Феномен суїциду в історії західноєвропейської філософії
Аналіз концептуальних суїцидологічних положень, що сформували основу західноєвропейської філософії суїциду. Дослідження витоків формування екзистенціально-психоаналітичного підходу до вивчення феномена суїциду у західноєвропейській філософії XIX ст.
| Рубрика | Философия |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.10.2013 |
| Размер файла | 74,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Серед суїцидальних мотивів, відзначених у Біблії, найбільш поширеними є смуток, смертна туга, провина, зрада, боротьба за віру.
Простежено, що у своїх поглядах на суїцид А. Августин спирався на Біблію. Мислитель зазначив, що шляхом існування людина повинна подолати відчуження - своє від Бога, а Бога від себе.
Цікавим є висновок А. Августина, згідно з яким не можна однозначно стверджувати, що „людина знаходиться у житті”, оскільки людина може перебувати у житті тільки за умови одночасного перебування і у смерті, а це дорівнює визнанню людини одночасно такою, що живе і помирає. Звідси мислитель зазначає, що людина може перебувати у стані „до смерті”, коли вона живе, „у смерті” і „після смерті”, коли вона вже померла. При цьому стан „у смерті” виключає два інших, і філософ наголошує, що людина ніколи у ньому не перебуває. Однак таке положення слугує запереченням тілесної смерті, що не відповідає істині. А. Августин вирішує цю проблему, виділяючи у смерті як роді два види: тілесну смерть і смерть другу - вічну.
Мислитель зробив наголос на тому, що абсурдно убивати себе зараз, щоб не згрішити потім. Окрім того, якщо людина йде на самогубство за чийсь злочин, до якого вона непричетна, тим більше вона винна. Філософ вважав, що самогубство слугує доказом провини людини, яка на нього наважилася. За Августином, не існує законної причини для самогубства, а страх нового (потенційного) гріха повинен супроводжуватися вірою і бажанням праведного благочестивого життя, а не прагненням до його припинення. На думку філософа, тільки нестерпне зло спонукає людину до суїцидального рішення. Він протиставляв самогубцям християнських мучеників, які від чужої руки приймали смерть за віру.
Однак А. Августин допускав можливість виключення із загального правила, що забороняє суїцид, вважаючи, що ця можливість може надаватися виключно самим Богом. Але поза виключень, що установлюються Богом, усі самогубці винні у найтяжчому гріху, який не має у Бога прощення.
Під час дослідження було показано, що суїцидологічні погляди А. Августина містять і екзистенціальні (відчуження, абсурд), і психоаналітичні (потяги) елементи.
У третьому розділі „Філософсько-теоретичний аналіз феномена суїциду” аналізуються погляди на суїцид мислителів епохи Просвітництва та німецької класичної філософії.
У підрозділі 3.1 „Суїцидальні мотиви у західноєвропейській філософії доби Просвітництва” простежуються зміни, що виникають у поглядах на суїцид, починаючи з XVIII ст., коли відбулося розмежування між релігійним і філософським розумінням досліджуваного феномена.
Аналіз проводиться на грунті філософських праць Д. Юма, Вольтера, П. Гольбаха, які виступили на захист права людини на смерть. Зокрема, Д. Юм у акті самогубства бачив прояв вродженої свободи людини та її перемогу над страхом. Він спростував три головних звинувачення самогубства як злочину проти Бога, суспільства й самого себе, що були висунуті Фомою Аквінським і укорінені у християнському середовищі; проаналізував і раціонально обґрунтував такі типи самогубства, які Е. Дюркгейм пізніше визначив як егоїстичне та аномічне. Окрім того, Д. Юм піднімав проблему евтаназії, вважаючи старість і хворобу достатніми мотивами для припинення життя.
Вольтер пов'язував суїцидальну дію з життєвою філософською позицією, з процесами філософської рефлексії. Подібно до Арістотеля і Л.А. Сенеки, він не визнавав самогубств, скоєних у стані афекту. Серед суїцидальних мотивів Вольтер відзначав меланхолію, незадоволення собою і нестерпність життя.
Мислитель вважав, що протидіяти суїцидальним нахилам здатна праця, яка виключає порожнечу й заповнює собою час. Більш того, він наголошував, що сама Природа протидіє суїцидальним тенденціям за допомогою таких імпульсів, чи сил, як надія і страх.
П. Гольбах наголошував, що самогубство обумовлене необхідністю, у зв'язку з чим ніхто не має права засуджувати самогубців, яких спонукало нестерпне нещастя, відчай, розлад організму, викликаний меланхолією, екзистенціальна порожнеча й утрата щастя. При цьому мислитель наголошував на домінування душевних страждань у порівнянні з фізичними при прийнятті суїцидального рішення, на чому у XX ст. буде акцентувати свою увагу відомий суїцидолог Е. Шнейдман. Однак слід пам'ятати, що П. Гольбах розглядав душевне як специфічний різновид матеріального. Філософ підкреслював, що самогубство не є образою ні природі, ні Богу, ні суспільству, ні родині.
У цілому філософи доби Просвітництва апелювали до розуму, а також акцентували свою увагу як на екзистенціальних причинах самогубства - відчуженні, самотності, абсурді тощо, так і на причинах психоаналітичного характеру - меланхолії, потягу до самозбереження/самознищення тощо.
У підрозділі 3.2 „Рефлексія феномена суїциду у німецькій класичній філософії” проаналізовані суїцидологічні погляди І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля та Л. Фейєрбаха. З'ясовано, що І. Кант розглядав самогубство у площині моралі, акцентуючи увагу на його моральній неприпустимості. Він розцінював самогубство як злочин - убивство, шляхом якого відбувається порушення обов'язку перед собою та перед іншими людьми.
Суїцидальний акт, за І. Кантом, автоматично переводить людину до розряду речей. Однак людина, на думку філософа, не є засобом чи річчю, а є ціллю сама по собі. Звідси він робить єдино правомірний, з його точки зору, висновок про те, що Я не може розпоряджатися людиною у своїй особі, і накладає категоричне табу на самогубство.
У цілому І. Кант зазначав, що злочин самогубців полягає у знищенні людяності і запереченні значущості божественного призначення, що є бунтом проти Бога, на чому наголошували Сократ і Платон. Докази І. Канта ґрунтуються на апріорності: заборона суїциду дана особистості згори та виступає її стрижнем. Розум повинен прийняти табу на суїцид без будь-яких поправок й роздумів. Філософ зазначає, що зло, яке привноситься шляхом самогубства у світ, полягаючи у симулюванні при використанні власних сил, не може бути покаране.
Філософ-раціоналіст звертається і до дослідження раціонального самогубства, мотивами якого можуть виступати життєві нещастя та страждання, що приводять до відчаю, а також екзистенціальний стан нудьги за умови діяльності розуму, який без перерви намагається розібратися у природі життєвих цінностей. І. Кант заперечує правомірність раціонального самогубства, оскільки визнання цього різновиду зруйнувало б його теорію моральності.
Мислитель не тільки викрив суперечливість самогубства, але і його ставлення до цього феномена було суперечливим, оскільки категорична заборона самогубства не допускає тих виключень, які являють собою акти добровільної смерті мучеників, захисників вітчизни тощо. У цілому, категорично заперечуючи самогубство, І. Кант хоча й акцентує увагу на відчутті жаху, відрази й здригання, які воно викликає, але у той же час відзначає, що існують вади значно огидніші й нижчі за нього, наприклад, протиприродний наймерзенніший плотський гріх.
Слід зазначити, що у своєму дослідженні феномена суїциду філософ-раціоналіст відзначав як екзистенціальні його мотиви (відчай, нудьгу), так і психоаналітичний потяг до самозбереження/саморуйнування.
У свою чергу, Г.В.Ф. Гегель, подібно до І. Канта, заперечував за людиною право на самогубство, оскільки вважав, що вона не має права на себе, не може знаходитися над собою і судити себе на відміну від держави, яка таке право має. Втім у останньому випадку мова йде не про самогубство у повному розумінні цього слова, а про самопожертву заради держави.
Цікавим є факт, що з позиції феноменології бажання Г.В.Ф. Гегеля можна зробити висновок, згідно з яким діяльність кожної людини, що прагне визнання, націлюючи на це свою волю, є за своєю суттю суїцидальною.
Самосвідомість, яка себе усвідомила, повинна націлити себе на подолання бажання самозбереження і на утвердження ризику життям, що слугує підтвердженням свободи й самого себе. Прояв самосвідомості у вигляді чистої абстракції відбувається, за Г.В.Ф. Гегелем, шляхом подвійної праці: як праці іншого і як праці власної, результатом чого може бути смерть обох. Однак така подвійна смерть як фізичне явище приводить до утрати сенсу, який зберігається лише у випадку продовження життя, де зміщуються акценти: боротьба двох самосвідомостей зберігає свій сенс лише у випадку поневолення однієї самосвідомості іншою.
Я вважаю, що Г.В.Ф. Гегель виступав проти самогубства, тому що воно є перешкодою, несподіваним поворотом, який змішує плавну послідовність трансформацій, що повинна привести до завершення становлення людини й перетворенню її природи. А трагічна небезпека цього феномена полягає у самоусуненні людини до виконання назначеної їй місії. Самогубство приводить до смерті як до чистого Ніщо, яке самототожне собі, тобто дійсно нічим не є. У цьому Ніщо зникає поняття власного Я. Однак Г.В.Ф. Гегель у своєму неприйнятті самогубства також допускає виключення, наголошуючи, що життя не необхідне, якщо воно протистоїть свободі. Це пов'язано з тим, що особистість, свобода волі, моральність та релігія складають, на думку мислителя, блага, які не відчужуються та виступають власністю особистості.
У своєму дослідженні Г.В.Ф. Гегель використовує як екзистенціальні елементи (відчуження), так і психоаналітичні (апелює як до свідомості, так і до підсвідомого).
На відміну від І. Канта та Г.В.Ф. Гегеля Л. Фейєрбах нейтрально ставився до феномена суїциду, зазначаючи, що намагання людини відволіктися від свого тіла шляхом самогубства є ілюзорним і неістинним, оскільки сутність і існування між собою нерозривні.
Однак мислитель усвідомлював необхідність скоєння самогубства у певних умовах екзистенціальної байдужості, жаху, презирства, нудьги, порожнечі, душевного болю, за яких зникає любов, чи воля до життя. Окрім екзистенціальних мотивів, Л. Фейєрбах акцентував увагу і на психоаналітичному розриві Я суїцидента з іншим, зникнення якого викликає зникнення сенсу життя. Необхідність існування для кожного Я життєво важливих зв'язків з Іншими в умовах їх зникнення трансформується у необхідність самознищення, яка має для цього певні підстави. Філософ вважав, що як природна смерть є природною необхідністю, так самогубство є сумною необхідністю.
Механізм суїцидальної поведінки, згідно з Л. Фейєрбахом, має наступний вигляд: утрата найвищого для людини блага є невільною, але надзвичайно вагомою посилкою: я не можу більше жити - я повинен померти - я хочу померти. Останній елемент слугує вільним остаточним висновком з указаної посилки. У результаті воля, знищуючи тілесне і життя, знищує себе, доводячи тим самим, що вона - ніщо поза тілом і життям.
За Л. Фейєрбахом, самогубство суперечить людському потягу до щастя тільки на перший погляд. Насправді ж, воно є досягненням щастя свого роду, оскільки смерть суперечить тільки здоровій природі, що сповнена щастя. В умовах же відсутності здоров'я та щастя смерть виступає ліками у вигляді отрути проти отрути.
У четвертому розділі „Формування екзистенціально- психоаналітичного підходу до вивчення феномена суїциду” аналізується процес формування екзистенціально-психоаналітичного підходу до вивчення феномена суїциду, що простежується у роботах А. Шопенгауера, С. К'єркегора і Ф. Ніцше. Застосування екзистенціальних і психоаналітичних елементів зближує цих мислителів, незважаючи на відмінності, що існують у їх поглядах на суїцид. Так, А. Шопенгауер розцінював самогубство як ілюзію, С. К'єркегор як гріх, а Ф. Ніцше, навпаки, відстоював право людини на добровільну смерть, шляхом якої відбувається ствердження Я.
А. Шопенгауер сприймав життя як суцільне страждання, яке супроводжують незадоволені бажання і біль. Самогубство свідчить про те, що нестерпність страждань починає домінувати над природною прихильністю до життя. Якщо ж страждання і відступають, то їх місце негайно посідає нудьга як попередниця екзистенціального відчаю.
Страждання і їх результат у вигляді усвідомленого відчаю своїм наслідком мають трансформацію утвердження волі до життя на її заперечення, яке може проходити як істинним шляхом аскетизму, так і хибним шляхом самогубства.
А. Шопенгауер аналізує так зване раціональне самогубство, при якому рушійною силою виступає практичний розум. Мотивами раціонального самогубства, на думку філософа, слугують:
1) абстрактні поняття, а не реальні обставини;
2) твердо прийняті рішення;
3) пізнана необхідність (як у стоїків).
У цілому А. Шопенгауер акцентував увагу на надзвичайній різноманітності суїцидальних мотивів, серед яких називав безнадійне кохання, думку інших тощо. При цьому він виділяв дві загальні групи суїцидальних мотивів, у яких зафіксовані людські крайнощі і між якими розташовується безліч перехідних стадій:
1) виключно патологічне посилення вродженої меланхолії; це стан дисхолії, у якому людині притаманна велика сприйнятливість до неприємних вражень і слабка до приємних;
2) чисто об'єктивні причини, що приводять до самогубств здорових і веселих людей; мова тут йде про стан еухолії, протилежний дисхолії.
Неправда суїциду криється у тому, за А. Шопенгауером, що суїцидент тяжіє до перемоги над стражданнями, будучи невдоволеним не самим життям, а лише його умовами. Тому своїм актом він заперечує не волю до життя, а саме життя, яке дане йому у певному прояві і яке він прагне знищити. Самогубство не є шляхом порятунку для людини, оскільки останній А. Шопенгауер бачить тільки у знищенні волі до життя.
Екзистенціальний відчай перебував у центрі уваги С. К'єркегора, який визначав його як підсвідомий стан, що затьмарює духовне призначення людини. Суїцидальною умовою мислитель вважав стан меланхолії, а також екзистенціали мовчання і самотності.
С. К'єркегор викрив і подав опис психоаналітичного механізму суїциду внаслідок утрати Я Іншого як осереддя сенсу життя суїцидента. Так, філософ зазначив, що коли людина концентрує свою увагу тільки на об'єкті свого потягу, то у випадку його утрати у неї виникає привід для відчаю. Однак такий відчай у чомусь/ комусь тотожний відчаю у собі. У свою чергу, відчай у собі приводить до прагнення звільнитися від свого Я (додам, як від об'єкта відчаю, джерела болю). Звільнитися ж від свого Я тут у певній мірі - значить зруйнувати його. Зруйнувати ж своє Я людина, що перебуває у відчаї, не здатна. У цьому й полягає „хвороба до смерті”, при якій померти неможливо, оскільки сама смерть тут - безмежна межа, що не рятує від хвороби відчаю.
Відчай перебуває усередині самої людини, і усвідомлення цього надає сили для його подолання у вірі. У свою чергу, переборення відчаю завжди пов'язане з ростом нашої свідомості та самосвідомості. Датський мислитель наголошував на існуванні обов'язкового зв'язку між відчаєм та свідомістю, який не завжди усвідомлюється індивідом. С. К'єркегор вважав, що ріст свідомості приводить й до збільшення напруженості відчаю. При цьому істинна ідея самогубства, на думку мислителя, полягає у ясному усвідомленні його причетності до відчаю. Так, філософ зазначав, що причетними до відчаю були поганці у силу свого невігластва, оскільки вони не усвідомлювали себе перед Богом як дух. Цим же пояснював мислитель легкість чи байдужість, з якою вони ставилися до самогубства.
У цілому, самогубство, за С. К'єркегором, є головним гріхом духу і злочином перед Богом, проти якого суїцидент повстає.
Іншої думки щодо феномена самогубства дотримувався Ф. Ніцше, який вбачав у ньому гідний кінець, протилежний повільному виснаженню. Стверджуючи право особистості на суїцидальний вибір, Ф. Ніцше розцінював його як прояв власної сили людини, як ствердження власного Я. Перебуваючи у протиріччі з християнством, яке забороняє самогубство як найтяжчий гріх, філософ таврував цю релігію за ствердження своєрідного суїцидального типу, заснованого на підкоренні, слабості, блідості, оскільки заперечувати життя повинна сила, самоствердження.
Ф. Ніцше виступав за самогубство не взагалі, а при певних сприятливих цьому обставинах, серед яких виділяв неможливість жити гордо, а також - відомий стан, маючи на увазі хворобу. У подібних випадках німецький мислитель надавав перевагу добровільній, світлій та радісній смерті, коли індивід ще усвідомлює, хто він. Саме таку смерть вважав філософ дійсно людською (й можливо, людяною), оскільки відхід у небуття у несвідомому стані уже не є кінцем людини, а виступає протиприродним припиненням існування істоти, позбавленої свідомості та людських рис і якостей. Німецький філософ піднімав проблему евтаназії, звертаючи увагу на те, що необхідно не лікуватися, а жити і померти вчасно.
Для мислителя суїцид був вищою формою смерті, вільною і швидкою. Ф. Ніцше ототожнював природну смерть з самогубством, відзначаючи у психоаналітичному дусі, що смерть завжди тільки своя.
У цілому для суїцидологічних поглядів цих мислителів була характерна апеляція до феноменів болю і хвороби. Так, А. Шопенгауер порівнював самогубців з хворими, що не бажають зцілятися, хоча хвороблива операція по зціленню уже почалася; С. К'єркегор говорив про хворобу до смерті, що наступає у результаті відчаю; для Ф. Ніцше біль був мірою сили.
У п'ятому розділі „Внесок класичного психоаналізу у дослідження феномена суїциду” поданий аналіз класичної психоаналітичної теорії суїциду. Так, за З. Фройдом, суїцидальний процес сполучений з лібідо і має сексуальний характер, тобто суїцид перебуває у органічному зв'язку з аутоеротизмом, що найчастіше супроводжується принизливими спотвореними актами самозадоволення, які викликають комплекс неповноцінності. У свою чергу, К. Меннінгер вважав, що інстинкт любові обумовлює як сексуальну, так і суїцидальну активність.
Достатньо уваги приділив З. Фройд аналізу меланхолії, у стані якої Я спустошується. Утрата самого об'єкта любові чи необхідної риси, носієм якої виступав об'єкт, приводить людину, що перебуває у стані меланхолії, до спроби самовідновлення утраченого, як до захисного психічного механізму. Докори на адресу об'єкта, який „зник”, уже не мають сенсу та не досягають мети. Однак об'єкту любові були притаманні й певні негативні якості. Саме їх людина при меланхолійній затримці починає відчувати частиною свого Я. Звідси народжуються звинувачення на свою адресу, які свідчать про те, що утрата об'єкта привела до утрати певної частини власного Я. У свою чергу, неможливість упоратися з утратою приводить до утрати самоповаги, наслідком чого і виступає спустошення. Таким чином, народжується так зване З. Фройдом марення применшення, що охоплює переважно моральну сферу, однак супроводжується певними відхиленнями у сфері фізіології - безсонням, голодуванням, й, нарешті, доповнюється подоланням потягу до життя , результатом чого може виступити суїцидальний акт.
З. Фройд зазначав, що у суїцидальному акті відбувається трансформація агресії у аутоагресію. Більш того, учений розробив теорію потягу до смерті, яку використовував і К. Меннінгер. З. Фройд зазначив, що необхідно розмежовувати потяги Я, як потяги до смерті, й сексуальні потяги, як потяги до збереження життя. У контексті суїцидологічної проблематики важливим, з моєї точки зору, є те, що „потяги до життя” більш пов'язані з людськими внутрішніми сприйняттями; супроводжуються напруженням, яке знімається у задоволенні, а „потяги до смерті” діють безперервно, у тому числі підкорюючи собі і принцип задоволення.
У свою чергу, К. Меннінгер розглядав самогубство як специфічний вид смерті. У цілому він бачив у самознищенні прокляття, яке тяжіє над людством. Неабияку роль у процесі самознищення учений відводив людській ненависті й потягу до зовнішніх деструктивних сил, відзначаючи, що саме у людській природі міститься більша частина деструктивних тенденцій.
Дослідник структурував систему суїцидальних мотивів, виділивши бажання убити, бажання бути убитим і бажання померти як прояв потягу до смерті. На думку ученого, інстинкт смерті починає домінувати тоді, коли слабшає інстинкт життя, викликаний дефіцитом любові. Джерелом самогубства він вважав деструктивні тенденції, що посилюються під час формування особистості потенційних самогубців.
У цілому К. Меннінгер надто широко інтерпретував феномен аутодеструкції, що, як зазначають його дослідники, зокрема, Х. Хензелер, послаблює його суїцидологічну концепцію. Так, К. Меннінгер виділяв окрім очевидних самогубств ще три суїцидальні форми: хронічну (аскетизм - конструктивний та деструктивний, мучеництво, неврастенію, алкогольну залежність, антисуспільну поведінку і психоз), локальну (самоушкодження, поліхірургію, обумовлену бажанням пацієнта прооперуватися, що не є необхідним; умисні нещасні випадки тощо), органічну (органічні хвороби, наприклад, туберкульоз).
Шостий розділ „Аналіз феномена суїциду у контексті проблеми людських можливостей” присвячений проблемі самогубства у творчості філософів-екзистенціалістів XX ст. А. Камю, М. Бланшо, Ж.П. Сартра, К. Ясперса, Г. Марселя, що розглядали феномен суїциду у контексті людських можливостей і вважали основоположними компонентами суїцидальної дії процес самозречення людини та її згоду з життєвою межею.
Так, у XX ст. А. Камю наголосив на тому, що проблема самогубства складає фундаментальне питання філософії. А. Камю відзначав, що неможливість жити походить з нестерпності життя. Однак він вважав, що людина сама по собі є підґрунтям того, щоб продовжувати жити. Мислитель розглядав Абсурд як вихідний пункт, з якого розгортається хвороба духу, однією з можливостей розв'язання якої є самогубство, що сполучене з розумовою діяльністю. Однак самогубство не є запереченням абсурду та своєї смерті, оскільки через нього людина висловлює згоду з життєвою межею, внаслідок чого воно виступає помилкою. Навпаки, подужати абсурд можна лише відмовившись від добровільної смерті. Самогубство, за А. Камю, є зреченням; не викликом, а примиренням. Справжній же виклик являє собою бунт, який, між іншим, слугує для людини утіленням досвіду. У свою чергу, досвід має сенс для людини тільки в умовах свого усвідомлення, тоді як власний досвід смерті відсутній у людському життя. При цьому бунт не заперечує собою можливість смерті, але смерть набуває сенсу, оскільки виступає ствердженням такого блага, яке перевищує саму людину за своєю цінністю та значенням.
Смерть як можливість розглядав М. Бланшо, що відзначив наявність такої проблеми людини, як здатність померти. Він зазначав, що тільки в умовах безсмертя добровільна смерть відкривала б можливість бути безбуттійним й поставала б найвищою можливістю, дозволяючи людині знаходити у смерті її осмисленість. У такому випадку у ній реалізувалася б людська активність. Однак, оскільки людина є смертною за своєю природою, остільки самогубство як активна дія є ілюзорним. Насправді, самогубство, як вчинок, не скасовує смерті, оскільки приводить до загибелі суїцидента.
Людина своїм суїцидальним актом бажає продемонструвати власну владу, довести своє домінуюче положення, свою зверхність над усім їй підвладним, тобто присвоєним. Однак привласнити собі смерть - значить впустити її у себе, тобто обернути її на власну сутність. Тоді зовнішній примус смерті, якого людина намагається уникнути, обертається примусом внутрішнім. Суїцидент, що з огляду на смерть бажає бути діячем, сам перетворюється у поле діяльності смерті, оскільки навіть шляхом самогубства людина не спроможна привласнити собі смерть, яка, навпаки, привласнює її. У зазначеному процесі привласнення сама смерть актуалізується, оскільки з можливої вона переходить до розряду дійсної й необхідної, що, у свою чергу, знімає її як можливість. Більш того, це доводить, що смерть тут ніколи й не виступала як можливість, а лише являла собою відкладену необхідність.
Самогубство, з його точки зору, являє собою моральну проблему, яка постає то як вирок, що засуджує та звинувачує, то як виклик, що спростовує будь-яку владу й всемогутність.
М. Бланшо подав опис екзистенціально-психоаналітичного механізму самогубства: у самогубстві відбувається роздвоєння Я, частини якого відчужуються смертю один від одного: Я дарує своєму Я смерть, але уже не це Я її отримує у дар. У такому відчуженні людина, що бажає бути собою та зберегти себе, остаточно припиняє бути собою, позбавляючись майбутнього. Тим самим сфера суїцидальної діяльності - заперечення.
У контексті проблеми людських можливостей розглядав феномен самогубства Ж.П. Сартр. Смерть, зазначав він, перебуває поза людських можливостей, відбираючи значення та сенс життя, оскільки проблеми життя зі смертю не знаходять свого вирішення. Смерть як можливість обов'язково повинна передбачати майбутнє, яке насправді знищується зі смертю. Точка зору Ж.П. Сартра, згідно з якою значущість будь-якої людської дії міститься тільки у майбутньому, визначає його ставлення до самогубства як до дії, що позбавлена сенсу, значення й визначеності. Так, по-перше, самогубство звернене до минулого і тому слугує вираженням його заперечення, а по-друге, самогубству як останній дії життя відмовлено у майбутньому, що й робить його невизначеним. Невдала суїцидальна спроба може бути надалі розцінена людиною як прояв боягузтва, оскільки з часом їй відкриються інші можливі рішення проблеми. Однак такі рішення як проекти саме цієї людини можуть мати місце тільки у її житті. Звідси Ж.П. Сартр робить висновок про те, що смерть не може бути власною можливістю людини. Більш того, смерть абсурдна і самогубство є абсурдністю, що занурює людське життя у абсурд.
К. Ясперс-філософ розглядав проблему самогубства у зв'язку з ситуацією і зупинявся на можливостях пізнання суїцидального акту. У полі його інтересу знаходилося самогубство як необумовлена дія, характеристиками якої виступають самотність, безвір'я та мовчазна рішучість. Проблема, підкреслював К. Ясперс, полягає у тому, що необумовленість унікальної екзистенції як вільного першоджерела не підлягає розумінню. Це першоджерело закрито для осягнення у своїй таємничості. При цьому саме від нього походить рішення. Не відтворює цілісної картини учинку й аналіз його раціональних мотивів, оскільки разом з раціональним завжди присутнє те, що таким не є. Раціональне не вичерпує собою усієї реальності. Це значить, що самогубство недоступно розумінню як необумовлена дія.
К. Ясперс, подібно до Д. Юма, спростував звинувачення проти самогубства, висунуті Фомою Аквінським. Аналіз самогубства, проведений К. Ясперсом, для даного дослідження є важливим своїми акцентами як на сфері екзистенціального, так і на психоаналітичних елементах: ненависті до себе, почутті внутрішньої провини та любові, здатної зцілити від суїцидальних тенденцій за умови її внутрішнього проникнення у свідомість і мислення Я.
Г. Марсель, подібно до І. Канта, відзначав, що суїцидент своїм актом перетворюється з людини на річ. Він знищує тіло як умову людських можливостей, Я та свободу: прагнучи свободи, він знаходить лише її ілюзію. Мислитель вважав, що самогубство являє собою відмову, утечу від себе, самозаперечення, наслідок невіри та діаметрально протилежне самопожертві, яка, у свою чергу, співвідноситься з цінністю, являє собою самоутвердження та слугує наслідком надії та віри. Відмінність між самопожертвою та самогубством визначається, з його точки зору, здатністю чи нездатністю людини до служіння. Людина, що нездатна до служіння, вільно розпоряджаючись собою, тим самим стверджує свою непотрібність по відношенню до інших.
Порятунок Г. Марсель вбачав у світлі віри, якому відповідає екзистенціальне мерехтіння, що лежить у основі людської суті. Завдяки цьому мерехтінню, людина не є тільки своє тіло і своє життя. Це те світло, з яким людині відкривається надія, а смерть постає як випробування, причому - позитивне. У протилежному випадку - при натуралістичному підході, згідно з яким я є моє тіло й моє життя, суттєво зростає ризик утвердитися у ілюзорності світу й підпасти під владу смерті, що заперечує цінність існування. Смерть тут постає уже не як випробовування, а як спокуса. Це та позиція, що актуалізує можливість самогубства, яке є прикладом спокуси й зради.
У цілому філософами-екзистенціалістами XX ст. А. Камю, М. Бланшо, Ж.П. Сартром, Г. Марселем та К. Ясперсом було наголошено на тому, що людське мислення актуалізує у собі потребу осмислення об'єктивного світу суб'єктивним духом. Свідомість, яка прокинулася, починає продукувати питання, що складають основу фундаментальних філософських проблем, серед яких своїм трагізмом та хворобливістю виділяється проблема сенсу життя людини. Ця проблема породжує питання про те, чи варте життя того, щоб його прожити, яке уперше зафіксоване у пам'ятці давньоєгипетської культури XXI ст. до н. е. „Бесіда розчарованого зі своєю душею”.
суїцид філософія феномен
ВИСНОВКИ
Зазначено, що у даному дослідженні були проаналізовані найбільш репрезентативні, з моєї точки зору, філософські суїцидологічні концепції, розроблені у процесі розвитку західноєвропейської філософської думки. Подано головні результати аналітичної роботи, які були отримані у процесі рішення основних завдань дисертаційного дослідження, а також окреслено перспективи подальшого філософського осмислення природи феномена суїциду. Проведений аналіз дозволив сформулювати наступні висновки:
1. У ході роботи було виявлено, що суїцид насправді не є вчинком у силу своєї безцільності та ілюзорності. Суїцидент відкриває себе деструкції, продукує деструктивні дії та у результаті поглинається деструктивним началом.
2. Суїцидент забуває, що людська сутність є отакою лише при дотриманні умови необхідності людської скінченності. У історії філософії неодноразово підкреслювалося, що Людиною у повному розумінні цього слова можна бути, тільки маючи можливість і здатність померти. На цьому наголошували Г.В.Ф. Гегель, О. Кожев, М. Бланшо, А. Камю. Філософи акцентували увагу на значущості ризику, сполученого з можливістю смерті, у процесі становлення людини особистістю. При цьому необхідно відзначити, що набуття і розвиток можливості смерті для людини виступає актом конструктивним, тоді як самогубство таким не є, залишаючись при будь-яких обставинах актом деструктивним. Людство своїми пошуками безсмертя, що посилилися сьогодні, націлюється по максимуму на скасування смерті. Однак самогубство смерті не усуває.
3. Якщо людина сприймає суїцид як можливість, то тим самим вона не заперечує, а стверджує необхідність смерті, намагаючись не дотримуватися цього закону. Суїцид як можливий проект передбачає безумовну необхідність та неминучість смерті. Навпаки, якщо людина розглядає смерть як можливість, то тим самим вона виключає самогубство як активну дію, у зв'язку з чим зберігаються відкритість онтологічної перспективи та свобода активної життєдіяльності, що націлена на перетворення реальної дійсності. Це значить, що визнання можливості смерті сполучено з процесом життя, а визнання можливості самогубства означає неможливість існування.
4. Людина, перед якою суїцид розгортається як власна можливість, надалі не може відмовлятися від існування, оскільки вона більш не існує ні як особистість, ні як людина. Тепер вона є річ, тобто суще „що”. Тому суїцидент поринає у процес тотального детермінізму наявного, у зв'язку з чим у суїцидальній дії нічого не відбувається, а лише підтверджується наявне.
5. Дане дослідження послужило цілям обґрунтування правомірності створення екзистенціально-психоаналітичної концепції суїциду, оскільки проведений історико-філософський аналіз показав, що у всіх проаналізованих філософських суїцидологічних концепціях має місце синтез екзистенціальних та психоаналітичних елементів. Зокрема, проведений аналіз філософської спадщини античних мислителів у контексті проблеми суїциду дозволив виявити наявність екзистенціальних (страх смерті, туга, нудьга, самотність, сором тощо) та психоаналітичних (потяг до смерті, любов/ненависть до життя тощо) суїцидальних мотивів.
6. Звернення та облік екзистенціально-психоаналітичних засад феномена суїциду на протязі розвитку західноєвропейської філософської думки привели до формування у XIX ст. екзистенціально-психоаналітичного підходу до дослідження феномена суїциду, що простежується у роботах А. Шопенгауера, С. К'єркегора і Ф. Ніцше, та подальшій розробці екзистенціально-психоаналітичної теорії суїциду у XX ст., чому не приділялося достатньої уваги при дослідженні проблем філософської суїцидології.
7. Проведений аналіз дозволив дисертанту зробити наступний висновок відносно природи феномена самогубства, відмінної від природи феномена убивства: у суїцидальній дії не відбувається заперечення права Інших людей на життя: якщо при убивстві відбувається жертвоприношення у особі Іншого, то при самогубстві мова йде про жертвоприношення Себе. Як таке жертвоприношення базується на насильстві та потязі до смерті, що, як це не парадоксально, виступають рушійними силами життя. При цьому необхідно зрозуміти, що у випадку жертвоприношення відзначені сили протиборствують не людині як такій, а людському потягу до самозбереження, який, у свою чергу, не тільки не завжди приводить до самоствердження, але й може виступати обмежувачем життєдіяльності та розвитку, оскільки націлений на уникнення ризику, що є основою життєдіяльності.
8. Прийняття людиною суїцидального рішення обумовлюється мисленням. Однак слід враховувати, що процеси мислення, які протікають уже у суїцидальній свідомості, мають свої характерні риси. Так, суїцидальна свідомість може вважатися безпосередньо ясною тільки самим її носієм. Насправді навіть у рішучої й мужньої людини суїцидальна свідомість затемнена біллю, відчаєм, образою, бездіяльністю чи, навпаки, надто бурхливою діяльністю, яка не приносить результатів, - всім тим, що слугує перешкодою на шляху продовження її нормальної життєдіяльності. Напруга потоку суїцидальної свідомості наростає і, не отримуючи розрядки, досягає свого апогею у її звуженості до однієї точки. Відзначені затемненість та звуженість свідчать про травмованість суїцидальної свідомості. При цьому травма свідомості, у свою чергу, обумовлюється не внутрішньою сутністю „чистої” свідомості, а викликається зовнішнім соціальним впливом і оточенням, а також життєвими ситуаціями.
9. Суїцидент, перебуваючи у ситуації, не бажає і не у змозі більш виносити весь її тягар, сполучений з екзистенціалами страху, самотності, відчаю, а також з почуттями провини та гріха, і тому шляхом самогубства зважується на вихід з неї. При цьому його звужена свідомість не дозволяє йому бачити далі свого душевного болю і помітити, що обраний ним вихід з ситуації, іншими словами, відчинені двері, про які казав Епіктет, насправді є закриттям, межею усіх безмежних можливостей, потенційно присутніх у людині.
10. Слід пам'ятати, що до остаточного суїцидального рішення людину приводить кризова ситуація, усередині якої суїцидент опиняється замкненим. Однак першорядне значення тут має не кризова ситуація, а попередня конфліктна ситуація, у якій приймали участь як мінімум двоє. Таким чином, мова завжди йде про наявність Іншого (Інших), який вплинув на загострення почуттів чи ідей.
11. Замкненість кризової ситуації приводить до того, що людина з притаманними її суїцидальними тенденціями опиняється наодинці з собою. Причому ця людина може сприймати себе по-різному:
- такою, що її не влаштовує,
- такою, якою вона не бажає бути;
- наділеною ідеєю, якою вона повинна стати:
- наділеною бажанням довести, хто вона насправді, чого не розпізнали у ній інші;
- втраченою у Іншому;
- такою, що ототожнила себе з Іншим, який уже не належить їй;
- такою, що утратила сенс життя, який розчинився у звичці;
- такою, яка прокинулася від навколишньої закляклості, але не знає, що робити далі у дійсності, яка розкинулася перед нею.
12. Положення такої людини посилюється усвідомленням справжньої чи надуманої провини і гріховності. Врешті-решт, екзистенціальний відчай повністю поневолює свідомість такої людини, і вона зважується на її припинення, оскільки біль у процесі її діяльності стає або нестерпним, або приводить до тієї байдужості, у стані якої людина підсвідомо, але у певній мірі навмисно шукає слушний для себе нещасний випадок, щоб загинути. При цьому і ступінь навмисності може бути підсвідомим.
13. Замкнений у собі герметик (як визначив такий тип С. К'єркегор) не обов'язково буде мовчазним: його мовчання буде своєрідною шкарлупою, що приховує від сторонніх вух дійсно хвилюючу його тему чи ідею. При цьому ззовні він може виглядати навіть радісно, весело, а його прожекти можуть носити оптимістичний характер. Однак насправді уся ця удавана та нестримна веселість, цей оптимістичний настрій, що маскує песимізм, своїм підґрунтям мають не що інше, як потяг до смерті, який не має за мету досягнення можливості смерті, що сприяє збереженню Я.
14. Цілісне Я герметика уже надірване та відчужене не тільки від інших, але й від самого себе. У свою чергу, збільшення ступеня відчуження від самого себе, врешті-решт, приводить до повного відриву від себе ж і виступає, з моєї точки зору, тією межею, за якою актуалізується рішучість, внаслідок чого самогубство скоюється.
15. Порушення мовчання у даному випадку може привести до порятунку мовчальника. Однак установлення діалогу з Іншими повинно мати своєю умовою пильність та делікатність з їх боку, оскільки будь-яка необережність чи деталь може лише послужити поштовхом герметику для суїцидальної діяльності.
16. Порятунок можливий тільки у тому випадку, якщо „закрита” свідомість мовчальника почне „трохи відкриватися”, тим самим, впускаючи у себе перспективу тих екзистенціальних можливостей, які пов'язані з продовженням життя. У цілому, „відкрита” свідомість не підлягає суїцидальному ризику. Навпаки, „закрита” свідомість пов'язана з екзистенціальною можливістю суїциду, яка рано чи пізно реалізується у дійсності. У останньому випадку порожнеча, що оточує герметика ззовні, та його внутрішня порожнеча синтезуються у акті самогубства з граничною порожнечею зникнення.
17. Виключення людиною зі сфери власних можливостей можливості самогубства відкриває перед нею перспективу буття-супротив-смерті, сполучену з перспективою подолання смерті як можливості, та дозволяє активно конструювати свою лінію життя і зберігати, а також посилювати контроль над ситуаціями, у яких розгортається людська життєдіяльність.
Подальша робота дисертанта у галузі філософської суїцидології буде націлена на розробку універсальної теоретичної моделі суїциду з урахуванням онтологічних параметрів людини, оскільки саме останні, як було показано у ході даного дослідження, репрезентують суть феномена суїциду.
Передбачається проведення структурного історико-філософського аналізу феномена суїциду в історії вітчизняної та російської філософської думки.
У перспективі подальшого дослідження феномена суїциду передбачається розробка програми превенції самогубств на філософській основі, що дозволить надавати допомогу людям з суїцидальними нахилами без медикаментозного утручання.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ У МОНОГРАФІЇ
1. Осетрова О.А. Феномен суицида в истории западноевропейской философии: Монография. - К.: Вища освіта, 2007. - 351 с. (24,15 д.а.).
Основний зміст і результати дисертації викладено у 31 статті.
Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України:
1. Осетрова О.А. Проблема жизни и смерти в философско-этической концепции Фр. Ницше // Грані, 4 (30) липень - серпень, 2003. - С. 108 - 112.
2. Осетрова О.А. Проблема самоубийства в творчестве Д. Юма // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. - Дн-ськ: РВВ ДНУ, 2003. - С. 60 - 71.
3. Осетрова О.А. Феномен Сократа // Філософія, культура, життя. - Дн-ськ, 2003. - Вип. 21. - С. 49 -57.
4. Осетрова О.А. О природе философского самоубийства // Філософія, культура, життя. - Дн-ськ, 2003. - Вип. 22. - С. 113 - 121.
5. Осетрова О.А. Психоаналитический аспект исследования феномена суицида // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. - Дн-ськ: РВВ ДНУ, 2003. - Вип. 9. - С. 98 - 107.
6. Осетрова О.А. О социальных факторах суицидального риска // Вісник Дніпропетровського університету. Історія і філософія науки і техніки. - Дн-ськ, 2003. - Вип. 10. - С. 41 - 48.
7. Осетрова О.О. Екзистенціальні мотиви філософської спадщини Л.А. Сенеки (компаративний аналіз творчості Сенеки і А. Камю) // Грані, 1 (33) січень - лютий, 2004. - С. 85 - 91.
8. Осетрова О.А. Психоаналитические элементы философии С. Кьеркегора // Грані, 4 (36) липень - серпень, 2004. - С. 81 - 86.
9. Осетрова О.А. И. Кант и Л.А. Сенека о проблеме самоубийства (компаративный анализ) // Філософсько-антропологічні студії. - К.: Стилос, Дн-ськ: РВВ ДНУ, 2004. - Спецвипуск. - С. 166 - 179.
10. Осетрова О.А. Религиозно-экзистенциальный аспект феномена суицида в творчестве И. Канта // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. - Дн-ськ: РВВ ДНУ, 2004. - Вип. 10. - С. 73 - 82.
11. Осетрова О.А. Женщина и самоубийство (анализ творчества Ч. Ломброзо) // Вісник Дніпропетровського університету. Історія і філософія науки і техніки. - Дн-ськ, 2004. - Вип. 11. - № 4. - С. 35 - 43.
12. Осетрова О.А. А. Шопенгауэр о самоубийстве // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. - Дн-ськ: РВВ ДНУ, 2004. - № 9. - С. 74 - 83.
13. Осетрова О.А. Экзистенциально-психоаналитическая интерпретация мировоззрения древних египтян (анализ древнеегипетской „Книги Мертвых”) // Грані, 5 (37) вересень - жовтень, 2004. - С. 75 - 79.
14. Осетрова О.А. Человек: от сознания к смерти // Філософія, культура, життя. - Дн-ськ, 2004. - Вип. 24. - С. 50 - 63.
15. Осетрова О.А. Концепция „выживания” человека в мире (анализ творчества А. Камю) // Грані, 6 (38) листопад - грудень, 2004. - С. 77 - 81.
16. Осетрова О.О. Геронтологічна проблематика в контексті суїцидологічної концепції Л.А. Сенеки // Філософія, культура, життя. - Дн-ськ, 2005. - Вип. 25. - С. 109 - 116.
17. Осетрова О.А. Экзистенциальные элементы философии С. Кьеркегора в контексте суицидологической проблематики // Грані, 2 (40) березень - квітень, 2005. - С. 60 - 65.
18. Осетрова О.А. Проблема человека в творчестве А. Шопенгауэра: экзистенциально-психоаналитический ключ современного исследования // Грані, 1 (39) січень - лютий, 2005. - С. 66 - 71.
...Подобные документы
Предмет історії філософії. Історія філософії та філософія історії. Філософський процес. Методи історико-філософського аналізу. Аристотель. Концепція історії філософії, історичного коловороту. Герменевтика. Західна та східна моделі (парадигми) філософії.
реферат [24,1 K], добавлен 09.10.2008Життя як первинна реальність, органічний процес, що передує поділу матерії і свідомості, у "філософії життя". Місце "філософії життя" в західноєвропейській філософії ХХ ст. Вчення німецького філософа Артура Шопенгауера як ідейне джерело цього напрямку.
контрольная работа [20,6 K], добавлен 20.09.2010Субстанціальний і реляційний підходи до розуміння буття. Трактування категорій простору та часу у в античній філософії та філософії середньовічної Європи. Категорії простору та часу в інтерпретації німецької філософії та сучасної буржуазної філософії.
реферат [31,7 K], добавлен 05.12.2010Три основні напрями філософії історії. Специфіка філософського осмислення проблеми людини у філософії, сутність людини в історії філософської думки. Філософські аспекти походження людини. Проблеми філософії на сучасному етапі. Особистість і суспільство.
реферат [40,2 K], добавлен 08.10.2009Особливості філософії серед різних форм культури. Співвідношення філософії та ідеології, науки, релігії, мистецтва. Ведична релігія і брахманізм. Створення вчення про перевтілення душ. Процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
контрольная работа [91,7 K], добавлен 04.01.2014Поняття і загальна характеристика соціальної психології. Філософія психології як світогляд, пізнання. Що визначає характер суспільного устрою. Взаємозв’язок соціальної філософії та філософії психології. Основні проблеми становлення філософії як науки.
реферат [35,0 K], добавлен 26.04.2016Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Поняття та типи світогляду. Історія філософії як наука та принципи її періодизації. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, етапи її розвитку. Просвітництво та метафізичний матеріалізм.
методичка [188,1 K], добавлен 05.05.2011Деталізований аналіз та визначення духовності людини в українській філософії, повна характеристика причин виникнення цієї проблеми. Суспільні методи боротьби з кризою духовності. Пояснення значимості існування духовності людини в українській філософії.
реферат [37,5 K], добавлен 03.10.2014Аналіз спадщини яскравого представника стоїцизму М. Аврелія. Його дефініювання філософії як науки та практики. Засади стоїчної філософії: цілісність, узгодженість з природою, скромність, апатія, що розкриваються у праці "Наодинці з собою. Роздуми".
статья [31,2 K], добавлен 27.08.2017Риси барокової філософії, яка сформувалася в Україні XVII-XVIII ст. і поєднала в собі елементи спіритуалістично-містичної філософії і ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї. Ретроспективність і традиціоналізм філософії Києво-Могилянської академії.
контрольная работа [29,5 K], добавлен 29.09.2010Період "високої класики" в філософії як період розквіту давньогрецької філософії з середини V до кінця IV століття до нашої ери. Провідні риси цього етапу розвитку філософії. Особливості філософської системи Платона. Провідні ідеї філософії Аристотеля.
контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.02.2011Розгляд попередниками німецької філософії проблеми свободи і необхідності, особливості її тлумачення. Метафізика свободи І. Канта. Тотожність необхідності і свободи у філософії Шеллінга. Проблема свободи і тотожності мислення і буття у філософії Гегеля.
курсовая работа [47,0 K], добавлен 21.11.2010Соціальний розвиток давньогрецького суспільства. Гомерівська Греція. Натурфілософія. Поєднання філософії та зародків науки. Етико-релігійна проблематика. Піфагор та його послідовники. Класичний період давньогрецької філософії. Філософія епохи еллінізму.
реферат [37,8 K], добавлен 09.10.2008Дослідження проблеми буття у філософії французьких матеріалістів ХVІІІ століття. Вивчення представників матеріалістичного напрямку філософії Просвітництва. Огляд ідей Просвітництва та їх впливу на всі сфери духовного життя європейського суспільства.
контрольная работа [32,7 K], добавлен 26.08.2013Наукове знання як сплав суб'єктивного й об'єктивного елементів в концепції Е. Мейерсона, проблема дослідження еволюції наукового знання. Формування основних цілей та завдань філософії. Вплив кантівської філософії на наукові дослідження Е. Мейерсона.
реферат [22,5 K], добавлен 21.05.2010Причини виникнення антитехнократичних тенденцій у сучасній європейській філософії. Проблема "людина-техніка" в сучасних філософсько-соціологічних теоріях. Концепції нової раціональності як спосіб подолання кризових явищ в філософії техніки.
реферат [35,4 K], добавлен 23.10.2003Сократ в античній філософії - геніальний співбесідник, проникливий суперечник і діалектик. Ідеї і метод філософії Сократа. Головний жанр - усні бесіди. Платон "Апологія Сократа" - промова Сократа, виголошена ним на афінському суді в 399 році до н. е.
реферат [39,5 K], добавлен 28.05.2010Основне завдання філософії права. Неопозитивістська концепція філософії права. Предметна сфера сучасної філософії права. Проблема розрізнення і співвідношення права і закону. Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей).
реферат [25,9 K], добавлен 20.05.2010Предмет філософії. Функції філософії. Широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків. Філософія - форма суспільної свідомості.
реферат [18,9 K], добавлен 28.02.2007Об'єктивно-ідеалістичний характер філософії Гегеля. Система філософії Гегеля (основні праці). Принцип тотожності мислення і буття, мислення як першооснова та абсолютна ідея. Поняття як форма мислення. Протиріччя між методом і системою у філософії Гегеля.
реферат [477,5 K], добавлен 28.05.2010
