Київська духовно-академічна філософія: аналіз логіко-гносеологічних тенденцій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київська духовно-академічна філософія: аналіз логіко-гносеологічних тенденцій

Мозгова Наталія Григорівна

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

академія київська логіка пізнання

Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови незалежної Української держави ставлення до її історичної культурної спадщини набуває особливої ваги. Без усвідомлення зробленого багатьма поколіннями людей, що жили на українських теренах у минулому, неможливо розв'язати завдання оновлення сьогоднішнього духовного життя. Ось чому все актуальнішими стають звернення дослідників до філософської думки, яка культивувалася в навчальних закладах українських міст, зокрема в Київській духовній академії (1819 - 1920).

На сьогодні вийшло чимало праць, присвячених філософії КДА. Але наявні дослідження розв'язують здебільшого досить вузькі завдання: вони присвячуються або загальним оглядам київської духовно-академічної філософії, або персональним спеціально-філософським надбанням її окремих представників. І перше, і друге є, безсумнівно, правомірними. Наукові результати, досягнуті у їх межах, не лише коригують розбіжні уявлення про здобутки „славетної київської школи” (визначення П. Флоренського), представлені у працях філософів-аналітиків ХІХ - початку ХХ ст. і публікаціях діячів російської та української еміграції, але й повертають багатьох академістів із тривалого забуття, описуючи їхні досягнення.

Сьогодні цього замало. Треба, по-перше, сформувати коректну концепцію оцінки їх філософських досягнень, відсторонену і від ностальгічного захвату діячів еміграції, і від ідеологічного заангажування вчених радянських часів. По-друге, настав час тематичного підходу до філософії КДА, до її розгляду і оцінювання під кутом зору найбільш фундаментальної проблематики. Зокрема - логіко-гносеологічної, що розглядається не у відриві від широкого європейського духовного контексту, коли нам відкриваються лише загальні риси українського менталітету, а у тісному зв'язку з ним. Вважаємо, що лише з огляду на серйозно проаналізований контекст, у якому тоді органічно перебувала філософська, зокрема логіко-гносеологічна, думка київських академістів, можна судити про висоту її злетів. Бо саме гносеологія в єдності з логікою споконвічно легітимізували буття філософії, обумовлюючи її наявність, конкретну форму і рівень розвитку. То ж завдання дослідити логіко-гносеологічні пошуки у філософії КДА є надзвичайно актуальним і дуже важливим для подальших опрацювань цього культурно-історичного феномену.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з науковою програмою „Концептуальні засади координації і трансформації змісту філософських та соціально-гуманітарних дисциплін в педагогічних вузах України” (Координаційний план Міністерства освіти України. Наказ Міністерства освіти України № 37 від 13 лютого 1997 р.), складовою якої є тема кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова „Актуальні питання історії і теорії філософії та її викладання студентам педагогічних навчальних закладів” (Рішення Вченої ради НПУ імені М. П. Драгоманова, протокол №6 від 25 грудня 2003 р). Дослідження має також зв'язок з Програмою випуску соціально-значущих видань Державного комітету телебачення і радіомовлення України, за якою опубліковані дві книги дисертантки - Історія української філософії: Навчальний посібник. - К.: Україна, 2000. - 512 с. (у співавторстві з Ю. Федівим) та одноосібна монографія - Київська духовна академія 1819 - 1920: філософський спадок. - К.: Книга, 2004. - 320 с.

Головне завдання дослідження покладається недостатнім ступенем наукової розробки означеної теми і взагалі тематичного підходу до феномену духовно-академічної філософії.

Джерельною базою дисертаційного дослідження слугували рукописи лекцій з логіки, гносеології та текстуальні першодруки професорів КДА І. Скворцова, В. Карпова, Й. Міхневича, П. Авсенєва, Ор. Новицького, С. Гого-цького, П. Юркевича, П. Ліницького та їх інтерпретація. Зокрема, рукописи лекцій з логіки І. Скворцова, Ор. Новицького, П. Юркевича, П. Ліницького вперше вводяться нами у науковий обіг. Більше того, наукова спадщина київських філософів розглядається не як щось стале, а в динаміці та трансформації.

Перші згадки про філософів КДА в середині ХІХ ст. представлені у працях церковних дослідників історії КДА М. Булгакова, В. Аскоченського, І. Малишевського, а на початку ХХ ст. - в працях Ф. Тітова. Окремі розділи праць О. Введенського, В. Зеньковського, Я. Колубовського, М. Лосського, Е. Радлова, Г. Флоровського, Г. Шпета присвячені загальним оглядам їх ідей та намаганням виявити неповторні риси їх поглядів. Автором перших україномовних заміток щодо філософської спадщини філософів-академістів був Д. Чижевський. Логіко-гносеологічну проблематику представників київської духовно-академічної філософії у дореволюційний період побіжно розглядали М. Владиславлєв, М. Каринський, П. Лейкфельд, І. Ягодинський.

Дослідження, що велись в Україні у радянський період позначені жорсткими ідеологічними рамками і загальним ворожим ставленням до ідеалістично-теїстичної філософії представників духовно-академічної філософії. Виключення складають праці радянських логіків М. Кондакова, О. Маковельського, М. Стяжкіна, М. Поповича, в яких логіко-гносеологічна проблематика представників київської духовно-академічної філософії в основному представлена у позитивному сенсі.

У сучасній українській філософській літературі загальні огляди філософської спадщини представників київської духовно-академічної філософії в контексті історії української філософської думки представлені у працях А. Бичко, І. Бичка, В. Горського, М. Кашуби, К. Кислюка, М. Лука, В. Нападистої, В. Нічик, І. Огородника, М. Русина, Я. Стратій, М. Ткачук, Ю. Федіва, В. Ярошовця та ін. Використовувалися запропоновані ними моделі реконструкції історико-філософського процесу, науковий інструментарій, що задають напрямок методологічного аналізу і масштаби оцінки філософських поглядів українських мислителів.

Тематичний підхід до філософських здобутків КДА у науковій літературі представлений лише двома монографіями. Це роботи М. Лука і М. Ткачук. Увага дослідників здебільшого спрямовується на теми історико-філософські, про що свідчать захищені кандидатські дисертації В. Думцева, М. Запорожця, І. Фицика. Звертається також увага на розробку антропологічної тематики у київській духовно-академічній філософії - це кандидатські дослідження С. Єлістратова, О. Сарапіна, на теми філософсько-релігійні - це також кандидатські дослідження А. Арістової, Т. Черненко. Є також дослідження із соціально-філософської тематики - це роботи Р. Слюсарчука та В. Федулової. Розглядаються і теми філософсько-педагогічні - це роботи С. Кузьміної та етичні - роботи І. Кондратьєвої, О. Левченкової. Логіко-гносеологічну проблематику в філософії КДА вперше почала досліджувати авторка цієї дисертації. Інших опрацювань даної теми, тим більше - монографічних, поки що немає.

Нагальна наукова потреба у дослідженні логіко-гносеологічних напрацювань філософії КДА втілює значну історико-філософську проблему, пов'язану із головним завданням роботи. Подальше ігнорування даної потреби не лише призводить до поверхового розуміння філософського спадку професорів КДА в цілому, але залишає поза увагою і належним науковим аналізом могутній пласт власне логічних і теоретико-пізнавальних напрацювань київських академістів за сто років існування академії. Без його освоєння у якості особливого предмету вивчення і введення у науковий обіг, всі наявні уявлення про духовно-академічну філософію та її інші тематичні напрями - історико-філософський, антропологічний, соціальний, етичний, педагогічний тощо залишаються принципово неповними.

Мета дослідження випливає із загального завдання та наукової проблеми і полягає у тому, щоб на основі максимально повного залучення текстів філософів КДА здійснити теоретичну реконструкцію їх логіко-гносеологічних поглядів та оцінити останні через співвіднесення з європейським контекстом. Мета досягається через послідовне розв'язання завдань, що її конкретизують:

- віднайти в архівах, описати, розшифрувати і проаналізувати рукописи філософів КДА, дотичні до теми дисертації, порівнявши їх зміст зі змістом опублікованих академістами праць;

- на основі вивчення європейського філософського і наукового контексту та внутрішніх обставин функціонування КДА виявити причини збурення логіко-гносеологічних пошуків у київській духовно-академічній філософії першої половини ХІХ ст. та експлікувати проблеми, що постали перед академістами;

- дослідити впливи європейського контексту на загальнофілософські розробки київськими академістами підстав розв'язання широко дискутованої після Канта і Гегеля проблеми єдності логіки, теорії пізнання і діалектики;

- визначити місце і особливості логіко-гносеологічних підходів філософів КДА з врахуванням широкого спектру тогочасних напрямів світової логіки і теорії пізнання;

- проаналізувати хід і наслідки здійснюваних київськими академістами досліджень у галузі проблеми співмірності розмежованих І. Кантом предметів гносеології і логіки;

- дослідити погляди академістів стосовно пізнавальної природи законів мислення в логічному і гносеологічному аспектах та описати їх методологічні напрацювання, що ґрунтувалися на розробці логіко-гносеологічної проблематики.

Об'єктом дослідження є київська духовно-академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. та її внесок у дискутування основних тем світової філософської думки.

Предметом дослідження є аналіз логіко-гносеологічних тенденцій у київській духовно-академічній філософії.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять надбання класичної філософії та здобутки сучасних вітчизняних і російських авторів у галузі епістемології: І. Бичка, Г. Волинки, П. Копніна, С. Кримського, В. Лекторського, А. Лоя, Н. Мотрошилової, Є. Причепія, В. Шинкарука, В. Ярошовця; у галузі логіки: К. Жоля, Е. Ільєнкова, А. Конверського, М. Кондакова, Д. Лахуті, О. Маковельського, М. Поповича, М. Стяжкіна, І. Хоменко; теоретико-світоглядної проблематики - роботи О. Абрамова, О. Александрової, Г. Аляєва, З. Каменського, Ю. Кушакова, А. Лосєва, М. Мамардашвілі, В. Пустарнікова, В. Рижка, Ю. Рождественського, С. Хоружия. Теоретико-методологічну цінність являють результати досліджень київської духовно-академічної філософії, здійснених у кінці ХХ - на початку ХХІ ст., а також методологічні і культурологічні розробки з історії української філософії А. Бичко, І. Бичка, В. Білодіда, М. Гаврюшина, Е. Гайдадима, В. Горського, М. Громова, І. Захари, М. Кашуби, М. Лука, В. Нападистої, В. Нічик, І. Огородника, Д. Острянина, М. Русина, Я. Стратій, М. Ткачук, З. Хижняк, В. Шохіна та ін.

Провідними методологічними орієнтирами дисертації є принципи об'єктивності, системності, цілісності, логічної обґрунтованості, єдності логічного та історичного. Інтерпретуючи рукописні і друковані тексти академістів, автор опирався на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання. Застосовувалися також методи компаративного і структурно-функціонального аналізу, формальної логіки і діалектики.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше у галузі історії філософської думки в Україні представлено розв'язання важливої наукової проблеми - теоретичну реконструкцію логіко-гносеологічних поглядів філософів КДА та їх загальну оцінку на фоні європейського контексту. Пропонований розв'язок вміщує обмежену множину науково обґрунтованих положень, що розкривають його зміст і відображають новизну та теоретичну значимість дослідження:

- суттєво уточнено уявлення про логіку і гносеологію КДА у перше двадцятиліття її існування. Показано, що вони підпадали під „ідеально-реальний” з ухилом до формального напрям (логіка) та під парадигму односторонньої причинної дії об'єкта на суб'єкт (гносеологія);

- доведено, що київські духовні академісти були вченими європейського рівня, оскільки одними з перших звернулись до логіко-гносеологічних проблем, започаткованих Кантовим протиставленням „загальної” і „трансцендентальної” логіки, і почали переглядати ляйбніце-вольфіанські уявлення про логіку і гносеологію;

- експліковано три групи проблем, що під впливом європейського наукового контексту постали перед академістами. Перша випливає з кантівського розмежування формальної логіки і теорії пізнання та стосується методологічних можливостей логічних законів. Друга зачіпає суттєві виміри предмета гносеології, здатного, всупереч концепції І. Канта, сприйняти формальну логіку у ролі засобу продуктивної пізнавальної діяльності. Третя стосується умов єдності логіки з гносеологією у продуктивній методології пізнання;

- розкрито особливості загальнофілософської позиції вчених КДА, яка відрізняється від трансцендентального ідеалізму І. Канта, суб'єктивного ідеалізму Й. Фіхте, об'єктивного ідеалізму Ф. Шеллінга і абсолютного ідеалізму Г. Гегеля. Ідеалізм академістів є синкретичним, оскільки суміщає онтологічну засадовість як ідеальних, так і реальних факторів. Водночас їх світогляд не є дуалістичним, враховуючи теїстичну домінанту з ідеєю креаціонізму;

- вперше встановлено, чому з широкого європейського спектру напрямів реформування логіки київські академісти обирають „ідеально-реальний”, який суміщає в предметі логіки формальні і змістовні виміри. На відміну від формалістичних (І. Кант), онтологізаторських (Г. Гегель), індуктивістських (Д. Мілль), математизаторських (Т. Гоббс) тлумачень логіки київські філософи з'єднують її „ідеально-реальне” розуміння з діяльнісним підходом. У їх версії логіка постає ідеальним аналогом процесів людської діяльності з реальними предметами і розумовими конструктами;

- вперше представлена еволюція поглядів академістів щодо предмета гносеології. На початковому етапі у їх поглядах домінує парадигма причинної дії об'єкта на суб'єкт. На другому - парадигма активної апріорної дії суб'єкта на об'єкт. Доведено, що перша втілювала реальне, друга - ідеальне або трансцендентальне спрямування теорії пізнання. На третьому етапі починає домінувати парадигма взаємодії суб'єкта і об'єкта, обґрунтована діяльнісним підходом;

- доведено, що саме діяльнісний підхід до логіки дозволив київським духовним академістам вибудувати свою модель її суміщення з теорією пізнання, залучивши у якості опосередковуючої ланки між ними мислення, розглядуване як діяльність взагалі, об'єднуюча практичну, емпірично-наукову, розсудкову і синтетично-розумову активність;

- вперше подано виокремлений філософами КДА категоріальний масштаб співмірності предметів логіки і гносеології, розведених І. Кантом. Його склали головні компоненти діяльності - об'єкт, суб'єкт, засоби (методи), мета, результат. Завдяки йому у текстах київських філософів розкрито суттєву асиметричність предметів гносеології і логіки. Гносеологія пояснює походження об'єкта логічної діяльності, тобто знання про реальну необхідність (закон), з якого логіка виводить можливі наслідки і систематизує їх, формуючи теорію. По відношенню до гносеології логіка виступає засобом (методом) теоретичного пізнання, відображаючи своїми формами процеси мислення та емпіричної діяльності;

- доведено, що ідеально-реальна і діяльнісна співмірність предметів логіки і гносеології, з якої виходили філософи КДА, наклала відбиток на розуміння ними пізнавальної природи законів мислення, по-перше, як ідеалів, ціннісних орієнтирів, цілеспрямувань пізнання, по-друге, - як найвагоміших пізнавальних результатів. З'ясовано, що цій гносеологічній двоїстості відповідає розроблювана київськими академістами концепція двох функцій законів формальної логіки - регулятивної і нормативної;

- набула подальшого розвитку думка, що філософи КДА орієнтувалися переважно на теоретичне і умоглядне пізнання. Тому розпорошені у їх текстах методологічні ідеї не були дотичними ні до популярного у другій половині ХІХ ст. фізикалізму, ані до інших методологічних побудов, пов'язаних з канонами природознавства. Скоріше вони тяжіли до феноменології, герменевтики, структуралізму, до методу діалектичної рефлексії. Але повною мірою ці ідеї не були розгорнутими через буремні події початку ХХ ст.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження обумовлені сукупністю положень, які репрезентують наукову новизну. Результати вивчення генезису логіко-гносеологічних проблем складають певну теоретико-методологічну базу для подальшої поглибленої розробки змістовних компонентів київської духовно-академічної філософії у цілісності її тематичних спрямувань. Матеріали дисертації можна використати у подальших прикладних розробках з історії київської духовно-академічної філософії. Вони можуть знайти практичне застосування у курсах лекцій з філософії України, інших нормативних курсах і спецкурсах з історії філософії, епістемології та логіки. Матеріали дисертаційного дослідження запроваджені автором у вузівську практику навчання через опубліковані підручники і навчальні посібники, три з яких мають гриф МОН України.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження здійснена при обговоренні роботи на кафедрах філософії Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова та історії філософії і української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Положення і висновки апробовувались на звітних наукових конференціях викладачів НПУ імені М. П. Драгоманова (м. Київ, 2000 - 2005 рр.); V-VІ, ІХ-ХІІ Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (м. Харків, 1998 - 1999 рр.; 2002 - 2005 рр.); V - VІІ міжнародних науково-практичних конференціях з проблем творчості (м. Київ, 1999, 2001, 2003 р.); Міжнародній науковій конференції „Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” (м. Львів, 2001 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції „На межі тисячоліть: християнство як феномен культури” (м. Київ, 2000 р.); І Міжнародних Драгомановських читаннях (м. Київ, 2003 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Православ'я та слов'янофільська традиція в російській релігійній філософії (до 200-річчя з дня народження О.С. Хомякова)” (м. Київ, 2004 р.); Міжнародній науковій конференції „Державно-церковні відносини в Україні у контексті сучасного європейського досвіду” (м. Київ, 2004 р.) та ін.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у двох індивідуальних монографіях (20,0 др. арк. і 13,82 др. арк.), у 24 наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, загальним обсягом 12,3 др. арк. (без співавторства), а також у 14 інших публікаціях загальним обсягом 4,0 др. арк. (без співавторства), у навчальному посібнику і підручнику (у співавторстві).

Кандидатська дисертація на тему „Гносеологічна проблематика в творчості П.І. Ліницького” була захищена у 1997 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертаційного дослідження зумовлена специфікою її предмета і логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків (загальний обсяг основного тексту - 319 сторінок) та списку використаних джерел (444 позиції на 38 сторінках, з них 16 джерел іноземною мовою).

академія київський логіка пізнання

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір теми дослідження з огляду на її актуальність. Визначено ступінь її наукової розробленості та зв'язок з дослідницькими програмами, планами, темами. Сформульовано мету роботи і головні завдання, об'єкт і предмет дослідження. Представлено опис теоретико-методологічних основ дисертаційної роботи. Викладено результати дослідження, охарактеризовано їх новизну, теоретичне і практичне значення. Подано відомості про форми їх апробації та про структуру тексту дисертаційної роботи.

У першому розділі „Джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження” - здійснено аналітичний огляд використаної літератури та застосовуваних методів наукового дослідження. Джерельною базою дисертації виступили рукописні та друковані праці І. Скворцова, В. Карпова, Й. Міхневича, П. Авсенєва, Ор. Новицького, С. Гогоцького, П. Юркевича, П. Ліницького, які викладали логіку і проблеми гносеології у вищих духовних та світських навчальних закладах Києва, Одеси, Санкт-Петербурга, Москви.

Тексти цих філософів автор бере за основу дослідження їх дійсного філософського потенціалу. За допомогою першоджерел стало можливим відтворити та реконструювати ті напрями розвитку духовно-академічної філософії, які були штучно знищені у революційні роки.

Важливу складову джерельної бази становили документи з історії КДА, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України в м. Києві, Державному архіві м. Києва, Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

При аналізі світоглядних уподобань філософів КДА автор тримав у полі зору питання соціально-культурного, наукового, духовного контексту. Велику питому вагу у дослідженні склали ґрунтовні праці дожовтневих дослідників історії КДА В. Аскоченського, М. Булгакова, І. Малишевського, Ф. Тітова. Враховано також праці таких вчених дореволюційної Росії, як К. Дьяконов, П. Знаменський, О. Котович, П. Пекарський, Б. Титлінов, П. Тихомиров, К. Харлампович.

Розглядаючи логіко-гносеологічну проблематику в рамках київської духовно-академічної філософії, автор виходив з факту, що спеціальних наукових розвідок, присвячених власне цій темі, не існує як у дореволюційній та емігрантській, так і в сучасній літературі, не говорячи вже про радянські часи. Але певний внесок у дослідження логіко-гносеологічної проблематики у вітчизняній філософії ХІХ ст. зробили В. Введенський у своїй книзі „Логіка як складова теорії пізнання” та Е. Радлов у праці з історії російської філософії та у публікаціях з логіки. Надзвичайно методологічно важливими стали твори П. Лейкфельда „Різноманітні напрями у логіці та основні завдання цієї науки” та І. Ягодинського „Генетичний метод в логіці”. Особливий інтерес для дисертаційного дослідження склали тексти М. Каринського та Л. Рутковського, в яких зачіпалися ті ж логічні проблеми, які хвилювали й духовних академістів.

Літературні джерела радянських часів не могли не нести відбиток певної ідеологічної упередженості щодо особистостей, які працювали на ниві духовно-академічної освіти та щодо їх здобутків.

Якщо ж звернутися до аналізу робіт з логіки у період 70 - 80 рр. ХХ ст., то тут найбільш значною подією був вихід „Логічного словника-довідника” М. Кондакова, в якому були статті, присвячені представникам київської духовно-академічної філософії. У Києві в 1979 р. виходить монографія М. Поповича „Нарис розвитку логічних ідей в культурно-історичному контексті”, в якій розглядається становлення і розвиток основних ідей логіки на фоні дії соціальних і культурних факторів, які визначали історичні шляхи пізнання. Історія логіки була представлена як частина історії методології науки.

Створення державності призвело до стимулювання наукових пошуків у малодосліджених пластах історії філософії в Україні. На початку 90-х років з'являються численні праці з історії Києво-Могилянської академії. Це роботи М. Кашуби „Філософія Відродження на Україні”, М. Нічик, В. Литвинова, Я. Стратій „Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХV - початок ХVІІІ ст.)”. Стосовно ж досліджень у галузі київської духовно-академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст., то поява монографії М. Лука „Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” відіграла важливу роль у розвитку історико-філософського знання означеного періоду. На цей період припадає захист перших дисертацій з обраної проблематики, хоча докторська дисертація на сьогоднішній день захищена лише одна. Це дослідження М. Ткачук „Київська академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. і становлення історико-філософської науки в Україні”.

Найбільший науковий попит має творча спадщина П. Юркевича. У кінці 90-х років ХХ ст. вперше почалася публікація рукописної спадщини П. Юркевича. Але на сьогоднішній день залишається майже недослідженою філософська спадщина І. Скворцова, В. Карпова, П. Авсенєва, Й. Міхневича.

У кінці 90-х років ХХ ст. з'являється фундаментальний підручник І. Огородника з історії філософії в Україні, де ретельно досліджений розглядуваний період, а також І. Огородника і Ю. Русина „Українська філософія в іменах”, який, крім навчального посібника ще виконує функцію біобібліографічного словника з історії української філософії.

Якщо ж звернутися до монографічних і колективних досліджень з розглядуваної проблематики, то в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. виходить ряд праць. Це монографії В. Горського, І. Захари, В. Нічик, М. Поповича. Це колективна монографія „Київ в історії філософії України”, збірник праць вчених-дослідників історії Києво-Могилянської академії „Релігійно-філософська думка в Києво-Могилянській академії: європейський контекст”, це біобібліографічний словник „Філософська думка в Україні”. В останні роки вийшли нові навчальні посібники і підручники з історії української філософії - підручник В. Горського і К. Кислюка „Історія української філософії”, навчальний посібник В. Нападистої з історії етики в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Отже, аналіз наявної літератури надав можливість охопити максимальну кількість публікацій з означеної проблематики, з'ясувати коло найбільш досліджених аспектів у вивченні творчого спадку професорів філософії Київської духовної академії, а також таких, що потребують уточнень і додаткових наукових розвідок.

У другому розділі „Європейський контекст логіко-гносеологічних реформ у філософії КДА” показано, що за статутними нормами духовних академій 1808 - 1814 рр. логіка і гносеологія включалися до базових філософських дисциплін, які читалися в КДА; логіка - окремо, а гносеологія у складі психології і метафізики. Проаналізовано рекомендовані Св. Синодом ляйбніцеанські підручники, за якими у першу третину ХІХ ст. велося викладання. Осмислено роль І. Канта в „революціонізації” (Т. Кун) європейської логіки і гносеології та його вплив на перебіг реформ у філософії КДА.

Здійснене І. Кантом протиставлення „загальної” (формальної) логіки і логіки „трансцендентальної” (суттєвої частини його теорії пізнання) власне і започатковує на початку ХІХ ст. „логіко-гносеологічну проблематику” як таку. Кант вимагає, щоб логіка (принаймні „загальна”, на відміну від „трансцендентальної”) залишалася виключно на ґрунті вивчення форм і законів мислення і ніяк не зачіпала його змісту. Упорядкування знань, а не їх продукування, правильність, а не об'єктивна істинність, мають хвилювати формальну („загальну”) логіку. Істина - справа гносеології.

Проаналізовані в дисертації тексти дозволили виділити і експлікувати три проблемні масиви, якими опікувалися в КДА. Перший стосується реформування предмета логіки з метою врахування суб'єктивного моменту, оживляючого змертвілі логічні форми. Другий центрується на питанні, яким має бути предмет теорії пізнання, здатної сприйняти „загальну” логіку у якості засобу продукування нових знань. Третій стосується єдності логіки з гносеологією в методології.

На основі аналізу відповідних джерел в дисертації виокремлено п'ять напрямів, за якими проводилося реформування логіки європейськими вченими з метою надання їй продуктивних якостей. По-перше, це - ідеально-реальний напрям (Бенеке, Лотце та ін.), згідно з яким у логіці має поєднуватися порядок ідей, присутніх у мисленні, і порядок речей, зовнішніх мисленню. По-друге, формальний напрямок, який бере до уваги лише зв'язок ідей (Кант, Круг, Гербарт, Зігварт, Раб'є та ін.). По-третє, індуктивний напрямок, в основі якого лежить реалістичний принцип (Ревель, Мілль та ін.). По-четверте, математизаторський напрямок (Гоббс, Буль та ін.). По-п'яте, напрямок метафізичний (Фіхте, Гегель, Тренделенбург, Ібервег та ін.). Згідно з ним, зафіксована Кантом гостросуперечлива взаємозалежність логіки і гносеології знімається в діалектиці як логіці буття і одночасно методології.

Показано, що лябніцеанські підручники Хр. Баумайстера, І. Вінклера, Хр. Вольфа, за якими з подачі Св. Синоду до початку 40-х років ХІХ ст. зобов'язувалися працювати філософи КДА, попри їх крайню заформалізованість, все ж не зовсім дотичні до формального напряму в логіці. З повним правом їх можна віднести до напряму ідеально-реального, оскільки ляйбніцеанці гносеологізують закони мислення. Слідуючи гносеологічно витлумаченим законам, думка, за ляйбніцеанцями, сягає істини не лише формальної, а й об'єктивної. Вона здатна узгоджуватися з речами у дусі Аристотелевого визначення істинності.

Притримуючись ідеально-реального напряму в цілому, київські духовні філософи І. Скворцов, В. Карпов та їх наступники водночас демонструють більш широку точку зору. На відміну від його європейських прибічників, вони були відкритими і щодо метафізичного напряму. Доведено, що завдяки цьому київська духовно-академічна філософія подолала спекулятивно-психологізаторську обмеженість вольфіанської гносеології, за якою пізнання здійснюється по схемі односторонньої причинної дії об'єкта на душевну субстанцію суб'єкта, який ці дії сприймає, продукуючи ідеї.

Спекулятивна психологія сприйняття, яку лейбніцеанці поклали в основу своєї гносеології, в очах київських академістів явно програвала теоретико-пізнавальним побудовам І. Канта. Кенігсберзький мудрець виносить формальну логіку „за дужки” пізнання не лише тому, що вона є репродуктивною, не отримує нових знань, не здатна синтезувати категоричні апріорні судження або закони. Він знає й причину цього: формальна логіка не може врахувати тонкий феномен „продуктивної уяви”, яка поєднує у пізнанні протилежності одиничного й загального, чуттєвого й розсудкового. А протилежності в їх єдності складають суперечність, яка завжди була неприпустимою у формальній логіці.

Київським духовним академістам, розчарованим у ляйбніцеанстві, імпонувала кантова позиція щодо суб'єкта пізнання як епіцентра активності, з якої випливала нова парадигма активної самомотивованої дії суб'єкта на об'єкт. Певний час вона слугувала для них ідейним орієнтиром. Але по мірі того, як їм розкривалися темні прогалини трансценденталізму (алогізм „продуктивної уяви”, неосяжність „схематизму свідомості” тощо), вони почали шукати ідейні орієнтири логіко-гносеологічних реформ у Фіхте і Гегеля. В цих пошуках і зреалізувалось їх тяжіння до метафізичного напряму.

У дисертації звернено увагу на ту історичну обставину, що у 40-і роки ХІХ ст. європейський науковий контекст зазнає змін. Серед останніх доречно виділити виникнення емпіричної психології, пов'язаної з відкриттям у 1834 р. основного психологічного закону (Е. Вебер, Г. Фехнер), появу неевклідових геометрій, що спонукали кризу наочності та аксіоматичного методу, відродження неосхоластики з реставрацією середньовічного реалізму, створення алгебри логіки Дж. Булем. Першим наслідком цих новацій у київській духовно-академічній логіці і гносеології стало посилення ідеально-реальних тенденцій логічних курсів та поява в них досвідно-психологічних вступів.

Поряд з цим суттєво впливала на філософію КДА і метафізична тенденція, що співпадала з потягом до найновіших досягнень німецької класики, зокрема, до Фіхте і Гегеля. Вплив фіхтеанства на логіко-філософські погляди київських академістів поки що майже не розкритий у наявній літературі. Між тим рукописні лекції з логіки, скажімо, П. Юркевича, створені ним у Києві, свідчать, що він погоджується з фіхтеанською критикою І. Канта, з принципом А = А як вихідним пунктом логіки і гносеології, з заміною формальної змінної А на змістовне теоретико-пізнавальне „Я”. Принцип тотожності він також схильний вважати принципом і мислення, і природи. Погоджується П. Юркевич і з тезою про іманентність суперечностей як необхідної умови розвитку об'єктів. А найголовніше, він позитивно сприймає діалектичну логіку, ніде не протиставляючи її логіці формальній.

Показано, що саме фіхтеанство і гегельянство дозволило київським духовно-академічним філософам розширити перспективи ідеально-реального напряму в логіці. Якщо у Канта „продуктивна уява” не походить з діяльності, не має власної творчої сили, а володіє лише схематизмом, то Фіхте був першим, хто об'єднав уявлення з реальною діяльністю. Тим самим уява виявилася здатною поєднувати логіку думки з логікою реального світу. Гегель справив на академістів ще більший вплив завдяки відвертій онтологізації логіки. Хоча Ор. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич та П. Ліницький досить критично сприймали повне зняття логікою метафізики, їм імпонувала думка про методологічність логіки, про метод як форму саморуху змісту, про логічні форми мислення як відображення реальних відносин речей. Виключно важливою контекстуальною обставиною, що вплинула на пошуки академістів, стала гносеологія Гегеля. Відкритий ним феномен „обернення свідомості” був покладений в основу третьої гносеологічної парадигми - моделі пізнавальної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Доведено, що саме вона дозволила академістам плідно вдосконалювати ідеально-реальну версію логіки.

Третій розділ „Загальнофілософські пошуки підстав об'єднання логіки з гносеологією” присвячений аналізові впливів європейського наукового контексту на процес розробки київськими духовними академістами теоретичних засад розв'язання широко дискутованої після Канта і Гегеля теми єдності логіки, теорії пізнання і діалектики. Виявлено і осмислено специфічні особливості статусу логічної науки в духовно-академічній освіті, обумовлені прагматичними потребами теоретичної і публічної діяльності, до якої готувалися майбутні священнослужителі. Особливий статус логіки пояснюється тим, що вона вважалася методологічною основою теоретичного богослов'я, ґрунтом біблейської герменевтики, екзегетики і гомілетики, пропедевтикою до патрології і метафізики.

Показано, що до початку 40-х років ХІХ ст. в працях академістів відсутні сумніви щодо можливостей логіки в отриманні нових знань. Вона викладалася за ляйбніцеанськими підручниками і вважалася цілком задовольняючою потреби вищеперерахованих дисциплін. Сплеск сумнівів збігається з початком 1840-х років, коли ректором КДА стає архімандрит Інокентій (І. Борисов). Викладачам дозволяють читати авторські курси російською мовою, не притримуючись посібників Хр. Вольфа, Хр. Баумайстера, І. Вінклера. Саме Інокентій наполягає на безумовному врахуванні викладачами найновіших досягнень західної, насамперед німецької, логіки і гносеології. Йому імпонувала ідея онтологізації логіки, оскільки суміщала в ній ідеальну та реальну іпостасі - рух думки, що співпадає з рухом речей. Показано, що найголовніша інтенція Інокентієвого „неологізму” полягає у тому, щоб зробити формальну логіку дієвим інструментом (методом) отримання нових знань.

Доведено, що стійке і тривале тяжіння київських духовно-академічних філософів до ідеально-реального напряму в логіці спричинене, з одного боку, „неологізмом” ректора Інокентія, з іншого - загальнофілософськими орієнтаціями, які домінували в КДА впродовж багатьох десятиліть після нього. Гносеологічні ж уподобання академістів, навпаки, виявилися непостійними і демонструють певну еволюційну поступовість, цілком підпорядковуючись послідовній зміні парадигм головного пізнавального відношення суб'єкта і об'єкта, що спостерігалася нами у європейській філософії першої третини ХІХ ст.

На основі аналізу загальнофілософських, перш за все онтологічних, уподобань київських академістів (певною мірою всі вони притримувалися ідеї онтологізації логіки) розкрито суттєві особливості їх ідеалізму. Київські академісти не приймали трансцендентального ідеалізму І. Канта, попри алогізм продуктивної уяви в його гносеології. Їх не приваблював суб'єктивний ідеалізм Й. Фіхте, об'єктивний ідеалізм Ф. Шеллінга і абсолютний ідеалізм Г. Гегеля. Ідеалізм київських академістів не був проявом якогось однобоко-класичного його різновиду. Вони, швидше, сповідували позицію синкретичного ідеалізму, враховуючи онтологічну засадничість як ідеальних, так і реальних факторів. Ідеальні та реальні начала цілком поєднувалися у їх світогляді. Водночас їх світогляд не є дуалістичним, враховуючи теїстичну домінанту з ідеєю креаціонізму.

Така обставина вперше дозволила пояснити, чому з досить широкого європейського спектру вищеексплікованих напрямів реформування логіки київські академісти обирають „ідеально-реальний” напрямок. Доведено, що вони не задовольняються його копією, а створюють свій власний оригінальний варіант. Філософи КДА вносять у ідеально-реальний напрямок діяльнісний підхід. З точки зору їх загальнофілософських орієнтацій логіка є ідеальним аналогом процесів людської діяльності з реальними предметностями (матеріальними речами і розумовими конструктами). Тому вона імпліцитно вміщує і суб'єктивний фактор, і рефлексію взаємовідносин предметів у процесі мисленнєвої діяльності, зокрема пізнавальної.

Першу дослідницьку програму щодо реформування логіки пропонує І. Скворцов. Показано, що він робить ставку не на логіку чистого мислення Хр. Баумайстера, а на логіку буттєво орієнтовану, яка включає „метафізичну онтологію тобто гносеологію”. На відміну від Хр. Вольфа, котрий безпосередньо звів психологію до теорії пізнання, І. Скворцов робить психологію лише пропедевтикою до гносеології. За його дослідницькою програмою, „...необхідно окремо розглядати закони мислення і закони пізнання. Перші ... відносяться до логіки, другі - до метафізичної онтології або Гносеології”. Незаперечною є роль І. Скворцова у постановці питання про активну роль суб'єкта пізнання та у подоланні обмеженостей першої гносеологічної парадигми.

Наступний крок у реформуванні логіки зробив В. Карпов. Доведено, що на відміну від І. Скворцова, він вже перебуває у темі методології, що поєднує логіку і гносеологію. Її розробка постає центральною проблемою праці „Систематичний виклад логіки”. Якщо І. Кант наголошував на аналітизмові логіки, то В. Карпов шукає в ній місце синтетичному методові. Згідно з його заявою побудувати реформовану логіку на основі синтетичного методу, він спочатку вбачає основою синтетизму спекулятивну психологію. Згодом стає на антипсихологізаторську позицію в логіці і онтологізаторську в гносеології, яку називає феноменологією, за що В. Зеньковський вважав В. Карпова попередником Гуссерля.

Й. Міхневич, як засвідчив аналіз його праць, на основі духовно-академічного ідеалізму продовжує ідеально-реальну лінію в логіці та спроби попередників довести її здатність до продуктивного синтезу. Після переїзду до Одеси (Рішельєвський ліцей), в якому домінувала філологія, він декларує, що логіка є пропедевтикою словесності і методом словесної творчості, що ґрунтується на синтезах смислів, які стоять за словами.

Гегельянські діалектичні мотиви віднайдені нами у Ор. Новицького. Він також шукає гносеологічні підстави продуктивних синтезів логікою нового знання, котре, як було вже всім зрозуміло, отримується з поєднання протилежностей. Вважаючи, що кантівська продуктивна уява є суто психологічною рефлексією, він звертається до емпіричної психології. Згодом, як і В. Карпов, він стає на онтологізаторську позицію, за якою логіка є аналогом відношень між речами, що втілюються у феномені рефлексії. Взаємовідображення реалій і є ґрунтом синтезів нових знань. Цілком у дусі другої гносеологічної парадигми Ор. Новицький наголошує на активності пізнаючого суб'єкта щодо зовнішніх речей. Але він бере до уваги і те, що суб'єкт виявляє свою активність і щодо самого себе, „обертаючи” власну свідомість у напрямі настроювання внутрішніх передумов синтезу протилежностей.

С. Гогоцький, з одного боку, вбачає у онтологізації логіки позитивний момент, оскільки цим встановлюється „відношення мислення до зовнішнього предмета”, долається формальність. З іншого, він виступає проти гегелівської позиції, в якій „логіка поглинає в собі метафізику”. Ось чому, наголошує С. Гогоцький, „логіка повинна повернутися назад до того самого значення, яке надав їй Аристотель”. Заклик „Назад до Аристотеля!” - це пропозиція повернутися до синкретизму логіки, метафізики, гносеології у якості дієвого органону пізнання. Але ґрунтувалася вона на архаїчній гносеологічній схемі - парадигмі односторонньої причинної дії об'єкта на суб'єкт - і тому не була здійсненою.

Говорячи про необхідність знаходження засад єдності логіки і гносеології, тобто розглядаючи ідею логіки як методології, П. Юркевич наголошує: „вчення про мислення тісно пов'язане в Логіці з вченням про пізнання. ...Логіка має прослідкувати і показати чим власне обумовлюється об'єктивне знання, або по яких формах і законах пізнаючий дух переходить від суб'єктивного відчуття до пізнання об'єктивного і як уявлення про предмет зрощується не за психічною, а за предметною основою”. П. Юркевич продовжив депсихологізаторські феноменологічні тенденції у філософії КДА.

Показано, що після переїзду П. Юркевича до Москви його погляди розвинув далі П. Ліницький і збагатив їх, пов'язавши логіко-гносеологічні питання із загальними питаннями філософського теїзму. На відміну від попередників, він прямо і однозначно вводить до питань гносеології проблему віри як безпосереднього відчуття істини, котра в подальшому логічному дискурсі лише уточнюється. Кант, як відомо, виштовхнув віру за межі теорії пізнання. Попередники П. Ліницького психологізували її. Він же робить опозицію віри і знання принциповим виміром суб'єкта пізнавальної взаємодії з об'єктивним світом.

Оскільки об'єкти віри демонструють відмінність від математичних конструктів чи об'єктів досвідних наук, мислитель звертає увагу на запропоновану Гегелем аналітико-синтетичну методологію. Він доводить, що пізнавальна взаємодія суб'єкта з об'єктом включає не лише спрямованість суб'єктивної активності назовні, але й спрямованість у самого себе, в предметності власного духовного світу. Смислом останньої є самоперебудова суб'єктом передумов синтезу нових знань.

Четвертий розділ „Проблема співмірності предметів логіки і теорії пізнання” включає детальний аналіз текстів київських духовних академістів, спрямованих на розв'язання поставленої І. Кантом проблеми співвідношення логіки і гносеології. Виявлено, що київські духовні академісти взяли до уваги неспівмірність їх предметів, вбачаючи в ній головну перепону у створенні дієвої продуктивної методології.

Показано, що перший професор філософії КДА І. Скворцов знаходить у предметі логіки метафізичну складову. Запропоновано пояснення цієї обставини: мислитель розуміє предмет логіки у широкому значенні, не виключаючи з нього теорію пізнання, або, за його словами, метафізичну онтологію тобто гносеологію. Більш того, до логіки на кшталт Аристотелевого Органону він прирівнює і методологію. На відміну від посібників з логіки академічних учнів І. Скворцова, в рукописі професора психологічна пропедевтика виявляється власне пропедевтикою не до логіки, а до теорії пізнання або гносеології як другої частини логіки в її широкому розумінні. Тому психологічні основи викладаються саме після форм та законів мислення, а не перед темою предмета. Учні І. Скворцова, як побачимо, розмістять психологічну пропедевтику саме перед нею. В рукописі філософа, датованому 1837 р., ми вже знаходимо терміни „гносеологія”, „теорія пізнання”, хоча прийнято вважати, що вони вперше введені у філософію шотландцем Дж. Феррьєром у 1854 р. Головна заслуга І. Скворцова в царині логіки полягала у тому, що він вперше наголосив на ключовому елементі предмета гносеології, на проблемі суб'єкта пізнавальної активності, спрямованої на об'єкт.

З позицій суб'єктоцентричного розуміння предмета гносеології та методологічно орієнтованого тлумачення предмета логіки підходив до дослідження їх співмірності В. Карпов. Доведено, що погляди В. Карпова на предмети логіки і гносеології мають дещо інший, у порівнянні з І. Скворцовим, кут зору. Проте у обох філософів ми спостерігаємо намагання розширити предмет логіки до теорії пізнання. Скворцов, і Карпов наполягають на необхідності логічного аналізу метафізичних проблем, а для цього й необхідно переглянути питання про предмет логіки, розширивши його до меж предмета гносеології. Завдання перед обома філософами стоїть однакове - реформувати логіку з допомогою її старих засобів. Та способи вирішення цього завдання були різними. І. Скворцов тільки ставить його на порядок денний, тільки проголошує намір розширити логіку до методології. Але сама методологія так і залишається у нього нерозробленою. А у В. Карпова ми вже знаходимо й спосіб вирішення цього завдання через розширення предмета логіки до предмета гносеології з допомогою психологізації самої ж логіки як засобу, покликаного прояснити механізми апріорного синтезу знань. В. Карпов спочатку ототожнює останні з психологічними механізмами. Потім демонструє онтологізаторські уподобання, за якими методологія отримання нового знання має відображати онтологічні відносини предметів знань, що синтезуються.

Й. Міхневич загострює проблему предмета логіки: одні вчені стверджують, що головним предметом їх досліджень є закони і форми чистого мислення, інші -- сам процес пізнання, тобто те, чим належить займатися гносеології. Ухил робиться або в практику, або в теоретичну сферу. Ці міркування мислителя співзвучні міркуванням І. Скворцова та В. Карпова, але висновок Й. Міхневича інший. Він стверджує, що логіка є основою граматики і, подібно граматиці, пояснює склад і утворення думок, а також викладає ті правила, згідно з якими думки об'єднуються між собою. Таким чином, за своїм предметом логіка повинна бути аналітикою форми мислення, аналітикою змісту мислення, архітектонікою, до якої входить методологія і систематика.

Розкрито, що Ор. Новицький, у порівнянні з попередниками, вже послідовно наполягає на необхідності метафізичного, а не тільки логічного аналізу мислення, стверджуючи, що логіка повинна стати метафізичною, а метафізика - логічною з метою винайти ті строгі логічні критерії, з допомогою яких можна було б назавжди позбутися двозначності та непослідовності у міркуваннях. І. Скворцов тільки поставив питання про розширення меж предмета логіки до рамок методології. В. Карпов уже знайшов і спосіб вирішення цього питання. У Ор. Новицького прослідковується ще один варіант - це намагання розширити предмет логіки до меж теорії пізнання за рахунок не стільки умоглядної психології, як це було у Карпова, а за рахунок досвідної психології. Більш того, логіка разом із етикою та естетикою повинна бути продовженням досвідної психології, її другою або вищою стороною. У своїй теорії пізнання Ор. Новицький зменшує долю „питомої ваги” умоглядної психології за рахунок розширення повноважень досвідної психології. У цьому відбивається і той момент, що Ор. Новицький писав своє „Керівництво..” не для богословської, а для світської, тобто університетської аудиторії, яку більше цікавили питання досвідної, а не умоглядної психології.

Аналіз поглядів С. Гогоцького, здійснений у дисертації, дозволяє зробити наступні висновки: у розумінні проблем гносеології, психології та логіки С. Гогоцький належить до німецької метафізичної школи. У царині психології С. Гогоцький, з одного боку, не заперечує самостійного значення психології як науки, а з іншого, вважає психологію пропедевтикою до філософії. У царині логіки С. Гогоцький переймається проблемою встановлення чіткої визначеності у розумінні предмета логіки як дотичного до предмета гносеології. Гогоцький заперечує, а отже і відкидає як несприйнятливу позицію і Канта, і Гегеля, бо у першого логіка абсолютно відокремлена від метафізики з гносеологією, а у останнього - логіка поглинає в собі метафізику. Він вбачає тільки один вихід із скрутного становища, в якому опинилася логіка - це повернення до того свого значення, яке їй надавав Аристотель. Він закликає повернутися до синкретичного методологізму Аристотеля, у якому предмети логіки та гносеології знаходилися у тісній єдності. Головною сферою, що їх об'єднувала, була сфера методу, органону мислення.

Аналіз рукописної і опублікованої спадщини П. Юркевича показує, що він не розділяє поглядів С. Гогоцького щодо ретроградських шляхів розв'язання проблеми, поставленої І. Кантом. Абстракція формально-логічного чистого мислення не пояснює навіть таких його дій, як поділ понять (аналітика), не кажучи вже про синтетику; остання можлива лише на основі змісту. Тож П. Юркевич ставить питання про онтологізацію логіки, про співпадання мислення з об'єктивністю, про логіку діалектичну як логіку буття, що у своїх формах утримує увесь зміст мислення. Слідом за Фіхте, який у формулу логічної тотожності А = А поставив змістовне гносеологічне „Я”, П. Юркевич вбачає підстави співмірності предметів двох наук. Він онтологізує закон суперечності, приймаючи за Гегелем діалектику у якості логіки об'єктивного буття.

П. Юркевич був добре обізнаний з третім розділом „Науки логіки” Гегеля, в якому концентрувалася діалектика і який носив назву вчення про поняття. Маємо підстави стверджувати, що він запозичив структуру цього розділу з метою побудови своєї моделі об'єднання суб'єктивного, або формально-логічного, і об'єктивного, чи предметно-пізнавального, вимірів мислення. У Гегеля „суб'єктивне поняття” і „об'єкт” об'єднуються в ідеї. Як відомо, тема ідеї була ключовою і в творчості П. Юркевича. Саме ідею він зробив центральною складовою теорії пізнання. Але, на відміну від Гегеля, він доповнює метафізичний раціоналізм німецького класика значною складовою - темою серця, темою теологічною у своїх традиційних витоках. Тим самим у ключове поняття предмета гносеології (суб'єкт) ввелася потужна сюжетна лінія неусвідомлювано-ірраціонального, позасвідомого, дотичного до збігу вже позначених раніше тем продуктивного синтезу та пізнавальної творчості.

Все це дає підстави стверджувати, що в філософії КДА започаткувалася досить плідна гносеологічна версія. Розум суб'єкта виявився обчислювачем, серце - осередком духовного тепла, що сплавляє протилежності, синтезує і розуміє їх єдність, продукує саму ідею єдності або нового знання. Ідея, або істинно-суще, є незалежною від пізнавальних можливостей людини. Але, на відміну від „речі у собі”, вона відкривається людському серцю. Ідея не виникає і не зникає, вона є вічною істиною. Спрямовані на неї натяки серця можуть сприйнятися душею і розумом. Тоді людина матиме знання про цю вічну сутність. Той, хто пізнає, - наголошує П. Юркевич, - мусить відмежуватися від усіх феноменальних станів мислення, від звичок суб'єкта, від його власної досвідченості, від різного ступеня напруги при роздумі і т. п. і дивитися тільки на те, що має бути мислимим про предмет. Цей ідеальний пункт, до якого суб'єкт прагне піднятися із кола своїх власних надбань, є ідея. Вона існує для загального розуму.