Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Андрущенко Тетяна Іванівна

Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз)

спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Львів - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Волинка Григорій Іванович, Національногоого педагогічнийого університету імені М.П. Драгоманова,. проректор з наукової роботи, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: дійсний член АПН України, доктор філософських наук, професор Зязюн Іван Андрійович, Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України, директор; доктор філософських наук, професор Панченко Валентина Іванівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри етики, естетики та культурології; доктор філософських наук, професор Карась Анатолій Феодосійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри філософії.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

реальність естетичне філософська парадигма

Актуальність теми дослідження зумовлена потребами практики, насамперед, пошуком підвищення ролі естетичного в житті суспільства, його ролі в активізації творчої енергії народу. Мабуть, немає більш утаємниченого соціального явища, ніж естетичне. Ним захоплюються, до нього тягнуться і його уникають, його роблять предметом безпосереднього пізнання, інколи просто не помічають. До естетичного з однаковою надією на успіх апелюють наука і релігія, мистецтво і мораль, економіка і політика, теорія і практика. Історія філософської думки, в межах якої розвивається теорія естетичного - естетика, розглядає його як почуття і відношення, цінність та ідеал, специфічний вид діяльності і т.п. Що ж таке естетичне і чому до нього впродовж століть прикута увага найбільш проникливих умів людства? Яке значення має естетичне в житті сучасного суспільства загалом, України зокрема? Окреслені проблеми актуалізували нашу цікавість до цієї складної теми, зумовили її вибір як предмет самостійного теоретичного аналізу.

Дослідницький інтерес до проблеми естетичного як соціального феномена продиктований і його місцем та роллю в житті сучасного суспільства й особистості в умовах глобалізації та інформаційної революції. Суттєве зниження значення естетичного практично у всіх сферах життєдіяльності людини, його поступове сходження з арени активної соціальної дії та переміщення на периферію суспільного життя, втрата до нього відчутної громадянської уваги - такі реалії кінця ХХ - початку ХХІ століття. Ця, безумовно, негативна тенденція в Україні за часом співпала з початком модернізаційних процесів. Її деструктивний вплив виявляється в тому, що вона розмиває фундаментальні засади людської соціальності, від якої (разом з естетичним) поступово відходять добро і справедливість, істина і правда, віра, надія і любов. Отже, руйнація естетичного - феномена, що належить виключно людському способу життя та діяльності - це руйнація гуманізму і людяності. І якщо людство не знайде способу зупинення цієї тенденції, не поставить протектор агресивній бездуховності в широкому розумінні цього поняття, йому загрожує катастрофа, можливо, ще з більш тяжкими наслідками, ніж ті, що продукуються іншими глобальними проблемами сучасної цивілізації.

У даному контексті проблему естетичного, його захист від руйнівних процесів цілком можна віднести до глобальних проблем сучасності. Підтримка естетичного, його розвиток і реалізація у всіх сферах суспільного життя людини є соціальним завданням і адекватною відповіддю цивілізаційним викликам сучасності.

Актуальність дослідження також зумовлена духовними процесами, що відбуваються в Україні, значенням естетичного для українського соціуму, людини і культури. Українська культура, маючи давню історію і духовні традиції, завжди вирізнялась глибоким естетичним компонентом. Ще з часів Київської Русі вона чарувала світ естетизмом золотих виробів, філософічністю іконопису, неповторною красою архітектурних рішень, зокрема, монастирських комплексів, церковних споруд. Однак, мало що з минулих культурних надбань збереглось і дісталось у спадок нинішнім поколінням. Майже сімсотрічне бездержав'я негативно позначилось не тільки на економічному та політичному житті суспільства, але й на культурі, моралі, духовності народу та особистості. Останнє стосується і естетичного. Естетичне, краса, творчість у драматичні періоди історії України були відсунуті на задній план суспільного життя. Але вони не тільки не зникли з історії, але й продовжували власний розвиток, щоправда, у формах, непідвладних безпосередньому розпізнанню, або ж завдяки мімікрії в культурі тих народів і держав, що частково чи повністю певний час домінували в українському просторі. Звільнення естетичного від різноманітних історичних форм відчуження є соціальною проблемою, співрозмірною з відродженням людини та культури, розбудовою незалежної державності, становленням громадянського суспільства, його економічної, політичної та соціальної складової.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Вважається, що проблема естетичного на філософському небосхилі з'явилась у ХVІІІ столітті. З цим твердженням, мабуть, слід погодитись. Як предмет філософської рефлексії, зокрема, в контексті співвідношення з іншими категоріями естетики, вона дійсно актуалізувалась саме в цей історичний період. Разом з тим, естетичне як прекрасне, збуджувало філософські пошуки з тих далеких часів, коли філософія виокремилась як особлива форма духовно-практичного освоєння світу. Краса і прекрасне у буквальному розумінні пронизує мудрі настанови тисячолітніх культур, давньоіндійські і давньокитайські філософські вчення, роздуми єгипетських жерців, повчання та настанови мандрівних мислителів, безсмертні тексти творців античної та батьків-засновників релігійної філософії. Враховуючи загальний контекст філософського аналізу проблеми естетичного, ми умовно виокремлюємо наступні напрями:

- історико-філософський аналіз проблеми естетичного - представлений іменами таких мислителів, як Платон, Аристотель, Августин, Аквінський, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, представники епохи Просвітництва, Реформації, німецької класичної філософії, зокрема, Кант, Шеллінг і Гегель. У російській та українській філософській думці ХХ століття цей аспект проблеми естетичного ґрунтовно проаналізовано такими філософами, як В. Асмус, М. Бахтін, О. Бенеш, В. Бичков, Г. Волинка, В. Личковах, А. Лосев, Н. Мозгова, І. Кронберг, М. Овсянніков, М. Попович, З. Смирнова, Н. Самсонов, В. Татаркевич та ін.;

- культурологічний аналіз естетичного, здійснений такими представниками історичної та сучасної культурології, як М. Каган, Х. Ортега-і-Гассет, Л. Столович, Т. Гуменюк, І. Бондаревська, Н. Маньковська та ін.;

- власне естетичний (з позицій естетики як науки) аналіз проблеми представлений публікаціями таких відомих естетиків, як Т. Адорно, М. Бахтін, Е. Берк, М. Гончаренко, П. Гайденко, К. Станіславський;

- особливий пласт дослідження естетичного складають роботи, присвячені його реалізації в мистецтві: Ш. Бодлер, М. Бровко, В. Вакенродер, П. Валері, Г. Гадамер, Р.Дж. Колінгвуд, Ю. Лотман, У. Хогарт, В. Панченко;

- в останні роки актуалізувався соціологічний аналіз естетичного: Г. Гадамер, П. Сакулін, О. Лармін, С. Раппопорт;

- гносеологічний підхід до проблем естетичного презентований в працях Ю. Борева, В. Набокова, Фейнберга та ін.

- досить ґрунтовно з точки зору обсягу матеріалу, імен та публікацій представлено нині і такий напрям, як психологія естетичного: зокрема: М. Арнаутов, Л. Виготський, Л. Левчук, С. Балей, А. Халецький та ін. У даних працях здебільшого аналізуються окремі фрагменти цієї широкої теми.

Незважаючи на значний обсяг публікацій, проблема естетичного залишається актуальною і невичерпною, як саме життя, в якому воно (естетичне) формується і функціонує. Проблема естетичного належить до “вічних” філософських проблем, а тому потребує до себе надзвичайної уваги на кожному новому повороті у розвитку людської цивілізації. Незважаючи на те, що цією проблемою займалися такі відомі вчені, як А. Лосев, М. Каган, Л. Левчук, А. Канарський, М. Ліфшиць і багато ін. дослідників, сьогодення вимагає продовження філософської рефлексії, „повертаючи” проблему новими ракурсами та створюючи нові її контексти. Сучасна техніко-технологічна (індустріальна і постіндустріальна) цивілізація „вимиває” естетичне з культури; людина ж, яка утверджує себе як особистість, намагається протистояти цьому всіма доступними їй засобами. Які ж ці засоби, що може протиставити людина руйнівній стихії технократизму, інакше кажучи, яка роль естетичного в умовах сучасного антропологічного імперативу? Саме це - стрижень проблеми, яка визначає дослідницькі обрії даної роботи. Потреба в аналізі естетичного не тільки не зменшується, але й, навпаки - стає все більш нагальною. Особливої актуальності нині набуває соціальний аспект розуміння естетичного. Такі проблеми, як історична ґенеза естетичного в соціумі і культурі, уявлення про нього як про ідеал і реальний зміст втілення в полотно культури, зміна контурів естетичного в залежності від типу історично сформованих форм суспільного виробництва, образу життя тощо, місце і роль естетичного в житті української людини як в історичному розрізі, так і в наші дні, виховання естетичного в умовах трансформаційних процесів, глобалізації та інформаційної революції і низка інших питань зумовлюють наше звернення до цієї проблематики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з науковою програмою „Концептуальні засади координації і трансформації змісту філософських та соціально-гуманітарних дисциплін в педагогічних вузах України” (Координаційний план Міністерства освіти України. Наказ Міністерства освіти України №37 від 13 лютого 1997 р.), складовою якої є тема кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова „Актуальні питання історії і теорії філософії та її викладання студентам педагогічних навчальних закладів” (Рішення Вченої ради НПУ імені М.П.Драгоманова, протокол №6 від 25 грудня 2003 р.).

Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П Драгоманова від 29 листопада 2007 року, протокол №5.

Метою дисертаційного дослідження є створення на основі історико-філософського та культурологічного підходів сучасної концепції естетичного як соціального феномена, духовно-аксіологічної та світоглядної детермінанти в нових екзистенційних умовах людства та в контексті співвідношення естетичного ідеалу і реальності.

Досягнення цієї мети потребує розв'язання таких першочергових завдань:

- уточнення визначення основного й опорного поняття “естетичного” в контексті сучасного філософського дискурсу;

- аналіз співвідношення поняття “естетичне” з категоріями “добра” і “зла”, “істини” і “хиби”, “віри”, “надії” і “любові”;

- дослідження співвідношення ідеалу естетичного і реальності (його втілення в полотні культури);

- аналіз соціокультурних контекстів, що зумовлювали різні експлікації естетичного у філософських парадигмах;

- визначення місця і ролі естетичного в сучасній Україні;

- здійснення наукового прогнозу зміни місця і ролі естетичного в житті сучасної цивілізації;

- аналіз основних форм освоєння естетичного та естетичного виховання в контексті забезпечення освоєння світу „за законами краси”.

Об'єктом дослідження є феномен естетичного в його соціальному вимірі; предметом - його (естетичного) історична ґенеза в контексті співвідношення ідеалу і реальності.

Методологічна та теоретична основа дослідження визначається діалектичним підходом, який спирається на принципи об'єктивності та цілісності, аналітико-синтетичний та індуктивно-дедуктивний методи. Широке застосування в дисертації отримав історико-філософський аналіз, у відповідності до якого відстежуються підходи до розгляду естетичного в різні історичні часи та епохи. Компаративний метод, що ґрунтується на порівняльному аналізі естетичних концепцій, дав змогу визначити сутність та значення естетичного в різні епохи.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у створенні на основі історико-філософського та культурологічного підходів сучасної концепції естетичного як соціального феномена, духовно-аксіологічної та світоглядної детермінанти в нових екзистенційних умовах людства. Елементи наукової новизни містяться у положеннях, що виносяться на захист:

- визначено, що “естетичне” є процесом, продуктом і результатом адекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншої предметності, реалізованої в дійсності у відповідності до її внутрішньої сутності в найбільш досконалій формі;

- здійснено філософську рефлексію ідеї естетичного, що передбачало розгляд його в онтологічному, гносеологічному, антропологічному та аксіологічному вимірах у контексті історико-культурної еволюції людства та зміни філософських парадигм;

- доведено, що “естетичне” у філософії і культурі (як в історичному розрізі, так і в сьогоденні) не співпадає, а лише локалізується в них приблизно так, як “ідеал” і “реальність”; це неспівпадання має суб'єктивне і об'єктивне підґрунтя;

- визначено контекстуальну детермінованість естетичного та кореляційну залежність естетичного ідеалу від “межі” його реалізації в культурі;

- встановлено, що спадкоємна ґенеза естетичного здійснюється не “плавно”, а з відповідними “розривами”, “надломами”, тобто через зміну парадигм естетичного, обумовлених зрештою соціальною практикою, яка є тією єдиною основою, від якої “відштовхується” і до якої “повертається” естетичне як у філософії , так і в культурі;

- обґрунтовано шляхи і засоби відродження естетичного в суперечливій культурі модернізму та постмодернізму,

- виокремлено естетичне в розвитку історії (як „нетлінну даність історичного прогресу”) та проаналізовано суперечності його реалізації в повсякденній практиці, в тому числі і в сучасній Україні;

- переосмислено класове, національне, загальнолюдське в естетичному; виявлено його співвідношення з категоріями “добра” і “зла”, “істини” і “хиби”, “віри”, “надії” і “любові”; визначено “естетичне” як аксіологічну та світоглядну детермінанту в діяльності і спілкуванні людей за законами краси, гармонії, досконалості;

- проаналізовано сучасний соціокультурний контекст розуміння естетичного, який складається під тиском глобалізації та інформаційної революції, модернізаційних процесів, що здійснюються в Україні;

- здійснено концептуальну антиципацію ролі естетичного в сучасній цивілізації шляхом аналізу причин зміни у ставленні та розумінні естетичного і поширенні ознак аномії як суспільного феномену;

- доведено, що руйнація естетичного в сучасних умовах означає руйнацію гуманізму і людяності, у зв'язку з чим обґрунтовано, що за своєю екзистенційною значущістю його захист слід поставити в один ряд із глобальними проблемами і розглядати як адекватну відповідь цивілізаційним викликам сучасності.

Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні поняття естетичного як соціального феномена, як особливого способу, продукту, результату адекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншої предметності, реалізованої в дійсності у відповідності її внутрішній сутності в найбільш досконалій формі; в дисертації представлено системну модель історичної ґенези естетичного від античності і до наших днів в контексті його розуміння як ідеалу і реальності.

Практичне значення дисертації полягає в можливостях побудови на її основі виховних моделей та технологій естетичного виховання молоді та студентів; створення на цій базі експериментальної моделі „наближення до ідеалу” естетичного, відтворюваного його цілісності, вибудуваної впродовж еволюції людства як цивілізації; впровадження спеціального курсу для студентів педагогічних спеціальностей.

Особистий внесок автора полягає в системному визначенні естетичного як соціального феномена, розумінні ґенези останнього в контексті трансформації епох, а також у наші часи, зокрема, під тиском глобалізаційних та інформаційних процесів і у взаємозв'язку із соціально-економічними та політичними змінами в сьогоденній Україні.

Апробація результатів дослідження: основний зміст дисертаційного дослідження доповідався у виступах на науково-практичних конференціях, зокрема: ІV Міжнародна конференція „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 28 - 30 вересня 2006 р.); ХІІІ Всеукраїнські педагогічні читання „Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю: культурологічні виміри шкільної й педагогічної освіти” (Переяслав-Хмельницький, 5 - 6 жовтня 2006 р.); Другі міжнародні Драгоманівські читання (Київ, 27 - 28 жовтня 2006 р.); ІІІ Всеукраїнська науково-методична конференція „Безперервна освіта в Україні: реалії та перспективи” (Івано-Франківськ, 2 - 3 листопада 2006 р.); Міжнародна наукова конференція „Треті юридичні читання” (Київ, 25 - 6 квітня 2007 р.); Міжнародна науково-практична конференція „Духовна спадщина Лівобережної України: соціально-філософський зміст природи, суспільства, релігії та освіти” (Київ, 18 - 19 травня 2007 р.); Міжнародна науково-теоретична конференція „Лівобережна Україна у Всеукраїнському філософсько-культурному вимірі” (Київ, 21 вересня 2007 р.); Міжнародна науково-практична конференція „Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Київ - Рівне, 14-15 вересня 2007 р.); Міжнародний науково-практичний семінар „Інноваційна освіта для ХХІ століття” (Київ, 19 - 20 грудня 2007 р.).

Основний зміст дослідження викладено в одноосібній монографії „Феномен естетичного: філософсько-історичний аналіз” (16 др. арк.) та 23 публікаціях у фахових виданнях з філософських наук.

Структура та обсяг дисертації: дисертація складається із вступу, дев'яти розділів, висновків та бібліографії, до якої включено 482 джерела. Загальний обсяг тексту дисертації - 371 сторінка, із них 340 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт, предмет дослідження, його мету та завдання, сформульовано гіпотезу, охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення, а також наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження, структуру дисертації.

У першому розділі „Методологічні і світоглядні виміри дослідження феномену естетичного” розкрито предметне поле естетичного, виявлено його світоглядно-методологічну роль у мистецтві та культурі, з'ясовано значення естетичного для формування естетичного ідеалу. Підкреслено, що початок розробки проблематики, пов'язаної з поняттям естетичного, відноситься до ХХ століття (у систему філософських понять “естетичне” увійшло у ХVІІІ столітті), однак реальність, яку охоплює ця категорія, в предметну область філософії ввійшла з моменту появи перших філософських шкіл. Розмаїття проявів феномену естетичного в його історичній ґенезі розгортається на різних рівнях природного, суспільного та людського буття, основою чого є соціальна практика. Естетичне розглядається в дисертації як особлива форма духовно-практичного освоєння дійсності, як процес, продукт і результат адекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншої предметності, реалізованої у дійсності в найбільш досконалій формі у відповідності до його внутрішньої сутності.

Показано, що естетичне переживання є вихідним пунктом побудови естетичної картини світу і вищою точкою її сприйняття. Таким чином, на відміну від науки, для якої суб'єктивні відчуття - те, що слід виносити “за дужки”, естетика зосереджена на переживаннях, навіть якщо це межує з конфліктами з іншими духовними феноменами - пізнанням, релігійним екстазом, моральним ригоризмом тощо.

Наступним складником естетичного є естетичний досвід як сукупність неутилітарних інтуїтивно-дійових відносин суб'єкта до реальності, що мають споглядальний, ігровий, такий, що виражає, зображує, декорує тощо, характер. Естетичний досвід допомагає людині усвідомити своє місце в Універсумі, відчути себе органічною частиною Природи, такою, що не зливається з нею, а має свою особистісну самобутність у загальній структурі буття.

У дисертації розглянуто естетичну свідомість як важливий елемент естетичного. Показано її роль в структурі людської свідомості та співвіднесеність з естетичним ставленням, естетичним досвідом. Зазначається, що через вкрай складну її структуру і виконувані функції естетична свідомість протягом тривалого часу не виходила на рівень філософської рефлексії.

Досліджено і такий компонент естетичного, як естетична культура - сукупність процесів, технологій, інститутів, практик, поведінки, світосприйняття, текстів, що так чи інакше відносяться до актуалізації, реалізації, фіксації естетичного досвіду людства певного етапу культурно-історичного буття або окремої людини. Найбільш повне втілення естетична культура отримує в художній культурі (сукупності усіх мистецтв) свого часу, тим не менше її аура охоплює практично всі основні сфери життя і, особливо, творчої діяльності людини. Тому історична класифікація естетичної культури фактично співпадає з класифікацією історії мистецтва, але охоплює більш широке коло явищ культури і практичного досвіду людини, ніж мистецтвознавство.

Практично все буття людини в культурі, її діяльність у культурі, а інколи навіть і в більш широкому контексті буття виявляються пронизаними естетичними інтуїціями. Однак, квінтесенція естетичних відносин зосереджена у сфері мистецтва, де естетичне функціонує у вигляді художнього, художності, художньої форми. Мистецтво - головний, але далеко не єдиний носій естетичного в культурі. Естетичне практично охоплює тією чи іншою мірою всі феномени культури, більше того, естетичний початок пронизує всю цивілізацію, тобто супроводжує фактично будь-яку діяльність людини. Перш за все можна вказати на ігровий принцип як на найбільш загальний для всіх сфер культури. Спеціальне дослідження ігрового початку в культурі було здійснене Й.Гейзінгою. Те, що справжня гра має тісний зв'язок з естетичним, здається очевидним, адже гра, перш за все, не утилітарна. Вона приносить і її учасникам, і її глядачам задоволення. І можна припустити, що гра виникла з об'єктивної необхідності задоволення естетичної потреби людини, хоча й осмислювалася довгий час по-різному.

Розглядаючи естетичне як ідеал, зазначається необхідність переходу до сфери онтології та своєрідної етики обов'язку. Дійсно, естетичне задає реальність, яка для нас є бажаною, до якої ми мусимо прагнути як люди, без прагнення реалізації цього ідеалу неможливе “буття людини”. Наприклад, змістовно ідеал краси може бути відмінним не лише для різних цивілізацій та епох, але і для людей, які живуть поруч. Але важко уявити собі людину, яка б не хотіла жити красиво, яка не спрямовувалась би до прекрасного, яким вона собі його уявляє.

Дисертант виходить з того, що естетизація життя і світу є способом існування людини як біологічного виду. Однак, це не заперечує можливості розвиватися естетичній сутності людини. Навпаки, людина як “відкрита істота” (К. Ясперс), як істота “ексцентрична” (Плеснер), тобто така, що формує свою сутність за межами того, що вона сама у даний момент являє, не може не змінювати свої естетичні смаки і цілі. Тому естетичний ідеал - це не лише те, що змінює історію, це також те, що змінюється історично.

Естетичний ідеал не може бути іншим, він завжди розвивається. Адже з одного боку, для свого носія він є абсолютним, з іншого боку, як історично визначений, естетичний ідеал завжди є відносним Для того, щоб адекватно оцінити його роль у становленні людини і соціуму, варто зосередити увагу на світоглядній ролі естетичного, і тоді виокремлюються відношення між особистістю, мистецтвом, культурою, суспільним життям, які виступають у якості послідовних концентричних кіл, що розходяться від своєрідного естетичного резонатора - людини, яка удосконалює своє сприйняття світу. Таке розуміння поширення естетичного в суспільстві дозволяє досягнути коректної методологічної позиції у побудові різних рівнів естетичної теорії.

У другому розділі „Естетичне в античній культурі” аналізується проблема філософського усвідомлення естетичного (як прекрасного), здійсненого античними мислителями. Антична культура як унікальне явище спричинила появу та небувалий розквіт духовних цінностей і стала однією із найбільш розвинених систем стародавнього світу, збагатила культурну творчість наступних поколінь, міцно увійшла в життя народів Середземномор'я та Європи. Як зазначають дослідники (В.Асмус, А.Лосев та ін.), антична культура є, насамперед, культурою космологічною. Космос в ній протистоїть Хаосу своєю досконалістю та упорядкованістю, своєю красою. Сама по собі краса притаманна природі, тому слідувати за нею мали усі без винятку художники, митці, письменники. Так складалися естетичні категорії, тісно пов'язані між собою: краса, гармонія, міра та ін. Антична культура є антропоцентричною: людина в ній була центром усього Всесвіту і мірою всіх речей (Протагор). Космос у стародавніх греків постійно співвідноситься з людиною. Зіставлення макрокосму - Всесвіту і мікрокосму - людини припускало гармонію існування. Тому для давньогрецької культури був властивий пошук „пропорції зв'язку речей”, математичних законів краси і гармонії, пошук ідеалу людського тіла і духу. Третьою особливістю античної культури є те, що всі речі, предмети, явища, вона намагалася осмислити “загалом”. Агональність, притаманна для античного способу життя, в культурі втілилася в таких її рисах, як святковість, видовищність, барвистість. Зазначено, що античне розуміння естетичного насамперед пов'язане з емпіричним рівнем знання.

Передвісниками розуміння естетичного не тільки як чуттєвого сприймання, відчуття, але і як всезагального і необхідного у ставленні суб'єкта до дійсності стали давньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Головні зусилля Платон зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального (“краси” загалом, “мужності”, “добра” тощо). Завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу, він розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею (“ейдос”). Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, а чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Вища ідея у Платона - це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії. Ідея прекрасного у Платона є немов би провісницею естетичного. Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для нього - це, передусім, дещо надзвичайно об'ємне за своїм змістом. Власне, воно - це “сутність”, це “ідея”. У діалогах „Тімей”, „Філеб” і „Бенкет” Платон намагається визначити якомога більше ознак прекрасного, водночас розробляє своєрідну „сходинку краси”: спираючись на людські почуття, врода “рухається” від краси окремих тіл до ідеї красивого тіла загалом, від тілесної краси до краси духовної.

У дисертації показано, що на відміну від Платона, Аристотелівське розуміння естетичного ґрунтувалось на визнанні лише однієї реальності, яка має у нього подвійний характер, оскільки в кожній речі є її образ і форма. Невизначеності матерії у Аристотеля протистоїть визначеність форми. У Аристотеля розуміння естетичного перетинається з філософським його осягненням. Адже неможливо зрозуміти сутність мистецтва, ігноруючи його естетичну природу, зв'язок із красою, ідеалом. Цей ціннісний аспект, на думку філософа, впроваджує дослідження мистецтва в сферу філософії. Як правило, на практиці естетика виступає як визначена філософія мистецтва. Поза нею не може скластися ціннісне відношення людини до світу. Отже, з одного боку стоїть визначена реальність, породжена сприйманням, а з другого - естетичний ідеал, що є наслідком суб'єктивних уявлень людини про прекрасне. Такі елементи структури естетичної свідомості, як споглядання, сприймання, переживання, емоції, почуття, насолода формують чуттєве ставлення людини до світу. Взаємозв'язок цих елементів свідчить про системність і структурність естетичної свідомості. В естетичній свідомості значну роль відіграє пам'ять про естетичне як його вище вираження.

У третьому розділі - „Проблема естетичного у філософії середніх віків” - охарактеризовано історичні, політичні, економічні та соціокультурні передумови зміни парадигми аналізу естетичного, причини “переходу” від “природо відповідного” до “божественного” розуміння естетичного. Зазначено, що криза античного світогляду, пов'язана з неможливістю пояснити світ у парадигмі “природо відповідності”, спричинила тлумачення як символу „невидимої реальності”. Прекрасне визначається як “щось незриме, що стає зримим”, що дає насолоду кожному, хто його розглядає. Художник при цьому трактується як посередник між божественим Логосом і людьми. Особлива увага приділяється релігійному змістові образотворчих мистецтв, що наділяються такими основними функціями, як просвіта неписьменних, увічнення історичних подій, естетизація культових споруд. Красу архітектури вбачають не в архітектурно-конструктивних рішеннях та елементах, а, насамперед, у прикрасі храму (інкрустації, розписі, вітражах, декоративно-прикладному мистецтві).

Одним із перших філософів, хто виокремив сферу чуттєвого пізнання і увиразнив її поряд з пізнанням розумовим і тим самим розпочав “новий етап” у розумінні естетичного, був П'єр Абеляр. Він підкреслював, що знання людини є знання про одиничні речі, яким притаманне реальне існування. Саме в процесі чуттєвого пізнання і виникають універсалії, що існують тільки в розумі людини і є загальними поняттями, вираженими в словах. Вагому роль у розумінні естетичного в епоху середньовіччя відіграла Абелярова діалектика, яка ґрунтувалася на трьох основних положеннях: по-перше, на сумніві, який поширюється серед іншого і на священні авторитети (проте не на саме Писання); по-друге, на максимальній самостійності філософа-дослідника; по-третє, на його вільному і критичному ставленні до теологічної проблематики. Абелярова діалектика разом з негативною діалектикою „Ареопагітиків” сприяла тому, що естетичний процес набував тектонічної форми свого прояву, що його суперечності розв'язувалися у формі ідеального конструювання особливого просторово-часового континууму, з'єднання кількості (неперервності) простору з якістю (розмаїттям) часу його побудови. Отже, буття естетичного для середньовічної людини - це її існування у просторі, який завжди виявлявся співбуттям часу. У Фоми Аквінського, як і у Аристотеля, форма визначає не тільки пізнавальне ставлення людини до світу, але і його естетичне сприйняття, оскільки умовою такого ставлення є необхідний зразок. Середньовічні філософи не могли не відтворити своєрідну незалежність особистості своєї епохи, яка проявлялася у її “карнавальному” ставленні до дійсності. Карнавал виробив своєрідну мову символічних конкретно-чуттєвих форм світовідчуття епохи середньовіччя, що не передається мовою наукових термінів. Його алегоричність і символізм виявилися однією із засад розвитку двох напрямів у розумінні естетичного - релігійного і світського. Останній в добу Відродження повертає естетичному його реалістичне тлумачення епохи античності.

Четвертий розділ - „Відродження естетичного в епоху Ренесансу” - присвячено аналізові причин та особливостей повернення філософської думки до інтерпретації естетичного як людського. Соціальні та ідейні передумови доби Ренесансу, передусім, детерміновані запереченням тотального контролю церкви і самої релігії, в яких естетичне виступає формою протесту проти старого соціального порядку і консервативних ідей та виразу нової соціальної та ідеологічної суті. Запозичена у античності ідея універсальної творчої людини, що розумілась як гармонія душі і тіла, суспільного та індивідуального, доповнюється гармонією всіх проявів тілесної та духовної культури, але їх гармонізація покладається на Бога. На перший план виходить ідея довершеності, даної Богом. Показано, що універсалізм Ренесансних діячів був справжньою революцією, без якої не міг би з'явитися новий (буржуазний) поділ праці. Саме на ґрунті боротьби з прагненням схоластики максимально занурити людину у релігійні догмати замість того, щоб живити її віру, і виникає Ренесанс. Такий самостійний критичний світогляд щодо феодального ладу та станових обмежень народжується як міська культура, що домагається правових, політичних і економічних свобод. Якщо специфіка гуманізму епохи середньовіччя - це шлях аскези, самозречення, що означає опанування чуттєвим (естетичним) завдяки самодисципліні, то в епоху Ренесансу варто говорити про більш витончену аскезу, яка відмовляється від усього традиційного, що не потребує зусиль. Людині надається можливість необмеженого творчого пошуку і діяльності в усіх галузях.

Розглянуто релігійно-аскетичний характер витоків ренесансного антропоцентризму Піко делла Мірандоли у трактаті „Про гідність людини”, в якому зазначається, що людина вільно, без стороннього примусу може обрати своє вище призначення. Однак, образ ренесансної людини цілком вписується у християнську символіку: це людина, що прагне стати такою ж досконалою, як Бог. Невипадково А.Лосєв називав “титанізм” сутнісною рисою діячів Відродження: прагнення зрівнятися з Богом неминуче веде до трагічних наслідків для самого індивіда, хоча і збагачує людство в цілому. Митець виступав як реальний прототип та зразок ідеальної “універсальної” людини, творчість якої дорівнює творчості деміурга. У прагненні знати все міститься дві тези про те, що все підвладне розумному пізнанню і про необхідність системності та практичної конкретності пізнання. Тому в естетичній культурі Ренесансу практичний, утилітарний елемент настільки ж сильний, як і момент художній, естетичний. Творча діяльність виступає як релігійний ритуал, рівнозначний ритуалам відтворення, акту творення світу. В дисертації наголошується, що водночас на перетині естетичної та етичної проблематики не лише формується класичний гуманістичний ідеал Ренесансу, а й виникає його антипод - антигуманістичний естетизм, зокрема виникає маньєризм. Мистецтво Ренесансу впевнено переходить від місії відродження античної культури до стилізації, за яких форма починає домінувати над змістом. Диспропорція між космічними задумами мислителів і митців Відродження та реальним соціальним впливом їх ідей на сучасне суспільство спокушає до тлумачення епохи як утопічного проекту. Ренесансна доба розуміє людину як діяльну, однак не соціально, а побутово діяльну. З'ясовано, що внутрішня соціальна суперечність естетичного ідеалу Ренесансу - пропаганда дії за мінімальної соціальної дієвості - знаходить своє розв'язання у часовому вимірі. Ця суперечність є внутрішньою пружиною розвитку сутності естетичного ідеалу Ренесансу.

В естетиці Ренесансу спостерігається вишукано органічне поєднання ірраціонального та раціонального початків, де мистецтво стає наукою, а наука обов'язково має бути граціозною. Таке поєднання раціонального і ірраціонального є ще й намаганням поєднати античну спадщину із кращими елементами середньовічної, що означає примирення, гармонізацію розуму і віри, науки і релігії. Звідси і започатковуються дві основні тенденції - ідеалізація античності та ідеалізація середньовіччя. Криза естетичного ідеалу Ренесансу породила ще один соціальний феномен - утопію, що вміщує в собі соціально-естетичні шукання попередніх епох. Іншим важливим досягненням епохи Відродження, що зрештою також почало працювати проти естетичного ідеалу, був могутній поштовх до розвитку наук. Адже криза естетичного ідеалу Ренесансу зумовлена невідповідністю між неосяжністю горизонтів нової наукової картини світу, що відкрилася ренесансним діячам, та мізерними науковими досягненнями в ній.

У п'ятому розділі - „Феномен естетичного у філософії і культурі Просвітництва” - проаналізовано зміст парадигми естетичного, що склалась в епоху беззастережної віри в силу людського розуму, критики релігійного марення, надії на досягнення гармонії в ідеалах Свободи, Рівності, Братства і Миру. Розум і наука проголошуються вирішальними у пізнанні “природного порядку”, що відповідає справжній природі людини і суспільства. Раціоналізм стає філософською основою світогляду епохи Просвітництва. Поляризація класів виявилася підставою поляризації в культурі. Бароко і класицизм - широкі культурні рухи, як реакція на гуманізм та ідейно-художню революцію, здійснена Ренесансом. Митці Просвітництва відкрили сучасність як естетично рівноправну з міфологією та історією сферу зображення, що спричинило народження нового жанру соціально-психологічного роману. Водночас епоха була пов'язана не лише із соціальними змінами, але й науковим прогресом. „Пізнай істину, і вона зробить тебе вільним” - розум стає більш логічним і моральним та чіткіше усвідомлює свої головні цілі - досягнення рівності, свободи і справедливості через розвиток культури, науки й освіти. Натуральне, природне сприймається як істинне, але культура може заважати безпосередньому розкриттю успадкованої доброї людської природи. “Природна людина” перетворюється на “людину загалом” - абстрактну істоту в основі своїй розумну, добру і суспільну. Вольтер вважає, що людину роблять соціальною істотою різні бажання, реалізація яких можлива за умови гармонійного узгодження особистих і суспільних інтересів, засадою якого є суспільний договір. Гельвецій, шукаючи універсальний принцип для розкриття соціальної механіки, головною ознакою людини вважав фізичну здатність до відчуттів, результати якої набувають раціональної форми. Гердер першим визнав, що існують відмінності між різними типами людей і що людська природа є не однаковою, а розмаїтою. Шукаючи модель гармонійного ліберального суспільства, альтернативного абсолютизму, просвітники проголошували людину не лише особистістю, але й громадянином, що має право на демократичну свободу та рівність.

Доба Просвітництва вимагала нової освіченої людини, яка формується завдяки вихованню. Зокрема, Дж. Локк стверджував, що 9/10 людей можуть стати добрими чи злими під впливом виховання, яке трактував у соціально-філософському контексті взаємодії особистості і суспільства. Розумове виховання з практичним спрямуванням стосовно морального і фізичного він ставив на останнє місце. Ж.-Ж. Руссо негативно ставився до розвитку наук і мистецтв, які негативно впливають на людину, віддаляючи її від “золотого віку” первісної простоти і невинності. Загалом для просвітників однією з центральних була опозиція “природа” - “цивілізація”, примирити яку прагнув Вольтер, а ідеал людини, незіпсованої цивілізацією, визначався як “природна людина”. Суміжною контроверзою Просвітництва була і опозиція “природне право” - “суспільна угода”, яку планувалося подолати через культурно-просвітницьку діяльність. Проблема пристрастей проголошувалась полем інтелектуальної битви між розумом і тілом на користь першого, але й, власне, вперше поняття естетичного стало загальновизнаним терміном, що пов'язувався із розумом, морально-етичним початком або мистецтвом.

Саме мистецтво ХVІІІ ст. стало своєрідною енциклопедією різних стильових форм: новий класицизм, що утверджував переваги обов'язку над відчуттям, рококо, сентименталізм, натуралізм, які охопили всі мистецькі жанри. Мистецтво для просвітників (Ф.Бекон) ґрунтується на інтелектуальних здібностях людини і є способом вираження наукових істин або моральних ідеалів. Важливу роль відіграють також погляди Д.Локка на роль знаків і мови в пізнанні, можливість суб'єктивістського тлумачення комунікації взагалі і в мистецтві зокрема, введення поняття “семіотика”. Відступ Д.Локка від матеріалізму сприяв формуванню суб'єктивно-ідеалістичної естетики Д.Берклі та Д.Юма, суб'єктивістських тенденцій в естетичних теоріях Д.Едісона, Е.Берка, Д.Стюарта та ін. Ідеї Д.Локка стали важливими для розвитку “моральної філософії” Великобританії, що базувалась на доведенні вродженого “морального відчуття” людини, “природного” як інстинкту. Не менш важливе місце в естетичній проблематиці відводилося “критиці смаку”, де за суперечливим розмаїттям естетичних думок і оцінок стояло завдання сформулювати універсальні “природні” норми відчуття прекрасного і піднесеного. Зокрема, Е.Шефтсбері вважає, що людина принципово наділена відчуттям краси, а Хатчесон винаходить свою формулу краси у вигляді певної зигзагоподібної лінії. Натомість, одна з основних ідей філософії французького Просвітництва - детермінізм - проникає в естетику Д.Дідро, який стверджує, що творчість художника обумовлена життям суспільства, не існує незмінних законів краси, ідеали змінюються з рухом історії.

Плідною виявилася також ідея Й.-Г. Гердера про розрізнення традиції і культури, про генетичний та органічний процеси в історії. Він прагнув осмислити кожне явище культури на конкретному ґрунті, тобто зрозуміти його національний характер і визначити особливості часу, епохи, стадії розвитку. Саме у Й.-Г. Гердера починає складатися поняття світової культури та інше важливе відкриття - поняття народності. Він був одним із тих філософів, які усвідомили і сформулювали тезу про єдність мови й свідомості. Досліджуючи комунікативні функції мистецтва у зв'язку з аналізом мови, Гердер глибоко вивчає природу знаків різних видів мистецтва. В цей час в художній практиці назріла суперечність елітарного і демократичного мистецтва, яка вирішувалася, насамперед, у сфері виховання смаку. Одночасно, з новими відкриттями епоха Просвітництва може бути названа “золотим століттям утопії”.

У шостому розділі - „Філософська і культурна класика естетичного” - проаналізовано розуміння естетичного, його зв'язок з ідеалом та культурою в німецькій класичній філософії. Німецька класична філософія, за загальним визнанням, є поворотним пунктом для розвитку філософської думки. Таку роль вона відіграла, безсумнівно, саме завдяки величезній роботі щодо раціоналізації та систематизації філософських знань, передусім, у сфері теорії пізнання. Найбільший поштовх для наступних філософських досліджень надало виявлення ірраціонального початку в самому серці “німецької класичної” філософської проблематики. Це - принципова неможливість остаточно раціоналізувати етичний первінь. У Канта йде відсилання до людського сумління, а у його послідовників етика розчиняється і “знімається” у поняттях. Це змушує шукати нераціональні засади для самої етики. Така криза раціонального змусила звернути більш ретельну увагу на естетичне як одне з найбільш важливих феноменів, що не можуть бути раціоналізовані, і водночас естетичне є самодостатнім. Це спонукає до погляду на естетику як на одну з базових філософських дисциплін вже у самій німецькій класичній філософії. Адже, якщо з позицій теорії пізнання між абсолютним духом та історичним досвідом конкретної людини набагато більше відмінного, то з точки зору естетики сам Гегель визнає своєрідну, не лише необхідну, але і цілком органічну єдність форми і змісту, загального і конкретного. Справа полягає у тому, що на відміну від інших філософських дисциплін, де ідеалістична позиція означала неминучий есенціалізм, то в естетиці орієнтація на ідеал властива усім різновидам філософії естетичного. Якщо есенціалізм критикують з позицій зовнішніх щодо нього - наприклад, методологічного індивідуалізму або конструктивізму, то ідеалізм у сфері естетики набуває вигляду ідеалізації різних прийомів, сюжетів, форм. Таке звернення до ідеалізму в естетиці, втім, суттєво відрізнялося від спроб задати мистецтву “ідеальні” канони, які здійснює теорія класицизму в мистецтві. В дисертації зазначається, що в цілому ХVІІІ століття стало століттям становлення світогляду, який ліг в основу нового, порівняно з добою Відродження, гуманізму. Основним з мистецьких стилів був бароко - стиль, що з'єднав в собі старі традиції (готику) з новими тенденціями - ідеями демократичного вільнодумства. Сполучаючи в собі аристократизм форми з апеляцією до “народного”, тобто буржуазного, смаку, живопис, скульптура, а особливо архітектура бароко, - це пам'ятник дуалізму епохи, символ безперервності європейської культури, але і неповторності історичного часу. Протягом перших трьох чвертей XVIII ст. поряд із бароко в західноєвропейському мистецтві поширився інший стиль - рококо. Лозунг естетики рококо - “мистецтво для насолоди” - виражав досить точно і красномовно світовідчування передреволюційної аристократії, що жила “одним днем”. Показово, що в цей же час на засадах, сформульованих Н.Буало в трактаті “Мистецтво поезії” ще у 1674 році, відбувається бурхливий розвиток стилю класицизму, який під виглядом повернення до класичних канонів античного мистецтва надав мистецтву тієї епохи “теоретизму”: всі художні аспекти твору мали підпорядковуватись чітким правилам його композиції. Хоча на перших порах такі правила поширювались також на сюжет та мораль, яка стояла за твором, доволі швидко класицизм перетворюється на диктат форми над змістом у естетиці.

Дещо менший вплив на німецьку філософію мала естетика сентименталізму, яка апелювала до людської чуттєвості, на відміну від класицизму, який прямо посилався на розсудок. Значно потужніше вплинули на німецьку культуру ідеї Просвітництва, що знайшли тут своє фундаментальне обґрунтування у сфері мистецтва. Характерною рисою мистецтва XIX ст. є відсутність єдиної естетичної домінанти - видової, родової, жанрової. У XIX ст. складається, а в XX стає визначальним, новий, “децентралізований” тип художньої культури. Останнє велике цілісне утворення, до якого безпосередньо причетна саме німецька класична філософія, - романтизм - починає героїчну, але безуспішну спробу подолання розірваності культури через “динамічний синтез мистецтв”.

Дисертант підкреслює, що мистецтво почало перетворюватися у своєрідну мову філософії, що відійшла від універсальних раціоналістичних побудов і занурилася у сферу суб'єктивного досвіду. Мистецтво перетворилося в головну сферу вираження моральних шукань і переживань. Відповідно зросла самооцінка мистецтва як креативної сили культури. Воно взяло на себе роль судді над суспільством, вперше протиставило себе йому, і, відгородившись від нього, наприкінці ХІХ століття санкціонувало свою самоцінність (естетизм, теорії “мистецтва для мистецтва”). Вже представник самого романтизму Ф.Шлегель говорить про антиномічність класицизму та романтизму, свідчить про їх взаємозалежність. Природа естетичного завжди передбачає двоїстість буття. Естетично досконале протиставляється естетично недолугому, формально прекрасне - естетично піднесеному, естетично досконале - морально ригористичному. Ефект естетичного сприйняття, отже, досягається завжди завдяки певному протиставленню.

У дисертації аналізується розуміння естетичного у філософії І.Канта. Розглядаючи естетику як вчення про прекрасне у природі і мистецтві, він вводить у якості необхідного ще одне поняття - піднесеного - той моральний відтінок прекрасного, який і дозволяє останньому здійснювати на людину естетичний вплив. Дистанціювання від раціонального в естетиці Канта знаходимо і в його позиції щодо неможливості теоретично-понятійного виразу естетичного. Тільки в процесі практичного привласнення індивідом соціального досвіду, викристалізованого в культурі суспільства, олюднюються його первинні біологічні потреби і почуття, формуються власне людські духовні потреби і здібності. Естетичне відчуття тому постає як результат духовної освіти. Естетичний смак звичайно розглядають як здатність людини до естетичної оцінки явищ дійсності і мистецтва. На прикладі естетичної проблематики, захищаючи право на особистісне судження, Кант захищає тим самим свободу вибору як таку. І тут ми вперше ясно бачимо основну модель двоїстості буття, яка лежить, зокрема, і в основі багатоплановості існування естетичного. Йдеться про двоїстість буття людини як емпіричного суб'єкта і водночас трансцендентального суб'єкта.

Якщо, за Кантом, творення світу є творенням образу світу, а сам світ залишається “річчю в собі”, то для Фіхте саме трансцендентальний суб'єкт творить світ - межа між теоретичним пізнанням і практичною діяльністю стирається. Так само стирається межа між естетичною творчістю і соціальною творчістю для Шіллера, стирається протистояння генія і натовпу, мистецтва і всього іншого суспільного життя - філософія прекрасного Шіллера є філософією єдиного, до якого спрямовано розвиток людства і людини. Для романтичного світогляду одними з найхарактерніших рис є культ мистецтва, культ природи та культ творчої індивідуальності. Практично всі три риси отримали філософське обґрунтування у Ф.Шеллінга в роботі „Філософія мистецтва”, в якій глибоко розроблена філософія природи та проаналізовано позасвідомі, суто індивідуалістичні джерела художньої творчості. Навіть у своїй філософії міфології Шеллінг розглядає мистецтво як таке, що має вмістити у себе всі науки, а для цього необхідне створення “нової міфології”, як одночасно естетичне і релігійне утворення. Мистецтво ж набуває такої значущості тому, що є “єдиним і одвічно існуючим одкровенням”.

Для Гегеля естетичний ідеал являє собою одну із форм вираження об'єктивної дійсності у свідомості: для нього у художніх творах, у мистецтві важливим є саме міра втілення цього ідеалу - не самі твори і мистецтво, а ті зміни у свідомості, які вони викликають. Таке естетичне вираження дійсності, як і наукове пізнання, є для Гегеля не пасивним, а творчим, активним, завжди пов'язаним з умінням відкидати випадкове, неістотне і проникати у саму суть предмета. У мистецтві, таким чином, в ідеальному вигляді моделюється вся поведінка людини, в тому числі і її праця, що своє вище призначення реалізує також у прагненні до Абсолютного духу через форми соціальності. Дослідники філософії Гегеля називають естетичний ідеал “синтезом сьогодні і завтра”. Адже естетичний ідеал тісно пов'язаний і з суспільним, і з етичним ідеалами. Естетичний ідеал не лише виражає суть естетичного, прекрасного, але й суть самої історичної доби. Так само, як суспільний чи етичний ідеали, естетичний ідеал історично змінював свій зміст, оскільки він зумовлений розвитком людства в цілому, а також розвитком естетичної діяльності у сфері мистецтва зокрема.

У сьомому розділі - „Естетичне у філософії і культурі марксизму” - здійснено аналіз історичної еволюції усвідомлення естетичного з позицій суспільно-історичної практики, презентованого марксистською теорією. Марксизм - одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу і місця та ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й людського мислення. В марксистській філософії принципово по-новому вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства. В якості основи суспільного розвитку марксизм декларує спосіб виробництва матеріального життя. Саме спосіб виробництва як органічна єдність двох компонентів - продуктивних сил і виробничих відносин - є тим стрижнем, навколо якого об'єднуються всі інші складові суспільного життя.