Трансформації культури в історичному процесі

Обґрунтовується, що винятковість системи потворного полягає в тім, що вона "фіксує" чуттєвий простір культури як неопосередкованості, або помилкової опосередкованості природного. "Неприродне" постає формою такої об'єктивності, яка є марністю імітацій "природності" культури. У такому разі, завершення Розенкранцем "сходження" потворного карикатурою унаочнює неспроможність еволюції історії критикувати себе із самої себе. Тому регресії свободи й необхідності є наслідком підміни піднесеного ординарним і відбуваються через: 1) "незначущість", в якій існування чогось пригнічується його природними границями; 2) "слабкість" ("безсилля") як форми, котра заважає тому чи іншому існуванню досягти необхідну для його сутності ступінь сили; 3) "низьке", що виступає синтезом обмеженості й безсилля в підпорядкуванні волі несвободі. Звідси обмеженість класичної феноменології духу, що піднімається до висот "абсолютних" істин, але естетично залишилася жертвою деформованої реальності, із якою мирно співіснувала.

У другому підрозділі "Соціокультурні виміри теоретичних хвороб духу" на основі аналізу дослідження румунського філософа ХХ ст. К.Нойки "Шість хвороб сучасного духу" (видана у 1976 році) показується, що розмивання морально-вольових імперативів людини є наслідком і вираженням логічної крайності становлення в його етико-феноменологічному виразі.

Теоретичні хвороби духу базуються на трьох модифікаціях необхідності й свободи у індивідуальній або суспільній свідомості: взаємовиключення; абсолютне ототожнення; сліпе або свавільне взаємопідпорядкування. Але кожна з них має свою власну протилежність, тому інверсії хвороб духу відтворюються у шести загальних ситуаціях: "католія" ("кatho lu" (старогрецьке), "у загальному") є відсутністю у індивіді того, що його обумовлює; "тодетія" ("tode ti" - "саме це") є відсутністю індивідуальної реальності у загальних детермінаціях; "хоретія" - ("horos" - "визначення") - означається перетворенням відсутності свідомих детермінацій всезагального на індивідуальну реальність. У випадку "гострої" хоретії людина не присвоює власну самість і не вносить порядок у навколишній світ. "Хронічна" хоретія викликається насиченістю всезагальним і придушенням ним індивідуального.

Наступні хвороби духу виводяться з відмови людини від понятійного самовизначення і є протилежними першим трьом. "Ахоретія" представляє ситуацію "відмови" людини від себе у піднесеній до всезагальності індивідуальності; "атодетія" виникає, коли явища отримують точну відповідність індивідуальному, але поза зосередженістю індивіда на конкретну реальність; "акатолія" виводиться як зосередження в певній індивідуальності реальних визначень, яким не є властивою впевненість у всезагальному.

Причинами таких хвороб К.Нойка вважає "хворий Логос" і обумовлену ним відчуженість духу як порушений алгоритм теоретичної самосвідомості та історичного буття. При тому, що в сучасній історії присутні всі названі теоретичні "хвороби" духу, відмова від всезагального є найбільш розповсюдженою хворобою сучасності, оскільки там, де відсутнє всезагальне, не залишається місця для історії в її високому розумінні. Звідси витікають логічні засади особливої ірраціональності, яка вже не могла знайти нову предметність у класичному просторі, але й не мала сил звільнити себе з його меж. Отже, теоретичні "хвороби" духу відтворюють морально-вольові порушення співвідношення історичної необхідності й індивідуальної свободи у "дуалізмі сутності". В відчуженій основі історії у кожній з названих ситуацій "людина не відбувається дійсно".

У третьому підрозділі "Трансформації феноменів культури на феномен абсурдної свободи" виводиться зміст неадекватності "феноменології історії" належності "феноменології культури" і трансформацій їх основи на суб'єктивізм підстави постмодерну. Регресія історії обертається анігіляцією імперативів становлення як "органічно-логічного наслідку, завершення й результату культури" (О.Шпенглер) і стає деструкцією його семантики. Історія супроводжується трансформаціями логічного на алогічне, яке не може стати ані предметом рефлексії, ані самою рефлексією. Алогічне намагається "справити враження" "повного звільнення" чуттєвості, але стає його приниженням, тому що предметний світ як первинний образ чуттєвого підмінюється "вторинними" імпровізаціями його реалій. Звідси "безумовна свобода" безпосередності у постмодерні, в якому народжуються вже не логічні, а чуттєві міфи.

Таким чином, замкненість логіки історії обертається замкненістю самого логічного і перетворюється на ірраціональну догматизацію самої форми. Форма "вивертається", і в такому вигляді оголює й перекручену форму подвійної негативності становлення. Але оскільки сучасна історія характеризується оберненим відношенням мислення до буття, то її фундаментальна колізія обумовлена не тільки неприродним поєднанням логічної замкненості становлення з подальшим перебуванням у його вичерпаних практичних формах. У цьому переверненому відношенні "консервація" "межі еволюції" обумовлена категорійною деструкцією історичної свідомості, що підмінює народження "феноменології культури" її суб'єктивними симулякрами.

У четвертому підрозділі "Негативна діалектика внутрішньої форми" доводиться, що сучасний зміст перетворених форм зумовлений нерозв'язаністю протиріччя "потворного чуттєвого" і "хворого логічного". Отже, перетворені форми -- це феномен нездійснення основи історії як засади безпосередньої цілісності людини у єдності внутрішньої й зовнішньої форм саморозвитку.

Будучи "прихованістю" безпосереднього, внутрішня форма не дана у відчутті. Вона так само не підлягає спогляданню, як не є істинною безпосередністю те, що з'являється у позірностях наявного буття. "Невидимість" внутрішньої форми представляє ідеально-реальну тотожність основи, в якій основа присутня як реальна можливість. Удавано звільнена від метафізики своєї позірності, зовнішня форма губиться у відмінностях еклектичного буття. Позбавлена в такому стані саморефлексії, вона впадає в деструкцію скептицизму й релятивізму, стає "жахом вічного сумніву" (О.Блок). Розрив внутрішньої й зовнішньої форм стає можливим як наслідок нерозвиненості внутрішньої форми. У ньому присутня підстава спустошених форм, інверсованої феноменології й метафізики пізнання як розірваної подвійності рефлексії основи.

На тлі удаваної доступності суспільного ідеалу в "феноменології історії" збіг наявного буття необхідності і чуттєвого буття історії справляє враження могутності безпосередності в докультурному опосередкуванні реальними протиріччями. У відсутності такого опосередкування зберігається можливість перетворення "феномена" і "феноменології" у таку суб'єктивовану тотожність одиничного й всезагального, котра переростає в суб'єктивізм, і такого їх розриву, коли укорінюється "чистий феномен" у вигляді "існування враження, а не змісту враження" (М.Мамардашвілі). У постфактумі втрати внутрішньої форми встановлюється ідеальний псевдоестетизм чуттєвого. Такий естетизм приречений на перевтілення у перетворену форму "розумового фокусування" часу і простору світу і намагається відбуватися як безпосередність, яка звільнена від "тягару" опосередкувань.

У п'ятому підрозділі "Трансценденції перетворених форм у культурній "феноменології історії"" доводиться, що хибне опосередкування чуттєво-практичного й логічно-теоретичного як засади перетворених форм стає логічною підставою сприйняття сучасними суспільствами відчужених модусів культури. Регресивна оберненість "логіки" перетворених форм є характерною для негативної біографії не пережитого часу дійсної історії й обертається негативним часом "враженої свідомості" (Є.Анчел). Отже, у культурних трансценденціях історії перетворені форми постають фрагментами обриву Основи як абсолютної Форми. Відмовляючись від предметності історії, новий емпіріокритицизм винищує естетичну спроможність судження суспільного суб'єкта. І метафізика "кінця історії" прикриває факт прижиттєвої культурної смерті людини, що стала полонянкою псевдокультурних просторів.

Входження у форму вимагає виходу з неї як умови її самоподолання у більш розвиненому змісті. Входження ж у негативне "ніщо" "деконструкції" (Ж.Дерріда) основи абсолютизує межі "точки неповернення". Тому долею суб'єкта перетворених форм є його історична загибель. У формі "ніщо" життя втрачає свою історичну опору в часі. Світ "вивалюється" з процесу розвитку - він повертається з форми можливості дійсності у непідвладну розуму й почуттям ірреальність. Оскільки ці негативні трансформації відбуваються в просторі невизначеності тотальності основи у суспільному русі, то і феноменальність негативних повернень претендує на тотальність.

У п'ятому розділі "Засади подолання дуалізму культури" проводиться критичний аналіз плеханівського розуміння монізму і обґрунтовуються його практичні виміри як опосередкованої ідеальним всезагальним безпосередності дійсності тотожності мислення та буття. У цьому аспекті розглядається проблема актуалізації первинності моральності як імперативу волі творчого суб'єкта, виводяться параметри трансгресій феноменологічного часу культури й обґрунтовується основа взаємотрансформації культур.

У першому підрозділі "Монізм основи як принцип безпосередності культури" виводяться принципи культурної дійсності основи феноменології історії. Зазначається, що Г.Плеханов трансформував принцип монізму у дуалізм "двох" "монізмів". Але, у своїй дійсній безпосередності, монізм основи не є об'єктивістською тотожністю суспільної свідомості і суспільного буття, а є тотожністю "свідомості й почуттів" як критерію окультуреної міри людини. Тому, феноменологічна логіка перехідної форми основи всезагального у всезагальну основу укорінює дійсність монізму через перетворення сутнісних сил людини в безпосередню єдність історії як розвитку "практики почуттів", який є "чуттєвою практикою" теоретичної "квінтесенції" культури. Тому, йдеться про перетворення діалектики на таку безпосередню продуктивну силу, котра є "продуктивною" силою безпосереднього. Цей процес і є "втіленням ідеального в матеріальне", "сходженням від абстрактного до конкретного". Але у відчужено-синкретичній основі сучасної історії накладаються один на одного як еволюційний, так і "посткласичний" субстрати "роздвоєнь" основи розвитку, що провокує "обернення" її моністичності на "безпідставну підставу" і її розпад як "єдності єдиного". Такий розпад постає варіативністю "дуалізму сутності" у своєрідній еклектиці перетворених моністичних форм. У зв'язку з цим, доводиться, що унікальність такої логічної ситуації полягає у феноменологічному "обертанні" основного питання філософії, яке "підказує" траєкторію прогресій "чистого розуму" філософії у "практичний розум" історії.

У другому підрозділі "Моральна воля як олюднена засада культури" доводиться, що сутнісні виміри героїки феноменології історії як феноменології культури супроводжуються одночасним проривом за межі сліпого детермінізму й еклектики буденності. Моральна воля постає не тільки практичним самовизначенням людини в сутнісній системі історичних координат, але й як естетика величності її міри. Універсалії моральної волі з'являються як іманентність двох удавано "самостійних" основ - онтологічної основи історії і психологічної основи людини у значенні такої як культури, що стає "безумовним рефлексом". Зазначається, що у нерозгорнутій основі "початку" окультурення історії становлення особистості безпосередньо виявляється у сутнісних модусах почуттів, котрі народжуються в просторі дії за логікою культурного предмета історії, адже суспільна природа людських почуттів уперше з'являється як усуспільнені відносини. Тому відома концепція щодо ролі особистості в історії не вичерпує систему мотиваційних координат дійсної особистості. У класичному часі історична діяльність особистості залишалася "роллю", оскільки була детермінована сліпими проявами необхідності. Отже, вона була не стільки усвідомленим народженням людини в історії, скільки миттю осяяння історії окремими особистостями. Ці миті нерідко були оманними, утопічними. З цими феноменами, зокрема, гносеологічно і логічно зв'язаний і нав'язливий потяг сучасних інтерпретацій історії звести феномен подвигу до містики й фанатизму окремої особистості. Тому що героїзм - це персонально виражена трагедія історії.

У третьому підрозділі "Трансгресії суб'єктивного часу культури" доводиться, що феноменологічний час культури не є поступовістю логічних ідей і переживає останні не за єдиною логікою абсолютної форми, а за багатоманітними "логіками" предметності чуттєвого. Отже, феноменологічний час культури вимагає сходження історії до основи достовірного становлення кожної людини, а тому час індивідуального життя перетворює суспільний простір у безкінечність форм власного самоздійснення. У зв'язку з цим, у просторі належного також відбуваються кардинальні трансформації - в ньому переборюється позірна "надчасовість" ідеального. У етико-естетичній діалектиці основи культурно-історична визначеність часу вимагає взаємотворчості людини й історії таким чином, що суб'єктивність розташовується не в просторі меж, а в самій межі - життя в межі і є інтенсивністю часу культури людини. Тому, якщо феноменологія духу перебуває й консервується в межах становлення, то феноменологія історії живе в межі, у безпосередньому самоподоланні індивідуальної феноменології через опосередкування себе культурним розвитком суспільства.

Разом із тим, за умов актуалізації економічної несвободи, виникає новий "екзистенціалізм". "Класичному" екзистенціалізмові був властивий агресивний опір індивідуального часу суспільному. "Постмодерністський" екзистенціалізм екстрагує необхідність з вимірів свободи і через негацію категоріальності світу, несе із собою феноменологічні трансгресії культури.

У четвертому підрозділі "Проекції основи у взаємотрансформації культур" доводиться, що зняття зовнішньо-суперечливого взаємовідношення культури і основи як їх сходження у простір історичної феноменології особистості вимагає особливого "взаємоперекладу" культур. Перш за все, він є "перекладом" категоріальності Логосу в опосередковану ним естетику "малої" культури і "перекладом" ідіоматики естетики такої культури в основу феноменології "великої" культури. У дійсній взаємотрансформації культур на перше місце висувається не те, що піддається філологічному перекладові, а те, що йому не піддається. Тому, взаємопереклад культур зводиться не до лінгвістичного абстрагування однієї форми культури в іншу, а до естетичного "сходження" принципу людини в безкінечність культурних форм історії. Отже, діалектика логіки становлення категоріальної мови й мови становлення категоріальної логіки з'являється межею варіацій взаємотрансформацій усіх форм культури як умови культурного розвитку всесвітньої історії. Тому, недостатність і обмеженість лінгвістичного перекладу виявляється в моменті, коли "індивідуальність" національної мови естетично не вписується в понятійну семантику "західної" культури, котра породила універсальну логічну мову ціною ігнорування або втрати суперечності естетичної напруги реального життя. Отже, лінгвістичний переклад культур у західноєвропейській семантиці закріплював тотожність логічного поняття й змісту всіх культур як уніфікованої розмаїтості історії. Але безпосередність всезагального не володіє естетичною формою. Вона може бути реалізованою лише естетичною "позбавленістю" (Ф.Шеллінг) гносеології. У силу всезагальності Поняття, західноєвропейська філософія розшифровується в логічному просторі категоріально нерозвинених культур, але сама вона не спроможна розпредметити естетику таких культур.

Таким чином, діалектика суперечливого відношення логіки становлення категоріальної мови і мови становлення категоріальної логіки в аспекті взаємовідносин "універсальної" західноєвропейської й "особливих" національних культур постає межею можливого взаємоперетворення особливих форм культури (західноєвропейської у тому числі) як умови розвитку всесвітньої культури. Це процес діалектичного утворення "світового простору" та "світового часу" культури як простору й часу культурної безпосередності особистості.

ВИСНОВКИ

Доведено, що фундаментальний зміст трансформацій культури в історії визначається необхідністю перетворення основи історії з основи становлення всезагального як абстрактної форми культури на культурну основу тотожності мислення й буття розвиненої людини. Постаючи сутнісним розв'язанням суперечності "історія-культура", культура повинна укорінюватися в індивідуалізованому та суспільному статусі як "феноменологія культури" і трансформуватися на безпосередню продуктивну силу суспільного та особистісного розвитку.

Аргументовано, що культурну атрибутивність історії можна зрозуміти лише наприкінці становлення як всесвітньо-історичного процесу. Отже, культурну семантику історії можна виявити через фундаментальний сенс суспільного й світового поділу (за критеріями "західного" та "східного" типів культури) праці як засади конституювання культури у змісті абстрактної тотальності. Він зумовлює логіку взаємоопосередкувань її "матеріальної" й "ідеальної" форм, які у дуалізмі становлення утримують єдність сутнісних сил людини. Як гносеологічний простір історії культура конституюється у теорії розвитку на засадах об'єктивного ідеалізму. У контексті такого характеру онтології й гносеології становлення, феноменологія у діахроніці культури виражається абстрактним сходженням індивідуальної свідомості до всезагальності "чистого" розуму.

Показано, що особливості простору і часу історії у діахронічних і синхронічних опосередкуваннях Логосу культури характеризуються наступним: у діахроніці культури опосередкування Логосу не є тотожними з простором-часом певного соціуму. Тому культурні визначення часу та простору історії не завжди носять національний, або цивілізаційний характер, а "культурний центр" історії присутній у феноменологічні прориви певної спільноти, яка опредметнює універсалії культури, у соціальний простір і час становлення яких така спільнота не входила. Тому "центр історії" і "центр культури" не завжди є тотожними. За таких умов суттєвість індивідуальної безпосередності особистості стає суб'єктивною безпосередністю історичної самосвідомості й практики культури. У сучасній емпіричній синхроніці світових форм культури опосередкування Логосу трансформуються на трансгресії її часово-просторових модусів.

Встановлено, що для розуміння логіки становлення категорійності культури необхідно виводити "вузлові моменти" взаємоопосередкувань "логіки історії" й "історії логіки". Їх діалектична суперечливість визначає практично-онтологічні, логіко-гносеологічні та етико-естетичні виміри становлення. "Перетинання" культур відбувається саме через конкретно-історичний зміст "повторюваності" "предметної логіки" розвитку історії в окремих суспільствах. Завершення становлення характеризується співпаданням цих удавано "двох" логік і унаочнює завершення класичної "історії культури". Але оскільки становлення не виходить за власні межі, воно завершується "замкненістю" логіки подальшого розвитку й загострює дуалізм сутності в крайнощах "нечуттєвого розуму" та "нерозумної чуттєвості" форм культури.

Обґрунтовано, що штучна консервація основи становлення класичної семантики культури в сучасній історії деформує співвідношення "цивілізації" і "культури". Тому еклектика сучасного синкретизму цивілізацій спричинює кількісний підхід до виведення культурної атрибутивності історії, а "цивілізованість" і "культура" ототожнюються за принципом споживацьких похідних західної цивілізації при ігноруванні її теоретичних надбань і спричинює втрату загальнозначущих прогресій культурного розвитку історії. Метафізика сенсів сучасної історії постає поєднанням дисгармонію її синхроніки у завершенні логіко-культурних вимірів її діахроніки, яке виявляється у штучному "накладанні" різних історичних просторів і культурних часів в еклектичній системі політико-економічних координат.

Показано, що сучасна деформація семантики історії розповсюджується на деформацію її основи, підмінюючи її еклектикою різних соціокультурних передумов і руйнуючи класичний зміст "центру" культури як співпадання її матеріальної та ідеальної форм у "осьовому часі". Ігнорування методологічних імперативів культури веде до неадекватності суспільної свідомості суспільному буттю. Цей процес супроводжується зникненням творчого суб'єкта історії вже як суб'єкта культури, а засади дезінтеграції культури набувають логічного походження. У просторі деструкції прогресій основи історії культурний центр світу стає аморфним "ніщо" регресій сутнісних інтересів людини.

Доведено, що негативна діалектика класичної основи постає феноменом естетики потворного, теоретичних "хвороб духу" та логічною замкненістю становлення. Завершеність відчуження історії й культури виявляється "досконалістю потворного", крайнощами феноменологічних утілень необхідності й свободи, ірраціоналізмом перетворених і спустошених форм. На відміну від класичного змісту "логічного поля" становлення, коли одиничне включене у всезагальне, але всезагальне не включене в одиничне, а понятійна "уніфікація форми" культури співіснує з реальною уніфікацією людських здібностей, у деформованості "межі" становлення вже й "одиничне" не входить у "всезагальне", оскільки негативність спустошених форм розповсюджується на зміст самої основи культурно-історичного розвитку.

Показано, що феномен категорійної оберненості культури на негативну діалектику постає "згортанням" категорій у неопосередковані загальнозначущими сенсами форми культури, а тому підмінює основу історії на еклектику "єдиної єдності" й веде за собою декаданс філософських рефлексій та мотивації сенсу людської життєдіяльності. Категорійна трансгресивність культури породжує особливі перетворені форми, які виникають у просторі відсутності опосередкувань внутрішньої й зовнішньої форм, внаслідок чого не відбувається їх прогресивне розв'язання по основі. Це зумовлює особливий прояв перетворених форм у вигляді їх оберненості та спустошеності, які укорінюються у формах суспільної свідомості й у феноменах суб'єктивності. У просторі недіалектичної суб'єктивації основи історії, ці форми містять у собі інтенцію до деструкції культурної атрибутивності історії.

Аргументовано, що подолання кризи історії є можливим за умов утвердження її моністичної основи через розв'язання суперечності "історія-культура" в процесі практичного виходу за межі дуалізму сутності. Воно передбачає втілення ідеальної форми всезагального у індивідуалізації імперативів культури через формування категорійного способу мислення, втілення імперативів моральності у людській життєдіяльності за предметною логікою розвитку культури й культури розвитку.

Встановлено, що квінтесенцією основи історії у її трансформації на основу культурної особистості є взаємотрансформація форм і типів культури в логіко-естетичній цілісності феноменології людини як безпосередньої дійсності феноменології культури. Отже, окультурення основи вимагає взаємотрансформації культур у їх доведені до тотожності логічної й чуттєвої культури особистості. Фундаментальна опосередкованість культурного розвитку історії відбувається в цьому процесі через подолання еклектики розвитку цивілізацій, першою умовою якого є формування спроможності "запізнілих" культур трансформувати в собі категорійність "розвинених" культур. Це процес діалектичного утворення "світового простору" та "світового часу" культури як простору й часу особистості.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Шкепу М. А. Феноменология истории в трансформациях культуры. - К.: Вид-во НАУ, 2005. - 360 с. (21,92 др. а.)

Статті у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України:

2. Шкепу М.О. Концепція естетики потворного Карла Розенкранца // Етика, естетика, теорія культури. - К.: Либідь, 1992. - Вип. 35. - С. 94-100. (0,5 др. а.)

3. Шкепу М.А. Коллизии основания: дерзания и терзания духа // Известия высших учебных заведений. Северо-Кавказский регион. Спец. вып. - Р/на/Д., 1994. - С. 107-112. (1,5 др. а.)

4. Шкепу М. А. Логика истории и антиномии реальности // Вестник ПГТУ. - Мариуполь, 1997. - №4. - С. 103-106. (0,5 др. а.)

5. Шкепу М.О. Трансформації "Логосу" культури у її деформаціях // Актуальні проблеми теорії, історії та практики художньої культури. Зб. наук. праць. - К., 1998. - Ч.2. - С. 34-47. (0, 5 др. а.)

6. Шкепу М.О. Феноменологічні транскрипції небуття в сучасній культурі // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - К.: Видав. центр КДЛУ, 2000. - С. 53-58. (0,5 др. а.)

7. Шкепу М.О. Феноменальність культури та антиномії культурології // Актуальні проблеми теорії, історії та практики художньої культури. Зб. наук. праць. - К., 2000. - Вип. 4-5. - Ч.2. - С. 59-66. (0,5 др. а.)

8. Шкепу М.О. Трансценденції сюрреальної смерті розуму в реальних визначеннях нерозумного // Людинознавчі студії. Зб. наук. праць ДДПУ. - Дрогобич, "Вимір", 2000. - С. 64-74. (0,5 др. а.)

9. Шкепу М. О. До питання про естетику французької революції (за дослідженням Ж. Старобінські "1789. Символи розуму") // Актуальні проблеми теорії, історії та практики художньої культури. Зб. наук. праць. - Вип. 6. - Ч.1. - К., 2001. - С. 174-183. (0,5 др. а.)

10. Шкепу М. О. Трансформації змісту абсолютної основи світу в тенденціях філософських рефлексій ХХІ століття // Філософія. Психологія. Педагогіка. Вісник НТУУ "Київський політехнічний інститут". - К., 2002. - №2(5). - С. 53-61. (0, 5 др. а.)

11. Шкепу М. О. Деякі аспекти феноменології румунського фольклору в контексті етнічних особливостей розпредметнення західноєвропейської культури // Філософія. Психологія. Педагогіка. Вісник НТУУ "Київський політехнічний інститут". - К., 2002. - №3(6). - С. 65-73. (0,5 др. а.)

12. Шкепу М. А. Проблема логических полей в философии С. Н. Булгакова // Філософія. Психологія. Педагогіка. Вісник НТУУ "Київський політехнічний інститут". - К., 2003. - №1 (7). - С. 95-105. (0,5 др. а.)

13. Шкепу М. А. Метафизика смыслов современного исторического сознания // Научная мысль Кавказа: Северо-Кавказский научный центр высшей школы. - Р/на/Д. - 2003. - №3. - С. 38-49. (1,2 др. а.)

14. Шкепу М. О. Деякі аспекти взаємотрансформацій культури (на прикладі феномену румунської філософії) // Філософія. Політологія. Вісник Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка - 2003. - №58. - С. 31-35. (0,5 др. а.)

15. Шкепу М. О. Феномен технократичного мислення в контексті простору сучасної техніки // Дослідження з історії техніки. Зб. наук. праць. - К.: "Політехніка" "Екмо". - 2003. - Вип. 2. - С. 3-10. (0,5 др. а.)

16. Шкепу М. О. Про фундаментальну логіку інтеграції наук та її необхідні методологічні перетворення // Ноосфера. Зб. філос. праць. - Д.: ДонНТУ, 2003. - Вип. 3 - С. 94-98. (0,4 др. а.)

17. Шкепу М. О. Феноменологічні аспекти румунської культури (на прикладі визначення феномену румунської мови в творчості М. Емінеску) // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис. - Полтава: ДПУ, 2004. - №11. - С. 202-216. (0,5 др. а.)

18. Шкепу М. О. Засади виникнення простору та часу історії в "теорії історії" А.-Д. Ксенопола // Практична філософія. - К.: ПАРАПАН, 2004. - №3 (№13). - С. 17-24. (0,8 др. а.)

19. Шкепу М. О. Суперечності історії науки та науки історії в контексті антиномій сучасного мислення // Totallogу-ХХІ. - Вип. 11. - К., 2004. - С. 219-230. (0,5 др. а.)

20. Шкепу М. О. Іррефлексивна свідомість: феноменологічні регресії логіки часу та часової логіки // Вісник Дніпропетровського держуніверситету. - Д., 2004. - №4. - С. 50-58. (0,5 др. а.)

21. Шкепу М. А. Негативная феноменология в контексте регрессивного времени // Практична філософія. - К.: ПАРАПАН, 2005. - №1. - С. 96-104. (0,8 др. а.)

Статті в інших наукових збірках та матеріалах конференцій:

22. Шкепу М.О. Культурно-світоглядні універсалії Лесі Українки // Мат-ли міжнар. наук. краєзнавч. конф. "Велика Волинь: минуле й сучасне". - Хмельницький-Ізяслав-Шепетівка, 1994. - С. 460-463. (0,15 др. а.)

23. Шкепу М.О. Деякі особливості розвитку етнічних культур у ХХ столітті // Мат-ли міжнар. наук.-теор. конф. "Культура та етноетика". - К., 1994. - Вип. №5.- С. 4-6. (0,15 др. а.)

24. Шкепу М. А. Трансформации эстетики логики и логики эстетики в античной философии // Единый космос, единый полис, единый человек. Тезисы выступ. участн. междунар. научн. конф. "VI Аристотелевские чтения". - Мариуполь, 1993. - С. 96-98. (0,1 др. а.)

25. Шкепу М. О. Обезображене як апологія самозаперечення моральності // Мат-ли наук.-практ. конф. "Сучасна гуманізація освіти: стан і перспективи". - Чернівці: ЧДУ, 1996. - Ч. 1. - С. 28-32. (0,2 др. а.)

26. Шкепу М.О. Співвіднесеність культур як проблема реального гуманізму // Мат-ли міжнар. наук. конф. "Гуманізм і духовність у контексті культури". - Дрогобич, 1996. - Кн.2. - С. 156-162. (0,4 др. а.)

27. Шкепу М.О. Категорії філософії в аспекті гуманізації освіти // Мат-ли міжнар. наук.-практ. конф. "Гуманізація освіти - фактор світової інтеграції". - Чернівці: ЧДУ,1997. - С. 32-38. (0,35 др. а.)

28. Шкепу М. А. Минусовые реалии опустошенных форм // Мат-ли IV-ї наук.-практ. конф. "Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень". - К.: КПІ, 1997. - С. 9-11. (0,3 др. а.)

29. Шкепу М. А. Творчество Э.В. Ильенкова в контексте диалектики и метафизики становления социализма // Мат-лы междунар. научн. конф. "Ильенковские чтения". - Москва-Зеленоград, 1999. - С.76-81. (0,3 др. а.)

30. Шкепу М. О. Ґенеза хвороб духу в аспекті сучасності (за концепцією румунського філософа К. Нойки) // У зб. "Філософсько-антропологічні читання 1998". - Київ: "Stylos", 1999. - С. 245-272. (0,8 др. а.)

31. Шкепу М. А. Занесенная история // Мат-ли V-ї міжнар. наук.-практ. конф. "Творчість як спосіб буття реального гуманізму". - К.: НТУУ "КПІ", 1999. - Ч.1. - С. 68-79. (0,8 др. а.)

32. Шкепу М. А. Проблема отчужденных рефлексий культурных и исторических интересов в мировоззренческом пространстве конца ХХ столетия // Вісник ПДТУ. - Маріуп., 2000. - №12. - С. 21-25. (0,5 др. а.)

33. Шкепу М. А. Предпосылки разгрома СССР: гносеологические и исторические выводы // Докл. и выступл. междунар. научн. симпоз. "Распад СССР: 10 лет спустя". - М.: Фонд "Альтернативы", 2001. - Т.1. - С. 54-57. (0,35 др. а.)

34. Шкепу М. А. Трансгрессии иррационального в сотворении абсурдной свободы // Мат-ли VI-ї міжнар. наук.-практ. конф. "Творчість свободи як свобода творчості". - К.: НТУУ "КПІ", 2001. - С. 35-37. (0,15 др. а.)

35. Шкепу М. А. К проблеме истинности основания личности // Мат-лы ІІ и ІІІ междунар. научн. конф. "Ильенковские чтения" М., 2002. - С. 174-176. (0,35 др. а.)

36. Шкепу М. О. Проблема ідеального в посткласичній історії // Гуманітарні науки і сучасність. Зб. наук. пр. - К.: КНТЕУ, 2002.-С.102-111. (0,5 др. а.)

37. Шкепу М. А. Проблема взаимотрансформаций культуры в бердяевском видении русской цивилизации // Метаморфози свободи: спадщина Бердяєва в сучасному дискурсі (до 125-річчя дня народження М. О. Бердяєва) - К.: ПАРАПАН, 2003. - С. 229-238. (0,5 п. л.)

38. Шкепу М. О. Проблемність змісту поняття "всесвітня історія" у контексті змісту можливості сучасного рефлексивного мислення // Мат-ли VII-ї міжнар. наук.-практ. конф."Творчість врятує світ". - К.: "Політехніка", 2003. - С. 22-28. (0,5 др. а.)

39. Шкепу М. А. Превращения основания в современной истории // Мат-лы междунар. науч. конф. "Научное наследие К. Маркса и современные социальные процессы". - Киев, 2004. - С. 101-106. (0,5 др. а.)

40. Шкепу М. О. Категорійні трансформації ідеального в контексті сучасної історії // Філософія. Культурологія. Вісник НАУ. - №1. - 2004. - С. 65-71. (0,5 др. а.)

41. Шкепу М. А. Некоторые аспекты негативной диалектики в феноменологии современной юности // Мат-лы междунар. научн.-практ. конф. "Организация работы с молодежью в транзитивном обществе: проблемы и перспективы". - Воронеж: ОАО "Центр.-Черноземн. книжн. изд-во", 2004. - С. 119-122. (0,4 др. а.)

42. Шкепу М. А. Коллизии современного образования // Мат-ли VI-ї Всеукр. наук.-практ. конф. "Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи". - К.: НАУ, 2005.- Кн.1. - С. 28-29. (0,15 др. а.)

43. Шкепу М. А. Феноменологические трансценденции космогонии // Філософія. Культурологія. Вісник НАУ.- №2.- К.: НАУ, 2005. - С. 110-117. (0,5 др. а.)

44. Шкепу М. А. Трансгрессии идеального в современной истории // Мат-лы VII-й междунар. научн. конф. "Ильенковские чтения". - Воронеж, 2005. - Ч.1. - С. 159-164. (0,5 др. а.)

АНОТАЦІЇ

Шкепу М.О. Трансформації культури в історичному процесі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2006.

У дисертації досліджується нова філософська проблема, пов'язана з трансформаціями культури, визначаються зміст і практична траєкторія розв'язання проблем фундаментальних взаємоопосередкувань логіки історії у становленні ідеальних і практичних імперативів культури. Простір розв'язання таких проблем виводиться через соціальний вимір взаємотрансформацій ідеальної та матеріальної форм культури у контексті подолання дуалізму сутності й трансформації основи історії на принцип культурного саморозвитку людини.

Теоретичною засадою таких рішень слугує категорійне розкодування становлення, цивілізаційних та соціокультурних опосередкувань сходження всезагального до теоретичної форми розвитку, подолання феномену перетворених і спустошених форм у вимірах естетики потворного, теоретичних хвороб духу, логічної замкненості становлення. Обґрунтовується субстанційна природа моністичної основи історії і її імперативи в контексті взаємотрансформацій культур та установлення культурної дійсності історії.

Ключові слова: становлення, Логос, культура, логіка історії, основа, перетворені форми, основа взаємотрансформації культур, культурно-історичний простір, культурно-історичний час, суб'єкт культури.

Шкепу М.А. Трансформации культуры в историческом процессе. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев, 2006.

В диссертации исследуется новая философская проблема, связанная с трансформациями культуры в истории, определяются содержание и практическая траектория разрешения проблем фундаментальных взаимоопосредствований логики истории в становлении идеальных и практических императивов культуры. В контексте всемирно-исторического масштаба становления культуры, логика истории рассматривается в срезе субстанциальной векторности теоретического и практического самоопределения основания всеобщего развития и его проекций в категориально-исторических формах Логоса истории. В связи с этим, выводится фундаментальное значение общественного разделения труда через выявление меры единства материального (чувственного) и теоретического (рационального) в "восточном" и "западном" типах культуры, а также исторические трансформации содержания их единства в исторических противоречиях пространственных и временных самоопределений культуры. Логика практических форм становления и разрешения фундаментальных проблем культуры выводится через социальный срез взаимотрансформаций ее материальной и идеальной форм в контексте преодоления дуализма сущности и превращения основания истории в принцип культурного саморазвития человека.

Таким образом, теоретическими предпосылками разрешения проблемы трансформаций культуры в действительное основание истории выступает категориальная расшифровка становления как процесса восхождения культуры в статус идеальной всеобщности; выведение цивилизационных и социальных опосредствований форм культуры в мотивации исторических интересов и формирования субъекта истории и субъекта культуры; анализ диалектики и метафизики синтеза истории в единое пространство-время и его отражения в деформацию основания истории и образования логических предпосылок дезинтеграции культуры как атрибута истории; обозначение феномена превращенных и опустошенных форм в контексте негативной диалектики и метафизики разрыва опосредствований внутренней и внешней формы; обоснование сущности и логики форм эстетики безобразного, теоретических "болезней духа" и логической замкнутости становления как таких, что имманентны формам завершения отчуждения истории и одновременно вплетены в деформированное основание ее декаданса в пространстве исторических и культурных интересов; обоснование субстанциальной природы монистического основания истории и его императивы как методологической и культурной предпосылки восхождения абстрактного к конкретному, что предполагает преодоление дуализма сущности в нравственном пространстве самоопределения человека в истории.

В этом срезе обозначается природа стереотипизованых и схематизованых форм воплощения "всеобщего идеала" в логику общественного саморазвития при одновременном преодолении его абстрактности. Утрата семантики совпадения исторического, общественного и единичного при подмене монистического основания истории политико-экономическими предпосылками приводит к распаду феноменологического времени культуры и к превращению его в постмодернистское пространство анархии непосредственного в виде субъективистской свободы субкультурных форм меры человека. Поэтому, возрождение культуры возможно как практическое утверждение основания истории в качестве предпосылки развития культуры и именно это утверждение является критерием ее реальности.

В контексте диалектических взаимотрансформаций форм культуры как условия установления культурной действительности истории рассматривается проблема преодоления "трансцендентальности" пространства и времени мировой культуры в логике разрешения противоречия категориальности-некатегориальности "больших" и "малых" культур. Обосновывается, что культурная непосредственность развитого человека как единичной тотальности истории предполагает снятие логики опосредствований становления мировой культуры в ее существенных моментах, что является необходимым условием совпадения меры истории и меры человеческой сущности в культурном саморазвитии человека как действительного субъекта культуры и истории. В современном контексте такая проблема может решаться через восхождение всеобщего в единичное как условия возрождения прежде всего потребности в культуре, без которой культура остается нераспредмеченной абстракцией. Ключевые слова: становление, Логос, культура, логика истории, основание, превращенные формы, основание взаимотрансформации культур, культурно-историческое пространство, культурно-историческое время, субъект культуры.

Shkepu M. Transformations of Culture in the Historical Process. - Manuscript.

The thesis is submitted for the Doctor of Philosophical Sciences Degree by speciality 09.00.04 - Philosophical Anthropology and Philosophy of Culture. Kyiv State University. Kyiv, 2006.

The author of thesis investigates the new philosophical problem, deals with the definition of content and practical direction of solving the problem of the fundamental intermediation between logic of history and history of logic in formation of ideal and practical cultural imperatives. The space of solving such problems is defined with the regard of social dimension of mutual transformations of ideal and material cultural forms. Within this context the dualism of essence and transformation of historical basis is overcome by the principle of cultural self-development of man.

Theoretical basis of such salvations is categorical decoding of becoming, civilization and socio-cultural mediations of ascending of the whole to the theoretical form of development, overcoming of the phenomenon of transformed and emptied forms within the dimensions of the "ugliness" aesthetics, theoretical illnesses of the spirit, logical finitude of becoming. Substantial nature of monistic basis of history and its imperatives in the mutual transformations of cultures and finding its roots in the cultural reality of history are proved in the work.

Key words: becoming, Logos, culture, logic of history, basis, basis of the mutual transformations of cultures, transformed forms, culture-historical space, culture historical time, subject of culture.

Размещено на Allbest.ru