісних показників без з'ясування сутнісних детермінант якості життя є відмова від концепції базовості економічної сфери у топіці суспільства, що є невірним, оскільки добробут суспільства та заможність особистості, зрештою, базується на праці.

Зростання рівня якості життя пов'язане, по-перше, з підвищенням кількості та якості праці, її ефективності, продуктивності та творчості, впливу результатів праці на добробут людини, по-друге, з таким співвідношенням праці та вільного часу, яке є достатнім для відновлення соціальної енергії та сил, творчості, розвитку сім'ї, по-третє, з моральним, душевним та духовним здоров'ям, доступністю, якістю та забезпеченістю охорони здоров'я; з розвитком соціального капіталу, який базується на підвищенні рівня соціального потенціалу країни, на творчості (як способі існування та втілення дійсного гуманізму), взаємопідтримці, солідарності, взаємодопомозі у труднощях; по-п'яте, із доступністю сфери споживання як перевищення рівня "корзини споживання" до рівня достатнього для задоволення душевних та духовних потреб, а не тільки мінімума виживаності, подоланні бідності та злиденності; по-шосте, з постійним зміцнюванням суспільної системи цінностей як основи соціального розвитку у єдності "суспільної ідеї" та "суспільної справи" України.

Висновки