гомеостазис соціум детермінація

Початок ХХІ століття ознаменувався тектонічними зрушеннями в історії людства, осмислення яких опинилося в центрі уваги вчених. Сучасний світ зазнав радикальних політичних, економічних, соціальних, духовних, екологічних змін, і особливістю сучасного періоду є константа флюїдності - стабільність поступається місцем нескінченним змінам. Сучасні безпрецедентні тенденції стирання меж між класичними поняттями - національною державою та міжнародною системою; війною, локальним конфліктом та масштабним терактом; плавним і дедалі виразнішим переходом від внутрішньодержавного до загальносвітового, від приватного до глобального - все це характеризує процес взаємозалежності країн в економічній, політичній, соціальній, духовній, екологічній сферах життя.

Світ переборов ідеологічний розкол, але не став до кінця безпечним. Небезпеку становлять окремі локальні воєнно-політичні кризи і, як наслідок, - воєнні конфлікти, широкомасштабні міжнародні сутички, міжнародні теракти. За таких умов важливим засобом забезпечення безпечного існування суспільства, спроможності суспільства підтримувати свою стабільність продовжує залишатися воєнна могутність держави та її похідна - воєнна сила. Саме воєнна сила як основа могутності держави виступає засобом, за допомогою якого суспільство забезпечує свободу розвитку за обраним шляхом, національну ідентичність, є гарантом забезпечення територіальної цілісності, суверенності та усталеного розвитку.

Ставши на шлях демократичного розвитку, орієнтуючись на загальнолюдські цінності, Україна проголосила себе незалежною державою, а в своїй зовнішній політиці прагне до вирішення міжнародних проблем шляхом політичних переговорів, інтеграції у світову спільноту на принципах мирного співіснування. Разом з тим, оцінюючи своє геополітичне та геостратегічне положення, складну соціально-політичну обстановку та тенденції як власного розвитку, так і розвитку країн Центральної Європи, а також загострення суперечностей при реалізації ними своїх національних інтересів, Україна визнає можливість небезпеки для себе в різних сферах життя.

Сьогодні не існує стійких наукових стереотипів рефлексії феномену воєнно-силового супроводу суспільства в умовах трансформації його життєдіяльності, забезпечення його гомеостазису (підтримання суттєво важливих для збереження соціальної системи параметрів у допустимих межах), тому нагальним практично для всіх таких суспільств є фундаментальне обґрунтування цього феномену та відповідне орієнтування на нього внутрішньої і зовнішньої політики держави. Від ступеня адекватності такого обґрунтування залежить розуміння тривалості та ефективності системних перетворень у країні, забезпечення нормального історичного розвитку суспільства за умов збереження національної самобутності.

Отже, актуальність теми дослідження визначається такими підставами.

По-перше, потребами соціальної практики, які вимагають максимальної адекватності філософської рефлексії феномену воєнної сили та воєнної могутності в умовах трансформаційних процесів, що відповідає вимогам сучасних реалій забезпечення гомеостазису суспільства, що, в свою чергу, зумовлює потребу в концептуальному, філософсько-соціологічному осмисленні вказаного соціокультурного феномену.

По-друге, необхідністю пошуку нової методології дослідження накопиченого досвіду використання воєнної сили в світі та його екстраполяції на сучасне суспільство в межах соціально-філософського підходу.

По-третє, важливістю з'ясування змісту та особливостей воєнної могутності держави (та її оборонної модифікації) в умовах трансформаційних процесів у соціумі, визначення місця та ролі основних компонентів воєнної могутності в загальному контексті досліджуваної проблеми. Реалії соціокультурних трансформаційних процесів висувають особливі вимоги до якісних і кількісних характеристик складових воєнної могутності держави, тому актуалізується проблема формування концепції силового забезпечення розвитку суспільства, яка б, з одного боку, ефективно протистояла якісно новим загрозам існуванню соціуму, дозволяла забезпечити надійний розвиток і добробут країни, сприяла становленню й удосконаленню громадянського суспільства, створювала умови для всебічного розвитку особистості, а з іншого - не призводила до мілітаризації суспільства, економіки, не ставала тією ідеєю, на багатті якої “згорали” б мільярдні суми платників податків.

По-четверте, об'єктивною необхідністю створення нових дійових моделей силового супроводу суспільства в умовах системних трансформацій, що сприятимуть ефективному та якісному вирішенню проблем безпеки соціуму, забезпеченню надійної обороноздатності країни.

По-п'яте, необхідністю забезпечення кадрів органів державного управління всіх ступенів і рівнів науковими знаннями про сутність, суперечливий характер взаємозв'язку об'єктивних умов і суб'єктивних факторів реалізації механізму забезпечення воєнної могутності, особливості функціонування його в умовах трансформаційних процесів. Реалізація цього завдання сприятиме розробці пріоритетних напрямків удосконалення воєнної могутності України, її оптимізації в сучасних і перспективних умовах соціокультурних трансформацій.

Таким чином, теоретична побудова наукової концепції, яка синтезує проблеми забезпечення безпечного життя соціуму за допомогою силових аспектів діяльності держави, є надзвичайно актуальним завданням.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Результати роботи відображено у проміжних та заключних звітах НДР „Оборонна могутність держави перехідного типу (шифр “Могутність”)”, “Гуманітарні проблеми реформування та розвитку Збройних сил України (шифр “Гуманітаризація”)”, “Сучасний стан і напрямки вдосконалення змісту та методики викладання гуманітарних та соціально-економічних дисциплін у ВВНЗ Міністерства оборони України (шифр “Гуманізація-2”)”, “Соціально-політичні та духовні основи тероризму як суспільно-політичного явища (шифр “Тероризм”)” (державний реєстраційний номер 0101U000529), „Політичний тероризм як загроза національній безпеці України (шифр “Політичний тероризм”)” (державний реєстраційний номер 0101U000530), що виконувались згідно з планами Харківського військового університету та Харківського університету Повітряних Сил за завданням Міністра оборони України, Начальника Генерального штабу Збройних Сил України та Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України.

Ступінь дослідження проблеми.

Опрацювання наукової літератури дає підстави стверджувати, що проблеми воєнної сили та воєнної могутності держави, використання воєнної могутності для забезпечення безпечного існування держави, збереження гомеостазису суспільства в цілому постійно перебували і перебувають у центрі уваги як вітчизняних, так і закордонних філософів, соціологів, політологів, економістів. За тематикою і змістом літературу, в якій певною мірою відображено ті або інші аспекти цієї проблеми, можна поділити за такими групами:

Першу групу праць складають фундаментальні твори класиків філософської, соціологічної, історичної, політологічної думки - Аристотеля, Р. Арона, Г.В.Ф. Гегеля, Г. Гроція, М. Едмондса, Ф. Енгельса, І. Канта, І. Климова, Конфуція, К. Клаузевіця, К. Кнорра, Б. Ліддел-Гарта, Н. Макіавеллі, Ф. Мерінга, Ч. Москоса, Платона, В. Серебрянникова, С. Хантінгтона, Т. Тейлора та інших, які з різних боків підходили до вивчення війни, воєнної сили як соціальних явищ у контексті розвитку людської цивілізації в усьому її розмаїтті.

Другу групу праць складають філософські твори мислителів: Р. Арона, А. Бергсона, М.Л. Кінга, Б. Рассела, П. Тейяра де Шардена, А. Тойнбі, А. Швейцера, К. Ясперса та інших. Тут домінує прагнення осмислити збереження й безпечний розвиток будь-якого життя виходячи з теорії космогенезу. На думку вказаних мислителів, це має стати основою етичного оновлення та релігійного перетворення людства, формування універсальної космічної етики, що виключає насильство й війни через природну сублімацію небезпеки насильства. Висловлюються думки стосовно переосмислення фізичної війни людини проти людини, трансформації воєнної сили в духовну війну, силу всіх людей, об'єднаних служінню Богові, проти сил зла.

Третю групу складають праці Дж. Александера, С. Бейкера, І. Бекешкіної, П. Бурдьє, Е. Головахи, О. Данилова, О. Данильяна, Р. Дарендорфа, О. Дзьобаня, Д. Еванса, Д. Елстера, Т. Заславської, В. Кременя, В. Крисаченка, П. Кубічека, Н. Лумана, М. Маліа, Ч. Мілза, М. Міщенка, Д. Нейсбіта, К. Оффа, Ю. Павленка, Т. Парсонса, К. Поппера, Н. Смелзера, В. Старовєрова, А. Тойнбі, І. Уоллерстайна, Х. Уолша, О. Яницького, К. Ясперса та інших, в яких викладено методологію дослідження системної трансформації, пов'язаної зі зміною парадигм суспільного розвитку, здійснено аналіз трансформаційних процесів у постсоціалістичних і пострадянських країнах, розглянуто суттєві характеристики перехідних соціумів. Згадані дослідники зробили суттєвий внесок щодо визначення й обґрунтування суперечностей, тенденцій та закономірностей трансформаційних процесів у різноманітних галузях життєдіяльності постсоціалістичних суспільств. Однак у цих працях не аналізуються можливі наслідки зовнішніх силових впливів та загроз на процес підтримання суттєво важливих для соціальної системи параметрів у допустимих межах.

Четверту групу складають праці Дж. Адамса, Дж. Агера, Б. Александера, Д. Барнетта, В. Андреєва, С. Благоволіна, С. Богданова, О. Бодрука, І. Воробйова, В. Гречанінова, В. Гуліна, А. Дугіна, В. Золотарьова, К. Кнорра, В. Куликова, В. Мандрагелі, Є. Мануйлова, Ч. Москоса, О. Орєхова, Г. Отюцького, О. Панаріна, А. Пожарова, С. Проскуріна, С. Расторгуєва, В. Рябчука, М. Требіна, Е. Тоффлера, Х. Тоффлера, С. Тюшкевича, В. Шаваєва, Ю. Ященка та інших, в яких здійснено спроби наукового аналізу проблем воєнної могутності, особливостей сучасної революції у військовій справі, характеру бойових дій в умовах глобальної трансформації цивілізації. Основну увагу вказані дослідники сконцентрували на вивченні характеру та особливостей збройної боротьби, розгляді проблеми підготовки силових структур держави та суспільства до можливої війни. У контексті зазначених аспектів основні наукові напрацювання мали практичний вихід лише на визначення реальних та потенційних воєнних загроз суспільству і державі, а проблема воєнно-технічного потенціалу держави та його реалізації розглядалась у контексті революційних перетворень у військовій справі.

П'яту групу складають праці В. Абрамова, В. Ананьїна, Е. Афоніна, В. Бегми, І. Бінька, О. Бодрука, В. Бондарчука, І. Воробйова, В. Гречанінова, В. Грубова, О. Дзьобаня, Ю. Дерюгіна, К. Донеллі, В. Жеребцова, М. Єфімова, П. Квіткіна, О. Кузьмука, О. Маначинського, В. Мунтіяна, А. Папікяна, В. Серебрянникова, В. Смолянюка, В. Стрекозова, М. Требіна, В. Чорного, М. Шахова, О. Шахова, В. Шеховцова та інших, в яких здійснено глибокий аналіз соціально-філософських, політологічних, соціологічних, економічних поглядів щодо проблеми воєнної безпеки в умовах трансформації постсоціалістичних і пострадянських держав. Разом з тим, проблеми воєнної безпеки, армії у працях названих авторів аналізувались дещо однобічно, без визначення й урахування впливу етнонаціональних, культурних, ментальних, цивілізаційних факторів на воєнну безпеку та на стійкість і стабільність соціуму в умовах транзитивних змін.

Аналіз наукових джерел і публікацій стосовно проблем дисертаційного дослідження дозволяє зробити висновок, що на цей час відсутнє спеціальне наукове дослідження, в якому як самостійне завдання здійснювався б комплексний теоретико-методологічний аналіз проблеми силового забезпечення гомеостазису в умовах трансформаційних процесів у соціумі. Проведення ж комплексного, системного аналізу місця і ролі воєнної могутності та воєнної сили в соціумі, що трансформується, дозволить осмислити проблему подолання зовнішніх силових впливів та силових загроз суспільству, визначити особливості державної детермінації силового супроводу розвитку суспільства, здійснити на практиці перехід до максимального використання потенційних можливостей перехідного соціуму в контексті збереження гомеостазису, мінімізації негативних наслідків прояву суперечностей, які є неминучими з огляду на перехідні процеси у соціумі.

Таким чином, актуальність обраного напрямку дослідження, недостатня розробленість його у вітчизняній та зарубіжній філософській літературі, нагальна необхідність систематизації та філософського узагальнення вже наявних доробок в аналізі феномену воєнно-силового забезпечення розвитку суспільства в умовах системних трансформацій у різноманітних галузях соціогуманітарного знання, а також теоретична та практична значущість цієї проблеми і визначили вибір теми, об'єкт та предмет цього дослідження.

Мета і завдання дослідження. З урахуванням глибини опрацювання проблеми, її багатогранності, поліаспектності та складності в дисертаційному дослідженні ставиться мета: здійснити комплексний аналіз феномену воєнної могутності, розкрити його природу і місце в системі забезпечення гомеостазису соціуму, що трансформується; виявити особливості детермінації державної діяльності щодо силового забезпечення гомеостазису, а також обґрунтувати основні напрямки оптимізації такого забезпечення в умовах трансформаційних процесів. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких дослідницьких завдань:

- розкрити роль силового забезпечення розвитку соціуму в історико-філософському аспекті;

- уточнити методологічні підходи до комплексного філософського аналізу проблеми воєнної могутності як ключової детермінанти забезпечення гомеостазису в умовах трансформаційних процесів;

- обґрунтувати особливості параметрів стійкості та лабільності суспільств трансформативного типу в контексті їхнього гомеостазису;

- уточнити сутність варіативних показників буття суспільств у контексті гомеостазису;

- концептуалізувати воєнно-могутнісні аспекти забезпечення гомеостазису суспільства в стані системних трансформацій;

- розкрити основні детермінанти державної діяльності з силового забезпечення гомеостазису в умовах системних трансформацій;

- визначити особливості воєнної могутності держави в умовах трансформації соціуму;

- з'ясувати вплив глобальних викликів на життєдіяльність соціуму;

- розкрити діалектику можливості та дійсності сучасної України у забезпеченні гомеостазису у воєнно-силовому вимірі.

Об'єктом дослідження є процес забезпечення гомеостазису соціуму в умовах системних трансформацій.

Предмет дослідження - специфіка і характер воєнної могутності держави як ключової детермінанти силового забезпечення гомеостазису соціуму в умовах системних трансформацій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що автором запропоновано соціально-філософську концепцію силового забезпечення державою гомеостазису суспільства, що трансформується; запропоновано методологію аналізу особливостей силових аспектів діяльності держави в умовах системних трансформацій суспільства та його головних сфер (економічної, політичної, соціальної, духовної). На цій пізнавальній базі виявлено тенденції силового забезпечення функціонування соціуму у нових цивілізаційних, соціокультурних, політичних контекстах; розкрито значущість силових аспектів у здійсненні стратегій самозбереження та саморозвитку соціуму.

У межах дисертації висунуто ряд положень, що виносяться на захист:

- уперше на засадах поєднання і взаємодоповнюваності історико-філософського, діалектичного, синергетичного та діяльнісного підходів розроблено й упроваджено методологію дослідження воєнної могутності держави як ключової детермінанти силового забезпечення гомеостазису сучасного суспільства у цілому та в Україні зокрема. Обґрунтовано, що існування загроз, особливо зовнішніх, актуалізує питання вдосконалення воєнної могутності держави з метою забезпечення найважливіших параметрів гомеостазису, головним з яких є безпека як показник здатності соціальної системи стримувати або усувати внутрішні та зовнішні для неї загрози. Зроблено висновок, що виявлення сутнісних рис воєнної могутності держави є продуктивним напрямком усвідомлення силового забезпечення гомеостазису соціальних систем будь-якого типу, в тому числі перехідних, що перебувають у стані системних трансформацій;

- доведено, що в історії людства воєнна сила держави мислилася як засіб вирішення взаємних суперечностей на власну користь. Це явище об'єктивувалося у вигляді загрози війни, вторгнення, провокації, нападу, агресії, нанесенні ударів тощо. До практичних завдань реалізації воєнної сили належали захоплення ініціативи і досягнення воєнно-політичної переваги над супротивною стороною, зазіхання на суверенітет, територіальну цілісність; дестабілізація внутрішньої обстановки, примушення до зміни політичного курсу або економічної політики тощо. Водночас воєнна сила набувала суттєвого значення в ефективній протидії або в практичній реалізації зазначених проблем;

- набуло нового змісту розуміння стійкості і лабільності соціальної системи як основних сутнісних та змістовних характеристик суспільств трансформативного типу. Доведено, що державна діяльність виступає як один із найважливіших інструментів (факторів) збереження стійкості та стабільності соціальної системи, що забезпечує інтеграцію суспільства і протистоїть небезпечним дестабілізуючим впливам. За допомоги державної діяльності задаються необхідні параметри для успішної самоорганізації та саморозвитку суспільства, що трансформується, а також для створення всіх необхідних умов, що забезпечують його безпеку;

- запропоновано розуміння воєнної могутності держави як комплексного феномену, що має складну багаторівневу структуру та підпорядковується закономірностям функціонування і розвитку, властивим складним системам. Обґрунтовано, що в умовах системних трансформацій воєнну могутність держави доцільно розглядати як цілісне системне явище, що є полем детермінації взаємозалежних елементів (факторів), які постійно створюються та інституюються результатом суспільної практики. Фактори виступають як сили і засоби суспільства, що задіяні (мобілізовані) та використані державою в інтересах силового забезпечення гомеостазису з метою успішного стримування, а в разі необхідності - і для відбиття збройного нападу евентуального агресора;

- запропоновано розглядати детермінацію державної діяльності з силового забезпечення гомеостазису в умовах системної трансформації на потенційно-факторній основі, що включає приведені в дію потенціали-фактори: економічний, політичний, соціальний, духовний, військовий, доповнені геоцивілізаційним фактором. У такому підході визначено певну емерджентну властивість могутності, за якою внаслідок взаємодії декількох факторів відбувається взаємне посилення їх (або послаблення) і виникає новий результат, що відрізняється від суми результатів дії кожного елементу окремо. Національні фактори характеризують спроможність країни використати наявні внутрішні ресурси та засоби з метою забезпечення власної безпеки;

- отримало подальший розвиток розкриття характеру та особливостей економічного, політичного, соціального, духовного, військового факторів державної діяльності у силовому забезпеченні гомеостазису суспільства. Уперше запропоновано розуміння соціального фактора як використання в інтересах воєнної (оборонної) могутності життєво важливих інтересів соціальних суб'єктів макро- та мікрорівнів, використання людського потенціалу шляхом підтримки ефективного стимулювання діяльності людей, системи їхньої соціалізації та життєзабезпечення, фундаментальних цінностей, моральності тощо.

- з'ясовано, що політичний фактор воєнної могутності держави є необхідною умовою усвідомлення силового забезпечення соціуму як фрагмента суспільної самоорганізації, збереження стійкої рівноваги між державно організованим суспільством і зовнішнім (насамперед соціально-політичним) середовищем, якому властива фізична, організаційна та (або) інтелектуальна агресивність. Показано, що нормальне, стабільне, креативне функціонування соціальної системи можливе лише у випадку паралельного перебігу у ній процесів організації і самоорганізації;

- уточнено сутність духовного фактора оборонної могутності як прояву суспільної свідомості, який є складним структурованим феноменом, що містить постійні константи (архетипи), які забезпечують стійкість переломлення складних і суперечливих процесів підготовки або ведення війни в суспільному житті на готовність та здатність індивідів переносити труднощі і нестатки, наражати своє життя на небезпеку для досягнення поставлених цілей, вирішення воєнних та оборонних завдань;

- доведено, що військовий фактор воєнної могутності є інтегральним показником дії всіх інших факторів. Військовий фактор утілює в собі спроможність держави утримувати та вдосконалювати армію, підвищувати її бойову могутність і забезпечувати всім необхідним у мирний та воєнний час. Проявляється військовий фактор у бойовій могутності армії, що відбиває її реальні можливості у мирний та воєнний час. Рівень бойової могутності армії визначається якісними і кількісними показниками компонентів бойового потенціалу: зброєю і бойовою технікою, військовою майстерністю особового складу та бойовим духом;

- уперше запропоновано розуміння геоцивілізаційного фактора як виправданої та необхідної складової воєнної могутності держави, що створює додаткові можливості формування стійкості соціальної системи в процесі трансформації. При цьому доведено й обґрунтовано, що воєнна могутність як фундамент силового збереження гомеостазису входить до розряду базових та сталих компонентів формування загальної системи безпеки будь-якої локальної цивілізації, а геоцивілізаційний фактор воєнної могутності розглядається як спроможність держави використати своє геополітичне і, навіть ширше, цивілізаційне становище в інтересах протидії зовнішнім викликам суспільству у ході системних трансформацій;

- обґрунтовано, що головною детермінантою державної діяльності в силовому забезпеченні гомеостазису є особливість війн ХХІ століття - безконтактність (із застосуванням високоточних засобів ураження та оборони) та асиметричність (нанесення могутніх ударів по стратегічно чуттєвих місцях супротивника, що призводить до шоку сторони, що протиборствує, і ефекту зламу та повного його розгрому). Визначено, що воєнна могутність держави, підготовлена до війн нового покоління, цілком реально буде провідною, якщо не вирішальною, для самозбереження та самоствердження соціуму. Перехід від ядерного стримування агресії до досить гнучкого - без'ядерного, високоточного дозволить не тільки стримувати будь-яких супротивників, але й силовим безконтактним способом ефективно наносити удари з метою запобігання можливій загрозі;

- доведено, що фактор сили в сучасному світі та можливості національних держав використовувати збройну силу для врегулювання конфліктних ситуацій і запобігання асиметричним викликам, що загрожують соціуму, набувають нового характеру. Збройна боротьба в контексті асиметричності кардинально відрізняється від звичної “класичної” війни; це - невоєнні форми насильства: одночасне широке застосування психологічного, екологічного, економічного, фінансового, біологічного впливу на соціум у цілому;

- обґрунтовано основні аспекти трансформації силового забезпечення гомеостазису суспільства в умовах асиметричних викликів. Методологічний аспект стосується методологічних засад трансформації воєнної могутності України та визначення технологій стримувальних засобів. Інформаційний аспект стосується використання досвіду світових країн у запобіганні локальним збройним конфліктам, боротьбі з тероризмом. Організаційний аспект стосується завдань, що можуть бути покладені на збройні сили в проведенні антитерористичної боротьби; визначення порядку, форм, способів та засобів вирішення цих завдань, нормативно-правової та організаційної основи антитерористичної діяльності збройних сил;

- наповнено новим змістом розуміння сутності механізму силового забезпечення гомеостазису суспільства. Обґрунтовано, що основними компонентами структури такого механізму в умовах соціокультурних трансформацій доцільно вважати: зумовлені потребами функціонування та розвитку держави й суспільства цілі забезпечення стабільності системи; систему суб'єктно-об'єктних відносин процесу силового забезпечення гомеостазису; методи, способи, засоби, шляхи й форми діяльності щодо силового забезпечення розвитку суспільства; суб'єктів, у діяльності яких реалізуються закономірності функціонування та розвитку воєнної могутності держави.

Теоретико-методологічна основа дослідження.

Визначаючи методологічну основу роботи, дисертант виходив з необхідності комплексного підходу до визначення місця і ролі воєнної сили в суспільстві, що трансформується; особливостей детермінації економічної, політичної, соціальної і духовної сфер суспільства; процесу формування та функціонування воєнної могутності держави. Це дозволило спиратися на філософські, загальнонаукові та спеціальні методи, що забезпечило поєднання соціально-філософського, політологічного, економічного і соціологічного аналізу воєнної могутності держави в умовах суспільних трансформацій.

У дослідженні застосовувались:

- порівняльно-критичний аналіз різних концептуалізацій феномену воєнної могутності та воєнної сили в історико-філософському контексті;

- діалектичний метод у формі аналізу категорій теорії воєнної могутності, а також у формі застосування принципів і законів діалектики при аналізі різних аспектів буття суспільств у контексті силового забезпечення гомеостазису;

- системний підхід при аналізі соціальних систем;

- структурно-функціональний, соціально-типологічний, діяльнісний підходи при дослідженні воєнної могутності як соціального явища;

- синергетичний підхід при аналізі характеристик стійкості і стабільності соціальних систем, а також їхньої лабільності в умовах системних трансформацій;

- метод єдності історичного та логічного при визначенні детермінації державної діяльності щодо силового забезпечення гомеостазису.

У процесі дослідження використовувалися принципи єдності суб'єктивного та об'єктивного у вивченні й обґрунтуванні функціонального призначення воєнної могутності держави в умовах появи якісно нових загроз існуванню суспільства. Крім цього, використано загальнонаукові методи аналізу та синтезу, абстрагування і конкретизації, індукції та дедукції, діагностичного та статистичного порівнянь. Разом узяті, ці методи забезпечили широкі можливості при формуванні соціально-філософської концепції силового забезпечення державою гомеостазису суспільства, що трансформується.

У дисертації значною мірою використовувався методологічний потенціал західних та вітчизняних дослідників суспільств, окремих аспектів соціального буття та проблем воєнної могутності держав: Р. Арона, В. Ананьїна, В. Бегми, І. Бінька, О. Бодрука, В. Бондарчука, П. Бурдьє, І. Воробйова, В. Гречанінова, О. Данилова О. Данильяна, О. Дзьобаня, К. Донеллі, М. Едмондса, П. Квіткіна, К. Кнорра, В. Мандрагелі, О. Маначинського, М. Михальченка, В. Мунтіяна, Ч. Москоса, Т. Парсонса, К. Поппера, В. Серебрянникова, В. Смолянюка, Т. Тейлора М. Требіна, С. Хантінгтона, В. Шеховцова та інших.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження обумовлене сукупністю положень, що конкретизують наукову новизну. Результати дослідження складають певну світоглядно-методологічну базу для подальшої розробки сутності, структури та змісту феномену воєнної могутності держави, дозволяють глибше усвідомити проблему силового забезпечення феномену гомеостазису суспільства в умовах системних трансформацій; забезпечують можливість пролонгування можливого характеру розвитку сучасної збройної боротьби; внесення коректив до Воєнної доктрини України, системи забезпечення національної безпеки України; вироблення стратегії і тактики діяльності Збройних сил України в умовах сучасних асиметричних викликів, розробки і проведення військової реформи. Положення і висновки дисертації можуть бути використані в науково-дослідній, навчально-педагогічній і практичній діяльності військових кадрів. Значна частина матеріалів дисертації може застосовуватися в процесі викладання філософських і соціально-політичних дисциплін у військових навчальних закладах при вивченні проблем трансформації суспільства, війни і миру, сучасного світоустрою, глобальних загроз існуванню цивілізації, національної безпеки.

Особистий внесок здобувача.

У статтях, виданих у співавторстві, всі принципові ідеї, концептуальні положення, узагальнення та висновки стосовно предмета дослідження належать особисто здобувачу.

Апробація результатів дисертації.

Основні положення апробовані автором у монографії, підручниках, наукових статтях, а також оприлюднені у виступах та публікаціях на міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських науково-теоретичних конференціях: “10 років демократичних реформ в Україні: досягнення, проблеми, перспективи” (Донецьк, 2001), “Політика: історія і сучасність” (Миколаїв, 2002); на ХІІ, ХІV, ХV, ХVІ, ХІХ та ХХ Харківських політологічних читаннях (Харків, 2001, 2003, 2004, 2005, 2007, 2008); VIII та Х Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 2001, 2003); Міжнародних харківських соціологічних читаннях (Харків, 2001, 2002), II, ІІІ наукових конференціях молодих учених Харківського військового університету (Харків, квітень 2003, листопад 2003); І, ІІ, ІІІ, ІV науково-технічних конференціях Харківського університету Повітряних Сил (Харків, 2005, 2006, 2007, 2008); “Війна і насильство: минуле та майбутнє” (Харків, 2005); “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2007). Дисертація обговорювалась на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Харківського військового університету, кафедри філософії Харківського університету Повітряних Сил.

Публікації. Основні ідеї та результати дослідження викладено в 1 монографії, 32 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (з них 28 статей - у наукових фахових виданнях з філософії), а також у 22 матеріалах та тезах конференцій.

Структура дисертаційної роботи. Структура роботи зумовлена метою і логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (15 підрозділів), висновків і переліку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 448 сторінок, з них 394 сторінки основного тексту. Список використаних джерел містить 600 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі висвітлюється авторське бачення актуальності теми і доцільності дослідження, розкривається його мета, завдання, об'єкт, предмет, методи; формулюється наукова новизна отриманих результатів, установлюється їх практичне значення; наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації та структуру роботи.

Перший розділ “Світоглядно-методологічні засади дослідження силового забезпечення гомеостазису суспільства” присвячений розгляду підходів до аналізу силового забезпечення розвитку соціуму, методології аналізу воєнної могутності в контексті збереження гомеостазису.

У першому підрозділі “Проблема силового забезпечення розвитку соціуму: історико-філософський аспект” здійснено ретроспективний аналіз проблеми воєнної сили та воєнної могутності в історії розвитку філософської, політичної, військової думки. У дисертації зазначено, що в античну епоху воєнно-силове мислення пов'язане насамперед зі сприйняттям війни як звичайного модусу буття. Захист полісу був невід'ємним від захисту бога-заступника цього полісу. Це виявлялося, зокрема, в сакралізації війни. Важливість війни підтверджувалася самою структурою тодішнього суспільства, яке було розділено в тих чи інших варіаціях і під різними назвами на три основні класи: священнослужителів, воїнів і землеробів. Підкреслено, що в здобутках античності можна зустріти співчуття до жертв війн, проте такі жертви розглядалися як неминучий і навіть необхідний елемент у відносинах між народами і державами.

У період домінування середньовічного християнського світогляду воєнна сила пов'язувалась з розумінням справедливої та несправедливої війни. На думку Фоми Аквінського, оборонна війна завжди справедлива, вона тотожна законному захисту. Щоб бути справедливою, будь-яка наступальна війна має відповідати трьом таким вимогам. По-перше, війна має бути оголошена законною владою, над якою немає іншої влади (Папа римський, імператор і незалежний князь). По-друге, війна вважається законною, якщо має за мету покарання винних. По-третє, справедливими є війни, що ведуться в інтересах усього суспільства.

В епоху Відродження та Нового часу така точка зору трансформувалася у визнання взаємозалежності воєнної організації, соціальної та політичної сфери держави (Н. Макіавеллі). У цілому доіндустріальна епоха характеризувалася подальшим закріпленням логіки воєнно-силового мислення у внутрішньодержавних та міждержавних стосунках, стійкою тенденцією зростання чисельності армії і випереджальним збільшенням числа бойових втрат.

Наукові обґрунтування воєнно-силового державного мислення містяться у творчості Т. Гоббса, І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля. Гегелівська філософія історії містила положення про війну та воєнну силу як рушійну силу соціального розвитку (особливо в історичному процесі), як засіб вирішення міждержавних суперечок, як соціальне явище, передбачене міжнародним і міждержавним правом тощо.

У дисертації наголошується, що особливе місце в обґрунтуванні поглядів на воєнну силу належить відомому військовому теоретику ХІХ століття К. Клаузевіцю, на думку якого опір супротивника є результатом двох взаємозалежних факторів: розміру засобів, які він має (могутності), та волі до перемоги. Війна у розумінні теоретика - це зіткнення сил, що діють вільно, а не за законом. Коли ці дії досягають крайнощів, війна перетворюється на абсолютну, тобто сягає абсолютного насильства, що призводить до тотальної руйнації.

ХХ століття характеризується новими філософськими підходами до осмислення воєнної сили. Воєнна сила стала пов'язуватися з наявністю могутньої, а згодом і ядерної зброї (Р. Офітс, К. Кнорр та ін.).

Аналіз свідчить, що в історії людства воєнна сила держави мислилася як засіб вирішення взаємних суперечностей на власну користь. Це явище об'єктивувалося у вигляді загрози війни, вторгнення, провокації, нападу, агресії, нанесенні ударів тощо. До практичних завдань реалізації воєнної сили належали захоплення ініціативи і досягнення воєнно-політичної переваги над супротивною стороною, зазіхання на суверенітет, територіальну цілісність; дестабілізація внутрішньої обстановки, примус до зміни політичного курсу або економічної політики. Одночасно воєнна сила набувала суттєвого значення в ефективній протидії або в практичній реалізації зазначених проблем.

Підкреслюється, що постійна загроза застосування воєнної сили, розуміння війни як моменту історії і способу вирішення різноманітних епохальних, міждержавних суперечностей примушували державу, незалежно від її внутрішнього устрою, до створення певної опори з метою ефективного впровадження в життя своєї політики, захисту власних інтересів у міждержавних стосунках або завоювання інших територій, забезпечення її безпеки від зовнішніх та внутрішніх ворогів. Створювалася така опора, що пізніше одержала назву воєнної могутності, шляхом відокремлення певної кількості сил та засобів із власних ресурсів держави. При цьому простежується тісний зв'язок матеріальних засобів воєнної могутності з соціально-економічним устроєм держави, її фінансовими, промисловими, науково-технічними можливостями.

У другому підрозділі “Воєнна могутність держави як ключова детермінанта силового забезпечення гомеостазису суспільства” здійснено визначення та уточнення категоріального апарату досліджень у сфері воєнної могутності та воєнної сили. Для уточнення сутності феномену “воєнна могутність” проаналізовано різні концепції цього явища, здійснено розгорнутий аналіз складових цього феномену.

У дисертації доведено, що механістично-спрощена парадигма аналізу діяльності держави в її силових проявах обумовлювала розвиток однолінійного варіанта усвідомлення змісту воєнної сили і, відповідно, планування перспектив подальшої еволюції воєнної могутності держави. До 80-х рр. ХХ ст. в світовій військовій науці воєнну могутність конкретної країни традиційно трактували як сукупність усіх матеріальних і духовних сил держави (класу, коаліції держав) та її здатності мобілізувати ці сили для досягнення мети війни або вирішення інших завдань. На такій методологічній основі розуміння сутності воєнної могутності відбувалося накопичення ідей, які визначали стратегічні орієнтири розвитку більшості армій світу. Суттєвим моментом наукових надбань стало використання апробованої в усіх промислово розвинених країнах методики однолінійного визначення кількісно-якісних параметрів військового будівництва, що визначало спрощені підходи до формування воєнної могутності держави.

Наголошується, що вироблення нових механізмів людської взаємодії, нових форм визначення і досягнення цільових систем, а також нових способів забезпечення цілісності, стійкості постіндустріального суспільства призвели до формування нових підходів у розумінні воєнної могутності держави. Воєнна могутність держави (коаліції держав) стала розумітися як сукупність матеріальних і духовних можливостей суспільства, що використовуються з метою досягнення певних військово-політичних цілей як на міжнародній арені, так і в умовах окремих країн: для підготовки війни і її ведення, з метою агресії або її відбиття, в інтересах запобігання війні, забезпечення безпеки - глобальної, регіональної, національної.

Аналіз різних підходів до сутності та змісту воєнної могутності держави дозволяє структурувати її на основі багатолінійного і багаторівневого аналізу, який значно поглиблює можливості об'єктивного усвідомлення процесу силового забезпечення гомеостазису суспільства. Визначається, що в контексті досліджуваної проблеми воєнна могутність має розглядатися на чотирьох рівнях, на кожному з яких групи потенціалів, факторів можуть бути об'єднані загальними ознаками і підставами. При цьому воєнна могутність держави виступає як сукупність усіх потенціалів, факторів, що “працюють” на забезпечення гомеостазису суспільного життя.

Констатується, що сучасні реалії демонструють співіснування протилежних за своєю суттю тенденцій, постійно зводять нанівець найпоширеніші та найвпливовіші теоретичні конструкції. У такому баченні природа воєнної могутності постає не статичним набором ознак і характеристик, а як явище динамічне. Функціонування соціальної системи, яка передбачає і передбачатиме варіант силового забезпечення шляхів свого розвитку, вимагає синхронізації такого процесу з розробкою і використанням адекватних моделей не тільки ідеального відбиття, але й доцільного коригування сценаріїв діяльності згідно з новими реаліями, протидією зовнішнім збурним впливам.

У третьому підрозділі “Методологія аналізу воєнної могутності в контексті збереження гомеостазису” здійснено спробу вирішення проблеми оптимального співвіднесення теоретичного та емпіричного рівнів наукового пізнання, інтеграції їх з метою отримання нового узагальненого знання про сутність і особливості феномену воєнної могутності держави. Для вирішення практичних проблем стосовно функціонування тих чи інших сфер воєнної могутності в цілому використовувались конкретні методологічні принципи дослідження, що можуть застосовуватись при науковому пізнанні всіх предметних сторін об'єкта - суспільно-політичних процесів, які віддзеркалюють розвиток і стан воєнної могутності держави.

При аналізі різноманітних методологічних підходів автором реалізований принцип доповнюваності, оскільки при дослідженні проблем силового забезпечення гомеостазису у перехідних умовах часто виникають проблеми інтерпретації суперечливих фактів, гносеологічні труднощі співвіднесення дискретного й безперервного. Крім того, воєнна могутність складається з численних складових, що постійно змінюються як за складом, так і за кількістю, і вимагають самостійного аналізу. Доведено, що принцип доповнюваності при інтерпретації соціокультурних явищ за допомогою різних мов також є важливим для аналізу процесів у сфері силового забезпечення гомеостазису суспільства (логічний, математичний та ін. описи). Принцип доповнюваності проаналізований і реалізований у дослідженні воєнної могутності держави в перехідних умовах не тільки в загальнотеоретичному, а й у прикладному сенсі, не тільки для опису й пояснення доповнюваності складових воєнної могутності держави, а й для отримання нового знання, яке має значно наближатися до адекватної рефлексії об'єктивного стану речей.

Проаналізовано й обґрунтовано методологічне підґрунтя для інтеграції показників воєнної могутності держави в різних сферах життєдіяльності суспільства, синтезу узагальнених критеріїв воєнної могутності держави. У контексті цього обґрунтовано віддається перевага поєднанню діалектичного й синергетичного підходів для аналізу феномену воєнної могутності, причому синергетичний підхід використовується для аналізу аспектів воєнної могутності в умовах нестабільності, органічно доповнюючи усталений діалектичний підхід.

У дисертації наголошується, що проблематику силового забезпечення гомеостазису суспільства доцільно вирішувати, спираючись і на діяльнісний підхід. Це дає змогу поглибити змістовні межі досліджуваного явища, оскільки об'єкт дослідження, а також спрямовані на його осягнення і використання логічні та діяльнісні операції постають як ланки єдиного процесу, що дозволяє, обов'язково фіксуючи статичні моменти розвитку соціуму, доповнити загальну картину динамічними характеристиками у часових і просторових вимірах. Діяльнісний підхід дозволяє сконструювати онтологічну модель усвідомлення сутності і змісту воєнної могутності як силової основи збереження гомеостазису суспільства.

У другому розділі “Суспільства трансформативного типу в контексті збереження гомеостазису” досліджено перехідні суспільства з точки зору їхньої найважливішої характеристики - трансформативності, здійснено комплексний філософський аналіз системної трансформації, пов'язаної зі зміною парадигм суспільного розвитку.

У першому підрозділі “Сутність суспільств трансформативного типу: їхні стійкість та лабільність” здійснено аналіз сутності трансформативних пострадянських суспільств на підставі синергетичної методології. У контексті проблеми збереження гомеостазису суспільства доведено, що кожний історично відомий тип соціальної організації має свої конкретно-історичні обґрунтування і причини. Відносно стійкі соціальні системи, а за ними і перехідні (транзитивні) суспільства до нестійкого стану приходять не тому, що хтось припустився помилки, а тому, що за певних конкретних історичних умов такий тип соціального устрою найбільшою мірою відповідає потребам безпеки, виживання, самозбереження суспільства як особливого організму. При цьому поняття трансформативності розуміється не як проста номінація етапу трансформації соціуму, а як особливий стан суспільства, що має самодостатнє значення.

У результаті аналізу обґрунтовано, що трансформація певних соціумів, їхня гранична динамічність і багатоваріантність передбачають невизначеність, динамічність якісних характеристик, тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики за всіма головними критеріями, які відповідали б можливим варіантам трансформації конкретних соціумів. Як правило, всі основні характеристики цих суспільств виступають комбінацією їхніх сутнісних рис і замикаються на феномен гомеостазису. Перехідні суспільства характеризуються станом невизначеності, нестабільності процесу переходу від інтеграції та диференціації одного типу до інтеграції та диференціації іншого типу, що є близьким до стану дезорганізації, хаосу. Однією з основних характеристик трансформативного суспільства є те, що колишні соціальні зв'язки було зламано, систему забезпечення рівноваги порушено й зі зміною таких умов на поверхні з'явилися нові зв'язки, які розвинулися під впливом нової системи управління. Як свідчать результати проведеного аналізу, різниця ж між тим чи іншим конкретним суспільством, що трансформується, полягає у спрямованості вектора розвитку й у мірі прямого державного втручання у соціальні зв'язки та інститути.

Результати дослідження свідчать про те, що динаміка трансформаційних процесів у перехідний період не може бути апріорі визначена як безальтернативна. Доведено, що перехідний період - це часовий інтервал, у ході якого один тип організації соціальної системи трансформується в інший. Обґрунтовується, що сутність перехідного періоду полягає у трансформації попередньої соціальної системи у соціальну систему, яка має основні характеристики громадянського суспільства. Виходячи з наведеного, у підрозділі аналізуються постійні і змінні величини, які впливають на стійкість і лабільність соціальних об'єктів. На підставі поєднання системного й синергетичного підходів дана загальна оцінка сутності соціальних констант і характеристика ролі змінних величин у динамічних явищах соціокультурної трансформації, визначені умови й принципи функціонування перехідної соціальної системи, що дозволяють їй забезпечувати стійкість, підтримувати гомеостазис.

Результати аналізу свідчать, що способом існування соціальних систем у стані трансформації є збереження їхнього гомеостазису через безперервні зміни стану системи в цілому, окремих її частин і елементів. Динамічна рівновага систем виражається у збереженні значень їхніх констант, оскільки за час існування таких систем їхня ентропія спроможна підтримуватися на одному рівні або навіть часом зменшуватися. Таким чином, трансформативні соціуми спроможні до самоорганізації, що виявляється в складному сплетінні й узгодженні індивідуальних і групових сил, інтересів, прагнень, мотивів; вона має об'єктивний характер і виступає у вигляді суспільної еволюції, результат якої не може бути визначеним з достатньою ймовірністю виходячи з самого процесу самоорганізації.

Однак однієї лише суспільної самоорганізації на певному рівні розвитку бракує для безпечного регулювання складних суспільних процесів, які породжують явища дезорганізації, що загрожує основам нормальної життєдіяльності соціуму. Сама потреба в збереженні гомеостазису суспільства, цілісності системи вимагає особливого механізму регулювання, тобто державної організації, головним компонентом якої виступає механізм державного управління. Тому обґрунтовується і наголошується, що в транзитивних соціальних системах самоорганізація виступає в єдності з організацією, при цьому організуючою засадою стає діяльність держави як загальний спосіб регулювання суспільних відносин.

У другому підрозділі “Гомеостазис трансформативних суспільств у контексті варіативних факторів впливу” здійснено філософський аналіз співвідношення зовнішніх і внутрішніх факторів, що обумовлюють ускладнення й загрози збереженню гомеостазису суспільства, а також критеріїв виділення суттєвих варіативних факторів і визначення їхніх безпечних параметрів. Доведено, що зовнішньополітичні фактори, як правило, виступають не як основні причини внутрішніх змін тієї чи іншої соціальної системи, а як своєрідні “каталізатори” в умовах нестійкості самої системи.

У дисертації розкрито суттєві варіативні фактори, які пов'язані із зовнішніми процесами та явищами і впливають на гомеостазис соціальної системи. Показано, що ці варіативні фактори фіксуються насамперед у геополітичних змінах, а також у ступені тиску зовнішніх факторів на систему. До суттєвих варіативних факторів зовнішньополітичного порядку в дисертації віднесені: положення країни в балансі міжнародних інтересів і центрів сили, співвідношення воєнно-стратегічних потенціалів, ступінь економічної інтеграції в системі міжнародного розподілу праці, рівень наукової і культурної взаємодії та співробітництва тощо. Причому ці фактори проаналізовані як у глобальному, так і в регіональному аспектах.

Стверджується, що ефективна діяльність у сфері збереження гомеостазису суспільства транзитивного типу обов'язково має містити в собі усвідомлену орієнтацію на збереження соціальних констант, основною з яких є константа, пов'язана з духовною сферою. Таким чином, серйозну небезпеку для гомеостазису соціуму становлять різкі коливання в значеннях тих суттєвих варіативних факторів у духовній сфері, які, виходячи за граничні межі, можуть призвести до деградації, радикальних змін у суспільстві.