Феномен тілесності

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 111.32+130.3

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ФЕНОМЕН ТІЛЕСНОСТІ

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

ГОМІЛКО ОЛЬГА ЄВГЕНІВНА

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі філософії культури, етики і естетики Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Науковий консультант:

Ярошовець Володимир Іванович, доктор філософських наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти:

Газнюк Лідія Михайлівна, доктор філософських наук, професор, Харківська державна академія фізичної культури Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін;

Лой Анатолій Миколайович, доктор філософських наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри філософії;

Чміль Ганна Павлівна, доктор філософських наук, Київський національний університет театру, кіно та телебачення Міністерства культури і туризму України, професор кафедри.

Захист дисертації відбудеться "19" жовтня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої Ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, к.318.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001б Київ, вул.. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий " 7 " вересня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук Л.А. Ситніченко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна людина стоїть перед численними випробуваннями. Екологічна криза, зростання віртуалізації життя, посилення втручання у нього новітніх технологій, зміна цінностей та традиційних способів життя ставлять під питання долю людини як певного роду живої істоти. Реакцією на власну безпорадність та беззахисність перед тиском викликів сьогодення, що значною мірою є наслідками впливу на життя людей модерної теоретико-світоглядної настанови, стає пошук людством нових типів мислення. Перегляд основних засад класичної новоєвропейської філософії у вигляді онтологічного повороту визначає роль філософського розуму у цьому пошуку. Саме перехід філософської рефлексії від розгляду сущого до осмислення онтологічних феноменів, що визначає основний зміст даного повороту, легітимізує тілесність як філософську проблему. Надання мисленню про тілесність філософської якості означає, що думка про буття сущого не оминає тілесності як його (сущого) визначальної онтологічної властивості, тобто встановлюється тотожність тілесності та буття.

Започаткування філософською антропологією нової версії людського буття спирається на принципове переосмислення модерного образу людини як самосвідомого суб'єкту, для якого дійсним вмістилищем людини є розум, а тілесна людина є одним із сущих у картині світу, що створюється силою раціонального мислення. Для сучасної філософської антропології не свідомість є вмістилищем людини, а людина, як ситуація буття, вміщує в себе світ, де речі проявляються у власній достеменності. Положення М. Шелера про принципову неможливість визначення людини вилучає її з низки сущих, а отже актуалізує її онтологічну визначеність. Спростування властивої класичному раціоналізмові версії людського буття пролягає у напрямку "повернення людині тіла", тобто врахування антропологічних чинників при побудові нового філософського образу людини. Не зводячи людське до тілесного, філософська антропологія вводить феномен тілесності до кола необхідних якостей людини. Тілесність стає фундаментальним поняттям, без якого мислення не може обійтися при розгляді феноменів людського буття. Це обумовлює її актуальність у сучасній філософській думці. Подолання редукції феномену людини до самосвідомого суб'єкта та редукції буття до сущого стає можливим завдяки залученню концепту тілесності до філософської рефлексії. феномен тілесність філософське

Українське ж суспільство, котре на додаток до глобальних викликів сьогодення має впоратися із наслідками тоталітарного минулого, особливо потребує змін власних засад існування. Цивілізаційний вибір України у напрямку інтеграції до європейської спільноти посилює актуальність завдання. Адже, з одного боку, для України є важливим залучення до європейського досвіду, а з іншого - уникнення пасток сучасної цивілізації. Звернення до феномену тілесності, що, можна без перебільшення сказати, захопив увагу сучасної філософської думки, може сприяти вдосконаленню підходів та методів філософського дослідження наявної дійсності.

Стан наукової розробки проблеми. Аналіз проблеми тілесності у світовій філософській традиції виявляє, що, по-перше, дана проблематика є однією з найбільш популярних та актуальних, по-друге, що посилення її значення є результатом пошуків подолання теоретичних обмежень модерної філософії і є ознакою формування нових типів мислення, по-третє, тілесність виступає ефективним інструментом сучасного "перечитування" попередньої філософської традиції та "декодування" культурного досвіду, по-четверте, класична модерна парадигма розуміння тілесності, що не вбачає в ній значущого поняття, ще досить міцно утримує свої позиції.

Незважаючи на те, що тілесність як філософське поняття була "відкрита" внаслідок онтологічного повороту ХХ ст., головним чином, у філософській антропології (через введення поняття вітальності - vitalsphare - як способу подолання розриву між життям та духом) та феноменології (через онтологічне розмежування понять фізичного - korper - та живого - leib - тіл), вона має свою історію у філософській думці. Дослідження цієї історії виявляє, що тілесність складає постійний мотив західної філософії та одну з її основних проблем, відомою під назвою дуалізму духу та тіла (mind-body problem). Розв'язання останньої визначає основний зміст сучасного стану дослідження тілесності.

Історико-філософський розгляд феномену тілесності ускладнюється тим, що тілесність у багатьох філософських вченнях зазвичай не отримує чіткої понятійної визначеності, а вводиться або як прихована (не артикульована) сутність (напр., апеляція до множинного у досократиків), або під іншими назвами (напр., матерія, протяжність, чуттєвість). Етап осмислення тілесності у філософській думці, в межах якого тілесність не постає як самостійний філософський концепт, можна умовно назвати десоматизаційним. Тоді як ресоматизаційним періодом є процес теоретичної легітимації тілесності, коли остання набуває значення визначника та фундаментальної характеристики людського буття.

Теоретична легітимація тілесності відбувається в рамках різноманітних стратегій ресоматизації, серед яких варто зазначити основні: феноменологічна (М. Гайдеґер, Е. Гусерль, М. Мерло-Понті, Я. Паточка); генеалогічна - психоаналітична та соціотропна - (Ж. Лакан, М. Фуко, А. Лінгіс); аналітична/прагматична (Дж. Дьюї, Г. Дрейфус, Г. Стросон); когнітивна (Дж. Лаккоф, М. Джонсон); семіотична - семіотика ґендерного тіла - (Дж. Батлер, Ю. Крістєва, Л. Іригарей).

Незважаючи на те, що у сучасному теоретичному дискурсі апеляція до тілесності відбувається у напрямку подоланням метафізичних засад модерної філософії, класичне розуміння тіла як організму, що презентує природний об'єкт, все ще залишається методологічно потужним. У даному випадку осмислення тілесності здійснюється у рамках натуралістичної настанови, для якої тіло є біологічною сутністю. Виявлення тілесних чинників (як фізіологічних структур) у забезпеченні різноманітних життєвих процесів (акцент робиться на когнітивних та ґендерних сферах) складає основне завдання таких досліджень. Проте домінуючим підходом у сучасній теоретичній інтерпретації феномену тілесності є конструктивістський, коли тілесність розглядається як визначуване різноманітними чинниками (напр., владними, ідеологічними, культурними, політичними, соціальними тощо). Більш детально про стан розробки проблеми тілесності у сучасній філософській думці йдеться в описі першого розділу.

В українській філософії проблема тілесності лише нещодавно почала входити до кола досліджень. То ж не дивно, що розробка даного сюжету українською філософією має значні труднощі і виявляє її загальні проблеми. Головним чином, це ізольованість від сучасних досліджень світової філософської думки та відсутність чіткості у визначенні власної методологічної позиції. Звідси її (розробки) фрагментарність та парадигмальна неузгодженість. Більшою мірою спрацьовує "модність" проблематики, а не її теоретична вага та методологічна потреба. У результаті систематичне осмислення феномену тілесності, що могло б стати концептуальною основою для дослідницьких робіт у цій галузі, відсутнє. Ця обставина стала однією з важливих спонук здійснення дисертаційного дослідження.

Разом з тим, останнім часом тілесна проблематика у її міждисциплінарному прояві все більше привертає увагу українських вчених. Для її аналізу значний евристичний потенціал має чимало теоретичних розробок, здійснених українськими вченими. Для визначення теоретичних і методологічних засад дослідження тілесності мають важливе значення роботи С. Кримського, А. Лоя, В. Малахова, М. Поповича, В. Табачковського.

Концепт тілесності теоретично оприявнюється в працях А. Возного про сутність живої сили в еволюції людської тілесності (йде мова про методолого-синергетичний аналіз); Л. Газнюк про соматичне буття персонального світу особистості, в яких обґрунтовується соматичний напрямок сучасної антропології; В. Косяка про взаємозв'язок тілесного та духовного у парадигмі психотілесносної цілісності людини. Також варто відзначити дослідження І. Жеребкіної, у котрому здійснюється аналітика взаємозв'язку філософії та сучасної літератури через звернення до тілесності, Л. Мазура про взаємозв'язок філософії життя та людської тілесності; Н. Медвєдєва, що стосуються проблеми співвідношення тілесності та соціальності в людині і суспільстві; О. Полтавцевої щодо антропології музичної тілесності; А. Рождественського про тілесність та її потенціал у психологічному просторі життя людини. Проблематика тілесності також є актуальною і для сучасної російської філософії. Найбільш популярними авторами, які досліджують феномен тілесності, є І.М. Биховська, Л.В. Жаров, Г.Е. Крейдін, В.Л. Круткін, Р.В. Маслов, В.А. Подорога, О.С. Суворова.

Необхідний теоретичний контекст для розробки проблеми тілесності у її соціокультурному вимірі складають дослідження у галузі соціальної філософії та філософії культури. Головним чином, це праці Є. Бистрицького, О. Білого, Т. Голіченко, А. Єрмоленка, О. Кисельової, М. Култаєвої, В. Лук'янця, В. Ляха, Л. Ситніченко, О. Соболь, С. Пролеєва, Г. Чміль.

Важливим напрямком дослідження концепту тілесності є філософія статі (Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова) та ґендерні дослідження (В. Агєєва, Т. Гундорова, О. Забужко, С. Павличко, Н. Чухим).

Дослідження феномену тілесності у сучасній українській думці (як і у світовій) мають міждисциплінарний характер. Роботи з проблем антропології, культурології, мистецтвознавства, етнографії, лінгвістики апелюють до аналізу тілесних чинників. До таких варто зарахувати праці О. Боряк, О. Воробйової, О. Жаботинської.

Радянський марксизм, що лишається в межах філософії свідомості, розглядає тілесність як прерогативу природничих наук, а не філософської рефлексії. Проте проблема тілесності, головним чином через роботи А. Лосєва та М. Бахтіна, в нього входить. Завдяки дослідженням цих мислителів апеляція до феномену тілесності стає складовою аналізу культурної проблематики (зокрема, античної та середньовічної).

Огляд стану наукової розробки проблеми тілесності показує суттєву диспропорцію між існуючим рівнем дослідження у сучасній філософії, що представлений численними напрямками, підходами та іменами й спорадичними її дослідженнями в Україні. Особливо це стосується філософського аналізу, що свідчить про його недостатню теоретико-методологічну забезпеченість. Стан дослідження проблеми визначає основну спрямованість дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з науковим комплексним дослідженням "Культурно-історичні засади політичних інститутів" (державний реєстраційний номер 0104U010047), що здійснюється відділом філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, а також із завершеними науково-дослідними роботами того ж наукового підрозділу "Мистецтво та влада у посттоталітарну добу" (державний реєстраційний номер 0196U006350), "Комунікативна функція мистецтва і політики мистецтва у сучасному суспільстві" (державний реєстраційний номер 0101U001481), "Інфрамистецтво і політична реальність посткомуністичної доби" (державний реєстраційний номер 0101U001474), що виконувалися протягом 1996-2004 рр.

Мета і завдання дослідження полягають у дослідженні тілесності як онтологічного феномену та філософського концепту, завдяки якому стає можливим подолання модерного розуміння тілесності як біологічної сутності, що редукує її до сфери природних об'єктів та позбавляє самостійного значення. Натомість розробка філософської концепції тілесності дозволяє розкрити її сенс як універсального виміру людського буття та фундаментального поняття мислення. Обґрунтування онтологічного значення тілесності сприяє систематизації та інтеграції наявних у сучасній філософії парадигм розуміння тілесності та актуалізації їхніх надбань в українській філософській думці.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення низки взаємопов'язаних дослідницьких завдань:

- довести що тілесність складає філософську ідею, що має універсальне значення для філософської рефлексії щодо людського буття взагалі, починаючи з її витоків аж до сучасної філософії;

- дослідити генезис концептуалізації тілесності в історії західної філософії, у зв'язку з чим - визначити логіку її тяглості та основні етапи, показати, що виникнення та теоретична еволюція західної філософії невід'ємні від апеляції до тілесності, що виступає її постійною темою;

- у контексті попереднього завдання "перечитати" відомі філософські вчення з метою виявлення їхніх "прихованих" змістів щодо осмислення феномену тілесності;

- здійснити теоретичну демаркацію та синтез основних парадигм філософського розуміння тілесності, що дозволяє виявити їхні теоретичні межі та перспективи взаємодії у напрямку створення загальної теорії тілесності, що визначає одну з пріоритетних задач сучасного гуманітарного дискурсу;

- через виділення чотирьох культурних диспозицій: відношення людини до онтологічного абсолюту (релігія та людське тіло); соціальна організація людського буття (суспільний устрій та людське тіло); відношення людини до самої себе (самоідентифікація особистості та людське тіло); та глобальні проблематизації сучасності (екологічна криза, віртуальні реальності, фемінізм) дослідити тілесність як культурно-антропологічний феномен та визначити її основні культурні сенси;

- здійснити категоризацію тілесності у культурі;

- довести, що культура у її основних формах та практиках пов'язана з людською тілесністю та є невід'ємною від неї і як її визначник, і як її визначуване;

- виявити зв'язок соціальності та тілесності в антропологічній площині;

- обґрунтувати загальнофілософську та світоглядну значущість проблеми тілесності.

Об'єктом дослідження є феномен тілесності у людському бутті.

Предмет дослідження - тілесність у її філософських концептуалізаціях та культурних диспозиціях.

Методологічні основи і методи дослідження. Основною методологічною настановою роботи є теоретична демаркація феномену тілесності у контексті філософського дискурсу та різноманітних форм культури. У зв'язку з цим ставиться завдання дослідження тілесності не у її емпіричній даності, а у теоретичній визначеності. Для вирішення цього завдання головним чином застосовуються наступні методи: феноменологічний (у версії М. Гайдеґера "фундаментальної онтології" та М. Мерло-Понті "онтології плоті") та генеалогічний (у версії М. Фуко та Ж. Лакана). Існуюча парадигмальна плюральність дослідження тілесності вимагає (з метою здійснення теоретичного синтезу наявних підходів) звернення також до інших методів дослідження (історико-філософська компаративістика, ґендерна семіотика, когнітивістика, постмодерна деконструкція).

Наукова новизна одержаних результатів визначається дослідженням феномену тілесності як фундаментального чинника людського буття та універсального філософського концепту. Доведено, що лише через осягнення тілесності як онтологічного феномену, можна повною мірою виявити її як феномен соціокультурний та природний. Вперше у вітчизняній філософії здійснено теоретичну демаркацію основних напрямків розуміння тілесності та запропоновано онтоантропологічний (онтологічно-антропологічний) підхід у дослідженні проблематики тілесності, що сприяє подоланню притаманного модерній філософії дуалізму духу та тіла.

Наукова новизна результатів міститься у таких положеннях:

- визначено тілесність як філософський концепт, що обґрунтовує чуттєвий характер людського буття як його невід'ємну онтологічну ознаку та фіксує присутність людини у світі через сприйняття, просторовість, моторність, темпоральність: внаслідок цього тілесність постає як фундаментальне поняття у сфері дослідження людського буття, без якого осмислення останнього є неповним та таким, що відтворює епістемологічні обмеженості модерної філософії;

- встановлено, що теоретична еволюція філософського знання невід'ємна від апеляції до тілесності; запропоновано розгляд зародження та ґенези філософії з позицій врахування у ній форм концептуалізації тілесності: від онтологічної амбівалентності тілесності в античності через подолання цієї амбівалентності та метафізичну реабілітацію середньовічною філософською думкою до новочасної метафізичної відмови від тіла та сучасного повернення до нього;

- на підставі понять десоматизації (позбавлення онтологічного статусу тілесності) та ресоматизації (теоретична реабілітація тілесності з наданням останній онтологічного статусу) виокремлено наступні етапи філософської концептуалізації тілесності: соматизаційний, десоматизаційний, ресоматизаційний. Також визначені етапи процесу формування філософських антитез принципу десоматизації буття: опонування - виявлення суперечностей даного принципу в межах класичного раціоналізму у вченнях Ф. Бекона, Р. Декарта, Б. Паскаля, Б. Спінози; розхитування (імпліцитне, романтичне, антропологічне - перегляд метафізичної відмови від тіла у вченнях Ф. Гегеля, Л. Фоєрбаха, Ф. Шлегеля, німецьких романтиків та С. К'єркегора); заперечення - теоретичне відкидання принципу десоматизації у "філософії життя" у вченнях Ф. Ніцше, В. Дільтея, А. Бергсона; спростування - на основі онтологічного повороту подолання класичної модерної версії буття у напрямку її ресоматизації;

- визначено амбівалентний характер розуміння тілесності в античній філософії: тілесність водночас і як сутнісна ознака наявного сущого, і як інтуїція буття як такого та виокремлено три головні концептуалізації тілесності в античності: досократична субстанція існуючого "фюсис" - софістично-сократична "природа" - платонівсько-аристотелівська "матерія", в кожній з яких тілесність має амбівалентне значення;

- доведено, що на основі християнського вчення середньовічна філософська думка розв'язує та денонсує метафізичну амбівалентність античної концептуалізації тілесності у трьох напрямках через: реабілітацію не лише чуттєвих форм існуючого, а й тілесності взагалі ("твірність" як онтологічна ознака світу); ієрархізацію світу, завдяки чому обґрунтовується онтологічна унікальність кожного сущого (кожне суще має власне, визначене актом творіння, місце у структурі буття); виокремлення з-поміж інших тілесних феноменів феномену людського тіла ("присутність у світі" визначається як онтологічна модальність тілесності);

- встановлено, що визначальним та конститутивним чинником новоєвропейської метафізики є метафізична відмова від тіла або, іншими словами, модерна десоматизація буття; їй надається подвійне значення - десоматизація сущого шляхом його редукції до протяжності та десоматизація людини шляхом її редукції до ego (самосвідомого суб'єкту); доведено, що без цього радикального акту мислення, котрим не лише встановлюються певні уявлення, а й змінюється диспозиція людського буття взагалі, новоєвропейська метафізика та культурний світ, що її супроводжує та робить можливою, не могли б існувати;

- виокремлено основні парадигмальні підходи осмислення феномену тілесності у сучасній філософській думці (теоретичні стратегії ресоматизації): феноменологічна, генеалогічна, аналітична/прагматична, когнітивна, семіотична;

- виявлено соціокультурні експлікації тілесності у чотирьох диспозиціях: відношення людини до онтологічного абсолюту (здійснено концептуалізацію тіла у релігійному світобаченні); соціальної організації людського буття (розкрито механізм зв'язку соціальності та тілесності у вигляді онтологічної кореляції через визначення понять "антропологічна ситуація", "антропологічний тип", проаналізовано перетворення людської тілесності в умовах тоталітарного суспільства); життєвого самовизначення людини та здійснення нею особистісної (екзистенційної) ідентифікації (визначено роль та місце головних антропологічних подій - народження, дитинство, вік, стать, хвороба, старість, смерть - у процесі людського самовизначення та способу становлення тілесності основою самоідентифікацій особистості) та глобальних буттєвих проблематизацій сучасного світу (проаналізовано три сучасні виклики тілесності - екологічний, віртуальний, деструкція нормативного тіла культури та визначено теоретичне значення дискурсу постлюдських тіл);

- розроблено категоризацію тілесності у культурі з урахуванням їхнього обопільного впливу через визначення понять: "тілесна податливість" (вплив культури на тіло), "тіло для справи" (вплив тіла на культуру), "флеш-імідж" (як репрезентація тілесністю культурних та екзистенційних значень, що у своєму зв'язку утворюють і транслюють певний тип людини (звідси "зразковий флеш-імідж" як антропологічна орієнтація на жадане тіло) та "нормальне тіло" (певний культурний норматив тілесності);

- доведено існування п'яти головних культурних сенсів тілесності: як маніфестація культурної реальності та її унаочнення; як тілесна передумова й умова здійснення різноманітних культурних практик; як засіб комунікації та символізації; як визначальний чинник організації культурної реальності та способу людського буття; як об'єкт культурних артикуляцій та оцінок (культурна семіотика тіла);

- встановлено, що онтологічна значущість тілесності полягає в тому, що людське тіло (у сукупності соматичних, вітальних, психічних потреб та якостей людини) - це активний початок культури, один з її головних дієвих чинників, через який конституюється сама культурна реальність, а тому сама тілесність людини - це не органічна, природна її передумова, а культурно-антропологічний феномен, визначник та фундаментальна характеристика людського буття;

- визначення тілесності як онтологічного феномена дозволило виявити теоретичні межі домінуючих у сучасному філософському дискурсі уявлень про тілесність як соціальний конструкт або органічну (природну) сутність та окреслити подальші напрямки спростування десоматизації у модерній метафізичній версії людини з метою вироблення нової концепції останньої, для якої антропологічні чинники є засадничими.

Практичне значення одержаних результатів визначається можливістю їхнього застосування при розв'язанні актуальних проблем сьогодення, вирішення яких стає неможливим без врахування тілесної сутності людини. Сучасний досвід людства свідчить про посилення тенденцій маніпулювання людською тілесністю. Виявляється, що саме тілесність (а не свідомість) стає першим об'єктом впливу та ураження через: посилення віртуалізації життя, безпосереднє вторгнення в нього нових технологій, екологічний дисбаланс та забруднення довкілля, примат прагматичної доцільності у виробництві, ціннісну деконструкцію суспільства, тероризм, бідність, руйнування усталених способів життя, перенаселення тощо. Подолання деструктивного впливу на людську тілесність тоталітарної спадщини у напрямку від тоталітарного колективного тіла до унікальної людської тілесності, включаючи і таку, що не відповідає внормованому культурою тілу, особливо це стосується людей з аномальною тілесністю та формування національної ідентичності (тілесність як один із її фундаментальних чинників) посилюють практичне значення даного дисертаційного дослідження для українського суспільства.

Дисертація сприятиме розумінню визначальних чинників людського буття, ролі тілесних чинників у творенні форм культури та збереженні її тяглості у сенсі накопичення досвіду збереження людини як живої істоти, особистості та культурного дієвця. Надання тілу онтологічного значення стає умовою примирення духу та тіла та перетворення їх у рівнозначні буттєві чинники визначення людини. Врахування саме такої метафізичної диспозиції тілесності дозволяє випрацьовувати людству стратегії збереження власного життя та довкілля. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці підручників та навчальних посібників, методичних матеріалів, читання лекцій та проведення практичних занять з філософії, історії філософії, культурології, політології, соціології тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, теоретичні рішення та результати дисертаційного дослідження доповідались на Всесвітньому філософському конгресі (Делі, Індія, 2006); V та VI міжнародних конгресах україністів (Чернівці, 2002, Харків, 2005); міжнародних науково-теоретичних та науково-практичних конференціях (Київ, 1997-2007; Москва, 2000; Санкт-Петербург, 1999, 2000; Львів, 1997; Харків, 2003; Дніпропетровськ, 2001; Луганськ, 2003; Острог, 1998, 1999; Гент (Бельгія); 2003, Балтімор (США), 2005); I-IV Міжнародних літніх філософських школах (Київ, 1998-2001); на наукових конференціях Товариства російської філософії (1999) та Антропологічного відділення УФФ (1997-2007) та ін. (усього - понад 40).

Систематизовані у дисертації науково-філософські положення і висновки впроваджуються у курсах "Філософія", "Тілесність у контексті культури", "Проблема тілесності у західній метафізиці", котрі протягом декількох років входять до програми навчального процесу Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Публікації. Основний зміст дослідження викладено у монографії "Метафізика тілесності" (15,2 авт. арк.). З теми дисертації опубліковано 22 статті у наукових журналах та збірниках наукових праць, визнаних фаховими ВАК України, а також ще 26 публікацій в інших наукових виданнях загальним обсягом 35,2 авт. арк.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, дев'яти розділів, висновків та списку використаних джерел, що містить 328 назв. Повний обсяг дисертації - 420 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, окреслюється стан наукової розробки проблеми, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об'єкт, предмет, методи, формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їхнє практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ - "Проблема тілесності у сучасній філософській думці" - присвячено аналізу осмислення феномену тілесності у сучасному філософському дискурсі. Його методологічним орієнтиром стає як виокремлення основного змістовного угрупування наявних робіт, так і визначення напрямків дослідження феномену тілесності, завдяки чому можна означити ключові парадигми дискурсу тілесності.

Аналіз проблеми тілесності у сучасній філософській думці дає підстави для висновку про те, що основним досягненням її напрацювань є подолання уявлення про тіло як природний (фізичний) об'єкт та виявлення його позаоб'єктної природи. Визначення тіла як соціокультурного конструкту, що представляє тіло як задану суспільством матрицю та засіб кодування й репродукування культурних цінностей, ідей, норм та настанов, виділяється як домінуюче. Потужний напрямок складають також дослідження, що надають тілу значення органічної (природної) сутності. Визначається відмінність сучасних "органічних" інтерпретацій тілесності від класичного декартового визначення тіла як організму. Якщо для Р. Декарта тіло як організм онтологічно протиставляється мисленню, то для сучасних підходів тіло постає такою органічною сутністю, що складає відправну точку та є визначником ментальних феноменів (зокрема, мислення та свідомості). Як філософський концепт тіло також складає предмет дослідження сучасної філософської думки. Проте, вказується на відсутність системності розгляду процесу концептуалізації тілесності. Його аналіз є фрагментарним та включає лише вчення тих філософів, котрі традиційно вважаються "тілесними" (напр., Платон, Р. Декарт, Ф. Ніцше, Е. Гусерль, М. Мерло-Понті, М. Фуко). Власне мета даного дисертаційного дослідження випливає із наявності лакун у сучасному стані дослідження проблематики тілесності: відсутність систематизації досліджень та принципів її здійснення.

У дисертації розглядаються сучасні дослідження з проблематики тілесності, що розроблялись, головним чином, в останнє десятиліття і заклали методологічні напрямки для окреслення основних парадигм тілесності. (До розгляду беруться в основному англомовні видання). Вказується на те, що даний поділ є умовним і не виключає віднесення одного і того ж дослідження до декількох парадигм дослідження тілесності (наприклад, одночасно до феміністичної та аналітичної чи феноменологічної).

Розгляд проблеми тілесності у сучасній філософській думці структурується у розділі наступним чином. Підрозділ 1.1. "Теоретичні систематизації проблеми тілесності" представляє аналіз сучасних хрестоматійних або серійних видань, де проблема тілесності набуває певних теоретичних систематизацій. До розгляду взято видання за редакцією С. Спікера, Д. Велтона, Д. Каваларо, М. Фіхера. Підрозділ 1.2. "Дуалізм духу та тіла як ключова проблема сучасного дискурсу тілесності" визначає другу групу досліджень, що фокусуються на вирішенні проблеми "духу та тіла" (mind-body) як однієї з провідних сучасної західної думки, подолання якої визначає її стрижневу ціль. Це праці Д. Темерсми, Т. Крейна, С. Патерсона, М. Шітс-Джонстоун, М. Праудфута, М. Джеффрі, Д. Валега-Ню, С. Тоудса, Дж. Лакофа, М. Джонсона, Л.Р. Бейкера, Я. Ясуо. Підрозділ 1.3. "Тілесна" історія філософії" складає третю групу досліджень, що присвячені експлікаціям "тілесних" сюжетів у вченнях як тих мислителів, що заклали основні засади сучасного дискурсу тілесності (Ф. Ніцше, Е. Гусерль, М. Гайдеґер, М. Мерло-Понті, М. Фуко, С. де Бовуар), так і переосмисленню через призму аналітики тілесності спадку класичних філософів (Р. Декарт, Б. Спіноза, Б. Паскаль та ін.). Дану групу досліджень можна умовно назвати "історико-філософською". Це праці С. Джеймса, Д. Гарбера, Дж. Русона, Д. Алісон, П. Клосовски, Дж. Дода, Я. Паточки, С. Каталді, Ф. Еванса, Л. Лолора, К. Джоунса, Р. Портера, Т. Лореін. Підрозділ 1.4. "Соціологія тіла" аналізує значну за чисельністю групу досліджень (саме цей напрямок є найбільш популярним у сучасній думці). У працях К. Барроуз, Дж. Д. Айренріх, Ф. Макнатен, Дж. Уррі, Дж. Ксордас, Дж. Кохен, П. Веісс, Н. Крослі, А. Лінгеса здійснюється осмислення тілесності у її соціально-культурній репрезентативності. Підрозділ 1.5. "Феміністична версія тілесності" презентує феміністичну версію дослідження тілесності (одна із найбільш впливових та чисельних груп). Це роботи Дж. Батлер, С. Бордо, Л. Макней, Л. Іригарей, Е. Грощ, С. Хейнама, Ш. Сулліван, Н. Туана, В. Каулінг, М. Хамінгтон. У підрозділі 1.6. "Сучасні виклики тілесності - віртуальні реальності, екологічна криза" розглядаються дослідження Дж. Вуд, Дж. Холберстан, І. Лівінгстон, М.Е. Глін, Д. Харавей, де аналізуються перетворення тілесності в актуальній сучасності.

Другий розділ дисертації - "Ідея тілесності у домодерній філософії" - присвячено аналізу осмислення та форм концептуалізації феномену тілесності в античній та середньовічній філософії. Підрозділ 2.1 "Метафізична амбівалентність тілесності у контексті античної думки" розпочинається обґрунтуванням тези про те, що тілесність виступає одним із чинників "духовного телосу європейського людства" (Е. Гусерль). Відправною точкою аналізу стає дослідження процесу подолання у ранній античності природної настанови теоретичною, коли тілесність як основна природна достовірність ставиться під питання силою умоглядного розмислу. Капіталізація умоглядного здійснює денатуралізацію сущого. Важливим чинником утвердження достовірності умоглядного стає виникнення філософської рефлексії, для якої від самих її витоків тілесність складає універсальну метафізичну ідею: світ множинного, хоча і втрачає свою достовірну самодостатність, але постає як питання щодо виявлення природи Єдиного. Досократівські метафізичні версії фюсису пропонують на нього відповіді. Обґрунтування засадничої ролі тілесності у виникненні філософії здійснюється через аналіз тілесності і як культурного феномену античності (класичний ідеал античного тіла), і як філософської ідеї.

Амбівалентний характер тіла в античній культурі розглядається через виявлення культурного сенсу тілесності в античності, що визначається дилемою між її класичним тілесним ідеалом та безпосереднім сприйняттям "реальних" людських тіл. Зазначається, що поєднання історії тілесності в античності як ідеалу та як повсякденної реальності складає одну із актуальних дослідницьких проблем (Дж. Потер, І Кон, Е. Стюарт). Антиномія реального тіла та його класичного ідеалу вирішується на користь останнього, що зумовлює конструктивну виразність античного тіла. Стверджується, що класичний ідеал античного тіла стає тілесним конотатом ідеалу демократичного устрою, де громадські чесноти є засадничими, тоді як реальне тіло виявляє його буттєву спонтанність та антропологічну уразливість. Аналіз основних ознак класичного ідеалу античного тіла (маскулінність, атлетизм, оголеність, молодість, теплота) дозволяє зафіксувати амбівалентність і у структурі самого класичного ідеалу: теплота тіла (body heat) як суттєва ознака тілесного ідеалу, що має фізіологічне (суто природне) походження, постійно руйнує конструктивну цілісність античної тілесності.

Стверджується, що культурна амбівалентність античної тілесності обумовлює її метафізичну амбівалентність. Як і в житті античної людини співіснує два сприйняття тіла, так і метафізичний розум одночасно, з одного боку, відмовляє тілесності у достовірності, а з іншого - виводить з неї світоустрій та сутність буття. Дослідження витоків теоретичного осягнення буття виявляє, що у досократичних космогоніях ідея тілесності є, з одного боку, визначенням чуттєво даного, наявного, плинного світу множинного, з іншого, складає природу протиставленій цьому світові достеменній реальності Єдиного (фюсису). Тілесність тут представляє весь чуттєвий світ множинного, включаючи людське тіло. Крім чуттєвості до онтологічних ознак тілесності античне мислення додає матеріальність. (На сьогодні поняття матерії філософська думка використовує рідко, за винятком лише філософії фізики, а тому його актуалізація у сучасному філософському дискурсі постає як важливе завдання).

Здійснена М. Гайдеґером ("Вступ до метафізики") метафізична реабілітація досократичних вчень долає розхоже уявлення про них як натурфілософських і складає методологічне осердя аналізу їхньої філософської інтерпретації тілесності. Ці вчення визначаються онтологічно зорієнтованими дискурсами, де тілесність відіграє принципову роль. Логіка розгорнення концептуалізації тілесності у класичній античності визначається наступним чином: софістичне розрізнення "природи" (фюсис) та "номосу" як встановленою волею людей дійсності; онтологічний поворот у філософії Платона як умова метафізичної реабілітації тілесності: ейдоси мають цілком допоміжне значення першозразків конкретних форм чуттєвого світу; метафізична реабілітація тілесності у вченні Аристотеля: тілесність стає необхідним учасником тієї композиції форми та матерії, єдність яких притаманна кожному сущому.

У підрозділі 2.2 "Концептуалізація тілесності у середньовічній філософській думці" розглядається подолання у середньовічній філософії амбівалентного характеру античного розуміння тілесності через, по-перше, реабілітацію не лише чуттєвих форм існуючого, як це мало місце в античній свідомості, а й тілесності взагалі; по-друге, надання кожному "індивідові" власної онтологічної унікальності, що фіксується через ієрархічну структуру буття; по-третє, виокремлення людського тіла з-поміж інших тілесних феноменів та надання йому унікального місця у чуттєвому світі. Обґрунтування патристикою особистісного характеру буття Бога - критика Августином стереотипу про тіло як джерело гріховності - схоластична постановка питання про онтологічну природу загального (універсалій) - вчення Аквіната про єдність взаємодії душі та тіла визначають логіку онтологічної реабілітації феномену тілесності у середньовічній філософській думці.

Третій розділ дисертації - "Подвійна десоматизація сущого у модерній метафізиці" - має на меті розкрити процес становлення створеною натуралізацією сущого і гуманізацією людини нової онтології, для якої десоматизація буття складає ключову метафізичну засаду: і як десоматизація світу, і як десоматизація людини. Доводиться, що осмислення тілесності не лише задає одну з тем новоєвропейської метафізики, а й складає її смислове осердя. Людина Нового Часу не могла б виникнути, якби не "втратила" своє тіло. Прояснення й розкриття змісту цієї ключової тези є тим теоретичним шляхом, що веде до розуміння метафізичної сутності модерної людини. З наданням тілесності певного метафізичного сенсу тільки й стає можливим конституювання самосвідомого суб'єкта - ключового персонажа новоєвропейської метафізики і її смислового центру.

Відмова від тіла, або метафізична десоматизація визначає філософські позиції Ф. Бекона (підрозділ 3.2 "Беконівське очищення досвіду у модерній програмі десоматизації буття") та Р. Декарта (підрозділ 3.3 "Декартівська панкогітальна достовірність буття (програма десоматизації сущого)"). Попри певну відмінність своїх теоретичних орієнтацій вони здійснюють єдину інтелектуальну справу: дошукуються такої достовірності свідомості, котра мала б цілком об'єктивний (істинний) характер. Успішне вирішення цього метафізичного завдання стає можливим за умови очищення свідомості від усіх нашарувань нерозумового досвіду: по-перше, через вчення Ф. Бекона про ідоли як деструкцію основних антропологічних засад середньовічного пізнання, що започатковує процес деантропологізації пізнання та протиставлення емпіричного чуттєвому через запровадження такої практики розуму як експеримент, по-друге, через декартове обґрунтування панкогітальної достовірності буття, що розгортає програму десоматизації сущого. Остання аналізується у трьох проекціях - як редукція світу до натурального порядку речей; як редукція людини до ego (самосвідомого суб'єкта); як редукція внутрішнього світу людини (її душі та духу) до розуму та свідомості. У результаті, тіло перетворюється на організм - один із типів тіл природи. За визначенням Р. Декарта, організм людини - це "машина людського тіла".

Наступним завданням розділу є дослідження суперечностей у вченнях Ф. Бекона та Р. Декарта, що виявляють їхні власні спростування принципу десоматизації, та шляхів опонування йому (принципу) у філософських міркуваннях Б. Паскаля та Б. Спінози (етап опонування процесу формування філософських антитез принципу десоматизації). У Ф. Бекона це визнання форми у визначенні матерії, що дозволяє останній усміхатися "своїм поетично-чуттєвим блиском всій людині" (К. Маркс) та інтерпретація мови (ідоли площі) не як суто раціональної структури свідомості, а як обумовленого досвідом людської комунікації феномену буття. У Р. Декарта ж це наявність перформативної суперечливості принципу "ego cogito ergo sum" (засвідчення sum у тілесності виникає внаслідок уникнення тавтології - я мислю, отже - мислю - якщо бути за Р. Декартом - це мислити), уявлення про інтерактивність духу та тіла як субстанційну єдність, що зустрічається у його наукових працях та епістолярному спадку, та поняття "одухотворене тіло" (animated body), котре можна розглядати як "предтечу" концепту живого тіла (lived body).

У підрозділі 3.4 "Паскалівське опанування Декартовій десоматизації людини" аналізується уявлення Б. Паскаля про тілесність через його: метафізичну реабілітацію людських пристрастей; вчення про подвійність людської природи як психосоматичну єдність та визначення любові як ключового поняття філософії (любов як сила, завдяки якій долається внутрішня суперечливість людської природи). У підрозділі 3.5. "Тілесність у спінозівській онтології: модус чи "субстанційний зміст"? розглядається втрата у вченні Б. Спінози безумовної достовірності принципу десоматизації завдяки визначенню мислення та протяжності як рівнозначних атрибутів єдиної субстанції Онтологічна позиція Б. Спінози, що визнає взаємодоповнювальність душі та тіла як рівних та "суверенних" модусів буття, називається паралелізмом душі та тіла (розведення душі та тіла не заради відокремлення, а затвердження їхньої онтологічної рівнозначності). Порівняння вчення Ж. Дельоза про "тіло без органів" та спінозівської "Етики" виявляє сучасні прочитання вчення Б. Спінози як, "першого постмодерніста" (за Р. Рорті).

У четвертому розділі - "Формування філософських антитез принципу десоматизації" - продовжується розгляд процесу перегляду філософською думкою модерного принципу десоматизації буття: етап розхитування та етап відкидання. Теоретичне "відновлення тілесності" у філософії можна умовно розділити на чотири етапи - опанування (аналізується у третьому розділі), розхитування та відкидання (присвячено даний розділ) та відмови (предмет дослідження п'ятого розділу).

"Метафізичне розхитування" принципу десоматизації полягає у "прихованому" послабленні багатьма модерними філософами власних раціоналістичних засад філософування, внаслідок якого тілесність набуває теоретичної ваги. Розгорнення даного етапу відбувається у різних напрямках: через імпліцитне "розхитування" у філософії духу Ф. Гегеля, де звернення до тілесності здійснюється завдяки аналізу досвіду нерефлективних передумов свідомості та її дорефлективних форм; через романтичний виклик ідеалам Просвітництва (Ф. Шлегель), в результаті якого всупереч раціоналістичній засаді всерозумності висувається принцип чуттєвості: життя серця набуває не меншої значущості, ніж життя свідомості (хоча чуттєвість ще залишається вельми віртуальною); через антропологічне обґрунтування Л. Фоєрбахом ідеї чуттєвості як філософської антитези гегелівському панлогізму.

Наступний етап "відкидання" або "заперечення" зосереджений на дезавуюванні основних засад метафізики модерну (спекулятивності розуму, всезагальності змістів свідомості, раціональності дійсності та редукції суб'єкта до свідомості). Цей етап фіксується у творчості С. К'єркегора та трьох напрямках "філософії життя". Тілесна визначеність екзистенції у С. К'єркегора визначає альтернативу раціоналізму Ф. Гегеля. Здійснена у розділі аналітика екзистенціалу відчаю у творчості С. К'єркегора доводить, що хоча мислитель у визначеності тілесності не виходить за межі філософської мови самосвідомості, але "прихованою" мовою проговорює ті смисли, що стануть підвалинами обґрунтування засадничого значення людського тіла.

У підрозділі 4.3 "Теоретичне відкидання принципу десоматизації у "філософії життя" аналізуються теоретичні наслідки надання ідеї життя значення регулятивної ідеї, тієї нової онтологічної засади, коли ідея життя стає визначенням буття. У результаті долається принцип тотожності мислення та буття. Контрдесоматизація Ф. Ніцше полягає у потрактуванні життя у його безпосередній тілесно-чуттєвій даності, вітальна сила тілесного існування стає фактично синонімом життя. Незважаючи на те, що С. К'єркегор та Ф. Ніцше відносяться до одного етапу, вони аналізуються як опоненти щодо розв'язання онтологічної драми людського буття: у К'єркегора руйнації людини відчаєм може покласти край віра, у Ніцше розв'язати онтологічну драму може "воля до влади", агентом якої є тіло. Для В. Дільтея, О. Шпенглера, Г. Зіммеля життя є синонімом безпосереднього переживання людиною дійсності. Для осягнення життєвих феноменів безпосереднього людського переживання, "внутрішнього почуття" людини недостатньо десоматизованого суб'єкта новоєвропейської метафізики. Процедури "співпереживання" та "вчування" (емпатії) потребують суб'єкта іншого кшталту (такого, що володіє певним життєвим досвідом, сповнений переживань та має певний настрій). І якщо про людське тіло тут не говориться так відверто, як у Ф. Ніцше, але воно постійно присутнє як необхідна передумова життя. Дилема живого спонтанного руху і його об'єктивацій визначає теоретичну позицію А. Бергсона, котрий ототожнює "живе" із "творчим", а "мертве" - з інтелектуально визначеними матеріальними об'єктами. Відтак життя постає як універсальний, космічний "життєвий порив" (elan vital), силою котрого відбувається постійний і невпинний процес творення нових форм буття.

П'ятий розділ - "Відмова від десоматизації сущого та теоретичні стратегії ресоматизації" - присвячено аналізу етапу відмови від десоматизації сущого через експлікацію теоретичних стратегій ресоматизації. Вироблення метафізичної альтернативи філософії самосвідомого суб'єкту стало змістом етапу формування сучасної традиції філософського дослідження тілесності. Перехід від "негативного" визначення тілесності, як засобу теоретичної критики і деструкції позиції самосвідомого суб'єкта, до її позитивно-змістовного представлення, через метафізичне визнання і обґрунтування самостійної значущості людського тіла, є змістом цього етапу. Уведення тілесності до складу сутнісних визначень людини, обґрунтування її значення як невід'ємного виміру людського буття стало можливим завдяки онтологічному повороту у філософській думці ХХ ст. У підрозділі 5.1 "Евристичний потенціал онтоантропологічного повороту: його роль в обґрунтуванні проблематики тілесності (теоретичні легітимації тілесності)" здійснюється виявлення його теоретичного значення, котре полягає, зокрема, у зверненні до проблематики тілесності.

Теза засновника філософської антропології М. Шелера про принципову неможливість визначення людини вилучає останню з низки сущого, що унеможливлює її редукцію до суб'єкта, останню достовірність якого засвідчує акт рефлексії. Уявлення про людину як ситуацію буття виявляє схожість філософської антропології з гайдеґерівським розумінням онтологічної специфіки Dasein як "екзистуючого" - того, що постійно виходить за власні межі і в цьому виході отримує спосіб власного буття. У розділі доводиться, що не зводячи людське до тілесного, філософська антропологія вводить феномен тілесності до кола необхідних якостей людини. Тілесність стає тим, що відтепер не може обминути мислення, конституюючи метафізичну версію людського буття. У зв'язку з цим, у розділі представлено антропологічні версії західної метафізики, завдяки яким унаочнюється трансформація в ній філософського образу людини.

У розділі виділяються наступні теоретичні стратегії ресоматизації:

Феноменологічна (підрозділ 5.2 "Феноменологічна стратегія ресоматизації людини"): розгляд людського тіла не лише як об'єкта (korper), що має такі характеристики, як протяжність, матеріальність, просторовість, але як живого тіла (leib), такого, що принципово відрізняється від інших фізичних об'єктів тим, що саме конституює плоть об'єктів, порушуючи каузальні закони. Окрім конституювання теми тілесності у Е. Гусерля, у розділі розглядається феноменологія тілесності Я. Паточки, для якого тіло складає не один із феноменологічних сюжетів поруч з іншими, а уособлює центральну теоретичну проблему, через яку розкривається значення феноменології як філософії; феноменологія тіла (спростування редукції тіла до фізичного об'єкту та розгорнення динаміки осмислення тіла як живого тіла leib) та онтологія плоті у М. Мерло-Понті (плоть як "стихія буття", першооснова світу, взаємна корелятивність людського тіла і світу, спорідненість тіла й світу, тілесна інтенціональність як довизначеність гармонії людини та світу).

Генеалогічна (підрозділ 5.3 "Генеалогічна (соціотропна та психоаналітична) аналітика тілесності та семіотика ґендерного тіла": тілесність як усталений концепт, що використовується для виявлення генеалогії таких феноменів людського буття як влада, сексуальність, ego; виділяються дві її головні лінії: по-перше, генетична теорія ego, репрезентантом якої є Ж. Лакан (значення тіла у формуванні ego у теорії "стадій дзеркала"), по-друге, соціокультурна лінія, що склалась на ґрунті французького постструктуралізму (аналітика влади М. Фуко, де тіло як субстанція, що виробляє біль та насолоду, стає об'єктом маніпулювань та носієм значень влади - вироблення владою картографії тіла). У розділі розглядається тема сексуальності (як вид владного дискурсу) у роботах М. Фуко та Ж.П. Сартра.