Трансформації культури в історичному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШКЕПУ Марія Олексіївна

УДК 130.2 : 572.026(043.3)

ТРАНСФОРМАЦІЇ КУЛЬТУРИ В ІСТОРИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного авіаційного університету.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Босенко Валерій Олексійович.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Парахонський Борис Олександрович, Національний інститут проблем Міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони, завідувач відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції;

доктор філософських наук, професор Газнюк Лідія Михайлівна, Харківська державна академія фізичної культури, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін;

доктор філософських наук, доцент Рижкова Світлана Анатоліївна, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор кафедри суспільних наук.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 23 жовтня 2006 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 22 вересня 2006 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

рефлексія культура трансформація феноменологія

Актуальність теми. Фундаментальні проблеми розвитку вимагають нового типу рефлексії історії і культури як єдиносутнісної суперечності у її всезагальному практичному й теоретичному змісті. Отже, доведення трансформацій культури до встановлення культурної основи історичного розвитку вимагає подолання її диверсифікованого статусу.

Переміщення історії і культури у внутрішню суперечність зумовлює зміни у їх співвідношенні - у становленні історія є онтологічною детермінантою культури, у дійсній історії культура повинна стати детермінантою історії. Таким чином, стрижневою "лінією", в якій утримуються атрибутивність і фундаментальні модуси культури, може бути логіка співпадання ідеальної і матеріальної форм всезагального в практичних підставах конкретності сутнісних сил людини. Тому, трансформації культури в історії вимагають рефлексії у контексті основи подолання дуалізму сутності, чим і зумовлюється необхідність доведення сутнісних людських вимірів історії культури до практики "феноменології культури" (А.Вебер).

Така практика є можливою через подолання: 1) теоретичних засад гегелівської і гуссерлівської концепцій феноменології, що відображають дві протилежні позиції, характерні для класичного й некласичного періодів історії і які в різних варіаціях відтворювалися у подальших феноменологічних концепціях; 2) сучасної парадоксальності визначеності-невизначеності відношення людини до світу, коли історія постає одночасною оголеністю і взаємовтаємниченням різних соціокультурних і цивілізаційних меж; 3) некатегорійності відображення та моделювання сучасної історії, коли діяльність людства руйнує її культурні засади; 4) дуалізму емпіричної "онтологічності" суспільної й індивідуальної свідомості та гносеологічно невизначеної фундаментальності транзитивності історії, в якій за людиною закріплюється не стільки статус "суб'єктивного фактору", скільки функціональність "маніпульованого суб'єкту". Отже, удаваність застарілості категорійної системи координат історії необхідно подолати через конкретну актуалізацію соціокультурного змісту сутності людини.

В цьому значенні трансформації культури вимагають подвійної рефлексії - через усуспільнення відношення її ідеальної та матеріальної форм у всезагальній семантиці співпадання мислення та буття й в історично-суспільних опосередкуваннях можливості такого співпадання. У вирішенні цієї проблеми згортаються всі "галузі" культури, тому зміст історичних трансформацій принципу співпадання мислення та буття як принципу співпадання логічного й чуттєвого є "кодом" розуміння трансформацій культури в історії.

Культура виступає квінтесенцією становлення у його ідеально-категоріальному самовизначенні, а не лише у вигляді диференційованої предметності її історичних утворень і відповідних їм напрямків дослідження. Збереження диверсифікованого підходу до феномена культури зумовлює консервацію мозаїчного підходу до її тотальної природи, а також штучності її "самостійного" статусу в теоретичному просторі і гальмує можливість її трансформацій на безпосередню основу історичного розвитку як покладеного принципу культури. В інформаційному ж просторі інтеграції наук стагнація диференційованого знання про культуру породжує якщо не негативні, то, принаймні, не продуктивні у практичному відношенні наслідки. Це зумовлюється тим, що завершення класики й необхідний перехід історії з простору ідеального становлення основи всезагального в простір практичного становлення всезагальної основи принципово змінює логічну ситуацію співвідношення мислення та буття - мислення у його культурно-категоріальному змісті повинно випереджувати буття, конструюючи його за логікою культурного саморозвитку людини.

Таким чином, перетворення культури на детермінанту історії не може бути абстрактним процесом, а може укорінюватися виключно у практичному окультуренні сутнісних сил людини. "Початком" такого окультурення повинна стати трансформація культурної квінтесенції класичного становлення у її ідеальній категоріальності на індивідуальний спосіб мислення та індивідуальний спосіб життєдіяльності. Тому "посткласичні" трансформації культури повинні бути доведені до культурного змісту основи дійсної історії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема даного дисертаційного дослідження відповідає національній програмі розвитку науки, а також має тісний зв'язок із науковою темою №55-ф9/ к97 "Гармонізація вищої освіти в умовах інформаційного суспільства" кафедри філософії ФПС Гуманітарного інституту НАУ.

Актуальність дослідження обумовлюється також недостатнім ступенем наукової розробки проблеми. Єдність міждисциплінарного характеру й фундаментальності дисертаційної теми потребує окреслення вузлових перетинань концепцій культури як віддзеркалення її суттєвих історичних самовизначень. Принциповою засадою виведення співвідношення історії та культури в основі розвитку є феномен становлення як засада самовизначення ідеальної квінтесенції культури. Авторитетами у виведенні сутності становлення залишаються Г.В.Ф. Гегель і К.Маркс. Разом із тим, феномен становлення дотепер залишається мало дослідженою проблемою. Його різні аспекти окреслені в працях М.Ліфшиця, Д.Лукача, Е.Ільєнкова, К.Нойки, А.Канарського, О.Босенка. Але такі аспекти розглядалися або в контексті різних проявів його класичного змісту, або в уособленому індивідуалізованому зрізі. Таким чином, виведення траєкторії трансформації логіки абстрактного становлення культури на безпосередню основу зняття його відчуженості залишається дотепер недостатньо дослідженою проблемою.

Співпадання історичного та культурного розвитку в контексті макроцивілізаційних зрушень і логіки історії досліджувалися Л.Блага, Ф.Броделем, В.Віндельбандом, Л.Гумільовим, М.Данилевським, В.Зомбартом, М.Еліаде, Р.Коллінгвудом, О.Лосєвим, С.Неніцеску, К.Петреску, П.Сорокіним, Ж.Старобінські, А.-Дж.Тойнбі, О.Шпенглером, Я.Фішером, К.Ясперсом, а також В.Вазюліним, О.Гвоздіком, М.Каганом, К.Кантором, П.Кравченком, М.Моісєєвим, О.Навотновим, В.Огнев'юком, Ю.Павленком, О.Панаріним, Ю.Пахомовим, Ю.Плєтніковим. Можна відмітити фундаментальність аналітичних доробків цього напрямку, які не тільки розшифровують внутрішні суперечності і динаміку таких зрушень, але й утримують системний характер їх змісту. Але сучасний контекст потребує подолання переваги історичного підходу до їх виведення над теоретичним, що дає змогу виявити особливості культурних зрушень у сучасній історії як еклектичної єдності різних цивілізаційних і соціокультурних основ.

Людиновимірним аспектам культури присвячені праці О.Александрової, Г.Аляєва, Є.Бистрицького, М.Булатова, В.Давидова, В.Загороднюка, В.Іванова, О.Йосипенка, К.Малєєва, Б.Парахонського, О.Погорілого, Л.Солонька, В.Табачковського, А.Чернія, В.Шинкарука, В.Яценка, а також Б.Ананьєва, Г.Батіщева, Г.Батуріна, В.Зінченка, Г.Лобастова, А.Шиміної, В.Уварова та ін. Необхідність поглиблення цього напрямку вбачається у виведенні суспільно-історичних форм життєдіяльності людини, які б забезпечували втілення імперативів культури в безпосередні форми буття.

У працях А.Гурєвича, І.Василенко, В.Личковаха, М.Моісєєвої, В.Молчанова, В.Муравйова, В.Нємцова, Л.Стародубцевої визначається проблема часових трансформацій культури в історії. Визначення соціальних і суб'єктивних реалій утворення культурного часу як "створення того, чого час не може забрати з собою" (В.Муравйов) підкреслює теперішній стан соціальної і феноменологічної втрати часу культури, що зумовлює необхідність дослідження трансгресій його суб'єктивних вимірів.

Категорійні, наукові і технічні аспекти логіки культури представлені С.Лемом, Ю.Лотманом, І.Пирву, Е.Трельчем, Ф.Уебстером, Ф.Юнгером, а також В.Бабушкіним, А.Бегіашвілі, В.Біблером, Г.Волковим, П.Гайденко, І.Гобозовим, І.Добронравовою, Л.Дротянко, К.Жолем, В.Кизимою, Г.Карамишевим, В.Князєвим, С.Кримським, В.Лекторським, А.Лоєм, Б.Марковим, В.Онопрієнком, С.Рижковою, В.Рижком, М.Савєльєвою, М.Тарасенком, В.Храмовою, В.Чуйком, В.Ярошовцем. Подальший розвиток цього напрямку представляється доцільним у зрізі інтеграції наукового пізнання і дорозвитку його методології до розв'язання суперечностей "історії науки" і "науки історії", "логіки науки" і "науки логіки".

Соціокультурні й соціо-психологічні зрушення в сучасній історії представлені дослідженнями Є.Балібара, І.Валлерстайна, А.Вебера, Е.Дюркгейма, Г.Маркузе, Х.Ортегі-і-Гассета, Е.Фромма, Є.Тоффлера, Ю.Хабермаса, С.Хантингтона, а також М.Бурханова, М.Гефтера, А.Дабагяна, Р.Дарендорфа, Є.Кардозо, С.Кара-Мурзи, В.Кутирьова, В.Левандовського. Відзначимо також змістовні напрацювання П.Дж.Бьюкенгена, Дж.Форрестера, А.Черветто, К.Кантора, К.Мяло, Дж.Нейсбіта, А.Панаріна, С.Переслєгіна, Є.Самарської. Теоретичними досягненнями цього напрямку є виявлення особливостей форм суб'єктивності у сучасній історії, мотивація яких не лежить на поверхні реальності. Але феноменальність таких форм актуалізує необхідність дослідження їх походження в контексті культурних зрушень основи історії, коли вона суб'єктивізується за логікою вже перетворених форм.

Динаміка й реалії становлення культури у її національних вимірах досліджувалися А.Бичко, І.Бичком, В.Горським, М.Карасьовим, А.Карпенко, В.Козловським, С.Кримським, В.Малаховим, І.Манохою, І.Огородником, В.Огородником, А.Огурцовим, В.Омельянчиком, С.Пролєєвим, М.Поповичем, П.Толочком, а також І.Ватиним, Л.Кубелем, Б.Поршнєвим, І.Яношем та ін. Значення таких досліджень визначається виведенням співвідношення загального й особливого у взаємовпливі типів культури, а також конкретизацією таких співвідношень у генезисі національної культури. В аспекті реактуалізації проблеми становлення національних культур та збереження їх ідіоматики в інформаційну епоху, наукові розробки цього напрямку отримують нове звучання. Разом з тим, особливості саме інформаційної доби вимагають конкретизації такої проблематики в руслі не тільки збереження національного, а й забезпечення логіки його укорінення в імперативи світової культури.

Феномен перетворених форм та негативної феноменології як регресивних модусів культури в контексті феноменологічної філософії став предметом рефлексій Т.Адорно, Ж.-П.Сартра, А.Камю, М.Хайдеггера, М.Аббаньяно, Ж.Батая, Ж.Балтрусайтіса, Ж.Бодрійара, М.Бубера, Дж.Ваттімо, П.Грегоретті, Ж.Дерріда, У.Еко, Л.Жерфаньона, Ю.Кристєвої, Р.Ленга, Є.Том, Е.Чорану, М.Фуко, а також Є.Анчел, А.Ахутіна, Ф.Гіренка, П.Гуріна, Т.Лютого, М.Мамардашвілі, Н.Мотрошилової, В.Руднєва, К.Свасьяна. Цей напрямок досліджень стикається з особливими труднощами, оскільки він зорієнтований на розкриття феноменів, які потребують особливої - подвійно оберненої - рефлексії. Це пов'язано з тим, що перетворені форми у їх сучасному змісті та феномен негативної феноменології спираються не на об'єктивні, а на суб'єктивні підстави, чим визначається особливий характер трансгресивних опосередкувань суб'єктивності в сучасній історії. Цим зумовлене поглиблене дослідження в дисертації природи перетворених форм.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є виведення категоріальних вимірів трансформацій культури в історичному розвитку та їх перетворення на культурну основу історії.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв'язання наступних завдань:

обґрунтувати зміну статусу культури в сучасній історії;

вивести онтологічні, гносеологічні та феноменологічні характеристики становлення історії у просторі й часі діахроніки культури;

вивести особливості простору і часу історії в діахронічних і синхронічних опосередкуваннях Логосу культури;

виявити зміст взаємоопосередкування "логіки історії" та "історії логіки" як "матеріально-ідеальної" дилемності відчуженої культури;

вивести особливості трансформацій категоріального синтезу сучасної історії й культури;

окреслити зв'язок декадансу історичних і культурних інтересів з проблемністю суб'єкту історії у контексті часової та просторової аморфності культурного центру світу;

через феномени естетики потворного та теоретичних хвороб духу вивести логічну замкненість "логічного поля" становлення у зрізі його (становлення) гносеологічного й онтологічного завершення;

в аспекті негативної діалектики виявити природу сучасного змісту перетворених форм;

проаналізувати зміст "монізму" як основи безпосереднього співпадання основи всесвітньої історії та її культурної феноменології;

визначити характер основи взаємотрансформації форм культури в контексті сутнісної цілісності людини.

Об'єкт дослідження - феномен культури в історичному розвитку.

Предмет дослідження - трансформації культури як історичний процес.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять надбання класичної філософії та праці вітчизняних і зарубіжних авторів у галузі історії і теорії культури (В.Біблера, Є.Бистріцького, І.Бичка, А.Бичко, А.Гуревича, П.Гуріна, Л.Іоніна, А.Канарського, С.Кримського, А.-Д.Ксенопола, К.Нойки, Ю.Павлєнка, Б.Парахонського, О.Погорілого, М.Поповича, В.Табачковського). Фундаментальність теми дисертації обумовила необхідність метатеоретичного використання діалектичного і метафізичного (в арістотелівському варіанті) методів філософії. В дисертації застосовувалися принципи розвитку та взаємозв'язку (у рефлексії історії як всесвітнього процесу), сходження від абстрактного до конкретного (в обґрунтуванні сутності становлення та засад трансформації його імперативів на культурну основу історії), єдності логічного та історичного (у виведенні вузлових моментів взаємоопосередкування логіки історії й історії логіки), співпадання початку та кінця (у визначенні суттєвого початку культури в її атрибутивному самовизначенні), системності (у систематизації суперечності історії та культури як динамічного процесу), що дають змогу розкрити фундаментальну прогресію культури від матеріально-практичних форм до абстрактних універсалій, а також транзитивні форми її соціально-історичних та феноменологічних трансформацій. Методологічною основою слугували праці Г.Батіщева, А.Бегіашвілі, В.Босенка, М.Булатова, К.Жоля, Е.Ільєнкова, А.Конверського, П.Копніна, Г.Карамишева, Ю.Кушакова, М.Ліфшиця, С.Науменка, В.Уварова, В.Шинкарука, О.Яценка.

Морфологічний метод використовувався у виведенні метафізики взаємовідношення внутрішньої й зовнішньої форм як засади утворення перетворених форм. Аналітичний метод застосований у систематизації феноменів естетики потворного та теоретичних хвороб духу та їх порівнянні з деформацією культурної семантики історії. У вирішенні даної проблеми дисертант спиралася на теоретичні надбання Є.Анчел, О.Ахутіна, В.Бабушкіна, Л.Газнюк, Ф.Гіренка, П.Грегоретті, А.Дабагяна, Л.Жерфаньона, В.Молчанова, К.Мяло, Є.Прічепія, К.Свасьяна.

Враховуючи універсальний характер та особливості трансформацій культури в інформаційну добу, дослідження було здійснено на засадах комплексного та системного підходів, а також низки загальнонаукових методів (історичного, генетичного, дедуктивного), що дало змогу утримувати досліджувану проблему у об'єктивній і цілісній єдності.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому вперше у вітчизняній філософії феномен культури досліджується в контексті якісних змін фундаментальної основи історичного розвитку. Основним результатом дослідження є виведення фундаментальної суперечності тотальності культури від її абстрактної тотожності ідеального та матеріального та її доведення до трансформації на основу окультуреної тотожності історичного мислення та буття людини.

Отримання вказаного результату стало можливим завдяки обґрунтуванню низки положень, що претендують на наукову новизну і виносяться на захист:

через визначення особливостей трансформацій культури у класичній, некласичній та "посткласичній" історії обґрунтовано сучасний зміст співвідношення історії та культури як такий, що на фундаментальному рівні потребує трансформації культури у її універсально-категоріальному значенні на практичну основу розвитку історії і безпосередньої тотальності людини;

доведено, що фундаментальним змістом діахроніки культури виступає подвоєння фундаментальності її матеріальної й ідеальної форм як результату суспільного поділу праці. Відмінність "східного" і "західного" типів культури розглядається як феномен поділу "чуттєвого" і "теоретичного" модусів сутності людини, який виступає підставою становлення у його загальноісторичному значенні. Звідси виводяться особливості його онтологічних, гносеологічних та феноменологічних характеристик;

обґрунтовано, що дуалізм сутності, який у становленні обумовлює культурні визначення простору і часу історії як несумісність емпірії естетичної та логічної самовизначеності культури, постає розривом простору й часу міри людської сутності і міри історії; в цьому контексті доведено, що антиномії невідповідності почуттєвого буття логічному самовизначенню людини і суспільства у становленні поширюються на антиномії простору й часу історії, тотожність і розбіжність яких виводиться через опосередкування Логосу в діахроніці та синхроніці культури;

доведено, що взаємоопосередкування "логіки історії" і "історії логіки" містить у собі становлення засад для розв'язання суперечності "історії культури" та "культури історії", а "кінець історії" у класичному значенні представляє собою завершення еволюції такого опосередкування, у якому знаряддєво-практичні форми культури конституюються у логіко-категорійному статусі і трансформуються на її абстрактно-теоретичне відчуження;

виведено характер основи сучасної історії як еклектичної єдності різних соціокультурних мір і доводиться, що трансформації сучасного синтезу історії й культури характеризуються парадоксом прогресій універсалізації їх простору і регресій культурного часу, коли одночасно відсутнє як позитивне зняття імперативів класичного становлення, так і розвиток основи історії як основи культури;

доведено, що декаданс рефлексій історичних і культурних інтересів у сучасній історії пов'язаний з внутрішнім розривом сутнісної самосвідомості людини в культурі та її розсудливого самовизначення в просторі політичної економії, що зумовлюється аморфністю основи в "постісторії" та втратою її творчого суб'єкта;

вперше проведено порівняльний аналіз естетичної деформації, форм логіко-етичної невідповідності свободи волевиявлення суб'єкта історичній необхідності, а також форм обернених трансформацій логічного в контексті феномена завершеного становлення як завершеного відчуження;

поглиблено розробку теорії перетворених форм, характеристики яких виводяться через дослідження особливої логіки недіалектичних опосередкувань внутрішньої й зовнішньої форми;

удосконалено понятійне й семантичне значення монізму як субстанційної тотожності матеріального та ідеального у сенсі тотожності мислення та способу життєдіяльності суспільства і конкретної людини;

вперше виведено вузлові моменти логіки сходження культури від її абстрактно-теоретичної квінтесенції до естетичної безпосередності людських сутнісних сил.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження. Висновки, що сформульовані у роботі, можуть бути застосовані при вивченні актуальних проблем антропосоціогенезу, теорії культури, філософії історії, феноменології, етики, естетики, діалектичної логіки, методології інтеграції наук.

Логіко-методологічний аналіз соціокультурного виміру історії може бути втілений в обґрунтуванні концепцій прогнозування та розв'язання фундаментальних суперечностей сьогодення, а також для оновлення критеріїв ефективності й перспективності соціальних та наукових програм.

Практичне значення. Результати дослідження, які стосуються логіко-гносеологічних, етико-естетичних та принципових вимірів основи історії, можуть використовуватися Міністерством освіти й науки України, іншими державними й громадськими організаціями з метою оптимізації динаміки й перспектив розвитку освіти в Україні. Теоретичні висновки, що сформульовані у роботі, можуть використовуватися при розробці нормативних курсів і спецкурсів із теорії культури, філософії історії, феноменології, етики, естетики, діалектичної логіки, методології інтеграції наук.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження викладалися на міжнародній науковій краєзнавчій конференції "Велика Волинь: минуле й сучасне" (Хмельницький-Ізяслав-Шепетівка, 1994); на міжнародній науково-теоретичній конференції "Культура та етноетика" (Київ, 1994); на науково-практичній конференції "Сучасна гуманізація освіти: стан і перспективи" (Чернівці, 1996); на міжнародній конференції "Гуманізм і духовність у контексті культури" (Дрогобич, 1996); на міжнародних "Арістотелівських читаннях" (Маріуполь, 1993, 2000); на міжнародній науково-практичній конференції "Гуманізація освіти - фактор світової інтеграції" (Чернівці, 1997); на міжнародній науковій конференції "Бєрдяєвські читання" (Київ, 1999); на міжнародних "Ільєнківських читаннях" (Москва, 1998-1999, 2002; Воронеж, 2005); на філософсько-антропологічних читаннях "До 70-річчя засновника Київської антропологічної школи Володимира Шинкарука" (Київ, 1999); на міжнародній науковій конференції "Наукова спадщина К. Маркса і сучасні соціальні процеси" (Київ, 2004); на міжнародних конференціях із проблем творчості (Київ, 1997, 1999, 2001, 2003); на Міжнародному науковому симпозіумі "Розпад СРСР: 10 років потому" (Москва, 2001); на міжнародній практичній конференції "Організація роботи з молоддю у транзитивному суспільстві: проблеми и перспективи" (Воронеж, 2004); на VI Всеукраїнській науково-практичній конференції "Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи" (Київ, 2005).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у індивідуальній монографії "Феноменология истории в трансформациях культуры" (21,92 др. а.); в 20 статтях, надрукованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, загальним обсягом 11,2 др. а. (без співавторства), а також у 23 інших публікаціях загальним обсягом 8, 95 др. а. (без співавторства).

Кандидатська дисертація на тему "Категорія основи в матеріалістичній діалектиці" була захищена у 1991 році, її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, які містять 22 підрозділи, висновків (загальний обсяг основного тексту - 344 сторінок) та списку використаних джерел (599 позицій на 34 сторінках). Загальний обсяг тексту - 378 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі розкривається актуальність дослідження, формулюються об'єкт, предмет, мета та завдання і зв'язок роботи з науковими програмами, визначається методологічна база, сформульовано концептуальні положення, які характеризуються новизною і виносяться на захист, встановлюється теоретичне й практичне значення дослідження, описуються форми апробації його результатів.

В першому розділі "Проблемний простір рефлексій культури" розглянуто літературу з теми дослідження, закладено концептуальні основи дисертаційної роботи. Автор окреслює основні напрямки філософської й наукової рефлексій феномена культури, конкретизує сучасні суперечності методології її дослідження.

У першому підрозділі "Інтегральні виміри диференціації культури у філософському й науковому пізнанні" доводиться необхідність нового концептуального підходу до феномена культури як такого, що потребує подолання її диференційованого статусу. Дослідження культури як тотальності, що у своїй сутності тотожна історії, зумовлює недостатність її рефлексій в просторі філософії культури, вимагає виведення "вузлових моментів" її теоретичного самовизначення в різних галузях і напрямках наукового й філософського пізнання. Фундаментальним кодом виведення таких моментів є феномен становлення, в якому культура постає у єдності всезагального змісту її матеріальної й ідеальної форм. В контексті становлення дається критичний аналіз ступеня розробки проблеми в культурно-цивілізаційному, науково-технічному, соціокультурному, соціо-психологічному, духовно-практичному та феноменологічному вимірах. Таким чином, логіка виведення теоретичних рефлексій культури будується у іманентності з логікою сходження основи історії до її самовизначень в "одиничному" і суперечностей завершення такого сходження, які представлені феноменом негативної феноменології.

У другому підрозділі "Суперечності сучасних методологічних засад дослідження культури" зазначається, що сучасні суперечності методології пізнання та їх поширення на суперечності дослідження культури зумовлюються: 1) обмеженням обсягу понять "фундаментальність" та "основа"; 2) змістовним дисонансом онтології та гносеології, який ускладнюється особливістю синкретизму основи сучасної історії; 3) необхідністю методологічного випередження суспільного буття суспільною свідомістю при відсутності критерію істинності пізнання в кризовому стані історії. У такому разі природа філософського методу як ідеальної форми логіки розвитку "деонтологізується", а реактуалізація дуалізму основи історії зумовлює (але у новому значенні) кантівську методологічну ситуацію, коли "синтетичний" метод уособлюється у штучну трансцендентальність. Виникає ситуація "суперечності в суперечності" (К.Нойка) самої методології - вимушене поєднання діалектики й метафізики з характером "постісторичної" реальності породжує ситуацію неможливості практичного застосування методологічних напрацювань філософії і зумовлює суб'єктивізацію методів філософування. Доводиться, що адекватність методологічних засад дослідження культури можлива за умов розрізнення "класичної", "некласичної" та "пост" класичної історії через виведення відмінності категоріального визначення їх підстав. У сучасних дослідженнях культури подолання таких методологічних розривів є можливим за умов інтеграції діалектичного методу, загальних і конкретних методів пізнання як єдиної "форми саморуху змісту" (Гегель) основи історії.

У другому розділі "Культурні визначення Логосу в "осьовому часі"" досліджується феномен антиномічності становлення як діахроніки культури, виявляються суттєві форми її безпосередніх й опосередкованих визначень у логіці предметно-практичної діяльності, феноменології духу, простору та часу культури, "усталення" єдиного змісту таких форм у різних типах культури, а також їх завершеності в контексті суперечливості "початку" та "кінця" історії.

У першому підрозділі "Антиномії культури у становленні" через фундаментальну траєкторію генезису ідеальної й матеріальної форм культури виводиться атрибутивна єдність протилежностей Логосу історії. Культурна антиномічність становлення містить у собі необхідність у значенні формування теоретичного розуму як атрибутивного статусу культури. Фундаментальний сенс виокремлення "західного" і "східного" типів культур полягає в дуалізації "розумного" і "чуттєвого" як підстави світового становлення всезагального у ідеальній формі. Отже, в основі діахроніки культури "початок" і "кінець" становлення визначаються через визначення "початку" та "кінця" категоріального самовизначення всезагального. Це становлення всезагального у вимірі "феноменології духу", котра у "початку" постає цілісністю теоретичної та чуттєвої феноменології, а у "кінці" - завершеним виокремленням розуму й почуттів. Антиномічність фізичного і соціального часу є модусом двоїстого самовизначення людини в категоріях природного й суспільного "часу-простору" і позначає необхідність розмикання категорійності суспільного простору через присвоєння світового часу.

Доводиться, що під антиномічністю становлення приховується унікальна форма збігу різнорівневих цивілізаційних ступенів освоєння Основи. У "збізі розбіжностей" такого рівня полягає вузлова характеристика метафізичної єдності існуючих у єдиному фізичному, але не у єдиному культурному, часі цивілізацій. Разом з тим, різноманітне становлення культур виявляє свою світову єдність не тільки в "еманаційній логіці" (Е.Трельч), а в тім, що вона змушує соціуми діяти за єдиною логікою предметних самовизначень всезагального. "Логіка природи" апріорно передзадана кожному соціумові як "схематизм" генезису предметно-знаряддєвих форм виробничої життєдіяльності. Тому, незважаючи на "паралелізм" культур, всезагальне в них буде проявлятися повторюваністю ступеней освоєння світу, що, одночасно, є утриманням тенденцій і суттєвого змісту Логосу розвитку взагалі.

У другому підрозділі "Культурні параметри часу і простору історії" доводиться, що в алгоритмі людської діяльності час присутній як тотожність безпосереднього й історичного руху життєвих потреб, що обертається абстрагуванням у естетичні образи руху самого безпосереднього. І якщо генезис загальних образів естетичного народжується в просторі матеріального виробництва і матеріальних потреб, то і культурний час "зосереджується" у ритміці знаряддєвості людської життєдіяльності. Але дуалізм категорійного становлення Логосу зумовлює "діалогічність" культури в контексті міри людини. Цей вимір не стає фактом рефлексії ані в його трансцендентальності, ані пропорційно ступеню, в якому логіка становлення окремих цивілізацій була вплетена в фундаментальну суперечливість суспільного поділу праці і у світову логіку становлення всезагального. Такий "діалог" мав одну фундаментальну "лінію", яка включала в генезис ідеальних форм всезагального цивілізацію в цілому і яка "розкривалася" як поступовість сходження ідеального окультурення часу історії. У наявному бутті світовий час виявляється як персоніфікація часу історії/культури у життєвій семантиці історичної особистості. Отже, культурне самовизначення часу і простору історії не є тотожним їх соціальному визначенню. Чим більш високу логічну ступінь отримує історія, тим більш "передчасною" і "несвоєчасною" виступає культура - феноменальність простору й часу культури в становленні обумовлює оперування сутністю, котра не володіє "для себе-буттям". Тому, становлення позбавлене наявного буття культури у її безпосередній тотальності.

У третьому підрозділі "Проблема опосередкування в діахронічному становленні культури" визначається зміст і місце опосередкування у діахроніці культури. В логіці становлення логіка історії філософії виступає не тільки опосередкованою, але й опосередкуючою історичний розвиток ланкою. Залишаючись "Великим Анонімом" (Л.Блага), основа становлення визначалася в цій логіці як "одне" у вигляді ідеального "схематизму" єдиного.

Доводиться, що у діахроніці культури необхідно виокремлювати послідовність часових форм, які "обходять" форми культур, що не входять у "осьовий час". "Діалог" культур "німий", будучи онтологічно покладеним у трансценденталіях розуму при відсутності емпіричного "співрозмовника". Утворені логічні форми "звинувачують у недосконалості" чуттєві форми, що їх породили. Тим самим, діахроніка культури проявляється як така, що володіє безпосередністю форм у просторі, але не володіє нею у часі. Звідси "позачасовість" (М.Хайдеггер) логічних форм, а також "безпристрасність" і удавана безсуб'єктність теоретичних форм. Таким чином, у "лінійності" становлення опосередкування відбуваються як підстава поступальності принципу розвитку у змісті опосередкування "всього з усім", яке може бути осягнутим лише в контексті єдності "космології духу" і "космології історії".

У четвертому підрозділі "Суперечності логіки історії й історії логіки в історії культури" виводиться суттєвість "циклів" логіки історії й історії логіки у їх всезагальному змісті з їх практичними детермінантами та культурними похідними. Еволюційна логіка історії являє собою оформлення розвитку в основу пізнання як культурне засвоєння субстанціального змісту власної форми. Звідси витікає закономірність трансформації "кінця" становлення на "початок" дійсної історії, в основі якої знімається антиномічність "онто-" і "феномено-" "логік".

Зазначається, що діахроніка культури як взаємоопосередкування логіки історії й історії логіки закріплює повторюваність суттєвих ступенів самовизначення основи історії у формах виробничої діяльності. У цьому процесі стираються межі окремих "економічних базисів" і "ідеологічних надбудов" - взаємотрансформація культур як взаємоперехід великих і малих "циклів" історичного розвитку породжує унікальні феноменологічні трансформації всесвітнього суспільного буття і всесвітньої суспільної свідомості в соціальному просторі цивілізацій, які не відносилися до "східного" або "західного" типів культури. Проблема тут полягає в тім, що не "закріплене" передумовами "сприймаючої" культури, теоретичне пізнання не стає суспільною самосвідомістю всієї нації або суспільства. У цьому протиріччі представлена еклектика передумов розвитку: первісних спільнот, а також країн, що знаходяться в мірі азіатського способу виробництва і перебувають у різних просторах міфологічної свідомості; країн, що у своєму становленні не пройшли "кола пізнання" західноєвропейської культури; країн з обмеженою еволюцією, які не були присутні в осьовому часі, але є включеними в просторі західної культури (Японія, США).

У п'ятому підрозділі "Квінтесенція становлення як ідеальна завершеність класики" узагальнюються основні суперечності становлення в його результатах. Фундаментальне протиріччя "передісторичного" (К.Маркс) прогресу виявляє внутрішні межі матеріальної й ідеальної еволюції історії. Протиріччя класичного індустріального суспільства виступають не тільки протиріччями продуктивних сил і виробничих відносин у контексті суперечності "економічного базису" і "ідеологічної надбудови" - як абстрактна тотожність мислення й буття, протиріччя становлення може бути зрозумілим як завершене відчуження основи історії. Але "чиста" тотожність "форми ідеї" і "ідеальної форми" є симетричною деформованості змісту реальних форм буття.

Доводиться, що завершеність становлення обертається запереченням логіки розвитку й затвердженням ірраціонального як позірної "свободи волі". Тому, неспроможність німецької класичної філософії обґрунтувати власні основи можна зрозуміти як розставання логіки із самою основою, коли їй нічого не залишалося, як обмежитися функціональним статусом математичної логіки - якщо перевага віддається "чистій формі", то логіка стає "власністю" математики. А регресії діалектичної логіки в простір математичної логіки породжені розбіжностями простору-часу теорії й практики діалектики. "Загибель" ідеальної системи гегелівської науки логіки не супроводжувалася життєвими перемогами сутнісних модусів людини. У негативному просторі протиріччя існування й сутності виник феномен штучного розтягання історичного часу, який тлумачився як "час вічного запізнювання" (С. Зєнкін), як "неіснуючий", або "заклятий" (Ж.Бодрійар), як "негативна темпоральність" (Ж.-П. Сартр, Ж.Лакан), як "втрачений час" (М. Пруст) або як "вбитий час" (О. Босенко). Але якщо певна реальність продовжує існувати після того, як сутнісно вичерпала свій зміст, її існування обумовлює трансформацію негативності "ніщо" на репресивне заперечення історії й культури.

У третьому розділі "Соціальні виміри розвитку в суперечностях "цивілізації" і "культури"" розглядаються основні ідеологічні й соціокультурні засади проблемної ситуації, котра породжена обмеженням обсягу й сенсу цивілізації та культури, а також підміною об'єктивних закономірностей розвитку суб'єктивними підставами, у наслідок чого утворюється ситуація дезінтеграції цивілізації та культури.

У першому підрозділі "Трансформації сенсів та метафізика синтезу історії й культури" зазначається, що логіку переходу історії у єдину основу можна зрозуміти на засадах принципової зміни підходу до виведення її сутнісних меж у їх тотожності з трансформаціями світової культури. Такий підхід повинен базуватися на феномені інверсації відношення об'єктивного й суб'єктивного. Це означає, що фундаментальні межі сучасної історії проходять через категорійність суспільної самосвідомості, або стають аморфними через її відсутність. Отже, еклектичне вплетення різнокатегорійності культурних часів в основу сучасної історії супроводжується категоріальною дифузією формальної одномірності цивілізацій. Тому, проблематичністю історії виступають перетворені прогресії простору історії відносно сутнісних регресій часу культури. Така деформація основи трансформується на підміну логіки історії її ідеологічними моделюваннями.

Доводиться, що виявлення ступеня й границь основи сучасності потребує виявлення того, наскільки логічний "фактор" може стати суб'єктивістською передумовою її розмивання вже у змісті принципу історичної самосвідомості. Своєрідність синтезу сучасної цивілізації обумовлює таку зміну співвідношення простору і часу історії, яка, будучи оберненою у вичерпану основу, не має "виходу" у прогресивне значення "перехідного періоду" історії й позбавлена чітких логічних структур. Але в контексті необхідності опредметнення універсалій належного, недіалектична синхронність історії і породжена нею обернена взаємотрансформація культур у єдиний простір наявного часу переміщує центр ваги всесвітньої історії в якісно нове відношення. Ступінь і границі основи історії можуть бути виявлені не в площині "взаємодії культур", а в сходженні всезагальної теорії розвитку до відтворення конкретно-історичного розв'язання протиріч емпірично-метафізичної універсальності світу й універсальності пізнання в способі історичних змін і культурної життєдіяльності людини. Оскільки ж первинною практикою культури виступає діюча за логікою прогресу політична діяльність, то ступінь розвиненості культурної основи світу проходить через ступінь розвиненості політичної самосвідомості людства.

У другому підрозділі "Відчужені форми історії в трансгресіях культури" виводиться сучасний зміст відчуження історії і культури. Відмічається, що збереження антиномічного взаємовідношення цивілізації й культури зумовлюється підміною основи історичного розвитку політико-економічними підставами суспільного буття. Негативність такого збереження закріплюється в логічному просторі, який розташований між суперечностями переплетення різних "типів" культур і відсутністю розпредметнення їх категоріального змісту в індивідуальній культурі. Цей феномен консервується в негативних модусах культури, коли суб'єкти культури стають регресивними суб'єктами історії. У своєму негативному зсуві культура зумовлює деконструкцію історії, зумовлюючи ірраціоналізацію мотивації історичної діяльності людини - деформується і навіть зникає суб'єкт історії як суб'єкт культури. Утворюється негативна проекція ідеального в "мозаїці" історії, в еклектичному співіснуванні форм культури, які не володіють власною атрибутивністю, а тому неспроможні реалізувати свою діалектичну тенденцію.

Виходячи з передзаданості в класичному часі абстрактності культури, процес позитивного суб'єктивованого самозаперечення "онтології" історії може бути іманентним процесові олюднення людських почуттів. Такий процес вимагає випереджального розвитку чуттєвої "предметності історії" за типом всезагального. Але в просторі "оберненої" історії зв'язок суспільного буття і суспільної свідомості отримує непередбачені по своїй перекрученості форми взаємообумовлення й взаємоігнорування. По-перше, завершення становлення руйнує безпосередній зв'язок основи й свідомості, у той самий час, як основа у формі переходу втрачає свою стійкість; по-друге, відносна самостійність суспільної свідомості поза стійкістю основи втрачає і свою об'єктивність.

У третьому підрозділі "Опосередкування культури в сучасній історії" окреслюється нова логічна ситуація, коли еклектичні трансформації логіки історії ускладнюються необхідністю фундаментального осмислення явищ, суть яких може бути виведена з наявної реальності лише "трансцендентально". Таким чином, в "синхронності" сучасної історії суперечливість безпосереднього й опосередковуючого приймає форму опосередкування в опосередкуванні, тому що принципово змінюється якість опосередкувань основи й суб'єктивності. У такому разі, перекручення рефлексії історії виконує функцію унеможливлення звільнення з історії з простору вичерпаної еволюції. Тому і "часова логіка" інверсується у вичерпаність становлення, яке обертається "зменшеною якістю" (К.Нойка) історії й людини. Цим актуалізується необхідність виявлення логічного поля сучасної суспільної свідомості в контексті основи розвитку взагалі. Вирішення такої проблеми в просторі інформаційних технологій пов'язано з інтеграцією меж наукового знання. Іншими словами, трансформація Основи всезагального розвитку на розвиток Всезагальної основи пов'язана з необхідністю розв'язання протиріч логіки техніки і "техніки" логіки, логіки науки і науки логіки, логіки історії і історії логіки, історії науки і науки історії. Ідеться не про різні "логіки", а про єдину логіку розв'язання дуалізму становлення феноменології духу й феноменології історії у трансформації історії культури на культуру історії.

У четвертому підрозділі "Просторові та часові суперечності культурного центру історії" досліджується проблема сучасного змісту культурного центру історії. Еволюційна логіка продуктивних сил як "часова вісь" культури виявлялась у "сліпому" співпаданні теоретичних і практичних "універсалій". Але, оскільки стрижень діахроніки становлення був представлений двома ("східним" і "західним") способами пізнання "матеріального" (чуттєвого) й ідеального (теоретичного), їх протилежність вибудовувалася в логічній послідовності західноєвропейського генезису універсалій культури. Тому класичне становлення має два загальних простори "історії-культури". У дійсній історії "центр" культури повинен переміщуватися у загальнозначущість людської діяльності і тому суб'єктивуватися. Але внаслідок реанімації негативності становлення, "осьовий час" і культурний "центр" світу постають розірваністю основи у вигляді антиномій позірної самостійності трансцендентального часу культури та аморфності простору історії, оскільки входження світової історії у єдину основу вимагає подолання виокремлення культурних "ойкумен". У їх класичній локалізації збіг Часу (розвитку), Простору (чуттєвого) і Сутності (закону) здобував наявне буття універсальної міри в моменти їх теоретичного збагнення і чуттєвого переживання, й розкривався як основа власної єдності перед втратою такої єдності (звідси невловимість моменту оголення основи). Такий збіг відбувався під час соціальних революцій. У сучасній історії діалектичний збіг Простору, Часу й Сутності може відбутися в процесі створення передумов для практичного розпредметнення ідеальних "підсумків" становлення, коли "осьовий час" історії і "центр" культури можуть здійснитися як тотальність єдності мислення та буття. Але коли в сутності центр - усюди, а реальність постає негативністю існування "ніщо", повсюдним "всесвітнім центром" стає повсюдний всесвітній конфлікт. Таким чином, "центр" культури розпадається як "центр" історії.

У п'ятому підрозділі "Декаданс рефлексій історичних інтересів і культурних глобальних суперечностей" досліджуються логічні засади неадекватності сучасної суспільної свідомості історичній реальності, які породжують феномен регресії історичних інтересів і загострення глобальних суперечностей. У накладанні нездійсненого належного й здійсненої трансгресії історії декаданс історичних і культурних інтересів зумовлюється неадекватною рефлексивністю не тільки фундаментальних суперечностей сьогодення, але й самої рефлексії. Саме тому, що здійснення майбутнього у теперішньому часі не має практичного критерію істинності, необхідна подвійна рефлексія у виведенні єдиної системи координат глобального розвитку. Співпадання декадансу історичних і культурних інтересів при неадекватній рефлексії історії висуває проблему логічних засад дезінтеграції історії і культури й особливої ірраціональності менталітету сучасної цивілізації. Наслідки дезінтеграції історії й культури небезпечні ще й тим, що людство не виходить за межі типу мислення, яке В.Зомбарт окреслив як умовно наближене до реальності.

Отже, логічні засади дезінтеграції культури необхідно довести до їх зв'язку з неадекватністю осмислення сучасних світових протиріч. У цьому контексті логічна деструкція культури пов'язана не тільки з "дезертирством сучасних поколінь з історії" (Ортега-і-Гассет), але і зі специфічним дезертирством самої логіки з простору всезагального, її звуженням до "схем" і "моделей". Тут виникає проблема оберненої ("повернутої") форми, яка є відкотом у вичерпану еволюцію і постає прагненням підпорядкування анархічній волі актуальної реальності. Феномен логічного "підкошування мозку" (Н.Саррот) установлює суб'єктивні межі історичному розвиткові, які набагато складніше перебороти, аніж ті чи інші "онтологічні" протиріччя.

У шостому підрозділі "Культурна проблематичність суб'єкта сучасної історії" доводиться, що ре-еволюція історії актуалізує класичні виміри суб'єкту історії, але логічна ситуація "постісторії" провокує її десуб'єктивізацію. При цьому, опір цивілізації культурним універсаліям, як і сучасна невимовність семантики історичних зв'язків, заперечує роль класу-суб'єкта як такого, що своєю практикою долає абстрактність всезагального.

Десуб'єктивізація історії зумовлює подальшу декаданс її культурної міри. В аспекті регресій "суб'єктивного фактору" культури обірвана феноменологія людини запізнюється відносно історії - скептицизм конфліктності індивідуальної й суспільної свідомості породжується метафізикою ототожнення "сприйняття" і "буття" у їхньому екзистенціальному значенні. Але дійсною предметністю культурної історії може бути безпосередність, котра одночасно відтворює цикл "повторення історії у її вузлових моментах" через відтворення конкретно-історичного змісту "вузлових моментів" самої себе. В контексті можливості сучасного суб'єкта культури це означає, що тотальність "революційного суб'єкта" історії повинна бути автобіографічним нарисом входження в естетику культурної історії.

На фоні цивілізаційних та соціокультурних зрушень кінця ХХ століття функціональність "суб'єкта історії" перемістилась з класових у національні виміри. У цьому сенсі національне пробудження є подією самоусвідомлення у системі світових протиріч. Отже, національна самосвідомість може бути категоріальною з моменту набуття здатності виявити для себе діалектику індивідуальних і всезагальних модусів світової культури. В іншому випадку, феномен національної самосвідомості стає штучним консервантом для системи суспільних відносин.

У четвертому розділі "Негативна феноменологія в системі культури (естетичні, морально-вольові та логічні параметри)" представлено новий аспект рефлексії суперечності "історія-культура" через аналіз системи "Естетики потворного" К.Розенкранца, "Теоретичних хвороб духу" К.Нойки та співставлення форм їх внутрішньої логіки з деформацією та логічною замкненістю становлення. В контексті цих проблем розкривається феномен метафізики внутрішньої й зовнішньої форм як засади перетворених форм.

У першому підрозділі ""Естетика потворного" К. Розенкранца як система деформованості класичної культури" доводиться, що генезис потворного від аморфності через неправильне до деформації, як він виведений К.Розенкранцем (монографія вийшла у 1853 році), відображає генезис деформації співвідношення необхідності й свободи в класичній історії у просторі відчуження естетичних форм історії. Естетика кініків і система Розенкранца можуть співставлятися через "початок" та "кінець" виникнення та вичерпання змісту дуалізму сутності. На "початку" історії як "прогресу духу у самосвідомості свободи" (Гегель), естетика кініків є естетичним представленням "кінця" "початку" становлення у його античних модусах. Система Розенкранца є вираженням естетичної крайності "кінця" дуалізму становлення ("передісторії" у цілому). Дуалізм постає тут як завершений розрив необхідності та свободи у розламі людської чуттєвості. Тому панування потворного виводиться з відсутності істинної свободи як необхідності, доведеної до довершеної чуттєвості людини.