Духовність: сутність, еволюція, форми виявлення в етносі

Размещено на http://www.allbest.ru

Харківський національний університет

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

Спеціальність 09.00.04 - Філософська антропологія,

філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Духовність:

сутність, еволюція, форми виявлення в етносі

Алексеєнко Алла Петрівна

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському державному медичному університеті,

Міністерство охорони здоров'я України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Кривуля Олександр Михайлович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри

теоретичної і практичної філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Бондаренко Віктор Дмитрович,

Національний педагогічний університет

ім. М.П. Драгоманова, завідувач кафедри

культурології;

доктор філософських наук, професор

Газнюк Лідія Михайлівна,

Харківська державна академія

фізичної культури, завідувач

кафедри гуманітарних дисциплін;

доктор філософських наук, професор

Лозовой Віктор Олексійович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, завідувач

кафедри культурології.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України,

кафедра філософії науки та культурології, м. Київ

Захист відбудеться 13 червня 2007 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. II-49.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 10 травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бортник Л.А.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Серед найважливіших сфер соціогуманітарного знання проблема духовності традиційно посідає одне з пріоритетних місць. Вона набуває особливої актуальності у перемінні епохи культурно-історичного розвитку, коли певні засади загальнолюдської культури значною мірою вичерпалися, у зв'язку з чим актуалізуються питання ідеалів, цінностей, смислових та духовних орієнтирів людини й суспільства.

У ці періоди виникає гостра потреба у переосмисленні цілої низки філософсько-культурологічних проблем, до яких належать і проблеми, пов'язані з духовністю. Необхідність акцентування уваги на проблеми духовності українського суспільства обумовлена конкретними тенденціями в еволюції сучасної вітчизняної культури, які супроводжуються суттєвим падінням рівня духовності й переважанням матеріального над духовним.

Масштабні, глобальні цивілізаційні зміни приховують у собі нові небезпеки й негативні тенденції для українського соціуму, уникнути яких можна, насамперед, через духовне оновлення й удосконалення. Прагнення побудувати нове суспільство, орієнтуючись тільки на застарілі раціонально-прагматичні засади, загрожує украй негативними тенденціями “поглинання” тотальною раціональністю ціннісно-змістовних і моральних компонентів духовного світу особистості, що може привести до поступової заміни духовно-екзистенціального спілкування такою взаємодією, у результаті якої особистість стає усе більш однобічною.

У ХХІ ст. людство увійшло з вадами, що накопичувалися протягом століття попереднього, століття найглибшого масового безвір'я, скепсису, духовного розчарування й взаємної охолодженості, що набуває характеру кризи. Симптом кризи, в основі якого лежить ігнорування духовності, охопив усі сфери життєдіяльності українського суспільства, в ньому матеріальна сторона розвинулася набагато сильніше ніж духовна, в результаті між ними була порушена певна рівновага.

Соціокультурні процеси, що відбуваються в Україні на межі ХХ-ХХI ст., пов'язані не тільки з розвитком демократії, переходом до ринкової економіки, але і з пошуком духовних підвалин подальшого суспільного і культурного розвитку. Низка потрясінь в області вищих гуманістичних цінностей, зниження значимості людської особистості і самого життя, перевага насильницьких методів у суспільному житті - усе це сприяло відчуженню українців від справжньої духовності, підсилило орієнтацію на псевдодуховні цінності, що й призводить до необхідності дослідження феномена духовності у новому соціальному і культурному контексті, обумовленому потребою вироблення стратегії виживання й прогресивного розвитку України. Резюмуючи і конкретизуючи викладене, можна сказати, що актуальність теми дослідження обумовлюється декількома причинами.

По-перше, потребами соціокультурної практики, що підвищують попит на філософську рефлексію феномена духовності, її сутності, еволюції, форм виявлення.

По-друге, необхідністю комплексного підходу до духовності для оптимального врахування вже наявних результатів дослідження окремих аспектів духовного життя людини і суспільства.

По-третє, особливою значимістю в сучасних умовах теоретичної корекції, обґрунтування і розробки комплексу проблем, пов'язаних з розумінням специфіки духовності як цілісного феномена культури, її структури, виявлення на рівні різних соціальних утворень: суспільства, етносу, людини.

По-четверте, потребою узгодження різних ціннісних орієнтацій, уточнення особистісних ціннісних основ, спрямованих на духовність, коли постає завдання переходу від розвитку, що спирається переважно на технологічну силу, до розвитку на базі цінностей, які створюють поле духовності.

По-п'яте, необхідністю з'ясування специфіки духовності етносу в Україні в цілому або окремому її регіоні, оскільки етнос є носієм духовності, її основним суб'єктом, через який знаходять свій вираз не тільки економічні, але також і соціально-культурні та духовні показники суспільного розвитку. Етнос є одним із давніх соціальних утворень, що мають стійкі характеристики, до числа яких належить і духовність. Недооцінка етнічних особливостей в Україні призводить до політичних криз, ускладнює міжетнічні процеси.

По-шосте, першорядним значенням завдань духовного відродження для успішного виходу України з тривалої кризи, при вирішенні яких не можна обмежуватися простою реанімацією теми духовності, а також лише констатацією її високої суспільної значимості, тому що феномен духовності має цілий комплекс проблем, які зачіпають майже всі філософські та культурологічні питання.

Отже, розробка філософсько-культурологічної концепції духовності в її різних проявах являє собою надзвичайно важливе і актуальне в теоретичному і практичному відношенні завдання, пов'язане з процесами духовного відродження і розвитку українського суспільства.

Стан наукової розробки проблеми. Проблема духовності здавна знайшла своє місце в дослідженнях зарубіжних і вітчизняних авторів численних напрямків філософського та культурологічного знання.

Продуктивні ідеї щодо духовності розгортаються в історико-філософському дискурсі, а саме у творах Платона, Арістотеля, Аврелія Августина, Хоми Аквінського, І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля.

Критичному переосмисленню, переінтерпретації духовності, її природи й сутності, а також специфіці виявлення у суспільстві присвячено праці зарубіжних мислителів різних поколінь та філософських поглядів, зокрема А. Бергсона, М. Бубера, Р. Бультмана, М. Вебера, Е. Гуссерля, В. Дільтея, А. Камю, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, Б. Рассела, П. Рікера, Ж.-П. Сартра, П. Тейяра де Шардена, П. Тілліха, Е. Фромма, М. Гайдеггера, К. Хюбнера, М. Еліаде.

Особливу значимість у дослідженні проблеми духовності здобувають філософські ідеї релігійної спрямованості, до авторів яких відносяться М. Бердяєв, І. Ільїн, Вл. Соловйов, М. Тареєв, П. Флоренський, С. Франк.

Зазначена проблема аналізувалася досить всебічно в роботах, присвячених свідомості, різні аспекти якої представлені в дослідженнях Н. Автономової, Л. Виготського, А. Леонтьєва, К. Мергелідзе, С. Рубінштейна, О. Спіркіна, В. Тугарінова та інших вчених, що відрізнялися різною спрямованістю (гносеологічною, психологічною) і акцентом на питаннях співвідношення матеріальних і духовних явищ у культурі.

Аналіз ідеального як своєрідного феномена духовного представлений в дослідженнях А. Гулиги, Д. Дубровського, Е. Ільєнкова, Є. Классена, Р. Ліфшица, В. Тюхтіна.

У роботах антропологічної спрямованості духовність розглядається як характерна риса і невід'ємна властивість людини, що визначає сенс її життя й діяльності (С. Батенін, Л. Буєва, Л. Коган, О. Крутова, Г. Парсонс, Г. Смірнов, А. Шомс, І. Фролов).

Перспективними лініями в розробці проблеми духовності є аналіз її крізь призму світогляду людини та її духовного світу (Є. Бабосов, Л. Дорогов, В. Орлов, Б. Сафонов, Л. Сохань, Т. Старченко, В. Немировський), через виділення інтелектуально-пізнавальної ролі людини (І. Бойченко, Г. Бурбуліс, В. Звиглянич, В. Левічева, В. Лекторський, В. Любченко, М. Оринбеко, Б. Пушканських, В. Рижко, А. Солодилова, В. Швирьов, Б. Юдін).

Значне місце в площині досліджуваної проблеми займає вивчення структурних компонентів духовного світу людини, серед яких виділяються віра й переконання, які є необхідними елементами індивідуальної і суспільної свідомості (О. Євстифєєва, І. Дубінін, П. Копнін, М. Ляшенко, С. Малєєв, Ф. Хомутовський).

Акцентуючи увагу на тій чи іншій характеристиці духовності, дослідники зв'язують її з аксіологічними характеристиками людини ( С. Анісімов, Н. Бажов, В. Бакіров, Є. Власова, В. Глухачов, Ю. Гранкін, О. Золотухіна-Аболіна, А. Івін, В. Кортава, Н. Чавчавадзе, А. Хансікоров), з вихованням певного ідеалу і причетністю до вищих, абсолютних цінностей (Г. Батуріна, Є. Бистрицький, С. Гусєв, О. Крижанівська, Л. Лейкум, І. Мальковська, Р. Петросян, В. Семенов, І. Сесюніна, Г. Тульчинський, В. Федотова, В. Філатов, Т. Хорольська), з різноманітними формами духовного життя, що дозволяє з'ясувати різні аспекти соціальної детермінації духовної діяльності та форм суспільної свідомості: Р. Арцишевський, Л. Баткін, С. Гатальська, А. Гуревич, Ш. Гусейнов, В. Іванов, І. Кнабе, Ч. Кірвель, Ю. Лотман, В. Пропп, Б. Смагін, С. Токарєв, В. Топоров, О. Фрейденберг.

Особливо слід відзначити плідні для даного дослідження ідеї, що розвиваються при аналізі духовної культури, певних сторін духовної та практичної сфер людського життя: А. Арнольдов, Е. Баллер, Б. Боголюбова, Н. Злобіна, Е. Маркарян, В. Межуєв та інші.

У концептуальному плані принципове значення для розроблення теми мають дослідження представників сучасної української та російської філософської думки: С. Аверінцева, Г. Батіщева, М.Бахтіна, В. Бондаренка, І. Бичка, В. Возняка, Л. Газнюк, П. Гайденко, Г. Горак, В. Горського, М. Кагана, С. Кримського, В. Ксенофонтова, В. Лозового, М. Мамардашвілі, В. Налімова, М. Поповича, С. Пролєєва, І. Степаненко, В. Табачковського, Н. Хамітова, Т. Холостової, С. Хоружего, І. Цехмістро, Ж. Юзвак.

Змістовному аналізові проблеми духовності посприяли ідеї представників релігійної літератури та літератури святих отців: архімандрита Софронія (Сахарова), К. Барта, архієпископа Луки (В. Войно-Ясенецького), Л. Джуссані, О. Клемана, В. Лосського, О. Меня, митрополита Антонія Сурожського , Г. Флоровського.

Особливу значимість для дослідження проблеми духовності етносу мають роботи філософської і культурологічної спрямованості, в яких представлені особливості і специфіка українського етносу, його риси, що знайшли своє втілення в духовності: О. Воропай, С. Грабовських, О. Забужко, О. Колодний, Н. Огієнко, В. Скуратівський, І. Старовойт, М. Шлемкевич, В. Шинкарук, Т. Юрій.

Відзначаючи обґрунтованість і високий рівень усіх досліджень, а також величезний обсяг літератури з проблеми духовності і характер її виявлення і функціонування в суспільстві, варто зазначити, що розуміння категорії “духовність” сьогодні далеке від однозначності, а окремі важливі питання поки що взагалі залишаються поза увагою дослідників. Сучасну теорію і практику не можуть задовольняти положення про духовність, трактування яких залежить не від суті питання, а від прихильності того чи іншого автора до певного методу дослідження, до певної світоглядної, ідеологічної чи політичної орієнтації.

Таким чином, у філософсько-культурологічній думці склалася парадоксальна дилема між обсягом матеріалу про духовність і його якістю. Аналіз літератури свідчить, що вона багато в чому не відповідає вимогам часу, завданням теоретичної і практичної роботи у різних напрямках культури і реальної дійсності.

Отже, актуальність обраного напрямку дослідження, його недостатня розробленість в аспекті сутності, трансформацій і форм виявлення в етносі, нагальна потреба систематизації і філософського узагальнення наявних здобутків під час аналізу феномена духовності в різних галузях соціогуманітарного знання, а також теоретична і практична значимість проблеми і визначили вибір теми, об'єкта і предмета дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації тісно пов'язана з науковими програмами кафедри філософії, соціології та медичної соціології Харківського державного медичного університету, де вона виконувалась протягом 1998-2006 років. У рамках планової теми “Філософська культура медика” дисертант підготував низку публікацій з проблеми духовності в діяльності лікаря. У рамках ініціативної теми кафедри “Філософія виживання” (від 1995 р. й донині) були відпрацьовані окремі результати дисертаційного дослідження, де автор є безпосереднім виконавцем.

Мета дисертаційного дослідження - розробити філософсько-культурологічну концепцію духовності, розкрити її природу і сутність, проаналізувати формування і розвиток духовності українського етносу, особливості і форми її прояву в умовах українських соціокультурних реалій.

Реалізація поставленої мети обумовила необхідність послідовного вирішення наступних завдань:

узагальнити сучасні уявлення про духовність у межах єдиної концепції з визначенням філософсько-культурологічного статусу даного феномена;

розкрити сутність духовності як єдності раціональної та ірраціональної складової;

проаналізувати духовність як складне системне явище, яке містить в собі певні взаємозалежні елементи й рівні;

проаналізувати еволюцію трансцендентності духовності й показати її представленість на різних етапах культурного розвитку;

дослідити особливості духовності українського етносу і виявити її суперечливий характер;

розглянути основні форми виявлення духовності українського етносу, визначити їх специфіку і взаємозв'язок.

Об'єкт дослідження - духовність як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження - духовність етносу, її особливості, умови формування, причини актуалізації на різних етапах культурно-історичного розвитку. духовність трансцендентність український етнос

Теоретико-методологічні засади дослідження. При визначенні методологічної бази дисертаційної роботи автор свідомо спирався на комплексне бачення проблеми, що припускає міждисциплінарний характер дослідження, а також певне дистанціювання від альтернативних, нерідко взаємовиключних форм духовності, філософських дискурсів, течій і напрямків. Тому в роботі були узагальнені й використані останні результати з філософії, культурології, етики, соціальної психології, педагогіки. При загальній орієнтації на наукове або раціонально обгрунтоване розуміння духовності, умови її виникнення й розвитку, автор прагнув інтегрувати факти й ідеї релігійної філософської думки, а також екзистенціалізму, неотомізму, філософської антропології. Відповідно до мети й завдань дисертації в ній були використані діяльнісний, порівняльний, структурно-функціональний підходи.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у всебічному обгрунтуванні авторської філософсько-культурологічної концепції духовності як цілісної структури, а саме - на основі синтезу методологічних підходів щодо з'ясування її природи і сутності, особливостей формування та аналізу специфіки, суперечностей і форм розвитку духовності етносу як основного її носія на різних етапах культурно-історичного розвитку розроблено теоретичну модель духовності в межах розширеного діалогу між філософією, релігією і культурологією.

В дисертації висунуто і обгрунтовано низку положень, які конкретизують наукову новизну:

здійснено компаративний аналіз основних теоретичних концепцій та підходів до розуміння сутності духовності і особливостей її виявлення в культурі людства і аргументовано авторський погляд на специфіку даної проблеми, на основі чого запропоновано методологічний підхід до аналізу духовності, сутність якого полягає в коадаптації наукового і релігійного підходів, кожний з яких має свої певні особливості у пізнанні феномена духовності;

розроблено теоретичну модель духовності як цілісності, згідно з якою духовність має двоїсту природу, яка передбачає єдність раціонального та ірраціонального начал. Духовність вміщує в собі засади, що вказують на боголюдський характер життя, що й обумовлює необхідність відображення цього моменту в самому її визначенні. Духовність як цілісність має свої архетипи, кожний з яких містить як раціональну, так і ірраціональну складову;

встановлено, що духовність має системний характер; цілісне уявлення про духовність соціокультурних систем, їх сутність, зміст, роль, вплив на життєдіяльність людини і суспільства можна представити, спираючись на взаємодію наукових і релігійних підходів, що відображають потреби сучасної культури і передбачають використання різноманітних дослідницьких методів. Духовність у своєму розвитку долає послідовні етапи ускладнення й диференціації. Прояви духовності розглядаються на трьох рівнях, кожен з яких відповідає певному плану буття (фізичному, душевному, духовному);

проаналізовано еволюцію духовності як трансцендентного начала та її представленість на різних етапах культурно-історичного розвитку, показана динаміка духовності, що має такі етапи виявлення: цілісна духовність архаїчного суспільства; розірваний характер духовності на наступних етапах культурно-історичного розвитку і у перспективі - нова цілісність духовності;

здійснено порівняльний аналіз двох типів релігійної духовності (православної і католицької), показана їхня принципова відмінність і своєрідність проявів в культурно-історичному просторі: католицька духовність має соціально-орієнтовану спрямованість, що виявляється в розумінні справжньої свободи через індивідуалізм, через ствердження зовнішньої свободи в межах формальних структур і завжди націлена на організацію земного життя; православна духовність відстоює свободу, вона тісно пов'язана з прагненням до розуміння містичних фактів, утаємничує в собі дух релігійної творчості, прагне до організації внутрішнього духовного життя;

обгрунтовано, що духовність українського етносу найбільш яскраво відображена в “кордоцентризмі”, який втілює загальнолюдські аспекти української культури та її християнські основи і спрямований на розкриття внутрішнього духовного життя людини;

висунуто положення про те, що пізнання сутності духовності відбувається на двох рівнях: на інтелектуальному, який розглядає Бога як ідею, і на рівні “живого” Бога. Людина в своєму духовному становленні прагне пізнати Бога як живу особистість. В межах певних соціокультурних утворень може проявлятися особливе ставлення до Бога, але в тому випадку, коли чітко простежуються тенденції, що спрямовані на підтримку релігії та віри;

встановлено взаємозв'язок духовності й моральності, обгрунтовано, що моральність формується через Одкровення, якщо людина готова сприйняти це, і через усвідомлення людиною свого морального обов'язку. Християнські максими знаходять своє відображення в образах, що становлять безпосередню конкретизацію того ідеалу, який може існувати тільки в сфері абсолютної духовності;

здійснено грунтовний аналіз особливостей і суперечностей духовності українського етносу, які обумовлені тим, що існує певна еклектика в духовному плані, виявлення якої супроводжується синтезом християнства з язичництвом. В самій духовності українського етносу можна виділити два протилежні напрямки: еволюцію та інволюцію, кожний з яких має певні тенденції;

виділені і проаналізовані основні форми прояву духовності українського етносу, до яких відносяться національна ідея, патріотизм, жіночність; визначено пріоритет цих форм для відродження цілісної духовності та з'ясування перспектив духовного розвитку України.

Практичне і теоретичне значення дисертаційного дослідження обумовлене новизною сукупності положень, які виносяться до захисту. Результати дослідження закладають певну методологічну базу для подальшого вивчення проблем, пов'язаних із розумінням сутності духовності, пошуком внутрішніх джерел та шляхів її розвитку й саморозвитку як на різних етапах життєдіяльності людини, так і для окремих соціально-культурних утворень.

Конкретно теоретичні висновки і практичні рекомендації дисертаційного дослідження мають сприяти виявленню нових філософсько-культурологічних аспектів проблеми людини і етносу, їхньої духовності й шляхів розвитку, а також осмисленню інших проблем філософії та культурології.

Матеріали дисертації можуть бути використані у подальших дослідженнях феномена духовності, в розробці стратегіі духовного оновлення українського суспільства, формування духовно розвиненої особистості. Теоретичні положення і висновки дисертації знайдуть широке використання у навчальному процесі при викладанні курсів лекцій з філософії, культурології, релігієзнавства, етики.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. У тексті дисертації використані матеріали публікацій, що підготовлені автором. У фаховій статті № 2 особисто автору належить 60% опублікованого матеріалу, ним проаналізовано стан проблеми духовності у пострадянській літературі, зроблено висновки за темою статті. У фаховій статті № 22 автору належить 70% опублікованого матеріалу, обґрунтовано основні положення формування нового світогляду і його зв'язок із духовністю. У фаховій статті № 23 заслугою автора є 50% опублікованого матеріалу, зроблено аналіз сутності й специфіки понадрелігійної форми духовності. В інших публікаціях: у № 3 особисто автору належить 50% матеріалу, здійснено аналіз факторів, які впливають на духовність людини і є основою її життя. У № 6 автору належить 60% матеріалу, ним проаналізовані й означені духовно-моральні аспекти підготовки майбутніх сімейних лікарів. У № 10 автору належить 50% матеріалу, ним обґрунтовано місце духовності у процесі викладання релігієзнавства, а також проаналізовано можливості і перспективи вивчення даного курсу у плані більш глибокого осмислення проблеми духовності.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження обговорювались на міжнародних, регіональних наукових та науково-практичних конференціях: “Культура у філософії ХХ століття” (ІV Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 1997), “Проблема раціональності наприкінці ХХ століття” (V Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 1998), “Жінки за духовну безпеку суспільства” (Харків, 1999), “Ідея справедливості на схилі ХХ століття” (VІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 1999), “Людина: дух, душа, тіло” (IV Міжнародна науково-практична конференція. Суми, 2000), “Обрії комунікації та інтерпретації (VIII Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 2001), “Сучасні проблеми науки та освіти” (3-я Міжнародна міждисциплінарна науково-практична конференція. Харків, 2002), “Філософські проблеми гуманітаризації вищої освіти”. Суми-Бердянськ, 2002), “Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність” (ІХ Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 2002), “Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії” (Х Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 2003), “Філософія виживання: жінка і сучасний світ” (Науково-практична конференція. Харків, ХДМУ, 2003), “Філософія і література” (ХІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 2004), “Наука і релігія: сьогодні і в майбутньому” (Наукова конференція. Харків, 2004), “Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава” (ХІІІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання, 2005), “Наука і релігія в глобальних перспективах”. (Наукова конференція. Харків, 2005), “Людина і християнський світогляд” (Міжнародний симпозіум, Сімферополь, 2006), “Наука і релігія в освітньому просторі” (Наукова конференція. Харків, 2006), “Глобальні проблеми людства як фактор трансформації освітніх систем” (V Міжнародна науково-практична конференція-семінар керівників ВНЗ та вчених-дослідників із проблем освіти. Харків, 2007).

Результати дослідження пройшли апробацію на засіданнях: Харківського міського товариства “Філософська освіта”, кафедри філософії, соціології та медичної соціології Харківського державного медичного університету, теоретичного семінару кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, а також використовувались у викладанні курсу філософії, курсів “Етичні проблеми медицини”, “Філософські проблеми медицини”, окремих темах курсу філософії для аспірантів та здобувачів.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у науковій монографії “Природа духовності” (обсягом 15,0 друк. аркушів), у 36 наукових працях, з яких 23 статті опубліковані у спеціалізованих фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура роботи. Мета, завдання і логіка дослідження визначили зміст і структуру роботи, яка складається із вступу, п'яти розділів, що містять 14 підрозділів, висновків та списку використаної літератури із 346 найменувань. Повний обсяг роботи 399 сторінок, із них 375 сторінок основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь розробки проблеми, сформульовані мета і завдання роботи, визначені об'єкт, предмет і методи дослідження, його новизна, теоретична і практична значимість результатів, винесених на захист, представлена апробація результатів і структура дисертації.

У першому розділі “Духовність як інтегральна характеристика культури” проаналізовано філософсько-культурологічні парадигми вивчення духовності, обрані й визначені головні для даного дослідження концепти, виявлено їхній евристичний потенціал і межі застосування, обгрунтовуються методологічні засади дослідження.

У підрозділі 1.1 “Сучасна інтерпретація духовності” в короткому огляді розкривається палітра сучасних точок зору на проблему духовності, а також визначається її місце серед інших філософсько-культурологічних понять, які стосуються даної проблеми. Проблема духовності віддзеркалює одну з граней співвідношення між людиною і світом, між людиною і суспільством. Завдання філософсько-культурологічного підходу у вивченні даного феномена полягає в тому, щоб зосередити увагу на багатогранності його виявлення в культурі людини і суспільства. Сучасна філософсько-культурологічна думка відображає загальний контекст дослідницької зацікавленості проблемою духовності і визначає вихідні положення і поняття, що характеризують духовність. Висвітлення різних аспектів проблеми духовності дає широку панораму численних явищ і процесів, закономірностей розвитку духовної культури, вимальовує спектр компонентів духовного світу людини - знання, віру, переконання, цінності, оцінки, ідеали й т.ін. Трактування духовності знаходить своє відображення у певних раціональних формах, але водночас “у тіні” залишаються інші сторони духовності, які перебувають за межами раціонального пізнання.

Феномен духовності - складне за своєю природою явище, але раціоналізм, по суті, зводить її до мислення, до свідомості. Абсолютизація раціонального підходу в пізнанні духовності приводить до небажаних наслідків: породжує ілюзію того, що тільки знання становлять засади внутрішнього світу людини, її духовності і культури. Методологія раціоналізму є обмеженою і недостатньою для осягнення цього феномена. Його усвідомлення на рівні сутності можливе тільки на основі плюралізму підходів і думок і, нарешті, через синтез різноманітних методологій.

Духовність необхідно досліджувати у тісному взаємозв'язку з її носієм, одним з яких є етнос і в якому вона виявляється в своєрідних формах. Духовність забезпечує не тільки інтегральну характеристику, але і цілісне уявлення про носія.

У підрозділі 1.2 “Уявлення про духовність у традиції європейської філософської культури” аналізуються основні ідеї філософсько-культурологічного бачення духовності. Поняття “духовність” подано як єдине поняття мінливого в історії змісту, якому відповідають принципово різні форми культури, починаючи від давніх традицій і аж до сучасності. Короткий історичний екскурс дозволяє виділити в кожній культурі свої відмінності щодо розуміння духовності, в яких відбилися зміни в розвитку культури, що супроводжували кожен історичний період. Ретроспективу розвитку в осмисленні духовності можна уявити таким чином: практично зорієнтований характер духовності (мислителі Відродження) - духовність як здатність до самоудосконалення (Кант) - відображення процесів “внутрішнього світу людини”, що формуються на основі розвитку духу, який існує як божественне начало (Шеллінг) - діалектика суб'єктивного, об'єктивного та абсолютного духу (Гегель). Інший погляд на духовність демонструє філософія екзистенціалізму, яка вдається до аналізу внутрішнього світу людини і визначає місце духовності в ньому. У спробі визначити спільний знаменник, за допомогою якого можна було б розкрити сутність духовності з позицій екзистенціалізму, до уваги береться те, що дає змогу відшукати додаткові підстави у тлумаченні духовності (моральний вибір, свобода, любов тощо).

Філософсько-культурологічний підхід дозволяє залучити до процесу вивчення духовності принципово різні методологічні позиції, які знайшли своє відбиття у європейській філософській традиції. У дослідженні духовності вимальовується два підходи: раціоналістичний та ірраціоналістичний, кожен з яких має свої переваги. Якщо наука тяжіє до раціонального бачення духовності, то шлях ірраціонального пізнання більш продуктивно знаходив своє втілення через релігію. Європейська філософська думка, починаючи з середини ХІХ ст., дійшла висновку про необхідність толерантного ставлення до ірраціоналізму. У філософсько-культурологічній думці існує стійкий інтерес до позанаукового знання, в межах якого часто визрівають ідеї, які дозволяють вирішувати проблеми, перед якими виявляється безсилим раціоналізм.

Сучасні спроби знайти відповідь на питання, що таке духовність в раціональному виявленні не в повній мірі враховують ту сферу, яка завжди є втіленням духовного життя. Це релігія і релігійна свідомість. Мається на увазі той період в розвитку релігії, коли вона ще не виводилась в суто формальний культ. До виникнення церкви як формальної інституції духовність існує як неструктурована цілісність. Після виникнення церкви з'являються “свої” структури “ірраціональної” духовності, які можна знайти в усіх основних архетипах.

Сьогодні виникає необхідність заново переосмислити релігійний досвід, адже пізнання духовності як цілісності повинно враховувати ті здобутки, які мають місце в релігії, де духовність відкривається в тому її осягненні, яке невластиве науковому знанню.

Духовність як цілісність створює власні архетипи, кожний з яких має свою проекцію як раціонального, так і ірраціонального. В своєму культурно-історичному розвитку духовність характеризується певним відхиленням цих проекцій в архетипах, але при цьому проекція ірраціональної складової веде або до її збільшення в інших архетипах, або до появи нових ірраціональних проекцій архетипів. У міру зростання раціональної сторони в духовності відбувається зростання і ірраціональної складової.

Проведений аналіз різноманітних точок зору на проблему духовності дозволяє дати її визначення, що відповідає меті дослідження. Духовність - це цілісність, яка включає єдність раціональної та ірраціональної складової, що знаходяться в діалектичному взаємозв'язку і активно впливають одна на одну. Раціональна складова духовності базується на тому, що все можна проаналізувати за допомогою розуму (знання, переконання, цінності та ін.) і таким чином з'ясувати, що таке духовність. Ірраціональна складова духовності включає те, що знаходиться за межами розуму (інтуїція, емоції, передчуття, раптове осяяня тощо) і не може бути виражено в логічних поняттях.

У підрозділі 1.3 “Методологія аналізу духовності” обгрунтовується необхідність методологічного плюралізму у філософсько-культурологічному дослідженні проблеми духовності. Показано, що можливість методологічного синтезу обумовлена взаємною узгодженістю різноманітних дослідницьких програм, що орієнтовані на пошуки підґрунтя духовності, виходячи з різних її тлумачень. Наукові методи в дослідженні духовності не є єдино можливими, адже існують інші методи пізнання світу, зокрема й духовності, які використовує релігія і які має враховувати наука. Доцільно розглядати духовність і в культурно-антропологічному контексті. Це необхідно при визначенні як утилітарно-прагматичних цінностей, які мотивують поведінку людини і її внутрішнє життя, так і тих цінностей, на основі яких вирішуються питання сенсу життя, що постають перед кожною людиною у вигляді “вічних питань” людського буття. Наукове розуміння духовності не охоплює всього того духовного багатства й духовного досвіду, який лишається за межами осмислення раціоналістичною філософією.

Виділяють наукове і релігійне розуміння духовності. Останнє співвідноситься з вірою в Бога. Якщо наукове пізнання духовності було в достатній мірі висвітлено у філософській літературі, то релігійне уявлення духовності найчастіше розглядалось богослов'ям, за виключенням релігійної філософії. Тому виникає необхідність звернутися до аналізу релігійного усвідомлення духовності.

Сучасна людина існує в культурі, яка однобічно розглядає духовність, обмежуючи її раціональним пізнанням, що створює певні труднощі в прилученні до вищої духовної реальності, заперечує духовне покликання людини, закладений в неї потяг до одухотворення, до того народження від Духу, про яке йдеться в Євангелії. Пізнання вищої духовної реальності сповнене значних труднощів, які обумовлені неможливістю охопити і пояснити те, що не вкладається в рамки раціонального знання. У науці розум не може бути універсальним, а ірраціональне неможливо виключити зовсім. Повне і всебічне осягнення духовності може статися в межах синтезу раціонального та ірраціонального підходів.

У другому розділі “Сутність і зміст духовності” обґрунтована необхідність поєднання раціональної та ірраціональної складових для розуміння сутності духовності, проаналізовано місце віри у її структурі, показано системний характер духовності.

У підрозділі 2.1 “Єдність раціонального та ірраціонального - сутнісне виявлення духовності” розгортається ідея щодо розкриття сутності та змісту духовності. Базою філософсько-культурологічного розгляду духовності стало вчення класичної європейської філософії про раціональне, що знаходить своє відображення в сутнісному розумінні духовності. Визнання раціонального начала в духовності дозволяє розглядати дану проблему через низку логічних понять, але чисто раціональне сприйняття духовності дає уявлення тільки про один бік життя людини і суспільства. Поза раціональними межами залишається те, що не можна пояснити за допомогою понятійного дискурсу. Духовність містить у собі ірраціональну складову, яку доволі важко вловити й висловити повністю її сутність у понятійній формі.

Осягнення ірраціональної складової в духовності можливе не тільки у філософських дослідженнях, але і через усвідомлення релігійного досвіду та біблейської традиції, що супроводжується певними труднощами. Почасти їх подолання можливе на основі деміфологізації Біблії (Р.Бультман, П.Рікер, К.Хюбнер), завдяки чому відбувається інтерпретація Писання з метою зрозуміти глибокий сенс міфологічних уявлень і звільнити слово Бога від застарілих картин світу. Деміфологізація є своєрідною підготовкою до “екзистенційної” інтерпретації. Біблія несе в собі екзистенційну звістку, яку людині необхідно почути, що вкрай важко зробити в сучасному науково-технічному світі.

Духовність у людині й суспільстві - це діалектична єдність раціональної та ірраціональної складових, це дві сторони, що тісно взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Духовність є цілісністю, яка може бути представлена як система, що має структуру з проекцією раціональної та ірраціональної складових на діяльність людини і суспільства. Якщо культура втрачає в духовному розвитку ірраціональне начало, то вона набирає характеру тієї сили, яка руйнує суспільство і людину. Саме єдність раціональної та ірраціональної складових сприяє осягненню цілісного характеру духовності, визначенню її місця в культурі людства.

У підрозділі 2.2 “Місце віри у структурі духовності” пропонується аналіз віри, що входить до структури духовності як цілісного явища. Саме поняття віри - багатопланове, його можна наповнити різним змістом. На рівні раціонального розуміння світу існує віра в науку, інтелект і їх похідні. Такої віри недостатньо для усвідомлення духовності. Справжня віра повинна включати і релігійний досвід, який в основі своїй має все те, що людина переживає, спілкуючись із Богом.

Історія розвитку людської культури свідчить, що ігнорування релігійного досвіду, а разом з ним і віри, призвело до тієї духовної кризи, яку переживає сучасне людство. Подолання кризових явищ можливе шляхом повернення до джерел духовного досвіду, що ґрунтується на вірі. Завдяки вірі людина здобуває цілісний погляд на світ, який дозволяє духовно творити і сповнювати духом усе розмаїття сфер людської культури.

Сучасне суспільство зорієнтоване переважно на повсякденну віру, яка до певної міри обмежує людину, призводить до того, що здебільшого породжує різного роду проекти й теоретичні моделі, в яких людина мусить бути відповідною до цих орієнтирів.

Справжня віра виходить за межі повсякденної віри, вона пов'язана з Богом і живить істинну духовність. Віра під “проводом” духу не тільки забезпечує внутрішнє життя людини, але і створює певне світорозуміння на кожному історичному етапі розвитку культури.

Віра є інтегратором цілісності духовності. Завдяки цій цілісності людина долає однобічність в розумінні і сприйнятті існуючої реальності, виробляє гармонію у поглядах на світ.

У підрозділі 2.3 “Системність духовності” обґрунтовується положення про системний характер духовності. Системне виявлення духовності можна простежити на двох рівнях: раціональний рівень дозволяє побачити певні зв'язки, закономірності, істотні риси внутрішньої організації; ірраціональний рівень буває переважно прихований, його риси базуються на тому підґрунті, на осягнення якого сучасне пізнання ще не вийшло.

Системний характер духовності виявляється в тому, що вона має власну структуру та градації, а в своєму розвитку проходить певні послідовні етапи ускладнення й диференціації. Духовність існує на трьох рівнях, де кожен рівень відповідає певному планові буття людини. Перший рівень характеризує фізичний план буття, тут прояви духовності мають двоїстий характер, бо вищі поривання до добра затьмарені конкретними мотивами, а пізнання добра відбувається через зло. Другий рівень відповідний тонкому, душевному планові буття, на якому виявляється спроба подолання зла і прагнення піднестися над двоїстим повсякденним життям. Третій рівень - це чиста духовність, що супроводжується безкорисливою любов'ю до людей і прагненням служити їм.

У практичному житті виявлення духовності у людей має свої градації. З поміж багатьох можна виділити деякі:

Люди, які відкриті на Творця, на Розум, але не прагнуть його пізнати. Вони тяжіють до так званої сліпої віри, обрядності, опікуються лише природними потребами, але відчувають потяг до Вищого. У своєму житті вони налаштовані виконувати заповіді.

Люди, які не задовольняються лише сліпою вірою, а прагнуть пізнати Бога, хоча не відмовляються від звичайного, мирського життя.

Люди, які відчувають у собі тяжіння до Бога, прагнуть служити йому. До таких належать священики, ченці, для яких Бог - мета усього їхнього життя.

Виявлення духовності, починаючи з виникнення циклу системи, складається із кількох стадій і кожну можна розглядати як певну самостійну систему. Перетворення систем-стадій - це, по суті, перетворення структур. Системи-стадії - то етапи, ступені розвитку єдиної цілісної системи, що являє собою духовність.

У третьому розділі “Трансцендентність духовності та її представленість в історії культури” проаналізовано еволюцію духовності як трансцендентного начала, показана динаміка духовності, що має такі етапи виявлення: цілісний характер духовності в архаїчному суспільстві, розірваний характер духовності на наступних етапах культурно-історичного розвитку, в перспективі - нова цілісність духовності.

У підрозділі 3.1 “Цілісний характер духовності в архаїчному суспільстві” обґрунтовано ідею про те, що в архаїчному суспільстві духовність мала цілісний характер, обумовлений особливим світосприйняттям та релігійним досвідом, який склався на цьому етапі культурно-історичного розвитку. Цілісність духовності знаходить відображення в єдності природного і надприродного. Головним елементом духовності архаїчної людини є віра в реальність Єдиної Вищої Сили, що мала місце вже на ранніх стадіях духовного розвитку.

Звернення до Біблії та її деміфологізація дають можливість інакше уявити духовність в архаїчній культурі. Незважаючи на те, що гріхопадіння спричинило розрив зв'язку з Богом, у свідомості людини залишається спогад про ті часи, коли вона була близькою до Бога. Поступово це відчуття занепадає, результатом чого стає поява ідолопоклонства, а згодом - магії та шаманізму.

Відрив людства від Бога спричинив виснаження духовної інтуїції, але в архаїчної людини зберігається поривання вернутися до свого колишнього стану. Духовності архаїчної людини притаманна єдність видимого і невидимого світів, присутність містичного мислення, яке в інший спосіб тлумачить те, що сучасна наука називає природою і досвідом. Істинна реальність у розумінні архаїчної людини притаманна лише сакральному, а духовність була спряжена з таїнством як своєрідною формою духу.

Неможливо зрозуміти духовний універсум архаїчного суспільства, користуючись тими логічними побудовами, що характерні для сучасного рівня розвитку пізнання, бо свідомість архаїчної людини виявляє себе в міфах, символах, обрядах, таємний сенс яких залишається важко доступним для сучасного наукового розуміння.

Відмінною особливістю архаїчної культури є те, що вона представляла світ і людину в цьому світі цілісно, органічно. Це виявлялось в тих обрядах та присвятах, які характерні для цього періоду розвитку культури. Значення будь-яких актів, здійснених архаїчною людиною, полягає в тому, що вона повторює трансцендентний зразок. Ціллю подібних актів є прагнення зробити його відповідним нормі і правилу, які, з одного боку, дозволяють йому зберегти зв'язок з реальністью, а з другого, - піднімають людину до сфери сакрального.

Цілісний характер духовності архаїчного суспільства виявляється також в тому, що в свідомості людини ціннісний аспект ще не відокремився від когнітивного. Породжена таким чином система цінностей не тільки визначала знаково-символічний статус речей, але і розкривала характер взаємовідносин між людьми, а також відношення до оточуючого світу.

Справжньою реальністю для людини цїєї культури є сакральне. Архаїчна людина прагнула існувати (і усвідомлювати себе такою, що живе) тільки в сфері сакрального. У зв'язку з цим і світоглядні інтереси людини архаїчного суспільства були сконцентровані на питанні про Творіння Космосу, сакрального світу, в якому знаходилася справжня таемниця.

Особливою рисою духовності в архаїчній культурі є те, що духовність попервах мала безрелігійний характер. Виникнення релігії як форми духовності було пов'язане з намаганням людини відновити колишній зв'язок і подолати трагічне відчуття розриву з Богом.

У підрозділі 3.2 “Ідея духовності в античній філософії” простежується, як саме відбувалася еволюція уявлень про духовність у межах античної філософської культури. Антична філософська думка виробила уявлення про духовність спочатку в рамках язичницького світобачення, через яке відбувалося поступове повернення до єдинобожжя, своєрідне долучення до єдиного Бога. Цей процес був довготривалим, він увібрав у себе елевсинські містерії та відродження інтересу до містичних культів (діонісизм, орфізм).

Духовна еволюція періоду античності знайшла своєрідне відображення у тогочасній філософській культурі. В ній чітко простежуються дві тенденції, і кожна пропонує своє бачення духовності: релігійно-містична, яка прагнула пізнати сутність таїнства, містичного досвіду, і раціонально-емпірична, що була зацікавлена в придбанні знань про різноманітні факти.

Представники першої тенденції проголошували необхідність царини законів, яку вони вбачали у Богові. Сенс людського існування розглядався як глибоке завдання, що не лежить на поверхні.

Прихильники другої тенденції віддавали перевагу раціональному розумінню духовності. У філософській культурі античності починається розподіл між вірою та розумом. Такий крок був історично виправданим, він став природним етапом у розвитку духу. Його результати оцінювалися неоднозначно: позбавлення розуму залежності від релігії вело до прогресу знань; поява абстрактної філософії стала справжнім “гріхопадінням” розуму, внаслідок якого відбувається відрив від витоків дійсно духовного розуміння.

Подальший розвиток уявлень про духовність у грецькій філософії пов'язаний з пошуками єдиного Бога, намаганням виробити ідею найвищої Єдності. Кожен із філософів обстоював свою думку про Єдине.

В античному світі визрівала готовність прийняти християнство, однак антична думка не могла до кінця позбутись одвічних традицій язичництва. Віра в Ананке була невід'ємна від поняття про замкнуте коло, яке виключало можливість сходження до більш високих ступенів світу. Крім того, люди, які шукали живу віру, не могли задовольнитися відверненою метафізикою. Водночас філософи античності першими на Заході проголосили примат духовних цінностей, ретельні пошуки яких привели до ідеї вищого божественного Начала. Проте Бог філософів не був тим Богом, якого прагнув світ, в результаті цього наприкінці класичного періоду грецької філософії знову зросло тяжіння до містичних культів і вчень.

У підрозділі 3.3 “Два типи духовності в релігійній філософії” аналізується своєрідне виявлення трансцендентності духовності в релігійній філософії, почасти у християнстві. Саме християнство проголошує рівність усіх віруючих перед Богом, незалежно від їхнього етнічного та соціального становища.

Простеження еволюції духовності в релігійній філософії дає можливість не тільки з'ясувати її трансцендентність, але і окреслити те загальне, що мало місце і виявлялося в релігійній філософії. Незважаючи на певні розходження, релігійна філософія в усвідомленні духовності має традиції, які в своїй основі виходять з християнства. Насамперед, релігійна філософія концентрує свою увагу на ірраціональній складовій духовності, яка виявляється у прагненні людини до Бога на шляху свого духовного вдосконалення, що передбачає цілеспрямовану духовну роботу, яка може бути притаманна тільки морально відповідальній особистості.

Релігійна філософія виділяє основні якості, без яких людина не може йти шляхом духовного вдосконалення. Без християнської любові, віри, совісті і внутрішньої зверненності до Бога людина залишається поза розумінням свого внутрішнього шляху. Релігійна філософія відстоює думку, що духовність повинна бути відкрита в самій людині. Це відкриття тісно пов'язане з тим, як людина переживає своє ставлення до інших людей і до самої себе.

Уявлення про еволюцію духовності розглядається автором протягом тривалого періоду, який мав місце в релігійній філософії. Послідовно простежуються ті складові, які входять безпосередньо до того усвідомлення духовності, яке знайшло своє відбиття не тільки у релігійно-філософській думці, а й в культурно-історичному житті. Усвідомлення духовності релігійною філософією не завжди співпадало з тими її виявленнями, які мале місце в певні історичні періоди.

Разом з тим у католицтві і в православ'ї простежуються глибокі відмінності двох типів духовності і типів містичного життя. Контраст між двома культурами - це, насамперед, контраст між двома типами духовності. Православ'я не було так раціоналізоване, як католицтво. Православну духовність не можна визначити в раціональних поняттях. Вона стає зрозумілою тільки тим, хто живе в ній задля прилучення до духовного досвіду. Головне у православ'ї - духовне життя, духовний шлях і духовний досвід, який має внутрішній характер. Справжнє православ'я є духовно-дослідним, містичні типи християнства не піддаються ніяким інтелектуальним визначенням.

Найперше завдання православної духовності полягає у здобуванні Святого Духу, завдяки чому відбувається духовне перетворення тварного світу. Католицтво обстоює законницьке розуміння, завдяки якому світ божественний і надприродний є законом і нормою для світу тварного і природного.

Православна духовність базується на любові, в ній не здійснювалося тиску з боку ідеї божественної справедливості. Католицтво представляє доктрину, зовнішню організацію, зовнішню форму, спрямовану на організацію земного життя.

Православна духовність залишалася сокровенною і незримою в духовному житті. Католицтво частіше було орієнтоване на земну впорядкованість і земну організацію, воно демонструвало своєрідну прихильність до світу і земного життя. Православ'я звертало свій погляд до вічності.

У четвертому розділі “Духовність українського етносу у філософській культурі України” проаналізовано характерні особливості духовності українського етносу, які склалися історично і мають яскраво виражену специфіку у філософії.

У підрозділі 4.1 “Специфіка духовності у “філософії серця” обґрунтовано ідею про те, що характерною особливістю духовності українського етносу є кордоцентризм - “філософія серця”, що виступає своєрідним архетипом, в якому відбилися загальнолюдські аспекти української культури і християнські засади. Тема серця відображає не тільки певну традицію української філософії в розумінні духовності, але і показує її суттєву відмінність від західноєвропейської думки, яка апелює до розуму, до філософських систем і логічних побудов в усвідомленні духовності. В той же час в руслі цієї теми можна виділити ту загальну основу, яка вказує на зв'язок різних тлумачень в розумінні серця. Такою загальною основою є розуміння серця як центру духовного начала в людині.

. В традиції української філософської культури “філософія серця” вживається у кількох аспектах, кожен з яких відображає певну грань духовності, але в своїй основі вона тяжіє до його ірраціонального осягнення. На перший план виходить не формалізм розуму, а те, що є корінням морального життя “серця” як метафори інтимних глибин душі (С. Кримський).

...